Я довго шукала книгу для дипломної роботи. Це було раритетне видання початку минулого століття. Вже ввечері я зайшла до непримітної букіністичної крамниці у центрі міста. Старі двері ледь піддалися, ніби не хотіли пускати всередину. Мене зустріла напівтемрява. У ніздрі вдарив запах старого паперу та цвілі. Ніхто не вийшов назустріч. Я пройшла між стелажами, передивляючись назви на корінцях старовинних книг. Аж тут продавець з'явився зненацька за моєю спиною.
— Шукаєте щось особливе? — голос мене налякав.
Я зойкнула і відскочила. Продавцем був нестарий чоловік, схожий на Шона Коннері. Я розгубилася і не знала, що відповісти, лише дивилася на нього. Він наводив страх, але водночас приваблював, ніби мав якусь силу. Я ледь зібралася з думками і сказала назву книги. Брови чоловіка підстрибнули:
— Це дуже рідкісна книга. Довгий час вона була заборонена. Десь у мене така була, але вона у запаснику.
Раптом він поклав мені руку на плече. Тілом пробігли мурашки, і я відчула слабкість. Голова паморочилася.
— Ходімо, покажу вам тематичний відділ. А я поки що піду пошукаю потрібну вам книгу.
Продавець пішов, а я чекала на нього, роздивляючись книги. Минуло багато часу. Мобілка чомусь швидко розрядилася, а годинника у мене не було. Раптом поряд зі мною виникла стара жіночка. Усе обличчя у зморшках, а руки покручені артритом.
— Дівчинко, що ти тут робиш? — спитала вона тихо. — Тікай, поки він не повернувся!
— Навіщо? Продавець шукає книгу, яка мені потрібна.
— Книга тобі не потрібна, бо вже не знадобиться. Кажу тобі: тікай! Ти втратиш молодість, а потім і життя!
"Щось ця бабця з глузду з'їхала", подумала я.
— Бачу, ти мені не віриш. Тож слухай. Вгадай, скільки мені років?
— Мабуть, сімдесят чи вісімдесят?
— Лише тридцять. Я була такою ж наївною дурепою, як і ти. Не вірила своїм відчуттям. А потім було запізно…
— Як це могло статися? — я вдавала, що повірила.
— Десять років тому я так само прийшла сюди шукати книжку. Він спокусив мене, звабив і випив з мене життя…Коли я прокинулася вранці, його вже не було. Я почувалася знесиленою. Ледве дійшла до метро. Коли зайшла у свій гуртожиток, комендантша мене не пустила, бо я не була схожа на фото у перепустці. Обурена, я вийшла і випадково побачила своє відображення у вітрині. Мені на вигляд було років сорок. Я не знала, що робити і куди йти. Я сирота. Друзів у мене не було. Він навмисно шукає одиноких сірих мишок, яких ніхто не шукатиме. Я вирішила повернутися до магазину. Коли втислася у тролейбус, мені поступилися місцем, назвавши бабусею. Тут я знову побачила своє відображення у вікні і ледь не знепритомніла: на мене дійсно дивилася стара бабця. Коли нарешті знайшла господаря крамниці, він виглядав років на тридцять. Коли я спитала, що сталося, він почав глузувати з мене. Сказав: ти сама винна і занапастила своє життя. Він запропонував залишитися жити в нього і працювати за їжу.
Звичайно ж, я їй не вірила. Мабуть, бабуся несповна розуму. Продавець підійшов тихо й непомітно, як і минулого разу.
— Матусю, що ти їй розповіла? — спитав він у старої. — Знову твої марення?
Бабуся застигла на місці, охоплена жахом. Її обличчя перекосилося, вона хапала ротом повітря, як риба.
— Матусю, йди відпочинь, — продовжив господар. — Дівчинко, зараз уже пізно. Ти тут занадто затрималася, транспорт уже не ходить. Залишайся у нас на ніч: я живу у квартирі над магазином. Постелю тобі у вітальні.
Чоловік дивися на мене хижо і хтиво. Він торкнувся моєї руки, і я рефлекторно відсахнулася. Його дотик ніби вдарив електричним струмом. У голові запаморочилося. На мить мені здалося, що чоловік став молодшим. Моя рука все ще пекла. Я глянула на неї і зойкнула: кисть вкривали дрібні зморшки. Жах обпік мене, як крижаний вітер. Я різко зірвалася з місця і побігла до виходу. Господар кинувся мені навперейми. Я щосили пнула його між ніг. Він завив, як поранений звір, і впав на підлогу. Я вискочила на вулицю, одразу спіймала маршрутку. Паскудник збрехав мені: транспорт ще ходив. Я подумала про себе: "А що би зі мною сталося, якби я послухалася і залишилася там на ніч?"