Наш світ

“Тікай, Маркусе, біжи. Все одно не сховаєшся, це мій світ. Я знайду тебе, де б ти не був”.

Чоловік біг не озираючись, піт рікою стікав його обличчям. Вулиці були схожі одна на одну, як дві краплі води – облущені старі будинки, висохлі дерева і всюди мертві тіла. Люди без шкіри висіли на стовпах, проколоті списами, їхні голови були вивернуті на 180 градусів. Маркус не знав цих людей, не знав цих вулиць, цього міста, як і не знав, чому він опинився тут. Єдине, що він знав точно, що його щось переслідує, щось страшне, щось не з його світу. Він знав, що не сховається, знав, що воно знайде його, він тут дише гість, а воно господар. Воно…

«...Воно стояло над ліжком. Схилилося над ними. Марія з дворічною Софійкою мирно спали, не підозрюючи, що над ними стоїть щось, істота висока, огидна, гола, з довгими та худими, як гілля, руками. Я не міг, просто не міг поворухнутись, лише стояв у дверях і спостерігав, як воно ламає їм шиї, вивертає голови. Я нічого не міг вдіяти! Навіть закричати, і того не міг! Потім істота обернулася до мене, на лиці в неї не було нічого окрім роту і, здається, ця тварюка посміхалася мені. І раптом я опинився тут, в цьому чужому мертвому місті…»

Маркус біг, ноги заледве тримали його, тіло тремтіло, але він не зупинявся. Істота переслідувала його, він чув її голос, той, здається, линув зі стін, з дороги, з самого повітря і одночасно з його голови:

“Тікай, Маркусе, біжи, ховайся, та від мене ти не сховаєшся ніде”.

Чоловік не міг думати ні про що, окрім мертвої доньки з дружиною. І окрім дози, звичайно, про неї він думав завжди. Навіть одразу потому, як її прийняв. Але мертва сім’я зараз була важливіше. Мертва?

- Чому, чому ти убив їх? Чому не убив мене? Вони ні в чому не винні, убий мене, поверни їх! Поверни!! Ти можеш? Ти ж можеш?! Обіцяю я ‘злізу’, я більше ніколи не прийматиму, тільки поверни їх!

“Можу, Маркусе, можу. Та чи стану? Ні. Для чого мені убивати тебе?”

Голос стих, Маркус біг. Місто, здається, не збиралося закінчуватись. Куди б він не повернув, в яку вуличку не забіг, всюди ті самі будинки, ті самі трупи. Придивишись, чоловік помітив, що тіла були пронизані не списами, а величезними голками, шкіра з них була не знята, а облізша, вкрита якимись хворобами. 

- Я також помер, це пекло? Де я? Якщо я ще живий то убий мене! Це ж я винен у їх смерті, убий мене, поверни їх!

“Око за око і світ осліпне, Маркусе. Завжди страждають невинні. Це не пекло, це твій світ. Тепер ти – його частина, а він – частина тебе. Ти можеш бігти скільки хочеш, тікати, але від мене не втечеш, Маркусе, бо я це ти, а ти це я і віднині ми будемо разом завжди. Поглянь на мене, я позаду тебе. Подивись на мене і ти побачиш себе”.

Чоловік зупинився. Він спиною відчував присутність істоти, знав, що воно стоїть позаду. Чув дихання – мерзенне, гаряче, обпікаюче. Маркус оглянувся. Істота поклала довгі, гілякоподібні руки йому на плечі, притягнула до себе. На пласкому обличчі не було нічого окрім велетенського роту з голими синіми яснами. Потвора відкрила рот і Маркуса поглинула темрява…

…Дзвонив телефон. Відкривши очі, Маркус відмахнувся від сонячного проміння, яке пробивалося через вікно і прямо на крісло, на якому після дози він вчора вирубився. Чоловік встав, потер очі, вимкнув телефон і кинув його на тумбочку, де лежали шприц і джгут – не до цього зараз. Після страшного сну його тіло ще тремтіло, футболка від поту прилипла до грудей і спини.

- Насниться таке, - мовив до себе і, вже гучніше, - Маріє! Маріє, пробач, це було востаннє, клянуся, я ‘злізу’, навіть не гляну на наркоту!

Тиша..

Зайшовши до кімнати, Маркус побачив задубілі тіла своїх доньки та дружини, побачив їхні вивернуті голови, зламані шиї. І закричав, цього разу зміг закричати.. А потім стало темно..

Чоловік біг не озираючись, піт стікав його обличчям.

“Тікай, Маркусе, біжи. Все одно не сховаєшся, це мій світ.. Наш світ.. Коли ти їх убив, він став нашим…”