Мама?

Сльози котяться, оминаючи вуха, ідеальними геометричними струмками. Голова гуде. Сон, радше схожий на виснажливий транс, відмовляє у полегшенні. Я лежу чавунною брилою на матраці.

Іноді стає настільки нестерпно, що забуваю, навіщо боротися, тримати себе і своє тіло тут, у цьому місті, у цьому помешканні, у цій рутині з роботи і хвороби із періодичними спалахами зустрічей із людьми, де надії вчергове зміняться розчаруваннями від того, що нереальні очікування нереально стягти.

Через хвилину, годину або ніч роздуми перериваються звуком ключа у дверях. Промені світла б’ють по скронях. Чую знайомий голос: «Солнышко мое, привет! А почему ты не выходишь меня встречать?»


«Мама?»


Я силюся піднятися їй назустріч, приховати татуювання під довгими штанями, привітатися, всміхнутися. Але не в змозі бодай поворухнути кінцівками. Кричу їй, що захворіла, питаю, звідки в неї ключ. «Так папа мне оставил. И вот – решила приехать повидаться! Так давно в Киеве не была!» – вона вольготно ступає по хаті, розставляючи свої речі, миє руки, безтурботно віщає якісь побутові новини, її та родичок. Жодного чоловіка в наративі. Вона неквапливо ходить із кімнати в кімнату, шарудить приладдям та підошвами.

Мене кидає в холод від усвідомлення, що батьківський ключ від моєї хати – єдина копія – схована зараз у тривожній валізці під моїм ліжком. Що Вона не приїхала би сюди навіть за запрошенням. Що напевно…

«Мне очень жаль, что ты так и не вышла меня встречать», – жартівливо-засудливо всміхаючись, вона заходить до спальні, руки в боки.

Мені відбирає подих. Її обличчя витягуюється, риси розпливаються, тіло розтинається і перезбирається в нелюдську форму, розростаючись до самої стелі; голос стає до моторошного низьким, протяжним… всеохопним. Панічно намагаюся скинути цей морок, протерти очі, але монструозна подоба нікуди не щезає. Вона починає сунути на мене, пекельний шепіт в обидва уха одночасно, пронизливо: «Хотела сбежать от меня? Ишь чего удумала. Никуда ты не уйдешь».

Ховаюся під подушку, затискаючи вуха та голову, аби не чути того ненависного голосу, не бачити жаху; та здається, він проник у саму мою сутність, транслюється просто у мозок. «Хватит прятаться!»


Відчуваю, як тіло стає дуже легким, наче з нього відкачують повітря й рідину. Але щось у глибині – скоріше згадка, ніж воля, – шепоче, що я мушу опиратися їй, мушу залишитись, не щезати.

Гарячкувато перебираю все, що знаю про потойбічне, згадую дідівські настанови, і, ледь рухаючи губами, вперше за п’ять із чимось років, промовляю: «Отче наш, жи єси на небесах, нехай святиться ім‘я твоє, нехай святиться воля твоя...»


«Дура!» – мене підкидає на ліжку. Кожен м’яз заходиться в треморі, сльози ллються щільними струмками. – «Ты серьезно думаешь, что сможешь прогнать меня Этим? Не смеши», – істота підлітає майже впритул, її голова навпроти моєї, льодяний подих заморожує вії. Заплющивши очі, з усіх сил продовжую молитву. «Ты беспомощна! Ты слаба! Сдавайся! Хватит!»


Серце калатає, холод проникає в горлянку, ще трохи – і вона поглине мене остаточно, забере із собою в темряву.


«Згадуй».

«Скоморохи носили дзвіночки, аби їхнім звуком розганяти нечисту силу. А дзвін вони підкріплювали доброю лайкою».


«Страх убиває розум. Страх – це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене».

Розплющую очі. Впираюсь з усіх сил у її зіниці, у її ісполінську голову, вкриту вивернутою шкірою, посновану льодистими плямами. Ледь чутно, ледь впевнено, майже благаючи, промовляю: «Іди до біса».

Істота верескливо регоче. Удає, ніби їй почулося.

«Что ты сказала?»

«Я кажу тобі вшиватись до бісової матері. Хай тебе чорти несуть звідси подалі. Хай ти забудеш дорогу сюди». Кожне слово гучніше й гучніше, наливається життям і волею до опору.


«Да как ты со мной разговариваешь?!» – Її вереск зривається на рик. Істота несамовито здригається, її слизькі обриси струсають простір.

З останніх сил продовжую обкладати її всіма можливими обсцентними конструкціями. Рик зривається на хрип. І я вже не говорю, а волаю: «Трясця! Лайно собаче! Ница потвора! Забирайся з мого дому! ІДИ ГЕТЬ! ГЕТЬ ЗВІДСИ!!! ГЕТЬ!!!»


Липкі доторки припиняються, морок розсіюється, а нестерпний шум, що вирував навколо неї, стихає.

Я розплющую очі.

Знімаю промоклу футболку.

Доброго ранку, друже неділя.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Баффі
Історія статусів

03/05/21 02:19: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Дискваліфіковано • Перший етап