Беззубий Монгол
Центральна Африка. Камерун, 1986 рік.
За 6 годин до…
Настирливий стукіт молотка розносився луною над озером, відбивався від гір. Серпневе сонце добряче припікало в спину, примножуючи втому. Бенуа витер піт з лоба, поправив капелюха і втомлено завалився під невисоке крислате дерево, ховаючись від спеки.
— Ну все, тепер можна й перекусити, — пробурмотів чоловік і витягнув із сумки бережно складений дружиною пайок.
І хто взагалі додумався тут туризм розвивати? Навіть до нижнього селища, що біля самого підніжжя гори, немає нормальної дороги. Про асфальтне покриття звідти й аж до озера можна тільки мріяти. Інфраструктура геть відсутня, хіба якісь геть затяті мандрівники сюди доберуться й спатимуть в наметах.
У будь-якому разі, він свою роботу зробив на совість. Човники виглядали геть як нові, хоч бери й просто зараз саджай туди десяток туристів і стрижи з цих роззяв франки.
До Бенуа в тінь підсів Джозеф Моусса, або, як його всі називали, просто дядечко Джозеф.
— Як гадаєте, хтось сюди їздити буде? — запитав Бенуа.
— Уявлення не маю, — Джозеф повів плечима. — Якось байдуже. Головне, щоб природу не загидили.
Двоє чоловіків замовкли, блаженно споглядаючи на блакитну гладь озера. З усіх сторін, наче стражі, водойму оточували гори. У хорошу безвітряну погоду вершини віддзеркалювалися в ній, й інколи здавалося, що десь там, у глибинах, схований цілий перевернутий світ.
— То що, куди потратите зароблене на замовленні?
— Та куди може подіти гроші старий дід? На ліки певно більшість усього піде. А ти?
— Син цієї осені йде в середню школу. Треба заплатити хоча б за вересень.
— Освіта — це добре, — Джозеф витягнув люльку й взявся набивати її тютюном. — Але недешево.
Бенуа чудово знав скільки грошей треба вкласти в сім’ю, щоб дати дітям хорошу освіту. Він завжди носив з собою журнал, де бережно записував кожну витрачену чи зароблену копійку. Дочку бачив лікарем, молодшого сина — юристом. Чоловік давно постановив, що його діти житимуть набагато краще ніж він: у достатку, з усіма благами цивілізації. Заради цього брав понаднормову роботу й різні додаткові замовлення. Заради цього він жив.
— Може, якщо справи геть добре підуть, то зремонтую дах, — додав Бенуа.
— У домі? Не боїшся жити в долині?
— Ой, тільки не починайте знову розповідати ті байки, — старий часто переповідав історії про злих духів, які водяться тут, у горах, що полюють на людські душі.
— Про таке не жартують, — Джозеф затягнувся люлькою і випустив кілька кілець диму.
— А чому самі тоді не поїдете звідси, якщо боїтеся?
— А чого мені боятися? Я тут народився, тут прожив, тут і помру. Усі рідні виїхали. Я останній з сім'ї, — він різко замовк.
Джозеф хоч і той ще старий буркотун, але серце добре мав. Завжди допомагав, коли була потреба. Жаль, що так усе склалося.
— Приїжджайте сьогодні до мене в гості. Марі обіцяла, що приготує суп з курчати на вечерю. Буду радий вас бачити за столом.
Старий дещо здивовано глянув на друга й всміхнувся.
— Дякую, ти хороша людина, Бенуа…
Чоловіки ще трохи посиділи на березі, потім почали класти інструменти на вантажівку.
— Ви сьогодні будете їхати з верхнього селища в нижнє, правда? Мій давній друг приїхав в гості. Теж буде у нас на вечері. Хороший чолов'яга, майор жандармерії. Зможете нас підвезти?
Джозеф нахмурив брови, намагаючись здогадатися, про кого йде мова:
— Алекс приїхав?
Бенуа кивнув головою.
— У кабіні тільки водійське крісло, хіба поїдете в кузові.
— Не біда, аби не пішки.
Бенуа й Алекс домовилися зустрітися ввечері у верхньому селищі. Там була єдина в усій окрузі таверна, де можна було б посидіти й випити чогось хмільного.
Довгих десять років минуло з того часу, коли він востаннє бачив Алекса. Роки служби загартували його тіло й дух. І хоч риси обличчя здавалися наче витесаними з каменю, але по теплій усмішці старого товариша Бенуа зрозумів: це все ще той самий друг дитинства.
— Бенуа! Думав, ти тут без мене пропадеш! — чоловіки по-братерськи обнялися. — Живий, чортяка! Як сам, як діти, як Марі?
— Твоїми молитвами! Хвала богам, усе гаразд.
Чоловіки взяли по келиху пива й почали згадувати минувшину. Бувши дітьми, вони в одну школу ходили, за одною партою сиділи. Бенуа тоді насправді більш метикуватий був ніж його друг. Математичні задачі лускав, мов горіхи. Алексу ж навчання давалося дещо важче. Але Бенуа завжди його виручав, не раз домашнє завдання допомагав вирішувати. А потім почалася середня школа. Батьки Бенуа не мали грошей на те, щоб дати йому хорошу освіту. Алексу пощастило більше. Він пройшов середню школу, потім університет, переїхав з усією сім’єю в місто.
За розмовами час пролетів швидко, на вулиці стемніло. Під вікном таверни зупинилася вантажівка Джозефа. Пора їхати.
За 2 хвилини до…
Чоловіки вмостилися в кузові вантажівки й на хвилину затихли, споглядаючи, як заходить сонце.
Раптом щось угорі, зі сторони озера, гримнуло так, наче небо розірвалося навпіл.
Алекс і Бенуа здивовано перезирнулися.
— Це був грім?
— Та який грім? Небо сьогодні весь день чисте. Дивно…
З двох сусідніх хиж вийшли люди. Старі сусіди, дядько Пауль і Мартін підійшли до воріт і почали зацікавлено вдивлятися в сторону гори, яку вже поглинали сутінки.
— Що то було? — гукнув Пауль Джозефу, що вийшов з машини й стривожено глядів на гору.
— Не маю уявлення.
На деякий час усе затихло. За вибухом нічого не наступило, то ж Пауль і Мартін уже почали обговорювати щось своє.
— Джозефе, давай, їдьмо, мабуть, десь за горами гроза.
— Стоп-стоп. Дивіться! — пролунав збентежений голос Алекса.
Схил гори посвітлішав. З вершини стрімко, наче снігова лавина, спускався білий туман.
— Це взагалі нормально?
Усі в машині, мов зачаровані, спостерігали за дивним явищем. Менше ніж за хвилину туман вийшов на вулицю й залив усі дерева, будинки, стайні й поля у верхньому селищі. Кілька вогнищ, розкладені неподалік, миттєво згасли, наче їх залили водою.
Біла, мов молоко, імла поглинула двох старих сусідів. Вони кілька секунд простояли, мирно розмовляючи, а потім замертво впали на землю.
— Газуй! Газуй! — закричав Алекс.
Та Джозеф уже й сам розумів, що треба рушати. Машина рвонула з місця. З будинків, які поглинув туман, вслід за втікачами, долинули істеричні крики й кашель.
— Швидше! — Бенуа вирячив очі й намагався підігнати машину.
Вантажівка, що нею вже десь 20 років їздив Джозеф, геть не належала до класу швидких автівок, тому вичавити з неї більше як 30 миль на годину по ґрунтових дорогах було нереально. Туман йшов за ними майже триметровою стіною, швидко наздоганяючи, якщо машина затримувалася десь на шляху.
Дикий первісний страх переповнював свідомість. Вони тікали, виривалися, як звірина з лап тигра. Бенуа припав до вантажівки й міцно, до болю, тримався спітнілими руками за неї, щоб часом не вилетіти з неї десь на повороті.
Машина стрімко спускалася далі в долину. За два кілометри звідси — поселення, у якому жила сім’я Бенуа. А ще сотні людей. Як усіх попередити? Як врятувати? У нього буде не більше хвилини, щоб забігти в будинок й витягнути з нього дружину з дітьми. Чи встигнуть? Чи взагалі загальмує Джозеф? Бенуа глянув на обличчя Алекса. Той теж, зціпивши зуби, сидів переляканий. У жандармерії вочевидь до такого не готували.
Ось уже видно поселення. До будинків лишилося ще зовсім трохи.
— Джозефе, поверніть направо, заїдемо до Марі! — закричав Бенуа.
Та чоловік мовчав. І Джозеф, і Алекс, що мовчки спостерігав, як навісніє Бенуа, не хотіли змінювати маршрут: смерть наступала на п’яти. Зупинитися — означало померти.
— Джозефе! Повертайте! — дер горлянку нещасний. — Благаю!
Бенуа взяв якусь палицю, що лежала в кузові й вдарив нею по вікні.
— ПОВЕРТАЙ!
Від несподіванки Джозеф крутнув кермо. Чоловіки завалилися на бік, ледве не вилетівши з кузова. Вантажівку винесло на узбіччя.
— Прокляття! — вилаявся Джозеф і почав здавати назад, намагаючись повернути їх на дорогу.
Бенуа помилявся щодо однієї хвилини. Туман наздогнав їх секунд за 20. Старий давив на педаль що було сил, але майже триметрова біла стіна накрила автівку. Алекс й Бенуа підхопилися на ноги, намагаючись уникнути контакту з туманом. За кілька секунд двигун почав гуркотіти й затих. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів, а тоді зупинилася. У голові пролетіла думка: ''Це кінець''. Двері в кабіну відчинилися й звідти, хриплячи, вивалився Джозеф. Зробивши кілька неприродних кроків, він впав на землю. Від лютого кашлю його немов вивертало.
— Дядьку! — викрикнув Бенуа, нахилившись з машини. Вмить його легені мов здавило гирею, у голові запаморочилося. Чоловік відсахнувся, і почав, наче риба, хапати ротом повітря. Та гидота не давала вдихнути й наче видушувала з нього життя.
— Вище! — гукнув коротко Алекс, видерся на кабіну вантажівки й потягнув Бенуа за собою.
Джозеф почав блювати кров'ю. Ще кілька секунд його тіло судомно смикалося, а потім нещасний розпластався по землі й затих.
— Джозефе!... — пробурмотів ледь чутно Бенуа.
— Йому уже не допоможеш...
Зараз вони, стоявши на кабіні вантажівки, височіли над туманом. Бенуа нарешті зміг вдихнути. Легені пекли, наче туди засипали вугілля.
— Чим ти думав?? — Алекс узяв його обома руками за сорочку і трусонув. — Через тебе, ідіота, ми тут застрягли!
— Ми.. ми повинні були спробувати врятувати мою сім’ю, — ні живий ні мертвий відповів Бенуа.
Туман стрімко ринув далі, оповивши поселення. Імла проривалася в кожну будівлю, кожну хижку, знаходила усякого жителя, що мирно дрімав у ліжку, готував вечерю на кухні або ж затримався на вулиці за якоюсь роботою.
Тишу теплого вечора розірвали людські крики. З поселення почувся багатоголосий стогін і плач. То тут, то там люди вибігали зі своїх домівок з диким кашлем, що роздирав горло до крові, намагаючись утекти від невидимої смерті, що з’явилася нізвідки. Та тікати було нікуди. Пробігши кількадесят метрів, вони падали прямо на дорогах, завалювалися в канави.
— Марі! Діти! Ні-і-і! — усвідомлення, що його рідні десь там, задихаються посеред цього хаосу, розпеченим металом в’їлася свідомість.
Бенуа гірко заридав, закричав, розриваючи горлянку. За що боги так вчинили з ними? Чим вони так согрішили? Від безсилля й розпачу хотілося битися головою об каміння. Перед очима виринула картинка: його кохана дружина, його дорогі діти задихаються й конають на підлозі свого будинку. Алекс мовчки дивився на нього збоку. По щоках текли сльози. Спостерігати масову загибель людей було нестерпно.
Раптом згорьований Бенуа смикнувся вниз. Алекс зреагував блискавично: схопив його міцно своєю кремезною рукою й потягнув назад.
— Ти загинеш! Це безумство!
— Усе одно не хочу жити! — плакав чоловік. — Пусти!
Та той не пускав друга. Навіть у момент, коли невідомо що відбувається, жандарм, здавалося, зберіг холодний розум.
— Спустишся зараз — помреш. Спробуймо завести машину. Можливо ще врятуємо їх. Твоя сім’я могла встигнути забратися на дах будинку.
Алекс мав рацію. Просто бігти в туман без плану було божевіллям. А його Марі... Вона була розумною, розсудливою жінкою, набагато кмітливішою за нього. Можливо й справді дружина з дітьми врятувалася?
— Що тут в біса відбувається? — Алекс завжди говорив громовим гучним басом, але зараз його голос тремтів.
Якби ж він знав. Є тільки догадки.
— Є.. є легенда.
— Легенда? Яка, чорт забирай, легенда? Ти бачив? Там зараз люди мруть як мухи. Про що ти?
Алекс поїхав з міста одразу після школи. Він або забув, або й не чув те, про що розповідали старійшини. Про той кошмар, про напівзабуту страшну казку, яка виявилася правдою.
Бенуа врівноважив дихання і на одному подиху відповів:
— Раз у сім поколінь демон гірського озера спускається в долину і вбиває всіх її жителів, від старого до малого.
У будь-який інший момент Алекс би вголос засміявся, але теперішня ситуація вселяла жах. І зараз таке, на перший погляд, безглуздя звучало правдоподібно.
— І як від нього врятуватися? — спитав він невпевнено.
— Спасеться тільки той, що помислами чистий й по грішній землі не ходить. — Бенуа на автоматі відповів цитатою Джозефа.
На кілька секунд запанувала мовчанка. Алекс обдумував, як діяти далі. Пішки до будинків селища вони не дійдуть — задалеко. Якихось підвищень по дорозі, на які можна було вилізти, щоб подихати, теж нема, одні низенькі дерева. Найвища точка на місцині, як на зло, була в протилежну сторону від села — 30 метрів від вантажівки стояло п'ятиметрове сухе дерево. Колись давно в нього влучила блискавка, і воно згоріло, перетворилося на сухий кістяк посеред поля. Варіантів порятунку небагато.
— Зможеш на пів хвилини затримати дихання і робити якісь активні дії? — спитав він.
Бенуа задумався.
— Думаю, що так.
— Спробуємо завести машину. Якщо вдасться, будемо спускатися по черзі на пів хвилини покермувати. — За роки служби Алекс явно порозумнішав.
У його словах був сенс. Принаймні звучало, як план.
— Тоді на рахунок три. Один. Два. Три!
Бенуа набрав повні груди повітря, але одразу зрозумів, що щось тут не те. Хоч і вгорі дихалося краще, ніж внизу, та все ж навіть там, на висоті понад три метри над землею, повітря було частково отруєне тою гидотою. 30 секунд він не витримає. Чоловік зліз з машини й миттю застрибнув у кабіну. Повернув ключ запалювання.
Двигун прогуркотів і замовк.
Друга спроба...
Той самий неприємний звук скреготіння. Мимо.
Третя спроба, четверта — без успіху…
Легені, що ще досі трохи пекли, почали стискатися. У голові знову запаморочилося.
— Бенуа, вертайся! — почулося зверху.
Чоловік вийшов з машини в напівпритомному стані, міцна рука друга витягла його на назад на дах. У голові виринули спогади: 25 років тому, коли вони з хлопчаками пішли купатися на озеро, він ледь не потонув. Відчуття пустоти під ногами, а далі страх і паніка. Секунди здавалися вічністю. Хлопець наковтався води й пішов на дно, розум затуманився, і він уже подумки прощався з життям. Але рука Алекса тоді врятувала його тоді від смерті.
“Я перед тобою в неоплатному боргу...”, — перше, що промовив Бенуа тоді, коли його легені викашляли воду. Зараз же, після стількох років друг продовжував його рятувати знову і знову.
— Ми звідси не зрушимо… — пробурмотів Бенуа. — Дідько, до мене здається дійшло. Ти ж бачив, як загасли вогнища у верхньому селищі?
З виразу обличчя Алекса було зрозуміло, що той не зрозумів. Бенуа витягнув з кишені запальничку. Кілька разів клацнув, і вона загорілася. Тоді чоловік опустив полум’я на пів метра нижче — і вогонь миттєво згас.
— Двигун тут не запуститься, ми застрягли — чоловіка переповнював відчай, він прокашлявся і закричав так голосно, як тільки міг, — Марі! Марі!! Боже!..
Та ніхто не озвався. З міста, залитого смертю, доносився тільки плач, що повільно стихав.
45 хвилин після…
Похолодніло. Вечори в цих місцях завжди були теплі, але точно не цей. Температура, здавалося, опустилася градусів на десять. Тілом ходили дрижаки. Чоловіки стояли вже більше ніж пів години на даху кабіни, не наважуючись присісти чи, бодай, опустити свою голову нижче. Поселення лежало в долині, наче в чаші, тож невідома сила повільно, але впевнено заповнювала її туманом, наче миску молоком.
Навколо була мертва тиша. Зникли всі звуки птахів, цвірчання коників у траві, перегукування диких звірів. Тихо як в могилі. Навіть кляті дратівливі мухи й москіти, які завжди надокучали, зникли. Та найбільше лякала гнітюча тиша з селища. Жодного звуку. Бенуа з усіх сил запевняв себе, що рідні врятувалися на підвищенні, але зневіра захопила розум,і він уже не міг встояти на місці.
— Глянь, — Алекс тремтячим вказав пальцем на щось, що лежало біля куща. Там лежав мертвий ворон. А біля нього ще один.
— Воно вбило їх всіх, навіть тварин, — пробурмотів Алекс. — Дивися.
Бенуа опустив очі. Біля правої ноги на спині лежав великий жук. Вочевидь, теж мертвий.
Якщо туман продовжить наповнювати долину з такою ж швидкістю як зараз, то він вб’є їх швидше ніж за пів години. Треба було діяти. Але як?
У голові знову почало паморочитися. Дихання поважчало, серцебиття почастішало. Бенуа відчував: ще хвилин десять, і він втратить свідомість, задихнеться. Повітря, як і життя, покидало цю, здавалося, благословенну богами землю. А перед очима то тут, то там почали з’являтися чорні плями. Вони то наближалися, то віддалялися, залітали за кущі й раптово зникали.
— Ти теж це бачиш? — спитав Бенуа уривчасто.
— Що саме?
— Наче щось літає…
Алекс перелякано глянув на нього.
— Там нічого не має…
Чорні плями почали набирати чітких обрисів, обростали чорною звіриною шерстю, виблискували металевими іклами й жовтими очима. Здавалося, варто ступити на землю — і потвори за кілька миттєвостей розірвуть людську плоть на шмаття.
— Боже, їх тут безліч!
— Отямся! — Алекс дав другу ляпаса. — Отямся! Тут нічого нема!
За мить об’ява зникла. Може мара? Дахи будинків у долині потонули в тумані. Якщо хтось і встиг вилізти на них, то зараз його мало б покрити з головою.
Відчай розривав душу. Надія танула з кожною хвилиною. Панічні думки судомно виникали й зникали в голові. Вони тут наче кошенята на маленькому острівці безпеки посеред стрімкої річки. І вода була близька до того, щоб їх змити, покрутити на течії й згодувати потворам, що живуть на глибині. Бенуа знову згадав той день, коли ледь не потонув. Може хоч у смерті він знайде собі спокій. Але невже це все було дарма? Він все життя важко працював, жертвував своїм часом й здоров’ям заради інших. Заради дітей, дружини. Навіть заради Алекса. Той хоча б жив, як хотів: університет, робота мрії, жінки. Це несправедливо. Чому комусь все, а іншим нічого? Смерть відміряла їм обом по 35 років життя, але прожили вони його геть по-різному.
Алекс теж почав панікувати.Тепер і в нього з’явилася задишка. Сонце сіло, і все довкола повільно, але невблаганно скочувалося в морок. Злість на Бенуа не вщухала. Якого біса цей дурень відволік Джозефа? У них були всі шанси вижити. Дурень.. Який дурень..
Раптом у голову прийшла думка. Він розвернувся і глянув на те сухе дерево, що самотою стояло в полі. Бенуа вловив той погляд.
— Ми не помістимося там вдвох… Воно сухе і в будь-який момент може впасти.
— Удвох не помістимося, — мовив Алекс і замовк на кілька секунд.
Бенуа зробив один глибокий вдих і вдарив викруткою Алекса в шию. Цього разу рефлекси жандарма не спрацювали. На руку бризнула гаряча кров. Той скрикнув від болю і поточився назад. Бенуа зістрибнув з вантажівки й, закривши носа рукою, помчав у напрямку до єдиної високої точки, яку ще не отруїв туман. Кисню в грудях для цього поки вистачало.
Та колишній друг не відставав. Бенуа добіг до дерева і почав підійматися, коли його уже наздогнав Алекс і спіймав його за ногу. Один рух — і той, зірвавши долоні в кров, падає на землю, намагається ковтнути повітря, але починає задихатися.
Алекс бере камінь в руку і б’є його по голові.
Удар. На футболку з розбитого носа бризнула кров.
Ще удар.. Ще…
Череп хруснув, а тіло Бенуа обм’якло. Кисень в легенях Алекса почав закінчуватися, і він хутко піднявся по дереву. Воно загрозливо заскрипіло, але втрималося. Алекс несміливо вдихнув. На цій висоті повітря було не отруєне.
Він глянув на тіло друга дитинства, що лежало на землі. Не один раз він рятував йому життя. Чи мав він право його забрати?
Дерево ще раз хруснуло і під вагою дебелого чоловіка почало повільно нахилилося в сторону. Почувся тріск...
10 годин після...
Для поштаря Нуху Кунде, ранок наступного дня видався таким же як і всі. Він повинен встигнути до обіду розвезти всі пакунки в поселеннях у долині гори. Міцний теплий вітер, що почався вдосвіта, ніби підганяв його в спину. Мотоцикл мирно деркотів, несучи свого власника по ґрунтовій дорозі.
Та враз Нуху різко загальмував. Посеред дороги лежала мертва лань..
''Дивно, що ще ніякий звір її не зжер'', — промайнула думка.
Тварина була геть молода, без жодних видимих ран, та все ж щось забрало її життя.
''Може хвороба якась''.
Мотоцикл рушив з місця і поїхав далі в напрямку поселення. Та за 200 метрів хлопець зупинився знову і цього разу надовго. Від побаченого відвисла щелепа. Пасовище було вкрите трупом худоби. А потім він побачив людей. Багато мертвих людей. Тілами було всіяне все поселення. Трупи лежали на вулицях, на дахах, звисали з невисоких дерев.
Нуху відчув, що й у самого голова почала паморочитися, з’явилася задишка. Не гаючи часу, хлопець заскочив на мотоцикл і поїхав з цього проклятого місця так швидко, як тільки міг.
21 червня 1986 року. Тієї ночі озеро Ніос забрало свою жертву. 1800 невинних душ. І води його стали червоні, мов кров.
