Вірші, ляльки і різні долі

Все почалося коли Юрко збирався до своєї дівчини. Вже місяць вони планували провести вечір за переглядом фільмів, та все ніяк. То він занятий, то вона не в настрої, то ще щось. Однак цього разу немов планети стали в ряд: у неї хата вільна, фільми завантажено, багажник забитий снеками… Навіть презик в кишені завалявся. Знак з небес, не інакше.

Поголений, помитий і шикарно вдітий хлопчина широко усміхався, сідаючи в машину. У голові лунав життєрадісний свист Мікі Мауса, але за пару секунд його перебив найнестерпніший звук в цілому світі - дзвінок телефону. На екрані напис: «Тато».

— Ал-л-ло? – трохи перелякано відповів Юрко.

— Привіт. Ти занятий? – пролунало з телефону.

— Ну таке, до Насті їду. Кіно глянути збиралися. А що?

— Слухай, мені сьогодні треба старий корпус стерегти, а після двох чергувань і п’яти операцій я взагалі ніякий – стою і вирубаюсь. Ви не могли б тут своє кіно дивитися? Я поїду заночувати і не заважатиму. Тільки поглядатимеш за пломбами на холодильниках час від часу, гаразд?

Юрко скривися, наче з’їв лимона і майже беззвучно сказав: «блять». Останнє, що він хотів – міняти свої плани. Особливо, коли існує ризик, що подруга не погодиться на таку локацію.

— А махнутись ні з ким?

— Було б з ким - не просив би. Ми ж мамою стараємось тебе не дьоргати зайвий раз, але якщо звоню, то вибач, ну ніяк.

— Добре,- усмішка безслідно зникла,- заберу Настю і будемо години через дві.

— Дякую. Наберіть, як приїдете.

— Ага, бувай.

Поклавши слухавку, Юрко набрав повітря у легені й повільно видихнув. У пам’яті виринули ледь не всі матюки, які він чув за життя, однак хлопець не втрачав віри й вже за мить зосередився на роздумах про новий план. Потрібно було щось, що дозволить і виконати прохання батька, і переконати Настю на зміну локації, і, в ідеалі, щоб таке побачення відчувалось, як перемога, а не вимушений дискомфорт. Хвилина і на обличчі Юрка з’явилась хитра посмішка. Мотор машини заревів і двері гаражу відчинилися.

Пізніше того ж вечора…

Машина під’їхала до будинку Насті. Дівчина відчинила двері й з усмішкою помахала: «Чому так довго? Заходь швидше»! У відповідь Юрко приспустив вікно: «Нє, давай ти до мене. Покатаємось трохи». Пропозиція спантеличила і дещо насторожила Настю:

— І куди поїдемо?

— Бігом кажу, час втрачаємо.

— Та я ж у легенькій сукні, а сьогодні дощ передавали…

— В машині не змокнеш,- перебив Юрко,- я все спланував, сідай бігом, бо не встигнемо!

Настя швиденько взулася, схопила сумочку й застрбнула в машину.

— То, куди їдемо?

— Пам’ятаєш ти казала, що сестра у тебе готка з «непересічним» іменем й помішана на містиці?

— Ага, Мортіша.

— І що ти сумуєш за нею, але вона весь час в пошуках натхнення для своїх темних дизайнів?

— Ти мене до неї везеш?

— Ні, але я везу тебе в місце, в якому вона точно не відмовиться побувати.

— В морг?

— Він там теж є.

— Ти жартуєш?

— Батько просить цю ніч посидіти замість нього в старому корпусі БСП.

— БС-що?

— Лікарня швидкої допомоги. Туди привозять тих, у кого мізки витікають, або кишки назовні лізуть – найекстренніші випадки у місті. Зараз майже все в новий корпус перенесли, але в старому ще холодильники з препаратами. Їх вночі стерегти треба. Твоя сестра посуне усі плани, заради можливості провести час в такому місці. Там за весь час стільки людей наш світ покинули, що кращого натхнення для темних мистецтв годі й шукати.

Настя нахмурилася. Інтим з Юрком вже було зіпсовано, однак зустріч з сестрою могла бути того варта. Все дитинство вони гралися разом у бабусі, обмінювалися таємницями, допомагали одна одній, а за останні три роки жодної зустрічі, тільки дзвінки раз в місяць. Мортіша зайнята - хоче побудувати видатну кар’єру, наплодити шедеврів й, чесно кажучи, виходить у неї класно. Людина йде за своїм дивакуватим призначенням і відірвати її від роботи набагато важче, ніж звабити Юрка.

— Ну, не знаю…

— А я згадував, що у лікарів там прикольні колекції є?

— Які колекції?

— Різне. З чимось на медперсонал придурки нападали, щось стало непотрібним після смерті власників… Короче, то все бачити треба. Попрошу тата, він і покаже, і розкаже. Погуляємо втрьох по майже покинутими приміщеннями, влаштуємо перегони на ліжках-каталках, подивимося фільм... Повір, буде дуже атмосферно. Якщо у неї є хлопець, то хай кличе і його. Зробимо типу парне побачення.

— Добре, переконав. Зараз наберу її,- Настя почала шукати телефон у сумочці.

— Ок, тільки скажи хай приїде трохи пізніше за нас, бо я батькові про неї не казав.

— А як вона тоді повз охорону пройде?

— Пф-ф-ф… Я тебе прошу, яка охорона? Ми там охорона будем. Думаєш, чому батько кличе? Бюджету нема навіть лікарям на нормальні зарплати, не те, щоб мінімалку охоронцям давати. Персонал ночує там по черзі в добровільно-примусовому порядку.

— Тоді на які гроші новий корпус будують?

— От якраз на крадені. Друзяки депутатів поприхватизовували бюджети, вгробили державну медицину і тепер «бізнес піднімають».

— Капець.. - Настя дістала телефон і набрала сестру.

Почувши про місце зустрічі та загадкову лікарську колекцію, Мортіша одразу погодилася приїхати: «Так, залюбки. І попрацюю, і з тобою нарешті побачимося. Буде пригода, як в тій печері, де наше вампірське лігво було. Вже вдягаюся, па-па, скоро побачимось». Відповідь порадувала Настю і та знову стала усміхненою.

Надворі стемніло від хмар. Краплини дощу почали стукати у вікна, наче горох. В машині тепло, сухо і темно. Підсвітка приладів на панелі освітлює лише силуети Насті та Юрка. Так комфортно, спокійно…

— А може ми запізнимося трішки? - запропонувала Настя.

Хлопець озирнувся на пасажирку і, вловивши її грайливий погляд, вирішив ненадовго припаркуватись обабіч дороги. Мінус презик у кишені…

***

За пів години автівка під’їхала до пункту пропуску: ворота відкриті, паркан дірявий, будка охоронця пуста й розбита. На горизонті дуби, над якими височіє сіра будівля - старий корпус. Новий був скляним та й таким низеньким, що за деревами не видно. Проїхавши углиб території, Юрко заглушив двигун біля головного входу в стару будівлю і знову почув голос пасажирки:

— Давай парканемось десь збоку, а не перед самим входом. Якось некрасиво тут рух перекривати.

— Який рух?- скептично усміхнувся,- Я ж казав, що цей корпус закривають. Швидка поїде в новий.

— Точно впевнений?

— Та канєшно. Вони вже місяць всіх тільки туди вигружають.

— А раптом?

— Забий,- махнув рукою.- Окрім того, ти в легенькій сукні, на вулиці дощ, а тут навіс бетонний і до теплого приміщення не далеко. Я ж не хочу, щоб моя красуня змерзла.

— Ой, яке ж ти миле...

Славко вийшов з машини і попрямувавши до пасажирських дверей, краєм ока оглянув будівлю. Серед усіх дев’яти поверхів, світло було лише в приймальні та парі вікон, що вели до ординаторської. Смикнувши дверну ручку хлопець галантно вклонився й подав руку своїй дамі:

— Прошу вас, вельмишановна пані Настусе.

Пасажирка всміхнулася, гордо задерла носа і прийняла залицяння:

— Дякую, - вимовила сухо, беземоційно, однак вилізши поцілувала кавалера в щоку.

Разом вони попрямували до прозорих дверей в приймальне відділення. Юрко бував там час від часу і завжди радів, що приїжджає неушкоджений. Від самих думок, що скаже батько, побачивши його побитим, аж мороз йшов по шкірі. Настя ж була тут вперше, тому її дуже вразив ремонт, а точніше його рештки. Як і більшість будівель «пізнього совку», це приміщення мало нерівні стіни. Здавалося наче вони зроблені з якогось крему тілесного кольору. Плитка на підлозі виглядала не краще – у біло-рожевій поверхні хаотично розмістилися камінці різних форм і кольорів. Подекуди підлога взагалі була потрісканим бетоном, замазаним шпаклівкою та зеленою фарбою, токсичного відтінку. У коридорах, котрі йшли від приймальні, панувала темрява. Настя підійшла до одного з них і гукнула:

— Агов! – її голос породив відлуння: «Агов, агов, агов…», - Ти був правий. Атмосферненько.

— А ти думала? Це ж БСП, а не якась там поліклініка. Боже, скільки ж тут всього було за сорок років.

— Ага, стільки людей і кожен зі своєю історією. Напевне, щодня траплялося безліч екстрених подій, а тепер тихо й темно. Жодної душі…

— А неупокоєні душі для тебе пусте? – усміхнувся Юра.

— Припини! Краще пішли до батька твого, ми затрималися і скоро Мортіша приїде.

Юрко дістав телефона і зробив дзвінок:

— Алло, ну ми вже в холі, спускайся.

— …

— А він не зачинений?

— …

— Не застрягне між поверхами?

— …

— Ну ок, розберуся,- заховав телефон, повернувся до Настусі та кивнув їй в бік однієї з сусідніх зал,- Пішли, зараз дуже кріпову хрінь покажу.

— Труп пацієнта?

— Краще,- Хлопець клацнув перемикачем. У наступному приміщення з’явилося світло,- труп медицини.

В кінці зали стояли масивні білі двері з маленькими круглими віконцями. Відчинивши їх, юрко побачив залізні грати, які відсунув у бік.

— Це шо? – здивувалася Настуся.

— Це, медичний вантажний ліфт. І зауваж - працюючий. Тільки консьєржа бракує.

— Капець.

Юрко зайшов усередину.

— Заходиш?

— Ми що, на цій іржавій залізяці поїдемо? Самі?

— Ага.

— А ти знаєш, як ним керувати?

— Ні, гиги. Пріключеніє!

— Та ну тебе й такі пріключєнія! Давай сходами?

— До них йти довго, а там темно, ти сама не підеш, тож залазь.

— Ну блін… - Настя повільно зайшла до Юрка. Кожен її рух і вираз обличчя демонстрували огиду, за якою ховався страх.

Юрко зачинив двері, а в слід за ними грати. Коли натиснув кнопку з зображенням стрілки вгору, ліфт смикнувся, але не поїхав.

— Не поняв,- Натиснув ще раз і платформа знову лиш смикнулася.

— Може зламався?

— Та не думаю.

Трохи поміркувавши, хлопець затиснув верхню кнопку і ліфт зі скрипом не змащеного, а можливо й іржавого механізму поїхав угору. Платформа хиталася. Попереду ніщо не розмежовувало її з дверима на інші поверхи та цягляними підлогами між ними.

— Він же не впаде? – Настуся інстинктивно взяла Юрка за руку.

Хлопець жартівливо знизав плечима. З кожним сантиметром шляху, Настін хват посилювався, аж поки Юрко не зупинив ліфт. За дверима третього поверху їх вже чекав батько:

— Привіт, - як тільки прохід відчинився, потиснув синові руку, - Щось ви довго, нормально добралися?

— Весело, я б сказав. Настуся цей ліфт не забуде.

Батько усміхнувся:

— Ну, який вже є, вибачайте. Добре, пішли в ординаторську, я вам чай заварив. Поп’єте, а я речі заберу й поїду спати, бо сука вже руки тремтять від недосипу і операцій цих постійних. Задрало таке скотське відношення до медиків та медицини в нашій країні…

Молодь попрямувала за лікарем у коридор з безліччю палат. Складно сказати наскільки довгим він був, адже обидва кінці не освітлювалися. Видно було лише дорогу до ординаторської, яка знаходилась не так далеко від ліфту.

Зайшовши до кімнати, батько вказав пальцем на маленький куточок з холодильником та кухонним приладдям: «Чайник ось там», після чого відчинив шафу і взяв звідти пакет. Юрко тим часом запримітив зручний диван та столи навпроти нього. Вони цілком підходили для комфортного перегляду фільмів на ноуті.

— Юр,- гукнув батько, дістаючи ключі,- пішли покажу холодильники і закриєш за мною.

— Тату, а пам’ятаєш, ти про колекцію розповідав?

— Яку колекцію,- батько нахмурився, але за мить усміхнувся, - а, ту колекцію. Що, хочете подивитися?

— Ага,- ледь не хором відповіла молодь.

— Ну йдіть сюди, покажу.

Батько відкрив підсобне приміщення з купою полиць та різної всячини на них. Юрко одразу запримітив кипятильник, котрий замість спіралі мав припаяне лезо бритви:

— Вау,- взяв знахідку у руки, - і це на вас з таким нападали?

— Ага, цим Васі шрам на щоці лишили, через який його Джокером кличуть. Тоді нам привезли колишнього зека з переохолодженням. Придурок не просихав 7 днів і в сугробах ночував. Як прийшла білочка, то він з оцим по коридорам бігав. Ми й досі не знаємо як і коли він примудрився її зробити, та ще й в настільки неадекватному стані, однак це точно кипятильник з нашого відділення. А, отже, він цю штуку вже тут робив, а не з собою прихопив.

— Ого,- Настя поглянула на кастет із шматку дерев’яного стільця і заточених уламків металевої ложки, - І часто до вас таких винахідників привозять?

— Ну, переважно до нас потрапляють або п’яні дибіли, або нормальні люди, які натрапили цих дибілів. Ще частенько бувають жертви домашніх конфліктів, нападів та пограбувань. Рідше з випадковостями, типу «підсковзнувся й впав з драбини».

— А це що?- Настуся підняла чорну книгу,- З нею на вас теж нападали?

— Та нє, це шизика із павлівки привозили. Голову собі розбив, але там вже пізно було. Книжечку не випускав, бо за життя вірші писав, щоб заспокоїтися. Як помер, то зошит став нікому не потрібним. На смітник викидати було якось шкода, так ми його в колекцію поклали.

— Клас,- втрутився Юра,- Настіна сестра таке любить. Можна буде взяти їй на подарунок?

— Беріть. Воно тут не особливо кому треба,- батько глянув на годинник, - так, Юр, мені вже бігти треба, якщо виспатися хочу. Пішли бігом покажу що і як, а потім сюди вернешся.

— Пішли.

Батько з Юрком спустилися на перший поверх і оглянули пломби на дверях та холодильниках. Все було в нормі й батько сказав їх перевіряти не рідше, ніж кожні дві години, після чого попрямував до авто. Юрко провів тата і коли той поїхав до дому, хлопець лишився трохи подихати свіжим дощовим повітрям.

За пару хвилин під’їхало таксі. З нього вийшла дівчина, трохи старша за Настю: чорна вікторіанська сукня до п’яток, сережки з гострими хрестами та височезні каблуки. Хлопець бачив її вперше, але одразу зрозумів хто перед ним. За пару хвилин вони піднялися до Насті, яка обіймами ледь не задушила сестричку. Потім були звичні теревені, селфі, маленька прогулянка коридорами, аж ось, перед переглядом фільму, Мортіша згадала про найцікавіше:

— Доречі, ви мені колекцію обіцяли.

— Ага, ми вже самі глянули трохи і знайшли тобі «перлину»,- Юра дістав чорний зошит, - поезія психа-самогубці.

— О-о-о, - очі Мортіши зашалілися,- я люблю таке слухати. Хто почитає?

— Тільки не я,- відмовила Настя.

— Тоді ти - Юрко. Читай перші два вірші. І виразно, я маю зосередитись, щоб розсмакувати все на слух.

— Ну, добре,- хлопець усміхнувся, відкрив зошит і почав читати перший вірш…

«Хто читає – владу має,

владу має – засинає.

Нас усіх він бачить в сні,

хочеш віриш, хочеш ні…»

Юрко зробив коротку паузу, а потім прочитав і другий вірш:

«Не читаєш? Отже – лялька,

ти -танцюєш, він – читає.

Правду скоро всяк пізнає,

навіть той, хто не питає.»

Юра і Настя поглянули у бік Мортіши. Експертиня темних мистецтв дивилась в стелю, повністю зосередившись на слухові. Її губи рухалися, беззвучно повторюючи почуте. Після короткої тиші, вона повільно кивнула, вимовивши: «далі два з середини». Хлопець перегорнув сторінки і продовжив:

«Лялька ти, бо твоє тіло,

ні для кого там не диво.

Лиш пусті, безмозкі двері,

що малюють на папері.»

Перегорнув ще листок і зачитав перше, що побачив:

«Хто усе це дочитає,

гірку правду в раз пізнає.

Смерть для нас усіх одна,

не фізична – забуття.»

Поглянув на Мортішу. Вона знову кивнула і сказала: «тепер останній вірш». Юра відкрив останню сторінку:

«Всі ляльки – картон безмозкий.

Я і сам один із них.

Та не смійся, читачу мій,

А подумай ось про що:

Лялька, скелет,

В чім різниця?

Рік, десятки, тисячі.

Лиш кістки й ім’я в камінні.

Чим ти кращий за нас всіх?»

Юра закрив зошит. На обличчі Мортіши з’явилася посмішка:

— Отже, він був параноїк з елементами шизофреніка. Веселе комбо, мені подобається. Треба буде перечитати решту його писанини, коли думатиму над новим проектом.

Юрко з Настею зраділи і подарували зошит Мортіші. Настала черга фільмів, а за годину і першого обходу.

— Ви зі мною? – сказав Юра, підійшовши до виходу з ординаторської.

— Ні,- не відриваючись від ноуту, відмовила Настя,- вертайся швидше.

Хлопець пішов до ліфту. Коридор здався йому трохи іншим, ніж раніше, але Юра не одразу помітив що саме змінилося - жовте світло ламп стало майже помаранчевим. Наче й невелика різниця, але колір навіював слабкість, втому, байдужість і хандру. Віддалені кімнати й закутки стали ще темнішими. Тепер там не виднілись навіть силуети меблів. Темрява почала приманювати погляд бажанням роздивитись що в ній. Уява вже малювала різних бомжів, наркоманів і психів, котрі ховаються у закутках, але Юрко тримав себе в руках: спустився на перший поверх, перевірив усе й піднявся до дівчат.

За дві години Юрко вийшов на другу перевірку і дивне відчуття з’явилося знову. Тепер при перевірці він відчував погляди, наче з усіх темних ходів на нього дивляться очі. В намаганні опанувати себе, хлопець піддався - зайшов до однієї з кімнат і увімкнув світло. Там не було нікого.

Коли прийшов час третього обходу, дівчата вже спали на дивані. Діставшись першого поверху, Юра почув шурхіт десь удалині. Хлопця охопила паніка. Фантазії про чиюсь присутність стали здаватися реальнішими, але всі пломби на місці. Ніхто не увійшов і нічого не вкрадено. Вікна теж цілі, тож навряд у будівлі є ще хтось.

Вернувшись в ординаторську, Юра не побачив дівчат і миттю чкурнув у темний коридор, викрикуючи: «Настю, Мортіша, ви де? Агов»! У голові виринули найгірші сценарії, про психів, яких він не вгледів знизу. Хворі виродки могли викрасти сплячих красунь, однак двері найближчого туалету відчинились і голос промовив: «Ти чого розкричався? Насті приспічило, а самій лячно». Хлопчина видихнув з полегшенням.

Вийшовши на четверту перевірку, Юра відчув ще більший страх. Спина миттю вкрилася холодним потом і на те не було видимих причин. Окрім темряви, звісно, але хлопець раніше її не боявся, а тепер закляк. Від переляку тіло відчувалось пустим, чужим, наче душа вже втікла з нього і Юра не пішов цього разу на огляд. Дівчати міцно спали, тож він вирішив пропустити останні два рази, щоб і самому не пхатись у страшне місце, і дівчат захистити. Хлопець зачинив двері й влігся спати. На диво, сон прийшов майже одразу.

Зранку темрява розсіялася, але відчуття Юри, наче за ним спостерігають не зникло. Воно було поруч навіть коли він розвозив дівчат по домівкам. Часом уривки прочитаних віршів хаотично виринали у спогадах і крутилися там, як зламаний запис. Іноді вони доповнювалися різними думками й фактами, які почали з’являтися нізвідки.

— Їдь, відпочинь,- прощаючись сказала Настя, помітивши виснаженість і дивну поведінку Юри,- ти напевно не спав всю ніч...

Хлопець вирішив прислухатися до поради і відпочити пару днів дома, проте відчуття не минало і там. Тепер воно заважало спати, заважало їсти і навіть ходити в туалет, або митись. Втома посилювалася, Юрі ставало все гірше і хлопець відчув, що слід записатися до спеціаліста. Що, як параноя передається через тексти?

Лежачи на білому дивані у кабінеті психолога, Юра розповів:

— Мені здається, що за мною спостерігають.

— Хто?

— Не знаю.

— Чого хочуть, як виглядають?

— … - знизав плечима.

— Вони зараз дивляться?

— Так.

— Звідки?

— З цієї ж кімнати, наче сидять у ній, хоч їх тут і нема насправді. Вони бачать мене, але не очима, а якось, немов розумом.

— Бачать розумом? Це як?

— Наче сон на яву. Наче зазирають сюди з іншого світу, але в цьому не знаходяться. Або знаходяться, але не повністю. Наче паралельний вимір, до точок на якому є мости. Я раніше не помічав, але тепер розумію, що так було завжди. Просто не помічав, не звертав уваги, а тепер зрозумів і не можу заспокоїтися...

— Ти з ними спілкуєшся?

— Ні.

— Тоді звідки так багато про них знаєш?

— Відчуття. Знання наче просто з’являється в моїй голові й усе. Я відчуваю, що воно правильне і вони слідують йому, тож сумніватися приводів нема.

Лікар виписала Юрку заспокійливе з антидепресантами і призначила новий сеанс за тиждень. Сказала, наче то все гормони і треба побачити динаміку, однак зауважила, що у випадку відсутності покращень, слід обміркувати лікування в стаціонарі.

За пару днів тривожність і хандра минули, але втома і відчуття чужої присутності лишились. У відчаї хлопець зателефонував Мортіші: «Слухай, ти з цим своїм натхненням, напевно знаєш якихось спеців із темних штук. Короче, мені реально гіршає і поміч потрібна. Настю вплутувати не хочу. Ти ж знаєш, вона любить себе накрутити, а потім… Але кому я розповідаю? Просто допоможи, а їй ні слова. Ок»?

Мортіша, як завжди, була заклопотана і не могла поїхати, але щось у її нутрі, підказувало зробити це. Дівчина сама здивувалась геть не характерному їй бажанню бігти комусь на виручку всупереч роботі, однак за півтори години вже дзвонила у двері Юриної квартири, виправдовуючись: «Ну, може натхнення від цього побільшає».

Двері відчинилися. За ними був Юра із сальним волоссям і мішками під очима:

— Проходь.

Мортіша зайшла до заваленої брудним одягом кімнати, котра смерділа, наче барліг якоїсь тварини.

— Ого, та ти ходяче натхнення.

— І не кажи. Останній тиждень сил нема ні на що. Вже й сам дивуюсь.

— Ну, нічого, будемо твою одержимість лікувати. Я багато всього бачила і розумію основну логіку темряви.

— Добре, з чого почнемо?

Пролунав дзвінок у двері. Юра підійшов до них і глянув у вічко – нікого. Відчинивши побачив чорний кейс із кодом на ручці. Без тіні сумніву чи запитань хлопець взяв його, поніс на стіл у своїй кімнаті та відкрив. Усередині були старенькі жовті листочки, чорна ручка і коробочка з двома отворами, які знаходились на протилежних стінках і на різній висоті. До отворів вели нахилені підставки, які нагадувала гірку, по якій листок має проїхати крізь коробку. Також у кейсі було гравіювання: «Напишіть і киньте в скриньку».

Мортіша взяла лист жовтого паперу і почала писати. У голові виникали думки, що це все підозріло і може бути небезпечним, але зупинитись вона не змогла. Цікавість була надто великою і щось всередині підказувало, наче так треба. От треба і все. Ну ніяк інакше. Юрко стояв і спостерігав, довірившись спеціалісту по темним силам. Написавши: «Хто ти?», Мортіша кинула папір у отвір скриньки. Лист ковзнув крізь коробку і на його звороті з’явився напис червоним кольором: «Я пишу, вони читають».

Відповідь здивувала обох, але чомусь відчуття, наче все так і має бути не зникало. Мортіша написала нового листа:

- Чому ви слідкуєте за Юрою?

Новий лист пройшов крізь скриньку і знову відповідь на звороті: «Мені лялька, а їм танці».

- Я не лялька!- крикнув Юра й грюкнув кулаком об стіл.

За хвилину його погляд став пустим, наче хлопець знепритомнів, але завмер стоячи. Трохи згодом він пішов на кухню і повернувся звідти з ножем.

- Юра, нащо тобі це? – тремтячим від страху голосом запитала Мортіша, але відповіді не було.

Із скриньки випав третій листок. На ньому був напис лише червоною ручкою: "Хто читає - владу має. Не читаєш, отже лялька". Юра взяв того листка і почав їсти. Мортіша побігла до дверей і відчинивши їх побачила бездонну прірву. Кімната Юри літала у чорному просторі, як вирвана бетонна коробка посеред нічого. Очі дівчини заблищали сльозами від безвиході. Знову поглянувши на Юру, вона хотіла благати про порятунок, але не змогла вичавити з себе жодного слова.

Юрко дожовував папір і сміявся, спостерігаючи за безпомічністю "крутої спеціалістки". Проковтнувши, він простягнув руки, наче розіп'ятий Ісус. Рот відкрився, розтягуючись, доки підборіддя не сягнуло живота. Зазвучав басистий голос, який здавався надто гучним для мізерного людського тіла:

- Я ваш творець. Я контролюю весь цей жалюгідний світ і він існує лиш для тих, хто читає. Ви - мої ляльки, які будуть танцювати, як я скажу і як захочуть читаючі.

- Що вам треба? – ридаючи крикнула Мортіша.

- Вас чекає різні долі. Ви переживете їх одну за одною, пам'ятаючи усе, але не в змозі контролювати свої дії. У першій Юрко заріже тебе, потім Настю, потім батька, а після покінчить і з собою. У другій ти станеш його коханкою і власноруч задушиш сестру, щоб бути з Юрою. Третя змусить тебе вбити Юру й Настю, щоб з їхніх розпатраних тіл створити свій найкращий чорний шедевр. Четверта зробить тебе і Настю дружинами Юри, який створить культ в ім'я читаючих. Ви та ваші діти будете приносити нечитаючих в жертву тим, хто читає. П'яту ж долю я лишу на розсуд тих, хто читає. Я дам їм право написати і всі написані ними речі ви переживатимете раз за разом. Ваші кошмари триватимуть, доки за ними не перестануть слідкувати. Тільки тоді вас чекає смерть і забуття.

Мортіша остаточно втратила над собою контроль . Ридаючи від паніки, вона повільно підійшла до Юри і той махнув лезом по її горлу. Наступної миті вона прокинулася у ліжку з ним. Тепер обличчя хлопця знов було нормальним, але нажахані очі дали зрозуміти – він теж все пам’ятає. Він бачив більше, ніж вона. Від долі не втечеш. Ляльки танцюватимуть, як треба.

Двері відчинилися і до квартири зайшла Настя. Мортіша відчула страх, потім заздрість, потім гнів…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

30/11/21 23:10: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап