Квітка для звіра

Вступ

Цікавий факт: хижаки їдять квіти, коли погано почуваються. Таким чином вони себе лікують. Однак чи мають звірі право на споживання цих тендітних рослин? Ви скажете: «Природа так задумала: деякі квіти створені для того, щоб їх зжерла хижа тварина (навіть якщо це і не її звичний раціон)». Проте що, якщо доля цієї квітки була у тому, щоб спокійно перецвісти, чи бути зламаною нещадною грозою, чи стати окрасою в чиємусь домі, або нехай навіть згинути під ногою необачного мандрівника? Якщо ж і справді деякий цвіт задуманий для того, щоб його з’їв хижак, то в якому світі ми живемо? Хоча яка користь з цих міркувань про суть життя квітів… Звірі їх все одно жеруть.

-

— Мам, моє оголошення нарешті розмістили! — усміхнений юнак забіг з двору до кухні, розмахуючи свіжим випуском газети.

— О, любий, це чудово!

Мати притислась до грудей сина, на мить згадавши той час, коли усе було навпаки. А ось її хлопчик уже зовсім дорослий і скоро знайде справжню роботу, де потрібні будуть документи і таке інше. Гроші їм точно не завадять, і жінка пишалась, що син це розумів та був готовий допомагати, як тільки зможе.

— Де усі? — спитав хлопець, дивуючись такій дивній тиші у домі, де панував постійний галас.

— Діти у школі. Ледь витримують ці останні дні перед канікулами. А батько на роботі, — відповіла мати та продовжила далі кришити капусту.

— Ну нічого, тепер і в мене буде робота! — сказав юнак, захоплено дивлячись на той маленький напис, який добрі видавці розмістили в правому нижньому кутку передостанньої сторінки.

— Не навроч, Андрію. Подивимося, чи хтось ще відгукнеться.

— А як же інакше! Цю газету читають усі, ти ж сама знаєш. Та й мені так довго відмовляли у публікації, що цього разу точно має пощастити. Я ж все-таки заплатив за це трохи; батько не пробачить, якщо нічого не вийде.

Двері з шумом розчинились, але звук їхнього удару об стіну поглинув дитячий виск та сміх. Двоє маленьких хлопчиків забігли на кухню, вдаючи що стріляють один в одного з пальців. За ними зайшла Ніна, старша із двох дочок. Обпершись об одвірок, втомлено провела рукою по сонних очах, але за мить стрепенулась і сказала:

— Зараз я переодягнусь і допоможу, мамо.

— Добре, не спіши, — кивнула та. — У нас до речі гарні новини! Тільки… А де Настуня?

— Я тут, — почулось тихе з-за спин жінок.

На вході в кухню стояла маленька мила дівчинка з віночком квітів на голові. Сонячне проміння пронизало віконне скло та застрибало на її рожевих щічках і золотистих кучерях. Можливо це, а можливо старий пошарпаний дім підкреслював її янгольську красу, яка мала б сяяти у куди кращому місці.

— О, наша квіточка повернулась! — вигукнув Андрій та підскочив зі стільця. Він підхопив молодшу сестру на руки та почав кружляти з нею по кімнаті. Голосний радісний сміх розкотився маленькими дзвіночками по всіх кутках дому.

-

Він щойно прокинувся. Довго лежав, туплячись у сіру стелю. Чекав, коли повністю повернеться біль, аби відчути його сповна. Як тільки у спині знову запекло, він різко встав. Із його вуст прохопився стогін. Рани на спині знову закровили. «Як же приємно закінчувати і починати день з таких речей!»

Підійшовши до дзеркала у повний зріст, старий чоловік обернувся і через плече оцінив свої ушкодження.

— Непогано, Альберте, — задоволено гмикнув.

Простяг руку до пляшечки з перекисом водню, що стояла на великому столі біля дзеркала. Цей стіл був його святим місцем. Праворуч лежала Біблія на білій мережаній серветці, біля неї був короткий батіг із жорсткого мотуззя, яке за довгий час свого використання стало багряним. Але щовечора він діставав для втіхи якийсь інший предмет: цвяхи, леза, ремені для придушення, миски для урини та калу, запальнички, голки тощо. Усі ці речі приносили невимовний біль чи викликали рвоту — а ці почуття є шляхом до очищення та спокути. Очищення — це ніщо інше, як чисте задоволення.

Альберт покропив собі на спину прямо з пляшечки і миттєво відчув пекучий біль, який знову пронизав кожну клітинку його тіла. Від цього йому стиснулись зуби, очі закотились. З кожним роком ставало усе важче, але й усе цікавіше випробовувати власне тіло. Скільки років він уже це робить? 40? 45? Може й більше… Якби не притулок, куди його малим після смерті батька здала мати, то він так би і не зрозумів, що біль — це те, що змушує його тіло і серце тріпотіти.

А ще саме там він зрозумів, що йому подобається знущатись з менших. Отримувати біль — так, це річ надзвичайної краси. Проте зчиняти його комусь… Навіть у Святій книзі він не міг знайти слів для опису цього чудового процесу. А для отримання найвищої радості від цього завжди треба обирати невинних. Бог часто був жорстокий до таких, а значить і Альберт міг таким бути. Старому часто здавалося, що лише вони з Богом знають, що найкращі жертви — це, звісно ж, чисті душі з такими ж довершеними тілами. І запахом. І смаком.

-

Настуня вибігла з дому на двір із кошиком в руках. Уже за декілька днів літо, а це означає, що вона зможе робити, що захоче. Дівчинка справді мала багато планів на це літо, адже їй уже десять — саме час задуматися про велике. Ким хоче бути? Якою себе бачить через десять років? Чи зможе вона успішно закінчити школу? Які книжки впише у свій «Щоденник читача»? Навколо було стільки бажань, ідей, задумів, що часом у дівчинки паморочилась голова.

Вона йшла вулицею, мружачись від досі сліпучих, хоч уже і вечірньо-помаранчевих променів. Ручкою торкалася квітів, що перехилялись через паркани сусідів. Їхній ніжний цвіт та солодкий аромат інколи змушував дівча зупинитись, проте воно швидко згадувало, що гальмувати не час. Людина ж чекає.

Постукавши тричі у білі двері, Настуня трохи відійшла та ще раз поглянула на обрій, де захід розпливався у своїх малинових фарбах. Високий чоловік за сорок відчинив двері та широко посміхнувся.

— Добрий вечір, Борисе Вікторовичу! Ось ваше замовлення! — урочисто промовила дівчинка та піднесла тоненьку ручку з кошиком вгору.

— І тобі добрий вечір, Настуню, — сказав чоловік, посміявшись. — Заходь, маю для тебе сюрприз.

Дівчатко послухалось. Їй подобалось бути у пана Бориса, подобалось бути з ним. Іноді потайки в думках вона називала його другим татом, адже цей чоловік і справді ставився до неї, як до рідної. Він завжди мав чим здивувати чи розважити: то заграє на піаніно, то дасть скуштувати торта, то іграшку якусь подарує чи книжечку з барвистими малюнками.

Батько дуже часто похмуро дивився на це, а подеколи і злився; проте мама згодом пояснила їй, що то тато не на неї лютує. «А на що ж?» — спитала заплакана Настуня, обіймаючи нового м’якого ведмедика з блакитною стрічкою на шиї. «На не змогу дати тобі це все самому», — відповіла мати і погладила пухке волосся дитини. Відтоді маленька ховала подарунки у себе в шафі, або ж лишала у пана Бориса та гралася, коли приходила в гості.

— Заплющ очі, — сказав Борис, забравши важкенького кошика з дитячих рук.

Настуня так і зробила та простягнула руку чоловіку. Цей ритуал був їй звичний, вона завжди йшла наосліп за ним, коли той вів її до чергового сюрпризу. І по її відчуттях вони направлялись на кухню. Значить щось солодке.

— Дивись! — вигукнув Борис Вікторович.

Спершу дівчинка глянула на усміхнене обличчя свого друга, а тоді спрямувала погляд туди, куди вказувала його рука, — на столі стояла ніжно-салатова коробка. Настуня підбігла та відкинула кришечку, під якою виявились…

— Еклери! — скрикнула у захваті дитина та заплескала у долоньки. — Та ще й такі гарні, з квіточками.

Вона торкнулась маленьких пелюсток бузку, який лише нещодавно відцвів. Дівчинка дещо насупилась.

— Але бузку уже нема. Це…це справжні квіти?

— Звісно справжні! Я зберіг декілька гілочок.

— Але як?

Чоловік взяв дівчинку за руку та підвів до холодильника. Відкривши нижні дверці, вийняв звідти прозору посудинку. У ній була застигла у воді гілочка бузку. Настуня широко розкрила очі, немовби не вірила у те, що бачить. Простягла пальчик та відчула подушечкою холод та твердість льоду.

— Одну гілку я дав пекарю для здоби, а цю дам тобі, коли вода розтане.

— Ой, дякую вам! Але…якщо ви ходили до пекаря, то чому не замовили пиріжки у моєї мами, а не у нього?

— Бо кращих пиріжків, ніж у пані Томкань, я не куштував, — відповів чоловік та поклав руку на серце, наче у підтвердження власних слів. — Що ж, ти вже вечеряла?

— Так, дякую, — кивнуло дівча, проте через мить додало: — Але для солодкого місце маю.

Борис розкотисто розсміявся та обійняв Настуню. У такі моменти він був невимовно радий, проте настільки ж і сумний. Десь у глибині його душі знову і знову виринала думка, що такого щастя йому ніколи не мати при собі. Він завжди хотів дитину, проте доля вирішила інакше. І дружина його зробила так само, пішовши до іншого чоловіка. Їй не подобалося вислуховувати непреривні монологи про радощі батьківства; це швидко набридло. А всиновлення уже дорослішої дитини Бориса не цікавило. Проте не страшно, що жінка пішла; не страшно, що й інші бачили лише його гаманець; не страшно, що він сам; не страшно дарувати турботу чужій дитині. Навпаки, те, що вона взагалі є — це те найбільше, що він так бажав. І за що так сильно тримався.

-

Альберт кинув оком на стару газету, яка лежала біля крісла рівно місяць та десять днів. Саме стільки минуло часу звідтоді, як він обвів червоним олівцем ім’я хлопця, який шукав роботу за оголошенням.

Сергій Панчук. П’ятнадцять років. Важко забути той піднесений та поважний вигляд, з яким юнак простягнув руку для вітання. Зелені очі. Шкода, що виявились не такі соковиті, як думалося спершу, певне хлопець мало спав. Проте тіло було пружне та ще не згрубіле. Те, що треба для пательні.

З цією думкою чоловік встав та пішов на кухню. Звісно, відкритий холодильник виявився пустим. Точніше, те, що він так хотів побачити, уже скінчилось. Лише якісь консерви та овочі не першої свіжості були розкидані на полицях. Старий знав, що запаси скінчились ще двадцять днів тому, проте десь всередині завжди леліяв надію, що лишився ще бодай шматочок. Таке щоденне розчарування пробуджувало усе більший голод, який було неможливо втамувати лише очищенням.

Альберт підійшов до вікна. Ззовні лише декілька людей, що повертаються додому у сутінках. Часом він задумувався, як це: жити ось так спокійно, працюючи та повертаючись додому з роботи щодня до родини. Так, у нього був шанс, він пробував подібне. Був час, коли і він увечері повертався додому до своєї, здавалося, вічно вагітної дружини та когорти дітей. Милих, бешкетливих дітей та змученої, проте чомусь все одно усміхненої жінки. Але саме чужі діти видавались милішими, гарнішими, привабливішими. Вони викликали захват та одержимість, відмовлялись покидати його думки.

Одного дня він повернувся не ввечері, як зазвичай, а пізно вночі.

«Де ти був? Я хвилювалась»

«Мав дещо доробити на роботі, а потім пішов з колегою до бару, він святкував день народження».

Ось і все. Наступного вечора дружина сиділа понура. Це його не сильно хвилювало, бо у нього настрій нарешті був чудовий, але заради ввічливості все ж поцікавився її станом.

«Щось сталося, люба?»

«Та ні, просто сьогодні вранці на узліссі знайшли хлопчика. Точніше його тіло».

«Ти що? Собаки?»

«Не думаю, що пси могли б дитину побити так, що живого місця не лишилося, а тоді ще й задушити дитя його ж підтяжками!»

Похитала головою.

«Це діти його так? Старшокласники?»

«Не знаю, бо…хоч це і було недалеко від школи, але…»

Затулила руками обличчя. Хоч діти і далі шуміли у сусідній кімнаті, було чітко чути жіночі схлипи.

«На його тілі повсюди укуси. І це не сліди собак, то людські. Хоча що то за людина, яка може таке зробити, Федю? Звір! Гірший за усіх собак світу!»

Альберт обійняв її за плечі, хоч його й пересмикнуло від звучання свого справжнього імені. Завжди така реакція.

«Я хвилююсь за наших дітей, я ж не можу постійно бути біля кожного»

«За наших можеш не переживати, з ними точно нічого не станеться»

Так, своїм дітям він би ніколи не нашкодив. Вони його просто не цікавили.

Дочекавшись, поки люди зникли з горизонту, старий вийшов на двір та почмигав до хвіртки. Нова газета виявилась аби-як запхана у поштову скриньку, яка ледь не лускала від непрочитаних листів. Альберт користувався телефоном, лише коли дзвонив сам, а так-то до нього можна було достукатись хіба що листами або буквально у двері. Проте зі старим батьком діти не мали бажання зустрічатись. Звісно, якщо той дзвонив — трубку брали. Але чути цей уїдливо-медовий голос їм чомусь зовсім не подобалось. У дитинстві ще було нормально, проте уже з підліткового віку це насторожувало. А подеколи і викликало незрозумілий острах.

Він прийняв ванну, з’їв консерву з телятиною (гидота), заново обробив рани і нарешті взяв у руки Біблію. Майже на кожній її сторінці чоловік знаходив щось близьке своїм власним судженням та підкреслював це. Хоча нерідко його улюблені цитати звучали доволі дивно і були далекі від тих духовних істин, які там знаходили звичайні люди. Цього разу йому припали до душі слова у четвертій главі від Першого соборного послання Петра: «Отож, коли тілом Христос постраждав за нас, то озбройтеся й ви тією самою думкою, бо хто тілом постраждав, той перестав грішити». Він довго їх перечитував, промовляв, намагався вивчити. Гарна цитата.

Після цього Альберт встав, натхненний священною книгою, та підійшов до стіни. Тілом пробігло приємне тремтіння. Мовби розряд. Він притулив долоні до опуклої шпалери, закинув голову назад. «Хто тілом постраждав, той перестав грішити». І з силою вдарився обличчям об стіну.

Ще один розряд пронизав його м’язи. Це завжди неймовірно збуджувало, бадьорило, оживлювало. Залізний смак крові вже ліг на вуста. Досі тремтячи, чоловік підійшов до крісла та взяв свіжу газету. Криваві плями повільно розмивали краї чорнильних слів, але його це мало турбувало. Він швидко гортав, гортав, гортав. «Боже, допоможи! Дай знайти того, хто стане ідеальною жертвою в ім’я Твоє!»

І ось, у правому нижньому кутку передостанньої сторінки, йому впало в очі ледь помітне оголошення.

«Хлопець, 18, шукає роботу у сільській місцевості. Андрій Томкань, вул. Жоржинова, 16, буд. 45»

Червоний олівець повільно окреслив ці слова.

-

— Діти, обідати! — погукала у вікно Лідія, відома серед своїх сусідів як пані Томкань. Завжди при зустрічі з кимось вона представлялась лише так, і через цю особливість надовго лишила відбиток у пам’яті людей. Проте останнім часом їй було не до знайомств та походів у місцевий клуб. Усе її життя належало шістьом людям: дітям та чоловіку.

— Діти! — на цей раз до вікна підійшов батько. На його заклик одразу до хати метнулись два постійно воюючих близнюка, а старші синхронно повиходили зі своїх кімнат. Сім’я шумно сіла за стіл, і лише батько зупинив гуркіт стільців та совання столу своїм питанням:

— Де найменша?!

Лідія, опустивши голову, поправила край спідниці, а тоді взяла тарілку з салатом і відповіла найбільш спокійним тоном, який лише могла зробити:

— Понесла замовлення до Бориса Вікторовича.

— Вона ж це робила три дні тому? Скільки пиріжків треба цьому багатику, аби нарешті наїстись?!

— Степане…

За столом виникла напруга, яка змусила навіть хлопців зіщулитись.

— Просто… Це якось ненормально, що дорослий дядько постійно заманює до себе дівчинку і грається з нею, як з лялькою.

— Степане, ти ж знаєш, що він нічого лихого не робить, заспокійся.

— Так, тату, — втрутився Андрій. — Він зовсім не бажає зла. Тут лише поспівчувати б чоловіку, що сім’ї в нього не вийшло зробити. Не усім так пощастило, як нам.

— От я погляну на тебе, коли якийсь хмир буде твоїй маленькій дочці подарунки робити!

— Вона ніколи не жалілась на…

— Дитя не розуміє! — випалив Степан, гримнувши кулаком по столу. — Воно не бачить зла, і на те йому і дані батьки, аби розпізнати та вберегти від погані.

— Думаєш, я б свою дочку відпустила, якби відчувала лихе? Думаєш, я б дала їй піти невідомо до кого чи з ким?! — не втрималась Лідія та, різко вставши, вдарила рушником об стілець.

Сльози навернулись на очі і жінка вирішила піти в іншу кімнати, аби заспокоїтись та не сказати чого зайвого. Проте, коли вона минула вхідні двері, її зупинив стукіт.

Пані Томкань швидко втерла очі, відкинула темне фарбоване волосся назад та відчинила двері. Вона була впевнена, що це брат, який обіцяв навідатись на початку літа. Але здивування від власної помилки миттю відобразилось на її обличчі.

— Доброго дня, тут проживає родина… — сивий худорлявий чоловік у сірому костюмі глянув на газетну вирізку та продовжив: — …родина Томкань?

— Так, тут. А ви щодо чого?

Жінка уважно оглядала незнайомця. В якусь мить їй трохи защеміло в серці із жалості до нього: він так щиро посміхався, як вміють лише діти або ж люди похилого віку (яким він загалом і був), м’яв у тремтячих руках пошарпаного капелюха; одяг, здавалося б, обтяжував його тіло та згинав спину, а ніс був дещо розпухлий та заклеєний білим пластирем. Але вона не змогла довго аналізувати невідомого, бо вже важкі руки чоловіка обережно відсторонили її від дверей.

— Вітаю! Чим можу допомогти? — спитав Степан, серйозно дивлячись на старого.

— Я тут щодо газетного оголошення юнака на ім’я Андрій. Це ваш син?

— О, так-так. Проходьте! — сказав батько, відступивши.

Чоловік у сірому костюмі радісно закивав та переступив через поріг. За ним у хату хотіла прошмигнути руденька кішка, однак батько відштовхнув її ногою.

— А ти йди собі. Звірям не місце в домі!

Двері з ляскотом зачинились.

-

Щойно Альберт переступив поріг, до нього підійшов гарний хлопець та простягнув руку.

— Добрий день, це я розмістив оголошення.

У чоловіка зблиснули очі: усе виявилося ще краще, ніж він собі уявляв. Міцна будова, але стрункий, хвилясте волосся, карі очі.

— Радий познайомитись, мене звати Святослав Володимирович, — усміхнувся старий, потиснувши ще не грубу долоню юнака. Відійнявши руку, він торкнувся плеча хлопця, наче у знак дружби. Той посміхнувся, зовсім не напружившись. Тоді Альберт опустив руку нижче та злегка стиснув біцепс молодика.

— Ого, та ти он який м’язистий! Саме те, що мені й треба! — радісно вигукнув гість. Так, те, що треба, аби прохарчуватись десь тижні два. І то, якщо розрахувати правильно порції.

— Та що ж ви коло дверей? Проходьте у вітальню, чи може… — жінка ще раз кинула оком на кістляву фігуру старого. — Може ви б хотіли перекусити? Ми якраз обідаємо.

— О, мені б не хотілося зловживати вашою гостинністю. Проте, певне від чаю не відмовлюсь, — відповів Альберт, а повернувшись до Андрія додав: — Коли ти старий, то вже дуже мало речей гріє твоє тіло та душу. Якби не Біблія та ще деякі дрібниці, я не знаю як би жив!

— Шануєте Біблію? — поцікавився Степан, вказуючи гостю на вільний стілець за столом.

— Це чи не єдина їжа для мене! — відповів той, та нарешті дозволив собі оглянутись, бо у пошкодженому носі засвербіло від аромату солодкого парфуму. По ліву руку від нього сиділа дівчина, яка кивнула йому та ледь чутно привіталась. Але ні її худа фігура, ні поцятковане почервонінням обличчя його не привабило. Не смачно. А ось навпроти сиділо двоє однакових хлопчика.

Близнюки. Якось він мав справу з подібним. Двоє хлопчиків, напрочуд схожі, хоч і не рідні, ще й імена однакові. Богдан. З їхнього ж двору він так просто забрав одного. Якби інший не злякався та не побіг додому (а він простежив за тим, аби вдома, крім дітей, нікого не було), він би розважився з обома. Проте й один приніс йому багато задоволення. Багато.

Альберт відвів погляд і від близнят, яких усе ніяк не могла вгомонити мати. Такі зчинять багато шуму, та й самі по собі вони якісь… дикі. Краще зосередитися на найманцеві.

— Отже, у вас горо́д великий чи господарство чимале, що хочете робітника взяти? — почав розпитувати батько.

— Так, у мене чималий наділ, і з усім уже немає сил поратись. Я навіть посмію сказати, що маю невелику ферму, а, як ви розумієте, на фермах роботи завжди достатньо.

— Ну, мій Андрій до всього справний, от побачите! — гордо промовив батько, плескаючи сина по плечу.

— Та я вже бачу! — усміхнувся «Святослав». Чим довше він розглядав юнака, тим більше впевнювався у правильності свого вибору.

«Так, я вже чітко усе бачу» — прослизнула приємна думка в голову та розчинилась у ній, замигтівши нейронами та збудивши тіло свіжим потоком крові.

«Уже бачу».

-

— Котра зараз? — спитала Настуня, встаючи з маленького пуфика.

— Уже за п’ять третя, — відповів Борис, складаючи ноту на піаніно.

— Що?

Чоловік опустив погляд і зустрівся з очима, повними нерозуміння. Усміхнувся.

— Через п’ять хвилин буде три години дня. А чому ти питаєш? Додому хіба вже час?

— Так, мушу йти. Сьогодні вихідний же, а значить тато цілий день вдома. Злитиметься, якщо затримаюсь довше. І так ледь у мами на обід відпросилась.

— Послухай, — Борис підійшов до дівчинки та присів навпочіпки. — Ти маєш проводити достатньо часу зі своєю сім’єю, а до мене можеш прибігати, коли вони зайняті чи тобі дуже нудно. Та ще й твій батько… Він дуже старається, Настунь, і дуже тебе любить, хоч і може часом сердитись. А щоб усі були задоволені, то треба їм дарувати свій час і позитивні емоції, такі як: радість, веселість, захват тощо.

Дівча задумалось, а тоді задоволено кивнуло і рушило до виходу. Чоловік простягнув гілочку бузку, і маленька обережно взяла подарунок. Обійнявши свого друга та попрощавшись, вибігла на розпечену сонцем вулицю. Раптом Настуня різко зупинилась та обернулась, прикривши дашечком з долоньки очі, аби хоч щось розгледіти крізь сліпуче сяйво дня. Борис Вікторович усе ще стояв на порозі свого дому. Дівчинка широко посміхнулась та замахала ручкою. Він помахав у відповідь. І вона пішла далі.

Хоч день і був спекотний, але все одно зачаровував своєю затамованою красою. У повітрі стояв запах квітів, який розливався вулицею дорогими духами, пташки цвірінчали десь під дахами білих хатинок, а котики вилежувались на ґанках. Дівчинка милувалась і захоплювалась усім цим видовищем. Вона так довго чекала тепла, барв, відпочинку…

Задумавшись, підняла голову до високої вишні. Ні, ще наче не почали плоди наростати. Чи може…

— Ой!

Настуня випадково зачепила бабусю поряд. Стареча рука не втримала ношу і зі старого кошика викотились буряки та морква.

— Вибачте, Тетяно Гаврилівно! Я зараз усе позбираю!

— Та не велика біда, дитинко, — посміхнулась старенька маленькій сусідці.

Але дівчинка миттю усе попідбирала та поскладала, поки бабця ледь нахилилась за двома морквинами.

— Може разом понесемо? Легше ж буде, — поцікавилась винуватиця «аварії».

— Та я вже й прийшла осьо до баби Оксани. Біжи додому краще, там пан якийсь до вас навідався.

— О, дядько певне.

— Ні, я твого дядька і в глупу ніч впізнаю. Дідок якийсь. У костюмі, — відказала стара, піднявши вказівного пальця вгору.

Настуня задумалась. Тоді точно треба поспішити.

Тільки-но попрощалася з бабою Тетяною, як на дорозі їй зустрівся однокласник Мишко. Хлопець допомагав з математикою та гарно малював. Якось він їй на день народження приніс букетик пишних троянд та гарний малюнок цих квітів. «Аби ти не забувала, які вони були, коли уже зав’януть». Вона й не забувала досі.

— О, привіт! — сказав невідомо чому радісний хлопець. — Кудись поспішаєш?

— Так, додому треба швидко. У нас гість якийсь, а коли гості вдома — то уся сім’я має бути разом. Правило у нас таке, інакше то негостинно виходить.

— Хм, дивне правило. А чому ж ти його порушила?

— Якби знала, що хтось прийде, то не порушила б, — опустила голівку дівчинка.

— Ну якщо не знала, значить і провини нема. Дивний той гість, який про свій прихід не попереджає.

Проте слова Мишка подругу не розрадили, і він це помітив.

— Знаєш що? Давай підемо на базар! Я цукерок куплю чи морозива.

Вона похитала головою.

— Ну…тоді підемо до річки пограємо, там не жарко, все ж краще просто тут стояти.

— Піду я, Мишко, — тихо сказала Настуня. Їй звісно хотілось і морозива, і цукерок, і на річку! Але вона і так вже довго йде. Одна справа, коли лютий тато, а от коли ще й мама…

— Ну, добре. Але… може пограємо, коли я від бабусі приїду з сусіднього села?

Вона закивала та усміхнулася. Хлопець відповів тим же. І все ж, більше зупинятись не можна. Вдома чекають. І, можливо, її чекає гість.

-

— О, вже мені пора іти! Щось я і не помітив, як пробіг час! — здивовано здійняв брови Альберт.

— Та й справді, щось дуже швидко! — втирала від сміху сльози пані Томкань, яку так потішила смішна розповідь Святослава Володимировича. — А здається, що ви лише півгодинки тому прийшли.

— От я радий, що мій син при вас буде. З вами він не пропаде! — усе ще пишався Степан.

— У цьому я вас запевняю, — усміхнувся гість. — Однак, справи чекають, і мушу все ж відкланятись.

Уся сім’я сумно зітхнула, бо цей милий старенький чоловік так їм припав до душі за це коротке знайомство, що хотілося аби він ще і ще розповідав свої історії та анекдоти.

— Однак я до вас ще завітаю за декілька днів. Хочу до того часу підготувати папери та місце для вашого хлопчика.

Альберт підійшов до радісного Андрія та ніжно торкнувся його підборіддя. Так зазвичай роблять дідусі своїм внукам. А він відчував, що сподобався їм, відчув їхню стурбованість, коли встав з-за столу. Тепер йому можна було не лише дивитись на них подовгу, а й торкатись кого-завгодно в цій сім’ї.

Усі разом вийшли з дому, аби провести нового знайомого. Той усе розсипався у похвалі господині за наїдки та у обіцянках швидко оформити потрібні папери. І тут він різко замовк. Мову йому відібрав вигляд янгола, який відчинив хвіртку.

Вона сяяла. Її біла сукенка лише підкреслювала цю милу невинність, яка трималась на набурмосеному личку. Слізки скочувались маленькими коштовностями по її пухкеньких розчервонілих щічках. У волоссі переливалось золото та похитувалась гілочка бузку. Сині мокрі оченята вражали ніжністю волошок. А сама вона була біленька та чистенька. Найкращий цукор.

— Мамо, тату, вибачте! Я не хотіла спізнюватись! Я не знала, що у нас гість! — почала виправдовуватись дитина, але швидко замовкла, коли побачила причину своїх переживань прямо перед собою.

— Доцю, припини, — заспокійливо сказала мама, та підвела дівчинку до худорлявого чоловіка. — Краще познайомся зі Святославом Володимировичем.

Ось він — дідок у костюмі. Їй довелось примружитись через сонце, аби розглянути його обличчя, але це мало допомогло. Той був занадто високим, навіть вищим за Андрія. Але неочікувано незнайомець вирішив присісти, як це зазвичай робив Борис Вікторович, коли говорив з нею. Дівчинка трохи відступила.

— Не бійся, — сказав приємним голосом дідусь та посміхнувся їй. — Це ти через мене плачеш?

— Сім’я має бути разом, коли приходять гості.

Старий розсміявся. Ця маленька дивувала його усе більше і більше. Цікаво, наскільки ніжний її язичок?

— Та я ж і не думав, що так вийде. Пробач. Якби я знав, що ти через це плакатимеш, то ніколи не став би гостем.

Альберт простягнув руку та провів великим пальцем по заплаканій щоці. Така ніжна тепла шкіра, немов жива пелюстка. Та й пахло від дівчинки чимось невловимо квітучим з ноткою дитячого поту, який лише посилював ефект від аромату. У нього виникло палке бажання пригорнутися до грудей дівчинки та просто всотувати цей запах. Загалом, доволі скоро він зміг би це собі влаштувати.

— Нічого, ви ж не хотіли, — нарешті посміхнулась вона, показавши ряд біленьких зубчиків.

«Але тепер хочу»

— І як же звати маленьку панночку? — грайливо схилив голову набік дідок.

— Настуня, — відповіла дівчинка, заховавши руки за спиною та гойднувшись на кінчиках пальців.

— Яке чудове ім’я…

Ще декілька секунд чоловік дивився на янгола, якого йому послав сам Бог. На ту, кого він собі обрав.

-

Альберт зайшов в дім, голосно гримнувши дверима. Усе його тіло покрили краплі поту, що вже просякнули усю сорочку та штани. Перед очима йому поставали знову і знову образи прекрасного створіння, яке він сьогодні зустрів. Ще б хвилина — і він би з ним розминувся.

У вухах гуділо її ім’я, у носі стояв її запах. Лишилося лише дізнатись, яка вона на смак. Смак. Це має бути тріумфальна страва, найкраща з усього, що він досі готував чи їв. Альберт скинув із себе неприємно липучий до тіла одяг. Піт швидко охолодився і ви́кликав тремтіння. Тоді старий вирвав зі старого блокнота листок і почав писати список потрібних продуктів. Тіло досі лихоманило і часом чоловіку здавалось, що його б’є струмом кожен раз, коли він згадував ім’я.

«Настуня»

Він зірвався з місця та побіг до підвалу, де тримав мотузки, мішки, ножі та решту інвентаря для подібних подій. Хаотично рухаючись по освітленому запиленою лампочкою приміщенню, витягав якісь речі та скидав їх на купу.

«Настуня»

Голову прошив біль, мовби її стиснули лещатами. Пилка випала з рук та дзвякнула об бетонну підлогу. Альберт притиснув руки до скроні. Боляче, боляче. Таке з ним траплялось кожен раз, коли він чогось занадто сильно хотів. Перезбудження буквально мучило його.

Якось у новій компанії хлопців він представився не як Федя (дурне ім’я, яке він ненавидів), а як Альберт. Це ймення він помітив в одному романі. Книга його зовсім не зацікавила, проте назвисько припало до душі. Воно звучало високо, сильно і зовсім не так по-простецьки, як Федя. Але хлопці лише поглузували з нього і дали пару стусанів. Потім усю ніч його били дрижаки та кололо в голові; він прокручував подумки знову і знову «Я — Альберт! Я — Альберт!». А наступного дня він побився із лідером тієї компанії, адже той перший почав глузувати. Кожен свій удар чи укус Федя коментував одним реченням: «Я — Альберт!». Деякі рани ватажку мусила зашивати медсестра. Вона сильно дивувалася, як сильно можна було вгризатись у плоть, щоб настільки її розірвати. Однак після того він усі обходили скаженого дивака десятою дорогою. Усе ж, якщо до нього хтось і звертався, то неодмінно називав його Альбертом.

Згодом чоловік навчився контролювати свою одержиму жадобу чогось. Для цього просто треба було зняти це перенапруження. Піднявшись нагору, підійшов до тумбочки з лезами. Обережно дістав одне. Приспустив спіднє. Холодна сталь торкнулась надлобкової частини, а тоді поволі поповзла вліво. Біль змістилась з голови на низ живота. Червона тепла кров змішувалась з потом на білій, проте не чистій тканині. Пульсація ставала відчутніша, хоч і пригальмувала. Кожен маленький рух леза далі відгукувався гупом серця. І лише коли воно дійшло до стегна, голова звільнилась від болю, тіло припинило тремтіти і серце заспокоєно повернуло свій ритм.

Альберт полегшено зітхнув та закинув голову назад.

«Боже, поможи мені»

-

Настуня прокинулась з усмішкою на обличчі. Їй наснився чудовий кольоровий сон. Кожну ніч би так гарно спати. Кожен день би хай був першим днем літа. Дівчинка спустилася вниз, де на неї чекав гарячий рисовий суп. Її улюблений.

Альберт у цей час зібрався погуляти околицями. Десь біля одного поля він начебто бачив покинутий будинок.

Дівча цьомнуло маму у щоку на знак подяки за сніданок та побігло до подруги. Сьогодні вони мали виплести віночки старим бабусям. Вони завжди так раділи, коли дівчатка стукали їм у двері та простягали невеличкі квітучі корони.

Чоловік йшов вперед, давно вже загубивши стежку. Був впевнений, що цей дім десь тут. Точно тут. Важке взуття грубо притискало стеблинки рослин до землі, таруючи собі шлях. Часом стареча рука зривала якусь квітку і тут же викидала. Кожна з них своєю ніжністю нагадувала йому її.

— Думаєш, Мишко хороший? — спитала Настуня, не відводячи очей від плетива.

— А що? — посміхнулась подруга та по-змовницьки повела бровами.

— Та нічого. Питаю просто…

— Ну, якщо просто, то, думаю, хороший. Он розумний який та й не дурень такий, як Вовка.

— А що Вовка?

— А в останній день мене біля воріт в щоку цьомнув і утік! Ну дурник!

— Та чому ж дурник? Він же теж хороший наче.

— А тому! От чого побіг, питається? Від долі не втечеш!

Дзвінкий дівчачий сміх прокотився між соковитих трав’яних пагонів.

Похмура сіра споруда дивилась на нього своїми давно немитими шибками. Дивно, що таку хату ніхто не перекупив. Два поверхи, ґанок. Проте особисто йому це було лише на руку. Двічі обирати одне й те ж місце — велика необережність для знавця своєї справи. Тому він завжди мусив знаходити щось інше. Інша родина, інший ліс чи будинок, інше місто… Постійно стільки мороки, однак задля цього він і був створений. Результат того завжди вартував.

Надвечір дівчинка прибігла додому уся просякнута ароматами зелені, трави та літнього вітерцю. Вона вдягла фартушок і підбігла до мами, яка щойно присіла після прибирання.

— Мамо! А давай вареників наліпимо!

Ненька ніжно посміхнулась і відповіла:

— Ох, це стільки роботи, доцю. Чи подужаємо ми?

— Подужаєм! Подужаєм! — застрибала маленька.

І вже менше, ніж за півгодини, її руки занурились у тісто по лікті, а носик усе чмихав від муки.

Прибігши додому, він взяв надіслані сином гроші та пішов на ринок. Треба було купити достатньо їжі, адже показуватись не можна буде довгий час. Та й деякі особливі інгредієнти ще потрібно пошукати. Може їх у цьому богом забутому місці і зовсім нема? Однак ніщо не має зіпсувати його бенкет. Ніщо!

До одинадцятої години Настуня геть виснажилась. Навіть поглянути телевізійну програму з татом уже було не сила (хоч вона це дуже любила, і все одно було, яка там та програма). Так і заснула, обійнявши його руку. Батько обережно погладив її світлі кучері, а потім відніс до ліжка.

Альберт двічі перерахував усе викладене в холодильник. Так, дечого не зміг знайти, однак не біда. У підвалі швидко навантажив мішок потрібним знаряддям: різноманітні судки та плівки, тесаки та ножиці, баночки і марлі тощо. Ще треба заготувати лід. У тамтешньому погребі він не має швидко танути. Тепер треба дочекатися десь години ночі — і можна рушати на завершення приготувань.

Їй знову снилось дещо барвисте та сонячне. Попереду був ще один літній день. А за ним ще один. І ще, і ще. І стільки всього має бути. Стільки всього там, у майбутньому…

-

Пройшло три дні, як пані Томкань знову почула легкий стукіт у двері.

— О, Святославе Володимировичу! Це знову ви! Проходьте, будь ласка.

Уже знайомий старий чоловік у сірому костюмі знову перетнув поріг дому. Цього разу він ще й подарунок приніс. Кошик із суницями.

— Якось негоже ходити с пустими руками до вас, зважаючи на те, що ми трохи подружилися, — м’яко посміхнувся Альберт.

— Ой, та що ви, — махнула рукою Лідія, однак прийняла ягоди та пішла на кухню. — Хочете чаю чи може просто води?

— Води, дякую.

З вітальні показався Степан та радісно потиснув руку гостю.

— Ви так швидко? Уже розібралися з документами?

— Щодо цього до вас я і прийшов, — нахмурився старий. — Вийшла певна накладка з цією справою, і тому лише через тиждень десь я зможу усе оформити. Я прийшов, бо обіцяв, що за декілька днів у хлопця буде робота, однак, на жаль, не виходить. Вашого номеру телефону я не взяв, тому мусив прийти, аби розказати про невелику затримку.

— Та чого ви, — сказав Степан, поклавши грубу руку «Святославу» на плече. — Ми б і так про вас погано не подумали. Це ж бізнес та ще й ці кляті документи! З ними постійно якась сра…

— Степане! — різко обернулась Лідія та кивнула на куток кухні.

Там біля маленької коробочки поралась Настуня. У Альберта знову перехопило подих від вигляду цього янгола. Так, вона була ідеальна.

— Доцю, а що ти там робиш?

Дівчинка повільно повернулася, ховаючи обличчя у волоссі. До своїх грудей притискала кошеня.

— Та я скільки разів казав! — голосно і водночас грізно озвався батько, від милості якого не лишилось і сліду. — Тваринам не місце в домі!

— Але таточку… — почала була Настуня.

— Ні! Я сказав: жодних тварин! Нехай собі на вулиці живуть!

Дитина досі не підводилась з підлоги, обіймаючи маленький клубочок сірої шерсті.

— Ану бігом винось оце. І більше щоб подібного не було!

Маленька тихо заплакала, але послухалася та вийшла, забравши кошеня. Альберт подумки посміхнувся: дівчинка буде точно не проти піти з ним після такої сцени.

Степан важко сів за стіл та видихнув. Не любив він сваритися на дітей, проте дисципліна перед усім. Лідія витерла руки об рушник та поставила склянку з водою перед гостем на стіл. Зі словами: «Пригощайтеся, я зараз повернусь», — вийшла з кімнати.

— Вибачте за це, — похитав головою Степан.

— О, я це чудово розумію. У мене у самого шестеро дітей, тому я, як ніхто, знаю про те, що виховання час не вибирає.

— Так, діти мають слухатись своїх батьків. Та й взагалі старших!

— Ваша правда, — посміхнувся Альберт, піднісши склянку з холодною водою до потрісканих губ.

Тут у кімнату повернулась пані Томкань з молодшою дочкою. Та́ уже не лила сліз, тільки трохи схлипувала, хапаючи повітря, як це зазвичай роблять діти після надривного плачу. Дівчинка сіла поряд біля гостя і посміхнулася йому. Очі досі були вологі від сліз і цим ще більше нагадували озерця. Мати поставила на стіл мисочку з митою суницею.

— Я якраз тобі її і приніс, Настуню, — сказав гість, підсунувши миску ближче до дівчинки. Тілом пройшов легкий розряд, коли він вголос промовив її ім’я.

— Ой, дякую, — відповіло захоплено дівча. Маленька ручка потягнулась і вже за мить ягідка зникла у червоному ротику. Пухкенькі мокрі губки розтягнулись у ще ширшій посмішці.

— Смачно?

— Ще й як. Дуже солодко.

«Солодко»

Альберт завовтузився на місці. Ще трохи — і головний біль знову повернеться.

— О, це ще не дуже. Ось у моєї племінниці на день народженні сьогодні справжній солодкий стіл!

— Сьогодні? — округлила очі Настуня.

— Так, саме сьогодні. Ти мені її дуже нагадуєш, хоч вона тебе і трохи старша. Шкода, у бідолашної досі зовсім небагато друзів. Та й взагалі, то такі друзі, що й не знаю, чи хтось прийде до неї.

— Але ж діти люблять свята, — втрутилась мати. — Я впевнена, хтось прийде. Та ще й де це ви бачили, щоб діти відмовились від солодощів та святкових розваг.

— Та воно то так, — кивнув Альберт, стиснувши рукою своє стегно з порізом під столом. — Однак у неї є певна…ммм…вада. Але ми називаємо цу особливістю. Розумієте, дівчинка прикута до інвалідного візка.

— О, — вихопилось у матері. Вона потупила очі та на мить уявила, як би вона почувалась, якби її котрась дитина була у візку. І чи були б у неї теж друзі?

— Тому здебільшого вона спілкується з тваринками, адже їм все одно: інвалід ти, чи ні.

— У неї є вдома тваринки? — зацікавилась знову Настуня.

— Трохи є. Два котики, собачка, пару мишок. Десь навіть жаба була, однак, певне втекла.

— Жаль бере за вашу племінницю. Я б з нею дружила, незважаючи на її…особливість, — гордо піднявши голівку, сказало дівча.

— Емм, — гість трохи насупився, а тоді повернувся до Степана та Лідії. — Якщо…якщо ви не проти, я б міг відвести Настуню до моєї Світланки. Вона б так зраділа новому знайомству.

Тоді старий якось сумно посміхнувся і опустив голову. Батьки переглянулись і подивились на дочку. Та одразу ж вибухнула проханнями:

— Будь ласочка! Будь ласочка, пустіть! Я довго не буду!

— Але, у нас немає подарунку, і… — задумалась мати.

— Зараз буде! — вигукнуло дівча та хутко побігло до себе.

— А де це свято буде? — спитав Степан.

— Ох, я постійно забуваю вулицю, проте це полів, що біля лісу.

— Аж там! Це окраїна містечка, далеченько, — похитала головою Лідія.

— Не хвилюйтесь, у чоловіка моєї сестри є машина, то ми неодмінно привеземо дівчинку. А зараз погода хороша і, поки не парко, ми швидко дійдемо.

— Що ж… — сумніви усе ніяк не полишали мати. — Любий можна тебе на секунду.

Батьки відійшли. Тим часом Альберт аж пересмикнувся. Напруга в його тілі наростала усе більше, і вдавати спокійного доброго пана ставало усе важче, хоч йому й було не вперше.

-

— Думаєш, варто відпустити її з ним? — спитала жінка.

— Та він мені здається порядною людиною, — знизав плечами чоловік. — Так, ми його зовсім недовго знаємо, однак він не схожий на того, хто міг би скоїти дитині зло. У нього у самого шестеро дітей, він сам мені сказав.

— Та я ж і не кажу, що він якийсь маніяк, просто ми її загалом ні з ким не пускали на так довго та ще й до чужих людей.

— А як же Борис-педофіл?

— Ти з глузду з’їхав? — ляснула Лідія чоловіка по грудях.

— А хіба ні?

— Я тобі вже сто разів казала, що він нормальний чоловік! Я б своє дитя якомусь звіру не віддала!

— Так, годі. Зараз не про те. То що? Відпустимо?

— У неї і так небагато свят у житті. Може й справді нехай піде. Назад ще й довезуть же. Хоча було б добре ще й Ніну покликати з ними піти…

— Та вона з подругами на річку пішла, та ще й нав’язувати людині решту дітей, якось не дуже…

— Ну так… І Андрій м’яснику сьогодні допомагає, і ми усі при клопоті…

— Ну чого ти, — обійняв дружину Степан. — Як у світі в когось підніметься рука наше золотко образити, сама подумай.

— Гаразд, гаразд.

­-

Альберт взяв за ручку Настуню та вийшов з-за хвіртку. Вона була одягнена у своє найкраще блакитне платтячко, у волоссі був такого ж кольору обруч. Під пахвою тримала свого улюбленого ведмедика з синім бантиком, за якого її так насварив у свій час тато. На мить стала та оглянулася. Мама помахала їй з порогу. Вона помахала у відповідь.

Чоловік несамовито радів. Він більше не приховував усмішки, нема від кого. Віддали! Самі батьки віддали йому її! Увесь цей цирк справді цього вартий, хоча б заради цього відчуття перемоги. А далі буде ще краще. І він постарається розтягнути це задоволення на днів десять.

Вони уже пройшли метрів п’ятнадцять, як позаду до них долинуло жіноче: «Заждіть!». Альберт завмер у ту ж мить. Посмішка переможця стерлась з обличчя.

«Тільки не це, тільки не це»

Дівчинка повернулась і, побачивши маму, рушила їй назустріч. Старий також обернувся і пішов за дівчинкою. Мати не просто йшла, вона злегка бігла. Не добрий знак. Він поглянув на свого янгола.

«Не забирай її у мене, Боже»

І знову підвів погляд. Лідія підбігла, тримаючи щось у руках. Вона не виглядала злою чи переляканою. То в чому ж справа?

— Ось твоя кофтинка, — сказала, відсапуючись, пані Томкань. — Увечері може бути прохолодно, а платтячко тоненьке.

Альберт видихнув та заплющив очі.

«Дякую, Господи»

— Добре, дякую, мамо! — відповіла Настуня та взяла під іншу пахву кофтинку.

Попрощавшись ще раз, «Святослав» пішов з дівчам далі. Мати ще декілька хвилин стояла і дивилась їм услід. Щось її непокоїло, кололо в серце і пекучим холодом розливалось в животі. Вона заломила руки та приклала до вуст. Незрозуміло чому підступна сльоза набігла на око. Її дівчинка більше не зупинилась, щоб помахати.

-

Він її запитував про щось по дорозі, вона охоче відповідала. Він смішив її, і вона вірила йому ще більше. Він перелічував у голові інструменти з мішка, вона мріяла про торт та тваринок.

Аж раптом дівчинка підстрибнула та кинулась вперед, вирвавши руку з цупкої старечої долоні.

— Борисе Вікторовичу! Добрий день!

Якийсь високий брюнет усміхнувся Настуні та зупинився.

— Привіт, маленька! Куди ти така гарна поспішаєш? — спитав Борис, питально окинувши оком її супроводжуючого.

— Йду на день народження до однієї дівчинки з особливістю. Уявляєте, вона постійно сидить у візочку і в неї зовсім мало друзів.

— Ти що! — удав здивування чоловік, а тоді ще раз глянув на старого. — Не може бути.

Альберт відчув недовіру та напруження, яке наростало в тілі незнайомця. Тому підійшов, посміхнувся та простягнув руку для вітання, ввічливо представившись. Однак це чомусь не сильно вплинуло на друга дівчинки.

— А батьки знають, куди ти йдеш?

— Так, вони мене самі відпустили, — відповіла Настуня, задоволено кивнувши.

— Я знайомий особисто з її родиною, — підтвердив «Святослав». — Ми мали домовитись про документи на роботу для Андрія, проте також домовились сходити до моєї племінниці.

— Що ж… — Борис не знаходив слів для цієї доволі сумнівної ситуації. Однак він же не знав усіх, з ким знайома сім’я Томкань.

— А що це ти несеш? — спитав натомість чоловік, кивнувши на ведмедика.

Настуня опустила голівку. Вона притиснула іграшку до грудей і підвела винуваті очі.

— Це…подарунок.

— Але ж тобі подобався цей ведмедик, хіба ні?

— Так, дуже! Але іншої гарної іграшки я не маю.

— Знаєш що? Тут за рогом є крамничка. Давай ведмедика я віднесу до себе, а потім, коли повернешся, ти його забереш. А твоїй особливій подрузі ми купимо щось інше.

Дівчинка розпливлась в посмішці і простягнула руку другу.

— А я почекаю вас тут. Ось трохи на лаві посиджу, відпочину, — сказав Альберт та посміхнувся.

Борис кивнув і пішов з Настунею в магазин.

­-

Поки дівчинка вибирала між лялькою у зеленій сукенці та фіолетовим зайчиком, чоловік дивився на неї у зачудуванні із якоюсь ноткою суму. На усі його питання про дідка вона відповідала коротко, бо багато не знала. Однак, здається, він справді гарно знайомий з її родиною. Тому, напевно, немає нічого дивного в такому далекому поході Настуні з цим паном Святославом. Та й дідок на вигляд спокійний.

У цей час повз крамничку проходила жіночка з дорогою сумкою жовтого кольору. Вдягнена вона була не гірше, однак першим, що бачили люди, — це ця жовта сумка. Неймовірний шик, якого в містечку собі практично ніхто дозволити не міг. І ось ця елегантна пані зупинилась біля вітрини. Вона пильно придивилася до чоловіка. Так, це точно він: струнка статура, темне волосся і руки постійно за спиною у «замку». Тоді вона перевела погляд на дитину поряд. Її вона теж впізнала. Важко було не розгледіти ту, яку всі так любили. Побачивши достатньо, жінка гордо скинула голову, повернулась на каблуках і пішла далі.

-

На прощання Настуня і Борис за звичаєм обійнялись. Цього разу дівчинка пригорнулась до нього дуже сильно, адже простими словами уже не могла виразити усієї вдячності. Тоді чоловік довго стояв і дивився вслід привітному дідусю (хоч і все одно дивному) та своїй маленькій подружці, чиє платтячко так яскраво виділялось на тлі зелені. Не хотілося відпускати цей шматочок блакиті. У нього навіть прошмигнула думка прослідкувати. Але хто він такий, аби робити подібне, якщо самі батьки довірили цьому старому своє дитя.

-

— Ми вже прийшли? — спитала дівчинка, вже ледь пересуваючи ніжками.

— Уже майже, — бадьоро відповів дідок.

Настуня глянула на нього. «І як така стара людина може бути такою енергійною? Мені б так», — подумалось їй. Білі черевички уже покрились шаром дорожньої куряви. Такі ж білі колготки доводилось підтягувати усе частіше. А ще починало припікати сонце. Як правило у цей час люди ховаються по домівках, аби, як казала мама, «не спектись». Але нічого, уже скоро вона буде гратися з новою подругою і тваринками. Треба потерпіти.

Неочікувано стежка між високими кущами скінчилась і вони вийшли у якесь широке поле.

— Ось ми й прийшли, — задоволено сказав пан «Святослав», стиснувши дещо сильніше дитячу руку. — Ну що ж, ходімо!

— Чекайте! — вигукнула Настуня. — Невже це той будинок?

Пальчик вказав на єдиний дім, який взагалі тут був. Самотній, старий, недоглянутий.

— Так. Це саме він, — відповів усміхнувшись дідок, але, помітивши сум’яття дівчинки, додав: — Розумієш, усі гроші йдуть на лікування, тому живуть вони доволі бідно. Ось це вперше витратились на свято, хоч я і казав їм такого не робити!

Дівча досі не рухалось, а личко скривилось чи то від нерозуміння чи то від сонця.

— Вони люди хороші. От побачиш.

Настуня знала, що нужденних не треба цуратись і не можна їх зневажати, тому кивнула на знак згоди. Ступивши три кроки, спинилась і спитала спітнілого дідуся:

— А можна я швиденько віночок зроблю? Це буде короною вашій племінниці. Кожна дівчинка має бути принцесою на свій день народження!

— Ну-у, — засумнівався «Святослав», відтягнувши комір сорочки. — Гаразд. Тут квітів повно, хе-хе. Але далеко не йди. А я піду зустріну сестру. Ми чекатимемо тебе в домі на другому поверсі. І давай я занесу кофтинку, аби вона не заважала тобі.

— Добре! — вигукнула дівчинка і, віддавши зв’язану мамою персикову кофтинку, побігла у поле.

Дідок же швидким кроком направився до будинку.

­­-

Альберт ледь погодився на її прохання. Віночок! Ну дитина! Але нехай, це лише дасть час підготуватись. Він забіг на другий поверх. Тіло починало злегка трусити, піт знову стікав градом. Притис дитячу одежинку до носа та глибоко вдихнув. Божественний аромат допоміг трохи заспокоїтись.

«Уже зараз, уже зараз»

Він глянув мигцем на інструменти. Усе лежить як потрібно, спеціально приховане в найтемнішому кутку кімнати, аби дівча не злякалося передчасно. А лід? Ай, опісля збігає у погріб.

Цей костюм. Він заважав рухатись, знову просяк неприємною мокротою від поту. Проте його роль не була повністю виконана. Альберту треба було б у чомусь повертатись додому. Тому він не розірвав на собі одяг, як хотів спершу, а обережно (хоч і дещо панічно) його зняв та заховав у якусь тумбу разом з дівчачою кофтиною. Щоб точно вже ніщо не замастити.

Він оглянув себе, свою ерекцію. Цього його янгол теж злякається. Треба сховатись.

-

Настуня милувалася сплетеним віночком. Цей, певне, найкращий з усіх, які вона досі робила. Буде чудовим доповненням до ляльки, купленої паном Борисом. Треба ще не забути забігти до нього по ведмедика.

Вона рушила до будинку. На мить її оповив якийсь незрозумілий страх, адже дім скидався на ті, у які мама їй суворо забороняла ходити бавитись. Біля ґанку спинилась. Оглянулась. Десь там ненька займається хатніми справами, працює тато, трудиться Андрій у м’ясника, купається сестра, бігають близнюки. А вона зараз буде святкувати день народження особливої дівчинки. Як же добре, що Андрію все ж вдалося розмістити те оголошення.

Настуня обережно прочинила скрипучі двері та ступила за поріг. Їй не хотілось зчиняти зайвий шум, проте старий будинок голосно відгукувався скрипінням дошок на кожен крок. Вона старалась не дивитись на відпалі шпалери, пил, запах плісняви та дивну прохолоду. Усміхненою йшла сходинками вгору, тримаючи у руках ляльку та віночок. На другому поверсі повернула до тієї кімнати, куди були відчинені двері. Щось не чутно голосів, але може її почули і вже чекають. Подруга чекає.

Дівчинка зайшла рішучим кроком у кімнату. Її личко сяяло, очі блискотіли, а ротик уже відкрився, щоб проказати слова вітання. Але кому їх було казати? Кімната пуста. Настуня зробила ще декілька кроків і встала посередині кімнати. Радощі помалу згасали на обличчі.

Аж ось позаду заскрипіли двері. Язичок від дещо поржавілого механізму ручки з тихим клацом встав у паз. Серце швидко загупотіло. Очі широко розплющились. Позаду почувся голос:

— Ну чого ти, глянь на дідуся Альберта.

Настуня помалу повернулась. Біля дверей стояв повністю голий зморщений старигань. І щось дивне стирчало в нього між ногами.

Сльози набігли на очі. Дихання почало збиватись. Ноги відступали до стіни. Однак старий стілець не дав дівчинці ходу. Вона перечепилася і впала на бік. Лялька вилетіла з руки та гупнула об підлогу. Голова іграшки розлетілась на друзки. Віночок повиснув на спинці стільця.

Уже не дідусь, а звір кинувся до неї з неймовірною швидкістю. Однією рукою він сильно стис тонку шию, а іншою вчепився у блакитне платтячко.

Останнім, що бачила Настуня, був найкращий віночок, який вона коли-небудь плела.

-

— Досі не повернулись? — спитав Степан. Уже годину він дивився телевізор, не розбираючи змісту програми.

— Ні, — тихо відповіла Лідія.

Вона більше не витримувала. Спершу вона сиділа недалеко від вікна, потім ходила і визирала часом, тепер же стояла, не відходячи. Обоє з батьків боялись висловити вголос страшну думку, яка крутилась у них в головах. Щось сталось.

Через ще півгодини Лідія вийшла у темні сутінки на вулицю. Трохи пройшла вперед. Тишу порушував лише лай сусідніх собак. Стала на місці, де востаннє торкнулася своєї дитини. Де дала їй персикову кофтину. Де просто стояла та дивилася, як вона йде.

­Через 5 днів

— Ви розумієте взагалі, що нас люди розірвуть нахуй?! — кричав на підлеглих капітан поліції. — Ви блять не можете знайти жодного — жодного! — сліду зниклої! Якщо у нас не буде результатів — а вони нам треба уже! — то тоді виєбуть мене, а потім я виєбу кожного з вас по черзі!

— Ми стараємось, начальнік, але ніякого Святослава похилого віку та ще й з фермою немає в базах. Його взагалі немає.

— Звісно його немає блять! Ви собі як взагалі думаєте? Отак маніяк прийшов у сім’ю і сказав: «Здрасті, мене звати так-то так-то, я зараз вашу дочку вкраду і тоді шукайте мене, я завжди буду на звязку! Ось ще моя адреса нахуй і книга мемуарів!»?! Ви так собі думаєте?! Де вас таких дебілів набирають взагалі?!

Один з новеньких стояв непорушно, бо досі йому не доводилося відчувати на собі гнів керівництва. Але ця ситуація гнітила усіх без винятку, тому навіть він часом міг прикрикнути на когось. Аби не розгнівати капітана ще більше, він опустив руду голову і втупився у дощату підлогу.

Усі були на нервах, новина про зникнення (а скоріш за все викрадення) місцевої улюблениці сколихнуло містечко. Люди бажали глянути звіру в очі, покарати його. Однак зловити цього виродка виявилося не так вже й легко.

У момент, коли капітан відсапувався від свого емоційного монологу, у двері коротко постукали. На голосне «Можна!» у кімнату зайшла гарна жінка. Вона поправила на плечі яскраву жовту сумку і з високо піднятою головою заявила:

— Я знаю, хто викрав дівчинку.

-

До незвично тихої хати сім’ї Томкань нетерпляче постукали. Лідія зірвалася з ліжка, на якому проводила тепер дуже багато часу, і побігла до дверей. На порозі стояла сусідка, стара добра Тетяна Гаврилівна. Вона тепер часто заходила у цей дім, допомагала по господарству як могла. Але цього разу вона була сильно схвильована і ледь хапала ротом повітря.

— Лідіє!.. Там… Там поліція!..

— Що? Де?

— Поліція до Бориса-багатика приїхала.

— Навіщо? Щось зробив?

Пані Томкань сповістила йому страшну новину по телефону. Вона знала, що звістка ранить чоловіка у саме серце, але він був і її другом, хоч і давним давно, тож мав дізнатися про таке не від чужих людей. Борис розповів, що бачив як і куди рушили дід з Настунею, потім те саме сказав поліції. Однак, звісно, справі це мало допомогло.

— Так то ж він твою дитину викрав! — кричала баба.

— Ти що? Це не міг бути він!

— А йди сама подивись, оно зараз його пов’яжуть. Мені й інші жінки казали, що він геть тепер відлюдько став, навіть з дому не потикається. Усі ж бачили, як він до твоєї дочки ставиться занадто … люб’язно, — похитала головою Гаврилівна. — Шкода, ти нікого не слухала.

— Ану йди звідси! — махнула рукою Лідія. — Забирайся зі своїми брудними плітками! Геть пішла!

І жінка гримнула дверима, лишивши осудливий погляд сусіди ззовні. Однак тут же з вітальні вилетів Степан.

— Що вона казала? Я лише уривок почув.

— Дурниці бабські.

— Про Бориса твого?

Дружина мовчала. Зі своєї кімнати вибіг Андрій, на ходу вдягаючи футболку.

— Там поліція, а ви тут стоїте! — кинув він батькам і широким кроком вийшов з дому. За ним подався й батько. Лідія постояла хвилину, вагаючись, у гулкій тишині, а тоді теж пішла.

«Якщо він невинний, то це обов’язково доведуть»

-

Вже скоро мати дівчинки опинилася серед натовпу, згромадженого біля будинку Бориса. Поліцейські ледь відтісняли людей, які шепотіли, дивилися, чекали і невпинно підступали до дому.

Протиснувшись до рідних, вона не могла спершу зрозуміти, що́ питає рудий поліцейський, тримаючи якусь іграшку в руках.

— Ви впізнаєте цю річ? — питав він.

Ведмедик. Блакитний бант.

Світ зупинився і все заглушили лиш удари серця.

— Це її. Я казала вам, що це був її подарунок тій дівчинці. Вона пішла з ним, — мов уві сні промовила Лідія.

Поряд опинився ще один поліцейський.

— Дівчинки немає, але…ми знайшли ДНК на його одязі. Волосся.

«Не може бути. Як так?»

За дві хвилини з дому вивели Бориса у наручниках. Натовп позаду загудів, як розлючений рій бджіл. Серце гупотіло так, що мало або впасти і завмерти десь у животі, або розірватись на клапті.

Раптом Степан різко метнувся до звинуваченого. Його кулак не встиг (або просто не захотів) ніхто зупинити. Удар. Натовп заревів дужче. Червоний колір сильно контрастував на фоні блідого обличчя винного. Розлюченого батька швидко відтіснили, хоча люди просили ще. Ноги Бориса підкосилися. До машини його вже тягли. А він усе вигукував: «Я цього не…не робив! Не робив!» Проте його сльозам не вірили.

Рудий пояснював щось Андрію, який ще хоч якось реагував на його слова:

— Буде суд…я повідомлю …мені шкода.

Степана досі тримали, але йому це не заважало горлати:

— Я знав! Знав! Я тебе вб’ю! Вб’ю, як ти вбив мою дитину! Довбаний педофіл!

А Лідія просто стояла, непомітно для всіх розпадаючись на частинки свого болю. Перед очима було лиш одне: блакитне платтячко, обруч на золотій голівці і м’який коричневий ведмедик з блакитним бантиком в руках.

Минуло 6 років

Родина Томкань радісно святкувала новорічні свята. Вона знову запрошувала до себе в гості, сміялась, дарувала подарунки, жила. Звісно, подеколи можна було помітити дивний хвилинний сум в очах когось із членів сім’ї, проте вони навчились його швидко притлумлювати та відганяти. Уже було вдосталь чорних думок за стільки років.

У двері постукали. Лідія, досі сміючись з жарту чоловіка, пішла відчиняти. Нарешті приїхав брат із дружиною та дітьми! До страшного випадку їм рідко вдавалося побачитись, проте після нього всі рідні стали частіше дзвонити, приїздити, нехай навіть і лише на свята. Усім якось одразу забракло один одного і виникло бажання надолужити згаяне. Більшості так і не вдалося застати Настуню, хоч вони стільки разів обіцяли їй по телефону привезти гостинців.

Лідія швидко відволіклась на гостей і зі сміхом супроводила їх у вітальню. Тим часом у двері постукали знову. Андрій вийшов з кімнати. Тиша. «Певне почулось», — подумав. Але стукіт пролунав знову. Хлопець (хоча більшість називали його вже чоловіком) відчинив двері. Червонощока від морозу поштарка усміхнулась йому і простягнула якийсь конверт.

— Вам тут лист, — сказала, поправляючи засипану снігом шапку на голові.

Андрій взяв до рук білий конверт. На ньому була лише їхня адреса і все. Ні марок, ні відправника.

— А від кого то?

— Та хіба я приймала? Знаю лише, що такі листи особисто приносять та передають. Ото і все. Ну, я пішла. Щасливого Різдва вам!

— Вам також, — відповів хлопець, криво посміхнувшись.

Не вагаючись, він розпечатав конверт. У ньому справді був списаний синьою ручкою лист, який починався словами: «Моя люба пані Томкань!»

— Мамо, тобі тут хтось написав! — гукнув Андрій.

— Хто? — виглянула мати з вітальні, де шуміли гості.

— Не знаю, не підписано.

— Певно хтось з рідні. Ти там почитай, я зараз все одно зайнята. Якщо щось важливе, то тоді скажеш, — відповіла мати та повернулася в кімнату.

Андрій продовжив читати. Спершу здивувався, що хтось описує подорож якогось свого друга закордон. Але доволі різко привітливий тон розповіді змінився. Точніше те, що там описувалось, вивітрило будь-які думки про доброзичливість автора.

«У тому регіоні, де він був, панував голод. М’ясо коштувало неймовірно дорого. Цінувався будь-який його вид. Розумієте, будь-який»

Хлопець спохмурнів і почав швидко проглядати текст.

«Діти до 14 років були у небезпеці на вулиці…у магазині вам би винесли шматки тіл хлопчика чи…сідниці коштували найдорожче…друг сказав, що то делікатес…я завжди хотів…я пробував і маю рецепти…вирішив з’їсти найкраще, коли побачив…»

І раптом Андрій побілів.

«…вашого янгола. Настуня. Я приніс вам кошик суниць у той день, коли ви сказали: «Так вона може йти». Я завів її до покинутого будинку в полі і…»

Чим далі Андрій читав, тим більше йому трусились руки, піт виступав над міцно стиснутими губами, очі сльозились. Дочитавши, він просто завмер. У голові було порожньо, і лише через хвилин п’ять виринула думка: «Як же це може бути правда? Вбивцю давно покарано».

Так, усі були на суді, де проти колишнього чоловіка свідчила прекрасна жінка, де усі докази були привселюдно показані, де був винесений вирок. Після суду знайомий рудий поліцейський підійшов до Андрія і сказав: «Таким зазвичай у в’язниці важко доводиться». Це тоді його сильно порадувало. А пізніше стало відомо, що з Борисом стався «нещасний випадок». Однак руденький змовчав про те, наскільки гарно спланований і жорстокий був той «випадок», навіть на в’язничні мірки.

Але ось лист-зізнання. З усіма описами і підтвердженнями. Хлопець знову глянув на папір.

«…таке ніжне м’ясо…стільки страв…я їв 9 днів і все не міг насититись…засмажив…протушив…запік…вилизав тарілку…»

— Андрійко, то що там? — спитала мати, взявшись невідь-звідки поряд.

По очах сина Лідія відчула щось лихе. Кутики жіночих губ помалу потяглися вниз, стерши усмішку.

— Це… він пише…

Андрій знав, що як тільки промовить бодай щось стосовно змісту конверту, то свято та веселощі знову надовго покинуть їхній дім. Але розповісти треба було. І краще почати з найприємнішого (якщо так взагалі можна сказати) у цьому посланні. Це були якраз останні слова у листі.

— Він пише, що вона померла незайманою.