Там бродить смерть

1

Потяг повільно котився крізь ліс, розганяючи ранковий туман. Катя сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу, й уважно, з легкою усмішкою, слухала кумедного одногрупника, що сидів навпроти.

— У нашого містечка стільки історій! — Женя вказав рукою на пейзаж за вікном поїзда. — Он, бачиш? Біля колії тече маленька річка. У нас вона вже стає доволі повноводною. Мій дід розказував, що там споконвіку водилися отаке-е-е-енні здоровецькі соми! — хлопець широко розвів руки в сторони та зачепив якусь жіночку, що сиділа біля вікна вагону. Та кинула презирливий погляд на хлопця і невдоволено хмикнула.

— Ой, вибачте... Ну от... Кажуть, колись сама верхівка партії, на чолі з Хрущовим, приїжджала до нас тих сомів ловити, і дід мій допомагав їм, місця рибні показував. Отаке-то.

— Та що ти чешеш! Ха-ха! — Катя уявила як поважні політики в бронепоїзді їдуть на край світу ловити сомів й захихотіла.

Женя махнув рукою.

— Та чесно! То все було під грифом "Секретно". А раптом замах на партійну еліту? Все шифрувалося, інфа сотка.

— Ну добре, хай тобі буде, вірю!

— Коротше, приїжджай! — Женя підморгнув. — Ти, я та соми!

— Яка спокуслива пропозиція. Ну, може хіба заради сомів, — Катя залилася сміхом.

— Все, ловлю на слові! — Женя дурнувато усміхнувся. — А у вашому місті є цікавезні історії?

Дівчина трохи насупилася. Її містечко відоме історіями, про які вона воліла б не розповідати.

— Є напівзруйнований панський маєток з привидом жінки в чорному. Неочікувано, правда?

Брови Жені піднялися високо-високо і майже зникли під густою рудою чуприною:

— Ого! Це в мільйон разів цікавіше за сомів! І ти весь час мовчала! Я вимагаю детальної розповіді!

— Ну от зовсім детально не вийде, бо за кілька хвилин моя зупинка, — дівчина потягнулася рукою до сумки, поїзд уже сповільнювався. — Якщо у кількох словах, то кажуть, що по руїнах старого маєтку бродить привид пані Анни Бжезінської. Була вона за життя ще тою сучкою, служниць не любила страшно. Бачила у них собі суперниць. І чим старша вона ставала, тим більше росла в ній лють. Врешті-решт сталося те, чого пані найбільше боялася. Чоловік її, пан Бжезінський, до покоївки почав навідуватися. Плітки дійшли до Анни, й закінчилося все дуже печально. За легендою, ту коханку вона вбила сокирою і згодувала собакам. А серце її приготувала і подала чоловіку на вечерю. З горя пан наказав замурувати дружину десь у стінах маєтку живцем, а сам опісля збожеволів і викинувся з муру. Відтоді Анна Бжезінська ні жива ні мертва не дає спокою людям. Кажуть, хто її крик біля того маєтку почує тому гайки. Отака історія.

— Очманіти! Хочу такого ж привида у себе в місті! — Женя, здавалося, був просто в захваті від почутого.

Катя скривилася.

— Ні-ні, не треба вам такого щастя, повір мені на слово.

— Де ти почула легенду?

— Нам її колись у школі історик розповів. Я після того зацікавилась історією.

Хлопець миттю підхопив.

— І тепер ми одногрупники на історичному факультеті! Бачиш, доля звела нас! Якби та пані не завалила покоївку, ми б не зустрілися! — Євген знову підморгнув, цього разу навмисно незграбно, від чого Катю пробило на сміх.

— Ото дурне!

Поїзд почав гальмувати. Дівчина схопилася.

— Ну все, дякую за складену компанію і за спокусливу пропозицію поїхати до сомів. Та побачимося уже швидше за все у вересні. Я тут вистрибую і пливу додому.

— Ми з сомами будемо чекати! Бувай!

Потяг зупинився на станції та висадив дюжину сонних пасажирів. Звідси до житлових кварталів міста вела вузька асфальтована дорога, і кожен, хто йшов чи їхав по ній, міг чітко бачити руїни родинного маєтку Бжезінських. Той стояв посеред лісу на високому пагорбі й вражав своїми розмірами. Катя добре пам'ятала, як дитиною, тримаючи за руку замурзану молодшу сестру, а іншою рукою окраєць рум'яного хліба, вона чимчикувала тою дорогою, з острахом споглядаючи на холодні сірі мури. Батьки тоді завжди йшли поряд і ніколи не відпускали їх з поля зору. Зараз же вона впевнено простувала тим шляхом, хоча вночі нізащо б не ходила тут самотою.

* * *

— Ооо, які люди завітали до нашої скромної господи! — Віра пафосно почала кланятися сестрі, — Підвищена стипендія, так?

— Угу. Відтепер на ''ви'' і пошепки, — очі дівчини заблищали, і хоч було очевидно, що Катя підігрує, та все ж вогник гордості на мить загорівся у смарагдових очах.

— Добре-добре, — обличчя Віри розплилося в широкій посмішці, — Ходи-но сюди, обійму!

За ті кілька місяців, що Катя не бачила сестру, та ще більше погарнішала, догнала її по зросту й зміцніла. Ще один рік — і красунь-студенток у сім’ї буде уже дві. Віра обняла Катю й стиснула так, що у тої затріщали ребра.

— Ти будеш вдома до кінця літа, так? Може засмагнеш трохи, а то бліднюща така. Схожа на ту дівчинку з сімейки Адамсів. Ще й в чорне постійно вдягаєшся.

— Ой, виключи режим бабці. — Катя закотила очі. — Сподіваюся, ти з мого ліжка не зробила знову склад?

Катя увійшла до їхньої з сестрою кімнати. Повсюди валялися якісь папірці, етикетки, пусті упаковки соку і чипсів. А на її бездоганно застеленому ліжку красувалася купка картонних коробок з-під піци зібрана у вежу. Катя миттю скипіла:

— Та Боже мій! Ну я ж тебе просила! Ти нестерпна! Що це за хрінь?

— Ой, ну, рада була тебе бачити, але у мене купа справ! — Віра в ту ж мить розвернулася на носках, гепнулася в крісло і вже за кілька секунд сиділа у навушниках за комп'ютером з байдужим виразом обличчя, залишивши злу сестру посеред кімнати.

— Ти знущаєшся? До нас зараз гості прийдуть! Купа народу!

Віра зблідла, відірвала погляд від монітора і, уже удавано спокійним голосом, перепитала:

— Гості?

— Угу. Ну ти ж не думаєш, що я приїхала додому, тільки щоб з тобою шашки грати? Завтра на річці, до речі, солідна тусовка намічається, якщо будеш чемною, то візьму тебе в нашу компанію, покрасуєшся перед хлопцями в бабусиному купальнику, — Катя єхидно загиготіла. — То що, прибереш?

Віра на кілька секунд задумалася, наче перебираючи в голові можливі варіанти, а тоді видихнула і зняла навушники.

— А, гори воно вогнем! Зараз тут все блищатиме!

2

Кожне місто, навіть маленьке, має хоч одну локацію, де відпочивають місцеві жителі. У рідному містечку сестер такою принадою була мальовнича річка. Тут завжди водилася риба на всяк розмір і смак, й було безліч місць, де можна відпочити душею й тілом. Влітку, особливо на вихідних, тут просто рябіло від численних кольорових парасольок, повсюди бігали галасливі діти, очі виїдав дим, а з усіх боків долинала різножанрова музика, що зливалася в какофонію. Спокійні й безлюдні місця на березі річки дуже цінувалися, але переважно туди доводилося їхати лісовими стежками.

— Вау, яке гарне платтячко! — плеснула в долоні кирпата русява Юлька, зміривши поглядом Віру від голови до п’ят. — Відчуваю, в когось сьогодні будуть нові фотки в інсті!

— Ой, дякую! — дівчина зашарілася. — То сестра його підібрала.

Катя самовдоволено усміхнулася. Легке біле плаття в зелений горошок ідеально пасувало Вірі, підкреслювало її фігуру.

Поки дівчата накривали на стіл, хлопці наносили дров і уже за кілька хвилин в повітря піднявся дим. З пакетів дістали кілька пляшок домашнього вина. Дві секунди — і алкоголь з характерним бульканням полився в одноразові пластикові стаканчики.

— Ну, за зустріч! І щоб гроші у всіх водилися! — пролунав перший тост.

Компанія завзято підтримала і всі, крім Віри, перехилили чарку.

— Ти не п'єш? — спитав білявий, трохи схожий на скандинава, Сергій, який взяв сьогодні на себе сміливість стати ведучим гулянки.

— Я ж сьогодні везу половину з вас додому, — дівчина гордо розправила плечі й кивнула на стареньке мамине ''Вольво'', яким вони сьогодні приїхали.

— Точно-точно. Молодець, що підстраховуєш сестру! — Сергій підморгнув і потягнувся за гітарою. — То що, співаємо, чи ще по одній?

— Ще по одній, а тоді співаємо! — запропонувала Катя і всі зареготали.

...Уже чергова пуста пляшка вина сховалася під розкладний столик. Хлопці добряче прогріли голоси й горланили уже десь десяту по рахунку пісню. Дівчата підспівували. Шум течії річки наповнював свідомість спокоєм, відносив думками кудись далеко-далеко.

— Такс-с-с. А де шашлик? — Юля переставляла пакети в багажнику з місця на місце, але заповітним м'ясом і не пахло.

Катя з Вірою переглянулися.

— Ти поклала його? — спитала старша сестра.

— Блін, я думала, що ти взяла. Я метнуся швиденько. Додому хвилин 15 машиною.

— Може краще я?

— Ні-ні, ти вже випила.

— Я поїду з тобою.

— Катю, там пряма дорога, я по ній мільйон разів їздила. Перестань мене всюди водити за руку, я вже не маленька, ніхто мене там не з’їсть, — Віра почала злитися. — То мій факап. Не переривай собі відпочинок.

Хтось з хлопців, що сидів біля вогню, кинув репліку:

— Та вона уже доросла дівка, і водить навіть краще ніж я!

Віра й справді тепер наче постала перед нею в іншому світлі. Ніби не так давно це була беззахисна дитина, що боязко виглядала з-за спини старшої сестри. Зараз же Катя бачила красиву, рішучу й впевнену в собі дівчину. І хай вона досі не завела звичку вчасно прибирати в кімнаті, та батько б нею пишався.

— Ну... гаразд... не затримуйся! — Катя здалася й кинула сестрі ключі.

Благо, компанія мала чим зайнятися й без шашлику. Хоч уже була пообідня пора, та сонце добряче припікало, то ж рішення купатися прийшло миттєво. Лізти у воду на п’яну голову геть не найкраща ідея, але кого це колись зупиняло? В хід пішов волейбольний м’яч, то ж за розвагами час минав непомітно.

Катя вийшла з води й глянула на годинник. Пройшло вже 40 хвилин, а Віра все ще не повернулася.

— Може шашлик ще шукає? — пожартувала Юля.

— Я подзвоню. — Катя взялась за телефон.

Перший довгий гудок… другий… третій… Хтось у річці сильно вдарив м’яча і той пролетів повз… Шостий гудок… сьомий...

— Не бере трубку.

Юлька повела плечима.

— Може не чує.

Катя набрала Віру ще раз. Знову сім протяжливих гудків.

— Та що ж таке...

— Передзвониш трохи пізніше, може й справді не чує. — спробував втішити подругу Сергій, хоча й сам почав хвилюватися.

''Гаразд, почекаю ще десять хвилин. Мабуть, зустріла когось по дорозі й розговорилася, це цілком у її стилі'' — заспокоювала себе подумки Катя. Але тривога каменем лягла в грудях. Серце почало розносити страх по тілу.

Ні через 10 хвилин, ні через 20, ні через пів години Віра таки не підняла трубки, тож сестра була сама не своя, готова йти пішки її шукати. Несподівано подзвонив телефон. Мама. Серце голосно закалатало. На тому боці пролунав схвильований голос:

— Катю, ти де? Віра з тобою? Мені подзвонили знайомі й сказали, що бачили нашу машину посеред дороги через ліс. Пустою.

Дівчина поблідла. В грудях наче все обірвалося.

— Ні, мамо, Віри тут немає…

3

Мерехтливе світло поліцейських машин прорізало темряву ночі. Багатолюдна юрба, що зібралася на краю міста, гуділа як вулик, перешіптувалася, кидала співчутливі погляди на згорьованих матір і сестру зниклої. Дільничний полісмен, бритий під нуль підстаркуватий чолов’яга, розпоряджався пошуками:

— П'ять людей на болота. Я і ще четверо людей йдемо до руїн маєтку. Всі решту, — він окинув поглядом десь зо чотири десятки добровольців: сусідів, однокласників і просто небайдужих містян. — Йдуть шеренгою кілька метрів одне від одного й прочісують ліс до річки.

— Це все безглуздо, — пролунав з натовпу хриплий п’яний голос. — Не знайдуть її, як і не знайшли всіх тих інших. Воно все знову почалося.

На кілька секунд всі затихли. За спинами юрби, обпершись на огорожу стояв Микола Ткач — відомий місцевий п’яничка. Мама голосно зойкнула й схопилася за серце. Лице Каті налилося кров’ю. Вона підійшла на кілька кроків до чоловіка і прошипіла крізь зуби:

— Закрий свій поганий рот, паскудо! — від люті й хвилювання її аж тіпало.

Юля підоспіла саме вчасно і відвела згорьовану подругу в сторону, щоб та часом не задушила його.

— Місто це... прокляте… Не варто було їй їхати тою дорогою, що біля маєтку. — тихо прошепотів Ткач і поволі пошкандибав геть.

Настала ніякова мовчанка. Дільничний прокашлявся, щоб привернути до себе увагу, і голосно скомандував:

— Розбираємо ліхтарики і йдемо на пошуки! Не марнуємо часу!

Надія все ще жевріла в серцях. Та більшість присутніх насправді погоджувалися зі словами п’янички. Нікого, хто раніше зникав у тому лісі так і не знайшли. Люди тут наче провалювалися крізь землю. Майже вісім років минуло від часу останнього такого інциденту і люд вже був певен, що загроза минула. Заспокоїлися, розслабилися, втратили пильність. На жаль, помилилися.

Юрба заворушилася, й уже за кілька хвилин сформувалися пошукові групи й хутко розбрелися по лісу. Мамі стало геть зле, тож долучитися до інших вона не змогла. Катя ж йшла пліч-о-пліч з Юлею. Йшли мовчки, наче в тумані.

Нічний ліс світився десятками ліхтарів, гудів голосами людей, під ногами хрустіли гілочки та шелестіла трава. Віяло прохолодою, пахло торішнім листям. Повний місяць світив як ніколи яскраво, наче намагався допомогти в пошуках.

На душі було мерзенно. Шукати тіло сестри доволі моторошна справа, що потребує сталевих нервів. Повсюди, під кожним кущем ввижалося, що хтось лежить. Кілька разів серце завмирало, коли з-під бурелому виднілося якесь лахміття.

Так тривало майже годину, поки Катя врешті-решт не витримала. Вона зупинилася і витягнула цигарку. Тремтяча рука спробувала скористатися запальничкою, та пальці не слухалися, і після серії невдалих спроб вона жбурнула її разом з сигаретою на землю.

— Боже! Я мала поїхати з нею! З нею! — дівчина розридалася. — Нічого б не сталося, якби ми були разом!

Юля мовчала. Очевидно, що вона з усіх сил намагалася зберегти спокій, хоча й сама на грані зриву.

— Твоєї вини тут нема. Ми знайдемо її. Живою. І не бери більше цю гидоту в руки. Ти ж ще в школі обіцяла сестрі, що більше ніяких цигарок.

— Агов, ви двоє, не гальмуйте шеренгу! — прилетіло з темряви зауваження.

Пошуки тривали всю ніч. Зробивши кілька заходів, пошукова група обійшла весь ліс. Безрезультатно. Вирішили перепочити та продовжити пошуки вдень. Знесилена Катя прийшла додому, коли уже світало. Та сон не брав. Дівчина лежала, втупившись очима в пусте ліжко Віри. Здавалося, от-от відкриються двері, і сестричка прийде жива-здорова, гепнеться в постіль і почне розповідати про свої пригоди. Але порожнеча в кімнаті виїдала, наче кислота, порожнечу і в її серці. Що робити? Куди бігти? Якби могла — віддала б не задумуючись все, що є, тільки б знайти Віру. Що б на її місці робив батько? На мить дівчина уявила як тато ридає за столом, важко схлипує, а потім витирає сльози, встає і йде щось робити. Він не сидів би склавши руки, ні, він би діяв...

...Уже сутеніло, коли Катя з друзями вийшла до руїн панського маєтку. Звідти відкривалася чудова панорама на місто. Під променями вечірнього сонця воно здавалося по-своєму чарівним і безтурботним.

Остання точка пошуків — одразу біля маєтку було невелике мальовниче озерце. Кажуть, колись там завжди гуляли люди. Зараз же це місце обходили десятою дорогою. Водолази шукали вранці там тіло Віри, та не знайшли.

— Йдемо додому, я не бачу.... — Катя не договорила. Слова застрягли десь в горлі, а обличчя спотворила гримаса жаху. За десяток кроків від них, над землею, зависла кістлява фігура жінки у чорному. Тонка сіра шкіра огортала її череп. У примари не було очей. Постать підняла зогнилу правицю і за мить опинилася прямо біля переляканої до смерті дівчини. Та спробувала закричати, але худі гнилі пальці стиснули її шию залізною хваткою, і з горла вирвався тільки сухий хрип. Катя вовтузилася і виривалася поки не зрозуміла — вона лежить у себе в ліжку вся в сльозах, нічна сорочка прилипла до тіла, а над нею схилилася мама і трусила її, намагаючись привести до тями.

— Доню, що з тобою, доню?!

Дівчина піднялася з постелі, важко дихаючи. Шия наче досі відчувала холодний слизький дотик.

4

Минув тиждень. Віру так і не знайшли. Вкотре прочесавши ліс і озеро, горища і підвали, патрулі відзвітували, що пошуки не увінчалися успіхом. З області привезли пошукових собак, та, як і передбачалося, собаки загубили слід майже одразу.

Сім днів без сестри. Сім днів повних сліз і страждань. На додачу до всього мама злягла з хворим серцем до лікарні. Катя кілька днів не полишала її там, поки лікарі силоміць не відправили дівчину додому, щоб та змогла відпочити. Ще ніби вчора, в домі пахло маминою випічкою й парфумами сестри, а зараз рідна домівка лякала пустотою. Перебування в ній здавалося мукою.

Катя, а вірніше її бліда копія, задумливо сиділа за столиком кафе біля вікна, ліниво розмішуючи ложкою каву. Дні народження, іменини, пізні посиденьки з сестрою літом і зимою — стіни кав’ярні пам’ятали багато історій. Тут складали плани на майбутнє, ділилися секретами з минулого. Зараз же, після тижня життя в невідомості, це місце наганяло радше тугу.

Вони завжди з Вірою брали на двох три стіки цукру. Від одного кава була занадто гірка, від двох — занадто солодка. Тому кожна брала по одному, третій ділили порівну. І хоч всі люди дивилися на це, як на якесь дивацтво, а подруги крутили пальцем біля скроні, та все ж то було їхнє дивацтво, їхній невеличкий обряд кавування. Зараз же один стік був використаний на половину, і білі солодкі кристали розсипалися на тарілочці.

Біля чашки на столі лежав величенький стос листівок. На кожній — фото усміхненої Віри. Катя не вірила, що поліція робить все можливе, щоб знайти її сестру, тож останні два дні вона годинами бродила вулицями містечка і розклеювала скрізь власноруч зроблені оголошення про зникнення.

Двері кафе відчинилися, і в кафе повільно увійшов Коля Ткач. Погойдуючись, він продефілював до бармена, уперся рукою об стійку, й замовив те, що й завжди: кухоль найдешевшого місцевого пива.

Коля відсьорбнув трохи напою, оглянувся по пустому кафе і запримітив за віддаленим столиком Катю, яка молила Бога, щоб п'яничка її не займав. Але Ткач уже направив свою хмільну тушу в сторону дівчини й безпардонно всівся на кріслі поряд.

— Ти прийшов вибачитися, чи мене з кимось сплутав? — дівчина відсунула крісло в сторону.

— Вибач, що наговорив вам всякого в той вечір... — промимрив той.

Катя похитала головою й відвернулася в сторону. З’явилося гостре бажання розбити той кухоль об його голову.

Чоловік надпив ще пива і розпочав монолог.

— Я твого тата знав. Вчилися разом. Ти мене певно погано пам’ятаєш, я до вас приходив, коли він ще живий був. А тебе з сестрою я пам’ятаю такими, що ви у долонях поміщалися. — Микола втупив погляд в бульбашки повітря, що підіймалися з дна келиха.

Він витримав ще кілька секунд паузи, збираючись з думками.

— Дівчину зло забрало. Як і всіх інших. Там точно щось лихе живе. Не раз чув крики з того світу біля руїн маєтку.

Катю наче прошило струмом. Дитячі спогади знову прокинулися. Та одкровення п’янички викликало в неї тільки неприйняття й злість.

— Боже! Яка маячня! — випалила вона. — Вали звідси, псих, моя сестра жива!

— Можеш мені не вірити, але я доведу, що там таки замішана нечисть. Не буває так, щоб люди зникали тут стільки років, та ще й без жодних слідів…

Микола влив залишки пива у своє бездонне черево, підвівся і повільно почвалав до виходу, залишивши Катю наодинці з думками. Найдивніше, що десь в глибині душі вона була з ним частково згідна. Так само як іржа їсть метал, так і те, що відбувалося, роз’їдало її раціональну картину світу.

''Може варто було розпитати його за голоси? Та ні, безумство… Чого тільки не причується п’яничці. Як і дітям. Дітям точно всяке причувається''

Якщо підійти до будь-якої людини у містечку, навіть старої, й запитати чи завжди тут зникали люди — відповідь буде одна: ''Завжди''. Але от коли саме це все почалося, точно ніхто не знав. Звісно, щодня по всьому світу зникає безліч людей, але на таке мале містечко нульовий результат успішності пошуків видавався занадто зловісним. Катя у школі цікавилася цими моторошними подіями, та на жаль, інформації було геть мало. Загальновідомі факти знали всі, а от за деталями треба йти хіба в старий міський архів.

Відпочивши ще годину в кафе, дівчина продовжила розклеювати оголошення по місту. Їх було ще майже сотня на руках, але поки на кожному стовпі не буде фотографії Віри, доти сумління, що пожирало її душу, вважатиме, що для пошуків сестри вона робить недостатньо.

Сонце уже сідало, й сутінки стрімко накривали місто. Чорнота руїн маєтку виднілися майже з будь-якої точки містечка, нависала над ним, немов прокляття, відбивалася тривогою у свідомості. Катя зловила себе на думці, що привид більше їй не снився. Натомість майже щоночі уві сні вона бачила сестру. Та стояла на мурах, розвівши руки в сторону, а потім каменем падала вниз.

По вулиці проїхався автомобіль поліції. Біля повороту машина різко розвернула в сторону лісу. У голові переляканою птахою забилася ще одна думка: знову сталося щось лихе. Катя пришвидшила крок. Менше ніж за десять хвилин вона уже стояла на березі озера. Біля води стояло кілька людей. Серед них дівчина впізнала дільничого офіцера поліції.

— Що сталося? — запитала Катя.

— Микола Ткач зник.

* * *

Людей побільшало, коли показалися перші зірки. Натовп біля озера зацікавлено гомонів, цмокав язиками й перешіптувався. Поліцію викликала сестра Ткача, коли той не з’явився додому і не виходив на зв’язок. А якщо точніше — коли його телефон знайшли у траві біля озера три чолов’яги, що заготовляли дрова в лісі.

— Нечасто мужики пропадають — почувся голос якоїсь жінки.

— Чорна пані забрала його, бо Ткач її голос чув, — вигукнув один дивний дідок. — Поки її не поховають, вона не заспокоїться!

У Каті мороз по шкірі пішов. І чого вона не поговорила з п’яницею ґрунтовно? Друге зникнення в лісі за тиждень після семирічної перерви. Хто наступний? Розмову з одним диваком вона уже прогавила, з цього варто витягнути інформацію по-максимуму. Катя тихо підійшла ззаду і несміливо перепитала:

— Чому ви так думаєте?

Дід вирячився на Катю і відступив крок назад, ніби та якась прокажена.

— Бо злий дух мертвої старої, яку так страшно замордували й не поховали буде мстити всім живим, хіба не ясно? Вони всі там! — він вказав рукою на маєток, що горою височів над ними. — Замуровані живцем!

На мить дівчина подумала, що той шизанутий дід правий. Раціонального пояснення всього, що сталося у неї поки не було.

— Звідки такі здогадки?

— А де ж ще їм бути!? — вирячені очі старого наче випромінювали безумство. Він почав розмахувати руками — Там! Тільки там!

Дільничний важко зітхнув і гукнув до натовпу:

— Ну що, працюємо як завжди? Одна група добровольців на болота. Інша зі мною до руїн маєтку. Всі решту — в шеренгу і прочісувати ліс!

Люди почали мляво формувати групи, хоч і всі розуміли, що нічого не знайдуть. Катя цього разу уже не брала участь в пошуках. У голові крутилося безліч думок. Дівчина нікому ніколи не розповідала, що в дитинстві теж чула у лісі голос. Дивний, тихий приглушений вереск, наче з-під землі. Тоді, здавалося, то були виверти дитячої уяви, бо ніхто крім неї того не зауважив. Той момент майже забувся під вагою часу, та зараз він знову ожив у пам'яті, розповзся чорною смердючою плямою по свідомості. Що діється у місті всі ці роки? Завтра вона у всьому розбереться.

5

Заросла плющем будівля старого міського архіву красувалася біля підніжжя найвищого у місті пагорба. Зимою, коли землю вкривав сніг й вдаряли морози, пагорб перетворювався на найкращу в місті крижану гірку, і дітвора обліплювала його, мов мурахи. В хід йшло все: від старих дідівських санок до звичайних пластикових пакетів.

Катя з Вірою не один десяток раз, йдучи зі школи, зависали там годинами й приходили додому, вже коли зимове сонце ховалося за горизонт. Благо — одразу біля будівлі була автобусна зупинка. Розпашіла дітвора, обтрушуючись від снігу, натовпом застрибувала в автобус і всю дорогу додому придумувала для батьків відмазки чого ж вони так пізно їдуть. Їй тоді й в голову не могло прийти, що колись доведеться повертатися у цю місцину не за розвагами, а шукати інформацію пов'язану зі зникненням людей.

Круглощока працівниця архіву у великих смішних окулярах щиро здивувалася гості: відвідувачі бували тут геть нечасто. Переважно молодь просто проходила повз або ж пролітала мимо на санях.

— Там все посортовано! Не доведи Господи побачу, що ти навела безлад. З-під землі дістану! — трохи побурчавши, вона все-таки пропустила її.

Міський архів зустрів запахом старих запилюжених книг, пожовклих від часу газет та журналів. Десятки картонних коробок, що спочивали на виставлених в ряди височенних стелажах, обіцяли не одну годину пошуків.

Катя й уявлення не мала, скільки всього трапилося за останні десятиліття в місті. Сотні й тисячі людей жили тут, творили, кохали, і врешті-решт помирали. Та далеко не всі своєю смертю.

Час за пошуками минав швидко. На письмовому столі виріс досить великий стос старих газет із моторошними заголовками на перших шпальтах. Чим більше вона копала, тим страшніше було рухатися далі. Складалося враження, що історіям про зникнення не буде кінця.

''18-річна Оля Стахів вийшла з дому і не повернулася. Востаннє її бачили біля комбінату неподалік від лісу.''

''27-річна Марія Коваль зникла безвісти. Пошуки тривають уже більше ніж тиждень.''

''32-річну Наталію Журавель востаннє бачили в лісі біля озера. Всіх, хто володіє інформацією про можливе місце перебування зниклої, просимо звернутися в поліцію.''

З пожовклих газет на неї дивилися десятки красивих молодих облич. Рік 2013-ий, 2010, 2006...

1992, 1995, 1999...

1980, 1981, 1984...

І кінця-краю їм нема.

1963, 1965...

1952, 1953, 1957...

Час уже перевалив за сьому вечора, коли дівчина нарешті дісталася до останньої коробки. 1944-1950 роки. І так, ось воно, перше задокументоване зникнення у 1944 році: ''26-річна Яна Мазур пішла в ліс й не повернулася''

77 років тому! Якщо це невловимий маніяк, то йому б мало бути більше ніж 90 років. Катя навіть не була певна, що такі старі люди взагалі є у місті. І це найстарші наявні записи в архіві. А що тут коїлося в 1930-их?

Катя зітхнула і потерла шию, яка за день пошуків добряче боліла. І що робити далі? Це кінець? Від розпачу опускалися руки. Невже той дід має рацію?

— Давай там закругляйся! Ми за годину закриваємося! А тут і натяку нема на те, що ти завершуєш! — працівниця архіву не втрачала нагоди продемонструвати свою владу. — Глянь, який безлад!

Катя мовчки кивнула головою у відповідь і почала ховати документи назад. Погляд впав на газету 1992-го року.

''Трагедія забрала життя двох людей. Юрій Стахів, директор школи №2 разом їх своїм сином Олексієм загинули внаслідок пожежі у своєму будинку.''

Дівчина примружилася. Стахів. Щось таке вона уже бачила. Точно! За рік до аварії дівчина з таким самим прізвищем безслідно зникла.

Від знахідки неприємно замлоїло. Дівчина кинулася заново передивлятися газети, що лежали акуратно посортовані на столі. Крім зникнень у місті трапилося ще й багацько нещасних випадків, і прізвища постраждалих часто не вказували, та все ж вона знайшла, що шукала, хоч і воліла цього не бачити.

''Ціла сім'я із трьох осіб загинула внаслідок отруєння. За попередньою інформацією, глава сім'ї, Микита Журавель, приніс додому з лісу бліді поганки. Поліція не виявила цих грибів при попередньому огляді будинку. Це не перша трагедія, що спіткала родину. Два роки тому вийшла з дому й не повернулася дружина Миколи Наталія.''

Пройшло кілька секунд, перш ніж Катя зрозуміла, що вона не може вдихнути. Дівчину охопив приступ паніки. Таке враження, що смерть, взявши курс на когось, викошувала всіх, хто тою чи іншою мірою пов'язаний зі зниклими. Трохи заспокоївшись, вона зробила кілька фото знайдених газет і почала на автоматі запаковувати документи назад по коробках. То що, її сім'я досі в небезпеці, а мама не дарма попала в лікарню? Але є ж багато інших родин, які роками живуть із втратою і більше нічого з ними не трапляється. Що діється в цьому проклятому місті?

6

Катя уже хотіла йти додому, але зі сторони головного входу долинув знайомий голос. Дівчина зазирнула туди й здивувалася, побачивши вчителя історії. Хоча, з іншого боку, це, мабуть, єдина людина, яку можна регулярно побачити в міському архіві.

— Ой, добрий вечір, Романе Ярославовичу!

Широкоплечий сивочолий чоловік поправив окуляри та примружився, намагаючись впізнати, хто ж з ним вітається. За мить він розплився в посмішці:

— Катю! Безмежно радий тебе бачити! Що привело тебе сюди?

— І я рада! Я шукала інформацію. — Таня зробила паузу — Хотіла дізнатися, коли тут почали зникати люди.

Роман на мить задумався.

— Це через зникнення Віри? Ох, дитино - дитино… — чоловік зняв окуляри й витер рукою очі, які сльозилися, чи то від книжок, чи то від згадки про зниклу колишню ученицю.

Дівчина ствердно кивнула головою.

— Як гадаєте, що тут відбувається? Найстарші дописи в архіву ще з 40-их.

— Як казав Сократ : ''Я знаю тільки те, що я нічого не знаю'', — Він пильно дивився на Катю з-під скелець своїх окулярів. — У часи Другої світової місто кілька разів переходило з рук в руки. Бомбили його й німці й радянські війська. Архів тоді сильно постраждав, вочевидь всі цінні документи згоріли. Якщо ти більше нічого не знайшла, то боюся, більшість інформації втрачено безповоротно.

— Але ж …

— У нашій ситуації єдине, що ми можемо зробити — це не вештатися біля тих проклятих руїн. Там бродить смерть! 50 років тому, коли мені було сім, там зникла моя мама! — його губи затремтіли.

Неочікуване одкровення вчителя вибило землю з-під ніг.

— Ой, не знала, вибачте.

— Нема чого вибачатися. Dum spiro spero, дитино моя. Я цілком розумію твій стан. І я щиро вболіваю, щоб Віра знайшлася. Та дещо ти маєш знати. Мій батько теж був істориком, досліджував історію міста і не раз наштовхувався на непоясненні речі. Рівно десять років після зникнення мами він трагічно загинув на будівництві. Його розчавила бетонна плита. Наче якогось жука. Я тоді теж там підпрацьовував і бачив все на власні очі, — він різко замовк.

— Ого... Дуже співчуваю! — дівчина й уявити не могла, скільки всього пережив її вчитель. — Романе Ярославовичу… А ви… ви чули голоси в лісі?

На обличчі чоловіка промайнула тінь тривоги.

— Йди додому, Катю…

Дівчина вийшла з архіву і важко видихнула. Історія ставала все більш зловісною. Вперше за весь час захотілося забрати маму з міста і більше ніколи сюди не повертатися.

Тим часом уже звечоріло і місто накрив густий туман. Після всього прочитаного за сьогодні йти додому пішки геть не хотілося. Краще почекати автобус, транспорт ходив регулярно, а на зупинці стояло кілька людей.

У голові, змінюючи одна одну, вихором кружляли думки. Невже це все правда? Якщо навіть такий розумний чоловік як історик вірить в надприродну причину зникнень, то можливо так воно і є? Але в такому разі питання все одно залишається відкритим — де зниклі? Не можуть же ж вони просто взяти й розчинитися в повітрі!

— ОБЕРЕЖНО!!!

Якийсь хлопець кинувся вперед і штовхнув її в сторону. Через мить, на місці де вони стояли на шаленій швидкості з гуркотом пронісся фургон. Люди, що стояли на зупинці кинулися врізнобіч. Ще за мить пролунав глухий удар і скрегіт металу — фургон влетів у дерево. На припаркованих поряд авто синхронно увімкнулася сигналізація.

— Ціла? — перепитав хлопець.

Катя розгублено кивнула головою.

— Що там з водієм?

Вони двоє і ще кілька випадкових свідків піднялися з землі й підійшли до машини. Удар пройшовся прямо по центру. Старе товсте дерево мужньо витримало зіткнення, чого не сказати про автівку — передню частину просто розмазало. Дівчина зробила ще кілька кроків і від побаченого її знудило. Водія затисло у понівеченому авто. Нижньої щелепи не було — вона звисала кривавим шматтям на кермі. Чоловік агонізував. Серце ще качало кров, що заливала салон машини через пошматовану голову, але передсмертні конвульсії уже сигналізували швидкий кінець. У наелектризованому повітрі стояв металевий запах крові. І бензину.

— Геть, геть! — крикнув хтось.

Саме вчасно. Машину враз охопило полум'я. Ще секунда — і потужний вибух освітив своїм заревом вечірнє місто. Дівчина впала ниць, прикривши голову руками. На землю падали обгорілі уламки автівки. У вухах дзвеніло. Сплеск адреналіну змушував серце вистрибувати з грудей. На землю спустилося пекло.

7

Хтозна, куди спішив водій, та потрапив він аж на той світ. Стрімка гірка, низька видимість, високий рівень алкоголю в крові й поганий технічний стан машини — такою стала офіційна версія причини трагедії.

Ткача не знайшли. Цього разу навіть прискіпливіше оглянули територію маєтку, припускаючи, що дивак заховався десь в ущелинах стін і там застряг чи попав під завал. Такий випадок стався десь десяток років тому, коли трійка хлопців з сусіднього села лазила по тих руїнах в пошуках привида. Двох з них задавило стіною.

Про те, що Катя ледь не загинула в аварії, мамі вирішила не говорити — тій і так було геть кепсько. Вона щодня її відвідувала в лікарні, але матері легше не ставало. Зараз же Катя сиділа вдома, намагаючись перетравити всі останні події.

Ще одна пуста упаковка заспокійливих полетіла в смітник. Дівчина запила таблетки й глянула на порожнє ліжко Віри. Навіть якщо знайти її живою уже не судилося, то хоча б віднайти тіло. Жити в повній невідомості видавалося мукою. А жити з розумінням, що біда трапилася через тебе ще гірше.

Продзвенів телефон. На дисплеї показалося фото Юлі.

— Привіт, Катю, — голос подруги звучав стурбовано. — Чула про вчорашню ДТП. Як ти там?

— Ніби вдруге народилася… Юль, якщо я тобі щось розповім, обіцяєш вислухати?

На тому кінці трубки стало на мить тихо. Катя відчула як напружилася подруга.

— Розповідай.

— Юль, всі, хто займається розслідуванням зникнень гине.

— Ти зараз серйозно?

— Серйозніше нема куди. Я вчора ледь не загинула, Ткач пропав, ще мінімум кілька людей, у яких зникли родичі, загинули за загадкових обставин, у тому числі батько нашого історика.

— Але ж вчорашня аварія сталася через п’яного водія. Ну і там же ж постійно хтось кудись врізається. Згадай як нас колись вдома сварили, коли ми там каталися. А Ткач... Ну, не знаю.. Збіги часто трапляються. Навіть такі дивні. Чому тоді наш дільничий живий - здоровий?

Юля завжди була оплотом раціоналізму. Але вона не читала з нею весь день вирізки про зникнення безвісти чотирьох десятків людей. Воне не стояла з нею вчора там, на автобусній зупинці, на волосину від загибелі. Після такого будь-який раціоналіст засумнівається.

— Я була вчора в архіві. У місті 80 років коїться якась жесть. А може й довше. Мені страшно... Здається нам з мамою треба їхати з міста.

— 80 років?

— Угу. Старішої інформації немає. Архіви згоріли у 1943-му.

Юля на кілька секунд замовкла, намагаючись осмислити інформацію.

— Чуєш, а може якісь документи збереглися або ж їх вивезли ще раніше?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, не знаю. Ти ж у нас на історичному вчишся, а не я. Може у поляків щось є. Маєток же був їхній.

У голові наче увімкнулася лампочка. А й справді, були ще оцифровані платні польські архіви. Про них їм розповідали ще в університеті, коли приїжджала професура з Кракова. Здається, навіть базікало Женя ділився посиланнями на ті ресурси. Польську Катя знала поганенько, але в епоху цифрових технологій це не мало б стати проблемою. У словах Юлі був сенс.

— Дякую. Я гляну.

— Успіхів!

Катя перейшла в переписку з одногрупником і знайшла необхідні посилання. Що ж, доведеться пожертвувати частиною стипендії за доступ до них. Дівчина зібралася з силами, глибоко вдихнула й поринула з головою в сотні й тисячі документів написаних чужою мовою. За пошуками Катя навіть не помітила як промайнув майже весь день. Цифровий архів був останньою рятівною соломинкою. Якщо інформації нема тут, то нема й ніде. Букви перед очима почали зливатися в плями, голова гуділа. Але ніяких згадок про загадкові зникнення людей там не було

На вулиці уже почало вечоріти, коли Катя нарешті натрапила на дещо цікаве.

''Лист архітектора Анджієвського до Маріуша Бжезінського''

Втому наче рукою зняло. Це геть не те, чого вона чекала тут знайти, але дівчина ще раз перечитала заголовок і, затамувавши подих, відкрила документ.

На кількох сторінках листа розмашистим почерком були розписані нюанси будівлі, опис кімнат і прибудинкової території. Катя терпеливо, слово за словом просувалася далі.. Раптом серце тьохнуло.

''Після останньої нашої розмови щодо збільшення бюджету будівництва я впевнений, що ми втілимо ваш задум і додамо ще один вхід в підземелля.''

Катя двічі перевірила кожне слово. Без сумнівів, переклад правильний. Під маєтком повинно існувати підземелля! Можливо неупокоєні останки Анни Бжезінської там? А може й щось страшніше. Вперше за довгий час дівчина відчула, що робить нарешті все правильно. Якийсь внутрішній компас підказував, що вона підійшла впритул до розгадки. Потрібно організувати розкопки на території маєтку. Але поліція не сприйме серйозно таку аргументацію. До кого звернутися? Чиєю підтримкою заручитися?

Відповідь сформувалася у голові сама. Катя взяла телефон і набрала номер Романа Ярославовича. Довгі гудки без відповіді. Серце неприємне стислося.

Подзвонила за кілька хвилин ще раз. Знову гудки.

''Ну ні, не може такого бути, тільки не знову…''

Здавалося, що зло йде на крок поперед неї, прибирає тих, хто може пролити світло на таємницю і за нагоди намагається забрати в могилу і її. Вона майже не сумнівалася — історик чув голоси. Катя роздрукувала лист і за кілька хвилин уже взувала кросівки. Гаяти час не хотілося.

Роман Ярославович жив самотою у своєму будиночку біля лісу. Весь останній рік школи вона ходила до нього на репетиторство, підтягувала історію для вступу в університет, тож дорогу Катя знала дуже добре.

За 15 хвилин вона уже була там. Історик живий-здоровий сидів біля будинку на лавці й щось читав. Дівчина з полегшенням видихнула.

— Добрий вечір!

Чоловік відірвав погляд від книжки.

— І справді добрий! І знову ви, Катю! З якою метою завітали, що маю честь приймати таких гостей?

— Не буду тягнути кота за хвоста, покажу одразу, що я знайшла. — Катя простягнула роздрукований лист. — Легенда швидше за все правдива! Потрібно почати там розкопки.

Історик поправив окуляри й почав читати. Все більше й більше на його обличчі почало проступати нервове збудження.

— Це.. це феноменально. Де ти дістала лист?

— Оцифровані документи з польського архіву.

— Ти ще комусь розповідала?

— Ні.

— Це добре, дуже добре! Не можна, щоб хтось забрав твою славу. Зараз подзвоню колезі з інституту, хай пришлють сюди археологів. Заходь в дім, зроблю тобі чаю! — він жестом запросив Катю увійти.

— Ой, дякую, дякую!

Катя увійшла до вітальні й вмостилася за журнальним столиком. Історик у величезній скляній шафі мав свою власну бібліотеку. Погляд впав на книгу, яку вона раніше не помічала.

— Не знала, що ви ще й хімією цікавитеся.

Враз відчула різкий біль в шиї. Інстинктивно схопилася рукою — пальці натрапили на шприц.

— Мені дуже жаль, — прозвучало холодно з-за спини.

— Що ви… що ви робите....

У голові запаморочилося, потемніло в очах. Вона спробувала встати, але ноги стали мов ватні, й дівчина завалилася на землю.

8

Притомність поверталася хвилями. Її закинули на спину і несли темним тунелем, схожим на якусь печеру. Голова просто розколювалася від болю, тіло не слухалося. Рот обклеєний скотчем, руки й ноги зв’язані.

У тунелі смерділо. З кожним кроком все більше й більше. Впевненість в тому, що саме випускає нудотно-солодкавий запах росла, як і частота скорочень серцевого м'яза.

Коли коридор закінчився, історик заніс її у невелику кімнату, скинув на сиру землю й заходився прикріпляти ліхтар до гачка прилаштованого на низькій стелі. По приміщенню розлилося брудне тьмяне світло. У підлозі біля протилежної стіни виднілася якась яма. В кімнату вели ще три коридори, але один з них, здавалося, був замурований. Сморід вдарив в носа з новою силою. І тільки тоді, прориваючись крізь туман в голові, прийшло ясне усвідомлення того, що відбулося. Страх. Шок. Сльози.

— Я ж казав не лізти в цю справу. Послухала б — жила б, — історик говорив на диво спокійно, буденно, наче просто вів урок, і від цього тону холонула кров у жилах ще більше, ніж якби він кричав. — Вічно хтось почне копати, не розуміючи, що копає собі могилу. Мабуть, вищі сили хотіли тебе попередити, коли ти геть не втрапила в аварію. Ніщо інше як божественне провидіння.

Перед очима калейдоскопом пронеслися спогади останніх подій: пуста машина посеред лісу, люди біля озера, вирізки з архівних газет. Виродок просто вбивав тих, хто намагався з'ясувати істину. Люди боялися привида, безтілесного духа, втілення загибелі. Але смерть мала обличчя, плоть і кров. Вона роками, сховавшись під маскою доброчестя, бродила поміж людей, шукаючи нову жертву, вичікуючи слушного моменту, щоб завдати удару.

— Повертайся на живіт.

Від жаху Катю почало трясти. Вона благально дивилася в обличчя кривдника, але у тьмяному світлі ліхтаря більше не впізнавала ті теплі риси свого учителя. То було лице ката.

— Я сказав повертатися на живіт, — кожну букву він вимовляв повільно, наче розтягуючи насолоду. — Якщо хочеш дивитися мені в очі, доведеться їх тобі спершу виколоти. — рука вийняла з кишені розкладний ніж.

У дівчини почалася істерика. Дикий тваринний страх перекрив доступ до повітря. Від схлипування здригалося все тіло, а серце наче намагалося пробитися через грудну клітку назовні. Катя шалено замотала головою.

— Повертайся на живіт, сука!! — крик луною прокотився по підземеллю. Ніж наблизився до обличчя.

Дівчина закрила очі. Ні жива ні мертва зробила так, як того вимагав мучитель. Знала, що далі буде. Нелюд стягнув з неї штани, зірвав спідню білизну. Заломив зв'язані руки, щоб не смикалася, навалився важким тілом, вдавивши її обличчя в брудну сиру землю. Вона відчувала його гаряче хтиве дихання в потилицю, мерзенні грубі дотики.

Нестерпний біль, сором та жах заливали свідомість, виходили з тіла кров'ю і слізьми. Розум повільно вмирав. Одна й та сама думка поверталася знову й знов, пекла розпеченим металом — це все пережила Віра, перш ніж виродок її вбив і залишив тут гнити.

Знущання здавалися вічністю. Вилупок обожнював владу, насолоджувався нею. Ґвалтував з такою люттю й силою, наче намагався розірвати плоть на шматки. Дівоче нутро та все осквернене тіло перетворилися на суцільний, доведений до божевільного болю, оголений нерв.

Коли нелюд закінчив і, важко дихаючи, зліз з неї, Катя продовжила лежати не рухаючись. Дивилася пустим поглядом кудись в темряву. Душу переповнювали страх, відчай і ненависть. Всеосяжна ненависть.

— А тепер — возз'єднання родини!

Роман взяв її за волосся і різко смикнув. З горла вирвався приглушений крик.

— Тепер у вас буде достатньо часу, щоб поспілкуватися! — прошипів він і потягнув дівчину в сторону ями.

Катя опиралася, ламала до крові нігті об землю, та все марно. Він підтягнув її до краю й одним сильним поштовхом скинув униз. Пекучий біль в руці. Дівчина впала на щось тверде, але пружне. В повітря злетів рій мух. Шлунок судомно звело і до горла підступила жовч. Якби вона пообідала, від смороду її б вирвало. Світла було геть мало, але розгледіти куди вона впала все-таки вдавалося. Яма була нічим іншим як братською могилою — на дні, одне на одному, лежали кілька десятків скелетів і напівзогнилих трупів. Скраю лежало тіло Ткача, а поряд, у тому самому платтячку в горошок лежала її сестричка. Її Віра. По колись рум’яному, а тепер мертвому й сірому обличчі повзали личинки.

Катя важко істерично заридала, закричала. Та той крик застряг десь в горлі. Запалений мозок навідріз відмовлявся сприймати реальність. Свідомість просто розвалилася на частини.

— Au revoir, Catherine! Можеш спробувати покричати, легенда про голоси мертвих повинна жити й надалі!

Роман зняв ліхтар з гачка й посвистуючи пішов геть. Світло, яке хоч трохи розсіювало пітьму зникло, і все навколо полинуло в безпросвітній морок.

Катя не знала, скільки часу вона просиділа, хвилини тягнулися годинами. З розпачем згадувала маму. Бідолашна ледь пережила смерть чоловіка, зникнення молодшої доньки підірвало розхитане здоров’я, а зникнення ще й старшої її просто вб’є.

Після кількох спроб вдалося перетягнути руки з-за спини й навіть зняти скотч з обличчя. Дівчина кричала поки не захрипла. Ніхто її не чув. Швидше за все, вона глибоко під землею, прямо під маєтком. Навколо панувала могильна темрява і тиша, та якщо прислухатися, можна було почути як в тілі Віри копошились комахи. Концентрований трупний запах просто доводив до божевілля. Повсюди валялися людські останки, куди б вона не посунулася, шкіра відчувала під собою слизькі кістки попередніх жертв. Від однієї тільки думки, що вона стане одним із тих зогнилих трупів, хотілося встромити собі в голову металевий штир.

Врешті-решт Катя забилася в куток і впала в ступор. Повністю морально знищена. Без їжі й води вона помре за три доби, а зійде з розуму ще швидше. Рука, на яку впала, страшенно боліла, пекла і починала напухати. Про те, щоб навпомацки вилізти з чотириметрової ями не було й мови.

Віра мертва. І вона теж мертва, хоч її нещасна, сплюндрована оболонка ще дихала. Залишалася надія. Маленький шанс, що Юля почне дзвонити до неї, підніме тривогу через її відсутність, поліція зреагує, дослідить домашній комп'ютер і зрозуміє, де її шукати та кого підозрювати.

Чи знайдуть її? Вірогідно. Живою? Швидше за все ні.

Її віра була мертва. Залишилася тільки слабка надія.

0

1971 рік

Маленький Ромчик лежав у своєму ліжечку і слухав як на кухні сваряться батьки. Він уже давно звик до їхніх криків. Головне, щоб не били. Надворі була пізня ніч, бліде сяйво повного місяця заливало брудну підлогу дитячої кімнати.

Хлопчик добре знав, що був небажаною дитиною в сім'ї. Про це неодноразово згадувала мати:

— Та краще б ти не народився взагалі! — заламуючи руки вигукувала вона, коли Ромчик заляпував кашею штани чи сорочку. — Стільки років жили без дітей і тут тобі на! Звалився на мою голову!

Батька він любив набагато більше, той завше був спокійний і виважений, постійно приговорював:

— Виростеш сину, станеш шанованою інтелігентною людиною! Будеш істориком, як я!

Ромчик не знав, що то за професія така, та твердо постановив собі, що буде як тато. З кого ж ще йому приклад брати?

Зазвичай батьківські сварки тривали до пізньої ночі, та врешті-решт рано чи пізно вони затихали, і його свідомість тонула у сні. Та цього разу все було по-іншому. На хвилину крики стали гучніші. Хлопчина відчув — станеться щось лихе.

— Тупий імпотент!

— Сука!! Шалава!

Двері грюкнули. Хтось з батьків пішов у майстерню, що була поряд з кухнею. За кілька миттєвостей з кухні пролунав ошелешений голос матері.

— Опусти сокиру! Що ти...

Удар...

З кухні долинуло якесь булькотіння.

Ще удар... Ще...

На хвилину все затихло, а тоді по старому паркеті почулися кроки. Малий упізнавав хто як ходить — то батько знову почвалав у майстерню. Ще за хвилину він повернувся, відкрив двері в кімнату і глянув на сина.

— Чш-ш-ш — він приклав палець до вуст і посміхнувся.

Від тої посмішки малому стало лячно. Він і раніше відчував ту холодну темну сутність, що жила в глибинах батькової душі, але зараз вона показалася назовні й дивилася на нього з синіх озерець очей.

Чоловік розвернувся і закрив за собою двері в кухню. Кілька хвилин звідти долинали тільки кроки по паркету та якесь шарудіння. А потім пішли удари. Схожі звуки він чув минулої осені в селі, коли батько з сусідом зарізали свиню, а потім розрубали її тушу. Від того звуку нудило, стискало серце крижаними пальцями, відбивалося луною на закутках дитячої свідомості : ''Де мама? Чому її більше не чути? Що тато робить на кухні? Невже він…?''

Глупа ніч знадвору тиснула темрявою, а холодне липке зло підпирало зсередини. У раковині в ванній кімнаті задзюрчала вода. Опісля батько почовгав по підлозі й відкрив двері. Біля ніг стояло кілька сумок.

— Іди сюди, синку — прозвучало беземоційно.

Ромчик встав і боязко підійшов.

— Ти хочеш бути схожий на татка, правда?

Малий мовчав. Погляд впав на одну з сумок. Звідти визирав клаптик білого маминого плаття в зелений горошок. Тільки-от зараз по ньому розповзлася багряна пляма.

— Питаю ще раз. Ти ж хочеш бути схожий на татка? — він повторив гучніше, з істеричною нотою в кінці.

Дитина кивнула головою.

Тоді тримай цю сумку і йди за мною — він простягнув важкий портфель. З ним хлопчина минулого року пішов до школи в перший клас. — Тільки не розкривай його.

Він і не думав туди дивитися. Здогадка про те, що саме в тій сумці, паразитом вчепилася в мозок і не відпускала. Хотілося бігти світ за очі, кричати про допомогу. Але в душі нарешті вселився невідомий до того спокій. Мама більше не буде його бити.

Теплий літній вечір дихав ароматом бузку і меліси. Місяць яскраво освітлював вузьку стежку в ліс, по якій йшли батько з сином. Кремезний Ярослав з великими сумками й син — з малим портфелем.

— Зараз я тобі покажу секрет — із захватом промовив чоловік до малого. — Ти ж будеш берегти секрет, правда?

Вони зайшли за високі густі кущі і Ярослав почав шукати щось в траві. Знайшовши, що шукав, смикнув різко на себе. Старі засуви огидно заскрипіли, але піддалися.

— Коли розгрібав архіви на роботі, дізнався, що у лісі є кілька входів у підземелля, сину, уявляєш! І один з них зовсім близько до нас. Круто правда? Можна зайти тут, а вийти біля озера, наприклад! А мама твоя завжди казала, що я ні на що в тому житті не здатен. Ха!

Чорне провалля підземного ходу дихало холодом і вогкістю. Лякало і манило водночас.

— Що там, тату?

— Там? Це місце спочинку. Для твоєї мами. І ще для десятка таких тупих сук як вона. Дуже скоро я тобі покажу як треба поводитися з ними, дам тобі можливість взяти участь! — він огидно вишкірився й перевів погляд на сумки. — Треба було одразу кинути її туди гнити, при першій же зустрічі. Але тоді на світ не з’явився б ти! Мій спадкоємець!

Він підійшов до Ромчика й обняв його, гладячи по голові.

— Спадкоємець.. — тихо повторив син.