Ароматний Супермен
Був час коли Бог ходив по землі та захищав свої створіння. Він створив старших людей, майже таких само могутных як він сам. Вони могли літати по небу мов птахи, могли повертати русла річок та руйнувати гори. Він створив молодших людей. Як молодші діти вони були слабкі і беззахисні. Тоді молодші люди були ще слабші ніж зараз. Вони не носили одягу та не вміли створювати вогонь, тому постійно страждали від холоду та не могли захиститися від звірів. Вони були м’які та кволі мов новонароджені, їхня шкіра була рожева, така ніжна, що навіть сонце обпікало її. Тому Бог, разом із старшими людьми захищав їх.
Бог добре захищав молодших людей тому їх ставало більше. Вони плодилися і ставали кволішими з кожним поколінням. Вони збиралися у племена в яких було стільки жителів, що у пустелі не вистачило б піску якби кожен з них прийшов і взяв по жмені. Тоді найперший Звір, той що світиться згубною темрявою, прийшов щоб пожерти їх. Старші люди билися з ним багато років, на небі спалахували та гасли зірки, гори підіймалися і опускалися, а вони продовжували битися. Старші люди кидали у Звіра списи зі світла від яких із землі підіймався стовпи вогняних дерев до неба. Але Звір мав товсту шкіру і списи ламалися об неї. Він роздер та з’їв усіх старших людей поки молодші ховалися у печерах глибоко під землею.
Побачивши, що його старші діти мертві, а його молодші діти боягузливо ховаються у печерах, Бог розлютився та кинувся на звіра. Вони бились із звіром, молодші люди чули страшний гуркіт сидячи у своїх схованках. Бог вбив Звіра голими руками, але той наніс йому страшні рани. Останні сили Бог витратив на те, щоб заховати Звіра у глибоку могилу та вберегти молодших людей від його отруйного невидимого сяйва.
Коли битва закінчилася і молодші люди виповзли із своїх схованок вони побачили, що світ було зруйновано. Битва Бога зі Звіром перетворила його на випалену пустку, ріки висохли, ліси розвіялися попелом. Усе навкруги було отруєно чорним світлом Звіра. А Бог був мертвий.
Молодші люди забрали тіло Бога, та розділили його на частини. З його кіток вони почали робити собі зброю, щоб захищатися. З волосся вони видобули вогонь та навчилися підтримувати його. З його шкіри вони зробили собі одяг. Але він зрісся із їхньою шкірою від чого та стала груба та чорна мов онікс, вкрита жорсткими струпами та сухим лушпинням, яке захищало від піску та сонця, але потворило їх. Так Бог востаннє захистив та востаннє покарав своїх слабких та боягузливих дітей.
Хор розкрив очі та зробив довгий, хриплий вдих. Він лежав у глибокій кам’яній рощелині поряд із тілом пустельного лева. Він бачив клаптик неба між кам’яних стін і в небі сяяли зірки, отже він лежав тут весь день та частину ночі. Він спробував рвучко піднятись. Усе його тіло пробило болем, з горла вирвався стогін. Йому довелося деякий час лежати нерухомо очікуючи доки біль мине, щоб наважитися на другу спробу. Цього разу він повільно перевернувся на бік відчуваючи, як на його спині та ребрах розкриваються довгі рани від кігтів.
Хор був сильним мисливцем. Найсильнішим у плем’ї, тому його і відправили по тверду воду. Hазом з ним відправили Гхога та Ро. Вони теж були сильні, але не змогли подолати шлях.
Він був вправним, але не цього разу. Лев підкрався до нього, а він навіть не помітив цього мов слапі гола миша. Лев стрибнув на нього підбігши з-за схилу. Хор не бачив його, бо з тієї сторони світило сонце, він не відчував його запаху бо вітер дув у той бік. Сором пронизав Хора сильніше ніж біль від ран, він міцно стис губи та намацав на поясі ніж. Він витяг його із берестяних піхов та підніс до очей. Дрібні уламки білої кістки Бога були затиснуті у розколотій берцовій кістці батька Хора, теж великого мисливця. Їх було п’ять, кожний довжиною з пів пальця. Такі легкі, що Хор не відчував їх вагу на своїй долоні. Такі гострі, що йому навіть не довелося протягувати лезо по правій щоці щоб залишити відмітину яка буде казати всім, що одного разу він схибив на полюванні. Шкіра розійшлася щойно уламки кістки доторкнулися до неї, лезо зупинилося тільки коли зустріло скулову кістку.
— Бог, пробач слабкість своєї людини. — Хор заплющив очі та пошепки перелічив все, що він спалить у вогнищі щоб спокутувати свою провину.
Це була друга відмітина на його правій щоці за двадцять три роки його життя. Ліва щока хора не мала жодної відмітини, бо він ніколи не боявся і не мав чого спокутувати. Він був найсильнішим мисливцем племені, мав сім дітей та чотирьох дружин. Вони ніколи не голодували. З тих пір, як він почав виходити на полювання з мисливцями свого племені вони жодного разу не поверталися без здобичі. Тому старійшини відправили Хора по тверду воду.
***
Два роки тому у племені почали народжуватися хворі, потворні діти. З короткими, кривими кінцівками. Діти, які не тримали голову та не плазували, навіть через рік після народження. В яких язики не поміщалися у перекошених ротах і в яких не зросталися тім’я. Матері відносили їх в печери до мертвих та залишали там, щоб не марнувати на них своє молоко та сили. З часом жінки племені майже перестали народжувати дітей. Останні місяці навіть у тих хто народився значно раніше почали роздуватися шиї, вони розпухали потворними комірами більшими за їхні голови. Дорослі теж почали хворіти.
Тоді старійшини сказали, що хворобу племені може вилікувати тверда вода. Білі кристали, які потрібно було лизати і хвороба з часом мала піти. Вони утворювалися із води, якщо її залишити на сонці та дати випаруватись. Але будь-яка вода не підходила. Потрібно було сушити на сонці воду, яка огортала світ, ту до якої потрібно було йти три життя місяця, від його тонкого боку, до повні. Старійшини розповідали, що чули це від своїх старійшин ще коли самі були дітьми.
Хор навпомацки перевірив мішечок з твердою водою на поясі. Вони з Гхогом та Ро зішкрібали її з плаского каміння на краю світу майже сім днів поки не назбирали достатньо щоб повертатися. Він замружився від нової хвилі болю, що прокотилася усім його тілом — гострий гребінь цієї хвилі лизнув розідрані ребра і спину та приглушено прокотився до правої ноги. Він спробував підняти голову та роздивитись її. Нога була переламана нижче коліна. Жовтувата, заляпана кров’ю кістка стирчала гострим уламком, саме в тому місці де шаман наніс татуювання у формі стріли, щоб зробити кроки Хора легшими та швидшими. Стопа була вивернута п’яткою назовні.
Мисливець зробив кілька глибоких повільних вдихів намагаючись заспокоїтись та загнати назад у шлунок клубок. Він лежав на дні розщелини у два його зрости глибиною, його нога була зламана, а з ран на боці сочилася кров. Довкола сама пустеля та скелі, що кишіли хижаками. А ближче до світанку мають виповзти пустельні пацюки. Хоч зазвичай вони здобич, але зараз можуть зжерти Хора, бо він важко поранений.
До селища було чотири дні пішки через каньйон та піски. І цей шлях він пройти не зможе, не з такими ранами. Хор відчув як він перетворюється на здобич та як до його серця повільно підповзає чорний липкий страх.
Не давши йому заволодіти своїми думками та тілом Хор зробив повільний вдих промовляючи про себе закляття якого його навчив шаман племені. Це магічні слова були такі ж старі як уламки кісток Бога у його ножі. Їх створили старші люди, ще до пришестя першого Звіра. “Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім” — подумки повільно промовляв він слова, сенсу яких не розумів. Потім він затримав дихання та повторив їх ще раз утримуючи повітря. А потім втретє повільно випускаючи повітря з легень. Ні старий шаман Гро, ні тим паче Хор, не розуміли значення цих магічних слів на мові старших людей, але заклинання завжди спрацьовувало — страх відступив. Його серцебиття уповільнилось, а думки прийшли до ладу.
Хор усвідомив, що від нього зараз залежить виживання усього племені, тому не міг дозволити собі перетворитися на здобич. Хоч він був і молодшою людиною, що має вічно спокутувати боягузтво своїх предків, він також був найсильнішим мисливцем племені і не збирався так просто вмирати. Він розплющив очі та озирнувся у слабкому світлі зірок.
Тіло лева лежало на відстані витягнутої руки від нього, спис увійшов у груди тварини на дві третини довжини. Хор встиг вперти держак у землю та направити вістря на хижака у останню мить, коли тварина вже завершувала свій стрімкий стрибок простягнувши лапи до своєї здобичі. Лев вчепився в нього своїми пазурами та протаранив на повній швидкості, але коли вони впали на дно розщелини він був вже мертвий, держак з дерева старших людей не зламався.
Мисливець із хрипом перевернувся та потягнувся до гладкого сірого руків’я, що стирчало з грудей лева. Спис пройшов через груди хижака та напнув шкіру під лівою лопаткою тварини. Хор спромігся трохи підповзти до туші, щоб мати змогу лежати на боці тягнути спис обома руками. Йому довелося лягти на лівий бік, де були рани від пазурів. Він відчував як дрібні камінці занурюються у його розідрану плоть з кожним рухом все глибше. Слизький від крові спис щильно засів у туші тварини. Поверхня руків’я була гладка мов каміння, що лежить у воді, яка омиває світ. Тож Хор обмотав середину списа шкаряними ременями для зручності, зараз він проклинав ці, такі цупкі ремінці. Він відчував як вони чіплялися за кістки та нутрощі тварини і заважали йому вивільнити списа.
Руків’я цього спису передавали у його сім’ї від батька до сина вже багато поколінь, кажуть прадід його діда колись приніс його зі зруйнованого міста старших людей, що далеко на сході. Воно було легше за висушений очерет, але міцніше за камінь, хоч і було порожне всередині. Якщо його кинути на каміння — воно співало дивним дзвоном, що не був схожий на жодний звук. Батько Хора казав, що ніщо не здатно зламати його.
Коли він спромігся остаточно витягти списа з тіла звіра, місяць вже показався у розщелині над його головою. Мисливець змучено перекотився на спину та притис списа до грудей важко дихаючи та заплющивши очі. У нього в руках було саме руків’я, кам’яний наконечник залишився у туші лева. Хор перевернувся на живіт та спробував звестися на три кінцівки не рухаючи поламаною ногою. Його мало не знудило коли гострий край кістки, що стирчала з його ноги прошкріб по кам’яній підлозі. Було важко перенести вагу тіла на здорову ногу зовсім не використовуючи праву. Коли йому вдалося присісти навпочіпки спираючись на руків’я списа та ліву ногу він все ж виблював від болю трохи густої жовчі.
Йому вдалося піднятися. Коли він став у повний зріст розщелина уже не здавалася йому такою глибокою. Якби він заліз на плечі Гхогу чи Ро то зміг би вилізти з неї. Але Гхог та Ро були мертві, а нога Хора була перебита та теліпалася як поламана гілка. Він опустив очі донизу та побачив під собою калюжу крові. Хор розумів, що дуже скоро життя може витікти з нього і потрібно зупинити кровотечу. Він зняв шкіряний ремінець з руків’я списа та міцно перетягнув ним ногу одразу під коліном. Краплі крові, які до цього текли майже суцільною цівкою почали зриватися з обломку кістки рідше. Хор зперся на стіну розщелини та подивився на довгі стрічки тонкої шкіри яки звисали з руків’я. Тієї миті він зрозумів як зможе вибратися з пастки. Пошепки подякувавши предкам за знак, який вони йому послали Хор зняв з поясу мотузку із пустельної трави, та прив’язав до центру списа. Руків’я було довжиною майже у зріст Хора, а ширина розщелини зверху була вдвічі менша. Йому знадобилося всього дві спроби щоб закинути руків’ять так, щоб воно впало поперек розщелини. Але під час другої спроби він мало не втратив рівновагу та рефлекотрно ледве не наступив на праву ногу. Врятувало тільки те, що він встиг витягти перед собою руки та впертися у стінку провалля.
Потягнувши за мотузку він відчув як руків’я пружно прогнулося від його ваги. Але мисливець розумів, що воно могло б витримати вагу трьох мисливців якби вони були з ним. Наштовхнувшись від дна розщелини здоровою ногою він почав підійматись по мотузці на самих тільки руках. Найважче було перелізти через край розщелини використовуючи тільки одну ногу, як Хор не старався кілька разів він все ж проскріб кісткою об кам’яну стіну від чого з його горла виривалося хрипле гарчання. Опинившись назовні Хор, сперся на лікоть і одразу оглянув скелясту долину залиту місячним сяйвом. Він намагався затамувати своє важке дихання дослухаючись до звуків, що наповнювали ніч. Він чув лише як вітер стогне проповзаючи по розжелинах та печерах. Іноді у цю сумну пісню вплітався писк пацюків. Хор перевернувся на спину та зі стогоном видихнув.
***
Лежачи у скелястій долині та дивлячись на зірки він відчув, як відчай підкрадається до його серця. До селища залишилось чотири дні пішки. Йому потрібно було оминути Мертві землі, де Бог колись заховав тіло першого Звіра після битви. Де з землі стирчали його кістки, де не росла навіть могильна трава і не світили зорі. Землі з яких ніхто не повертався.
Йому потрібно чотири дні йти обходячи цю велетенську могилу тримаючи її по праву руку, поки не дійде до русла Сивої ріки на берегах якої жило його плем’я. Хор ще раз подивився на свою понівечену ногу, гостра кістка стирчала з плоті та виблискувала у місячному сяйві. Він легенько доторкнувся до стопи держаком списа та не відчув цього. Раз по раз він обережно натискав сильніше намагаючись нарешті відчути хоча б щось, але цього не сталося. Нога повністю оніміла нижче коліна. Він спробував трохи послабити ремінь яким перев’язав її, однак як тільки він це зробив кров потекла з рани з новою силою, тож він знов міцно затягнув його.
Мисливець розумів, що не зможе дійти до селища. Його вб’є сонце, рани або хижак. Можливо йому стане сил йти день, або трохи більше, але оминаючи Мертву землю він не дістанеться селища. Хор наблизився до краю скелі спираючись на держак списа обома руками. Йому довелося зробити три незграбних кроки-стрибки переносячи вагу тіла з палиці на здорову ногу.
Він подивився вниз. Там за кам’янистим схилом починається рівнина, яка переходить у Мертву землю. Менше ніж за четверть дня пішки. Мертва земля роз’їдала нічну темряву зеленувато-синім світлом. Кістки першого звіра стирчали з горизонту чорними громадинами нанизуючи небо. Хор вагався тільки мить.
Глибоко вдихнувши та вдаривши себе кулаком у груди він ступив у напрямку кам’янистого схилу. Він вирішив йти коротким шляхом, він зможе прожити день і ніч, щоб урятувати плем’я. І ніяке зло, що полює у Мертвій землі не зможе зупинити його.
***
Спуск зайняв багато часу. Значно більше, ніж сподівався Хор. Він закинув руків’я списа за спину, закріпивши мотузкою. Хапаючись руками за пологий схил, стрибаючи на здоровій нозі мов каліка він поволі просувався вниз виважуючи кожний рух глибоко занурючи пальці у гостре дрібне каміння схилу. Хоча спуск був не дуже крутий він розумів, що зараз падіння може коштувати йому, а значить і усьому племені, життя.
Мисливець підігнув поламану ногу до живота, з його лоба на каміння падали краплини поту. Вивернута назовні поламана нога заважала спускатись, п’ятка шаркала об схил, але він не відчував цього. Дрібні камінці сипалися зі схилу, він чув як їх зміїне шипіння перетворюється на барабанний бій великих валунів ближче до підніжжя схилу. Вишукуючи навіть найменшу опору у світлі місяця він спустився майже до половини схилу та зупинився щоб перевести дух. Ще вчора він би спустився тут у кілька стрибків, навіть не замислюючись.
Хор зупинився щоб зробити кілька важких глибоких подихів ухопившись за великий клапоть скельної трави. Він здавався йому надійним. Але коли опора з дрібного каміння витекла з-під його здорової ноги пучок трави не витримав його ваги. В останню мить Хор встиг розвернутися щоб не впасти на поламану ногу. Сповзаючи кілька метрів схилом і відчуваючи як каміння знову роздирає глибокі рани від пазурів на його спині, він намагався утримувати таке положення незважаючи на біль. Спрямовуючи свій незграбний спуск руками він спромігся з’їхати по дрібним уламкам скелі до самого низу. Він вперся ногою в один з великих каменів, що лежали знизу, широко розвівши руки та тримаючи поламану ногу догори.
Кілька секунд він не рухався, не міг через біль, каміння розідрало довгі рани на боці та спині, розширивши їх, забілося у його плоть та пошматувало її. Він відчував, що гострі уламки скелі, по яким він сповзав перетворили в лахміття шкіру на його спині. Хор втупився пустими очима у небо, та вперше з тих часів коли був дитиною заплакав від болю.
Він волав у нічне небо протяжно, мов поранений звір, з його очей текли сльози. Усвідомлючи свою жалюгідність та безпорадність Хор плакав. Він був слабкий, покалічений та виснажений. Йому було страшно. Страх заволодів його думками, зсусив його серце битись шалено, змусив сльози текти з його очей.
Мисливець дивився на холодний місяць, бачив зірки і знав, що всі його предки зараз бачать його, і їм соромно за нього. Він дістав з-за поясу ніж та зробив глибокий поріз на правій щоці, перший у його житті. Кров виступила, але не потекла. Якщо він повернеться у поселення, всі побачать цю відмітину, всі зрозуміють, що ним заволодів страх. Але якщо він принесе їм тверду воду то вони зможуть простити йому його слабкість.
Це була остання думка, яка промайнула у нього перед тим, як він втратив свідомість.
***
Відкрив очі, коли місяць вже заходив, а сонце, ще не з’явилось на обріїї. Він озирнувся шукаючи руків’я списа, на щастя, воно впало не занадто далеко. Повз до нього по камінню на трьох кінцівках. Взяв руків’я та випрямився спираючись на нього. Він подивився у напрямку Мертвої землі, що жевріла на горизонті затьмарюючи світло зірок.
Спробував йти — йому вдавалося пересуватися короткими незграбними стрибками, кожен стрибок по нерівній кам’янистій землі віддвався тупим болем у всьому тілі. Хору довелося сісти на камінь та прив’язати ногу до стегна зігнувши її в коліні. Так у його племені на ніч стриножували корів на пасовищи, щоб далеко не втікали. Нога була холодна і відчувалася як щось чуже та неживе. Йти стало трохи зручніше.
Місяць вже зайшов за скелі. Хор йшов весь час у розміреному ритмі, не спиняючись щоб відпочити, не намагаючись прислухатись до оточення — біля Мертвої землі не водились хижаки. Усе що він чув — своє важке дихання та розмірений стукіт руків’я об кам’янисту землю. Він йшов до Мертвої землі залишаючи химерні сліди — чередування сліду людини із глибокою круглою заглибиною від посоху. Він не знав скільки вже йде, намагався думати тільки про рух, намагався не сповільнюватися. Йшов і повторював слова закляття, якого його навчив старий шаман, на кожен крок. І закляття чергувались з постукуванням його посоху.
Один...ЦОК...два...ЦОК...три...ЦОК...чотири...ЦОК...п’ять...ЦОК...шість...ЦОК.
Хор шепотів закляття продавлюючи його крізь потріскані пересохлі губи. Коли він побачив перший знак перед Мертвою землею він встиг проказати закляття 116 разів поспіль.
Чорний камінь мов ікло стирчав з землі. Він був вищий Хора в два рази, з рівними, пласкими сторонами. Вершина гостра мов наконечник списа. На стороні повернутій до Хора був знак Звіра. Відбиток його копита, як у гірського козла, але з трьома пальцями направленими у різні боки і кругом у середині. Цей знак старші люди поставили тут щоб уберегти нащадків. Хор спробував зібрати трохи слини, щоб сплюнути собі під ноги та відігнати злих духів, але в нього не вийшло. Тож він рушив далі не зводячи очей зі знаку доки не пройшов повз нього остаточно.
Кістки першого Звіра нависали над ним з усіх боків. Чорні, поламані уламки стирчали з землі під різними кутами. Кожен був вшестеро вищий за Хора. Вони оточили його і миливцю здавалося, що вони будь якої миті можуть зімкнутися навколо нього, пережувати, розтерти на пил. Він вже не міг йти прямо — йому постійно доводилося обходити уламки кісток які все частіше виринали з землі. Хор усвідомлював, що можливо він перша жива людина яка проходить тут, з часів коли Бог здолав першого Звіра.
Хоч зараз була найтемніша частина ночі, але Хор чудово бачив все навкруги. Повітря наповнювало зловісне зелено-сине сяйво. Він брів поміж уламків і бачив кожен дрібний виступ на кістках, бачив злих духів, що сновигали поміж ними. Бачив вишкір Звіра у кожній тіні яка з’являлася без жодного джерела світла. Хор поволі брів по могилі першого Звіра. І Звір почав говорити до нього.
Спочатку він шепотів до нього вітром який повзав поміж кісток. Хор не міг розібрати слова, і не хотів знати що Звір каже йому. Потім голос звіра переріс у гул. Він дзвенів прямо в голові мисливця змішуючись із звуками, з якими у його вухах пульсувала кров. Звір сміявся з Хора. З того, що він, ще вчора був молодий і сильний, а тепер ледве пересувається спираючись на палицю мов старий який занадто довго топче землю. Він сміявся з мисливця, який ніколи не зможе переслідувати здобич. Він сміявся та громом викрикував у вуха Хору жахливі речі. Що його діти будуть голодні. Що його дружини ляжуть із іншими. Що його плем’я зневажатиме його за відмітину на правій щоці. Воно відвернеться від нього, коли він дійде. Вони плюватимуть на нього та кидатимуть у нього брудом. Проженуть його.
Звір пропонував Хору залишитись. Померти поруч з ним. Лягти і заспокоїтись, вберегтися від ганьби. Хор намагався затуляти вуха, кричав та вив, але продовжував йти заливаючись сльозами. Він сів на землю та затулив обома руками вуха. Він кричав щоб не чути сміх звіра. Кричав доки не втратив голос та залишки сил. Потім він просто лежав втупившись у порожнечу, під сонцем що сходило. У його променях він побачив другий знак, що виріс прямо перед ним. На камені було зображено обличчя, лице спотворене страхом Вуха закриті долонями, рот широко розкритий. Застиле у жахливій гримасі крику. Мить назад Хор виглядав так само.
***
Сміх Звіра припинився. Величезний камінь, не такий високий як перший, але значно ширший і з такою ж гладкою та рівною поверхнею, лежав прямо перед мисливцем. Посеред пустки вільної від кісток звіра, осліплений жахом Хор навіть не помітив його. Камінь вкривали малюнки старших людей. Мисливець підповз до нього та провів пальцями по його гладенькій поверхні. Хор глянув правіше від обличчя крику та побачив малюнок іншої людини, вона була усміхнена, вгодована, з волоссям на голові, а поряд з нею була намальована квадратна скеля з відбитком копита Звіра. Правіше було таке ж зображення, але відбиток копита Звіра вже був на грудях людини і вона не усміхалася. Її обличчя перекривило від болю, вона тягнулося до своєї шиї, ніби їй було важко дихати. На третьму зображенні людина відмічена знаком Звіра лежала поряд зі скелею мертва.
Хор відсахнувся від плити та подивися на свої груди. Знаку не було. Він не розумів, що саме старші люди хотіли сказати цими малюнками. Можливо вони зобразили на цій плиті те, як Звір переміг їх, потрапив у їхні тіла та вбив. Можливо вони показали як звільняються від знаку Звіра, залишають його на скелі та відвертаються від нього. Дивлячись з якого боку проглядати зображення. Правіше від цих трьох зображень було намальоване обличчя, не таке нажахане як зліва, але його теж створював біль чи огида. Зверху, майже на всю довжину каменю був намальований спис - зброя якою старші люди бились зі Звіром
Хор сидів біля кам’яної плити намагаючись збагнути послання тих, хто був тут багато поколінь тому. Він вдивлявся на поверхню каменю не взмозі відвести погляд. Несподівано у його кінцівки просочилася слабкість, якої він раніше ніколи не відчував. Йому здавалося, що він не зможе поворухнути і пальцем, навіть якщо напружить усі свої сили. Йому стало все одно, чи зможе він віднести тверду воду до свого племені, чи побачить він знову своїх дітей та дружин. Йому хотілося тільки сидіти тут заплющивши очі та ні про що не думати. Він був такий слабкий, що навіть його власні думки бігли попереду нього та втікали мов ящірки на піску. Останнє що пам’ятав Хор, перед тим як провалитися у сон — як його живіт судомило, але блювати йому було нічим.
***
Хор прокинувся після світанку. Він відчував себе значно краще ніж перед тим як заснув. Наскільки це взагалі було можливо в його положенні. Сонце було вже високо та нещадно палило. Хору пощастило, що він лежав з західного боку кам’яної плити і аж до полудня на нього падала тінь від неї. Навіть при світлі сонця Мертва земля не позбулася усіх своїх привидів. Химерні уламки кісток відкидали гострі тіні, вітер шепотів поміж ними, а під час сильних поривів зривався на протяжний вий схожий на плач жінки.
Заледве підвівшись Хор побрів далі важко спираючись на руків’я. Звідси до мисливських земель його племені було не більше дня пішки, навіть якщо шкутильгати як старий каліка. Там він точно натрапить на когось і вони допоможуть йому донести тверду воду. І він врятує плем’я, а потім вони вилікують його рани і він знову буде сильним та здоровим. Він йшов тримаючи у голові цю думку.
По дорозі він натрапив на будівлю з каменю яку наполовину засипало піском. Вона була схожа на порожній панцир велетенської черепахи, туди могло поміститися усе плем’я Хора. Вітер задував у будівлю видаючи гучний свист, Хор байдуже пройшов повз тільки раз подивишись на стіни, вкриті тисячами символів старших людей, яких він ніколи не зрозуміє. Він не мав сили та часу заходити у цю покинуту споруду. Він йшов додому.
За покинутим панцирем простяглося велетенське поле чорної землі, гладеньке мов обсидіанове скло. Воно поглинало сонячне світло не відбиваючи жодного променя. Хор навіть не намагався обійти його витрачаючи залишки своїх сил. Пішов навпростець через поле. Зробивши перший крок, він відчув, що поверхня поля гаряча, мов розпечене каміння. Зробивши двадцять кроків, він зрозумів, що розпечене каміння перетворилося на палаюче вугілля. Зробивши ще десять кроків, він зрозумів, що більше невзмозі терпіти біль. Але збагнув це, коли вже пізно було повертати, він був майже посеред поля. А біль досяг своєї найвищої точки.
Хор відчував, як шкіра на його нозі тріскається та прикіпає до чорної поверхні. Він намагався по черзі ступати то на п’ятку, то на носок, але уся стопа палала нестерпним болем. З кожним наступним кроком Хору все сильніше хотілося впасти на коліна, почати котитися по землі, мов обпечена тварина, зробити будь що щоб полегшити біль. Але поступово біль почав вщухати. Він взагалі майже перестав відчувати стопу. Коли він дійшов до іншого краю поля та ступив на пісок його стопа була схожа на шмат смаженого м’яса. І Хор відчував, що пахла вона так само. Він пішов далі, хоча це було ще складніше — він майже не відчував стопи, а пальці на нозі перестали слухатись його.
***
Він брів цілий день і весь цей час Звір не звертався до нього. Він пройшов повз квадратні кам’яні брили, кожна висотою у п’ять чоловіків. Вони лежали близько одна біля іншої, на відстані витягнутої руки. Хор просувався між ними, спираючись на гладкі стінки та намагаючись уявити, навіщо старшим людям потрібно було залишати їх тут. Кожна напевно важила як гора. Він крокував повз ці скелі із посмішкою на губах, через крок спотикаючись, чіпляючись кісткою, що стирчала з поламаної ноги, за стіни скель. Він був впевнений, що шаман племені вилікує його зламану ногу, намастить цілющою маззю його обпечену стопу, зашиє рани від пазурів на його спині та боці. Хор йшов та посміхався, бо інкаше бути не могло. Він знову буде сильним мисливцем, буде героєм для свого племені.
Він брів, не усвідомлюючи де іде, мав у голові тільки одну думку про повернення додому. Бачив дивні будови та пам’ятники, які лишили по собі старші люди. Бачив істот, які складалися із пилу та тіні і які зникали, як тільки він намагався сфокусувати на них погляд. Він чув голос Звіра. Той жалібно підвивав мов побитий собака, цей вий скріб йому череп усю дорогу, перекриваючи звук пульсуючої у вухах крові.
Ближче до заходу сонця Хор вийшов з Мертвої землі. Він залишив позаду останні уламки кісток, значно нижчі та ніж ті що були вглибині, брів далі, через жовтий лук, де не водилося ніякого звіра. Коли місяць піднявся високо він дійшов до горбистого поля де його плем’я пасло корів. Там він натрапив на пастухів, які стали табором на вершині пагорбу. Їхні собаки відчули його задовго до того, як люди побачили як він бріде по полю. Пси розідрали б його на шмаття, якби пастухи не спини їх.
Спочатку вони не впізнали його. Він був схожий на чудовисько з дитячих казок, весь вкритий брудом і струп’ями висохлої крові, нога засмерділася та роздулася. Уся його чорна мов онікс шкіра була вкрита опіками, значно сильнішими ніж він міг отримати навіть під жорстоким пустельним сонцем. Ліва стопа просто засмажилася і шкіра відстала від неї. Але Хор не зважав на біль. Він посміхався, бо він дійшов додому.
Хора донесли до старійшин племені уже коли сонце мало з’явитися за обрієм. Він вижив пройшовши Мертву землю. Він врятував плем’я та приніс йому тверду воду. Усі бачили як несуть його понівечене тіло, але обличчя його випромінювало гордість. І ще якесь химерне синьо-зелене сяйво, яке зникло щойно край сонця виглянув з-за гір.
