Холод

Пронизливий, такий що пробирає до кісток, холод наповнював будинок, проникав з усіх щілин. Низьку температуру Єгор дуже погано переносив з самого дитинства. Не любив грати у сніжки та кататись на санчатах. Терпіти не міг коли холодний сніг потрапляв за комір колючого светра, а від холоду німіли пальці на руках та ногах в мокрих шкарпетках та рукавицях.

Цей будинок не сподобався Єгору одразу, але фінансове становище не давало можливості вибирати. І він прийняв пропозицію пожити в домі, що належить його родичам. Побудований близько ста років тому, тоді ця ділянка знаходилась за околицею міста. Він зводився, як заміська садиба сімейства Моску. Будівля виглядала дуже старою, і давно потребувала ремонту. По фасаду проходила тріщина, хоча всередині вона була затинькована, та це не дуже рятувало від протягів.

Тишу перервав свист чайника. Єгор відклав книгу і повільно встав з крісла, не скидаючи з плечей вовняний плед, пішов на кухню. З носика чайника підіймався пар, але швидко розчинявся в студеному повітрі. Конфорка нітрохи не прогрівала кухню. Здавалося, що блакитна квітка газового полум'я випромінює холод, як і все в цьому будинку.

Чоловік подивився у вікно, скло наполовину вкрило памороззю. Але все одно проглядався сумний пейзаж міської околиці. Відразу на іншій стороні розтрісканої, асфальтної дороги починався пустир, за яким височіли сірі багатоповерхові будинки. Що виглядали своїх мешканців темрявою у вікнах не жилих квартир. По сусідству з будинком, де тиждень прожив Єгор, знаходилося ще кілька приватних садиб. Місто практично поглинуло околицю, і багатоповерхові будинки підступали все ближче. Тітка Жанна, якій належав будинок, говорила, що скоро забудують і пустир, а потім знесуть і останні приватні будинки. Тому вона вже, як рік переселилася у квартиру до дочки. Коли будуть зносити цей будинок вона сподівалась отримати квартиру. Жана не рідна сестра матері Єгора, а дочка сестри діда. Але після розлучення Єгора вона підтримала племінника і запропонувала пожити у своєму будинку. Постійної роботи зараз чоловік не мав і підробляв тим, що писав рекламні тексти для сайтів. Але замовлень отримував зараз мало, і платити за оренду квартири він не міг собі дозволити.

Єгор включив радіо, поки готував собі яєчню. Крізь шуми перешкод чутно місцеві новини: в центрі міста сталось ДТП, в якому загинуло три людина... Поліція ще не спіймала злочинця, який пограбував вчора магазин... На території покинутого складу знайдено трупи неповнолітньої повії, трьох поліцейських та двох колишніх співробітників органів правопорядку… Затримано батька-одинака, якого підозрюють у вбивстві власної дванадцятирічної доньки… Більш уважно прислухався до прогнозу погоди, але і він не обнадіював. Вночі похолодання до двадцяти градусів. Найближчими днями очікується сильний вітер і снігопад. Кинув на пательню дві скибки хліба, що купив три дні назад, коли в останнє ходив до магазину. Згадав, як в останню мить виклав з кошика ковбасу. Зараз би з радістю додав декілька шматків до своєї трапези, але правильно зробив, що тоді зекономив. Бо ще не отримав гроші на картку за останнє замовлення. Досі з голови не йдуть ті тексти про медичні візки.

З тарілкою в руках чоловік повернувся до вітальні, в ній було все ж тепліше, ніж на кухні. Ця кімната та невелика спальня найбільше прогрілася в будинку. Другий поверх лишався аномально холодним, тому Єгор туди рідко підіймався. Він не встиг доїсти пізній обід, як почув стукіт у двері. Це могла бути тільки тітка, чи хтось з її знайомих приїхав до неї. Бо сам Єгор нікому цю адресу не лишав. Але власниця будинку мала власні ключі. Він завмер посеред холу, де лишалось майже так мерзло, як і на вулиці, та почекав. Більше у двері ніхто не стукав, але він все одно їх відкрив. На подвір'ї нікого, Єгор вийшов на ганок і подивився на всі боки. Зліва знаходився будинок в жахливому стані, там ніхто не жив, а по сусідству справа домівка, в який мешкала літня пара. Старим напевно зовсім нікуди переїхати, тому і доживають тут до останнього.

За той час, що Єгор відкривав двері, жартівник не міг втекти чи сховатися. Адже перед будинком добре проглядався пустир з сухими низькими кущами. Грудневі сутінки швидко охоплювали все навколо, багатоповерхівки чорними силуетами височіли на тлі темно-сірого неба. Єгор зайшов в будинок і замкнувши двері, подивився у вікно. На пустирі він помітив темну фігуру, вона просто стояла навпроти будинку на відстань кількох десятків метрів. У сутінках та крізь паморозь на шибці було неможливо розгледіти хто там, але постать здавалась схожою на жіночу, чи принаймні, вбрана в сукню чи довге пальто. Незнайомець дивився на будинок. Мешканець знову відкрив двері, щоб подивитися, хто там стоїть, але на вулиці нікого. Порив студеного повітря увірвався в середину, приніс з собою тривогу. Так швидко неможливо сховатися, єдине пояснення — фігура на пустирі якась оптична ілюзія. Але чоловік все одно не міг зрозуміти, що саме він прийняв за людину. Можливо — це лише тінь.

Єгор повернувся у вітальню і накинув плед, бо сильно змерз. Кімната повністю поринула у темряву. Він здригнувся від телефонного дзвінка. Такого чужого і несподіваного, перший раз він порушив тишу, адже цей номер він ні кому не давав. Та він навіть його не знав, думав, що телефона лінію давно від’єднано, а цей старий брудно-білий апарат з великими кнопками власниця просто збула сховати. Чи викинути. Єгор притулив мерзлий пластик до вуха.

— Я слухаю.

З динаміка линула лише тиша і здавалося, що віє холодом прямо у вухо. Фізично відчувалася чиюсь присутність на тому кінці телефонного дроту. Він вже не пам’ятав коли в останнє користувався стаціонарним телефоном. Може він, щось не так робить?

— Хто це? Я нічого не чую.

Але відповідь так і не отримав, крижане мовчання, немов, проникало через вухо прямісінько в мозок. Єгор не витримав і поклав слухавку. Незрозуміла тривога посилювалася. Чоловік підніс до рота чашку, чай перетворився на холодну рідину в який плавав пакетик з заваркою. Залишки пригорілих грінок опинились у смітнику, бажання їх доїдати вже не було.

Перед сном Єгор пішов у ванну, щоб прийняти гарячий душ і хоч трохи зігратися. Проходячи біля вхідних дверей, почув слабкий голос: «Мені холодно». Він прислухався, але ніякого звуку не почув. Тоді виглянув у маленьке вікно збоку від дверей. При світлі вуличного ліхтаря він не відразу помітив постать на тому ж місці, як і раніше. Але на цей раз вирішив не відкривати двері та, закривши завісу, пішов у ванну.

Хоч вода текла не дуже гаряча, все ж душ допоміг зігрітися. У спальні включив невеликий обігрівач, щоб прогріти кімнату перед сном. Він його знайшов на другому поверсі, виглядав прилад старим і тому на ніч включеним залишати не наважувався. Єгор вже декілька тижнів спав під двома ковдрами в кофті та спортивних штанях. За вікном піднявся вітер, хиталися гілки яблуні перед будинком. Не міг довго заснути, все думав про фігуру на пустирі. Він розумів, що два рази не могло здатися, там точно хтось стояв. Але і коли заснув, сон не приніс очікуваного спокою.

Йому снилося, як в кімнату зайшла постать, місячне світло впало на бліде обличчя молодої красивої жінки. Яке здавалося знайомим, десь Єгор вже бачив дівчину. Вона наблизилася до ліжка, здавалося, ніби не йшла, а летіла не торкаючись підлоги. Так плавно і повільно вона пересувалася. З тихим тріском килим під нею почав покриватися крижаною скоринкою. Лід розростався в різні боки: підлога, стіни покривалися блакитною памороззю. Люстра перетворилася на бурульку, вікно замерзло разом зі шторами. Крізь лід проникало місячне світло і відбивався від стін. Кімнату наповнювала блакитне сяйво. Тепер вона більше схожа на печеру. Але все ж крізь прозорий крижаний панцир видно шпалери та шафу.

— Мені холодно, — прошепотіла дівчина, — Мені дуже холодно.

Вона схилилася над лежачим, її яскраво-блакитні очі випромінювали холод, та поклала крижану долоню на груди чоловіку. Мороз обпалював і проникав під шкіру, він не міг навіть поворухнутися. Коли сині холодні вуста доторкнулися до губ Єгора, він різко прокинувся, наче виринув з холодної води. Серце нестримно калатало у грудях.

***

Сон виявився таким реалістичним, що чоловік довго вдивлявся в темні кути кімнати, щоб переконатися, чи не ховається десь дівчина. Він чітко запам'ятав обличчя мертвої красуні. Стало ще холодніше і в спальні з'явився якийсь запах, слабкий і приємний. Але він не міг згадати, що так пахне. Натомість з глибин пам’яті спливла одна з найжахливіших сцен, що Єгор пережив у житті. Це трапилось минулої зими, він вже не пам’ятав, що саме його розбудило, але повернувшись на бік він побачив, що його дружина Вікторія лежить з відкритими очима. Її наче трусило від гарячки. Єгор сів у ліжку та увімкнув світло:

— Віко! Що з тобою? Тобі погано? — звернувся до дружини взявши її за руку, вона була напружена, але ні як не реагувала на дотик.

Жінка ледь чутно стогнала її погляд був направлений перед собою, неначе вона дивилась на когось, хто схилився над нею. На її обличчі застиг переляк, на щоках забриніли сльози.

— Віко! Отямся, Віко!

Єгор тримав дружину за руку, але її пальці не ворушились. Тоді він встав, взяв мобільний, щоб викликати швидку. Але раніше ніж відповів незадоволеній жіночий голос у слухавці він почув свою дружину:

— Вона пішла?

— Віко! Все гаразд, це лише сон. Я з тобою, — сів на ліжко збивши виклик на мобільному.

— Тут була дівчина...

— Тобі наснилось. В кімнаті лише ми удвох. Я так за тебе злякався… — він обійняв дружину, яка вже сама сіла в ліжку.

— Я не могла поворухнутись. Мені так страшно.

— Все гаразд, не хвилюйся.

— Зі мною вже таке траплялось. Я думала, що більше не повториться. Кожного разу так страшно. Я прокидаюсь та не можу поворухнутись, а вона стоїть біля ліжка.

— Кого ти бачиш? Щось страшне? — спитав чоловік та поклав Вікторію на подушку.

— Ні, дівчина навіть гарна. Але я відчуваю паніку та жах від її присутності. В останнє це траплялось, ще до одруження, коли я спала одна у своїй кімнаті. Я згадала, що ще в дитинстві я декілька разів пережила це, але мама казала, що це лише нічні жахи.

— Я також так думаю, бо я нікого не бачив і був поруч.

— Але тоді я була впевнена, що не спала. Як і зараз. Сьогодні я бачила і тебе і її, ви здавались однаково реальними. Ти ж бачив, що в мене розплющені очі?

— Ну так, бачив… Тобі вже краще? Не потрібно нічого?

— Тієї ночі я так і не заснула, а потім звернулась до лікаря. Вона розповіла, що в цьому нема нічого страшного. Вона назвала це сонним паралічем. Таке іноді трапляться коли людина різко прокидається.

— Здається я про таке чув, щось… — Єгор ліг біля дружини.

— З того часу це не повторювалось, тому я думала, що вже більше не трапиться. Найжахливіше, що ця дівчини мертва…

Єгор не знав, чому згадав той випадок, можливо тоді пережив такі ж яскраві емоції жаху, як сьогодні уві сні. А може тому, що обидва випадки пов’язані з гарними молодими жінками. Йому стало цікаво чи не можуть дівчата у видіннях, що він тільки но бачив та в тих що переслідували Вікторію бути схожими.

Тільки третя година ночі. Він закутався по шию в ковдри, й хотів знову заснути. Але почув кроки на другому поверсі, встав з ліжка, прислухався, кроки не повторилися. Єгор не міг уже заснути, й вийшов до вітальні. Він увімкнув світло і знову прислухався, в будинку панувала тиша.

Несподівано згадав, де він бачив цю дівчину зі сну. Швидко піднявся на другий поверх і відчинив двері в одну з кімнат. Він запалив світло і зустрівся поглядом з сумними блакитними очима. Вони лише намальовані, як і обличчя дівчини. На полотні зображена Віолетта — старша сестра Жанни. Вона померла багато років тому в сімнадцятирічному віці. Дівчина сиділа у кріслі, одягнена у світло-фіолетову атласну сукню, у цього кольору є якась назва, пов’язана з квітами.

Картина дуже реалістична, дівчина здавалась об'ємною, справжньою. Це саме вона наснилася Єгору. Нічого дивно, цей портрет вразив, ще коли він побачив його в перший день, як приїхав. Жанна показала йому будинок і цю кімнату з картиною, яка раніше належала Віолетті. Тітка не хотіла говорити про сестру. Так і не розповіла небожу від чого вона померла в такому молодому віці, й хто написав портрет, видно роботу талановитого художника. На якусь мить здалося, що дівчина подивилася прямо на нічного гостя. Чоловік чомусь про себе відмітив, що Віолетта зовні повна протилежність Вікторії.

— Що з тобою трапилося Віолетта? — запитав у портрета.

Порив вітру струсонув шибки за фіранкою.

— Мені холодно... — порушив тишу шепіт.

Знову забряжчали шибки у вікні, в кімнаті температура впала ще нижче. Подих одразу перетворювався в пар. Єгор відсмикнув штору і побачив в повітрі напівпрозору фігуру дівчини у світлі місяця. Примара різко опинилась у самого вікна, бліді руки притиснулися до скла, й обличчя з сяючими блакитними очима, наблизилась впритул. Він з жахом відскочив і відпустив штору, яка знову закрила вікно. Через пару хвилин Єгор прийшов до тями відсунув штору. Тільки відбитки маленьких рук з тонкими пальцями, залишилися на склі вкритому помороззю. Чоловік відвернувся і знову зустрівся поглядом з портретом. На мить здалося, що Віолетта посміхнулася. Він відчув той же слабкий запах, що і в спальні. Тепер в поєднанні з кольором сукні, на полотні, він згадав цей запах. Так пахнуть фіалки, і колір тканини називається на честь цих квітів.

Заснути вийшло не відразу, Єгор ніяк не міг зігрітися, все крутився в ліжку. Він згадав, що минулої ночі прокинувся близько трьох годин, і деякий час не міг заснути. Так і не зміг згадати, що снилося напередодні. Але пам'ятав, що прокинувся серед ночі з тривожним відчуттям. Тільки коли за вікном небо почало сіріти він занурився в неспокійний сон без сновидінь.

***

З ранку стало холодніше, ніж напередодні, вікна вкрились наче матовою плівкою. Єгор виліз з-під ковдри та відразу одягнув теплу кофту. У вітальні значно похолоднішало також, пройшов на кухню і поставив чайник на конфорку. Він думав про те, що відбувалось вночі, тепер при світлі дня, складно зрозуміти, що було лише сновидінням, а що реальністю. Чоловік не був скептиком, але й ніколи не відносив себе до вірян, чи забобонних людей. Допускав, що існують речі, які не можна пояснити наукою. В першу чергу обмеженістю самої науки. Раніше люди багато чого не розуміли, чому зараз знайдені пояснення. Але ще багато таємниць залишилось для майбутнього. Він вірив, що багато таємниць так і залишаться для людства нерозкритими. Тому ніколи для себе не відкидав існування, чогось надприродного. Але раніше з дивними явищами не зіштовхувався.

Єгор подивився у вікно крізь покрите памороззю скло і помітив людину, що йде дорогою. Він зупинився навпроти будинку і подивився через невисокий паркан, на вікно. Чоловік помітив Єгора і помахав рукою. Одягнувши куртку і черевики, він вийшов на вулицю і підійшов до хвіртки.

— Здрастуйте, Ви напевно до тітки Жанни? Її немає.

Чоловік, років шістдесяти, мовчки, дивився на Єгора, а потім сказав:

— Я тут живу, по сусідству. А Ви, значить, племінник Жанни?

— Так. Тітка розповідала, що ви найближчі сусіди. Я Єгор, — він відкрив хвіртку і вийшов до гостя.

— Альберт, — сказав сусід, але не звернув уваги на простягнуту руку. А як і раніше розглядав будинок за спиною Єгора, — І надовго Ви сюди?

— Поки, точно не знаю, я тільки недавно розлучився, і не знаю, скільки буду тут... — але не договорив фразу, він подумав, що нема потреби пояснювати подробиці сусідові й просто закінчив фразою:

— На якийсь час.

— Уже бачили її... Віолетту?

— Що? — стривожено перепитав Єгор.

— Ви бачили портрет вашої тітки Віолетти? Красива картина, її намалював справжній художник. Правда, після портрета Віолетти він не написав жодної картини такого ж рівня. Так він і не став успішним художником.

Попри те, що Альберт, не сподобався Єгору, слова сусіда зацікавило його. І він запитав:

— А Ви їх знали, Віолетту і художника?

— Так, давно це було. Карл був її на вісім років старше. Він часто приїздив. Ходив писати пейзажі за містом. Тепер ці місця не настільки мальовничі. Все забудували, засмітили, спотворили… Місто все пожирає…

— А що сталося з Віолетою? — вирішив Єгор повернути співрозмовника до теми, що його цікавить.

— Дуже сумно, вона померла такою молодою і красивою.

— Але від чого, що сталася? Чому Ви, як і тітка не можете мені відповісти?

— Бідна Жанна, адже була ще зовсім дівчинкою, а довелося жити в домі, де в підвалі лежав труп старшої сестри. Старий Моску зовсім з розуму вижив, тиждень не ховав дочку, поклав в підвалі, поки сусіди не викликали дільничного. Це ті, які жили в тому будинку, — вказав він на покинутий будинок по сусідству, — Я також разом з доктором і дільничним спустилися в підвал. Віолетта лежала у старому дерев'яному ліжку у своїй фіолетовій сукні.

— Фіалковий, — прошепотів Єгор.

— Здавалося, що дівчина просто спить. Її обличчя, немов витесане з мармуру, лишалось таким же гарним. Відкриті блакитні очі дивилися в стелю, застиглі, немов з льоду. Мені пора йти. — різко закінчив Альберт і розвернувся.

— Але, від чого вона померла?

— Від холоду... — не обертаючись, кинув він і пішов геть.

Єгор дивився в слід сусідові, останні слова, що сказав чоловік, його спантеличили. Відповідь: смерть від холоду, зовсім нічого пояснювала. Але він згадав шепіт, який йому почувся минулої ночі: «Мені холодно».

Альберт тим часом зник за кущами, які росли біля паркану. Єгор задумався над тим, що цей чоловік тут робив. Напевно просто вирішив все ж дізнатися, хто живе в будинку по сусідству. Але, щось в поведінці Альберта здавалося дивним, він недоговорював про смерть Віолетти, як і Жанна. Стало цікаво дізнатися про автора портрета — художника, на ім’я Карл.

Єгор піднявся в кімнату Віолетти, щоб знову подивитися на портрет. У кутку підпис автора: К. Прус. Виходить Карл Прус, досить незвичайне ім'я та прізвище. Пізніше вирішив пошукати якусь інформацію про художника в інтернеті. Але перед цим оглянув кімнату детальніше. Він заходив у неї декілька разів, та глянув тоді на інтер'єр мигцем. Більшість речей прибрали, але меблі залишилися на своїх місцях. Ліжко без подушки накрите темним покривалом, комод з дзеркалом, невеликий стіл біля вікна зі стільцем і шафа — це все, з чого складався інтер'єр дівочої кімнати. Крім портрета, на стінах висіло ще дві невеликі картини роботи того ж автора: лісові фіалки в склянці та пейзаж, на якому зображений луг з одинокими деревами під похмурим небом. Єгор подумав, що це місце може знаходитися поблизу, але можливо його вже не впізнати. Ні на столі, ні на комоді нічого не стояло, він заглянув в шафу, там теж було порожньо.

Він відчув себе ніяково, все ж не варто йому тут нишпорити. Навіть, попри слова Жанни, що всі свої речі вона забрала з дому і племінник може користуватися всім необхідним. Єгор оглянув ще раз кімнату, і погляд його зупинився на портреті Віолетти. Він уважно роздивився всі деталі одягу дівчини: чорні туфлі на ремінцях, білі панчохи, фіалкового кольору плаття, з короткими рукавами. Світле волосся спадало на плечі. Інтер'єр на картині не виписаний детально, світло-коричневий килим, такий же лежав у вітальні, і світлий сірий фон, на якому зображення Віолетти виглядало дуже контрастно.

***

Не одразу вдалося знайти хоч якусь інформацію про Карла Пруса. Одне з посилань все ж привело на сайт, де розповідалося про виставку молодих художників тридцять років тому. Але про Пруса написано пару слів, нічого цікавого так і не вдалось дізнатись.

Через непрозоро-матове скло у велике вікно проникало тьмяне світло дня, що минав. На склі різко виник відбиток людської руки. Біля нього ще один, немов до скла притиснулися дві невидимі руки. Поява ще двох відбитків супроводжувалися легкими ударами по склу. Єгор з жахом втиснувся в крісло і дивився, як на склі з'являються все нові відбитки рук. У кімнаті різко впала температура. З тихим тріском стіни й підлога почали покриватися льодом. Крижана кірка підіймалася до стелі. В повітрі з'явилися блакитні силуети. Вони набували форму людських фігур, прозорі примари оточили крісло. Поступово злилися в одну фігуру, напівпрозора дівчина схилилася над чоловіком. Він впізнав бліде обличчя з блакитними очима.

— Ти мене кохаєш, Єгоре? — запитала Віолетта.

Він не міг видати навіть звуку, з відкритого рота виходив тільки пар. Дівчина схилилася, її світле волосся впали йому на обличчя і притулилася губами до його вуст. Він відчув, як через горло в нього проникає холод. Темрява застелила все і раптом пролунав телефонний дзвінок. Він розбудив Єгора, який заснув у кріслі з ноутбуком на колінах. Нетямущим поглядом чоловік подивився на екран і побачив картину, що зображувала зимовий пейзаж в блакитних тонах, на білому небі були намальовані жіночі блакитні очі.

Телефон не припиняв дзвонити, він підняв трубку.

— Єгор? Це Олексій, наречений Віки. Ти не бачив її? Віка пропала п'ять днів тому.

— Ні. Я не бачив її вже місяць.

— А зрозуміло. Я не відразу зміг дізнатися твій телефон, адже ти переїхав. — голос чоловіка був неприродно високим, та в ньому лунали істеричні нотки. Єгор зрозумів, що за ці дні нерви Олексія на межі й посміхнувся.

— Що думав, Віка до мене повернулася? Пішла через місяць, як ти до неї переїхав. Так бачу, не склалося у вас спільне життя.

— Я просто за неї хвилююся, подзвониш якщо раптом... — Єгор поклав слухавку.

Вітальню наповнили сутінки, похмурий день закінчувався. Грудневі дні були дуже короткими, а через важкі хмари, здавалося, що сонце так повністю й не сходило. І сірий ранок поступово переходив у вечір. Єгор включив світло і пішов на кухню, щоб зайнятися обідом. Дзвінок Олексія та кошмарний сон залишили важкий осад, навіть незрозуміло, від чого важче у нього на серці. Не проходило дивне відчуття, ніби він не спав. Єгор не пам'ятав, як заснув і все що відбувалось здавалося таким реалістичним, кожну мить він пам'ятав ясно.

Думки про колишню дружину все не давали покою, це не схоже на неї, щоб вона просто пішла. Тим більше зі своєю ж квартири. Офіційно вони розлучилися два тижні тому. Але разом не живуть майже два місяці. Як Вікторія зізналася, що у неї роман з Олексієм. Але справа навіть не в зраді. Їх шлюб був приречений, відчував він це вже понад рік. Вікторія напевно довше. Після декількох років у ролі його дружини, Вікторія розчарувалася у своєму житті, мрії та плани не втілились. Єгор теж відчував розчарування, але зрозумів, що воно неминуче. Минає молодість, студентські роки повні планів та надій. І цілком логічно, що вони здебільшого не втілювалися. Вони вчилися на філологічному, де познайомились, писали вірші, оповідання та статті для університетської газети. Мріяли про літературну кар'єру.

Але після закінчення університету реальність виявилася не такою, як вони собі малювали. Вікторія з цим не могла змиритися, вона добре закінчила університет, одна з найкрасивіших дівчат курсу, звикла, що весь світ відкритий перед нею. Але влаштуватися на ту роботу, про яку вона мріяла, без досвіду непросто. А високі оцінки, набуті знання, публікації та участь в конкурсах не відчиняли двері в літературний світ.

Єгор бачив, що частково Вікторія звинувачує його у своїх нездійснених мріях. Та сумнівалась, що правильно вчинила, прийнявши пропозицію від нього. Вона ніколи про це не казала, але він і так розумів, що вона про це думає. Єгора завжди дивувало, як він зміг домогтись Вікторію. Він був пересічним, хоч і кмітливим, але не вважав себе талановитим. Бачив своє майбутнє в кращому випадку редактором у видавництві, що завжди всім буде розповідати, що пише роман у вільній час. На визначне літературне майбутнє навіть не сподівався. Але, щось не підвладне логіці зблизило їх. Може це і називають коханням? Але, це не змогло їх тримати разом довго.

Після обіду Єгор повернувся за ноутбук і спробував знайти ще інформацію про Карла Пруса. Потрапив все ж на сайт про сучасних художників. Там була невелика замітка про Пруса. Крім участі в кількох виставках, він не досяг успіху. В тексті згадувалось, що тільки одну його картину оцінили критики "Дівчина у фіалковому платті". Фото картини розміщено під текстом. Це портрет Віолетти, тільки він трохи відрізнявся від того, що знаходився в цьому будинку. Мабуть, художник написав дві картини й одну подарував Віолетті, а другу забрав собі. На цій картині дівчина зображена не в повний зріст, вона сиділа ближче до художника. Її посмішка була якоюсь відштовхуюче холодною, і погляд здавався неживим.

Розглянувши картину, він зберіг її зображення на ноутбуці й дочитав замітку. Далі повідомлялося, що художник вкоротив собі вік. Його знайшли повішеним у власній майстерні, а навпроти, на мольберті, лишився підрамник з вигорілим полотном. За обвугленими краями визначили, що це була та сама картина з Віолеттою. Це сталося двадцять років тому. Карл Прус знищив копію своєї кращої роботи й повісився. Може перед смертю він думав про те, що так і не зміг реалізуватися, як художник. А може до цього часу не міг забути дівчину-фіалку.

Єгор задумався про те, коли померла Віолетта. Він точно цього не знав, Жанна була дівчинкою років десяти — дванадцяти, значить пройшло вже понад тридцять років.

***

Що в підвалі буде холодніше Єгор вже знав з власного досвіду, тож надягнув куртку. Повільно йшов святячи собі під ноги ліхтарем, який був завжди під рукою у вітальні на журнальному столику. За тиждень вже кілька разів в будинку відключалася електрика. Увімкнувши запобіжник, чоловік знайшов і вимикач на стіні, під стелею тьмяно загорілась лампочка.

Просторий підвал розділений на два приміщення. Перша більша частина виявилась на диво порожньою, тільки декілька пустих дерев’яних ящиків для фруктів, стояли по кутах. Єгор швидко оглянувши приміщення пройшов у незамкнуті двері, де раніше ще не разу не був. Лампочці без абажура під стелею, насилу вдавалося розсіювати темряву. Тут знадобився ліхтар, який він вже встиг вимкнути. Ця частина підвалу була більш заставлена різними ящиками, старими скринями та меблями. Біля стіни стояло дерев’яне ліжко. На ньому, подумав Єгор, лежав труп Віолетти.

Тут ще холодніше, студене повітря йшло від дальньої стіни, заставленої дошками. Він відсунув їх і побачив невеликі дерев'яні двері. Металева ручка була настільки холодна, що наче обпекла долоню, коли чоловік потягнув за неї. Але двері виявились замкнені. Під ручкою знаходилась замкова шпарина, з якої виходило холодне повітря. Єгор спробував відкрити двері, але петлі та замок були міцними, як і самі двері. Можливо, від докладених зусиль, він відчув запаморочення і присів на один з ящиків та заплющив очі.

Коли відкрив повіки підвал змінився, перетворився на крижану печеру, зі стелі звисали, поблискуючи, бурульки. В тьмяному світлі переливались всі відтінки блакитного та фіолетового. Єгор не міг поворухнутись так наче і його тіло замерзло. Продовжував сидіти та розглядати приміщення вкрите напівпрозорим шаром льоду. Тоді він і помітив, що тепер двері, що були до цього замкнені? тепер розчахнуті.

З темряви дверного отвору з'явилися істоти, фігури схожі на людські, напівпрозорі примари оточували Єгора. Він відчув, як холодні пальці схопили його за руки й плечі, а сам не міг поворухнутись, накотились хвилі відчаю та безпорадності. Це знову сонний параліч, намагався він себе заспокоїти. Їх не існує, лише марення.

Єгор все ж зміг встати на занімілі ноги, але лиш для того, що б стати маріонеткою у руках невідомої сили. Примари змусили його йти до відчинених дверей у дальній стіні. Ноги більше не слухались чоловіка, в оточенні привидів спустився по сходах і опинився у величезній печері. Зі стелі звисали сталактити, стіни губились в темряві, тому неможливо визначити наскільки велике це підземне приміщення. Єгора підвели до великої круглої чаші, напівпрозорої наче з льоду. У ній горіло полум'я блакитного кольору. Здавалося, що вогонь випромінює не тепло, а холод.

Руки примар відпустили Єгора й сили повністю покинули його, він впав на коліна. Чоловік підняв голову і з жахом подивився на істот що оточили його. У блакитному світлі, обличчя набували рис, в яких Єгор почав впізнавати своїх родичів. Біля нього стояв дід і його сестра, між ними Віолетта. Привиди не вимовляли ні слова, Єгор просто все розумів, як буває уві сні, й поступово викликало жах. Віолетта народилась дитиною зв'язку між братом і сестрою. Але кровозмішання в роду Моску було не винятком, його дід був сам дитиною інцесту. І всі присутні предки пов'язані між собою кровними зв'язками. Але найстрашнішим було те, що його рід супроводжувало прокляття через яке смерть забирала більшість жінок дуже рано. Вся історія стародавнього роду проникала, немов пронизуючим поривом вітру у свідомість Єгора.

Привиди розступилися, відкривши його погляду жінку, яка стояла на колінах, навпроти нього. Вона підняла голову і коли їх погляди зустрілись чоловік упізнав Вікторію. Її бліде обличчя світилося в напівтемряві, блакитні очі випромінювали холод. Він не розумів, що вона робить тут серед його мертвих пращурів. Побачивши свого колишнього чоловіка Вікторія налякано закричала, а з її очей потекла густа синя рідина. Він відчув, що жінка боялась саме його, такого жаху у погляді чоловік ніколи не бачив. Це розуміння викликало неймовірний відчай та провину.

Єгор прийшов до тями сидячи на одному з ящиків, моторошне марення повільно відступало, він дуже змерз. Двері, у дальній стіні підвалу, як і раніше лишались замкнені, але тепер його це трохи заспокоювало. Він ще раз обвів променем ліхтаря приміщення, вихоплюючи з темряви різні предмети. Промінь світла зупинився на грубій матерії, під нею ховається щось плоске і прямокутне. Єгор в надії побачити картину, зняв тканину. Але в рамі виявилося дзеркало, висотою майже з його зріст і приблизно в пів метра завширшки. Скляна поверхня, покрита шаром пилу, віддзеркалювала світло ліхтаря. Єгор подивився на своє бліде відображення і здригнувся коли помітив у глибині дзеркала за своїм плечем фігуру. Він різко обернувся, але в підвалі чоловік лишався сам.

Наостанок Єгор знову подивився в дзеркало. В дзеркальному підвалі біля дальньої стіни, як і раніше стояла дівчина, її бліде обличчя сяяло блакитним в темряві. Вона повільно рухалася до Єгора, тоді він швидко піднявся по сходах.

***

Після відвідин підвалу Єгор ніяк не міг зігрітися, ні гарячий чай, ні гарячий душ не допомагали. Він постійно думав про ведіння, а особливо про свою дружину Вікторію. Про її перелякане обличчя, неначе вона злякалась не привидів, а його. Незрозуміле почуття провини, не давало йому спокою. Потім згадав про дзвінок Олексія, як різко з ним розмовляв. Йому стало гидко згадувати відчуття зловтіхи. Зрозуміло, що Олексію було важко йому зателефонувати. Напевно, це було останньою його надією, після того, як він обдзвонив всіх кого міг. Незважаючи ні на що Єгор як і раніше відчував якісь почуття до Вікторії, все ж вони були одружені не один рік. Не можна сказати, що він досі кохав її, якщо колись і відчував до Вікторії подібні почуття.

Єгора також турбувало, що спогади про перші дні, проведені в цьому будинку, здавались дуже непевними. Він майже не пам'ятав, що робив. На вулицю практично не виходив. І був постійно сонний і стомлений, після переїзду і розлучення нерви розхиталися. Ці дні здавалися, немов уві сні. А сни він майже не пам’ятав, але ті фрагменти, що лишились в пам’яті дуже дивні та тривожні. Одного разу точно бачив уві сні Вікторію. Тепер чомусь не хотів згадувати, що відбувалось. Бо спливало в пам’яті тільки налякане обличчя колишньої, він вже бачив той самий сон, як дружина кричала, побачивши його.

Наливши ще одну чашку чаю, Єгор пішов у вітальню і сів у крісло з ноутбуком. Ніякої роботи сьогодні, останнє замовлення він відправив позавчора. Переглянув пошту, крім рекламного спаму нічого, серед непрочитаних листів. Подивився новини в інтернеті, Єгор прибрав ноутбук. Він не міг ні на чому зосередитися, все думав про Вікторію. Її зникнення не давало спокою.

Пролунав дзвінок у двері, Єгор здригнувся і не відразу зміг зрозуміти, що сталося. Цей різкий звук чув вперше. Коли неприємний, наче шкільний, дзвін повторився він все-таки встав з крісла і пішов до дверей. Відкривши їх, Єгор завмер на порозі, не промовляючи ні звуку, із подивом дивлячись на гостю.

— Тут холодно. Ти мене пустиш в будинок? Досі злишся?

— Що трапилося, куди ти пропала, Віка? Мені дзвонив твій... — зміг промовити Єгор після паузи.

— Він мені не чоловік, як уже і ти. Це вас двох не стосується.

— То чому ти прийшла до мене?

Вікторія зайшла до вітальні, не знімаючи високі чоботи, каблуки глухо стукали по дерев'яній підлозі.

— А в тебе тут дуже холодно.

— Так, будинок старий, і батареї погано топлять. Навіть обігрівач не допомагає. Ти пофарбувала волосся?

— Що з тобою? Я фарбуюсь ще з університету. Чому ти так на мене дивишся?

Єгор не впізнавав свою дружину, він розумів, що це вона, але в його пам'яті вона мала дещо інакший вигляд. Він пам'ятав, її зі світло-каштановим волоссям, а тепер перед ним стояла білявка. Саме обличчя і фігура змінилась: вона здавалась біднішою, худішою і молодшою, ніж він її пам’ятав. Риси обличчя стали гострішими, високі вилиці виступали. І очі... Він пам'ятав, що вони були сіро-зеленими, а тепер на нього дивилися яскраво-блакитні.

— А ти якось змінилася Віка...

— Я Віолетта.

— Що? — у Єгора все пішло колом перед очима. Все здавалось не реальнім. Чи може це знову сон?

— Я кажу, що ми бачилися не так вже й давно. Значить, ти живеш тут, вирішив не повертатися до батьків.

— Що, сталось, навіщо ти приїхала? Ти йдеш зі своєї квартири, нічого не кажеш своєму... Олексію. А тепер приходиш до мене, і тебе цікавить, де і як я живу. Віка, що сталось?

— Ти сумував за мною? — посміхнулась вона.

— Ви посварилися? Ти мені можеш сказати, що, бляха, з тобою трапилось?!

Вона наче не помічала його роздратування. Вікторія зняла коротку чорну шубу і поклала на диван, сама залишилося у сукні темно-фіалкового відтінку. Єгор відчув запах квітів, такий же, як і вночі. У нього голова пішла обертом, потер долонею очі й сів на диван біля шуби, від неї йшов запах вулиці. Чогось справжнього, що мало зв'язок з навколишнім світом.

— Ти захворів? — запитала Вікторія і поклала руку на плече. Єгор відчув м'який холодний дотик жіночих пальців і підняв голову, подивився на неї. Здавалося, що Вікторія помолодшала, і знову виглядає, як тоді коли вони тільки познайомилися на першому курсі. Їй тоді вже виповнилось вісімнадцять, а Віолетта не змогла відсвяткувати своє вісімнадцятиріччя...

— Що з тобою? Єгор ти блідий. Тобі погано?

Вона схилилася ближче до нього, і запах фіалок посилився. Вікторія тримаючи його за плече нахилилась, так низько, що їх обличчя опинились на відстані декількох сантиметрів. Вона поцілувала його, Єгор відкрив рот і вдихнув студене повітря перш ніж до його язика доторкнувся її язик.

Жінка відсахнулась і Єгор не впізнав в ній свою колишню дружину. Обличчя молодої дівчини йому знайоме, але це більше не Вікторія, якщо вона колись нею була.

— Віолетта, це ти?

Дівчина посміхаючись, встала, і мовчки вийшла з вітальні. Єгор відчув слабкість і навіть не зміг встати на ноги. Так ніби поцілунком з нього висмоктали всю життєву енергію і силу. Він почувався повністю спустошений. Навіть звук, як відкриваються вхідні двері не зміг змусити його піднятися. Він чув кроки, до будинку увійшло декілька осіб. Єгор, попри тривогу, знаходився в заціпеніння, і тільки жіночий голос вивів його з цього стану:

— Єгоре, це Жанна. Ми повернулись додому.

— Ми? А хто з Вами? — Єгор все ж таки встав з дивана, аж голова пішла обертом. У вітальню разом з Жанною увійшли двоє чоловіків і жінка, яких він раніше не бачив, чи не міг згадати. Єгор не розумів, що відбувається, люди не звертали на нього уваги. Тихо перемовлялися між собою, бородатий дід в старомодному костюмі сів на диван прямо на шубу Вікторії. Єгор тільки зараз згадав про гостю, він не знав, куди вона поділася, подумав, що можливо піднялася на другий поверх.

— Жанна, це Ваші друзі?

Вона подивилася на Єгора, і сумно відповіла:

— Це наша сім'я.

— Сьогодні вже вечір. Він досі не знає, — сказав бородань.

До них підійшов чоловік, його обличчя, вкрите зморшками, здавалось схожим на маску з м'ятого пожовклого паперу. Він поклав тонкі довгі пальці на плече Жанни. Єгор тільки зараз звернув увагу, що тітка змінилася з їх останні зустрічі. Здавалося вона сильно постарішала, як буває після тяжкої хвороби. Вони стояли та дивилися на небожа. Чоловік звернувся чи то до жінки, чи до старого чоловіка на дивані:

— Холодно сьогодні. Він зробив це з нею.

Тепер Єгор впізнав обличчя незнайомця, хоч і бачив його давно. Це чоловік Жанни. Та було лише одне але, він помер п'ять років тому. До них підійшов старий з ще жовтішим і зморшкуватим поголеним обличчям. Усі троє чоловіків мали певну схожість у зовнішності.

— Знову зима, — сказав стариган.

— Так. Це не його батьки, — сказав чоловік з бородою.

До вітальні зайшло, ще декілька людей. Вони мовчки дивилися на Єгора, у нього перехопило подих, та скрутило все у шлунку, коли у бородатому старому, що сів на диван, він впізнав свого діда. Те, що відбувалось схоже на сон, який він бачив у підвалі. Кілька поколінь сімейства Моску оточили його. Він себе відчував, як у дитинстві на сімейних святах, коли опинявся у центрі уваги родичів. Не вистачало тільки, щоб жінки, цілували його та казали, як він виріс, а чоловіки потискали руку та плескати по плечу зі словами: «Справжній чоловік». Одна з жінок, що вмостилась в крісло, сказала:

— Тут протяг, мені холодно.

— У цьому будинку завжди так. Дитина не народиться, — відповіла жінка, в якій Єгор впізнав сестру діда, і мати їх дочки Віолети.

— Тепер все закінчиться. Зими тут морозні та темні, — сказав чоловік Жанни.

Він як і раніше тримав дружину за плече, але більше не дивився на небожа. Він розглядав чи то стіни, чи то порожнечу перед ними. Тепер всі втратили інтерес до Єгора. Хтось дивився у вікно, хтось блукав поглядом по кімнаті.

— Нам усім треба випити кави, — сказала бабуся.

— Він останній з нас. Я забув сьогодні купити газету, — повідомив чоловік Жанни, але продовжував дивитись на стіну перед собою.

— Де мій капелюх? Я сьогодні, ще не вечеряв, — сказав дід пригладжуючи бороду.

Єгор продовжував стояти посередні вітальні оточений родичами, що вже померли. Страх та розгубленість наче окови не давали йому поворухнутись. Єгору нічого не лишалось, як продовжувати знаходитись посеред цієї сюрреалістичної вистави.

Зустрівся поглядом з Жанною, в її очах читався жах, вона була тут єдиною живою, окрім нього. Її все ще тримав чоловік за плече. Отямився, наче скинув з себе пута сну Єгор зробив крок до тітки та звернувся до неї:

— Жанно! Нам треба йти!

— Вже занадто пізно готувати сніданок. Літо закінчилось, — відповіла Жанна, та він помітив у її очах той же холодний блакитний блиск, що і в інших.

— Я дещо забув. У підвалі. Вона блакитного кольору та не рухається, — прошепотів дід та встав.

— Померла даючи йому життя, — відповіла бабуся.

Він здивовано подивився на шубу, на якій сидів, взяв її лівою рукою та кинув на підлогу, наче це була брудна ганчірка. Ці слова та вчинок діда викликали в Єгора почуття жаху, сорому та провини одночасно.

Нарешті Єгор зміг опонувати себе і вийшов з вітальні, ніхто йому не перешкоджав. Надягнувши куртку він хотів бігти геть з будинку, але коли підійшов до вхідних дверей, згадав про Вікторію. Чоловік швидко піднявся на другий поверх і покликав жінку. Але ніхто не відгукнувся і він одразу пішов в кімнату з портретом Віолетти. Відкривши двері, так і завмер на порозі від побаченого. На ліжку лежала оголена дівчина, тепер в ній зовсім неможливо впізнати Вікторію, це була Віолетта. Точно така ж, як на портреті. Перед ліжком стояв мольберт з полотном, за яким працював художник. Він не звернув на Єгора ніякої уваги, продовжував писати картину.

Дівчина посміхнулась дивлячись на Єгора, а потім звернулася до художника:

— Карле, любий, як просувається твоя робота?

— Це буде найкращим моїм твором. Я нарешті зможу написати свій шедевр.

Єгор так і стояв на порозі в кімнату, він чув, як внизу перемовлялись його давно померлі родичі. Вони як і раніше говорили, що в будинку холодно, і відповідали один одному не до ладу. Єгор відчував себе, як актор, який потрапив в декорації п'єси, де всі актори читають свої монологи, не домовившись яку п'єсу, гратимуть.

— Єгор, так ти заходиш до нас?

— Що тут відбувається? — тільки зміг запитати він, хоч і розумів, що ці слова звучать зараз так само безглуздо, як і всі фрази, що казали його родичі у вітальні.

— Ми всі повернулися додому, — відповіла Віолетта, і знову на її обличчі з'явилася посмішка. Вона дивилася на Єгора з турботою та поблажливістю, як дивляться вчителі на дурну дитину, нездатну зрозуміти найпростіших речей.

Не міг чоловік більше витримувати ні крижану сексуальність оголеного тіла Віолетти, ні її погляд, ні запаху фіалок і холоду. Особливу нестерпність становищу в кімнаті додавав блідий худий художник, що безперервно працював над полотном. Він рухався як маріонетка, зосереджений тільки над створенням картини. Здавалось, що хтось постійно тягне за нитки, змушуючи художника рухати руками.

Єгор вийшов з кімнати, і закрив двері. Знизу більше не долинали розмови, він спустився до вхідних дверей. Телефонний дзвінок повернув чоловіка до реальності, цей звук здавався відлунням того колишнього нормального життя. Завернувши у вітальню він помітив, що в ній більше нікого не було. Це, ще одне марення, все що відбувалось просто довгий сон. Він хотів чути, щось справжнє в цьому примарному світі, тому повернувся до вітальні й підняв трубку.

— Це Єгор Моску?

— Так…

— Вас турбує нотаріус.

— Що? Який нотаріус?

— Жанна Моску померла вчора. Вона залишила Вам цей будинок, в якому Ви зараз перебуваєте. Потрібно, щоб завтра ви приїхали до мене для оформлення документів. Єгоре, Ви мене чуєте?

Але він вже не слухав нотаріуса, уся його увага була спрямована на сходи. У вітальню спустився Карл Прус.

— Я закінчив картину. Тепер це вже кінець, — сказав художник.

Поки Єгор дивився на чоловіка завмерши біля столика з телефоном, Карл продовжував розповідати:

— Вся справа в холоді. Коли у будинку похолоднішало, серця його мешканців перетворилися в лід. Прокляття лягло на наш рід дуже давно. Так я теж частина цієї родини. Виріс у чужих людей та повернувся до родинного будинок, вже дорослим. Я, як і всі закохався у свою сестру, і плодом нашого зв'язку є ти. Єгор, ти мій і Віолетти син, якого виростили тітка з дядьком. І тепер ти повернувся до рідного будинку.

— Ти, нахуй, мертвий! Ти всього лише ілюзія, як і все, що тут відбувається!

— Усе навколо нас — це суцільна ілюзія життя. Ти хотів знати, як померла Віолетта? Вона померла, народивши тебе.

— Все, нахуй, досить! Я йду з цього будинку, прямо зараз.

— Тепер це твій дім. Тобі нікуди йти. Не потрібно звинувачувати себе, ти правильно вчинив зі своєю сестрою. Інакше, це ні коли б не скінчилось. Якби вона народила…

Єгор не звертаючи увагу на слова чоловіка пішов в хол, але вийти на вулицю не зміг. Стіна разом з вхідними дверима була вкрита товстим шаром льоду. Він з люті вдарив кулаком, але по льоду не пішло і маленької тріщинки. У вітальні тепер стіни теж покрив крижаний панцир, тому втекти через вікна також було неможливо. Тепер він опинився в крижаному полоні. Лише двері в підвал відкриті, й з темряви лилось блакитне тьмяне світло.

Єгор знайшов тіло Вікторії у третій кімнаті підвалу, де його й лишив. На лютий мороз він не звертав уваги. Наче крижані стіни блищали, це приміщення використовували раніше для зберігання продуктів. Чоловік впав на коліна й обняв свою сестру. Обіймав заклякле тіло, поки на його обличчі сльози перетворювалися в лід. Неважливо вже, що саме штовхнуло його на вбивство, родинне прокляття чи ревнощі. Єгор не витримав, коли Вікторія зізналась, що вагітна від нього, але просила, щоб він відмовився від дитини.

Вікторія — дочка Карла Пруса, але він кинув її мати раніше, ніж вона народилася. Сімейне прокляття звело її разом з Єгором. Тіла останніх представників давнього роду змерзлись в обіймах.

А зовні віхола шаленіла у всій своїй люті, хуртовина зірвала дах будинку і розколола його навпіл, там, де проходила тріщина. Пролунав гуркіт, коли стіни будинку Моску обвалилися. Сніг до світанку покрив руїни, наче намагався, щось приховати.