Зимові марення

Ми приїхали на Тихе озеро взимку за порадою лікаря. Він сказав, що Тані буде корисно пожити за містом після хвороби. Родичі дружини дозволили нам скористатись їхнім будиночком. Чотирнадцять дерев'яних котеджів тулилися на березі, оточені з трьох боків лісом. Уздовж озера проходила єдина дорога, якою можна дістатися до Соснівки — найближчого селища.

Розрубавши чергову колоду, я опустив сокиру, щоб дати рукам трохи відпочити. На мить мені здалось, що лезо забруднене чимось темним – смолою чи фарбою. Але виявилось, це була лише гра тіней. За спиною заскрипів сніг, і я стривожено озирнувся.

— Холодно сьогодні, та сніг не перестає. Напевно, занесе дорогу, — сказав чоловік, зайшовши у двір.

— Ви наглядач містечка? Я думав, що зараз тут нікого окрім нас немає.

— Я Юра, ми із сім'єю живемо он у тій хаті, — вказав він на будиночок, що знаходився через один від нашого, та протягнув мені руку.

— Микита, — я потиснув простягнуту руку. — Ми сьогодні з дружиною приїхали.

— Ми бачили. Марина, моя дружина, послала мене подивитися, як у вас справи. Бачу, дров вистачає.

— Продукти та все необхідне ми встигли закупити. Так що нам нема чого хвилюватися.

— Це добре. Зазвичай взимку більше ніхто не приїздить сюди. Ось ми й здивувалися, що в нас сусіди з’явились.

— Ми тут вдруге, це будинок родичів. Думав, що ми тут будимо самі в таку пору. Раніше не мали можливості відпочивати взимку. Але зараз так склалися обставини.

— Зрозуміло. А ми щозими їздимо відпочивати разом з дітьми, як в школі канікули. Ми працюємо вчителями.

У двір вийшла Таня. Вона насторожено розглядала Юрія.

— Це моя дружина Таня, а це Юрій, наш сусід.

— А у вас скільки дітей? — запитала одразу Таня.

— Двоє, хлопчик і дівчинка.

— А у нас поки немає жодного, — сказала вона, вдивляючись удалечінь.

Мені ця розмова здалась недоречною. Стало ніяково, що Таня одразу почала говорити про дітей з незнайомою людиною.

— Ну, я піду. Звертайтеся, якщо щось знадобиться, — перервав Юрій незручну мовчанку.

Коли сусід зник з очей, Таня відволіклася від милування зимовим лісом і сказала:

— Вечеря готова.

— Чудово! Я страшенно голодний. Ти не втомилася готувати? А то я з дровами провозився й зовсім тобі не допоміг.

— Зі мною все добре. Хочу сьогодні малювати. Ліс мене надихає.

— Який я радий, що ти можеш повернутися до улюбленого заняття. Все як раніше. Я такий щасливий, що ми сюди приїхали.

Після вечері Таня сіла за акварельні етюди. На папері з'являвся зимовий пейзаж із темними гостроверхими соснами. Щоб не заважати, я пішов із книгою в спальню. Розтягнувшись на ліжку, відчув, наскільки втомився. Півдня провів за кермом, а потім облаштовував будинок: розклав речі, нарубав дров. Читаючи, я вперше почув дивне гудіння з вулиці, але не надав цьому значення. Мене швидко охопила сонливість. Тоді мені наснився сон, з якого все і почалося.

Я поспішав, але не знав навіщо і куди. Як буває у кошмарах, я запізнювався, ноги запліталися. Темним коридором біг на світло, яке линуло з прочинених дверей.

— Микито, я на тебе чекала. Нарешті забереш мене звідси, — пролунав голос моєї дружини.

Я увійшов у лікарняну палату та побачив у ліжку фігуру накриту ковдрою.

— Таню? Це ти?

— Ти обіцяв, що знову відвезеш мене на Тихе озеро. Де ми були такі щасливі разом.

— Ми поїдемо і будемо завжди разом, — сказав я і стягнув ковдру.

У ліжку лежала не Таня, а жінка, дуже схожа на неї, тільки у її волосся був колір соломи. Вона з жахом дивилася на мене.

— Де моя дружина?

Відповідь я так і не отримав. Погасло світло і відчинилося вікно. З нього відкривався краєвид на щербаті крони сосен на тлі згасаючого вечірнього неба. Здавалося, що ліс починався прямо за вікном. Густа темрява наповнила палату. І звідкись здалеку, наче стаю комах, принесло наростаючий гул. Мені не вистачало повітря, щось стиснуло до болю шию. Намагаючись зробити рятівний подих, я вирвався з чіпких холодних пальців і вибіг у коридор. В кінці якого побачив тьмяне світло. Хоч ноги знов відмовлялись слухатись й ковзали по брудному лінолеуму, все ж я поступово наближався до цілі. Рухався дуже повільно, та щось у темряві наздоганяло мене. У колі світла, під самотньою лампою я відчув себе в безпеці й зупинився перевести подих.

— Микито, чому ти мене покинув тут? Я боюсь темряви, ти ж знаєш. Мені не подобається це місце, — почув голос дружини й озирнувся.

Позаду мене стояла фігура, накрита простирадлом. Я зірвав його і побачив великі намальовані синьою фарбою очі на полотняному обличчі, з набитої голови стирчала солома.

— Ця зима для тебе ніколи не закінчиться, — прошепотіли намальовані губи набитого соломою опудала.

По вухах вдарив гул, а потім розлетівся луною по коридору. Згасла остання лампа, і мою шию обхопили холодні пальці.

***

Прокинувся і не відразу зрозумів, де знаходжусь. Тьмяно світив нічник – Таня не могла без нього спати. Я перевернувся на спину, поряд лежала дружина. Після вечері ліг почитати й задрімав, не пам'ятав навіть, як роздягнувся і розстелив ліжко. Тишу порушив гул. Я встав і відсунув щільні фіранки. З вікна відкривався краєвид на ліс. Випало багато снігу, і все було видно чітко аж до темної стіни сосен, що віділляла нас від решти світу. На білосніжному тлі я побачив людські постаті. Темні фігури здавалися непропорційно витягнутими на світлому фоні.

— Хто ці люди? — запитала Таня.

Я здригнувся від несподіванки. Бо не почув як дружина підійшла до мене.

— Наші сусіди – вчителі, — невпевнено пояснив я.

— Навіщо вони пішли в ліс вночі? І що це за гул?

Відповідей на питання я не знав, і мовчки дивився, як фігури людей зникають у темряві між соснами. Не стихав звук, схожий на монотонний скрекіт комах, тільки звідки можуть взятися комахи в зимовому лісі? Уважно прислухавшись, я збагнув, що він звучить якось механічно.

— Звук став голосніший. Мені страшно, — прошепотіла Таня.

— Не бійся, нам тут нічого не загрожує, — але я сам не вірив в це.

Я зсунув штори та включив лампу на тумбочці. Про сон і мови не було, годинник показував без двадцяти хвилин чотири — світанок ще не скоро.

— Навіщо ти ходив у лісі ввечері?

— Ти про що?

— Припини, Микито! Коли я малювала, ти вийшов на вулицю. Сказав, що трохи пройдешся перед сном. Тебе не було пів години, я вже пішла в спальню стелити постіль і побачила у вікно, як ти повертаєшся з лісу.

— Я, правда, цього не пам'ятаю. Я задрімав. А потім прокинувся вже вночі, — сказав я і сів на ліжко, намагаючись згадати, хоч щось.

Вона, здається, мені повірила та обійняла, сівши поруч:

— Може, це після аварії у тебе проблеми з пам'яттю?

— До чого тут аварія? Це трапилось два роки тому. І нічого страшного зі мною не сталося. Чому ти про неї згадала зараз?

— Я не знаю. Мені дуже тривожно, — сказала Таня.

 Ми сиділи, як діти, кутаючись у ковдру. Мовчали й слухали гул з лісу. Раптом згасло світло.

— Ні, тільки не це! — у Тані починалась істерика.

— Не хвилюйся кохана. Піду подивлюся, що там із запобіжником, — дістав з комода два ліхтарики, передав один дружині.

Обережно пройшов через вітальню, де від вогню в каміні танцювали дивні тіні. Електрощіток знаходився біля вхідних дверей у невеликому холі. В електросистемі я нічого не розумів і сподівався, що просто вибило запобіжник. Смикнув перемикач кілька разів, але будинок все одно лишався занурений в темряву. Зі спальні донісся гуркіт. Похолоднішало. Коли я повернувся, дружини не було в кімнаті. Через відчинене вікно вривався холодний вітер, фіранки тремтіли.

— Таню! Ти де?! — кричав я у темряву.

На снігу виднілися сліди, а трохи далі від будиночка в заметі світився ліхтарик. На мить мені здалося, що темні силуети розчиняються в лісі.

— Таню! Куди ти?! – гукнув я і побіг до дверей.

Надягнувши куртку та чоботи вже за мить біг по снігу в напрямку куди мені здалось направились людські фігури. Холодний непривітний ліс проковтнув видіння. Між дерев не знайшов дружини, це була лиш примара, ліс заманював мене. Я відчайдушно біг, по коліно провалювався в сніг. Темрява між вікових сосен здавалася живою. Краєм ока помічав рух, але промінь ліхтарика вихоплював тільки стовбури дерев. Я втратив сліди, за якими йшов. Сніг, як вата, поглинав всі звуки, ліс потопав у нічній тиші й тумані. Чути тільки хрускіт снігу під ногами та прискорене биття мого серця. Втомився боротися із заметами, кожен крок давався все важче. Ноги доводилося високо підіймати, щоб звільнити черевики з холодного полону. Від постійного руху футболка промокла, під курткою і светром волога тканина неприємно прилипала до тіла.

Щоб трохи перепочити, я оперся спиною об стовбур сосни. Дістав з кишені мобільний телефон, зв'язок виявився відсутній. Та й годинник на телефоні показував не вірний час, на екрані світилися цифри: три, чотири, нуль. Важкі зимові хмари сховали зірки. Мені прийшла запізніла думка: може, все-таки не там шукаю? Сліди й силуети — не надто надійні дороговкази. Таня боїться темряви, особливо в незнайомому місці, її охоплює тривога, навіть паніка. З власної волі ніколи б не вийшла вночі на вулицю, точно б не побігла до лісу.

Таню викрали! Але хто і навіщо? Відразу згадав про групу людей, що ми бачили з вікна. Моя надія знайти дружину в лісі серед ночі поступово випаровувалася, тепер залишалося тільки повертатися. Необхідно звернутися за допомогою до сусідів, до поліції, до рятувальників. Я знаходився близько, в одному будинку, але нічого не зміг зробити. Це я в усьому винен, не потрібно було привозити Таню на озеро.

Йшов вперед навмання, сподіваючись вийти з лісу на дорогу. Світло ліхтаря все тьмянішало, як і мої сподівання, що цей кошмар закінчиться. Я вже втратив свої сліди, далі лежав тільки чистий сніг, на якому побачив темні плями, червоне на білому. Може, це кров Тані, вона поранена? Батарейки сіли — ліхтарик згас, я його ввімкнув вічність тому, в іншому житті. Там в будинку, де у мене була дружина, все здавалось таким зрозумілим і звичним.

Світало. Все виразнішими ставали темні стовбури сосен, яскравішали червоні сліди. Я боявся того, куди мене приведуть плями. Але продовжував йти, орієнтуючись по них, як по крихтах хліба. Зупинився віддихатися, подивився на сіріюче небо між гілок. І побачив фігурки з соломи у вигляді людей, що звисали з нижніх гілок дерев. Щось у цих плетених ляльках здавалося відразливим і страшним. Але опустивши погляд на сніг, я жахнувся по-справжньому — крові на снігу стало значно більше.

Сліди вивели мене на галявину. Вже досить розвиднялося, щоб я побачив усе в подробицях. В червоному снігу лежали шматки свіжої плоті й біліли кістки, темними нитками тягнулись нутрощі та кишки. Жертва виявилась розірвана на такі маленькі шматки, що навіть не зрозуміло, кому належало тіло. А можливо, трупів було кілька, адже весь сніг на галявині багрянів від крові. Коли я побачив високу постать посередині, мої ноги немов вмерзлі у сніг. Не міг відвести погляд від чудовиська у світлій сорочці, що підносилось над жахливим вівтарем. Воно нерухомо дивилося на мене. Я не відразу зрозумів, що переді мною опудало на жердині. З розкинутих в боки рукавів стирчала солома, а на блідому обличчі з тканини виділялись намальовані очі та губи. Ця галявина – була зосередженням кошмару, і я не міг повірити, що знаходжусь тут. Мертву тишу порушив той же гул, який ми чули в будинку, але набагато сильніший.

Більше я не міг лишатись на галявині й побіг геть. Не розбираючи дороги, біг по лісу якнайдалі від жахливого місця. Кучугури під ногами та колючі кущі намагались мене зупинити. Сили закінчувалися, все тіло заніміло від втоми й холоду. У вухах стояв монотонний гул, а в голові роїлась тільки одна думка: я втратив глузд, цього не може бути. На галявині у червоному снігу я не міг бачити тонкий палець зі срібною каблучкою у вигляді змійки. Мій подарунок Тані, який вона постійно носила. Саме палець із каблучкою став останньою краплею. Ця закривавлена галявина не могла існувати в реальному світі. То був кошмарний сон. Я впав у холодний сніг і повз, поки темрява не поглинула мене.

***

Прийшов до тями на водійському сидінні автомобіля, яким ми приїхали напередодні. Вже був день чи ранок, важко зрозуміти, бо небо повністю затягнуте важкими хмарами. На пасажирському місці побачив декілька аркушів з малюнками. Акварельні етюди зображували зимові пейзажі, а на останньому намальовано опудало в білій сороці схоже на жінку. Цей образ здавався дуже знайомим.

Я вийшов на вулицю та роздивився навколо. «Тойота» застрягла у заметі, з'їхавши з дороги, ліва фара виявилась розбита. Дорогу занесло снігом, не лишилось жодного сліду. Не міг зорієнтуватись в яку сторону озеро, а в яку Соснівка. Я зовсім не пам’ятав, що трапилось після моїх відвідин жахливої галявини. Невже я міг повернутись до котеджу і взяти машину? Але найбільше я сподівався, що галявина була лише моїм кошмаром. Я майже згадав, як повернувся з лісу, не знайшовши дружину та поїхав на автомобілі за допомогою до Сосніаки. Такий розвиток подій мені здавався більш логічним і я хотів у нього вірити.

«Тойота» не заводилась. Я ніде не міг знайти мобільний телефон, напевно загубив його в лісі. Доведеться іти пішки до селища за допомогою. Оскільки інших орієнтирів не було, я пішов у напрямку, куди дивився капот автомобіля. Сподівався, що більшу частину дороги вже проїхав.

Тіні від дерев розтягались синьо-фіолетовим градієнтом на засніженій дорозі. Я першим лишав свої сліди після снігопаду. Над лісом низько висіло сіре важке небо, по якому неможливо зрозуміти ранок зараз, чи вже вечір. Я сподівався, що до ночі встигну потрапити у Соснівку.

Але замість того, щоб вийти до селища, я опинився на березі озера, вкритого кригою та свіжим снігом. Не міг зрозуміти, чому машина зупинилась у напрямку котеджів. Але я й не міг згадати, як на ній їхав вночі. Першим на моєму шляху розташовувався будинок, де, зі слів Юрія, він відпочивав із сім’ю. Котедж, звичайно, виявився замкнений, віконниці – закритими.

Може, все лише жахливий сон? Таня чекає мене в будинку? З останньою надією побіг до нашого котеджу, але і він виявився повністю замкнутий на зиму. Можливо, я переплутав будинок, але все селище на озері виглядало повністю покинутим. Тіні сосен наступали на маленькі хатинки. Поступово опускався вечір, темнішало, почався снігопад. У сараї знайшов сокиру і збив замок на дверях котеджу, де, як я гадав, провів минулий вечір. Дивно, але й сліду наших речей в будинку не знайшлося, наче нас із Танею тут і не було. Знесилений, впав на ліжко, де лишився тільки матрац, та занурився в ще одне виснажливе марення.

Люди несли жінку в білій просторій сорочці. Вона розкинула руки в сторони. Я біг за ними по снігу між стовбурів сосен. Жителі Соснівки викрали мою Таню. Вони намагалися провести свій жахливий ритуал. Не встиг. Вони кинули її на сніг і почали бити й рвати на шматки її тіло, як дикі звірі. Але я на галявині не побачив жодної краплі крові, тільки розкидані клапті тканини та солому. Вони розривали опудало і примовляли: «Марено, помри! Марено, піди!».

Це лише опудало, а не моя дружина. Мені стало легко і весело. Разом з іншими я кружляв по галявині та розкидав солому по снігу. Ми співали, але голоси перетворювалися в монотонний гул.

Неймовірно швидко стемніло, і жителі Соснівки змінилися. Вони накинули чорні волохаті шкури й шаленіли в снігу, який став брудним, бордовим. Я хотів кинути пучок соломи, що тільки-но схопив, але в руці відчув щось тверде й тепле. Розтиснувши долоню, впустив на сніг людський палець. У напівтемряві сріблом блиснула каблучка у вигляді змійки. Мої руки були вимазані чимось темним і липким. На снігу розкидані, вже не солома, а шматки закривавленої плоті. Створіння, яких я прийняв раніше за людей, оточили мене, їх руки та обличчя темніли від свіжої крові. Блищали гострі ікла у відкритих пащеках.

Нажаханий, прокинувся, та відразу ж згадав, що Таня пропала. І кошмарний сон перетворився на не менш жахливу реальність. Картина того, як палець з улюбленою каблучкою дружини випадає з моєї закривавленої долоні, закарбувалася на рогівці очей, як моментальний знімок. Включивши все світло в котеджі, я помітив, що вже теж боюся темряви.

З увімкненим ліхтариком я вийшов на вулицю і завмер на місці. Серце намагалося вирватися з грудей. Промінь ліхтарика освітив десяток опудал в білих сорочках на довгих жердинах, що півколом оточували котедж. Знову з лісу донісся монотонний гул. На мене дивились намальовані жіночі обличчя на набитих соломою головах. Це зробив він, той, хто викрав Таню. Я не розумів, чого він домагається. В голові билася одна думка: це пастка.

Інстинктивно повернувся до будинку та закляк посередині вітальні, наче мене сковано холодом. Став як те опудало, що нерухомо спостерігає. Не міг ворухнутись навіть заради Тані. Я ніколи не був гідний її, не став захистом і опорою, на яку вона змогла б розраховувати. Не захистив, не знайшов. Зараз же ховаюся, замість того, щоб боротися за неї.

За тонкими шибками віхола посилювалась. Озеро, ліс і котеджі зникли, ніч і сніг поглинули все навколо. Я один у всьому всесвіті. Навколо лише темрява та завірюха. Рипнули двері, вона зайшла разом із морозним повітрям, що пахло хвоєю. Безшумно підкралася, я не обернувся, навіть коли на мої плечі лягли холодні долоні.

— Назви моє ім'я. Ти знаєш, хто я, — прошепотів жіночий голос.

— Таня?

— Ні. Її більше немає.

Я впав колінами на дерев’яну мерзлу підлогу. Перед мною на підлозі лежала сокира забруднена кров’ю. Так, я вже її використовував. На галявині.

— Мара? Мара! Марена... — мій голос розлетівся луною порожньою кімнатою.

— Ти згадав?

Я згадав. Все що зробив. Мою шию обхопили кістляві холодні пальці та здавили. Голос прозвучав вже ствердно:

— Ти згадав…

***

Так. Тепер я все згадав. Як ми разом з Танею минулої зими були щасливі в цьому будиночку. Та як почався цей кошмар. Того дня ми пішли в Соснівку на свята. Дивилися, як молодь несла на жердині опудало з соломи.

— Як цікаво, я і не знала, що десь ще виносять Марену, — сказала Таня.

— Це проводжають так зиму?

— Так, читала про ці традиції, але ніколи не бачила.

— Ну, ми ж у місті виросли, там все не так, — сказав я.

— А ти знаєш, що раніше Марена вважалася богинею смерті?

— Як я жив без цієї інформації…

Таня посміхнулася й обійняла мене.

— Ти зараз мене повалиш на сніг, — сказав я посміхаючись, коли відчув, що вона всією вагою повисла на мені.

Люди навколо посміхались, співали веселі пісні, танцювали, проводжаючи зиму. А в мене посмішка зникла одразу з обличчя коли я зрозумів, що дружина не бавиться. Вона трималась за мене заплющивши на мить очі.

— Мені щось не добре. Напевно втомилася, — сказала Таня.

Але справа була не у втомі. З цього дня самопочуття Тані тільки погіршувалося. У неї з'явилися часті головні болі. І через місяць я наполіг, щоб вона звернулась до лікаря. До клініки ми поїхали разом. Лікар одразу назначив обстеження, по його обличчю, я зрозумів, що нас можуть чекати погані новини.

Я дивився, як Таня лежачи заїжджає в тубус апарату МРТ. Увімкнулася магнітна система сканування з монотонним гулом. Я не міг вгамувати тривогу, що зростала з кожною секундою. Хвилини обстеження здавались роками. Звук, що йшов від механічного чудовиська, в яке потрапила моя кохана, назавжди залишився в підсвідомості, після того, як лікар сказав нам діагноз. Він прописав курс лікування, але Тані ставало все гірше.

***

Здається, що це сталося так давно. Немов в іншому житті, а не вчора. Відразу з лікарні ми поїхали на озеро. Ні, лікар не рекомендував нам цього. Він не хотів виписувати Таню. Але він знав, що нічого вже не вдіє. Але дружина сказала, що не хоче помирати у лікарні.

Після численних курсів хіміотерапії жінка на пасажирському сидінні, стала зовсім не схожа на мою Таню. Я не відводив погляду від лісової дороги між сосен, щоб не дивитись на неї. Незнайомку, підміну. Найжахливіше, що вона змінилася і всередині. Пухлина в мозку перетворила ту, яку я раніше кохав, на жінку, яку я зненавидів.

— Мені боляче! Де, бля, мої таблетки! — перекрикувала Таня музику з магнітоли.

— Почекай, ми скоро приїдемо.

— До біса чекати! У мене голова зараз, нахуй, трісне!

Вона потягнулася до бардачка, весь його вміст висипався на підлогу.

— Блядь! Мої таблетки!

Таня нахилилася за баночкою, що впала біля моєї ноги. Через те, що вона оперлася мені на коліно, я натиснув на педаль газу. І тільки в останню мить помітив у світлі фар людину. Удар. Щось промайнуло на капоті, ковзнувши по даху, впало позаду. Машину занесло на слизькій дорозі, моя «Тойота» злетіла в сніговий замет на узбіччі. Я вдарився головою об кермо, і все навколо потемніло.

Не знаю, через скільки часу я прийшов до тями. Сильно боліла голова. Через травму, але більше через потрясіння, що я пережив пізніше, ці події на деякий час стерлися з пам'яті.

— Мені дуже погано, Микито, коханий. Припини це, будь ласка, — прошепотіла Таня. На її обличчі темніли цівки крові. Не затуманені знеболюючими препаратами очі дивилися на мене. Очі, що я кохав й не бачив весь цей жахливий рік.

— Таню, ти повернулася.

— Відпусти мене, якщо ще любиш. Пробач за те, як я себе поводила з тобою.

— Це була не ти, це все вона — жахлива Марена.

— Ти пам'ятаєш... — посміхнулася вона.

Я пам'ятав. Тепер все пам'ятав.

— Ти виконав моє бажання. Ми приїхали на Тихе озеро, як ти обіцяв.

— Так, ми вже тут…

— Відпусти мене, я більше не можу. Допоможи мені піти... — вона не договорила. Мої пальці здавили її тонку шию. Інстинктивно, вона намагалась захиститись, підняла ліву руку, я схопив її за зап'ясток. Коли агонія Тані закінчилася, я вийшов на морозне повітря. Починався снігопад. Ні про що не думав і не відчував ніяких емоцій. Я подивився на наручний годинник дружини, що опинився в моїй руці — я так сильно його стиснув, що тонке скло тріснуло, і порізало мені долоню. Але він продовжував йти, стрілки показували три сорок.

— Допоможіть! Мені дуже боляче! — пролунав голос.

Чоловік, якого я збив, лежав на дорозі в червоному від крові снігу. Коли я схилився над ним, то зрозумів, що вже не зможу нічим йому допомогти.

— Тримайтеся. Як вас звати?

— Юра...

Я схопив його за шию та прошепотів:

— Все зараз скінчиться, Юро…