Пустка

1.

Я вам так скажу, треба дивитися краще по сторонам і шукати ці довбані знаки.

Вони завжди є – непомітні та нудні, або навпаки - гучні та приголомшливі. Тільки ми їх, зазвичай, не відчуваємо, або не звертаємо уваги. А це велика помилка. Знаки завжди попереджають, що попереду лихо, або просто готують нас до неминучого. Ось, я пишу ці строки на жовтому горбистому папері, а десь в домі постійно завиває пес. І він же не просто так скиглить. Він плаче так, аж серце замирає, бо він точно щось хоче сказати всесвіту. Ну, не знаю що саме: може хазяїн кудись пішов, а може їжі не залишив, або навчена тварина банально хоче писати у кущі, а не на старий килим у коридорі. Але його не чують. Його ігнорують, і він буде вимушений зробити щось погане. Як і я.

Знаків попереду ще буде багато, та вони хочуть сказати тільки одне – біжи. Тільки я не можу цього зробити, ані тоді, ані зараз, бо жовтих листів ще багато, і вони теж дивляться на мене. Звичайно, зараз вони не літають, але ж ця магія взаємотяжіння - я шукав їх і вони знайшли саме мене.

Зробивши паузу, я перечитав те, що вже встиг написати. Пальці ще не звикли до такої монотонної праці. Наприклад, середній на правій долоні вже почервонів. Я подув на нього, намагаючись заспокоїтись та зрозумів, що написане читачу зрозуміти буде важко. Тому потрібно почати розповідь з початку, прямо з учорашнього ранку. Для мене все почалося, коли я приїхав сюди та заселився у маленький готельчик на краю села. Доброзичлива господарка Наталья надала мені ключі від гарного світлого номеру на другому поверсі. Я записався журналістом, і щоб не викликати підозри, відразу заплатив за два тижні проживання. Під час реєстрації мені прийшлось послухати майже усі місцеві новини, та випити з Наталією велику чашку гарної запашної кави з медом. Про найбільш цікаву для мене особу не було сказано ані слова, немов він і не існував у природі. Я не запитував спеціально, тому що був впевнений, що справлюсь і сам. Під час бесіди с господаркою читко зрозумів, що життя тут тихе та просте. Просто рай на землі.

Десь через годину до мене заїхав Георгій та ми разом поїхали з ним до будинку письменника. Через деякі спільні знайомства, я вийшов на Георгія ще тиждень тому, та дуже попросив його проїхатись з ним до світової знаменитості. Його згода коштувала мені п’ятсот доларів та натік на існування однієї дівчини, яка шукає Георгія вже п’ять років, щоб показати йому, чим саме закінчився їх курортний роман. Георгій вирішив допомогти, а я не став телефонувати дівчині. Хай поки сама вирощує дитину. В сучасному світі таке трапляється доволі часто.

Коли до місця призначення залишилась лише пара кілометрів, машина чомусь почала бурчати, а потім і взагалі зупинилася. Дивно, бо вона була ще нова, зі слів водія, і двох років не пройшло, як її забрали з салону. Спочатку Георгій спробував якось її завести, але машина не хотіла їхати, і все тут.

Знаки. Це вже були вони, але я зрозумів їх значення значно пізніше.

— Ну, не біда, тут вже недалеко залишилось. Підемо пішки, - нарешті сказав Георгій та поліз до багажника, - Ви мені допоможете?

Звичайно, допомагати прийшлось. Далі ми пішли пішки. У кожного з нас в руках було по два важких пакета з книжками. То був черговий бестселер, принаймні так вже встигли написати в соцмережах. А в руках у нас були свіженькі оригінали, які письменник мав підписати. Балакали про нього різне. Наш, доволі чудернацький, спосіб комунікації теж говорив про те, що письменник не любив спілкуватися с зовнішнім світом. Жив від один, писав гарні книжки, контактувати із сторонніми категорично не хотів. Ані телефону, ані електронної пошти він не мав. Блогери та шукачі, які цікавилися літературою, так і не змогли знайти рідних або близьких письменника. Це було трошки дивно, але ж він точно не був прибульцем з космосу, та не смертельно.

Усе. Більше я про нього нічого не знав, але не в міру балакучий Георгій говорив про письменника постійно:

— А ти знаєш, що Нетфлікс вже викупив права на цю книжку?

Голос його тремтів, ніби він говорив про бога, або принаймні про новоспеченого пророка. Його книжки, при цьому, з кожним кроком ставали більш важкими, а хода - невпевненою. Блін, а цей писака міг би писати маленькі книжечки, а ні такі важки цеглини?

— Ні.

Я все ще намагався контролювати дихання. Під час нашої ходи, дім письменника чомусь не поспішав ставати ближче.

— Це ж просто неймовірно! Попередню його книгу, «Скажені коні», у Китаї додали до обов’язкової програми навчання. Та, він вже став популярніше за місцевого Будду!

— Замовкни, - сказав я та зупинився.

Ми би і не помітили, як за високою сухою травою сховалася добротна стара лавка, зроблена саме для того, щоб втомлений гість міг трохи перепочити. Але випадкова зупинка допомогла розглянути її серед трави та знайти гарне місце для зупинки. Спина моя вже спітніла. Не дивлячись на ранній час, сонце таки добре припікало.

На лавці лежав точно такій же лист, на якому я зараз вам пишу. Повторюсь ще раз, якщо би я не зупинився, ми напевно пройшли би далі, але той хто жив тут точнісінько знав – ми помітим лист та зупинимся біля нього. На жовтому папері було написано олівцем усього декілька слів. Щоб лист не улетів, на нього зверху поклали камінь з дороги, який валявся тут мабуть ще з мезозойської ери. Такий же як і я, спітнілий та втомлений. Георгій поставив пакети на лавку, а я свої – на траву. На листі було написано: «Залишайте книги тут, а ДАЛІ ВАМ ХОДУ ПОКИ НЕ МАЄ».

Почерк генія був якимось дивним. Ті слова, що були написані до коми, належали руці, яка звикла багато та швидко писати. Але після коми букви стали друкованими та нерівними, немов дитя якесь дописало за письменником.

— Ти не будеш сильно перейматися, якщо я листочок у себе залишу? – запитав Георгій та з дитячою посмішкою вийняв його у мене з рук.

— А навіщо він тобі?

— Ну, ти і дивний. Я стільки тобі про нього розповів, а ти так нічого і не зрозумів. Він унікальний, і кожен з його творів стоїть дуже багато. Ось дивись – тут у нас книжки. І ціна кожної з них, якщо він підпише її особисто, зросте удвічі. А може і більше. Навіть, такий невеличкий листочок коштує чимало.

— Це все тому, що він не з ким не спілкується?

— Це все тому, що він геній. Так, і не з ким зараз не спілкується. Навколо взагалі багато дивних речей коється: мобілки не працюють, хоча ось тут неподалік вежа стоїть, люди іноді зникають. Аномальна зона, що тут скажеш. Раніше уфологи ходили, потім кіношники, але так нічого і не знайшли. Та я тобі так скажу – це він і є – місцева аномалія.

— Ти хворий, або просто прикидаєшся? Яка ще аномалія? – я дістав свій мобільний, але сигналу реально не було.

— Ага, а машина, по твоєму, чому стала? Тому що я хворий? Ні, це все він та його книжки! Та, кому я це говорю. Ти хоча б одну з них прочитав?

— Ні, я читати не люблю.

— А я всі його твори прочитав. Інколи, по декілька разів. І знаєш що? Вони насправді дивні. Кожен раз береш їх у руки і, немов нову історію пізнаєш. Як таке можливо? Я знаю сюжет, знаю що буде далі, але знову і знову дивуюсь прочитаному.

— Я не знаю. Давай так і зробимо - ти повертай до машини, а я піду собі далі. Мені все одно письменнику потрібно щось на словах передати.

— Дивний ти, журналіст. Твори його не читав, інтерв’ю брати не збираєшся. Що ти такого передати хочеш? Не спілкується він з людьми. А тебе і зовсім слухати не буде.

— Ну, ми ще подивимось, може і послухає.

— Дивний ти. Добре, я звісно далі не піду, та чекати тебе тут теж не збираюсь. Якщо люди правду кажуть і машина моя назад зможе поїхати, я тебе лише в готелі почекаю до ранку. А потім вже в місто поїду.

Георгій помахав перед моїм обличчям жовтим листком, як законно придбаним трофеєм, посміхнувся мені, та повернув назад до машини. Це вже і не дорога була, так, дві колії проміж некошеної трави. Я озирнувся навколо. На полі побачив лише, як трактор оре землю. Якась жінка кричала на тракториста. Більше нічого цікавого і не було. Трава та поле, поле і трава. Біля самої лавки зростав похмурий та кривий дуб. Від мене дві колії побігли далі туди, де знаходився непримітний будиночок дикуватого генія. Позаду почувся шум мотору, напевно Георгій зміг завести машину. Я не став озиратися, тому що це могло порадувати водія. Дивно, чому його машина все ж таки змогла завестися? Може так Георгій мене розігрував? А всі балачки про аномалії навколо були тільки для того, щоб мені стало страшно? Може вони працювали в парі – письменник та водій? Різні містичні нерозуміння добавляли необхідної атмосфери навколо генія. Але ж, якщо це було і так, то вони помилися, я не читав містичні книжки і ніколи не був їх фанатом. У звичайному житті я доволі прагматична людина. Моя справжня професія була в тому, що я міг переконувати людей. Доводити до них іншу, іноді зовсім протилежну точку зору. Ну, і зазвичай, вимагати з них гроші. Все у світі повертається навколо грошей. Люди ховають гроші, вбивають за гроші, у них зриває дах біля великих грошей, якщо до них можна доторкнутися. Але, завжди знаходяться ті, хто хоче розповісти і про таких невдах. Треба тільки прислухатися та не поспішати і боржники знайдуться. Ось така моя звичайна стратегія. Ну, а книжки хай залишаться для тих, хто має зайвий вільний час. А я люблю займатися тим, що повертаю моїм клієнтам вкрадене. У даному випадку, мого замовника зацікавила книжка цього дикуна. Ні, не «Скажені коні», а якась більш рання, яку він написав ще будучи студентом. Якась «Пустка».

Сонце все припікало, немов жовтень міг не пускати до себе справжню прохолоду осені. Я знову витер хусткою спітнілу шию та прикинув, скільки мені ще йти до письменника? В цю саму мить, безшумна тінь вийшла з тіні дерева та влучно вдарила мене по голові. Тим самим камінцем із мезозойської ери. Я ще встиг подумати, що може то Георгій геройствує, але камінь опустився знову і всі думки разом пропали з моєї голови.

Прийшов до тями я тоді, коли надворі була вже темрява. Таємний та дикуватий письменник спокійно сидів біля мене, на своїй веранді та задумливо пив гарячий чай.

— Обережно тут потрібно пересуватись, - сказав він мені, - а то після третього такого удару, я би вам не аспірин запропонував, а місце неподалік від сюди. Там, зазвичай, людей хоронять.

Я акуратно помацав гулю на потилиці. Вона була величезна, приблизно з м’ячик для великого тенісу. Було дуже боляче, а моя долонь після торкання стала червоною.

Письменник вів себе так, ніби кожного дня знаходив у себе на веранді жертву чергового нападу. Втомленим він теж не виглядав, хоча я важу більше ста кілограмів, та і у порівняні зі мною він виглядав просто дорослим Давидом. Поруч з ним стояли наші чотири пакети. Одна з книжок лежала перед генієм, він підписав її та поклав на стіл.

— Усе, з цим закінчив. А ви прикладіть холодне до голови – обов’язково стане легше. Ось, пляшка горілки з морозилки. Пробачте, але льоду в мене не має.

Я підібрав аспірин, турботливо залишений на столі та ковтнув відразу дві таблетки. Подумав трохи та запив усе горілкою замість запропонованої води.

— Сильно, - сказав письменник, - але глупо. Аспірин може не подіяти, а навантаження на ваше серце буде зайвим.

— Вам то чого? Моє серце.

— Точно – ваше.

Я замовк та приклав холодне скло пляшки до болючої гулі, сподіваючись, що аспірин все ж таки подіє.

— Хто це так мене? – нарешті запитав я.

— Вдарив? Це я. - Сказав він спокійно і врівноважено, - Або скажімо так, це був інший я.

— Ви що, псих? Ви ж мене могли вбити?

— Міг. А ви могли сюди не ходити. Для кого попередження написано було?

Я знову замовк, і подумав, що рахунок поки один-один. Але, як не погано я собі почував, мені потрібно було робити свою справу.

— В мене до вас є діло.

— Звичайно що є, просто так до мене не намагаються прийти. Я ж булочки не готую. Вам мої твори потрібні, чи просто взяти автограф?

Аспірин ще не подіяв, але в голові вже почали з’являтися дивні думки. Так-так, до нього так просто не приходять. А хто приходить, той лягає у місце неподалік від сюди. Там, зазвичай, людей хоронять. Ось тут в нього уфологи лежать, а праворуч – напевно кіношники.

— Взагалі то ви праві – мені дуже потрібен один ваш твір. Мені казали, що ви давно його написали. Називається він «Пустка».

— А, цей. Зрозуміло. Ми його втрьох писали, коли ще студентами були. Ніхто тоді не вірив в наш можливий успіх, але один із варіантів оригіналу я собі залишив. На пам'ять. Але, на скільки я знаю, обидва співучасники того літературного процесу вже померли. Так чому ви цікавитесь саме цією книжкою? Я її ніколи не оприлюднював.

Я знову потягнувся до столу та випив горілки, тому що голова тільки сильніше розболілася.

— Це ви їх? Як мене?

Письменник, або жартів не розумів, або насправді мав досвід холоднокровного вбивці. Він поправив свій розтягнутий светр на шиї, та спокійно відповів: 

— Ні, не знаю. У одного з них інфаркт був, майже рік тому. Я вже тут жив. А другий, так, він міг стати і моєю жертвою.

— Ви так спокійно про це говорите? А якщо, я після нашої бесіди до поліції піду? Або, розповім їм про необхідну самооборону, яку я застосую після нашої розмови. В мене шишка є, мені повірять.

— Застосуйте краще аспірин. А то, на вас дивитися без жалю не можливо.

Я не послухався його і знову ковтнув із холодної пляшки, розраховуючи тільки міцність мого тіла.

— А що до поліції, то не турбуйтесь, я сам до них тоді ходив. Жодних зачіпок зі мною вони не знайшли, тому і відпустили мене додому. Їм, навіть, детектор брехні не допоміг. Справа в тому, що я завжди вірю кожному своєму слову. А мій монстр – вірить своїм словам. Дві різні особистості в одному тілі живуть, розумієте? І кожна, по своєму, права. Але більше і не має між нами зв’язку, крім цих рук.

Письменник підняв до обличчя свої м’які долоні з короткими пальцями та уважно подивися на них, немов побачив уперше. То були руки не вбивці, це точно. Раптом він запитав мене:

— Ви чуєте?

— Що саме? В мене зараз постійно дзвін у голові. Як ви так спритно мене вдарили, немов юнака зеленого? Вам з такими здібностями книжки жахів писати потрібно.

— Це все досвід, напевно. Але, не мій. Я зараз не про те. Тут ще хтось є. Ви це відчуваєте?

Я подумав про тих, хто, неподалік від сюди спить, вже вічним сном. Може тут мертві по ночам встають та гуляють? Шукають свого вбивцю, а він тут собі сидить та чай п’є. Коли я згадав про мертвих, стало моторошно та чомусь здалося, що вони ж усі блідні таки, їх в темряві майже і не побачиш.

— Може хто тут і є, але я не чую. Пробачте

— Ну, як це не чуєте? Ось, він ходить там, по кімнаті.

Я подивився на пляшку і вирішив, що з мене на сьогодні досить, а то прийдеться повірити в будь-які марення.  

— Ви не розумієте, він набагато страшніше за мене, страшніше за людей. Але, зазвичай, з ним спілкується лише моя темна половина.

Страшніше за нас? Він себе тепер тільки у множені сприймає. Точно божевільний!

— Ще один? І такий же спритний, як і ви? – тихесенько запитав я, прислуховуючись до звуків навколо.

— Та ні, він не вбивця. Він, - письменник замовк, підбираючи слова, - просто зовсім інший. З іншою логікою та відчуттям життя навколо нас. Але його треба боятися. Принаймні, я його боюсь.

Я подивився на нього і знову промовчав. Нічого страшного поки не відбувалося та голова моя, раптом, стала менш чутливою до болю. Може, все ж таки подіяла горілка? Ця людина, невисока та блідна, в своїх пом’ятих джинсах та розтягнутому светрі, говорила дивні речі. Так кажуть люди, які вже бачили лихо. Занадто спокійно вони це кажуть. Що-що, а людей я добре розумію, та і гуля моя величезна. Вона то сама собою не могла з’явитися. Може, коли він казав про мертвих, то попереджав, що його реально треба боятися? Бо, наступного разу він знову прикриється своєю іншою половиною, яка спритно виконує усі його темні накази. Але мені, напевно вже мертвому, буде байдуже, навіщо йому це все. Може він людей їсть та таким чином надихається новими ідеями для своїх геніальних книг? А може, просто ловить кайф від страху своїх жертв? Тіло моє покрилося мурахами, а коли він вскочив, озираючись на двері будинку, я теж намагався встати. Але не просто встати, а побігти звідси не озираючись, поки ноги до готелю не донесуть.

— Так, я зараз, - Письменник схопив ручку двері та обернувся, – Залишайтеся тут та на горілку особо не налягайте. Вам ще потрібно встигнути дійти до кордону .

Він зайшов усередину, а я подумав, що може мене занадто сильно вдарили, тому і приходить в голову така маячня? Чи це такий тривалий та жорсткий розіграш?

За стінкою почувся стукіт, щось впало та чужий голос голосно сказав:

— Навіщо ти йому допомагаєш? Це лише наша книга. Вона може стати наступною сповіддю!

Ну, звичайно! В будівлі живе його помічник, або якийсь прихований родич. А письменник дурня клеїть, щоб не показувати його стороннім.

— Вона не наша, - закричав письменник у відповідь, - я не один її писав, не один! Чого ти хвилюєшся, там про тебе ані строчки не написано. Там про Нього написано, тільки про Нього, та його перший прихід до мене. Відпусти мене!

Я шкірою відчув, що мені вже час йти. А повернутися я зможу наступного разу, коли буду здоровий та не такий втомлений. Ось зараз піду собі тихесенько, а повернуся зможу іншого дня, коли світло добрим людям допомагає. Тоді ми і подивимось на дім та на письменника з позиції сильного хижака. А зараз, я не готовий до всієї потусторонньої маячні, просто не готовий. А голоси в будинку не замовкали:

— Не чіпай того, хто тільки мріє прийти. Чуєш?

Почулися два коротких удари, щось ще впало. Хтось істерично засміявся та письменник знову вийшов назовні. Я вже потрохи шкандиляв по дорозі, іноді озираючись назад. Здавалося, що дім трохи шатається. Письменник швидко наздогнав мене. Завдяки світлу навколо, я зміг роздивитися свіжі синці на його обличчі. Він мовчки сунув мені папку з рукописом прямо в руки.

— Твір то не дуже і вдалий, - сказав письменник крізь зуби, - але в ньому є сила шукати певні таланти.

— Які таланти? – перепитав я.

— Хіба ж я знав? Все, біжить будь-ласка, бо нова хвиля вже наближається.

Папку я схопив, але навпаки зупинився, сперечаючись сам з собою. Ну що, я божевільних ніколи не бачив? І як це я, такий крутий, виглядаю зараз зі сторони? Напевно, дуже дурнувато. Це ж просто письменник. Його робота придумувати історії, та робити так, щоб в них повірили люди. Особливо, таки дурні з розбитою головою. Тріснув він мене вдало, а для більшого ефекту розіграв ще сценку з темною сутністю. І звичайно, під шумок, всунув мені незрозумілу папку з іншим текстом. Я ж не літератор, різницю відразу не зрозумію. А потім, коли я сьогодні добровільно втечу звідси, він сяде в автомобіль і поїде чортзна куди.

— Ні, я не хочу нікуди бігти. І не наполягайте.

Письменник подивиться на мене не добре. Такий погляд я теж добре знаю, він несе за собою агресію.

— А здорово ви мене обдурили сьогодні. Я практично вам повірив, - сказав я так, щоб перевірити його реакцію.

Напевно, то була гра світла та тіні, але його руки помітно витягнулися, а плечі стали набагато міцнішими. Гуля моя знову заболіла, намагаючись докричатися до мого впертого характеру. Чому я такий? Коли кажуть стояти – бігу, а коли потрібно бігти – я чомусь вперто зупиняюсь.

Письменник мовчки штовхнув мене вперед, немов пушинку. І я, сто кілограмовий дядько, полетів уперед, та ще і описався прямо під час недовгого польоту. Моє тіло впало на м’яку землю, а мій внутрішній голос, такий розумний та балакучий, заткнувся надовго. Я знову встав, не зрозумівши до кінця, що ж навколо коється. Подаровану папку я тримав міцно, як єдиний сьогоднішній доказ того, що я тут був.

Письменник знову вискочив з темряви та товкнув мене, щойно я піднявся. Позаду ж його почулося незрозуміле, але до біса голосне шепотіння. Тисячі голосів наближались та одночасно захотіли щось розповісти. Цього разу, я встав на ноги набагато швидше, розуміючи, що краще спробувати бігти самому, чим бути м’ячиком для гри в руках перетвореного дивака. Письменник втретє наздогнав мене і знову штовхнув. На мене накотив невідомий жар, в порівнянні з денним жаром, більше схожий на пекельний. Незрозумілі голоси навколо зашепотіли все сильніше, питаючи мене одночасно десятки разів. І що дивніше за все, мій язик, який був часткою мого тіла, відповідав їм чітко, хоча і дуже зрозуміло. Напевно що іншою, незнайомою мені самому, мовою.

Я знайшов в собі сили піднятися втрете. Темрява охопила мене зі всіх сторін, разом з голосами, що і не думали зникати. Цього разу тінь письменника залишилась позаду. Мені здалося, що ці голоси дістали і його, темного та сильного. Шепотіння ставало все більше і більше. Голоси були голодні та хотіли моїх відповідей. Дуже голодні. Моя багатостраждальна голова готова була розколотися від шуму навколо, але тіло чомусь ще чинило опір. Шкандиляючи, я побіг уперед: через траву, канави, та бог знає шо ще. Може навколо були і могили, я вже не бачив нічого. Шепотіння знову з легкістю наздогнало мене, схопило та поглинуло.

2.

Мені здавалося, що я плакав, бо не плакати вже не міг. Кажуть, у носорога, під жорсткою шкірою дуже ніжне та м’яке м’ясо. Голоси зірвали з мене броню, яку я нарощував усе доросле життя. Я став голим, емоційно незахищеним, і плакав, від болю, який нарешті зміг знайти мене. Щедрою рукою я кидав у своє заплакане обличчя цілі колючки, які роздирали шкіру, нагадуючи минуле. Якби я і хотів, то не зміг би зупинитися.

Згадуй-згадуй все те, що ти творив раніше, носоріг. Згадуй ту дівчину зі свого дитинства, коли ти вперше замислився зробити боляче, відчувши солодке задоволення. Вона плакала та намагалась втекти, а ти не відпускав. Ти відчував її струнке молоде тіло, але влада над її помислами та над її розумом, заводила тебе ще більше. Ти кинув її, немов ляльку, та віддав другу. Потім повернувся, вона вибачила, а ти знову погрався, та знову кинув, поїхавши з іншою на море. І тільки потім мати розповіла тобі, що та дівчина сама вистрибнула з вікна шостого поверху. Ти напився тоді вперше, намагаючись забути.

Голоси шепотіли далі, а незрозумілі обличчя заглядали в заплакані очі. Вони шукали емоції. Вони були завжди голодними.  

Згадуй-згадуй свої гріхи, коли ти обманював і коли обманювали тебе.

Зрада дружини. Біль та сльози. Гнів, який розплескався з тебе чорною калюжею та впав на твоїх маленьких дітей. І знову це солодке почуття ненаситної влади, яке ховається за дверима квартири. А які епітети? Батько-монстр. Батько-король. Батько-переможець. Біль. Зрада, крики, гнів. Розлучення. Біль. Сльози, немов алмази, ріжуть обличчя, пускаючи кров. Ця біль приносить заспокоєння лише на декілька секунд. Омана партнерів – біль. Вбивство бомжа, під час п’яного мордобію, і сльози знову течуть та ранять. Боже, ти навіть і не запам’ятав це! А може просто не хотів згадувати?

А шепотіння продовжується, і ти відповідаєш на всі питання. Голоси хочуть знати ще більше, та з усіма подробицями. І не тільки це, але і забуті емоції, та навіть, совість. Усі мої артефакти, багато з яких було забуто ще у дитинстві. Що там залишилось, на самому дні? Бійка в школі? Хто, куди, навіщо? Синці та перша папіроска. Омана мами, коли оцінку сам виправив у щоденнику? Кайф та біль. Розповідай нам більше про себе, носоріг! І язик мій підкорявся їм, а тіло не хотіло знати, добровільно збігаючи до моря небуття. Голоси не знали терпіння. Вони наказували, а не питали. Кожне слово було вірним, але з гидким присмаком на губах. Я закричав, бо не міг не кричати.

Його сильна рука знову мене схопила, да так, що я завив від болю, ще більше ніж від пережитого морального стриптизу. Виглядав письменник не дуже гарно, він був увесь пом’ятий та припадав на ліву ногу. Мабуть, йому теж добре дісталося. Він ще зміг протягнути мене уперед на кроків п’ять, або шість, коли голоси потрохи почали зникати, зрозумівши межу своїх можливостей. Письменник відпустив руку та просто зник у темряві. Десь там, звір всередині нього закричав втомлено у темряву:

— Далі вам ходу не має!

На мить мені стало смішно, тому що, навіть, сильному та спроможному на все письменнику буває боляче. Я засміявся, але мій голос налякав мене самого. Так хворий пес господаря кличе. Я сів на землю та подумав, що насправді пес тут був лише один. Він і охороняє усе навколо. І словами не можливо було пояснити. Письменник ось намагався, але я не чув. А зараз зрозумів. Він напевно стільки книжок написав, бажаючи лише підштовхнути читача до думки, наскільки за картиною звичайного життя, все може бути жахливим. Він щоразу намагався перенести з паперу у життя відчуття тривоги та невпевненості. Геній хотів, щоб люди просто прозріли та побачили реальний світ навколо. А для цього потрібно було спробувати перейти такий ось кордон та позмагатися з голосами. У них не має моралі та не має відповідальності. Все це вони беруть у жертви, розпитуючи її та наповнюючись нею. Так і народжується навколо епіцентр, пронизаний потаємними думками. А злому генію усередині дозволено все: сидіти і спостерігати, дивитися та писати. Він, його дім, голодні голоси з іншого виміру - це просто контрольована чума, яка знає свою велич, але і свої кордони.

Біль. Омана. Знову біль і нарешті тиша.

Темрява, що була всередині потрохи зникала, а носоріг у моєму обличчі знову відчув свою силу та шкіру.

— Чому це все зі мною відбувається? Я не хочу так жити! Я не хочу відчувати себе слабим, – крикнув я у бік письменника. В вухах задзвеніло, як після вибуху.

Була тиша, та були знову сльози. Голова впала і тіло ослабло. Були знаки. А потім, через тисячі потім, прийшла відповідь. Це все – не просто так. Це не вирок та не насильство, це лише спроба. Зрозуміти і почати бачити щось навколо. Справжнє і спекотне.

На сході з’явилися перші промені сонця. Із сірого нічого до мене вийшла звичайна корова. Вона потягнулася до мене, відчувши тепло, але потім лише стала жувати лист паперу, з подарованої мені папки. Я потягнувся до глупої тварини, але вона пішла від мене. З боку високої трави до нас вийшла жіночка, яка напевно вчора допікала недбайливого тракториста. Здається, це десь тут і було. Вона подивилася на мене, брудного та безглуздого, підняла пару жовтих листочків, яких навколо було багато. Напевно, папка розкрилася під час боротьби з голосами та невдалої втечі. Вона поклала папери до папки, взяла корову та повела її далі, не сказавши ані слова. Може, вона не вперше таке бачила? Може, колись і письменник так виповзав із епіцентру, не маючи сил для того щоб повернутися самостійно? Не знаю. Жінки завжди мудріше за нас, носорогів. Сонечко вийшло ще більше, і світло охопило мене, як раніше тьма.

— Це все не просто так, - шепотів мій язик, - це лише спроба.

Світло навколо становився все більш яскравим, але це точно не був світ у кінці тунелю. Після нічного бігу, невдалої боротьби та поглинання, будь-який рай здавався мені невдалою спробою бігства.

Я відчував потребу бути тут, на кордоні між світлом та темрявою, та спробувати зрозуміти все, що відбулося зі мною. Я відчував всередині себе ту саму пустку, про яку, здається, писав ще студентом сам письменник. В мене вона була іншою: з піском під ногами та у волоссях, зі згорілою шкірою та приємними літніми спогадами. Там був лише я та море, а навколо – лише вселенський спокій. Я посміхнувся небу, тому що, зараз це була саме моя пустка. Сонце пригріло і на полі стало зовсім тихо і приємно. Настільки, що моє пошкоджене тіло носорога само захотіло спробувати відкрити щось світле у собі. І це не була моя стара робота, я вже не хотів так жити. Мені хотілося творити, щоб створювати нові світи, де темна тінь письменника була би тільки другорядним героєм за старим дубом, біля дороги.

Я збирав жовті листи навколо і думав про це. Це був би доволі цікавий досвід. Хоча, він буде лише моєю спробою пожити без захисної шкіри. Здається, що шкіра носорога забирає не тільки шкідливі емоції, але і відчуття провини за свої поступки. А це теж моє звичайне та невдале життя, яке і зробило з мене людину. І якщо я спробую інший шлях, то може десь там, через тисячі років, я зможу стати одним із таких голодних та докучливих голосів із самої темряви. Мені здається, що вони добре знали мене, тому і зацікавились мною. Вони знали мене краще мене самого.

А далі, хай буде біль та кров. А тим хто наважиться відповісти голосам – тим буде спокій. І своя особиста пустка. Так починається розповідь і тіло моє – лише лист паперу. Він спочатку буде білим, а потім жовтим від часу, пошкодженим та незадоволеним від сліз та поту на шляху вічного голоду.

Я зібрав усі листи у папку та пішов до готелю. Тіло боліло, але крім вже рідної мені гулі, інших пошкоджень не виявилося, не рахуючи декілька синців на руках та ногах. Коли я піднявся до себе, прийняв душ та трохи привів себе до ладу, то зміг нарешті відкрити папку. Я побачив там тільки чисті листи без жодної букви. Рука письменника ніколи і не торкалася цього омріяного тексту.

Я подивився на сонечко у вікні, взяв ручку та почав писати, бо не міг бачити більше їх оголеними. Спочатку букви та слова довалися важко, але потім я не міг зупинитись, іноді відчуваючи лише пісок на своїх губах. Моя пустка була десь поблизу.

Георгій до мене в номер так і не заглянув. Дивно, але і пані Наталья, яка обіцяла прибирати у номері теж сюди не заходила.

А через декілька днів, під двері хтось підсунув жовтий конверт. Жахливим дитячим почерком було написано, що відомий письменник несподівано помер і мене запрошують до його будівлі для оголошення заповіту.

І я заплакав, не розуміючи, що мені робити далі. Коли все ж таки вирішив вийти назовні, прогулятись та може дізнатися про свіжі новини від Наталії, моя рука просто пройшла крізь ручку дверей. Я закричав – і ніхто мене не почув. Тільки ворона почала каркати, сподіваючись першою розказати про дивака за вікном готелю.

Пройшли часи, а може і дні. Усі жовті листи вже були списані мною. Я подивився на них, взяв у руки запрошення, та цього разу зміг відкрити двері. За ними нічого не було.

Втомлений, але задоволений тим, що зміг нарешті дописати свою першу історію, я просто пішов уперед, сподіваючись знайти свою долю. Темрява схопила мене та поглинула знову.