Біль у скронях

01.10.2003

Біль внизу живота змусив мене припинити підписувати папери та піти до вбиральні. Хоча, піти це занадто сильне слово, адже я почував себе настільки погано, що міг лише ледве-ледве переставляти ноги, тремтливими руками тримаючись за стіни. Я чомусь вважав, що мені буде достатньо окропити обличчя водою, трішки відпочити, сидячи на кришці унітазу та важко вдихаючи запах м’ятного засобу для освіження повітря – як приходилося робити кожного разу під час панічних атак, отруєння чи застуди. Та цього разу, я ледве встиг наблизитися до кабінки, як шлунок судомно скрутило і весь його вміст опинився назовні. Ця хвилина слабкості дозволила зменшити біль, але й привела з собою тривогу та пекучий сором. Я блював, відчуваючи, як стискається шлунок. Хотів було думати про щось хороше, але мені уявлялося обличчя бідної прибиральниці, яка буде змушена прибирати за мною сліди. Потім перед очима з’явився образ начальника, який висміюватиме мене за дитячу нестриманість – міг же потерпіти до кінця робочого дня. І лише тоді незадоволений погляд лікаря, що, похитуючи головою, виписуватиме десятки ліків під бурмотіння про шкоду алкоголю та жирної їжі.

Мені було погано і варто було щось робити. Але здоровий глузд та тіло зовсім не підпорядковувалися емоціям, тому я, все ще тремтливими руками, витягнув серветку і почав витирати з бачка, кришки та підлоги сліди своєї слабкості. Біль дещо відступив, тому, заледве впоравшись із завданням, я вийшов з кабінки і підійшов до умивальника.

З дзеркала на мене дивився блідий чоловік з запаленими очима. Його кидало зі сторони в сторону так сильно, наче він щойно пережив зустріч з терористами, а жовті прокурені зуби стукотіли, ніби від десятиградусного морозу, зустрітого в горах. Я не міг впізнати його обличчя, а коли з жахом усвідомив, що воно моє, відчув холодний удар об плитку. Погляд затуманився і єдине, що я пам’ятаю з цього моменту, це пульсуючий біль в правій частині живота.

02.10.2003

Переляканий погляд дружини змінився полегшенням, коли я розплющив очі. Раптом усвідомив, що навколо мене не сіра туалетна плитка, а м’яке лікарняне ліжко. Поглянув на стелю, яка підсвічувалася приємним, злегка жовтуватим кольором від величезних ламп. Хотів було сказати щось, але не зміг – мене відволікла дивна сухість очей, яка з’являється тоді, коли довго не кліпаєш, що я й зробив. Але звичайний процес, який, як мені здалося тривав лише з секунду, розтягнувся на цілих три години. А потім ще дві. І ще. І так аж до ранку.

03.10.2003

Коли я розплющив очі цього разу, вони вже не пекли. На столику біля ліжка парувала вівсянка без молока, приносячи мені приємне почуття ностальгії за дитинством, коли я зламав руку і цілий тиждень провів в лікарні. Тільки тоді навколо мене метушилися інші діти, розмальовуючи у всі кольори веселки мій гіпс, та час від часу приходили лікарі, перевірити як себе почуває моя сусідка, яку напередодні збила машина.

Зараз же, коли я оглянувся, то помітив лише декілька висушених чоловіків, які лежали, пустим поглядом втупившись в стіну чи в книгу. Дивно, але того яскравого світла, яке висушувало мені очі та змушувало «кліпати», я не бачив. Натомість довкола панувала сірість та темінь. Приреченість, яка перемагала волю до життя і штином лікарняної плісені, хлорки та спирту повільно зжирала мою вівсянкову ностальгію.

Через декілька годин до мене завітала дружина та принесла з собою частинку дому – картатий плед – на заміну важкому бруднокоричневому коцику, який мусив гріти пацієнтів в холодний період року, а натомість здавлював груди так сильно, що, здавалося, змушував задихатися.

Коли вона пішла, ще довго відчував аромат її парфумів. Загорнувся в картатий плед і прислухався до тремтливого биття серця. Хотів сісти, щоб поглянути в вікно, але відчув, ніби щось ужалило мене прямісінько в правий бік та так, що аж перехопило дихання. Коли трохи підняв футболку і провів кінчиками пальців по шкірі. Намацавши квадратну ватяну наліпку та бинт, що підтримував її зверху, усе зрозумів.

05.10.2003

Мене виписали з лікарні. При ходьбі шрам після вирізання апендиксу ще трохи болів, але мене переповнювало щастя. Незабаром на мене чекало декілька вихідних, тому я міг насолоджуватися життям повністю. І я це й робив.

Спершу я висловив своїй дружині, що хочу поїхати за місто. Погуляти по лісі, пошукати грибів. Згадати, що таке сонце в усій його красі. Вона скептично вигнула брову, але виконала моє прохання і весь час стежила за тим, щоб рана загоювалася добре.

Ті дні були чудовими. Хоч я й почувався дещо втомленим, мені було важко багато ходити, а руки час від часу починалися тремтіти, мені вдалося полагодити двері кухонної шафи і, навіть, змайструвати годівничку для птахів.

10.10.2003

Емоції моєї дружини, коли я підняв її на руки і закружляв, незважаючи на те, що в боку незадовільно кольнуло, змусили мене знову згадати нашу першу зустріч. Трішки переляку, насуплені губи через те, що я ризикую своїм здоров’ям після операції, багато сміху після вдалого приземлення нагадали мені наші юні побачення, які ми завше проводили на природі.

Ввечері ми, обіймаючись, зателефонували нашій донці, яка зараз знаходиться в Штатах, щоб привітати її з днем народження. Я почував себе сповненим сили та щастя, сподіваючись, що кожен мій день буде осяяним таким же яскравим світлом, яке я бачив у лікарняній палаті, відходячи від наркотичного сну.

13.10.2003

Сьогодні мені дуже сподобалося сонце. Я все згадував колір стелі, яким я його бачив під час того, як відходив від наркозу і сьогодні світло о шостій ранку було майже таким. Прокинувшись випити води, я довго не міг відійти від вікна, спостерігаючи як небесне світило потроху рухається на горизонті, даючи сили світові для процвітання. Тішився, наче маленька дитина, вишукуючи деталі двору, на які ніколи не звертав уваги. З задоволенням помітив, що шрам з правої сторони більше не болить і з відчуттям полегшення та щемливого ніжного поколювання у скронях, дозволив собі ще трішки побути у полоні сну, міцно обіймаючи дружину, чого не робив уже дуже довго.

Вдень до мене завітав колега – приніс з собою робочі папери. Привітав мене з одужанням, відпустив декілька жартів про кодування від алкоголю, який я до запалення апендиксу досить-таки полюбляв, та повернувся до офісу.

Я налив собі чашечку чаю і поставив її на підвіконня. На кухонному столі акуратно виставив документи, поводившись з ними, ніби з новонародженим немовлям, та вдихнув аромат суміші паперу й фарби. Відчув як по спині від щастя забігали мурашки. З жадністю поринув в дослідження цифр, аналітики, висновків та прогнозів. Взяв чорнильну ручку, відчуваючи її важкість та приємний холод і отетерів.

Я не міг зігнути пальців. Як не намагався це зробити, вони здавалися мені чужими. Мозок кричав, що ще півгодини тому такого не було, тож хтось спеціально вирішив пожартувати з свідомістю і майстерно виконав муляж. Але це був не дурний жарт, а сувора реальність, в якій шрам після вирізання апендициту почав горіти пекельним вогнем, а я дивився на свою долоню і щиро не міг повірити в те, що відбувається.

16.10.2003

- Розумієте, у вас був мікроінсульт… таке буває, у людей… які мають такий стиль життя… тобто, зловживають алкоголем… чутливість ще можна буде відновити… але треба багато зусиль… здорове харчування і уникнення шкідливих звичок теж стануть в нагоді…

Я не чув того, що казав лікар. Фокусувався на тому, як він гризе губи після кожного речення, намагаючись збагнути – це захисний механізм, домашні проблеми, боротьба з залежністю чи просто погана звичка з дитинства. І разом з тим відчував ненависть до дружини, яка не сказала мені, що операція пройшла не так вже й гладко. Раз за разом стискав єдиний працюючий кулак настільки, що на шкірі залишалися червоніти сліди від нігтів. Згадував, який сором відчував під час того, як блював в туалеті, і намагався порівняти з тим розчаруванням, яке, чомусь, зараз вирувало всередині. Розумів – це вона довела мене до такого стану, тому не хотіла мені розповідати. Так, причина була саме в цьому і ні в чому іншому.

25.11.2003

Після того, як права рука частково відмовилася працювати, моє життя кардинально змінилося. На роботі мені лицемірно виділили невелику суму грошей «на реабілітацію», а потім виперли «до кращих часів». Вже після цього я не міг пробачити дружині те, що вона не розповіла про мікроінсульт, тому ми почали знову спати окремо. Сонце вранці вже не приносило мені такого задоволення, я все частіше почав засинати пізно, дивлячись дурнуваті повтори телепередач по телевізору.

Якось побачив в холодильнику пляшку сухого червоного, яке призначалося свекрусі на день народження. Облизнув сухі губи, які раптом запалилися від спраги, взяв до рук чудодійний напій. Довго дивився на нього, розуміючи, що це не вихід з ситуації. Тому набрав в чашку води, яка, мушу зізнатися, виглядала не так привабливо, та одразу випив. Потім ще раз. І ще раз. Походив по кухні, намагаючись відігнати спрагу, яка обпікала вже не тільки губи, а легені й шлунок. Намагався вмовити себе не робити цього, щоб не гробити своє здоров’я ще більше. Але потім махнув здоровою рукою і пригубив червоне, кольору крові, вино.

02.12.2003

Я не ночував вдома. Рука все ще не рухалася, а в скронях час від часу відчувалося поколювання. Але, випиваючи напої з вмістом алкоголю червоного, зеленого, прозорого, жовтого кольору, я повністю забував про це. Натомість, насолоджувався свободою і жінками, такими ж сп’янілими, як і я сам. Бачив життя через тонку плівку та легке кружіння в голові, відчував силу, якої просто не міг відчути тоді, коли сидів вдома без діла з нерухомою рукою.

Але сьогодні зранку замість звичного щастя почував ненависть. Хотів прийти і просто заснути, але вона, та нікчемна жінка, стала мені на заваді. Почала говорити щось, кричати, розмусолювати. Своїми брудними губами говорила якусь маячню про моє життя. Проклинала і плакала. Я не міг стримати її емоцій. Я ненавидів її за те, що довела мене до цього стану. Бажав, щоб вона припинила і просто принесла мені задоволення або дозволила лягти спати. Хіба ж це багато?

Тому після того, як вона вкотре обізвала мене п’яною невдячною свинею, я зацідив здоровою рукою їй по щоці. А потім знову і знову, поки не побачив, що щоки її налилися, ніби дві фіолетово-сині виноградини. Лише тоді кинув її на ліжко, щоб зняти з неї одяг. Як раптом в скронях знову запульсувало.

Біль змусив мене похитнутися назад і схопитися здоровою рукою за бильце шафи. Сів на крісло, намагаючись віддихатися, але краще не стало. В очах помутніло: здавалося, ніби туди потрапило безліч дрібненьких шматочків скла, які просто неможливо прибрати без додаткового втручання, і ніякі сльози не допоможуть цього зробити. Було погано настільки сильно, що хотілося битися лобом об стіну, лиш би відволіктися. А сил не вистачало навіть на те, щоб вдихнути повітря. Хвора рука, де раніше не працювала лише кисть, раптом здалася мені повністю чужою. Так, ніби я десь знайшов руку манекена і прив’язав до себе, щоб штучно заповнити пусте місце, але це ніяк не змогло вплинути на ситуацію. Краєм замиленого ока я бачив налякану жінку, яка вкривалася картатим пледом, намагаючись сховатися. Дивився на її сині щоки і відчував сором за те, що зробив це. Та разом з цим благав її допомогти, ворушачи, ніби риба, сухими губами, не в змозі висказати жодного слова.

Попри біль, в думках кожне слово звучало чітко. Внутрішній голос кричав, надривався, лементував, вимагав зробити що-небудь, а ззовні я міг лише видавати неприродні звуки, схожі на страшно спотворений дитячий говір, зовсім незрозумілий дорослому слухові. А у вухах дзвенів незрозумілий звук, чимось схожий на стукіт дощу по металевому віконному бортику. Далі я пам’ятаю лише те, що дружина зірвалася з місця, вихопила з кишені джинсів телефон та зателефонувала в «швидку допомогу». Потім гарячково нанесла на щоки тональний крем, від чого стала схожою на одну з тих жінок з мого товариства, які зловживають випивкою, та побігла до дверей. При цьому, ні разу не подивилася в мою сторону.

22.12.2003

- Мені уже краще, - повільно вимовив я, ледве-ледве ворушачи язиком. Говорити після інсульту було важко, але, за словами лікарів, це найменше з тих наслідків, які могли мене спіткати. Я все ще міг вставати, ходити, рухати лівою рукою та ледве-ледве підіймати праву. За це я мусив бути вдячним дружині, яка вчасно викликала медиків. І я був.

Лікарі назначили мені постільний режим. Перші тижні мені дозволялося вставати лише декілька раз – щоб сходити до туалету та трохи розімнути ноги для уникнення появи пролежнів. Чесно кажучи, частіше вставати мені й не хотілося, бо гострий біль у скронях давав про себе знати кожного разу, коли я робив щось, що переважувало мої сили.

02.02.2004

Я все ще лежав і кожного дня мені все більше здавалося, що в грудях розростається щось жахливе. Це було схоже на алкогольне сп’яніння – мить, коли перехиляєш чарку горілки і твої нутрощі обпікаються нею, наче розпеченою лавою. Спершу ти гидливо кривишся, а потім збентежено посміюєшся і потираєш груди, заховані за колючим светром, таємно намагаючись роздерти їх та повернути назовні пекуче питво. Лише за мить біль змінюється насолодою, в голові дурманиться, ніби від арабських пахучих трав, а серце починає битися частіше. Ти починаєш відчувати себе живим і це відчуття з часом бере тебе в заручники.

Тільки зараз все відбувається далеко не так. Замість болю приходить не насолода, а пусте почуття власної неспроможності справитися з ситуацією. Пустота розростається грудьми, множиться з шаленою швидкістю і починає породжувати своїх демонів.

03.02.2004

Сьогодні я, чи не вперше в житті, відчув страх і побачив його ж в очах дружини. І це був не просто переляк як під час перегляду фільмів жахів чи її тваринний жах в ті дні, коли я особливо перебирав з випивкою. Це було щось інше – більш руйнівне та нестерпне. Мабуть, через розуміння, що нічого змінити не вдасться.

Це відбулося раптово, коли я їв помідоровий суп. Улюблене вариво моєї дружини, коли особливо немає нічого в холодильнику, а зробити щось «корисне і поживне», та й насправді дуже смачне, треба. Спершу мені здалося, що щось трапилося з ложкою. Хто ж його знає, скільки часу можуть жити ті кляті радянські прибори – рано чи пізно то одна, то інша мали б почати протікати. Але потім я усвідомив: насправді я просто не дістаю ложкою до рота, тому перевертаю її десь на рівні підборіддя. Так, немовби десь там, зовсім несподівано, з’явилася невидима стіна, яка поглинає все замість мене, викликаючи в моїх пальцях тремор.

Я спробував ще раз і ще, поки не відчув, що на рівні статевих органів розростається величезна червона пляма. Така, яка колись була в мого брата, коли він через проблеми з нирками надзюрив в штани власною кров’ю.

Переставши намагатися, я підняв голову і побачив дружину, яка просто застигла від жаху. Мені ж здалося, що я зі сторони виглядаю, наче бовдур, тож я спробував усміхнутися. Усмішка вийшла кривою і натягнутою, чужою. Ми деякий час дивилися одне на одного, після чого я важко встав, як міг пробелькотів стурбоване «дякую» і поплентався до свого ліжка. Відчувши, що справа серйозніша, ніж здавалося спочатку, увімкнув перший-ліпший телеканал і з головою поринув у нього. Хай там як не було в реальності, телевізійний світ все ще міг рятувати від людських проблем.

10.02.2004

Відчуваю, що мені стало важко говорити по телефону. Раніше, хоч слова і не звучали чітко, мене розуміли. Зараз же я все частіше почав чути фрази, на кшталт, «повтори будь ласка» чи «поганий зв’язок» і помічати, що в роті замість язика постійно знаходиться якийсь сторонній предмет. З часом навіть виникла думка, ніби там дійсно каша і певний час я плював на підлогу, намагаючись її позбутися. А потім ховав погляд від очей дружини, яка мовчки приходила і все це прибирала. Але найгіршим було те, що я вперше в житті стикнувся з ігноруванням. Хай би яким не було моє минуле, завжди знаходилися люди, які хотіли зі мною розмовляти. Вони ділилися своїми проблемами, не завжди щиро, але раділи за мене, намагалися підтримати і бути поруч. А я ж обходився з ними як з непотребом, часто закривався в собі, зривав на них власну злість.

Зараз же, коли їхня підтримка була мені важливою, я залишився один. Зовсім один, бо ж навіть дружина, попри те, що повністю розуміє мої слова, не в змозі осягнути ту пустоту, яка продовжує роз’їдати мої легені.

25.02.2004

Я почав мочитися мимо унітазу ще два тижні тому. Спочатку не звернув на це увагу – в чоловіків таке буває, особливо в моєму віці. Просто мовчки витирав після себе кришку, намагаючись приховати сліди від дружини. Декілька днів тому усвідомив, що вже не просто не попадаю всередину, а умудряюся мочитися прямо на підлогу, зовсім не звертаючи на це уваги.

Помітивши це, відчув, як пусте місце в грудях наповнюється сотнями страхітливих мурах – паніка розросталася і розгризала моє тіло незалежно від мене. Щоб виправити ситуацію хоч якось я, продовжуючи ганебно дзюрити на підлогу, спробував шматками туалетного паперу витерти сліди недавнього злочину. Але перед очима почало пливти, а рулон зовсім не хотів віддавати мені той клятий кусок. Я з усієї сили смикнув його на себе, послизнувся на власній сечі, та впав спиною на двері. Ті відкрилися, випускаючи мене в коридор прямо під ноги дружині.

Ті мурахи раптом зникли, оголюючи дрібні рани по всьому тілу, і я заплакав. Вперше в житті заплакав, як маленька покинута дитина, яка не розуміє, що з нею буде далі. Продовжував плакати, поки дружина терпляче вимивала мене, переодягала та тягла до ліжка.

08.03.2004

- Ви знаєте… сьогодні ж таке гарно свято… а для реабілітації треба трохи медикаментів, хороший настрій і терпіння… може сходите принесете дружині квітів? У вас в під’їзді гарний магазин…

Знову він жував свої губи, поки говорив якусь нісенітницю про свята і виписував вже, певне, з сотий папірчик з тими таблетками. Хай би себе ними нагодував, цікаво, чи змогли б вони прибрати той дурнуватий хтивий погляд з сідниць моєї дружини. В ній, звичайно, багато недоліків, але поки я живий, зовсім не хотів би бачити, як якийсь немолодий і зовсім чужий чоловік дивиться на неї тим поглядом, який я в своєму становищі зовсім не можу собі дозволити.

А раніше ситуація була іншою. Це він був зморщеним, ніби яблуко, яке задовго перестояло на сонці і вже почало гнити. Це він ледве-ледве вставав з-за столу, щоб неквапливо виставити нас за двері кабінету. Зараз же навіть ця черепаха відчувала перевагу наді мною, нікчемною старою дитиною. Немовлям, за яким потрібен догляд, бо ж воно навіть памперс поміняти самостійно не в змозі.

10.03.2004

Сьогодні прокинувся від свого крику. Хотів було встати, але так довго лежав, що голова закрутилася і я знову обезсилено впав на тверду подушку. Заплющив очі, намагався прогнати нічні жахіття, але ті зовсім не збиралися мене покидати.

Я лежав в труні, склавши руки на грудях. Навколо неї стояла численна родина, заломлюючи руки від горя. В повітрі вчувалася ніяковість – кожен хотів сказати про мене щось хороше, але ніхто не зміг нічого пригадати. Тому вони відкорковували одну пляшку вина за іншою, намагалися залити дірки, які буквально з’являлися на їхньому череві.

До мене підійшла дружина. Її фіолетові щоки були погано покриті тональним кремом, що робило її схожою на багаторічну алкоголічку. Але я знав, що вона не п’є. Розумів, чому вона не п’є. Відчував сором за те, що сам довів до такого.

Вона плакала. Виливала на мене весь свій біль, який я не міг осягнути за життя. Розповідала про кожен викидень, який я переживав за чаркою в барі, в той час як вона мріяла покінчити життя самогубством, б’ючись головою об стінку. Згадувала, як вона боялася за життя нашої довгоочікуваної доньки, коли я вкотре зривався, напивався, а вдома не міг витримати дитячого плачу. Як просила мене схаменутися, кричала, а потім шепотіла вночі, що задушить мене подушкою. І попри все це була відданою мені.

Я плакав. Плакав разом з нею і розумів, що не можу нічого повернути. Більше ніколи не зможу. Хотів було сказати, що готовий почати все спочатку, що я теж її кохаю і щиро хочу змінитися заради нас, як до неї підійшов лікар-зморщене-хтиве-яблуко і почав міцно стискати її сідницю, дивлячись на мене поглядом, повним тріумфу.

- Ти ніколи не змінишся. Люди не змінюються. А якщо це і стається, то довіру більше ніколи не повернути, - вона говорила це і дивилася порожнім поглядом. Сині щоки раптом стали рум’яними, як тоді, коли ми вперше зустрілися. Лише на секунду в її синіх очах промайнув жаль, а потім вона крізь зуби прошепотіла: - Добре, що ти нарешті здох. Ховайте його нарешті!

Останні слова раптом зірвалися на крик і змусили мене здригнутися. На вулиці зірвався вітер, декілька чоловіків підійшло до труни. Але ж я ще був живим! Мені хотілося вирватися з цього проклятого пекла, але я не міг цього зробити. Благав, доводив, переконував, підкупляв, та вони мене не чули. Просто не розуміли тих нелюдських звуків, які виривалися з мого рота.

- Щось вітер сьогодні дивно завиває, - сказав один з чоловіків, як собака підіймаючи вухо догори.

- Ай, то з цього трупа останні гази виходять, - відрізав йому другий, допомагаючи класти труну на землю.

Я перестав голосити, бо ж зрозумів - це намарно. Поглянув на небо і побачив стелю, яскраву, жовтогарячу, таку ж як колись в лікарні. Вона принесла мені заспокоєння… але лише на мить. Раптом там вигулькнула червона пика з величезними рогами, яка була дивовижно схожа на того лікаря. Він сміявся і хтиво посміхався, запрошуючи мене до себе. Тоді я зрозумів: те вранішнє сонце з мого далекого минулого життя й не могло бути схожим на примарний лікарняний спогад. Бо та стеля – то склепіння пекла, до якого я саме збирався попасти.

Я не зміг нічого викрикнути, як все стало темним – то повністю безшумно закрилася кришка труни. Звідкись взялися сили, тож я почав гатити кулаками по темному дереву, але все було марно. Повітря закінчувалось, а мені лишилося дочекатися, поки я насправді помру.

49.03.3045

Не знаю, який сьогодні день. З того часу, як той жахливий сон з’явився мені вперше, я більше не вставав з ліжка. Навіть не міг говорити. Лише мукав, як поранений бик, вимагаючи, щоб моя дружина прийшла. Спершу вона прибігала, лякаючись, чи не болить мені серце або ж чи не запалилися пролежні, яких ставало все більше й більше. А потім збайдужіла, і мені доводилося боротися. Я плакав, видавав звірячі звуки, задихався. Тоді напружував останні сили, розкачувався усім тілом і падав з ліжка, вдаряючись головою об кутик тумбочки.

Кохана дружина таки приходила. На її обличчі було видно, що вона намагається побороти огиду, перед тим, як мене підіймати. А я, як міг, ніжно усміхався і задоволено муркотів, намагаючись виразити свою подяку й ніжність. Це стало ганебним ритуалом, але тільки так я міг справитися з страхом.

89.43.8943

Мені здалося, що в сусідній кімнаті я чую голоси. Час від часу до мене заходила дружина, ніжно гладила мене по голові і щось розповідала. Чомусь, її слова проходили повз мене, але заспокійливий тон приносив полегшення.

А там виявилися не привиди, а вся наша родина. Вони не приходили, бо боялися потривожити мій сон, але вони тут і це вже добре. Так казала моя дружина. Я їй вірив. Невже нарешті всі мене пробачили? Невже пустота почала розсіюватися та я нарешті зможу вилікуватися?

0000000000000

Я почув як скрипнули двері і всі голоси зникли. Мене вперше за довгий час залишили в квартирі одного, від чого в душу закралася паніка. Я вкотре почав мукати і вириватися, зосереджувати всі свої сили на тому, щоб привернути чиюсь увагу. Може вони залишилися вдома, щоб щось перевірити? Тоді вдався до давно знайомого трюку з падінням і… ніхто не прийшов.

Я лежав на животі, розкинувши руки та ноги в сторони. Потягнув за собою картатий плед, тож зараз він нестерпно грів мою спину. З лоба тонкою цівкою текла кров – це було зрозуміло по відчуттю лоскоту, яке з’явилося на чутливій шкірі голови. Губа також пульсувала болем. В роті відчувався неприємний присмак пилу. Я уважно роздивлявся двері, кут важкої радянської шафи, підняв очі догори, роздивляючись простір під тумбочкою. Помітив там обручку дружини і раптом зрозумів, що навіть не помітив, коли вона її зняла. Повільно ворухнув рукою, дивуючись силі, яка неясно звідки з’явилася, потягнувся за знайденим предметом.

Дивна поза, в якій я впав, значно ускладнювала процес діставання. Суглоби боліли, здавалося, що людина не може викривити їх так, як збирався це зробити я. Але після довгого пихтіння, я таки зміг вхопити омріяний предмет.

Метал з позолотою був холодним та важким, але грів мою душу. Я вже почав уявляти, як знову подарую цю обручку своїй дружині і як її щоки засяють рум’янцем. Дурнувато посміхнувся і по-звірячому захихотів.

А потім згадав. Згадав, що тоді, коли в скронях запульсував біль, моя жінка з фіолетово-синіми, як стиглий виноград щоками, намагалася сховатися за картатим пледом. Чітко відтворив у пам’яті як вона потягнулася за телефоном, подзвонила в швидку допомогу та почала абияк наносити тональний крем. Перед тим зняла обручку, поклала її на тумбочку, а потім випадково скинула її на підлогу.

У вухах знову залунав дзвінкий звук ударів дощу об металевий бортик. Нестерпний, як і біль у скронях, який наростав. Раптом моя рука знову стала чужою, обручка випала з пальців та покотилася на своє старе місце. Перед очима все поплило. В іншій кімнаті рипнули двері. Почулися голоси, які сміялися та тішилися. А найбільше виділявся голос дружини. Щасливий. Без мене. Зір став мутним і жовтий хідник раптом почав страшенно нагадувати лікарняне склепіння. Раптом настала темнота. Повністю безшумно.

Після

Почувши новину про хворобу, вся родина зібралася за столом – всі вони намагалися вирішити, що робити далі. Дядько, хай яким би він не був, потребував догляду, тому хтось мусив його надати. Але велика частина родини вперше була в величезному Києві, тому з радістю пішла на прогулянку. Що може статися, якщо лише на півгодини заскочити до кав’ярні, яка нещодавно з’явилася на місці квіткового магазину?

Коли всі повернулися, були радими, що могли розрадити нещасну тітоньку та сестру, дати їй надію. А щоб зовсім позбавити її необхідності сьогодні доглядати за хворим чоловіком, послали принести йому води допитливу дванадцятирічну дівчинку – надто дорослу на свій вік, але таку чарівну племінницю.

Вона, весело посміхаючись, вже готова була побажати дядькові доброго дня, як раптом побачила бездиханне тіло, яке в неприродній позі лежало на підлозі. Його обличчя перекосило від паніки, а очі були схожими на очиська купленої в супермаркеті риби – такі ж вирячені та мутні. По його шкірі виступили незрозумілі плями, які робили дядька схожими на картатий плед, який той судомно стискав в мертвих пальцях. Обличчя, роздуте і сизе, вкривалося ще свіжими краплями поту. Мокре волосся відганяло страшенним смородом. На губах застигло коричневе густе мокротіння, а по жовтому коцику розтіклася противна рідина з крові, сечі, калу, рвоти і мокротиння, яка, здавалося, без кінця витікала з тіла.

Ніжні пальці дівчинки розтиснулися, стакан впав на підлогу і розбився на дрібні друзки. Але цей звук потонув в неземному крикові, який струснув квартиру, а потім зник так само раптово, як і з’явився. Коли дорослі прибігли перевірити, що ж сталося, дівчинка блювала на підлогу, відчуваючи сором за те, що комусь прийдеться це витирати.

І тієї ночі вона вперше відчула, як холодний піт жаху з’являється на її обличчі, плечах, животі та стегнах, а потім стікає донизу, повністю заполоняючи її свідомість. Перекошене тіло дядька ще довго приходило до неї уві сні, простягаючи до неї сині, вкриті венами та дірками руками. Одного дня вона відчула сильний біль у скронях…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

26/11/21 01:10: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
11/01/22 22:09: Вибув з конкурсу • Другий етап