Прекрасне життя

Secession Studios, Greg Dombrowski - Poetry of Madness

Нема для людини більшої біди, ніж усвідомлення своєї нікчемності. Можливо, було б воно простіше, якби нам з самісінького народження давали хоча б якусь настанову щодо свого подальшого життя. Однак жорстокість людського існування у тому, що нам доводиться самим шукати свій талан. Щастить же тим людям, котрі знаходять його відразу і пожинають плоди своєї праці, а є й такі, які живуть життя марно, стрибаючи то у вогонь, то у воду, горять і топляться, втім своє покликання так і не знаходять. 

Свирид був із тих, хто марно метався. Його матінка завжди казала, що він у неї найфайніший. Можливо, це був єдиний талант у того, бо більше він не спостерігав за собою якогось надзвичайного хисту. Парубок свято вірив їй, бо як можна не вірити матусі? Ось це вийде на вулицю, підкрутить подовгуваті вуса і очима глипає на місцевих дівчат. А що був справді вродливий, темночубий і кароокий, то дівчата тільки бісики пускали і усмішками щедро сипали. Йшов йому вже двадцять третій рік, а досі ще не був жонатий.

— Може вже досить? Що тобі не вистачає? Маєш ґрунт, маєш гроші, вибирай будь-яку і живи собі щасливо. Я не вічна, сину. Хто про тебе подбає? – Матінка як завжди незадоволено хмурилась.

Свирид глянув на неї, зі смутком помічаючи як під карими очима залягли тіні, а темне волосся подекуди вкрилось срібними нитками, та похитав головою.

— Не говори дурниць, мамо. Хто тобі сказав, що я не можу подбати про себе? Чи я причинний, чи слабий?

— Іноді мені здається, що у тобі все-таки є трохи божевілля, – бурмотіла збентежено жінка. - Шукаєш невідомо чого і невідомо де. Годі вже! Зупинись, бо буде пізно.

Свирид тільки підсміювався та крутив вуса. І після кожної такої суперечки із матір’ю, все дужче і дужче замикався в собі. 

— Йду я, мамо. Тісно мені тут. Дихати немає.

Жінка аж сплеснула руками.

— А як же я? Лишаєш стару матір одну?

— Ти не одна, мамо. Є ще Горпина та Антось. Ти за них постійно забуваєш.

Мати тільки похитала головою.

— Твої брат і сестра ще малі. Не дають ради навіть самим собі…

— Хіба? Бідолашній Горпині вже треба заміж, а вона ще у дівках сидить. А Антось тільки на рік молодший від мене! Вони такі ж дорослі як і я! Ні, мамо, я йду, – голос парубка прозвучав настільки впевнено, що матері тільки довелось слухняно скоритись.

— І куди ти підеш? – тихо запитала вона.

Свирид знизав плечима.

— Я хочу побачити світ. Окрім села я більше нічого не бачив. Мені здається, що моє щастя зовсім близько, тільки ось не хоче воно до мене йти. Я сам до нього піду.   

— Ох, Свиридку! – у темних очах матері з’явились сльози. – Я так не хочу, щоб ти йшов. Але я знаю, ти такий затятий як твій батько. Ти ж не залишишся, правда?

Парубок похитав головою. На душі було млосно від думки, що це він став причиною сліз матері, але бажання піти геть довгенько не покидало його. 

Та тільки важко зітхнула.

— Почекай ще. Не йди.

Свирид слухняно залишився стояти на місці, натомість жінка підійшла до скрині, у якій зберігала гроші та різні цінності, і прийнялась завзято у ній копирсатись. Парубок знову відчув млість та неспокій. Мама відкривала скриню не так часто, не часто і брала щось звідти, а навпаки намагалась туди частіше складати гроші для сім’ї. І ось тепер, вона відкрила скриню саме для нього і це аж ніяк не радувало парубка.

— Ось, – жінка протягнула йому мішечок набитий грішми по зав’язку. – Якщо відчуєш нужду чи просто засумуєш за домом…

— Мамо, я не покидаю дім навіки! – заспокоїв її Свирид, лагідно усміхаючись. – Якщо нічого не знайду, якщо мені буде нецікаво, то так і бути… Повернусь сюди, женюсь на якійсь гарненькій кралі, і ти будеш найщасливішею бабцею у селі.

— Просто будь щасливий. І знайди себе. – Мати міцно обняла Свирида. На якусь крихітну мить, йому захотілось плюнути на все та залишитись в рідній домівці, поруч із матір’ю, братом та сестрою.

«Але чи буду я щасливий, так і не дізнавшись що там, за межами села?»

— Годі, мамо! – важко пробурмотів парубок. – Ще треба із Антосем і Горпиною поговорити. Бо будемо так прощатись до ночі. 

Він обережно відняв від себе її тонкі руки і пішов до хвіртки.

— Свириде! – мати знову кликала його. Хлопець оглянувся і побачив як та швидко крокує до нього. – Ледь не забула про нього! Тримай! – жінка простягнула йому невеликий срібний перстень. Парубок з подивом глянув на матір. – Що? – усміхнулась вона стримуючи сльози. – Він приносить удачу.

— Але ж він жіночий!

— І що? Ти ж ідеш щастя шукати. Яке щастя без каблучки? – матір підморгнула йому.

На цей раз Свирид відчув, що мати таки справді змирилась і відпускала його. Йому стало легше дихати, а із серця наче тягар звалився. Він покрутив перстень в руках, з подивом відмічаючи, що у блиску чорного камінця є справді щось магічне.     

Прощання із сестрою та братом пройшло швидко та без сліз. Худорлява Горпина важко зітхнула, а Антось тільки похитав головою.

— Дурне ти робиш, брате, але не мені тебе судити. Можливо, справді там щось є, – мовив той міцно обійнявши Свирида. Парубок тільки осміхнувся краєм губ. Знав добре, що якби не матір, Антось пішов би слідом за ним, але господарство саме себе не догляне.   

Отже, ні на мить не затримуючись у селі, з легкою душею та чистим серцем Свирид вийшов із села в пошуках щастя.

Спочатку дорога видалась легкою. Парубок йшов повільно, ледь чутно насвистуючи щось веселе під ніс. Довкола буяло життя і хлопець, який до цього дня ніде не виходив за межі рідного села, з цікавістю оглядався то на розлогі дерева, то на блакитне небо, то на золотосяйне сонце. Легкий подих вітру збив з голови капелюха, який наказала тримати при собі матуся, і тепер, відчувши тепло спекотного травневого дня, Свирид голосно розсміявся. Вперше він так далеко від дому і вперше не отримає від матінки стусанів за непослух. Нарешті парубок відчув себе вільним. Неспішно простуючи, він дійшов до сусіднього села, а там знову вирушив далі.

Перший тиждень минув у мандрах. Осяяний сонцем та овіяний лагідними вітрами Свирид вщент забув за рідну домівку. У веселих гулянках на галасливих вулицях він танцював з сільськими красунями, не раз втрапляючи у неприємності. Місцеві парубки не дуже любили, коли чужинці загравали до їхніх дівчат. Однак, з кожної бійки Свирид виходив переможцем, і, наче нічого страшного не сталось, далі продовжував веселитись. Дівчата липли до нього, закохано зиркаючи з-під довгих вій, а йому було до них байдуже.

«Не те!» - думав він, збираючи торбу із харчами та покидаючи село без жодного каяття. І його подорож знову продовжувалась. 

Бадьоро, з невеликим хаосом, який тепер поселився у його душі, Свирид добрів аж до міста Лева і з радістю кинувся у його обійми. Це був вже місяць його мандрів і вперше за цей час парубок відчув неймовірну втому. Хотілось знайти своє місце посеред цього дивного люду, забитись у затишний куточок і просто відпочити.

Був ранок, ще навіть не світало, однак місто вже гуло життям. Дорога тремтіла від колісниць, галасували жебраки, чіпляючись до перехожих, поважно рухались багато вибрані пани та пані. 

Свирид зчудовано оглядав місцевих, подумки прицінюючись чи вистачить у нього коштів на таке ж вбрання. Він роздумував, що було б непогано вибратись як один із цих панів, велично увійти у якийсь трактир і роздобути прекрасне і, головне, найдорожче місце для ночівлі. Торбинка, подарована матір’ю у дорогу з невитраченими досі золотими, зрадливо тягнула кишеню і йому якомога швидше захотілось такого ж багатого життя як у панства.

У животі забулькотіло і він згадав, що від вчорашнього дня ще нічого не їв.

«Втамую голод, а тоді вже буду думати про багате життя,» - подумав він оглядаючись у пошуках їжі.

Неподалік смачно запахло хлібом і парубок пішов на запах, який привів його прямісінько до пекарні. Поблизу вхідних дверей сидів жебрак і голодними очима позирав на розцяцьковану вітрину. Свирид жалісно зиркнув на того та кинув монету зі свого гаманця. Волоцюга звівся на ноги та побіг геть, не мовивши ні слова. Хлопець, зчудований такою дякою, декілька секунд стояв біля дверей наче громом вражений, доки врешті не наважився увійти всередину.

Декілька хвилин опісля, він сидів на порозі і ледь не давлячись жадібно наминав хліб. З’ївши все до крихти, парубок подався далі. Якусь мить Свирид йшов, захоплено придивляючись до яскравих вітрин крамниць, принюхуючись до кави, запах якої здавалось би повністю захопив місто, і подумки дивувався – довкола людей було дедалі менше. Вулиця тягнулась кудись вглиб і він слухняно йшов все вниз і вниз. 

— Доброго дня, пане! – позаду озвався незнайомий голос. Свирид оглянувся і побачив того ж жебрака, якому зовсім недавно кинув монету. – Я хотів вам подякувати за гроші.

— Будь ласка, – спохмурнів Свирид. Він насторожено зиркнув на того: у очах волоцюги промайнув недобрий блиск.

— Пан нетутешній і заблукав? Показати вам дорогу? 

— Дякую, я знаю дорогу. – Парубок стримано усміхнувся і вирішив, що настав час повертати назад. 

— Як знаєте, пане, - знизав той плечима. Ніж зловісно блиснув у замурзаних руках. – Давай гроші!

У Свирида похололо у грудях.

«Сам винен!» - голос розуму картав за необачність.

Звичайно, Свирид міг добряче зацідити волоцюзі, однак ніж у руках псував всі його сміливі наміри. Подумки проклинаючи свою доброту, парубок протягнув гаманець злодієві. Той щасливо зареготав, варто було грошам опинитись у його руках.

— Йди собі з Богом! А краще вертайся додому! – доброзичливо махнув на нього ножем волоцюга і Свирид, сам того не відаючи, щодуху кинувся геть.

У грудях пекло від болю, варто тому було покинути непривітну вулицю. Дихання ніяк не вдавалось вирівняти. Він захекався як собака, притулився до стіни чолом і нараз груди знову здавило. Хлопець несподівано для самого себе зареготав. Він сміявся так щиро і голосно, що деякі перехожі злякано поглядали на нього, однак йому було байдуже.

— Йолоп! – бурмотів Свирид тихо. – Ну і йолоп!

Добряче відсміявшись, він протягнув руку у іншу кишеню і полегшено видихнув: мамина торбинка із золотом була неушкоджена.

***

Те літо було бездощовим. Розпечена сонцем бруківка під ногами, ввечері переливалась мерехтливим золотом ліхтарів. Як ніколи, Свирид відчував себе у своїй стихії. Він не розкошував, але й не бідував. Намагався не привертати до себе увагу, однак любив гарно одягнутись та навіть встиг затоваришувати із місцевими вельможами. Щодня ходив у театр, гарно вибраний як пан, опісля супроводжував панночок-красунь до їхніх багатих домівок, а темної ночі навідувався до корчми, одягнений у своє старе лахміття. Тоді хлопець нерідко напивався до чортів та брав участь у всіляких бійках. Це подвійне життя йому припало до смаку. Шум міста заколисував та дурманив, і що більше він вслухався у цей шум, тим більше хотілось залишитись у Львові назавжди.

Втім літо швидко закінчувалось. І здавалось би такі прекрасні леви із будівель вже дивились на нього не гостинно, а навіть дещо вороже, панночки видались тільки розмальованими бездушними кокетками, смачний хліб з пекарні приївся, а театр став доволі передбачуваним. Панське життя стало рутиною, таємне нічне – небезпечним. 

Одного пізнього літнього вечора, після того, як він супроводив ще одну вродливу панночку додому, небо над головою наче сказилось і зверху полились перші краплини дощу. Доки парубок дійшов до трактиру, у якому жив, то повністю змок до нитки. Його красиве панське вбрання швидко перетворилось у звичайнісіньке лахміття. Свирид косо глянув на себе і аж зблід. З запиленого люстра на парубка дивилось таке до болю знайоме обличчя матері. Круглі карі очі з осудом поглядали на нього.

«Я зовсім про вас забув!» – злякано подумав він.

Щоки аж запаленіли від сорому. Погода наче відчула його настрій, адже на вулиці зчинилась справжнісінька веремія. Грім долинав звідкись з висоти, а розпечена нагайка блискавиці розтинала темну безодню хмар. Вітер свистів у димарі і вперше за довгий час Свирид себе відчув незручно і самотньо. 

Сон довго не йшов, а дурні думки безперестанно лізли в голову.

«Варто повертатись, – гарячково думав він. – Хоча вертатись немає з чим. Мої гроші закінчились, щастя так і не знайшов, а повертатись з порожніми кишенями якось негарно… Добре, що хоч мамина торба з грошима є… Але як її в очі тепер дивитись? Брат засміє, а сестра тільки похитає головою... Соромно як. Хоч не вертайся… Але ні! Треба вертатись…»

Свирид так і провалився в неспокійний уривчастий сон, а вранці почав збиратись в дорогу. 

Торбинка з грошима помітно схудла, парубок зважив її у руках і важко зітхнув, знову картаючи себе за кожну витрачену монету.

— Погуляли і досить, – розважливо мовив він до господаря трактиру. Той незадоволено скривився наче з’їв мила.

— Щасливої дороги, – тільки й буркнули йому вслід.   

Дорога додому видалась важчою, аніж та, якою він вирушив у мандри. Один день Свирид йшов повільно, а на наступний - вітер ніс його наче на крилах. Бажання розвернутись та повернутись до міста не зникало. У перший же день мандрів він з тугою дивився назад і серце болісно кололо то за старими будинками, то за розцяцькованими вітринами крамниць, то за запахом кави та смачного випеченого хліба.

Він йшов вперед, а в душі ніс тягар, відчуваючи невимовний сором, який доведеться пережити перед рідними. По ночах нерідко будили жахіття, у яких матінка називала його гульвісою, а брат з сестрою всіляко насміхались з нього. «А що, знайшов своє щастя, лайдаку?» - сміялись вони і на це Свирид нічого не міг відповісти.

— Що буде, те буде! – махнув одного ранку він і, невиспаний, голодний та злий, пошкандибав далі.

Тепер парубок рідко зупинявся у трактирах, перебивався тими харчами, що мав, подумки плекаючи надію швидше дістатись рідної домівки і якнайшвидше пережити ганьбу.

Дні ставали коротшими, а сонце показувалось з-за пониклих хмар дедалі рідше. Ліси темніли над головою, небезпечно нависаючи важким гіллям. Свирид жахливо мерз, кутався у тоненьку свитину, цокотів зубами, але терпляче йшов вперед. Як на лихо, до вечора почало дощити і нещасливий мандрівник знову почав себе картати за непродуманість. Несподівано, поміж переплетених гілок ялиць та сосен, блиснуло світло і відразу ж зникло.

«Нарешті відпочину!» – подумав Свирид, відчуваючи піднесення від думки, що нарешті зануриться у теплу постіль. Він бадьоро вирушив вперед, ледь не потопаючи в багнюці. 

Світло то гасло, то знову з’являлось, і парубок покинув би свої наміри переночувати у теплі та затишку, якби не шумна музика. Він вже давно не чув такого веселого мотиву, котрий дедалі чіткіше лунав з-поміж лісових нетрів. Парубок і не помітив як вибився з шляху.

Мелодія обірвалась так різко, що він аж стрепенувся. Свирид отямився посеред лісу. Холодні краплини лились на нього рікою, а все довкола було наче марево. Темрява загорнула його у непривітні обійми і нараз тому стало моторошно.

Бум! – скрипка знову завела свої трелі. Трактир виріс перед ним несподівано як гриб. Темний фасад будинку здавався непримітним і губився на фоні яскравої вивіски, на якій великими літерами було виведено «ПАНЯ ЧЕРВОНА». Парубок відчув на собі чийсь уважний погляд та підвів очі вверх. Лляна шторка на другому поверсі колихнулась і краєм ока хлопець встиг запримітити тонкий силует молодої панночки.

«Тут мені не доведеться сумувати!» – подумав Свирид, варто було переступити поріг закладу. Ніхто на нього навіть не глянув. Всі займались своїми справами. Хтось набивав пузо, хтось прикладався до чарки з медовухою, а хтось хвацько розповідав веселі історії. Довкола зібралось своєрідне товариство. Гамір та сміх не стихали ні на мить. Музика слабко доносилась з-під струн скрипки.

 «Мабуть, саме провидіння закинуло мене у цю місцину,» - здивувався хлопець тому, що спромігся розчути таку тонку мелодію крізь шум дощу.  

— Є місце для ночівлі? – запитав він у власниці, огрядної немолодої жінки. Та глянула на нього з-під важких вій і примружила темні очі.

«Ну і жаба!» – подумав він, вдало маскуючи огиду привітною та дещо наївною усмішкою

— Ще один… - незадоволено пробурмотіла господиня та скривила яскраво напомаджені губи в завченій усмішці. Вона здалась Свиридові ще більш огидною, ніж була. - На другому поверсі якраз звільнилось місце, ніби чекало на тебе. Останній хто там жив, ледь не здох у лісі, бо нажерся дурних грибів і якогось біса його потягнуло до болота. Маю надію, що ти не будеш лазити по лісах, – проторохкотіла стара грудним голосом.     

— О, я надіюсь, з ним все добре? – з вдаваним співчуттям запитав Свирид, бажаючи якомога швидше спекатись власниці.

Та хрипло розсміялась.

— Лазить десь той йолоп. Досі не можемо його знайти. Май на увазі, якщо щось лисе полізе до твого вікна, то це тільки Володька.

— Володька? – перепитав Свирид, відчуваючи нестерпне бажання якомога швидше дременути геть. Як тільки дощ припиниться.

— Ну, той, що грибів обжерся. Та що я тебе лякаю, любчику… - Карга мило усміхнулась, показуючи свої жовтуваті зуби. – У нас цілком пристойне товариство. Ось тільки глянь на того пана! Видиш, той що у смугастому костюмі?

Свирид слухняно глянув у вказаний бік, змірюючи незнайомця уважним поглядом. Чолов’яга був огрядним, немолодим, з пишними темними вусами. Чуприна була чорною, блискучою, з ледь помітними тонкими нитками сивини, однак, не зважаючи на це, добродій не втратив лоску. Він підкидав щось високо вгору, а на тонких пальцях виблискували дорогі персні. Щось було магнетичне, неприродне, навіть магічне в кожнім поруху, котрий здавався ідеально продуманим як у фокусника.

Довкола пана згуртувалось безліч охочих, які жадібно їли очима кожен рух і схвально вигукували, коли хтось вигравав .

— Ще б йому тут не поселитись! – торохкотіла далі стара, схвально кивнувши у бік пана. Парубок зрозумів, що за розглядинами незнайомця, пропустив добру половину старечої балаканини. – Місце тут тихе, гарне. Відпочинок від міської суєти. А його племінниця ще хворіє на якусь заморську хворобу… Ліс у нас дивовижний, пане… - карга затнулась, пригадавши, що не запитала у того імені.

— Свирид, – люб’язно прийшов на допомогу їй парубок.

— Ех… Гарний ти хлопець, Свириде!.. – стара щось приглушено пробурмотіла, знову насупившись.

Свирид марно намагався розібрати її бурмотіння. Він нетерпеливо спостерігав, як та розливає медовуху у величезні кухлі, низько схиливши голову над ними. Врешті обернувшись до парубка, карга знову як ні в чому не бувало гостинно усміхалась.

 - Знайдеш кімнату сам? Чи мені допомогти?

Очі у неї лукаво блиснули, а густо напомаджені губи розтягнулись у масній усмішці. Бідолашний Свирид аж зблід від хвилювання, зрозумівши, що та залицяється до нього.

— Дякую, пані. Я сам знайду.

Він похапцем кинувся по рипучих сходах вверх, у спину долинав такий же рипучий сміх старої.

— Жаба волосата! – сердито пробурмотів він, щойно зачинились двері. Здер із себе мокрий одяг, і відразу ж впав на ліжко. У шибку заторохкотіли важкі краплини дощу. Свирид завився у ковдру наче налисник та роздратовано озирнувся довкола. Кімната була крихітною, і окрім ліжка та одного стільця, який слугував для того, щоб складати на нього речі, там більше нічого не було. Звиклий до розкоші у Львові, тепер він з огидою оглядав місцину, у якій мав перечекати негоду. Він міг обійти всю кімнату зробивши тільки п’ять невеликих кроків. Тіло неприємно чухалось і у Свирида виникла підозра, що у колишнього мешканця були воші. – Вбогість чумазна!

Він підвівся і кинувся до торби в пошуках поживи. Їжі там не було. Зате знайшлась проста сорочка і штани, яким Свирид безмежно зрадів.

— Щоб тебе! – вилаявся парубок, побачивши як по його руці і справді кочує чорна комашка. На щастя, то була тільки муха.

Лайку заглушив шквал музики, який долинув з-під підлоги. Підлога була тонкою і рипіла під ногами від найменшого кроку, Свирид безперестанно чухався, а знизу як заведені верещали п’яниці.

«Як у такому місці міг поселитись такий порядний пан? – думав Свирид, дедалі частіше чухаючись. На лобі з’явилась невелика зморшка. – Можливо він і не такий порядний?»

 Знизу заманливо запахло м’ясом. Свирид почухав черево, відчуваючи як рот наповнюється слиною.

— До біса стару каргу, я хочу їсти! Бравий козак завжди знайде вихід! – вигукнув сам до себе парубок та кинувся вниз.

В залі якраз зібралась велика компанія. Гамір довкола не думав вщухати, а навпаки навіть посилився. Здавалось би, за одним столом зібралось всеньке село. Чолов’яги весело реготали, граючи якусь заманливу та дещо дивакувату гру. Краєм ока Свирид поглядав на те, як вони підкидали вверх чудернацькі дощечки із символами та гучно вигукували, коли хтось вигравав.  

— Цікаво, правда? – долинув вкрадливий голос.

Свирид озирнувся і ледь не вдарився лобом об того добродія у смугастому костюмі. Темні очі пильно вглядались у його карі.

— Що це за гра? – відчуваючи себе у неймовірно незручному становищі запитав парубок. Пан тільки усміхнувся крізь вуса.

— Ця гра називається кості. Глянь! – він вказав на знайомі подовгуваті дощечки, котрі тримав у руках. – Все дуже просто. Вибирай, білі чи чорні?

— Б-білі, – аж затнувся від несподіванки Свирид.

Пан підкинув кості вгору і спритно спіймав їх. На долоні весело поблискували білі знаки.

— О, тобі пощастило. Ти виграв, – усміхнувся чоловік та поплескав того по плечах. – Не хочеш зіграти?

— Я не впевнений…

— Гаразд! – знизав плечима добродій і поволі вирушив до столу, де на нього вже чекали. – Гей, ледацюги, щось виграли без мене?

— Та ось, пане Якове, Стецько знову програв свої штани. Буде повертатись додому голий. Знову.

— Я не казав вам про вміння вчасно зупинитись? – м’яко зауважив пан, поблискуючи чорними очима.

Публіка розреготалась, розступившись перед вельможним паном.

— Стривайте! – раптом вирвалось у Свирида. Він відчув бажання повністю заволодіти увагою цього чоловіка. – Чи не могли б ви мене навчити цієї гри? Як буду певний у своїх силах, тоді і буду грати на гроші.

— Хм… Продумуєш все і не кидаєшся у гру з головою? – хмикнув пан, пригладивши чорні закручені вуса.

Гамір довкола стих.

«Ось воно! Він володар цього натовпу!» - з благоговінням подумав Свирид.

— Давно таких тут не було. Гей, юначе! Я готовий вас взяти у свої учні.

Серце радісно затріпотіло у грудях Свирида. Йому здалось, що в ту мить трапилось щось дивовижне.  

— То коли починаємо? – нетерпляче вигукнув він.

Пан усміхнувся.

— Ох, молодість і цей запал! – він крутнув рукою вуса, ніби задумався. Темні очі хитро примружились. Потім пан хитнув головою, гучно плеснувши руками аж луна пішла залом. – Чому зволікаємо, юначе? Сідайте! Почнемо прямісінько зараз!

Свирид на декілька секунд наче вкляк.

«І нащо мені це все?» – подумалось йому, та було пізно. Ноги, наче не його, несли до самотнього хиткого крісла. Він сів і почав чекати науки пана Якова.

— Ти якийсь блідий! – хмикнув той, відразу ж перейшовши на «ти».

— Я ніколи не грав у азартні ігри, – зізнався Свирид, ховаючи очі від сорому.

— Ніколи не пізно почати, – підбадьорив пан. Для Свирида публіка, котра довкола гуділа як у вулику, розчинилась у повітрі. – Глянь! – перед ним знову з’явились ті самі дощечки. На цей раз їх було набагато більше. Парубок подумки почав їх рахувати, однак свідомість плила від хвилювання, він збивався і знову починав спочатку. – Їх тут сімнадцять. По вісім на гравця і одна, – Яків показав на яскраву червону плиточку, – гарант справедливості.

— Як це?

— Фортуна річ перемінлива. Іноді вона на твоїй стороні, а іноді відвертається від тебе. А іноді вона вирішує покласти рівновагу. Нічия трапляється рідко, але все-таки трапляється. – Яків знизав плечима. – І ось, у тебе показує вісім білих, у мене вісім чорних, та, здавалось, ми обидва і виграли і програли. Але для цього існує вона. Червона паня. З одного боку просто червоне тло, а з іншого пані у всій своїй красі. Вибирай, тло чи паня? Тільки роби це вдумливо, Свириде. Її вибирають тільки раз.

Голос пана звучав як у трансі. Темні очі горіли хитрим вогнем. Серце Свирида голосно затріпотіло. Здавалось, що те тремтіння гулом відбилось у його вухах. Публіка довкола мовчала. Залишився тільки пан і його темні бездонні очі. Парубок відчув як його щоки наливаються рум’янцем та притулився до спинки крісла в пошуках опори.  

— Тло… - пробурмотів він не своїм голосом. – Я вибираю тло.

 Повітря довкола затремтіло і публіка поблизу знову загуділа. Пан хмикнув, приймаючи вибір гравця.

— Що ж… - усміхнувся Яків. – Тоді почнімо гру.

Рука метнула уверх біляві та чорні кості. Почувся звук падіння і гучний задоволений ляск. Пан виграв, задоволено потираючи руки.

Свирид насупився.

— Хочу ще.

— Як бажає того молодий пан.

Руки спритно метали кості, ті знову падали на стіл зі скрипінням. На цей раз удача була на стороні юнака.

— Хочу ще!

Пан задоволено потирав руки, реготав як оскаженілий, коли програвав і співчутливо плескав Свирида по плечі, коли той програвав. Парубок тягнувся до кісток і, здавалось, увесь світ став нереальним. Догорали у дзбанках свічки, дзвеніли монети, людей ставало дедалі більше. Гулко лилась у чарки медовуха, Свирид жадібно ковтав її, не відчуваючи смаку. Виграш і поразка – наразі це єдине, що найбільше хвилювало його. Увесь світ став грою у кості, а пан і Свирид їхніми володарями. На якусь коротку мить хлопець відчув, наче перебуває на якійсь досі невідомій йому вершині, де нема ні люду, ні горя, ні радості, а довкола тільки безмежна небесна блакить. Душею він потягнувся ще вище і…

Зненацька парубок підвів голову уверх та зустрівся поглядом із найблакитнішими очима, які тільки доводилось йому бачити. Дівчина була високою, худорлявою, а на її щоках горів нездоровий рум’янець. У ній він відразу ж впізнав ту панночку, котра визирала крізь прозорі шторки. Свирид бачив чимало красунь, однак таку він бачив вперше. Мамина каблучка, захована та несправедливо забута, несподівано стала важкою.

— О, Аделя! – владний голос пана змінився. Той заворкотів до дівчини як до малої дитини. – Я ж казав тобі не виходити після опівночі.

— Але, дядечку, там так шуміло! – дівчина підвела на пана ясний погляд і Свирид враз відчув заздрість до Якова. Йому хотілось, щоб панночка теж поглянула на нього. Хоча б раз. Але та не дивилась, наче увесь світ існував тільки довкола її дядечка. Пан забув за Свирида і того пробрала злість. Він підвівся з крісла, однак медовуха та втома дали про себе знати. Крісло жалібно скрипнуло, боляче проїхавшись по нозі. Парубок втратив рівновагу та повалився на підлогу.

Пан глянув на Свирида і добродушно розреготався. Панночка глузливо зиркнула на нього і відразу ж відвела погляд.

— Йому більше не наливати, – поблажливо мовив Яків. Все довкола заревло від сміху. Свирид досі продовжував борсатись на підлозі не в змозі піднятись з місця. На нього напав такий сором перед панночкою, що він ледь не розплакався. – Годі тобі червоніти, лобуряко. Підводься, – прошепотів до нього пан і подав йому року. Свирид вчепився за неї, відчуваючи себе неймовірно п’яним і слабким. – Я відведу тебе до кімнати. 

— Вибачте, пані! – пробелькотів він до якоїсь незнайомої жінки, подумавши, що то Аделя.

Пан виконав свою обіцянку та відвів його вверх. Свирид декілька разів перечепився через сходи, заплутався ногами та ледь не потягнув за собою Якова. Чоловік був не дуже задоволеним. 

— До ліжка сам дійдеш, - буркнув той, прикривши за собою двері. Свирид слухняно кивнув головою, заплющив очі і впав прямісінько носом на підлогу.

Йому снились блакитні очі панночки Аделі.

Прокинувся він з першою зіркою і ніяк не міг збагнути як йому вдалось проспати цілий день. Розбудила його весела музика знизу. Свирид швидко переодягнувся у вчорашнє вбрання, котре вже встигло висохнути і нетвердою ходою пішов до залу.

Довкола знову було багато люду. Час гри у кості ще не настав, дівчата танцювали, однак серед них Свирид не бачив Аделі. Панночка попри галас, зручно вмостилась біля вогню і з цікавістю гортала стару книгу. Вся її увага була зосереджена на пожовклих сторінках, а сам Свирид з якимось трепетом та невідомою досі ніжністю поглядав на дівчину. Там, біля блискучого вогню, її біле як молоко волосся переливалось живим сріблом, а сині очі пломеніли жаром. Вона здавалась неземною і парубок відчув, як від погляду на неї, серце жалісно гупає всередині.

— Гарна, правда? – озвався позаду вкрадливий голос. Той аж підстрибнув від несподіванки і відразу ж кинувся виправдовуватись, жалібно затинаючись. Пан Яків усміхнувся з розумінням. – Годі тобі, Свириде! – мовив він, коли йому обридло слухати парубка. - Як щодо гри у кості? На бажання. 

Очі Свирида засяяли. Він ще раз глянув на Аделю і усміхнувся.

— Гаразд, - погодився він. - З великою радістю.

Гра йшла знову, весело та неспішно. Народ галасував, лилась медовуха. П’яний Свирид поглядав на кості гордо. Він виграв чимало золота, однак було золото, яке ще не належало йому.

Кістки знову зірвались уверх і градом посипались на стіл. Пан Яків аж сплеснув долонями. Йому сьогодні не щастило.

Аделя з цікавістю поглядала на гравців зі свого м’якого крісла, відкинувши вбік книгу. На мить, її погляд зупинився на парубкові. Той густо почервонів і, опам’ятавшись, весело підморгнув панночці. Дівчина зашарілась і знову втупилась у книгу.

— Ну, яке твоє бажання? – похмуро запитав пан Яків.

— Хочу прогулянку з вашою племінницею, – насмілився Свирид і подумки затремтів від хвилювання. Він відчув себе неймовірно хоробрим, коли був напідпитку.

— Ні. – просто мовив Яків. – Моя Аделя не цінний приз. Придумай щось інше.

— Але навіщо думати про щось інше, якщо таке моє бажання?

Обличчя пана Якова почервоніло від люті. Він злісно блимнув чорними очицями на Свирида, пробурмотів прокляття і, одним рухом змівши кості, грізно вийшов з-за столу. Стілець погрозливо скрипнув, Свирид аж затремтів від хвилювання. Однак Яків ще раз кинув на нього злий погляд і пішов геть до своєї кімнати. Аделя, яка мовчки спостерігала за грою, тільки похитала головою та кинулась за паном. Сходи зарипіли під її тонкими ніжками.

— Дурню ти зробив, - хрипло мовила до Свирида власниця, яка невідомо як опинилась поблизу нього. – Я б радила тобі йти звідси, поки не пізно.

— Не можу і не хочу.

Стара зітхнула та пошкутильгала до печі. 

Свирид відчув, що втомився. Він піднявся по сходах уверх, дійшов до своєї кімнати і впав на ліжко. Те жалібно заскреготіло під ним. Парубок заплющив очі і вже налаштувався на сон, як тут у двері ледь чутно пошкреблись.

— Хто там? – запитав він.

— Це я, Аделя.

Він відразу ж схопився відчиняти двері. Перед ним справді стояла панночка. Вона виглядала доволі розгубленою, а її щоки навіть у повній темряві горіли хворобливим рум’янцем. 

— Мій дядечко хотів вибачитись перед вами. Він вважає, що втрачати такого цінного гравця безглуздо. Тим паче це тільки скромна прогулянка, – вона слабко усміхнулась.

— Пані Аделю, я… Я справді… Мені так прикро… Я бовкнув не подумавши… Я… - Свирид забелькотів, безперестанно червоніючи та мовчки проклинаючи себе за таку красномовність.

Панночка не мовила ні слова, однак йому здавалось, що дівчина подумки реготала з нього. Коли вони вийшли на зарослу мохом стежку, парубок відчув, що ясність думок знову повертається до нього.

— Вибачте, пані Аделю, за таку красномовність. Я не сподівався… Не сподівався вас побачити, – врешті мовив він, густо червоніючи.  

— Мій дядечко не любить кидати слова на вітер, – знизала плечима Аделя. – Він вважає, що борг у грі повинен бути виплаченим. Власне, тому я тут.

— Я… Я бачив ви читали книгу. Нещодавно.

— Так, тут доволі нудно, – коротко мовила Аделя.

— То чому ви тут? 

Дівчина допитливо глянула на нього, підвівши свої до неможливості блакитні очі.

— Я маю на увазі, така краса як у вас, Аделю, не повинна в’янути у цій глушині.

— Ви вважаєте мене красивою? – запитала панночка, дивлячись прямісінько у очі Свирида. Той аж знітився під її поглядом і невпевнено пробурмотів:

— Що ви, панночко… Я вважаю, що ви найвродливіша дівчина, котру мені доводилось зустрічати.

Від втіхи Аделя аж заплескала у долоні і дзвінко засміялась.

— А ви вмієте вгодити дівчині, – мовила вона.

Розмова несподівано стала жвавою і веселою. Зникла кудись сором’язливість і тепер Свирид безтурботно торохкотів, закохано споглядав на панночку та подумки малював її прекрасний портрет у своїй голові.  

Місяць сонно опустився над лісом, осяявши їхні голови. Здалось Свиридові, що волосся Аделі засріблилось, а потім…. Потім трапилось щось дивне. На якусь коротку мить йому здалось… Він стривожено підскочив з місця і ще раз глянув на Аделю.

«Здалось!» - подумалось йому. І справді шкіра у панночки була не прозорою як у примари, а очі не сяяли холодним та лютим вогнем. Та легко підвелась вслід за ним, вибачливо усміхнулась і вони попрощались. Щоб наступного вечора знову зустрітись.

І знову.

І знову.

І знову…

***

Історія повторювалась…

Парубок прокидався, коли тільки-но починало смеркати, опускався вниз, де на нього з нетерпінням чекав Яків, і гра у кістки продовжувалась. Потім у його двері шкряботіла Аделя і вони до раннього світанку бродили по лісі. Засліплений коханням Свирид геть забув за реальне життя, яке існувало десь за межами цього місця. Нагадувало воно про себе тільки тоді, коли Аделя залишала його у спокої. Самота змушувала жадібно метатись, а кишеня з маминим перснем здавалась важкою наче камінь.

У такі моменти він опускався вниз та напивався медовухи як у останній день. Тоді їхні посиденьки з Аделею припинялись. Панночка дулась, нарікала, а іноді й зовсім не розмовляла з ним довгими ночами. Мовчання не було вічним, нудьга швидко брала своє і тоді дівчина знову тихо шкребла у двері. Сам Яків здається геть забув за свою красуню-племінницю та охоче її відпускав на нічні прогулянки. Свирид навіть спробував завести розмову про це з Яковом, незручно червонів і затинався, втім пан як істинний шляхтич був доволі благородним. Він мовчки поплескав того по плечу, і гра у кістки продовжилась ще з більшим шалом. Незручних моментів ставало все менше і менше. Врешті й вони розчинились як цукор у воді. 

Пройшло вже багато часу, проте Свирид навіть не задумувався за повернення додому. Залютували морози, заскрипіли сніги під ногами, а парубок був повністю зачарований панночкою. Одного вечора, коли Свирид знову залишився на самоті, він підвів свій погляд у похмуре небо. Сонця він вже не бачив довгенько, але раніше не надавав цьому значення. Зимовий період вчить цінувати тепло та короткий день. А сам Свирид вже й забув як виглядає сонячне світло.

Ця думка, нав’язлива та дещо дивакувата, мучила недовго і швидко забулась, варто було Свиридові знову добряче хильнути.

Розбудило його лагідне сонячне проміння. І миша, котра нахабно возилась у нього на грудях. Свирид злякано верескнув та підскочив з місця. Він задрімав там, де й пив, прямісінько за столом, а довкола не було ні душі. З побитих вікон віяло зимою. Піч стояла розбитою і, здавалось, її ніхто й не розтоплював. Все у трактирі було крихким, побитим часом та старістю - варто доторкнутись бодай до найменшої дрібниці, як та розсиплеться в руках на дрібний порох.

Парубок недовірливо відчинив двері і хитаючись вийшов на вулицю. В обличчя вдарило холодом. Свирид затремтів всім тілом і глянув на химерну будівлю, у якій жив понад місяць. Здавалось, трактир розвалиться прямісінько на очах. Ліс довкола похмуро вдивлявся на Свирида темним гіллям і той аж зіщулився під злим поглядом. 

Жах сколихнув його з неймовірною силою. Він кинувся геть від бісового місця, лиш сніг заскрипів у нього під ногами. Свирида трусило від холоду, ноги не слухались і вчорашня медовуха здавалась йому прокляттям. Він ще раз похитнувся, відчувши як паморочиться у голові і все довкола поглинає білий - білий сніг.

Отямився парубок у своїй кімнаті. Із залу долинали весела музика та безперестанний регіт, а у двері наполегливо шкряботілась Аделя.

— Так, - просипів він, швидко кидаючи на себе одяг.

Зуби і досі цокотіли від холоду. Свирид ніяк не міг збагнути, як йому міг наснитись такий дивакуватий сон. І чи сон то був?

Він підвівся з ліжка та нетверезо похитнувся, відчуваючи в роті гіркий присмак. Йому стало недобре. У двері знову пошкреблись. Сяк-так нарешті дістався до дверей та щосили смикнув за ручку, аби зустріти такий обожнювальний погляд панночки. Втім це була не Аделя. Перед ним стояв давно забутий волоцюга з того, минулого, життя без сенсу. Він нахабно посміхався, однак варто було Свиридові розтулити рота, як той відразу ж дав знак мовчати. У живіт боляче вп’ялось гостре лезо ножа. 

— Мовчи, – заскрипів волоцюга. Лезо погрозливо ворухнулось вверх, до горла, і Свирид подавив в собі будь-яке бажання голосно заверещати. – Ти зробив велику помилку, що навідався в це місце.

— Чому ж ви тут тоді? – пробелькотів Свирид, знайшовши в собі сили заговорити.  

Волоцюга мовчки вказав на ліжко поглядом.         

— Тут є дещо моє. Що не забрав, бо мусив тікати звідси. Жителі тут не такі вже й приємні, якими тобі здаються, пане.

— Стійте, ви тут жили? До мене? – Свирид аж розкрив рот від здивування. – Ви є той самий Володька? 

— Що? – волоцюга аж рота відкрив від обурення. Обличчя його розчервонілось, проте той швидко взяв себе в руки. - Краще стій, де стоїш. І ні звуку! 

Свирид справді слухняно спостерігав як гостре лезо розрізає матрац і звідти викочуються золоті монети. Коли волоцюга кинувся збирати гроші, парубок, відчувши волю, щосили зарепетував. Чоловік шпурнув у того ножем і ледь не поцілив, але Свирид вчасно відхилився.

На лемент вилетіли мешканці трактиру.

— Ловіть, злодія! – загорлав парубок.

Волоцюга, побачивши, що всі входи перекриті, схопив торбу з золотими і кинувся через вікно. Свирид зиркнув вниз, де здавалось би зібрались всі жителі. Крики та прокльони, а потім страшний вереск волоцюги змусили Свирида аж зігнутись від жаху. Голова болісно палала, а в грудях пекло від переляку.

Аделя, яка з'явилася в кімнаті наче марево, занепокоєно глянула на парубка.

— Все добре? – тихо запитала вона. Свирид обережно кивнув, відчуваючи як біль справді проходить.

— Ой, та що ти причепилась, Аделю! Глянь на нього! Він ще не відійшов від вчорашньої медовухи. Ти подивись тільки на ці очі! Як сливи налиті!

Яків поплескав того по плечу і широко посміхнувся.

— Той волоцюга напав на мене.

— Волоцюга? Який волоцюга? – здивовано запитав у нього пан. Свирид недовірливо витріщив на того очі.

— Волоцюга! Він кидав у мене ніж! Ледь не вбив! - від хвилювання голос парубка зірвався та злетів на декілька октав вверх.

— Годі тобі, Свириде! Тут не було ніяких волоцюг. Нащо взагалі так верещати? Тебе щось болить?

Хлопець зіщулився від слів Якова та спромігся тільки на невпевнений кивок головою.

— Тобі варто залити біль доброю медовухою, хлопче!    

— Йому і так погано, а ви знову хочете його споїти! – втрутилась у розмову панночка.

— Ану, геть звідси! Нахаба! – сплеснув долонями Яків. – Не тобі мене вчити вести справи з людьми.  

Аделя похмуро глянула на дядечка і вийшла з кімнати, дзвінко стукаючи підборами.

— Ці дівки ні чорта не розуміють нас! – Яків широко посміхнувся. Сходи заскрипіли під ногами, коли вони опускались до залу. Несподівано пан зупинився і глянув на Свирида. У темних очах парубок побачив жалість. – А я вже до тебе звик. Жаль, звичайно…

— Про що це ви?

— Ти скоро підеш звідси, - мовив той і похитав головою. Свирид вже встиг звикнути до надмірної театральності, яка побутувала у кожному поруху та жесті Якова. – Знайдеш якусь кралечку, а я втрачу такого здібного гравця… Так жаль…

— Не варто так говорити, - мовив парубок. Тим паче єдина кралечка, на яку він накинув оком, була племінницею пана. Свиридові не варто було про це говорити, навіть думати, проте іноді йому хотілось, щоб пан Яків зрозумів все. Як сильно він закоханий в Аделю і як сильно він ладен заради неї на все.

— Це ти зараз так говориш. Завтра завжди інший день, правда? – Яків підняв вгору величезний кухоль медовухи. Свирид його дружно підтримав, мовчки картаючи себе за недомовленість. Він ще раз зробив спробу заговорити з паном за волоцюгу. Однак той дивився на Свирида як на божевільного. Здавалось, неприємної зустрічі наче й справді не було.

Коли Аделя все-таки прийшла до нього, майже світало. Свирид відчував себе неймовірно зібраним і як ніколи мислив тверезо.

— Той волоцюга вибив мене з рівноваги, - заговорив він до дівчини. Та підняла на нього здивований погляд.

— Який волоцюга?

Свирид втомлено махнув рукою, вкотре впевнившись, що такий спосіб життя швидко доведе до божевілля .

— Ти не хотіла б звідси піти? – несподівано запитав він у панночки. Та зупинилась біля стежки і похмуро глянула на нього. Місячні промені освітили її біле обличчя.

— Що ти маєш на увазі, Свириде? Хочеш піти?

Парубок невпевнено хитнув головою.

— Іноді це все видається мені дивним, Аделю. Наче я не живу, а існую. Це все життя, гра, ти… Все ніби несправжнє, розумієш? Я відчуваю себе несправжнім. 

— Якщо це так, - задумано мовила панночка, – то тобі справді варто піти.

— Але я не можу, Аделю. Мене тримаєш ти, розумієш? Я хотів би, щоб зі мною пішла ти.

— Мій дядечко…

— Не дозволить. Я знаю. Але ми можемо втекти. Разом! І ми будемо разом. Я ж… Я ж…

Аделя дивилась на нього широко розплющеними очима і в її погляді він бачив страх.

— Я подумаю. Гаразд?

Вперше Свирид не знайшов в собі сили відповісти. Вона зайшла у трактир коли ледь світало. Білий сніг заскрипів під ногами. Парубок слухняно поплівся за нею.

Спав він мабуть довго, бо коли розплющив очі, за вікном вже весело поблискував місяць. Він неохоче опустився в зал та зустрів Якова. Той якраз підкидав кості уверх і безтурботно реготав. Довкола як завжди було людно.

— О, гравець прийшов! – весело вигукнув Яків, варто було Свиридові явитись йому на очі. – Як нічка?

— Спав як вбитий.

Пан знову зареготав, ляскаючи у долоні.

— Думаю, до вбитого тобі ще далеко. Але якщо ти будеш так пити…

Свирид почервонів від злості. Іноді жарти у пана були колючими.

— Я не бачив сонця вже більше місяця.

— Дивно, правда? Якби сонце світило посеред ночі, то не треба було б і дня.    

Товариство зайшлось веселим сміхом. Свирид сів на ослін і схопив у руки кості. Ті приємно гріли долоні.

— Я хотів запропонувати тобі іншу гру, – несподівано мовив пан і різко замовчав. Свирид також не вимовив ні слова, очікуючи продовження. – Я знаю, що ти хочеш піти.

— Я…

— Годі тобі, Свириде! Це все до того йшло, тобі ж нудно, правда? Ти прийшов сюди, бо тобі просто нудно! – вигукнув Яків і Свирид вражено мовчав, бо знав, що пан говорить правду. - Життя взагалі нудна штука. Всі живуть заради чогось чи когось, а ти… Ти просто живеш, аби жити. Ти йдеш з дому, бо тобі нудно, змінюєш місто за містом, село за селом, бо шукаєш місце, яке назвеш своїм домом. Варто тобі хоча б десь зупинитись, то знову починаєш нудьгувати… Так не має бути. Ти думаєш, що ти особливий, що тобі дана якась особлива мета, до якої ти йдеш, але… Час не стоїть на місці, а ти все ще шукаєш дива… Я можу дати тобі його.

— Диво? Ви звичайно відмінний фокусник, але диво… Я не вірю в дива, пане.

Яків здавлено хмикнув та скривився в лінивій усмішці.

— Ось у цьому твоя проблема, Свириде. Ти не віриш. А ще тобі нудно. Ти знудився з цього життя. І я тебе прекрасно розумію. Жоден із них, - він вказав на людей, що зібрались поблизу, - жоден із них не зрозуміє тебе краще, ніж я. Тому я і пропоную тобі цю гру. 

— Гаразд, - погодився Свирид. – Що за гра?

Пан ледь усміхнувся.    

— Ця сама гра. Тільки умови інші.

— Які? – голос парубка затремтів.

— Кажуть, що все життя людини залежить від її душі. Світла душа прагне до сонця, а чорна – до вічної темряви. Який же це талан любити та насолоджуватись життям, і яке ж це горе, коли душі в тебе немає… - Яків картинно зітхнув та похитав головою. - Людина, що втратить душу, як ніколи почне цінувати своє життя. Ось що мені потрібно від тебе. Твоя душа. Програєш - вона моя, а виграєш - вибирай будь-яке бажання.

Краєм ока Свирид зиркнув на Аделю. Панночка, як і більшість, стояла неподалік столу і важко дивилась на нього. Її коралові уста тремтіли.

— Моє бажання незмінне, пане, – тихо заговорив парубок. – І ви знаєте це.

Пан спохмурнів і глянув на дівчину спідлоба. Очі його небезпечно блиснули.

— Невже ти справді думаєш, що я віддам тобі свою Аделю, Свириде?

— Вона єдина тримає мене тут, – зізнався парубок і дихати йому стало набагато легше. Він все-таки спромігся сказати це панові.

Той глянув на дівчину, а потім на Свирида і несподівано голосно зареготав.

— Не знав я, що ти дієш за моєю спиною, - мовив Яків, досі усміхаючись. Цей посміх не сподобався Свиридові. Складалось враження, наче той говорить про щось невідоме для самого парубка.

— Я не розумію.

— Просто скажи, ти граєш чи ні? – різко вигукнув Яків. - Це та гра, де неможливо відігратись. Своїм словом ти підписуєш договір і як тільки кістки будуть на столі, ніщо не зможе повернути слова назад.

Свирид зиркнув на кістки і несподівано для пана підвівся з-за столу.

— Я маю подумати.

— Правильно! - погодився Яків. - Це те, що мені подобається в тобі. Ти любиш обдумувати. Багато людей просто діють, а ти перед тим як діяти, маєш все обдумати.  

— Не роби цього, – до Свирида підійшла Аделя і тихо зашепотіла. – Це не просто гра, Свириде, це дуже небезпечно. І я не раджу тобі в це грати.

— Але якщо я виграю… Якщо я виграю, ми зможемо піти звідси! Разом.

— Хіба не чарівно? – вигукнув Яків і публіка схвально загомоніла. – Наші голуби. Воркують. Ти б зміг справді з нею піти, – пан лукаво підморгнув до Свирида і очі у парубка аж засяяли від цієї думки.

— Гаразд! – вигукнув парубок. Ніби п’яний він відхилив руку Аделі від себе та важко впав на крісло. Пан підкинув кістки вгору і ті градом посипались додолу. Свирид подумки рахував біляві дощечки і розумів, що програв. Аделя позаду судорожно зойкнула та благально глянула на свого дядька.

— Договір неможливо порушити, - хитро прошепотів Яків і простягнув до Свирида руку. На пальці небезпечно блиснув перстень.

Парубок перелякано зиркнув на пана і побачив як очі у того стають чорними та бездонними, а лукава усмішка переростає в оскал. Лиш тепер до Свирида дійшло - пан Яків не був людиною.

— Це все було заради цього? Заради моєї душі? – вирвалось у хлопця.

Яків широко усміхнувся, показуючи білі зуби.

— Я хочу… Я хочу попрощатись з Аделею. Дозвольте мені. Будь ласка! – мовив парубок, дивлячись у бездонні очі.

 Пан кивнув і його очі стали такими як були. Людськими.

— Гаразд. Тільки тому, що ти був моїм учнем.

Ноги ледь тримали Свирида. Крісло заскреготіло під ним. Панночка смутно поглядала на парубка і наче дивилась крізь нього.

— Аделю. Я…

— Це було безглуздо.

— Я знаю.

— Ми мали разом піти звідси. Ти обіцяв. І що тепер? – Аделя дивилась на нього і у її очах він бачив сльози.

— Твій дядечко не отримає від мене нічого! – несподівано мовив Свирид. Яків, який вчув це, аж зойкнув від обурення. – Я… Я хотів тільки сказати, що моя душа вже давно не належить мені, Аделю. Вона належить тобі.

— Що? – крихітні сльози посипались з її блакитних очей.

— Моя душа давно належить тільки тобі, – прошепотів він, стискаючи тонке срібло у своїх руках. Перстень, котрий вже давно чекав нагоди, ось-ось знайшов свою господиню. Панночка зітхнула, її коралові уста наблизились до його губ.

— Тоді віддай свою душу мені, - вона прошепотіла ледь чутно, так що навіть пан Яків їх не чув.  

— Вона – твоя.

Земля похитнулась під ногами Свирида, коли м’які та теплі уста Аделі несміливо поцілували його. Повітря швидко забракло і у вухах зашуміло так, що навіть не було чути власного дихання. Від щастя парубок навіть не тямив, що тіло вже не слухається його та поволі кам’яніє.  

Аделя дзвінко засміялась, коли Свирид безсило впав до її ніг. Його погляд, повний здивування, ще дужче насмішив панночку.  

— Це нечесно, Аделю! – вигукнув пан. – Ти обдурила мене! Знову! Це вже шоста душа за цей рік!

— Ти недавно сказав дуже цікаву фразу, любий. Ти дуже любиш все обдумувати. Можливо, ти правий! Багато людей просто діють, а ти перед тим як діяти, маєш все обдумати. Але знаєш, доки ти думаєш, ті що діють – виграють.

Яків похмуро глянув на дівчину і похитав головою.  

— Він все ще живий. Мені не подобається його погляд. Він так дивиться…

— Погляд зрадженої людини. Пам’ятаю, той інший теж так дивився… – сумно зітхнула панночка. – Мені теж не подобається. Знаєш, скільки я терпіла його? Ці посиденьки в лісі до світанку, ці нерозумні розмови, п’яне белькотіння… Я прийшла до нього в ту ніч, коли він вперше виграв бажання.

— Треба ж… Я й не знав.

— Звичайно, не знав. Ти надто лютуєш, коли програєш. Знаєш, я краще заплющу йому очі.

Холодні пальці торкнулись очей Свирида і світ довкола потемнів для нього. Тільки розмова тиха та грайлива нагадувала парубкові, що він ще живий. 

— Що далі? Він все ще тут.

— Це вже немає значення, - відповів чоловік. – Мене більше хвилює той волоцюга. Він якось додумався втекти.

— Я думаю, він повернеться. У нас є його торба із золотом, - глузливо мовила панночка.

— Так, заради грошей люди ладні на все. Навіть продати душу.

— Заради кохання також, - розсміялась Аделя.

— Так. Кохання – страшна сила, - погодився той.

Свирид відчув поблизу присутність пана. Холодне лезо вп’ялось у горло і тоді парубок збагнув, що це кінець. Неслухняні уста зашепотіли молитву.

— Що це? Він ще може говорити? – здивувався чоловік і, мабуть, зігнувся, щоб послухати останні слова. Теплий подих торкнувся обличчя і той знову пробурмотів молитву. – Що це? Він… Він молиться! – страх промайнув у словах Якова і той відступив, ненароком сіпнувши хлопця за рукав. 

Перстень випав з нерухомих пальців і дзвінко покотився по старій підлозі, впавши прямісінько до ніг панночки. Аделя пронизливо заверещала, аж замуляло у незрячих очах Свирида. Звідкілясь почувся нестерпний писк Якова та брудна лайка, і у вухах парубка загуло, наче той опинився у епіцентрі бурі.

Отямився він раптово, розбуджений яскравим променем сонця, та вражено озирнувся довкола. Він і досі перебував біля руїн трактиру. На одній з обгорілих дерев’яних балок сиділа ворона та хижо поглядала в його бік.

На неслухняних ногах Свирид підвівся і, намагаючись зробити хоча б крок, відразу ж впав. За час перебування на холоді його тіло змерзло і ніяк не слухало його. Несподівано він почув стукіт копит і полегшено видихнув, побачивши величезний віз, по зав’язку набитий соломою. Немолодий візник, який там сидів, кутаючись у благеньку куфайку, добродушно крикнув:

— Гей, пане! Тут не місце для посиденьок!

— Хіба?

— Кажуть, це дурне місце. Та ради Бога, ви змерзли!

— Ви можете довезти мене хоча б у сусіднє село? – благально мовив Свирид. Його карі очі жалібно вп’ялись у візника. Той ледь кивнув.

Парубок похитуючись видерся на віз і полегшено зітхнув.

— Що важкий день?

— Дурний день! – огризнувся він і відразу ж вибачився.

Візник слабко посміхнувся на це.

— Тобі варто щось випити.

— Я вже не п’ю. Ну його! – він поморщився, пригадавши медовуху, якою без кінця поїв його Яків та скривився від огиди. У шлунку занило від голоду.

— Я теж не п’ю, хлопче, – блиснув жовтими зубами чоловік. – Моя стара готує тільки узвари, на! Покуштуй!  

 Свирид понюхав і зморщившись трохи випив. У ніс вдарило гірким запахом полину, хвої та лісових ягід.

— Огидно, правда? Я це літрами п’ю. Кожний божий день, – зізнався візник. – Та ти подивись тільки на себе! Замерз як пес! Як ти взагалі тут опинився? Це ж дурне місце. Прокляте!

— Прокляте? – у голові від чудодійного узвару замакітрилось і Свирид помутнілим поглядом глянув на чоловіка. – Чому прокляте?

— Та… Колись була тут одна. Панночка, – виплюнув крізь зуби візник і скривився ніби з’їв лимона. – Дівка молода, а вже вдова. Родичі її багатство хотіли забрати, а її саму у монастир. Знаєш, як це буває… - Свирид кивнув з розумінням. – Вона відчувала себе загнаною. Кажуть, вклала з кимсь договір і збудувала цей трактир. Нечистий той договір був, як і трактир. Люди приходили сюди на двох, а потім їх знаходили іншими. Чужими. Без душі. Огидно не мати душу, правда?

Свирид зіщулився під пильним поглядом старого, пригадавши як холодні уста Аделі наче щипцями витягували щось із його тіла. Руки зарились у кожух, який дав візник, і несподівано у глибокій кишені він натрапив на срібний перстень, подарований матір’ю. Парубок бездумно взявся його крутити у пальцях. 

— Хоча звідки тобі знати? – лукаво посміхнувся візник і змовк.

— А що панночка? – хриплим голосом запитав він.

— А що панночка? Панночка нічого. Кажуть, закохала у себе самого біса і договір припинив своє існування. Таких союзників годі й пошукати. Звичайно, ця прекрасна любов не могла закінчитись щасливо. У людей теж є голова на плечах. Ось одного разу і спалили вони цей трактир. І панночка у ньому згоріла синім полум’ям. 

Свирид надпив із кухлика ще трохи узвару, поморщившись від огидного смаку. 

— Трактир стоїть собі руїною, а деякі і досі запевняють інших, що бачили як у будинку горить світло та навіть грає музика. Іноді людей знаходять тут. Ті казали, що грали у дивакувату гру із паном… – старий глянув на парубка і щось темне блиснуло у його жовтих очах. - Жаль, звичайно. Ти такий молодий і… Вже без душі.

— Що? – прошепотів Свирид. Його вії здавались неймовірно важкими, перед очима все плило і він ледь стримував себе, щоб не задрімати.

— Ти ж грав у цю гру, хлопче? І програв свою душу, – мовив візник і похитав головою. – Звичайних людей не бере цей узвар. Хоча, звичайні люди і не бачать мене. 

— Я не розумію… - пробелькотів Свирид, дивлячись повними очима страху на чоловіка. Той тільки сумно посміхнувся у відповідь.

— Мені справді жаль, хлопче, але не варто залишати людей без душі живими.

Свирид жалібно пискнув, коли візник накинув на його голову мішок. Щось гостре болісно вп’ялось у груди і він відчув як увесь білий світ потьмянів перед очима. Срібний перстень зрадливо випав із рук, слабко спалахнувши на прощання, та зник у глибоких снігах.

Звідкись почулось стривожене ухкання сови і відтак довкола знову стало тихо.