Гра на перемогу

Воно мало два статуси. Для одних – це окупована територія, для інших звільнена. Місто розбите війною. Місто, якому тепер потрібно звикати до мирного життя, але не забувати, що за кілька кілометрів тривають бої. Хто встиг – виїхав ще на початку, хто не встиг – залишився під завалами. Розбиті дороги, зруйнована інфраструктура, але кожен день у місто валкою повертаються місцеві жителі з одного боку і біженці зі сторони фронту. Як водиться, у прифронтовому місті багато військових, багато техніки. На стінах вцілілих будинків зяяли отвори від куль, місцями заляпані червоними плямами.

– Це був ДК будівників. Мальками виступали на свята. У лютому співали для чоловіків, у березні – для жінок. А як підросли, у старших класах збиралися он за тією стіною. То була наша власна точка. Там пацани й дівчата ховалися щоб покурити. Я теж туди приходив, хоч і не курив. Не тому, що був слухняний хлопчик, а тому, що брехати батькам не любив. Ненавидів, коли вони через мене засмучувались, а засмучував я їх часто. Не знаю як, але до мене постійно липли якісь проблеми. То яблуком поцілю у директорське вікно, то якогось малого зачиню в спортивній роздягальні на очах у завучки, чи про класуху вилаюсь вголос, коли вона за спиною. Батьків стабільно раз на тиждень викликали то до керівнички, то до директорки. Тому не курив. І так батькам за мене прилітало. Вони жодного разу мене не вдарили, жодного разу не накричали. Завжди говорили зі мною як з дорослим. Намагалися пояснити, слухали мене. Довіряли. А ще саме за цим ДК я познайомився зі своєю Настею, – після насичених спогадів, військовий у званні лейтенанта затих. Довгий час двоє військових йшли мовчки, підбуцуючи камінці з розбитого асфальту.

– Паха, а ти одружений? – запитав другий військовий з перебинтованим передпліччям правої руки, порушуючи нестерпну тишу. Він був старший за віком і за званням. На погонах носив по три маленькі зірочки. – Ти не говорив.

– Був одружений, – Паша дістав сигарету і вклав собі до рота. – Коли усе тільки починалось… коли тільки починали стріляти, я з батьками і Настею, вирішили залишитись. У нас була чотирикімнатна квартира, кидати не хотілось. Ми сподівались, що все швидко скінчиться. Аж доки по будинку не розрядилась арта.

Я працював сисадміном в одній місцевій агрофірмі. Був якраз на роботі, коли це сталось. Містечко струсонуло від вибухів. У нас в офісі задрижали вікна, на верхніх поверхах взагалі повибивало шибки. Люди вибігали на вулиці, пороззявляли роти. Тоді ще не всі звикли, що необхідно ховатися, коли чуєш вибухи. Я вибіг також. З боку мого мікрорайону валив чорний стовп диму. Забувши про все побіг. Коли прибіг, то на місці дев’ятиповерхівки підіймалися густі хмари пилу. Замість будинку – руїна.

Батьки – пенсіонери, дружина уже не працювала. Вона сиділа вдома готувалась народити, – Паша підкурив, глибоко затягнувшись, зі свистом видихнув дим. – Усі залишилися під завалом.

Лейтенант кинув почату сигарету на дорогу, вдаривши її підошвою. Старший лейтенант чув голосне, глибоке сопіння Паші.

– Зрозуміло, – відповів старший лейтенант і перевів тему. – Затісне у вас містечко. Нічого стратегічного, а стільки мороки. Стільки сил поклали доки взяли.

– Ну, конєшно, куди моєму есемте до твого мегаполісу. Як у пісні: “Жити в СМТ – це приблизно те саме, як залізти у маршрутку, що нікуди не іде.” Що взяти з провінції? Нє, раніше я любив це містечко. Зараз воно схоже на могильник, а колись вздовж алей росли молоді каштани та липи. Між ними батьки гуляли з дітьми, штовхали перед собою візочки. Місто було досить великим, щоб не їхати до обласного центру на базар чи в кіно, але не таке, щоб почуватись як у мурашнику. Кожен будинок, кожна вулиця – це спогадами. Різні, але тільки тепер розумію, що всі вони були приємними. Коли усе скінчиться, я сюди вже не вернусь. Крім назви це місто не має нічого спільного з моїм.

Чоловіки знову йшли в супроводі тиші, власних думок та спогадів. Вони минали зруйновані будинки, проходили сутінковими вулицями, з вкритими попелом дорогами та закопченими стінами.

В одному з провулків Паша зупинився біля двоповерхового будинку.

– О, а тут завжди було казино. За кілька років до війни, коли ігорний бізнес заборонили, в ньому постійно відбувались якісь гойдалки. Прокуратура його накривала, виносила усі столи і автомати, а за тиждень звідти знову манило синє неонове світло. Так повторювалось по колу, аж доки не почалася війна.

Старлей вказав на світло по периметру дверей.

– Хоч тут війна нічого не змінила. Може там тепер бордель?

– Жека, ну який бордель, що ти несеш?

– А я кажу – бордель.

– Давай глянемо, – запропонував Паша. – Мені просто цікаво, що там тепер.

– Якщо там бордель, з тебе пиво.

Щойно два військові переступили поріг закладу як перед ними, ніби з-під землі виріс чоловік у костюмі трійці та з посмішкою на все обличчя. Посмішка була неприємною, з великими кінськими зубами, але гіпнотизуюча. Вона одразу прикувала до себе погляди військових. Чоловік посміхався самим ротом, маленькі круглі очі не випромінювали жодних емоцій, мов дві скляні кульки.

– Бажаєте зіграти? – заговорив Посмішка до чоловіків.

– Ми не грати, – відповів старлей.

– Панове, у нас грають.

– Гаразд. Ми військові. Грошей у нас не багато. Порадьте, у що зіграти. Щоб вийти з повними кишенями. Щоб поїхати у столицю. Щоб замовити “Мерседес” S-класу. Щоб катати по столиці дам. Щоб шампанське не якесь там “Фраголіно”, а “Крістал”. І водій у білих рукавичках.

– Ммм… розумію... справжні лицарі, – солодко протягнув Посмішка. Ще трохи і з його вуст полився би мед. – А лицарі завжди любили ризикувати. Клали своє життя на лезо шаблі, підставляли скроню під дуло аби справити враження на жінку. Якщо ви дійсно лицарі і готові ризикнути, я вам запропоную гру. Ви можете втратити все, або зірвати неймовірний куш, – підморгнув і додав, – я не про гроші.

– Жека, це розвод. Знаю я таких.

Паша ледь зміг відірвати погляд від Посмішки.

– Паш, що ми можемо втратити? Тільки наші добові. Давай зіграємо. А, лицарю?

– Мені і моїх добових шкода, – не здавався Паша.

– Товаришу лейтенанте, вважайте це наказом.

– Та йди ти і наказ свій прихопи.

Паша знав побратима, знав, якщо Женя чимось загорівся, то простіше буде погодитись. Хоча б приглянути за ним, щоб не вляпався у халепу.

– Ну добре, товаришу старший лейтенанте, можна на трохи залишитися.

Погляд Посмішки весь час стрибав з одного військового на іншого.

– Ми ризикнемо, – сказав Женя. Посмішка ледь помітно кивнув, Жені здалося, що в скляних, холодних очах на мить промайнуло щось схоже на азартне збудження. Посмішка різко розвернувся на каблуках туфель.

– Панове, пройдімо за мною.

Друзі йшли по червоному килиму з коротким, затертим ворсом у глиб залу. Доки йшли, Паша розглядав приміщення. В повітрі стояв старий в’їдливий нікотиновий запах. На перший погляд звичайне казино: напівморок, вікон немає. Над ігровими столами висіли лампи. Тільки вони і давали світло. Ніякого центрального освітлення. По всьому залу з однаковою гучністю грала ледь чутна легка музика. Лише один елемент вибивався із загального уявлення про казино – ніхто не грав. Усі ігрові столи стояли порожніми. Паша думав, що це пов’язано з ситуацією в місті. Звісно, кому тут грати, людям жити нема де. Про яке казино може йти мова. Тоді виникало інше питання – для кого казино? Невже власник закладу очікував на прибуток від бізнесу? А може це типу більше історична пам’ятка? Споконвіку на цьому місці знаходилось казино. Місце намолене, навряд чи тут приживеться щось інше.

Лейтенанти, розглядаючи приміщення, не помітили як Посмішка підвів їх до двох дверей.

– Тепер ми розійдемось. Вам необхідно визначитись, хто грає, а хто дивиться. Гра для одного.

Посмішка побачив як напружились обличчя друзів.

– Але переможців двоє.

– Ну, хотів грати, то йди, а я вип’ю чогось. Подивлюсь як ти просадиш свої добові, – сказав Паша старлею.

– А що потрібно робити? – запитав Женя у Посмішки. Посмішка задумався на мить і відповів:

– Ви обидва військові, тому для вас це буде не нова гра. А щоб простіше вам було визначитись, я допоможу. Перевага у того, хто має міцнішу робочу руку.

Женя підняв свою перебинтовану правицю.

– Паш, ну тут однозначно. Моя рука погано почувається.

Паша голосно зітхнув:

– Ну йоб ти… Я казав тобі йти звідси. Я не хотів гратися ні в які ігри. Думав, просто підтримати тебе, а тепер ти таке відстрелюєш?

Паша розвернувся, але Женя схопив лейтенанта за плече і рішуче повернув назад.

– Ми відійдемо, – сказав він Посмішці, легко підштовхнувши Пашу в спину.

– Заспокойся і послухай мене, хлопче. Місто розбите, магазини не працюють. Тебе не насторожило робоче казино?

Паша звів брови. Робоче казино в місті, яке два дні тому накривали вогнем артилерія, танки, штурмові бригади, яке два дні тому більше походило на одне з кіл пекла ніж на земне містечко. Так, наявність в місті робочого грального закладу виглядало не те що дивно, а сюрреалістично.

– Треба нагору доповісти, – запропонував Паша.

Женя усміхнувся ніби дитині, яка сказала дурницю.

– Ну, доповімо ми. І що? Доки там чухатимуть потилиці, ось ці, – чоловік кивнув убік Посмішки, – поховаються в щілини як таргани і все. Треба зараз усе роздивитися і прихлопнути це кодло.

– Досі ж не поховалися.

– Це мене і турбує. Тут якась лажа.

У найважчі моменти в боях Паша намагався триматися старлея, відчуваючи спокій і безпеку поруч з ним. Все через те, що Женя не вирізнявся особливим рівнем інтелекту, але у військовій справі почував себе ніби у рідній стихії. Мав якесь невловиме шосте відчуття.

– Отже, роздивитися... Добре, товаришу старший лейтенант.

Паша підійшов до Посмішки.

– Гратиму я.

– Чудово! Дуже чудово, – вигукнув Посмішка. Відступаючи в бік, однією рукою відчинив двері, іншою запросив Пашу. – Ідіть коридором. В кінці будуть двері. Заходьте до них, вас зустрінуть. А ми підемо до іншої кімнати. Ваш друг дивитиметься гру на екрані. Бажаю успіхів, нехай удача супроводжує вас.

Женя смикнув кутиками губ у стриманій посмішці.

– Щасти, брате, – побажав він. Паша увійшов до дверей.


Лейтенант ішов довгим, вузьким коридором. На стінах зелені шпалери вкриті жовтизною від часу. Зі світильників сочилося слабке світло. Чоловік йшов повільно, кожен крок обережний. Музика з залу стала зовсім не чутною, в коридорі окрім рипіння берців офіцера не було жодних звуків. Він завжди думав, що його берці безшумні. Певно ніколи не заходив в таку тишу.

Прості міжкімнатні двері, пофарбовані у чорний. На них висіла табличка зі зрозумілим написом “ВХІД”. Паша постукав, басистий голос із-за дверей відповів:

– Заходьте.

Щось у цьому голосі було не так. Лейтенант потягнув за ручку і потрапив до невеликої кімнати з такими ж шпалерами, що в коридорі, тільки багряного кольору. В протилежній від вхідних дверей стіні були ще одні двері чорного кольору із табличкою: “ВИХІД”. По центру стояв стіл, схожий на покерний, обтягнутий – як Паші здалось – доволі новим, зеленим сукном, що нагадувало газон футбольного поля. Біля столу жваво крутився маленький чоловічок у фракові та білих рукавичках. Чоловічок щось діставав, щось протирав, щось ховав. Круп’є, подумав Паша і перевів погляд на іншого, більш цікавого персонажа.

За столом, ледь вміщуючись на двух стільцях, сиділа дама. Її завиті кучері виглядали мов шолом з накручених сталевих пружин, а червона сукня мала форму простирадла, ховаючи всі випуклості, складки та нерівності тіла. Жіноча рука тримала двома пальцями склянку з брунатним напоєм. У її руці склянка більше нагадувала наперсток. Дама зміряла гостя оцінювальним поглядом, одним ковтком допила пів склянки напою, не відводячи погляду від чоловіка, штовхнула склянку по зеленому сукну. Одразу коло неї виріс круп’є, наповнив склянку новою порцією випивки.

– Цікаво… – прогриміла дама. – Цікаво…

Від вібрацій голосу у Паші затремтіли нутрощі.

– Солдатик...

– Лейтенант. Молодший офіцерський склад, – уточнив він, зробивши наголос на слові “офіцерський”.

– Дуже добре. Так навіть цікавіше. Сідай, – дама вказала на протилежний від себе бік столу.

Коли Паша всівся, дама стала ще ближче до нього, йому здалось, що жінка зайняла собою не тільки весь навколишній простір, але й всі його думки. Вона хмарою прикрила світло. На лейтенанта впала тінь. Чоловік не помітив як коло нього з’явилась склянка, наповнена віскі з льодом.

Дама продовжувала свердлити його поглядом.

– У що будемо грати? – запитав Паша.

– Рулетка, – коротко відрізала дама. Паша роззирнувся на той випадок, якщо погано роздивився приміщення і не помітив столу з барабаном.

– І де ж вона? Де ваша рулетка?

Об стіл гучно вдарився метал. Круп’є поклав на зелене сукно зброю блискучо-чорного кольору з руків’ям із сандалового дерева.

– Файфер Зеліска калібру 600 Нітро Експрес, – сказав круп’є.

Перед Пашою лежав револьвер. Хоча на перший погляд лейтенанту здалось, що рушниця. Він ніколи не бачив револьвери таких розмірів. Одним пострілом з такого можна завалити носорога, ведмедя або… даму навпроти, подумалось Паші.

– Така рулетка тобі знайома, солдатику?

Вона посміхалася. Дама зверхньою посмішкою неабияк почала дратувати Пашу.

– Лейтенант, – знову поправив він. – Знайома. Якщо ви думаєте, що я гратиму в неї, то не на того попали. Я звик до близькості смерті, але втрачати життя ось так по-дурному, не збираюсь.

Він злився на жінку навпроти, злився на Женю, що втягнув його в авантюру, а найбільше злився на себе, що дозволив зайти цьому божевіллю так далеко. Паша почав підводитись як повітря затремтіло від сміху.

– Страшно, – реготала дама. Складки її кількох підборідь дрижали наче холодець. Сміх змусив офіцера завмерти. Він різко нахилився вперед до дами, вдарив кулаками у стіл.

– Я смерті не боюсь! Я кожен день бачу її! Але помирати заради забавок не збираюсь. А вся ця ваша…

– Заради чого ти ладен померти? – перебила його дама. – Певно, заради якихось високих ідей, на кшталт свободи, незалежності, миру в усьому мирі, їжу усім голодним, хати усім бездомним… чи які вам там ще цінності прививали? Ти скажеш, що померши за батьківщину, твій народ тебе запам’ятає, шануватиме довгі роки. Дурниці! Вони пам’ятатимуть військового як щось загальне. Особисто тебе твій народ не запам’ятає. Ти помреш, і в кращому випадку будеш похований за державний кошт в окремій могилі, але, швидше за все – тобі світить рядок на меморіальній дошці чи припис “зниклий безвісти”. Часи, коли незалежність і воля здобувались на полі бою, виборювалися кров’ю героїв, минули. Тепер війни починаються в кабінетах, там вони закінчуються. Єдине, за що можна і варто покласти своє життя – це родина. Лише вони носитимуть пам’ять по тобі до кінця днів. Лише рідні люди варті щоб за них померти. Тому спитаю ще раз: заради чого ти готовий віддати своє життя?

Паша опустився назад на стілець.

– Я не встиг померти заради них. Вони загинули раніше. Тепер мені немає великої різниці за що віддати життя, – сказав лейтенант, оговтавшись, додав, – тільки не заради забавки.

– Уяви, що ти можеш повернути одну дорогу тобі людину. Хто б це був?

– Як це повернути?

– Повернути до життя. Воскресити. Оживити… назви як хочеш.

– Маячня якась.

– Якщо чесно – дійсно маячня. І так відомо, кого б ти повернув. Можна було не питати.

Дама посунула ліву долоню, із-під неї показалась картка. Поруч виріс круп’є. Він елегантно двома пальцями підхопив картку і перебіг до Паші. Поклав прямо перед чоловіком фотографію. У Паші засмоктало під ложечкою.

Вона тоді була ще школяркою. Останній дзвоник випускного класу. Парадний вхід школи. Біла блуза і чорний сарафан, чорні, лаковані туфельки. Два банти на зачісці робили її обличчя наївно дитячим. У руках крокуси. За них він ледь не відгріб штахетиною від сусідського діда. На обличчі ластовиння, яке вона постійно соромилась. Він повторював, що їй личить цей легкий розсип плямок на носі. Вона йому не вірила. Потім, на третьому курсі ластовиння зійшло. Вона цьому раділа. Він засмутився.

Паша дивився на фото і відчував, що греблі у очах прорвуть будь-якої миті. Ця фотографія стояла в рамці на їхньому серванті.

– Де ви її взяли? – сердито заговорив Паша.

– Значить я не помилилась… – протягнула дама і одним ковтком осушила склянку з напоєм. Склянка одразу наповнилась новою порцією. Вперше, з того моменту як Паша зайшов у цю кімнату, на обличчі дами зникла неприємна посмішка. Дама стала серйозною.

– Ти готовий ризикнути своїм життям, щоб повернути ту дівчину з фотографії?

– Я готовий ризикнути будь-чиїм життям. – Паша стискав кулаки до побіління кісточок. – Але вона померла і повернути її не можливо.

На обличчя дами знову наповзала посмішка.

– Звісно не можливо. Подумати тільки – повернути мертву людину. Таке вдалось лише раз, після цього Бог зав’язав з воскресінням. Так, це безглуздя, але, що ти зробиш з собою, коли дізнаєшся, що шанс повернути Настю був, і ти його змарнував? Якщо переможеш і виявиться, що це обман, ти зможеш порадіти моїй простреленій голові. Якщо ти програєш, яка різниця, що і з ким буде потім? Тебе це все точно не хвилюватиме. До того ж ....

Паша сидів, поринувши у думки. Він майже не чув голоса дами, думав про повалену багатоповерхівку, про те, що після цього стрімко почали розвиватись бойові дії, завали ніхто не розбирав. Він не бачив тіл батьків та дружини. Це малоймовірно, але може так статись, що хтось із них вижив. Можливо Настя вижила і потрапила до рук покидьків. Їх багато розвелось за часи війни у місті, а тепер хочуть розіграти спектакль з грою у російську рулетку. Думка про те, що Настя може бути живою у руках цих блазнів, сколихнула Пашу.

– ... можеш не вірити…

– Які правила гри? – перебив Паша даму, жінка звела брови.

– Ну що ж. Вони дуже прості. Граємо до перемоги. Будь-чиєї. Якщо куля потрапляє у скроню першому тобі – ти програв і далі не важливо. Якщо я перша прострелю собі голову, то ти отримаєш свій джек-пот – Настю, живу і не ушкоджену.

Його думки кипіли, вибухали, в голові крутилася тільки она фраза: “вона може бути живою.”

Слова самі злетіли з вуст лейтенанта.

– Граємо.


Дві кімнати розділяла суміжна стіна. З боку однієї кімнати, де за гральним столом сиділи велика жінка з офіцером, стіна була просто стіною обклеєною багряними шпалерами. Це лише на перший погляд. Бо інший бік стіни, з іншої кімнати, був прозорим склом. Товстим, шумоізоляційним і куленепробивним склом.

Женя з тривогою спостерігав крізь скло за подіями в сусідній кімнаті. Він нічого не чув, що відбувалось по той бік. Бачив лівий профіль Паші і правий жіночий. Коли між ними на стіл ліг неймовірних розмірів револьвер, старлей напружився.

– У що вони гратимуть? – Женя звернувся до людей у кімнаті. Четверо чоловіків у чорних костюмах з блискучими годинниками на зап’ястях сиділи у м’яких, шкіряних кріслах. Поруч з кожним з них стояла чи сиділа на чоловічому коліні жінка у вечірній сукні. Сукні різних викрійок, колір волосся і зачіски у жінок також різні, макіяж індивідуальний, але Жені вони здались усі однаковими. Мабуть, через манери і поведінку. Жінки, мов по команді, дзвінко сміялись, коли будь-хто з чоловіків намагався жартувати. І гучність жіночого сміху абсолютно не залежала від якості жарту.

– Це що, російська рулетка? – знову запитав Женя, після того як перше його запитання проігнорували. Один з чоловіків відволікся від розмови і недбало кинув:

– Так, якщо Фрау вмовить його. А вона вміє знаходити потрібні слова.

Жінки засміялись.

– Тобто вони реально будуть стрілятися?

– Ні, застрелиться тільки один.

Знову сміх.

– Як застрелиться?

Чоловік у смокінгу кинув погляд на охоронця в дверях, типу: “чому ми повинні усе пояснювати цьому тупому вояці?” Охоронець знизав плечами.

Женя дивився крізь скло і краєм вуха вловлював розмови між чоловіками.

– А мені трохи шкода солдатика, молодий ще, – говорив один.

– З іншого боку, – говорив другий, – солдатів вчать помирати за дурниці.

– Так, але логічніше було б йому померти на війні, а не у грі з Фрау.

– Яка різниця? Можливо смерть солдатика тут значно краща, ніж смерть десь в окопі. Тут його тіло лишиться цілим, його зможуть поховати. А уявіть, якщо в окоп до нього прилетить граната, чи влучить артилерійський снаряд. Тоді і берців не лишиться.

Жінки дзвінко засміялись.

– Шановні! – вигукнув Женя. Чоловіки і жінки повернули голови. – Що ви, гниди тилові, знаєте! Що вам відомо про війну!? Ви ж, суки, жируєте тут. А ми під кулями спимо.

Женя пішов до натовпу, але наштовхнувся на шлагбаум із руки охоронця. Громила похитав головою. “Не треба”, говорив той жест. Гаряча кров офіцера закипіла, усі думки пішли геть, мозок вимкнувся. Женя підстрибнув, закинувши ліву руку на шию охоронцю, спробував його нахилити, затиснути шию під пахвою, але бугай стояв наче вкопаний. Він однією рукою схопив за кітель висячого на шиї Женю і відкинув у куток. Женя струснув головою, схопився на ноги, кинувся на охоронця. Хтось із чоловіків у смокінгу підбив ногу і старлей розпластався підлогою. Кімната затремтіла від реготу. Женя озирався мов загнаний звір. Навколо самі вороги. З одного боку це добре, нападати можна на будь-кого, не промахнешся. З іншого – перевага в кількості зіграла свою роль. Офіцер у стрибку кинувся на натовп, але його щось вхопило і смикнуло назад. Все та ж рука охоронця тримала офіцера за комір кітеля. Він рвучко повернув Женю обличчям до себе і зацідив у вухо долонею розміром з лопату.

– Доведеться тобі пропустити гру, – сказав бугай. У знесиленого Жені дзвеніло в голові. Охоронець підволік його до протилежних від входу дверей, відчинив їх і кинув чоловіка до комори. За мить до того як двері зачинилися, Жені здалося, що всі, хто знаходилися в кімнаті, втратили людські обличчя. Замість жіночих голів він побачив зміїні, з жовтими очима. Їхні шиї вкрилися блискучою лускою, а з розтягнутих у хтивих посмішках ротів з сичанням виповзали мокрі, роздвоєні язики. Чоловічі обличчя натомість змінилися на псячі вишкірені писки. Волосся на потилицях переходило у шерсть, яка вкривала пики та шиї. У кутках їхніх пащ звисала біла пінна слина, скрапуючи на дорогі костюми та жіночі плечі. Голова охоронця перетворилась на бичачу з одним зламаним рогом та червоними очима. З ніздрів він видував повітря зі звуком міхів у горнилі. Разом вся кімната перетворилася на залу з маскарадним балом, тільки гості замість облич замінили голови. У Жені промайнула думка, яка до біса налякала військового: “Їхні людські обличчя – то і були маски.” Кімнату наповнила канонада дикого завивання, сичання та мичання.

Двері зачинились, залишаючи офіцера в цілковитому мороці. Чоловік розпачливо вдарив кулаками у двері і опустився додолу. Він підставив друга, побратима. Якщо з Пашею щось станеться, він ніколи не спокутає провину.

Про все, що станеться з Пашею, Женя тепер міг дізнаватись лише з голосів за дверима, які знову стали людськими.

– Довго вони розмовляють, – говорить один із голосів у кімнаті.

– Невже так важко уламати простого солдата? – питається другий голос.

– Не переймайтесь, друзі, наша Фрау і не таких розводила. Скільки за її спиною вже ігор? Щось близько сотні?

– Це сотий, – сказав низький хрипкий голос охоронця.

– Скоро сотий стане двохсотим.

Гучний сміх.

– О, дивіться, вона його вмовила, Ігор крутить револьвер.


Масивний револьвер лежав на зеленому гральному столі між двох гравців. Розміри зброї вражали. Певно пістолет навіть мав свою гравітацію, бо міцно притягував Пашин погляд.

– У барабані один набій, – сказав круп’є. – Кожен гравець бере у робочу руку револьвер і прокручує барабан. Наставляє дуло у свою скроню, натискає спусковий гачок. Якщо пострілу не відбулось, револьвер переходить до наступного гравця, котрий повторює ту ж саму процедуру. Якщо після двох кіл переможець не визначиться, до камори барабану додається ще один патрон. Ємність барабану – п’ять набоїв. Коли до револьвера буде додано четвертий набій – гра триватиме до першого пострілу, – проінструктував Ігор. Він узяв револьвер зі столу, відкинув барабан і продемонстрував гравцям, що на даний момент в барабані лише один патрон. Паша побачив чотири порожні отвори. У п’ятому виблискував латунного кольору капсуль патрону. Фрау коротко кивнула, але в барабан навіть не глянула.

Поставивши барабан у вихідне положення, круп’є поклав боком револьвер на зелену поверхню грального столу і з силою, не властивою такій маленькій людині, крутнув зброю. Пістолет зробив кілька обертів і вказав дулом у бік жінки.

– Фрау, ви починаєте першою, – сказав Ігор. Жінка взяла револьвер у ліву руку. В ній зброя здавалась не такою вже й великою. Будь пістолет дрібніший, великий палець Фрау не проліз би у спускову скобу.

Фрау прокрутила барабан правою рукою, спокійно піднесла гігантський револьвер до голови. При цьому її губи лишались розтягнуті у все тій же не приємній посмішці, а очі впивались у Пашу. Вона приставила дуло до лівої скроні, поклала палець на гачок, завмерла, витримуючи паузу. Легко, але різко натиснула на гачок.

– Бам! – вигукнула вона і зареготала громоподібним сміхом. Паша лише кліпнув очима. Жінка поклала пістолет, допила свій напій, склянка вмить наповнилась новою порцією рідини. Паша намагався згадати, скільки вона вже випила таких склянок за цей час. А скільки вона випила до того як він увійшов до кімнати? Її очі лишались тверезі, лише з легким блиском. Але той блиск був не від алкоголю, то був блиск безумства.

Офіцер прокрутив барабан, підніс револьвер до правої скроні. Рука тремтіла. Не від страху, від ваги зброї. Щонайменше – п’ять кілограм. Так, це не його сімнадцятий Форт. Тримати револьвер було дуже незручно через те, що він завдовжки півметра. Паша розумів, що часу на зволікання немає. Довго він так зброю не втримає, тому одразу натиснув на гачок щойно холодні металеві губи пістолета поцілували скроню. Зведений курок ударив у порожню камору і відбулось клацання, яке сповістило, що в першому колі ніхто не переміг. Але ніхто й не програв. Офіцер з полегшенням опустив револьвер на стіл, м’язи правої руки лишались напруженими.

– Перше коло закінчилось, – повідомив Ігор. Фрау потягнулась за пістолетом, а Паша думав, дивно, що Фрау виявилась шульгою. У розташуванні столу і тому як вони за ним сидять, виходило так, що дуло пістолета і в нього, і в неї направлялось в один бік. Тобто, чиї б мізки не вилетіли, вони потраплять на одну і ту ж стіну. Чомусь Паша був упевнений, що виявись він шульгою, Фрау стріляла б з правої.

Доки він блукав у своїх роздумах, почулось чергове порожнє клацання курка. Успішний хід вона відсвяткувала черговою склянкою напою.

Паша взявся за дерев’яне руків’я револьверу. Фрау запитала:

– Хлопче, що б ти зробив, якщо жити лишалося б п’ять хвилин?

Паша різким рухом направив дуло в обличчя Фрау. Від обличчя до зяючої діри було всього пару сантиметрів. Фрау лише з питальним поглядом підняла брови.

– П’ять разів натисну гачок, – сказав Паша. На дуло револьвера лягла маленька рука Ігоря.

– За правилами гри гравець не може наводити револьвер ні на кого, крім себе, – промовив він і почав відводити ствол від Фрау. Доки ствол ще дивився в жіноче обличчя, Паша натис гачок – порожнє клацання. Ще раз – те саме. Він продовжував тримати револьвер, але круп’є вивернув дуло.

– За порушення правил, вам у цьому колі не можна буде крутити барабан, – повідомив Ігор. Це різко зменшувало шанси Паші вижити після цього раунду, бо спершу на гачок натиснула Фрау – пострілу не відбулось. Потім він двічі натиснув на гачок, і курок вдарив у порожні камори. Виходило що для нього лишилась одна порожня камора і одна з патроном. Прогноз не втішний.

Паша перейняв зброю в праву руку, приклав до скроні. З відкритою ненавистю він дивився на Фрау з-під лоба. Чоловік розумів, що для неї це дійсно просто гра. Це казино виявилось дивним, але його об’єднувало зі звичайними закладами такого типу те, що тебе хочуть надурити. В якийсь момент тобі здається, що ти контролюєш ситуацію, та насправді ситуація контролює тебе. А ситуацію контролюють такі, як Фрау. Паша прекрасно розумів свої шанси, проте не збирався помирати просто так. Знову направити пістолет на Фрау не встигне, бо круп’є тепер стояв прямо під правою рукою. З його силою і швидкістю Паша не встигне навіть відірвати дуло від скроні. Паша поклав палець на гачок. І, шкірячись, розтулив губи. В момент натискання на гачок, офіцер різко повернув голову вправо, так, щоб ліва скроня, з якої повинна вилетіти куля, дивилась точно на Фрау. Такий калібр рознесе йому голову на друзки і куля полетить далі, прямо в обличчя жінки.

Пострілу не відбулося, лише знайоме клацання курка по пустій каморі, а далі гучний сміх. Розкотисто сміялась Фрау і стримано гигикав Ігор. Щоб Паша не скоїв чергової дурні, круп’є вихопив револьвер з руки військового, поклав на стіл. Сам став поруч з офіцером.

– Хлопче, я захоплююсь твоєю удачею. Не знаю, наскільки у солдатів добре з математикою, але твої шанси були п’ятдесят на п'ятдесят, – втираючи сльози від сміху, промовила Фрау. Пашу дратувало усе в її словах. Він ненавидів, коли вона називала його, офіцера, “хлопче”, а ще намагання принизити інтелектуальні здібності. Вона навмисно виводила його з рівноваги. Це їй добре вдавалося. Паша почав злитись на себе, за те, що ведеться на провокації. Переможець у грі не визначився, але вона має більше шансів на перемогу. І не через те, що все тут контролює, не лише через це. Він сам допомагає їй, коли гостро реагує на випади. Фрау бачить, що Пашу переповнює злість, роздратування і підливає олію у вогонь. Треба бути холоднокровним. В голові спливли слова полковника. Перед штурмом міста він сказав: “В бій потрібно йти з холодною головою та гарячим серцем. В жодному разі не навпаки”. Тільки тепер чоловік не те щоб зрозумів, а шкірою відчув значення цих слів.

Паша вирівняв своє дихання, розслабив м’язи обличчя.

– З такою удачею, – продовжувала Фрау, – ти міг би досягти успіхів у грі, якби не дурниці, що приходять до твоєї голови. Зараз ти маєш не одного, а двох суперників, і я серед них не найнебезпечніша. Поки що ти змагаєшся тільки з собою, солдатику.

– Перші два кола пройдено, – сказав Ігор, взявши пістолет. Він вставив у камору другий патрон, показав барабан, демонструючи, що тепер заряджено два набої.

Револьвер ліг на зелене сукно столу.

Третє коло починала Фрау.

– А якби мені залишилось прожити кілька хвилин, я б попрохала Ігоря налити повну склянку цього чудового ірландського віскі, – біля Фрау виріс Ігор, швидко доповнив склянку до країв і зник. Фрау за два ковтки випила віскі, гучно вдарила склянкою об стіл і натиснула на гачок.

– Не цього разу, – сказала вона.

Паша заспокоївся і тепер навіть пістолет здався йому легшим. Дихання офіцера вирівнялося, з ним стишило свій бій серце. Воно працювало виважено і рівно, відбиваючи такти життя наче секундна стрілка. Рука стала твердою, револьвер тримався мов забетонований, розбурханий рій бджіл в голові заспокоївся, думки охололи. Паша завмер, перетворився на стоп-кадр у фільмі. З обличчя жінки розплавленим воском стікала посмішки разом зі шкірою та плоттю. Її обличчя набуло різких, навіть суворих рис. На Пашу дивилися порожні очниці білого черепа. “Черговий трюк, – сказав собі Паша. – Її немає, є тільки ти, Настя і між вами револьвер.”

За мить до натискання гачка легкий протяг торкнувся обличчя. В протязі вловлювався тихий шепіт, в якому неможливо було розібрати слова, проте голос шепоту здався до болі знайомий і давно втрачений. Шепіт зі снів, шепіт з минулого.

А потім все стихло, всі звуки та образи зникли. Паша натискув на спусковий гачок.

Порожнє клацання. Ще мить нічого не відбувалося, а далі ніби хтось покрутив ручку патефону і звуки, спершу загальмовано, а потім все швидше набирали гучності, кімната повернула фарби, а на обличчя Фрау знову налізла посмішка. Вона похитала головою, говорячи: “Непогано… Дуже непогано, юначе“, і взяла пістолет у свою руку.

– Перепочинь пару хви… – почала Фрау, але договорити їй не дав гуркіт грому, який заглушив голос жінки. У Пашиних вухах задзвеніло. Це знайомий дзвін. Одного разу біля окопу розірвалась граната. Від уламків він устиг сховатись, але вуха заклало на кілька годин. Тоді йому порадили сильно відкрити рота, щоб нормалізувати тиск у вухах.

Зараз Паша з широко відкритим ротом спостерігав як залишки голови Фрау впали на ігровий стіл. Від удару склянка, наполовину заповнена віскі, підстрибнула і напій розплескався по столу. Калюжа алкоголю розтеклася сукном і зустрілася з калюжою крові. Жіноча рука з револьвером лежала поруч, з дула, мов з лампи джина підіймалася тоненька нитка диму, розчиняючись у повітрі. Паша подивився на стіну ліворуч. Завдяки багряним шпалерам, пляма на стіні особливо не виділялась, але виділялись білі прилиплі шматочки мізків. Частина їх повільно стікали до низу, інші лишались висіти нерухомо, пришпилені до стіни гострими уламками черепа.

До столу спокійно підійшов Ігор. Він розціпив пальці мертвої жінки та взяв револьвер. Відкинув барабан, витягнув один цілий патрон, а гільзу витрусив додолу. Елегантним рухом дістав з кишені білу хустку та протер ствол, руків’я і барабан. Відкрив верхню шухляду тумбочки, що стояла у кутку і заховав туди зброю. Паша видихнув, коли револьвер зник. Йому здалось, що права рука раптово стала легкою, а шкіра на скроні перестала свербіти від палючого дотику холодного металу. Його погляд більше нічого не притягувало. Власна гравітація пістолету зникла разом з пістолетом у глибині шухляди.

– Пане, проходьте.

Ігор стояв біля дверей з табличкою “ВИХІД”. Паша прислухався: кімната змінилась до невпізнаваності. Ні, фізично вона залишалась така сама: ті ж стіни, той же стіл, ті ж стільці, але... загальну атмосферу складала Фрау. Жива Фрау. Тепер її немає і кімната стала іншою. В повітрі літав їдкий запах пороху, ніби такий знайомий, проте водночас зовсім чужий.

Паша підійшов до Ігоря, той відчинив двері, вказав проходити. Перед офіцером відкрилась порожня кімната, залита білим холодним світлом люмінесцентних ламп. Щойно Паша зайшов до кімнати як двері за ним зачинились, клацнув замок. Світло запульсувало, набираючи яскравості. В якийсь момент чоловік не міг витримувати і прикрив очі долонею, роблячи піддашок. Приміщення заливалось білим, стіни, підлога і стеля змазались. Кімната сама по собі зникла, лишився тільки білий простір.

Очі офіцера звикли до світла, він прибрав долоню від лоба. Наче літньої днини над розпеченим асфальтом перед ним затремтіло повітря. У тремтливому мареві вимальовувались силуети, набуваючи контурів. В них Паша побачив три фігури. З’являлись обриси тіл, колір волосся, вирази облич.

Саме такими він їх запам’ятав того злощасного дня, кілька років тому, коли востаннє вийшов зі своєї квартири. Тільки Настя тепер була без живота. А батьки такі ж постарівші. У мами ті ж втомлені співчутливі очі. У батька глибокі борозни зморшок на щоках та сива щетина. Їхні погляди були розгублені. Коли фігури стали чіткими і більше не коливались в мареві, погляд Насті та батьків ухопилися за Пашу. Батько опустив голову, мама прикрила рот рукою.

– Пашо… ти тут, – промовила Настя до чоловіка. Паша торкнувся плеча дівчини, воно не зникло як уві снах. Його долоня відчувала м’яку шкіру, тільки без тепла.

– Ви живі… але як? – тихо говорив Паша, щоб раптом нічого не порушити. Все виглядало ламким, крихким. – Як ви вибрались? Чому не дали знати нічого про себе? – від Паші посипались питання. Батьки і Настя мовчки дивились на офіцера.

– Мені сказали, що повернуть Настю. Що то за люди?

– Ми дивились за тобою. Ми усі пишаємось, яким шляхом ти йшов, – промовив батько.

– Ідемо вже звідси, мені набридло це місце. Вийдемо на вулицю і там поговоримо. Місто тепер вільне, більше в ньому не буде війни.

Паша трохи напружився. Це внутрішнє відчуття наростаючої тривоги, коли все виглядає добре, але повинен відбутись вибух, котрий усе знесе. Штиль за секунду до ураганного вітру.

– Дурень божий, звідси немає виходу, – печальним, м’яким голосом сказала мама.

– Що значить, “немає виходу”? Зараз Ігор нас виведе, – Паша повернувся до дверей – дверей не було. Не стало і стіни за спиною. І кімната не кімната.

– Ти ще не зрозумів куди потрапив? – запитала Настя.

– Мені сказали, якщо виграю, то мені повернуть Настю. Я виграв. Фрау застрелилась, – нервував Паша.

– Паш, з цього місця немає виходу. Мертві не повертаються у світ живих. Зрозумій, це не нас тобі повернули, а ти потрапив до мертвих, – пояснювала молода жінка.

– Як же так, я ж пам’ятаю... Фрау… постріл, її голова на столі. Я залишився живим. Переміг я, а не вона. Чуєте?

– Сину, їм потрібне було твоє життя і вони його отримали. Тебе надурили, підлаштували так, щоб ти не помітив своєї смерті. У тій грі переможець лише один і він заздалегідь відомий.

– Наше містечко за роки війни пережило страшні часи. По водостоках вулиць лилась кров. Під руїнами будівель живцем поховані люди. Розбиті сім’ї, зламані долі. Забагато смертей, забагато страждань пережило наше містечко. Все чисте і світле пішло з нього. Війна проникла у кожну цеглину міста, зайшла до кожної квартири. Вона випалила все, залишивши тільки біль в усіх його проявах. І саме такі міста притягують темних істот, зло. В таких містах вони відчуває свою силу, вкорінюються, – говорив батько.

Пашине обличчя осунулось, плечі опустились, погляд затуманився. Настя обійняла чоловіка. Паша не розумів, як же так, ось вона його обіймає, а він відчуває її шкіру, чує їхні голоси. Все таке справжнє і реалістичне. Як він може бути мертвим? Як вони можуть бути мертвими? Невже це і є життя після смерті?


Женя примружився від світла.

– Вільний. Забирайся геть, – сказав охоронець Жені і вийшов з кімнати, залишивши всі двері відчиненими. Коли очі звикли до світла, Женя встав з підлоги, шаркаючи, побрів до виходу. Він чув, чим закінчилась гра. Проходячи повз стіну зі скла знав, що побачить у сусідній кімнаті. Знав, що за столом сидітиме лейтенант, а на столі лежатиме рознесена в друзки його голова. Знав, тому, не піднімав погляду. Він дивився на підлогу, бачив розкидані по ній чоловічі костюми, жіночі сукні наче скинуті гадючі шкіри. Старлей вийшов з кімнати, пройшов через зал казино і вийшов до міста, в яке приходив новий ранок.

За спиною зачинилися двері з неоновою підсвіткою. Вдихнувши вуличного повітря, до Жені поступово почали повертатися зв’язні думки. Його друга вже не повернути, він помер, але не можна залишати цих покидьків безкарними.

– Я відправлю їх до пекла. Кожного. – Женя кинувся в бік району дислокації батальйону. Набрати РГД-5, калаш, два… краще три ріжки. Можливо ще РПГ прихоплю, думав на ходу чоловік. Він біг, не озираючись, і перебігаючи міжквартальну дорогу, ледь не потрапив під колеса БТРа.

– Старлей, куди так летиш? – запитав капітан з “броні.”

Не відповівши, Женя зробив ще кілька кроків, але різко зупинився.

– Кеп, тут цей… , – хекав він, – у сусідньому кварталі гніздо. Треба заїхати. – Капітан зиркнув на водія БТРа, водій знизав плечима, мовляв, чи не в засідку приведе нас старлей? У повоєнному місті пильність не можна втрачати ні на мить, навіть зі своїми ж співслуживцями. Особливо зі своїми співслуживцями.

– З якого батальйону? – запитав капітан, поклавши руку на ців’я калаша. Женя розгубився лише на секунду.

– Другий батальйон окремої штурмової бригади.

– Комбат Лисенко прийшов до тями після контузії?

– Комбат другого батальйону – майор Чернявський. Я бачив його вчора, він не був контуженим, – відповів Женя.

Капітан прибрав руку з ців’я автомата.

– Це точно, контужений таких пістонів не роздавав би, а Чернявський сьогодні волав так, що аж на “нулі” всі почули. Давай на броню. Куди їхати?

Женя махнув рукою в бік, де за будинком ховалося злощасне казино. БТР заревів, рвонув у вказаному напрямку. За три хвилини військові стояли перед дверима до грального закладу. За час поїздки Женя коротко вималював картину, того, що відбулося, доповів інформацію про приміщення, орієнтовну кількість людей і їхнє озброєння.

– Тут? – запитав капітан. Женя стояв перед залізними дверима, з яких нещодавно вибіг, але тепер на них не було жодної неонової підсвітки, а самі двері вкривав щільний наліт кіптяви.

– Так, тут, але…

– Щось не так?

Старлей потягнув за клямку, за спиною роздалося клацання затворів.

Женя стояв на встеленій битою цеглою підлозі. Замість стелі він бачив небо, замість стін – сусідні будівлі. Цілою залишалася тільки стіна з вхідними дверима. Замість приміщення – руїни.

– Нічого не розумію. Тут було казино. Присягаюсь – було казино.

– Колись може і було, але, бачу, останнім часом херові у них справи, – хмикнув капітан. – Відбій. А ти, старлей, йди відпочинь.

Женя ходив по грудах уламків, намагаючись знайти хоч якесь пояснення, якусь річ, що підтвердить – тут дійсно було казино. Будівля виглядала так само як і десятки інших у цьому місті – купи цегли і бетону. Ні залишків гральних столів, ні бару в дальньому кінці. Жодного натяку на двері, і кімнату, де він сидів. Жодних натяків на кімнату, в якій застрелився Паша. І тільки ледь вловимі відголоски музики звучали нізвідки і з усюди, помірі віддаляючись, ніби разом з бродячим цирком, який дав усі свої виступи і тепер покидав забуте богом та апостолами розбите місто.


Чотири постаті повільно йшли білим простором. Їхні тіла втрачали контури, розчинялися, мов краплі акварелі у воді.

– …Ні. Немає ні їжі, немає ні будинків, немає сну. Тут взагалі немає нічого, – пояснювала молода жінка. Чоловік у військовій формі повернув голову, окинувши поглядом трьох своїх супутників.

– Тут є все. Не знаю, яке то було зло і чи зло взагалі, але воно повернуло мене туди, де насправді є все. Все, що мені потрібно.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

23/11/21 21:48: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап