З гори

Знову і знову опиняюсь біля підніжжя самотньої гори. Її засніжену верхівку заледве видно крізь густі хмари. Блідим важким кільцем вони підперізують попелясто-сірий шпиль природного кам’яного хмарочоса; створюють ілюзію карколомної недосяжності для й без того недоступного гірського піку.

Я йду по випаленій траві, поруч із гірською підошвою. Проходжу повз обгорілі кущі троянд. З пам’яті виринають давні спогади про те, яким чудесним цвітом красувалися вони раніше. Зупиняюся на мить. Торкаюсь руками до почорнілих пагонів. Підношу неживий паросток до обличчя та вдихаю. Замість терпких квіткових ароматів — лише залишки запаху мертвої гарі.

Із долини немає виходу. Я вже не раз обходив її повністю. Тому зараз моя голова високо задерта. Погляд блукає узгір’ям у пошуках можливого порятунку. Нарешті помічаю вузьку спіральну стежку, що підіймається вверх тонкою змійкою, навпростець через суцвіття одноманітних скель. Вона зухвало в’ється поміж кам’яними брилами, закінчуючись у свинцевому парі хмар.

— Та чи закінчується? — невпевнено питаю сам у себе. Я ще ніколи так високо не підіймався. Жодного разу не проходив весь шлях до кінця.

Вчергове роблю перший крок на шляху до вершини. Я не знаю навіщо. На що розраховую. Чому знову переживаю танталові муки, якщо для цього вже існує цілий лідійський цар? Хай і колишній. Мабуть ілюзорна надія на те, що мені все таки вдасться досягнути вершини, де я знайду вихід, робить будь-які сподівання не марними. Саме вона надає сил та енергії рухатись. Я роблю другий крок.

__________

— Павлік, вставай снідати! Швиденько! — бадьоро погукала мати.

З малих років Павла вважали дивакуватим малим. Небалакучий. Замкнений. Нетовариський. Він був другою дитиною в сім'ї по суті. Але через трагічну кончину старшого брата, що згорів всього за ніч від запалення легень, залишився єдиним нащадком.

Батьки пояснювали відлюдкуватість сина тим, що він важко пережив цю смерть. Можливо це було повною правдою, можливо — наполовину. Проте,  що точно — Павла ніколи ніхто не бачив без листочка в руках. Він ріс слабким та хворобливим хлопчиком, а тому все дитинство провів удома, постійно щось малюючи. Примарні істоти, кошмарні рослини та утопічні пейзажі, криво намальовані дитячою ручкою, із жахаючою регулярністю з’являлися на папері. Павло не використовував кольорові фарби — лише чорну.  Це робило його малюнки ще більш моторошними.

Батько гнівався, кричав. Сварився, що половину зарплати витрачає на нікому непотрібну розмазню, але мати тихенько відкладала кілька копійок, щоб придбати сину ще одного зошита чи альбом.

Жага Павла до малювання закінчилася рівно в той момент, коли він навчився писати. Тепер замість намальованих потойбічних створінь та химерних ландшафтів у зошиті з’явилися акуратні літери, що їх описували. Хлопець мріяв стати письменником, але нікому не показував своїх текстів. Лише одного разу відповів на питання матері про те, що саме він записує:

— Сни…

Оскільки Павло не виходив з кімнати, мати ще раз погукала:

— Павлік, я сніданок в ліжко тобі не понесу, давай швиденько вставай!

.— Ще чого не вистачало. — буркнув батько, відволікаючись від газети. — Якщо за п’ять хвилин не встане до столу, я особисто викину його їжу у сміття.

— Микола, ну перестань. — стиха промовила мати.

— Що «Микола перестань»? — сердито передражнив батько. — Валя, я гарую як віл зранку до вечора, а це ледащо навіть до сніданку не може вчасно піднятися!

В кухню неспішно зайшов заспаний Павло. Не привітався. Відразу ж сів до столу за своє місце. В руках тримав зашарпаний зошит з жовтою обкладинкою, що поклав поруч.

— Нарешті, ми дозволили собі вийти в люди. — в’їдливо промовив батько. — Може й роботу собі вже дозволимо знайти?

Мати зачерпнула з каструлі супу з рибною консервою та підсунула тарілку Павлу. Поки той мляво колупався ложкою в поживній рідині, теж сіла за стіл. Микола мовчки втупився в сина.

— Це я погано чую, чи вуха не помив? — він грізно нахмурився в бік Павла.

— Коля, ну не чіпай його. — несміливо втрутилася Валентина.

— Помовч! — гаркнув батько у відповідь. — Він вже не маленький. Вже давно повнолітній. Хай сам відповідає!

Та Павло навіть не думав відповідати. Він відклав ложку в сторону і зніяковіло дивився в тарілку.

— Я повторюю запитання.  — затискаючи голос промовив батько. — Коли ти знайдеш роботу?

— Я дописую книгу. Говорив із редактором «Зірки». Той сказав, коли принесу рукопис, тоді він почитає. І вирішить, видавати чи ні. — промимрив Павло.

Схоже, Миколу дана відповідь абсолютно не задовольнила. Його лице почервоніло від стримуваної напруги. Батько відкинувся назад на стільці та вперся у бильце.

— Ти мене знову не розчув? Коли ти знайдеш нормальну роботу? — перепитав він, наголошуючи на слові «нормальну».

Павло вріс у стілець та не ворушився. Микола підвівся, підійшов до вікна та склав руки навхрест за спиною. Якийсь час розглядав щось на вулиці, після чого продовжив:

— Значить так. Зараз же ти викидаєш всі ті свої писульки і назавжди про них забуваєш. А я сьогодні йду до Нестора Івановича. Попрошу, щоб він допоміг влаштувати тебе на наш завод. Мені немає різниці куди він тебе пристроїть. І, в принципі, не має бути різниці й тобі. Ти завтра виходиш на нормальну роботу. — він знову наголосив на слові «нормальну». — Ти все зрозумів?

Павло не відповів. Він взяв зі столу зошит та піднявся, явно з наміром відправитись до власної кімнати. Йому напереріз виступив батько та вирвав з рук зшиток.

— Віддай! — вигукнув Павло.

— Бачиш-но? В кого це голос прорізався? — загарчав Микола. — Зараз я тобі покажу писанину!

Він відштовхнув хлопця від себе та прожогом залишив кухню. Павло пішов слідом за ним, а ззаду тихо попленталась матір.

Микола зайшов до кімнати сина. Він схопився за бокові ніжки ліжка та перевернув його догори ногами. Під ліжком лежала паперова коробка з-під консервів, майже повністю забита жовтими зошитами.

— Коля, заспокойся. — попросила матір.

— Вийди звідси. — гаркнув Микола.

— Але…

— Вийшла, я сказав! — закричав він до дружини. — І закрий двері. У нас тут чоловіча розмова.

Матір покірно вийшла з маленької кімнати, прикривши за собою двері. Микола кинув зшиток в руках до решти в коробку.

— Я зараз це все забираю, а потім спалю. — безапеляційно промовив він.

— Тату, я тебе дуже прошу, будь-ласка, не роби цього. — почав благати Павло, в якого на очах проступили сльози.

Микола повернувся в бік сина та обвів його сповненим презирства поглядом.

— Сльози? Ти плачеш? Згадай хоч свого брата. Петро був значно молодшим за тебе, коли вже працював разом зі мною на заводі. От він ніколи не плакав. І не займався подібними дурницями. Але він не ти. Бо ти — ніщо.

Павло опустив очі, але через миттєвість знову їх підняв.

— А коли твоєму батьку… — він забубонів, хлипаючи та весь час запинаючись. — Коли йому… Й-йому… Було стільки, як тобі. То він… То він був власником заводу. А… А ти все втратив!

Обличчя батька почорніло. Він важко засопів, стиснув кулаки та підійшов до сина майже впритул.

— Що? Повтори, що ти сказав?

Складалося враження, що Павло наче зіщулився перед могутньою постаттю батька, що нависала над ним нездоланною скелею люті.

— Ти… Втратив… — у хлопця перехопило подих.

Микола з усієї сили вдарив сина в обличчя. Той шумно звалився на долівку. З носа почав витікати тонкий струмінь крові, який скапував на фарбовану підлогу. У кімнату забігла перелякана матір, що стояла за дверима. Вона відразу ж помітила непритомного сина та кров на підлозі. Жінка пронизливо заверещала:

— Що ти наробив?

Микола злякано відступив у сторону, пропускаючи жінку. Його переполохані очі висловлювали жах та здивування водночас.

— Павло… живий?  — перепитав він у дружини, що схилилася над сином.

— Так, живий! Нащо ти його вдарив? Ти не бачиш, що він і так ледве по світу ходить? Не займай більше його!

— Нічого страшного з ним не станеться. — наче сам себе заспокоюючи, промовив Микола. Він трохи почекав, ніби для того, щоб передихнути. Остаточно опанувавши себе, підійшов до коробки із зошитами. Він підняв її та подивився на Павла, що приходив до тями.

— І все таки, я це спалю. — повторив батько та на мить затримав погляд на черевиках, що стояли поруч із тумбочкою. Чехословацькі. Новенькі. З них ще навіть не вивітрився фабричний запах. Микола сам їх придбав сину та добре пам’ятав, як важко було це взуття дістати. Він взяв черевики в руки та замислено оглянув.

— Це я теж спалю, щоб знав ціну заробленим грошам. — буркнув Микола та поспішно вийшов з кімнати. 

__________

Гострий, як лезо бритви гравій боляче ранить ноги. Щокроку забарвлюється у червоне від краплин крові, що скапують з моїх зранених босих стоп.

Я зупиняюсь та дивлюся вниз на вже пройдений крутий шлях. Десь там далеко, за мереживом безкінечних кам’яних брил, обвалів та виступів знаходиться початок моєї подорожі. Це дещо заспокоює. Повертає впевненість та надає наснаги. Тоді я підіймаю голову і вглядаюся у напрямку грізної вершини. Але та, здається, ні на сантиметр не наблизилась. Вона грається. Так. Насміхається з мене. Наче пустельна фата-моргана манить невидимим пальцем, щоб потім знову відштовхнути.  

Ноги безпомічно підкошуються. Я змучено падаю на коліна. Розгніваний на власну безпорадність, набираю якнайбільше каміння у жменю. Разом із хрипким криком кидаю його у напрямку верхів’я, яке, як і раніше, відмовляється мене до себе підпускати. Щебінь летить кілька метрів та приземляється, слухняно скочуючись назад у брудні долоні.

Болісно проковтую невелику хмарку пилу, що утворилась. Якийсь час сиджу з опущеною головою. Носом порскає густа кров. Затискаю. Повільно підіймаюся. Треба йти.

__________

Вони рухались сірою ранковою вулицею невеликого містечка. Проминули напівпорожній спальний район, вийшли до промислового. Людей побільшало, але в основному, за рахунок двох курсуючих потоків: один у напрямку консервного заводу, а інший від нього.   

Сотня очей здивовано проводила поглядами двох представників родини Михалюк. Десяток ротів не відмовляли собі у задоволенні обсудити батька з сином, що йшли на зміну.

— Та я вам кажу! Я на власні очі бачила! Микола собі як каракуль — голову підняв догори і спереду суне. А ззаду малий. Йде таке худе, від вітру хилиться. І під очима чорне: чи то синці, чи то що таке.

— Може десь з кимось побився? За нього ж казали, що наркоман!

— Та ви що?!

— Ну а чого він весь час вдома сидів? Мабуть того мати й пускала! А це може до бабки якої зводили?

Стіни мають вуха, а вулиці — очі.

Та ні батько, ні син, не помічали як поглядів, так і слів, що звучали в їх сторону. Перший через гордовитість, а другий через байдужість.

Раптом на шляху родини виникла перешкода. Дорогу перегородила стара, яка наткнулась на могутню постать Миколи. Жінка впала на асфальт, випустивши з рук купу папірців. Білі листівки розлетілися вулицею, трохи розбавляючи її сірість.

— Дивись, куди прешся! — бовкнув батько та пішов далі.

Павло тільки блиснув на жінку та задріботів ногами, наздоганяючи батька. Але стара, що кинулась збирати папери, встигнула помітити цей погляд. Вона кинулася до хлопця та міцно схопила його своїми кривими, задубілими від холоду пальцями. Той сіпнувся, намагаючись вирватись, та незважаючи на зовнішню хирлявість, стара виявилась значно сильнішою.

— Смерть! Торговці смертю! — блакитні очі старої божевільно бігали в різні сторони, не зупиняючись ні на мить. — Вони всі. Ти.

— Що ви хочете від мене? — злякано перепитав Павло, що не полишав спроб вирватися.

— Торговці. Галя, чуєш, а цей не знає? — стара подивилася десь убік. Вона наче вислуховувала когось невидимого, слухняно киваючи головою. На хвилину її погляд став чистим. Губи розпливлися у посмішці. Та коли вона повернулася до Павла, обличчя знову посіріло:

— Чоловік у капюшоні. Він у капюшоні! Але він там не головний. Ні-ні-ні-ні-і-і-і! Головна вона — з понівеченим обличчям. Вона живе на консервному заводі. Я бачила. І Галя бачила. Так, Галя? Галя! Галина-а-а-а! — жінка засміялась жахливим, пронизливим сміхом.

— Відчепіться! — крикнув Павло.

— На! Тут все є! — жінка запхнула йому у руку одну із листівок.

— Іди звідси! — закричав Микола, що раптом повернувся.

Він схопив жінку за руку та відтягнув від сина, штовхаючи знову на асфальт. Вона слухняно впала та продовжила лежати, викрикуючи їм вслід:

— Торговці! Вони всі йому допомагають! Галя, вони теж вбивці!

— Не звертай уваги, вона божевільна. — буркнув Микола, обернувшись на сина. — Весь час говорить з якоюсь Галею та чіпляється до людей. Розказує їм різні дурниці.

— А що вона каже? — перепитав Павло.

— Та її розбереш? Колись, як була малою, то пробралася в один із старих цехів. Ну і випадково замкнули її там — всю ніч пересиділа. Після того й стала такою. Ходить, людей займає. Постійно на завод пробирається. Навіть поняття не маю звідки вона всі входи і виходи знає. Та що тут розказувати. Божевільна. — батько сердито махнув рукою.

Павло, серце якого досі шалено калаталося від виділеного адреналіну, раз у раз обертався та дивився на стару. Два потоки — один у напрямку консервного заводу, а інший від нього, гидливо обходили її стороною. Хлопець розгорнув папірець, який йому всунула стара. Він з жахом прочитав короткий надпис олівцем, виведений нерівними, танцюючими літерами: «Стережіться! В консервах людське м’ясо».

За сотню метрів в полі зору Павла з’явився консервний завод. Свинцево-сірі бетонні приміщення не один десяток років клали край дитячим та підлітковим мріям. Приземляли. Губили таланти. Перетворювали блиск в очах на таку ж невиразність, якими були самі.

Павла почало нудити. Він обперся рукою об залізобетонний паркан. Знову пригадався сон, що постійно його тривожив.

__________

Ближче до верхів'я невідпорно посилюється морозний вітер, що наче небіжчик легенько торкається до щік та носа крижаними пальцями. Нестерпне відчуття лоскоту на шкірі від його потужних поривів поступово перетворюється на суцільне тремтіння.

Раптом брила, на яку я стаю ногами, оживає. Починає ворушитися, брикатися, наче огир, що хоче навмисне прикінчити свого вершника. Брила скидає мене. Скочується. Летить донизу, закликаючи дорогою собі подібних.

Разом із тоннами гірської породи я стрімголов падаю вниз. Схоже Архітектор, який зводив гору, недостатньо міцно її закріпив. Каміння вдаряється об мене, тріщить, розколюючись на дрібний щебінь! Це не зовсім правда. Насправді, тріщать мої кістки.

Промчавши кілька сотень метрів, кам’яна річка застигає. Я вибираюся з-під уламків, що фамільярно вляглись на мене зверху. Біль у зламаних ребрах не дає ні вдихнути, ні видихнути. Переборюючи страждання, встаю та набираю повні груди запиленого повітря.

— Я — людина! — кричу у напрямку гірського піку. — І ніхто не зможе мене зупинити! Може ти, мерзенний вітер, що так завзято перевертаєш морські судна та викорчовуєш дерева із корінням? Зможеш? Чи ти, холод, що нишком сковуєш океани та гарячу людську кров? Хто з вас, гравців долями, стане моєю перешкодою?

Та вони мовчать. Не відповідають. Бояться. Лишають мене наодинці з горою.

— Ніхто мене не зупинить. Лише я сам. — стиха завершую монолог.

__________

Довгий, протяжний дзвінок був чимось чужорідним. Інопланетним посеред шуму працюючих станків. Та для робітників це була одна із трьох можливих та одна із двох найулюбленіших мелодій, що могли взагалі прозвучати на заводі. Один дзвінок — перерва на обід. Два — кінець зміни. Три — тривога.

Кожен з присутніх, чим би не займався в цей момент та що б не тримав у руках, почувши довгоочікувані звуки, відразу кидав свою справу та рухався у напрямку столової, виходу або запасного виходу. В залежності від того, скільки дзвінків прозвучало.

Однак Павло, якому ще не були відомі тонкощі заводських музичних вподобань, лишився стояти посеред цеху, із запакованою коробкою консервів у руках. В перший же день хлопця не допустили до станків, доручивши запаковувати та переносити ящики із вже готовим продуктом.

Його батько, корячись стадному інстинкту, спочатку теж рушив за всіма. Він майже дійшов до дверей, коли обернувся та помітив Павла, що розгублено дивився по сторонам. Микола зупинився, скривився, подумки вилаявся та все ж повернувся за сином, щоб пояснити прості значення звукової абетки заводу.

У столовій стояв стійкий пізнаваний запах. Цей сморід в’їдався під шкіру до такої міри, що працівників столової на вулиці можна було спершу відчути носом, а лише потім побачити. Проте робочі не зважали на подібне та почергово підходили до трьох вікон видачі їжі, де й отримували свої порції. Павло заглянув в кожен з цих отворів у стіні, де побачив трьох товстих кухарок, майже однакової зовнішності. Наче чудеса клонування, які лише взялися описувати письменники-фантасти, на цьому невеликому клаптику землі вже встигнули втілилися в реальність.

Павло звикнув до простої їжі, але від місцевого супу його нудило. Він весь час згадував про листівку, яку йому дала стара.

Микола сидів навпроти та спостерігав, як його син щось виловлює у тарілці. Він дістав із кишені паперовий згорток, протягнув хлопцю. Той забрав пакунок і подивився на батька поглядом, в якому читалося німе запитання.

— Це мати дала. Сказала ти любиш. — пробурмотів Микола.

Павло розгорнув папір. В середині лежали яблучні сушки. Він взяв одну та став жувати. Та розповзлась у роті солодким терпкуватим смаком.

— А ти будеш? — обережно запитав він у батька.

— Їж ти. Я не хочу.

Павлу хотілося окропити сушки слізьми. Щоб не бачити обличчя батька, він закрив очі.

__________

Мені дихалось важко не лише через зламані ребра. Ні, ребра теж давали своє. Кожен вдих та видих супроводжувався сухим продовгуватим звуком та болісними відчуттями. Але особливо забивало дихання розріджене повітря на цій висоті. Киснева недостатність п’янила, викликала відчуття контрольованого знепритомніння. Коли я ще міг пересувати ноги, та до кінця не розумів куди і навіщо йду.

Я не очікував знайти тут мертву яблуню. На її хворих гілках, покритих білим лишайником, висить жменька почорнілих, засохлих фруктів. Мені нестримно хочеться їх скуштувати. З’їсти всі. Наче підміненими руками зриваю плоди та, майже не розжовуючи, запихаю до горлянки. Щоб не давитися, скроплюю сушки власною кров’ю, що густою цівкою витікає зі скроні. В роті гірчить, та я зміг вгамувати свій голод.

Вдячно погладив кострубатий віджилий стовбур дерева, що мене нагодувало. Дивлюсь на вершину. Я майже біля цілі.

__________

Худа тонка тінь спритно проскочила крізь вхідні двері цеху, що починав тонути у вечірніх сутінках. Вона підібрала потрібний ключ із зв’язки та замкнула замок. Лишаючись непоміченою робітниками, що мляво працювали в очікуванні кінця зміни, постать пройшла вздовж стіни та замкнула всі двері на своєму шляху.

Павло, як і інші, помітив її лише тоді, коли вона вийшла на світло. Та ж сама жінка, яку вони з батьком зустріли зранку. Її брудне, мокре волосся блищало. Зношене лахміття, що слугувало одягом, було покрите масними плямами. Поруч з собою вона поставила десятилітрову металеву каністру. Забиваючи інші запахи, в повітрі потягнуло бензином.

Спалах сірника яскраво освітив зморшкувате обличчя. Жінка голосно та виразно промовила:

—         Хай очищає вогонь твоє тіло.

Сягне попід зорі малий пломінець.

Все неживе давно вже зотліло —

Стане початком тоді твій кінець.

Вона піднесла вогонь до вимоченого у бензині одягу та спалахнула, наче смолоскип. Вмить згоріле волосся чорними вуглинками прилипло до голови. Стара опустилася на коліна. З оповитої жаром горлянки вилетів осатанілий передсмертний крик, що радше нагадував завивання сирени. Полум’я ледве лизнуло каністру, як та відразу ж вибухнула, розкидаючи навколо вогняні пелюстки. Вогонь швидко пробіг бензиновими стежками, які залишила божевільна. Він досягнув паливних баків, недбало залишених попід стінами. Цех моментально перетворився на крематорій.

Робітники з жахом кинулися врізнобіч. Дехто безглуздо намагався вибити замкнені могутні двері; інші нівечили власну плоть об бите скло, коли намагалися пролізти крізь огорнуті вогнем невеличкі цехові вікна; рами були замалими, щоб туди пролізла доросла людина. М’ясо та жир — основна продукція цеху загорілася синім полум’ям, заповнюючи простір навколо густими клубками диму. Стіни палахкотіли.

Хтось крикнув:

— На горище!

Натовп кинувся до металевої драбини, що вела на дах споруди. Присутні керувалися виключно первісними інстинктами. Люди відштовхували одне одного та не помічали тих, хто падав на підлогу. Вони хапали за ноги на стягували вниз найспритніших, тих кому вдавалося пробитися крізь скупчення оскаженілих тіл та розпочати підйом нагору. Метал драбини дуже швидко розпікся. Сміливці, які все ще намагався лізти, болісно горланили, залишаючи на щаблях часточки спеченої шкіри із долонь.  

__________

Просто не вірю в це. Нарешті я проминув пояс сірих хмар та ступаю по холодному снігу. Той весело рипить під ногами. Він остудив зранені ноги та притупив нестерпно пекучий біль. Я набираю його в долоні та потрісканими сухими губами смокчу крижані сніжки. Вгамовую вбивчу спрагу. І… Вершина. Дістався.

Озираюся. Я тут вперше. Помічаю невеликий причал для човнів. Десяток дерев’яних паль вбиті просто в хмару. Впоперек густо збиті дошки, що риплять так само як сніжна пороша. Поруч з причалом пришвартовано човен із білої кості з чорними веслами з обох боків. Я підтягую його до себе, сідаю в середину та легко відштовхуюсь від пристані. Ялик слухняно, плавко ковзає хмарою. Я беру по веслу в кожну руку та починаю гребти. Навпомацки, оскільки через густі хмари, що мене оточують, неможливо нічого розгледіти.

Раптом носова частина різко нахилилася. Човен затрясло наче при лихоманці. Я не встигнув жодним чином зреагувати, як ялик потягнуло вниз під дією тяжіння. Випустив з рук тепер вже непотрібні весла — ті розлетілися в сторони, перетворившись на ластівок. Я впав на дно човна та притиснувся до корми. Моє мініатюрне судно перевернулось майже перпендикулярно, і його низ перетворився на бокову стінку. Я міцно вхопився руками за обидва борти, з жахом очікуючи коли це закінчиться. Думав лише про те, як ялик розіб’ється та про прийдешню загибель, що принесе мені падіння.

Та човник не думав розбиватися. Він стрімко опускався вниз, доки я не відчув, що його швидкість зменшується. Корпус поступово вирівнявся. Я боязко відпустив один із бортів. Перегнувся та виглянув із човна. Ні гори, ні долини, ні причалу. Зверху, збоку, знизу — лише непроглядна темнота.

Скільки я в ній провів? Хвилину? День? Століття? Не знаю. Та коли  вчергове подивився вниз, то побачив там червону точку. Вона постійно збільшувалася у розмірах. Розросталася поза моєю волею. Човен сам до неї наближався. Аж до тих пір, поки я не зміг розгледіти ледь помітні знайомі обриси. Кілька сірих будівель, огороджених високим парканом. Огороджених стіною полум’я.

Прямо в центрі вогняної квітки, я помітив людину. Хлопця, несподівано схожого на мого молодшого брата. Човен підплив впритул. Павло підняв голову та привітно мені посміхнувся. Я простягнув йому руку.

__________

На всю довжину будівлі суцільним монолітом розтягнулося червоне полум’я. Вогонь оповив дах та стіни. Плавив залізо та змушував стогнати бетон. Палав рівно, наче свічка. Пихатий жар лише зрідка трохи прогинався під важким зітханням вітру. Сердито крутився та розсипався навколо яскравими, та від того не менш небезпечними розпеченими іскрами.

Розкучерявлений дикий дим похапки підіймався вгору, майже під хмари; густий, місцями цукрово-білий, місцями брудний сірий та чорний — кольору продуктів виробництва вугільних шахт. Монументальною стіною він підіймався у похмуре небо, де, ніби на мить затримувався після оклику знизу та розділявся на дві половини. Одна вперто продовжувала свій підйом, а інша — слабохарактерно падала вниз, вкриваючи територію заводу лапчастим сірим попелом.

Довжелезне приміщення цеху добре проглядалося здалеку, як удень. Вогонь витіснив будь-які темні кольори. Забарвив вечірнє небо у багряний. Кривава фарба блищала, миготіла дрібними хвилями, утворюючи довгі моторошні тіні від живих та бездушних спостерігачів.

Пожежники, робітники заводу, перехожі та добровольці — в єдиному безглуздому пориві всі об’єдналися проти стихії. Ріки води випліскувались в епіцентр вогняного хаосу, підіймаючись у повітря сивим паром, доки не стало зрозуміло, що пожежу вже не спинити. Сотні літрів рідини спрямували на лише локалізацію горіння. Аби не дозволити вогню перекинутись на решту будівель. 

Гучний тріск полум’я; поодинокий ляскіт вибухів консервних банок; шкварчання жиру свинячих туш. Усе це заглушали людські крики. Навіть рев досі працюючих консервних станків. Бридка какофонія зі звуків смерті, неконтрольованого природного явища та шуму науково-виробничого прогресу. Все зливалося у гнітючий, важкий фон, який відмовлялося сприймати співчутливе людське вухо.

Дехто з присутніх конвульсійно виливав відра ближче місця, де колись були вхідні двері цеху. Наче намагаючись таким чином перебити солодкувато-мерзенний запах горілої людської плоті, що зависнув у повітрі серед смороду гару та свинячих шкварок. Силуючись не помічати пахощі, що вдаряли у голову, подібно церковному ладану або молодому вину. Ігноруючи богобоязний аромат, що вабив та відвертав водночас.

__________

Микола стояв на колінах та ревів як дитина. Рясні сльози стікали по щоках. Люди, які були навколо, намагалися його заспокоїти, але він нікого до себе не підпускав та лайливо обзивав кожного, хто до нього звертався. Він звинувачував всіх: начальника цеха, який попросив його допомоги в іншому приміщенні; неповороткість колег, що йому допомагали; недбалість людей, що залишили пальне у приміщенні. Він горланив, що мав бути там разом із сином.

Коли Микола вчергове підняв голову, то побачив те, що змусило його заціпеніти. З вогню повільно вилетів човен із білої кості. На носу та на кормі сиділи дві постаті. Дві людини, яких він добре знав та яких втратив. Обидва його сина.

— Дітки? Куди ж ви? Верніться! Я благаю вас, верніться! Петя… Павлік… Я не палив твої зошити. Я не палив!

Тужливою мелодією заводом прокочувалась луна від трьох дзвінків.