Як я провів le Jugement dernier

Я прокинувся від незвичайного звуку, на який ніколи не звернув би увагу, якби почув посеред білого дня. Виловив його між важкого, монотонного гулу автомобілів, що ставав все більш повсякденним та типовим для великого міста. Якщо би вихопив його з-поміж гомону людей, що мали звичку проходити під вікнами старої обшарпаної трьохповерхівки з червоної цегли, де я мав нещастя мешкати.

Звук з’явився нізвідки. Повторювався. Він силою вирвав мене із нічного моря сновидінь; бринів з амплітудою, що повільно наростала. 

Я причаївся. Лежав. Слухав. При цьому мовчки спостерігав за павуком у ближньому куті кімнати. Той терпляче замотував чергову здобич безкінечно довгою ниткою, змушуючи працювати в повну силу залози секрецій. Павутиння у формі неправильного багатокутника рухалося звуку в такт, немов продовження його нейронної мережі.

Важким поглядом, затуманеним останніми днями прогресуючої хвороби, я оглянув спальню. Стукіт доносився з боку заштореного вікна, яке потопало у суцільній темряві кімнати; ця активність зацікавила, спонукала перевірити його джерело. Я піднявся з ліжка, що важко скрипнуло під вагою мого власного тіла та зашаркав капцями по підлозі. Навмання підійшов до підвіконня. Занудний звук лунав десь знадвору.

Жорсткі завіски, до яких торкнувся закляклими пальцями, вже впродовж декількох тижнів знаходились у непорушному стані; будь-яке освітлення, як тьмяне світло економок, так і сліпуче — сонячне, спричиняло невимовний біль хворобливим очам. Легким рухом смикнув штори. Поскрипуючи на металевих кільцях, вони покірно роз’їхалися в сторони.

Мені стало лячно. Подих перехопило. Щось сильно стиснуло груди. Вікно видалося незнайомим, ба, навіть більше — цілковито чужим. Наче я знаходився не у своїй кімнаті, а в схожій на неї чотирикутній коробці. На краю іншої галактики. Десь у паралельній реальності. Довелося заспокоювати себе. Подумки доводити помилковість таких суджень. Заново знайомитись; пильно розглядати кожен сантиметр поверхні вікна, згадувати тріщинки та задирки на фарбі. Зовнішня сторона скла, забруднена густим шаром пилу, з неохотою пропускала цнотливий потік світла вуличних ліхтарів. Невеликі цівочки сяйва боляче різали запалені зіниці.

Не знаю, чому це викликало подібну паніку, але початкове бажання відразу ж відчинити вікно якось відпало. Я переконував себе, що цей страх нормальний, і таке іноді трапляється, коли подовгу не бачиш нібито звичних для пам’яті речей. Адже саме так вона працює. Ти можеш скільки завгодно спостерігати за певним об’єктом, але все залежить лише від того періоду, коли його не бачиш. Серцебиття повільно відновилось.

Тим часом невідомий бешкетник не зупинявся. Він продовжував стукати, прискорюючи хід моїх роздумів. Я прикидав скільки однотипних штурмів ще зможе витримати ветха віконна рама. Вона боязко дрижала під потужним натиском.

Одним стрімким порухом я відчинив вікно. Свіжий потік крижаного повітря, перемішаного з краплями холодного дощу та різким запахом щільного туману, хльостко вдарив по обличчю. Змусив міцно заплющити очі. Заховати їх від шквалу атак передзимової погоди. Я на мить затамував подих.

Поступово звикаючи, розплющив очі. Одурманеному хворобою погляду відкрився той самий вид, який бачив від народження, або радше відтоді, коли вперше виглянув з вікна; хоча дати могли цілком збігатися у часі.

Сіра, майже чорна бруківка, по обидва боки від асфальту такого ж кольору, виблискувала під світлом зігнутих ліхтарів, суцільно обморожена тонким шаром льоду. Різної форми і кількості поверхів цегляні будинки та магазини вздовж вулиці щільно тулилися один до одного, мов намагаючись хоча б у такий спосіб зігрітися та захиститися від особливо безжальних перших морозів. Дахи, балкони та вивіски виблискували, уражені ожеледицею.

Якщо рухатися дорогою праворуч та при цьому нікуди не звертати, то можна потрапити в центр міста. Вулиця перетинала його, розкраюючи на дві майже рівнозначні, не схожі між собою частини. Якщо ж рухатися ліворуч, житлова вулиця змінювалася міським парком, який незграбно межував зі старим кладовищем. Там нікого не ховали вже зо два десятки років. Однак, нині моєму погляду відкрилась тільки видима частина величезної в масштабах населеного пункту і мізерної з точки зору всесвіту вулиці. Суцільна темнота і туман, що розлігся сивими клубками, заважали побачити хоч що-небудь далі п’ятдесяти метрів.

Прямо перед моїм обличчям тяжко похитувалась та рипіла довжелезна гілка старого дуба. Дерево росло біля будинку задовго до того, як той був зведений. З часом воно розрослося до таких масштабів, що дивом жодного разу не потрапило у яку-небудь проектну документацію як аварійне. Здавалося, що невідомий архітектор не заради прикраси, а щоб хоч таким-сяким чином обмежити ріст дерева, поклав на землю біля його підніжжя бетонні плити. Та це не спрацювало, виходячи з вигляду їхніх решток, потрісканих та зруйнованих під натиском всевладного флоричного дива. Зрештою, з часом будівля сама стала аварійною та тепер несла не меншу загрозу, ніж всесильне творіння природи. Тому про дерево поступово забули.

Однак, забули — не зовсім правильне в даному випадку слово. Дерево стало настільки невід’ємним символом споруди, що навіть склалася ситуація, що якби хтось не місцевий запитував про моє помешкання, то йому неодмінно вказали би спочатку на дуб, як на орієнтир, а вже потім на будинок. Але інше питання — для чого комусь не місцевому розпитувати про моє помешкання?

Я досить довго стояв біля вікна та не зводив очей з гілки. Впускав більше й більше холоду в оселю. Вона ставала менш затишною, хоча ніколи й не славилась чимось подібним.

Мов не усвідомлюючи абсурдність своїх дій, керований незрозумілими вказівками невідомого внутрішнього маніпулятора та зовсім не контролюючи того, що роблю, я раптом потягнувся лівою рукою до гілки. Я спробував відтягнути в сторону дратівника спокою, котрий нагло порушив сон. Наче сподіваючись, що після цього мене перестане турбувати не тільки стукіт, а й інші нічні марення та дикі сни, які останнім часом стали зовсім ненависними.

При першому ж дотику до обмороженої віті, вона болісно полоснула мене по пальцях. Вона вичавила з моїх грудей сповнене болю глухе хрипіння. В сяйві світла, що пробивалося знадвору, я стиснув занімілу руку правицею та злякано дивився на пучки пальців. За відсутності будь-яких пошкоджень, вони невимовно пекли вогнем. Це спричиняло нові страждання і без того хворому організму.

Я перевів погляд на гілку, що завдала мені болю та не міг зрозуміти як таке могло статися. Жодних колючок або шипів, об які можна вколотися. Та це було би зовсім дивним, зважаючи на породу дерева.

Наче винирнувши з щільного серпанку туману, на вулиці з боку парку з’явилася парочка молодих людей. Вони перейняли увагу на себе. Змусили забути про біль, що продовжував переповнювати мозок. Низького зросту жінка була одягнута в червону блискучу куртку та жовтий берет. Вона рухалася, тримаючи під руку свого супутника — високого, статного чоловіка в синій балоновій куртці з капюшоном. На відміну від жінки, насунутий на очі головний убір якої повністю закривав лице, обличчя чоловіка досить добре просвічувалося через промені світла, що відбивались від його верхнього одягу.

Проте мій погляд весь час спускався вниз, не дозволяючи детальніше розгледіти риси обличчя. Обидвоє були повністю голими нижче пояса. Я уважно слідкував за ними та не розумів, яким чином вони можуть так спокійно ступати по обмерзлій бруківці почервонілими від холоду босими ногами. На хвилину в моїй запаленій голові навіть промайнула ідея, чи не віддати їм щось із свого старого одягу та взуття, яке мертвим багажем гнило у шафі вітальні.

Втім, випереджуючи мої наміри, особи різко зупинилися та підняли голови. Спрямували в мій бік погляди, такі ж морозні, як і погода навколо. Я затрусився від цього, як труситься на гілці від осіннього холодного вітру останній пожовклий листок.

Немов по загальній команді, особи скинули з себе верхній одяг. У тому ж вигляді, у якому з’явилися на цей світ, вони постали переді мною, всім своїм виглядом буцімто на щось натякаючи. Наче вихваляючись повним очищенням свого тіла не тільки від одягу, а й від всіх можливих обов’язків, пов’язаних з його носінням.

Вдивляючись в їхні тілеса, я помітив, як в мені знову зароджується черговий страх. Ще зовсім несформований. Не до кінця зрозумілий. Закритий внутрішньою суперечливою стіною, я ніяк не міг його осягнути. Можливо, страх викликало те, що особи роздягнулися; або сам факт наготи; або їхні погляди, сповнені тягучим докором.

Продовжуючи стояти на одному місці, і чоловік, і жінка, раптом широко відкрили свої роти. Вони беззвучно закричали, змусивши нажахатися ще більше. Примусили відчути, як застигає кров у венах, не дозволяючи навіть поворухнутися. Я не чув голосів, але вереск, подібний на писк пилки деревообробного цеху, лунав просто в моїй голові. Проте я відчув, як неспішно він перетворюється з чогось відразливого на таке, що викликає неприборкане тваринне бажання. Ні на мить не відводячи погляд з цих дивних людей, я стояв паралізований. Наче наркоман, який так само застигає з скляними очима, отримавши чергову дозу такого бажаного дурману.

Чоловік підняв руку та вказав на мене своїм довгим вказівним пальцем. Тільки тоді мені нарешті вдалося скинути з себе обледеніння, схоже до того, яким була вкрита вулиця. Я схопив обидві створи вікна та рвучко їх закрив, не звертаючи уваги на розбите об гілку скло; його дрібні уламки розлетілися по кімнаті.

Єдине, чого хотів — швидко добігти до ліжка та застрибнути на нього. Лягти в обійми холодної, смердючої та вологої від власного хворого поту постелі.

Я вкрився ковдрою з головою. Мозок швидко відключився, дозволяючи забути все, що мені довелося щойно побачити. Це допомагало не зважати на тремтіння, що нікуди не відступало. Воно лише нарощувалося через морозне повітря, яке продовжувало вільно проникати через розбите вікно. Я вірив, що ковдра здатна захистити від вулиці. Від тих людей. Від невимовного жаху, яким під вінця сповнилося моє серце.

Одному тільки Всевишньому відомим чином, мені вдалося заснути. Наступне, що пам’ятав після побаченого моторошного дійства, була чиясь рука на плечі, яка смикала з явним наміром розбудити. Коли я перевернувся на спину та зняв ковдру з голови, то побачив Ольгу, що нагнулася наді мною. У іншій руці був рулон клейкої стрічки та віник. ЇЇ довге, ще до недавніх пір русяве волосся, дуже сильно висріблилось через цілі пасма сивини, яку вона колись старанно зафарбовувала. Однак, схоже, останнім часом перестала звертати увагу на подібні дрібниці. Брови, які вперто супротивились старінню, були насуплені. Здавалося, що вони виражають весь спектр хвилювання через теперішнє незавидне положення моєї скромної персони.

— Іван, що трапилося? Чому в тебе вікно розбите? Іван? Ти мене взагалі чуєш? Я вже вдруге до тебе приходжу! — не вгамовуючись перепитувала моя сусідка, повторюючись з різними інтонаціями.

— Я… Не знаю… — тільки і зміг вичавити, з жахом пригадуючи подробиці вчорашньої ночі. Я розумів, що збрехав чи не єдиній людині, яка все ще тепло відносилась до мене не тільки у цій холодній кімнаті, але й у цілому світі.

— Тут же холодно, як у собарні, як ти спав всю ніч? Я тебе зараз же заведу до себе, побудеш поки там. А сама тим часом приберу та заклею твоє вікно. — твердо та остаточно вирішила за мене і за себе Ольга, розподіливши майбутні ролі, у звичному, трохи командирському стилі.

Після цих слів, незважаючи на мій пасивний опір, вона наказала піднятися та залишити на місцях всі речі, типу ковдри, яку хотів забрати з собою. Направляючи та підштовхуючи руками, змусила мене в одному спідньому залишити власну квартиру та вийти на сходовий майданчик. Вже там, не в змозі протестувати проти її рішення, я визнав, що мені піде на користь тимчасово змінити свою холодну та чого гріха таїти — непридатну для життя квартиру, на затишне помешкання по сусідству. Тим паче для того, аби завершити процес міні-кочівництва, варто було лише перейти через вищезгаданий сходовий майданчик.

У квартирі Ольги я перебував вже далеко не вперше. У часи нашої спільної юності, що минула ніби як зовсім нещодавно, теперішня господарка видавалася геть непоганим сексуальним об’єктом. Не верхом бажань будь-кого хлопця, та це повністю компенсувалося запальним юнацьким потягом, за який не раз доводилося отримувати як не по рукам, то по обличчю. Проте в останньому випадку, я вже отримував не від самих об’єктів бажань, а від інших, таких же юних як сам, наборів кісток, шкіри та гарячої крові, що люто захищали раніше впольовану здобич.

Тому, в ті роки я особливо часто навідував дану квартиру. Щиро сподівався хоча б раз застати Ольгу вдома, за відсутності її батьків, а зокрема — матері-домогосподарки, яка, здавалося, ні на мить не залишає межі добровільної тюрми, по-церберськи, ревно охороняючи цноту своєї доньки.

Однак жодного разу мені так і не вдалося залишитись наодинці в помешканні з юною Ольгою.  В купі з тим, що я, на жаль, був недостатньо наполегливим у своїх залицяннях, в нас нічого так і не склалося. Через невідомі причини, вона разом зі своїми батьками, швидко залишила містечко. Внаслідок цього квартира, поріг якої я щойно переступив у зношених капцях, близько тридцяти років пустувала.

Будучи сестрою-близнючкою моєї за внутрішнім плануванням, дана квартира кардинальним чином відрізнялася своїм вмістом. Так часто буває навіть із людьми-близнюками, якщо вони зростали та виховувалися в різних сім’ях, змушені розлучитися відразу після народження. Мені чомусь пригадався нещодавно переглянутий документальний фільм під назвою «Три однакових незнайомці». Задоволений влучністю порівняння, я почав посміхатися, чим викликав таку ж задоволену посмішку на обличчі Ольги. Вона, напевне, сприйняла це зубоскальство як вдячність за турботу, оскільки саме в цей момент всаджувала мене у комфортне крісло, вкриваючи ковдрою.

Сусідське помешкання не надто змінилося. Всі меблі стояли майже на тих самих місцях, що й понад чверть століття тому, але поява в квартирі Ольги докорінно змінила її наповнення. За три десятки років подорожей по різних країнах, як екзотичних, так і цілком наближених, про які господарка могла розповідати годинами, вона назбирала величезну кількість різноманітного мотлоху, нині розставленого по всіх закапелках оселі хаотично, а часом за певним принципом. Самому було б важко здогадатися звідки походить та чи інша річ, яка так гордовито стовбичила на своєму місці, розміщена рукою господарки.

Тим часом, сусідка залишила мене сам-на-сам із затишком своєї квартири. Цей затишок змусив тимчасово забути про вчорашній нічний кошмар, і, натомість, відволіктися та досхочу насолодитися роздивлянням різних дрібничок, що вщерть заповнювали житло. Сама господиня побігла заклеювати розбите скло моєї спальні.

Все ще злегка запаленими очима, якими досі було важко вертіти, я роздивлявся фігурки. Колоритну суміш міфічних, химерних істот і зовсім вже реальних солдатів та тварин, які розміщувались одне супроти одного на поверхні старого серванту, наче два Ольжиних війська. Деякі з статуеток в руках (або якщо замість людських вони були наділені тваринними кінцівками, то — в лапах) тримали найрізноманітніший збройний арсенал, починаючи від первісних списів та пращ, закінчуючи геть зовсім фантастичними бластерами та наногвинтівками. Таким само розмаїтим являвся і одяг, який далеко не завжди відповідав епосі згаданої зброї. За логікою майстрів, що створювали фігурки, якщо людину вдягнути в сучасне вбрання, то це не означає, що в якості бойового знаряддя вона не може використовувати такі примітивні речі, як заточений кремінь чи кам’яну сокиру.

Складалося повне відчуття того, що на старій меблі в цей час відбувається остання битва, від якої залежить доля існування чи загибелі крихкого світу квартири. А може і всесвіту взагалі. Однак нині, швидше за все через те, що я увірвався в дане свято війни своєю раптовою присутністю, та, споглядаючи за бойовищем міг яким-небудь чином на нього вплинути, іграшкова воєнна м’ясорубка припинилась. Вона застигла на місці, очікуючи коли зайві спостерігачі залишать театр бойових дій, щоб у цілковитій тиші знову віддати наказ про продовження боротьби та знову протиставити своє власне воїнство чужинській навалі.

Під час видивляння інсталяції, мій погляд прикувала одна з мініатюрних скульптур. Вона дещо відрізнялася від загальної концепції підібраного та стояла трохи осібно, відсторонено від інших. Це був  високий атлетичний чоловік в античному одязі. Зайнявши позу розмаху метальника дисків, замість спортивного снаряду чемпіон тримав за ногу немовля. Воно лякливо розставило в повітрі решту кінцівок, наче намагаючись за щось вхопитись, в сподіванні не дозволити таким чином дивакуватому спортсмену завершити свій кидок.

На правому плечі атлета, я помітив пляму. Невеликий малюнок — свого роду татуювання. Я примружив очі, намагаючись краще його розгледіти. Однак такими зусиллями досягнув тільки того, що з моїх очей бризнули сльози, повільно скочуючись по щокам.

Я зняв ковдру, в яку так старанно закутувала Ольга та важко піднявся з крісла. Підійшов впритул до серванту, намагаючись розгледіти плече метальника. На ньому було зображено трикутну спіраль, початок лінії якої відходив від центру та закручувався за часовою стрілкою. Здавалося, що я вже бачив аналогічний знак, проте його значення давно вилетіло з голови. Я хотів до нього доторкнутися, але занімілі, скоцюблені пальці на лівій руці відмовлялися підкорюватись моїм командам.

Вивчення диковинної статуетки перервала господарка, яка нарешті повернулась до помешкання. Помітивши, що я безпорадно стою біля серванту, вона змусила мене повернутися в крісло та знову закутала, після чого побігла на кухню, щоб поставити чайник. Коли металевий свистунець сповістив що вода вже закипіла, і чашка з ароматним, паруючим напоєм перемістилася з кухні в мої долоні, Ольга зі своїм горнятком сіла навпроти Вона човгала на місці, наче намагаючись таким чином розпочати між нами розмову.

— Ваня, ти знову плакав? Болить? — запитала Ольга після хвилинного мовчання.

— Так. Очі. – коротко пояснив я, витираючи їх від залишків вологи.

— А з рукою що? — запитала сусідка, помітивши, як я розтираю ще з вчорашньої ночі занімілі пальці.

— Та все нормально.

— Ну тобі вже хоч трохи легше?

— Значно.

— А температура ще є?

— Не знаю, я не міряв.

Вона підсунулась ближче та поклала мені на лоб м’яку, теплу руку, нагріту від чашки з чаєм:

— Ой, я так не визначу, зараз градусник дам.

Ольга піднялась з місця, та відкрила одну з шухляд старого комоду. Звідти витягнула невелику пластикову аптечку, в котрій почала уважно порпатися в пошуках градусника. При цьому я не зміг не відмітити, що з віком вона стала просто таки розкішною жінкою.

Раптово припинивши пошуки, господарка квартири наче щось пригадала. Вона вдарила себе долонею по лобі, перевела погляд, на мить затримала на мені та посміхаючись промовила:

— Блін, а градусник же в твоїй квартирі залишився. Я зараз.

— Та може не треба? — запитав я, розуміючи, що її все-одно не зупинити. Швидко поклавши коробочку з ліками на місце, жваво перебираючи ногами, Ольга вийшла у вхідні двері, щоб за мить з’явитись знову. В її руках були ртутний градусник та ключ від моєї квартири, який цього разу вона вклала в мою долоню, ніби натякаючи, що я не є заручником її помешкання.

— Навіть не знаю як тобі подякувати за все, що ти для мене робиш. — сказав я, кладучи градусник під пахву. І це було правдою — я дійсно не знав як підібрати потрібні слова.

— Та не переймайся. — вона махнула рукою. — Не дай Бог, я захворіла, то ти зробив би так само. 

— Звичайно що зробив. — я впевнено закивав, хоча підсвідомо не був у цьому категорично переконаний.

— Вань, а що там трапилось?

— Де?

— Чому в тебе в квартирі вікно розбите? — вже більше конкретніше перепитала Ольга.

— То я вчора. Випадково.

— А точніше?

— Та мабуть, дуже різко закрив і… — я підбирав слова та намагався уникнути розмови про побачене вчора.

— Для чого ти відкривав вікно? З температурою? — здивовано перепитала сусідка.

— Там просто гілка в скло впиралась. Стукала. Я не міг заснути.

— Гілка? Яка ще гілка? — з Ольги сипалися запитання, а брови все дужче і дужче напружувались.

— З дуба, котрий біля нашого будинку.

Співрозмовниця мовчки ще раз підсунулась впритул та знову поклала руку мені на лоб, наче тепер її вже дещо схолола рука зможе визначити температуру краще ртутного помічника.

— Ти знаєш… Той дуб зрізали кілька місяців тому. В тебе все ще не проходять марення? Я знаю твоє відношення до лікарів і ти мене категорично просив цього не робити, але я зараз же викликаю швидку.

— Не треба. — я злякано прошепотів до сусідки.

— Тоді давай завтра я тебе сама відведу? Ваня, ну не можна далі так, ти вже два тижні температуриш. Тебе вже на роботі звільнити хочуть… — запнулась Ольга.

— Звільняти? Звідки ти знаєш? Тобі дзвонили? Чи може хтось приходив?

— Так. Дзвонили вчора. З кадрів. В тебе ж телефону немає, але в них звідкись є мій, домашній. Вони сказали, що ти або береш лікарняний, або вони тебе звільняють. Я сама до них ходила, щоб тебе не турбувати. Там пояснили, що по закону ти не можеш перебувати у безоплатній відпустці більше...

— Ти ходила до мене на роботу?

— Мусила. Вчора після обіду була там, бо тебе тоді якраз трохи відпустило.

— Для чого?

— А як я мала вчинити? Вони сказали, що сьогодні останній день тієї твоєї відпустки, і якщо ти завтра не вийдеш, вони тобі запишуть прогул, а там і звільнення.

— Тоді я завтра вийду.

— Ти здурів, чоловіче? Ти взагалі себе в дзеркало бачив? — миттєво вибухнула власниця квартири.

— Оль, я не можу втратити роботу.

— Але і вийти на неї ти не можеш! — Ольга дещо підвищила голос до свого звичайного, командирського, якому так і кортіло покірливо скоритися.

— Дякую за чай.

Я піднявся з крісла, поклав на стіл градусник. Незграбно переставляючи ноги, пішов у напрямку вхідних дверей та вже позаду знову почув спокійний голос господарки квартири, який змусив затриматися.

— Дякую за чай? Дякую, блядь, за чай? Ваня, я дивлюся на тебе і розумію, що єдине бажання, яке ти в мене викликаєш — це бажання обійняти і заплакати. Ти можеш зрозуміти, що я справді хвилююся за тебе. Я ж бачу як тобі погано. І я не бажаю тобі нічого злого, повір, але й втратити тебе не хочу. Ще й через якусь банальну хворобу.

Ти знаєш, за всі ці роки, зі знайомих в мене в місті тільки ти один і залишився. І я не хочу зостатися жити в цьому місті, в цьому будинку взагалі самою. Самою в цій розвалині, в цій сраній фермі для виведення мишей, клопів та іншої живності. Та якби була моя воля, я би вже давно знесла цей будинок під три чорти, а на його місці продовжила би межі парку! Або й навіть кладовища! І я думаю, що ти в цьому поділяєш мою думку. Але я не маю іншого вибору, і тому тут живу. Як і ти. І поки ми вдвох тут живемо, то маємо знаходити шляхи до того, як же ж нам співіснувати!

Я мовчки вислухав слова Ольги. Все ще продовжував стояти в дверях спиною до неї. Мені було важко затримувати погляд; важко рухати очима, бо від будь-яких дій вони пекли, різали та сльозилися. Однак, подивитися на Ольгу в цей момент не міг не через це, а через гіркоту правди всього сказаного. Уникаючи погляду господарки квартири, через плече я ще раз коротко подякував за чай та турботу, і, не обертаючись, залишив помешкання під гучну канонаду її криків.

Замість теплоти та затишку попередньої квартири, моя зустріла холодом, сірістю та запахом цвілі. Дерев’яна підлога, крім шару багаторічної полущеної червоної фарби, по всій поверхні мала досить помітні щілини розміром в палець. Зараз вони впадали в око ще більше — подібна проблема в квартирі сусідки старанно приховувалася м’якими килимами. При ходьбі долівка рипіла прокуреним голосом старого волоцюги. Того самого, який, дихаючи смердючим перегаром, сидить на трубі теплотраси та розповідає своїм знайомим, про те, як він став тим, ким зараз є, з підліткових років надміру захопившись ідеями гіпі.

Я свідомо припускав, що насправді це зовсім не рипіння підлоги, а писк решти мешканців будівлі — мишей, про яких хвилину тому згадувала Ольга. Але дана думка була надто огидною як самою ідеєю її абсурдного існування, так і тим, що могла бути цілком правдивою; я розмірковував над тим, що коли наступаю на дошки, які ліниво прогиналися під ногами, можу справді притискати мишей, битком набитих під підлогою (все ще живих, які пищали від болю, і мовчазних, які вже упокоїлися у Бозі), а тому всіма силами намагався відкинути подібні хворі помисли в найвіддаленішу шухляду шафи. Зачарований такими думками, я продовжував стояти в дверях спальні, опустивши голову та вглядаючись в долівку, ба, навіть не маючи особливого бажання чи сил підняти голову.

Тим часом, у вухах знову почали звучати слова моєї сусідки. Намагаючись точно розставивши пріоритети думок у затуманеному мозку, я згадав слова про дерево навпроти будинку та поглянув у напрямку вікна. Клейка стрічка, якою воно було заклеєне, легенько дріботіла під протягом вітру.

Я розчинив створи. На місці дерева, яке я міг спостерігати з моменту свого народження, знаходився акуратний низенький пеньок, підрізаний, як мінімум, з трьох сторін. Після незначної відлиги, яка спостерігалася зранку, ожеледь відступила та оголила потемнілий від вологи корч, що просвічувався дивним сяйвом. За відсутності тепла сонячного, складалося враження, що тепло чурбаку передавало коріння, яке забудькувато брало його прямо з надр землі, досі знаходячись під владою впливу спогадів та ностальгії за своїм колись монументальним попередником.

Під час споглядання за нищівним для залишків моєї психіки видовищем, згадуючи в купі з цим вчорашню примарну парочку, я остаточно утвердився на думці, що все пережите — нездорові марення. Навіть припустив, що мені слід і справді переглянути своє фундаментальне правило стосовно відвідування лікарень. Але зробити це принаймні не сьогодні.

Тим часом, в двері моєї квартири хтось постукав та назвався фельдшером невідкладної медичної допомоги. Я тихо прикрив вікно, зняв капці та намагаючись сильно не скрипіти зрадливою підлогою, підійшов до вхідних дверей. Вслуховувався спочатку до чоловічого голосу, а пізніше до жіночого, наспіваного Ольгою. Своїми командирськими нотками вона переконувала медика, що в квартирі є чоловік, якому потрібна допомога. Фельдшер же пояснював, що при величезному бажанні в нього немає сил та повноважень заходити в закриті двері. Навіть в такі хирляві, як мої.

Розмова швидко перетворилась в лемент, від чого я сів на підлогу та закрив руками вуха, не в змозі слухати його далі. Все припинилося так само швидко, як і розпочалося. Я підповз ближче та притулив вухо до дверей. Вслухався. Тиша.

Могутній удар з іншого боку дверей, від якого вони заледве не злетіли з петель, змусив мене перелякано відскочити в сторону. По голих ногах пройшовся могильний холод. У повітрі з’явився солодкувато-гидотний запах. Я піднявся та швидко побіг у спальню. Впав на ліжко. Від страху заховав голову під подушку та відразу ж заснув.

Наступного дня я прокинувся досить рано та одразу глянув на нещодавно подарований Ольгою новенький китайський годинник, що позитивно вирізнявся на фоні старої облущеної стіни. Електронні цифри показували сьому годину — час, коли звик прокидатися в ті дні, в які виходив на роботу.

В тривожному передчутті піднявся та сів на ліжку, очікуючи що на мене знову напосяде та ж сама важкість, яка переслідувала протягом декількох останніх тижнів. Утім, цього не відбулося. Тіло полишили звичні кволість та втома. Думалось досить легко та ясно.

Натомість, я відчув, що заніміння пальців лівої руки пішло далі, аж до кисті. Довгих двадцять хвилин розтирав її іншою рукою, допоки просто не здався; коли підіймав руку, кисть безпорадно повисала у повітрі, наче зроблена з гуми та обгорнута білим пап’є-маше у вигляді людської шкіри. Сподіваючись, що заніміння тимчасове та є наслідком сильного стресу, я почав збиратися на роботу.

Зайняло це досить багато часу. Ольга, яка доглядала за мною коли я хворів, по-своєму переклала речі у шафі, через що я ніяк не міг знайти буденний костюм, який мав звичку вдягати на роботу. Зникло люстерко, тому брився майже навпомацки, зрідка позираючи на своє віддзеркалення у лакованій кухонній шафці.

Прожогом вискочив із квартири, сподіваючись уникнути можливої зустрічі з сусідкою. Перший поверх нещадно обпалив холодним, затхлим від смороду екскрементів повітрям. Хоча, крім мене з Ольгою в будинку вже давно ніхто не проживав, підворіття завжди було забруднене людськими випорожненнями. Розігріті алкоголем відпочивальники з парку, які по дорозі додому часто заходили до нас, використовували під’їзд в якості безкоштовного туалету.

На вулиці стало дещо легше. Принаймні дихати. Я сторожко підійшов до пня, що сиротливо залишився від мого старого друга та довго в нього вглядався. Не міг повірити, що навіть не помітив яким чином та коли саме дуб зрізали. В очах все ще чітко стояв його образ, як щось канонічне та непорушне, без чого не уявляєш свого повсякденного життя. Я витягнув вперед правицю, намагаючись хоча б доторкнутися до примарного фантома, що сидів у голові. Та очікувано, вдалося схопити лише порожнечу морозного повітря. Я озирнувся навколо, але навкруги не було ні душі та аніхто не побачив того, що мені дозволила чинити запалена свідомість.

Коли головному герою необтяженого глибоким сенсом роману в межах невеликого містечка необхідно дійти з пункту А в пункт Б, автори, зазвичай, пишуть: «пробирався по джунглях міських вуличок». Та мені не потрібно було нікуди пробиратися. Я рухався головною вулицею, майже нікуди не звертаючи. Та й на джунглі місто схожим не було. Замість густого та непрохідного тропічного лісу — прямі вулички та довжелезні, захаращені низькорослим бур’яном пустирі між окремими острівками з щільно натиканими будинками. Єдине, що було спільним у порівнянні з джунглями, то це перевага певного кольору над гамою інших. От тільки якщо у випадку з джунглями це був здебільшого колір зелений, то у місті превалював мертвотно сірий. Це місто не було джунглями. Та і я не герой роману.

Продовжуючи рухатися, я провокував у мозку подібні однотипні та прості думки, оскільки вони допомагали відсторонитися від думок інших. Думок про вчора.

Нарешті в очі потрапила багатоповерхівка, де я працював. Тієї ж миті дихання збилося. Серце почало нестримно калатати. Я зупинився на півкроці.

В мозку спочатку зародилася, а потім миттєво розцвіла приголомшлива думка: я ніяк не міг згадати ким працюю. В пам’яті з’являлися спогади про будівлю; про точну кількість сходинок, що вели до вхідних дверей; про лакований чорний стіл в холі; точне розташування предметів у робочому кабінет; і все згадане — щедро полите дискантними та контактними відчуттями. Проте, я взагалі не міг згадати в чому саме полягала моя робота. Не пригадував і нікого з колег. Жодних повторюваних трафаретний дій, що мали б увійти в буденну звичку, ставши цеглинами несвідомої механічної пам’яті.

Я прикрив рукою очі та струснув головою, сподіваючись скинути з себе цю мару. Марно. Простояв декілька секунд у роздумах, не знаючи як вчинити.

Двері будівлі раптом відчинилися. Назовні вийшов незнайомець у синій курці. Він дивився своїм важким палючим поглядом, наче намагаючись проникнути у найглибші закапелки моєї свідомості; в такі безлюдні та порожні, в які я й сам вже давно намагався не зазирати. Я заціпенів від жаху.

Чоловік ніби неохоче скинув з себе верхній одяг. Під ним він був повністю голий. Навчений недавнім досвідом, я здогадувався що трапиться далі. Незнайомець простояв непорушно ще миттєвість, після чого підняв руку з націленим прямо в мене вказівним пальцем, відкрив рота та безшумно заверещав на повні груди.

Я негайно розвернувся та щодуху побіг у протилежному до свого попереднього руху напрямку. Мене переслідував виск у вухах. Я забув про хворобу. Не зважав на втому та ватні ноги. Не звертав уваги на брак повітря в грудях. Не розбирав дороги. Біг так довго, що зупинився лише тоді, коли навколишній світ поплив в очах, замістивши сіру фарбу міста на кольорову барву, місце якої залюбки змінив чорний колір непритомності.

Судячи з положення сонця, я пролежав без свідомості декілька годин. Мокрий як хлющ — до свого нещастя приземлився у одну із калюж, що утворилися через денне потепління.

— Невже ніхто не намагався хоч спробувати допомогти? — в розпачі, вголос промовив перше, що прийшло в голову. Одинока ялина проти дороги ствердно захитала пишною верхівкою.

Перевірив кишені. Як виявилось — все ж таки «допомогли». Старенький гаманець безслідно зникнув. Я розмірковував над тим, скільки ще людей могло пройти або проїхати мимо в той час, коли моє тіло лежало тут без пам'яті. Які думки народжувалися в їхніх головах? Невже вони щиросердно сподівалися, що це черговий п'яничка, який вже зранку налигався до свого типового стану, де вже навіть не має місця дійти додому або хоча б обрати більш сухішу канаву.

Я піднявся та роззирнувся навколо. Напівзруйнована, закинута будівля консервного заводу непривітно зустрічала шумом кожного мандрівника, що мав необачність до неї завернути. Виключень не було і для мене. Ніхто не знав достеменно що це за шум. Можливо це свистів вітер, який зі всією своєю нестримною силою нетерпляче проривався крізь широкі щілини старезної напівзруйнованої кладки. Або шуміла прим’ята першими заморозками пожовтіла суха трава, що густо вкривала купи битої цегли. Дехто ж був переконаний, що це все ще працювали станки та загиблі робітники, душі яких навічно зосталися в цеху після трагічної пожежі.

На одній із почорнілих стін помітив проіржавілу металеву табличку з надписом «цех №3». Жодних сумнівів — я знаходився в старій промисловій частині міста. Не особливо велелюдній, але людей вистачало, щоб обчистити мої кишені. Я здивувався своїм силі та витримці, які дозволили забігти аж на край міста.

Міський транспорт сюди не ходить, а таксі і поготів. Та й грошей в мене не залишилося. Зібравшись докупи, я обрав потрібний напрямок та неквапливо рушив, квакаючи мокрим взуттям по асфальту та рясно поливаючи дорогу краплями калюжної води, що стікала з одягу.

Зворотна дорога була значно важчою. Страх та адреналін, що привели у цю частину міста, вивітрилися разом із теплом мого тіла; залишили розум наодинці із холодним, раціональним переосмисленням того, що раніше побачив. А що я, власне, бачив? Невідомі люди, які не переслідували мене. Вони стояли на місці. Не заподіяли нічого поганого. А можливо їх і не було насправді? Розум спонукав вважати побачене звичайним маренням.

Важко ступаючи та сопучи, перемагаючи холод та втому, я дійшов до кінцевої зупинки. Присів на лавці. За мить компанію мені склала зовсім юна дівчина в короткій спідничці, яка присіла поруч. В очікуванні автобуса, вона зовсім не звертала на мене увагу та закинувши ногу на ногу, захоплено читала книгу. Я глянув на обкладинку: «В. Набоков «Лоліта».

— Невже шкільна програма? — обережно запитав у неї.

Крізь великі окуляри дівчинка нерозуміюче зиркнула на мене сірими очима. Вона гидливо зморщила обличчя, закрила книжку, мовчки піднялася та, не очікуючи транспорту, кудись швидко поблимала білими кросівками.

Біля мене зупинилася жовта маршрутка. Знемагаючи від холоду, я пояснив водію свою ситуацію, разом з цим намагаючись глибше закутатись у цупкий одяг, що замерзав прямо на мені. Чоловік за кермом вислухав прохання і, подібно до дівчини, мовчки окидав мене оцінюючим поглядом. Він закрив двері прямо в мене перед носом та поїхав далі по маршруту.

Я замислився. Що викликає їх відразу? Подивився на своє відображення у калюжі. Жахнувся. Перелякано зробив кілька кроків назад. Стиснувши кулаки, поглянув ще раз. У віддзеркаленні на мене дивився зовсім незнайомий бородатий чоловік з клубком кучерявої сивини на голові. Я запустив руки у брудне волосся на обличчі, пригадуючи як голився зранку. Але вже не був у цьому настільки впевнений. Зібрався з духом та поплентався додому.

Прокинувся у власній спальні. Зовсім не пам’ятав як сюди дістався, хоча зробив це перебуваючи при свідомості, зважаючи на вогкий одяг, акуратно розвішений на стільцях. Рука отерпла аж по лікоть. Коли рухав плечем, вона мляво та безвольно похитувалася, як звисаючий з тарілки віхоть м’яса без кісток. Та мені якось стало до того байдуже.

Довго сидячи на краєчку скрипучого ліжка, вирішив не йти на роботу. Не тільки сьогодні… Ніколи. Я все ще не міг пригадати жодних подробиць. А отже, і про роботу теж варто забути.

В животі забурчало. Ніяк не міг згадати коли востаннє щось їв. З сумом оглянув порожній холодильник. Кава теж закінчилась. Помітив зашкарублий пожовтілий пакетик чаю, що міцно влип у підвіконня. Віддер, заварив та випив замість сніданку. Довго сидів та спостерігав за тим, як росте тріщина на одній із стін кімнати. Врешті наважився вийти прогулятися в парк.

Золотаво-червоні крони таємниче похитувались, пошепки розповідаючи свої безсмертні історії. Я йшов по скверу, опустивши голову, на шляху підбиваючи ногами осіннє жовте листя, що шуршало, розлітаючись у різні боки. Спостерігав, як весело розсипалася здійнята кольорова маса, цілковито неприродна для сірих налаштувань міста.

Зовсім не помітив, як звернув з головної дороги, що закільцьовувала парк, на бокову вузьку стежину. Дерева та кущі по обидва боки густо сплелися воєдино, утворюючи фальштунель. В середину цієї природної споруди погано проникало сонячне світло, однак, краплини вологи проникали справно, від чого листя охоче гнило, спираючи повітря, перетворюючи його на малопридатне для дихання, через що мій подих став неправильним, уривчастим.

Я стрілою проскочив це місце. Вийшов акурат до старого кладовища. Переді мною постала древня галявина з її вічними мешканцями; з розподіленими одноосібними домівками. Біля кожної могили стояли хрести: заржавілі, що давно не бачили фарби; похилені дерев’яні, вимиті до білого дощем; а деякі, котрі давно втратили горизонтальну поперечку, одинокими патиками стриміли в бліде небо.

Окремо на фоні решти виділялися чотири могильні плити понад стежкою, розміщені одна біля одної неправильним півкругом. Вони нагадували нігті могутнього титана, що будучи випадково похованим серед недостойних його людей, намагався виправити це свавілля та вибратися з пельки пекла. Проте він зумів виштовхати на поверхню лише чотири своїх перста, які зогнили з плином часу, а те, що від них залишилося, люди чомусь почали вважати камінними надгробками, копіюючи їх вже на власних могилах. Я підійшов до могил та довго вдивлявся, намагаючись розібрати розмиті надписи.

Волосся на голові заворушилося одночасно з тим, як заворушилася земля під ногами. Повільно розгрібаючи ледь прибитий людськими ступнями ґрунт на стежині, з-під землі показалася брудна дитяча рука, на якій синіми лініями проступало жахливе розгалуження павутини вен. Сухі, маленькі пальці, які закінчувались жовтими пощербленими нігтями, потягнулися до мене.

Скрикнувши, я побіг в напрямку свого будинку, прямо через кущі, не розбираючи дороги. Я роздряпував обличчя та праву руку, якою намагався захиститися від гілок, що нещадно сікли по відкритих ділянках шкіри. За кілька хвилин я вже пробігав біля дуба та відчинив двері під’їзду, намагаючись наче стрибнути всередину все ще безпечного бункера!

Аж раптом мене осінило.

Я обернувся та ошелешено подивився на могутній стовбур, що гордовито возвеличувався перед моїм поглядом, зугарний підтримувати цілий небосхил з усіма його хронічними світилами, вмирущими зірками та зрадливими хмарами. Сторожко підійшов та легенько доторкнувся до нього, все ще не вірячи очам. Дуб легенько заскрипів, мов запрошуючи до обіймів; а коли я пригорнув його до себе, зарокотів густим басом, вибачаючись за розбите скло, картаючи за довгу відсутність та недовіру, розповідаючи як нелюдськи за мною скучив.

Я вбіг до під’їзду та прожогом заскочив на третій поверх, де почав стукати у двері Ольги. Мені хотілося якнайшвидше схопити її за руку та витягнути на вулицю, дорікаючи по дорозі, що вона помилилася! Що дерево ніхто не зрізав і воно досі знаходиться на своєму місті, у тому ж стані, в якому його запам’ятав! Я гамселив двері сусідки робочою рукою та ногами, бив головою, намагався докричатися до неї. Мені не відкривали. Опустивши голову, я пішов до своєї квартири, де проспав решту дня.

Мене розбудив голос Ольги.

—  Іван, ти спиш?

—  Оля? Як ти зайшла?

—  Ти забув ключі в замку.

Пригадавши те, що я хотів їй розповісти, я швидко підхопився та закричав:

— Оля, дививсь! Дуб на вулиці! Він все ще там росте! Росте!

Але тільки-но я піднявся на обидві ноги, як відразу впав, боляче вдарившись об підлогу. Ліва частина тіла була повністю паралізована. Ольга допомогла мені піднятися та посадила на ліжко.

—  Ваня, мені страшно за тебе.

—  Дай мені швабру! Оля, допоможи мені!

Використовуючи швабру як милицю, за підтримки сусідки, я підійшов до вікна та попросив відчинити його. На місці дуба знаходився акуратний низенький пеньок, підрізаний, як мінімум, з трьох сторін.

Байдуже впав у крісло в квартирі Ольги. Вона з силою вклала чашку гарячого напою мені в руку. Ми мовчки сиділи так довго, що чай перестав парувати та встигнув вихолонути, утворивши на поверхні тонку маслянисту плівку.

—  Ваня, хто ти?

—  Що?

—  Ваня, хто ти?

Я пильно подивився на Ольгу. Після довгої паузи, вона продовжила:

— Ми звикли котирувати інших, очікуючи зворотної оцінки. Але ми дуже рідко, або й ніколи не оцінюємо самих себе. — вона відкинула голову на спинку крісла. — А без цього картина не може бути повною. Ваня, хто ти? Що ти візьмеш з собою, коли підеш у вічність? Що ти скажеш судді на своє виправдання під час «Le Jugement dernier¹»?

— Я… Не знаю.

— Не знаю, не думаю, не переймаюсь. Один із найлегших варіантів для відповіді. Легше було би тільки взагалі змовчати.

Ольга знову взяла паузу, після чого промовила:

— Ми доволі схожі на чашку з чаєм. Ти не задумувався? Нас наповнюють. Ми молоді та гарячі. Потім стигнемо. Більше й більше. А наприкінці починаємо тьмяніти, перетворюємось на гіршу копію самого себе. Так, часом знаходяться люди, які допомагають нам вилити те, що всередині та заварити новий напій; а часом чайна гуща залишається, починає гнити, в’їдаючись у  стінки посуди. Ця чорнота робить марними будь-які спроби щось змінити.

Я замислився. Зиркнув на свою чашку та здригнувся від побаченого. Замість горнятка в руці була напівзогнила кістка, по всій поверхні якої ліниво копошилися білі личинки мух, невеличкими клубками звалюючись мені на коліна. Я гидливо відкинув кістку в сторону та почав з відразою струшувати хробаків, які лазили по ногах в пошуку харчів.

Квартира Ольги вмить втратила свою привабливість. Всі дрібнички, які раніше забезпечували теплий затишок, перетворилися на дрібний порох, тут же розвіяний сильним вітром, що взявся нізвідки. Шпалери швидко зблякли та почали відвалюватися на долівку великими зотлілими шматками, оголюючи обвуглені, потріскані стіни. Меблі гнили на очах, перетворюючись на аморфну купу вицвілих дров; моє крісло під вагою тіла теж розвалилося на друзки, змусивши вдруге за сьогодні впасти додолу. Крізь килимки, що розкладалися, проступили глибокі тріщини в підлозі, з яких полізли зграї щурів та мишей різних розмірів, ваги і віку. Вони огидно пищали, без поспіху перелазили через мене та дряпали, торкаючись маленькими холодними лапками.

Ольга піднялася. Я побачив той самий погляд, який бачив вже не вперше за кілька останніх днів. В’язкий та ядучий, він викликав неприємне відчуття гіркоти у роті.

 Непомітним порухом господарка квартири розв’язала халат та скинула з себе, оголюючись. Вона протягнула вперед руку та відкривши рот безголосно заверещала.

Прогортаючи шалений потік мишей, що заполонили квартиру, я притьмом повз підлогою. Я використовував кінцівки, якими ще міг володіти. Вгризався в долівку зубами. Вперто ліз в напрямку до виходу, доки Ольга продовжувала завивати, неквапливо розщеплюючи мій мозок на дрібні атоми своїм голосом.

Я повз і повз. Це здавалося безкінечним. Перекотившись через сходовий майданчик, я був уже у власній квартирі, де відразу ж втратив свідомість.

Коли опритомнів, то виявив, що лежу на ліжку. Глупий морок заполонив невелику кімнату. Тіло повністю паралізувало і тепер я міг лише ліниво крутити очима, в очікуванні того, що відбудеться далі.

В кімнату зайшли четверо санітарів, одягнених у білі халати, в закритих металевих масках на обличчях. Вони витягнули мене з постелі та кинули в дерев’яний гроб, який принесли з собою. Винесли надвір, де я помітив, що вулицю повністю заполонили місцеві жителі; різних розмірів, ваги і віку. Прості робочі, діти, жінки, що годували немовлят грудьми та сивочолі пенсіонери. Наче розбиті на певні соціальні групи, вони мовчки трималися своєї купи, поодалік від інших. Вони то зі злістю поглядали одне на одного спідлоба, то з цікавістю — на мене. Помітивши, що санітари несуть свою ношу в сторону парку, люди колонами рушили слідом.

Всією процесією ми пройшли парк та завернули на старе кладовище. Зупинилися біля місця, де розташовувалися чотири могильні плити. В центр уявного круга, який утворили присутні своїми тілами, вийшов чоловік у рожевому античному одязі. На обличчі одягнута маска Мельпомени з дрібними кучериками та отвором замість рота. На правому плечі було помітне татуювання у вигляді трикутної спіралі. Гучним басом він звернувся до натовпу:

— Розумний карає не тому, що було вчинено злочин, а для того, щоб злочинець не повторив його знову. Для того ми тут і зібралися. Цей чоловік — він вказав на мене та продовжив: — відібрав життя у чотирьох безневинних людей. Відібрав життя чотирьох дітей, яких зґвалтував, а потім жорстоко вбив, закопавши на місці, де ми зараз знаходимось.

Натовп зашумів, дехто з жінок зойкнув зі страхом та огидою.

— Ні! Я цього не робив! Я не робив! — мені здалося, що я кричу, натомість почув лише власне хрипке дихання. Голова закрутилася. Мене почало нудити.

Проте, чоловік в масці, ніби почув мої слова та підійшов ближче.

— Ти не визнаєш своєї вини?

Незнайомець дістав з мішковини, якою було обгорнуте його тіло, пожовклий, зім’ятий клаптик паперу. Розгорнув та показав мені. Це була газетна стаття з надрукованою новиною та списком із чотирьох зниклих безвісті дітей:

Кондратська Ольга, 13 років — травень 1975 року;

Слабченко Володимир, 11 років та Слабченко Уляна, 9 років — квітень 1985 року;

Магаляс Борис, 9 років — червень 1993 року.

Я заплакав, бо пригадав все, що накоїв.

Помітивши мої сльози, чоловік запрошувальне махнув рукою, крикнувши до присутніх:

— Приступайте, діти мої!

Натовп накинувся на мене і я відчув, як вони почали відривати перші шматки плоті.

__________________

¹ Страшний суд (фр.).