Графоманське пекло

Письменство, безумовно, важка робота. Не кожному дано бути літературним генієм.

Чоловік сидів перед увімкненим монітором та дивився на порожню сторінку у вьорді. Вже тиждень, щовечора, приходячи з роботи, він сідав за комп’ютер, відкривав документ із назвою «Пробудження», але нічого не писав. Лише мовчки дивився на чисту та пусту сторінку, не знаючи, як почати твір.

Все своє свідоме життя Артем мріяв бути професійним письменником. Писати книги, які б гарно продавалися та приносили йому гроші на їжу та інші потреби, проводити презентації, підписувати ще свіжі, пахучі примірники, фотографуватися із шанувальниками і, врешті-решт, коли-небудь, написати сценарій для екранізації власного роману. Проте, для того, щоб ці мрії здійснилися, потрібно було писати. А на це потрібні час, натхнення і талант. Перших двох речей у нього не завжди вистачало, а от третьої було більше, ніж у будь-кого іншого. Принаймні, Артем так вважав.

Просидівши над «Пробудженням» зо дві години та випивши три чашки кави, він нічого не написав. Зправа від чоловіка завібрував телефон. Артем взяв його до рук, увімкнув і побачив сповіщення від фейсбуку: «Я. Н. Вроцький. вподобав ваш пост у групі…». Решта частина була прихована. Чоловік натиснув на сповіщення та його перекинуло на свій відгук до роману одного відомого американського письменника. У ньому Ігор звинувачував автора у графоманії, розпіареності та невмінні писати твори.

(«Його популярність незаслужена... Потрібно писати стисло… Його читачі, мабуть, ніколи не читали твори інших авторів…»)

Звісно, що безліч людей вступилося за одного з найпопулярніших письменників, тому Артем закрив коментарі під постом. Вони звинувачували Артема у заздрощах. Звісно, це далеко не так. Він ніколи не заздрив комусь. Майже ніколи.

«Нічого. Колись, ці люди прочитають мої твори і зрозуміють, що ось це дійсно лячний горор», - думав він щоразу, коли фейсбук надсилав йому сповіщення про нові коментарі.

Артем відклав телефон у сторону та знову перевів погляд на сторінку. Лише раз за своє життя він відвідав літературні курси. На них один відомий український автор говорив про те, що потрібно писати оповідання, аби відточити свою майстерність, читати різних авторів, пробуватися у різних жанрах та напрямках. Всі ці настанови Артем слухав з посмішкою на обличчі. Він ніколи не писав оповідання, адже це порожня витрата часу. Навіщо писати щось невеликого розміру, коли можна працювати над чимось великим та вартіснішим, ніж інше.

Артем подивився на годинник. Без десяти північ. Потрібно йти спати, завтра зранку на роботу. Чоловік закрив документ з думкою про те, що наступного дня він точно щось напише. Можливо, навіть, цілий розділ. Але то вже буде завтра. Коли комп’ютер вимкнувся та перестав гудіти, Артем підійшов до вікна та подивився у нього. Майже в усіх вікнах будинку, що стояв навпроти, не було світла. Чоловік вже збирався йти лягати, але боковим зором він помітив як у одному із вікон загорілося світло. Нічого дивного. Артем закрив штори та гепнувся на ліжко.

Йому снилися шкільні роки. Саме тоді Артем вперше спробував написати роман, але зіткнувся з багатьма проблемами: починаючи від того, наскільки вторинними був сюжет, закінчуючи тим, що текст містив величезну кількість помилок і тавтологій.

Прокинься, генію.

Голос прозвучав у голові Артема. Він був тихим та заспокійливим.

Прокидайся, генію, є розмова.

Артем повільно розплющив очі та позіхнув. Клятий голос уві сні змусив його прокинутися. Чоловік знову заплющив очі, перевернуся на інший бік та…

Давай, прокидайся. Я довго просити не буду.

Артем різко розплющив очі та сів на ліжку.

«Що це? - подумав він. - Невже це не сон?»

Ні, не сон, генію. Добре, що ти прокинувся. Маю до тебе одну справу.

- Хто ти? - невпевнено уголос спитав Артем.

Заспокойся, можеш не говорити. Лише думай. Я тебе і так зрозумію.

- Що відбувається? Я збожеволів?

Ні, звісно ні. Генії не божеволіють. Ти повністю здоровий чоловік. Ти маєш гарні нерви. Чи я не правий?

- Правий.

Артем відкинув із себе ковдру, потер під очима. Цього і бути не могло. Він ніколи не чув голоси у голові.

- Хто ти, чи що? - Артем знову вголос спитав.

Я той, хто дає геніям натхнення і час.

- Муза?

Ні, я не муза. Муза - це жінка, яку геній любить більше всього.

У Артема ніколи не було дівчини, звісно, якщо не рахувати ті спроби сподобатися дивакуватій однокласниці у середній школі. Вона була доволі привабливою, але мовчазною та далеко не такою розумною, як він. Проте, Артему вона подобалася. А от він їй - ні.

Згодом, з віком, він зрозумів, що муза є вигадкою. Йому не потрібна пані серця, щоб писати шедеври. Потрібні тільки час та натхнення, аби завершити усі ті початі та закинуті після третьої сторінки рукописи.

Ти ж не віриш в існування музи. То чому питаєш мене про неї?

- Не знаю. Перше, що в голову прийшло. - Артем говорив швидко та майже нерозбірливо. - Мені треба води попити.

Прошу, у мене немає прав забороняти тобі щось. Я не можу тобі щось зробити, генію.

Артем повільно підвівся з ліжка, На чоловікові були лише самі труси та одна шкарпетка, інша, мабуть, загубилася десь у ковдрі. Він спробував її знайти, але не зміг.

«Біс з нею», - подумав Артем та пішов у сторону ванної кімнати. Чоловік жив у квартирі, що дісталася йому від батьків, коли ті переїхали у село. Сам він заробити на власну не міг отримуючи заробітну плату касира. Дійшовши до ванни та увімкнувши світло Артем різко заплющив очі.

- Чорт! Чому так яскраво? - сказав Артем тримаючись однією рукою за двері ванної.

Обережніше, генію, не впади.

Чоловік підійшов до раковини, став перед нею та подивився у дзеркало. Мішки під очима, тижнева неголеність, декілька прищів на обличчі…

«І коли я таким став?».

Я допоможу тобі стати кращим.

Знову цей голос. Артему від нього ще більше хотілося спати. Чоловік взяв стакан, що стояв на пральній машинці позаду нього, відкрив холодну воду та наповнив нею його. Холодна вода повинна була миттєво вивести його зі сну, і тоді той голос зникне. Випивши все, що було у стакані, Артем вийшов із ванної, вимкнув світло та повернувся у залу.

Тепер, генію, ти готовий до розмови?

- Ти досі не зник?

Звісно ні. І не зникну, доки не отримаю… відповіді на декілька питань.

Артем сів на ліжко та почав дивитися у стіну.

То що, почнемо? Раніше почнемо, то швидше ти спатимеш.

«Я точно збожеволів. Хах, я чую голоси в голові. Мені лікуватися треба», - подумав Артем.

До цієї ночі він вважав себе повністю психологічно здоровою людиною. Він ніколи не відвідував психолога (а навіщо, якщо можна самотужки розібратися з усіма проблемами та питаннями, що турбують; можна ж все розповісти уявному слухачеві, який не буде задавати зайвих запитань, перебивати та записувати щось у маленький чорний блокнотик) і, тим паче, психіатра. Він (майже) ніколи не зривався на людей, (майже) ніколи не бився і взагалі (майже) не вживав алкоголю.

Та ні, ще раз повторюю. Генії не божеволіють, їх просто не розуміють.

- Голоси в голові… точніше, голос, це вже божевілля.

Генію, не починай.

- А що ти мені зробиш? Ти простий голос. Ти ж сам сказав, що нічого мені зробити не можеш.

Язик Артема заплітався. Деякі слова чоловік не вимовляв до кінця, деякі звуки ковтав. Він говорив швидко, ніби від цього залежало його життя.

Я можу брехати.

Три слова налякали Артема більше, ніж всі попередні. Навіть сам факт існування якогось голосу у його голові не був настільки страшним. Чоловік почав глибоко вдихати повітря, закусувати зубами нижню губу. Пальці рук швидко били по ліжку, а ноги міцно стиснулися. Артема завжди лякала брехня. Його батько відноситься до типу людей, яких він називав «професійними брехунами» - бреше часто, але робить це настільки вміло, що його слова важко відрізнити від правди. Себе, Артем, ніколи не відносив до таких людей.

- Тобто, брехати?

Генію, досить цих порожніх розмов. Заспокойся і слухай мене.

- То що ти пропонуєш?

Артем став чекати відповіді. Здавалося, що темрява у кімнаті стає все густішою та… темнішою. Вона окутувала собою всі речі, ховаючи їх від Артема. Навіть те мізерне світло вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь бучні щілини штор, не рятувало кімнату від неї. Проте, темрява ховала не тільки речі. Вона ховала звук. Жодних звуків на залишилося. Ані гулу машин на вулиці, на яких гайсали п’яні молодики, ані цокання годинника чи гулу техніки… нічого. Крім голосу, звісно.

Я вже давно за тобою спостерігаю, генію. Знаю всі ті ідеї, що ти носиш у своїй голові, але не можеш реалізувати через брак часу та… натхнення. І мені від цього стає боляче та сумно. Адже, такі геніальні ідеї не отримують реалізації.

Артем уважно слухав, намагаючись не заснути від того, наскільки голос був спокійний та тихий. З усім, що він чув, чоловік був згоден. Ці ідеї… вони варті того, щоб побачити світ. Такого ще ніхто і ніколи не писав. І не напише, бо на це здатен тільки він.

От тільки уяви, що у тебе є натхнення і багато часу. Щоб ти зробив, генію?

- Мабуть, сів би писати твори. Я жоден із романів так і не завершив, але, маючи час та натхнення… Гадаю, що за рік би три книги вже лежали у книжкових магазинах.

Артем посміхнувся. Він підвівся з ліжка та підійшов до вікна. Як тільки штори відкрилися, приносячи у кімнаті світло ліхтарів з вулиці, темрява відступила. Артем дивився на вулицю та чекав, поки голос знову щось скаже. Проте, нічого не відбувалося. У його голові стояла тиша.

«Агов, ти тут?», - подумав він, згадавши, що голос може чути його думки.

Так, звісно. Я не покину тебе, не хвилюйся. Отже, я хочу дати тобі і час і натхнення, щоб ти, генію, спокійно завершив усі свої твори.

- Як саме ти мені їх даси?

Побачиш. Дізнаєшся. Відчуєш.

- Хм, а що я повинен дати тобі взамін? Хочеш щось отримати - віддай. - Артем читав про угоди з різними демонами та богами. Він не зустрічав гарних творів чи фільмів на таку тематику.

Колись йому прийшла ідея написати роман, що буде оповідати життя письменника, який продав власну душу, щоб писати та бути відомим. Така книга точно б могла стати світовим бестселером, була б перекладена на безліч мов і, можливо, отримала б екранізацію.

Нічого. Я ж не демон чи диявол. Мені твоя душа, генію, не потрібна. Це все міти, створені людьми. Навіть, якщо демони й існують, то їм всерівно на людські душі. У них куди важливі справи. Щось, я трохи не про те почав говорити, генію. Забудь. Я просто хочу принести у цей світ гарні твори. Зробити літературу кращою та… навіть і не знаю, який прикметник можна підібрати. Допоможи мені, генію.

Артем відвернувся від вікна та на мить замислився.

«Величнішою».

Ідеально, генію. То що, згоден? Час і натхнення. А там і всесвітнє визнання прийде.

- Я точно збожеволів. - Сказав Артем і почав сміятися. - Я розмовляю з довбаним голосом у голові. Цікаво, як воно виглядає з боку? - чоловік закрив штори та знову сів на ліжко. - Проте, знаєш, я згоден. Якщо це сон, то мені ще нічого втрачати. Якщо це божевілля, то мені вже нічого втрачати.

Прекрасно, генію, чудово! Я у тобі і не сумнівався. Ані у твоїх ідеях, ані у твоєму розумі!

Голос став більш гучним та менш спокійним.

- Дякую, мені приємно.

Артем любив, коли його хвалять за розум, який є далеко не у кожного. У дитинстві матір називала його особливим, і завжди розповідала своїм подругам про свого сина, який точно доб’ється успіхів у житті. Інакше, і бути не могло.

Угода вважатиметься завершеною тільки тоді, коли ми потиснемо руки. Там, звідки я родом, такий звичай.

- А звідки ти родом, якщо не секрет?

Це не дуже важливо. Я з прекрасних земель, де ніколи не було війн. Дуже сумую за тими часами.

- А що сталося з твоїм домом?

Відповіді не було майже хвилину. Артем почав думати, що голос його покинув, і що він може повертатися до ліжка, щоб спати.

Ні, генію, я тебе не покинув. Заспокойся. Зараз не дуже важливі розмови про мене самого. Нам потрібно потиснути руки.

- То як ми це зробимо? Я ж не бачу тебе.

Не хвилюйся, генію. Лягай і спи. Скоро зустрінемося.

«Що це означає?», - подумав Артем.

- Почекай.

Але голос не відповів.

Чоловік ліг на ліжко, засунув праву руку під подушку, а лівою майже повністю накрив себе ковдрою. Артем перевів погляд на годинник, що висів на стіні навпроти ліжка. Пів на четверту ночі. Сонце ще не вставало з-за горизонту, люди ще не прокидалися.

«Дарма я на це погодився», - промайнула думка у голові Артема.

Через дві хвилини він заснув.

Артемові снився його двір. Він стояв перед третім під’їздом та дивився на дім, що був навпроти. Стояла ніч, тому в жодному з вікон світло не горіло. Крім одного. Та квартира, де хтось увімкнув його була на першому поверсі восьмого під’їзду. Йти до неї зовсім трохи.

«Може, це те, що голос мав на увазі, коли говорив про завершення угоди?», - подумав Артем і рушив туди.

Ліхтарі освітлювали йому дорогу. Чоловік вже пройшов дитячий майданчик, дуб, що росте одразу за ним, перш ніж у вікні з’явився силует. Це була людина. Скоріш за все, чоловік. Важко було розгледіти. Але Артем не зменшив темп. Чоловік дійшов до восьмого під’їзду. На дверях висіли різні оголошення: про продаж квартири, запрошення на роботу, загублених тварин та різні пропозиції від державних компаній. Артем Повільно поклав руку на двері та потягнув до себе. На диво, вони відчинилися.

«Дивно… мабуть, магніт не працює», - подумав він.

Чоловік маленькими та невпевненими кроками зайшов до під’їзду.

«Все-таки, мабуть, дарма я на це погодився. Я дійсно збожеволів». - Артему стало страшно.

У під’їзді не було жодних ламп, тому єдиним світло стали промені ліхтарів з вулиці. Артем повільно піднявся по сходах на перший поверх. Він повернувся у сторону тих дверей, що вели до квартири, де горіло світло. Чоловік повільно підійшов до них та, не стукаючи, відкрив.

Перед ним постав довгий коридор, що вів до кімнати, де горіло світло. Саме з неї доносилися звуки. Але от які саме, Артему важко було розібрати. Він глибоко вдихнув повітря, видихнув і рушив уперед.

«Це лише сон. Сон. Сон… Я збожеволів. І той голос також був сном».

Здавалося, ніби шлях по тому коридору займав декілька годин. Артем уважно роздивлявся все, що було навколо нього. Все вказувало на те, що це звичайна квартира звичайної людини. Шафи, шпалери, стільчик, об який Артем вдарився ногою, фото на стінах… Нічого незвичного.

Дійшовши до кімнати, у якій горіло світло, Артема зустрів дід. Старець був одягнений у халат та домашні капці, у правій руці він тримав чашку з кавою. На вигляд йому було років шістдесят п’ять, не більше.

Я ж казав, що ми зустрінемося. Сідай, кави вип’єш.

Знову цей голос. Тепер Артем міг бачити, кому він належав. Дід поставив каву на стіл та жестом руки запросив чоловіка сісти.

- Ні, дякую. Давай, вже потиснемо руки та я піду.

Ні, я наполягаю, щоб ти розділив зі мною цю чашку кави.

Дід говорив не відкриваючи рота. Він сів з одного боку стола і знову жестом запросив Артема. Чоловік підійшов до стільчика та сів.

Прошу, пий. Кава смачна.

Артем повільно потягнувся рукою до чашки.

Не хвилюйся, генію. Це звичайна кава.

Чоловік взяв чашку та відчув, що напій давно охолов.

- Кава холодна.

Я на тебе довго чекав, генію.

Артем трьома великими ковтками випив усю каву та підвівся з-за столу. Він подивився на діда. Той повільно встав та підійшов до чоловіка.

Це звичай, випити каву, коли гості приходять додому. Кому, як не тобі, генію, це знати. Пора тиснути руки.

Дід простягнув праву руку. Вона була трохи зморшкувата, а крізь шкіру проглядалися вени. Артем потиснув її. Дід сильно стиснув чоловікову руку, але вже через мить відпустив.

Успіхів, генію.

Артем прокинувся.

Чоловік потер пальцями очі. Через декілька секунд він їх розплющив. У кімнаті було темно, сонячне світло ховалося за густими хмарами. Це було видно навіть через закриті штори. Артем, з допомогою рук, повільно перевів своє тіло у сидяче положення. Ноги неймовірно боліли, ніби він пробіг довгий марафон. А у роті був ледь відчутний присмак кави.

«Так це був не сон?», - подумав Артем встаючи з ліжка.

Чоловік пішов до ванної кімнати, аби почистити зуби та попити води. Він взяв щітку, яку вже давно пора змінювати, змочив її та видавив на неї пасту. Після чисти присмак кави повністю вивітрився із роту. Поставивши щітку назад, Артем взяв стакан, набрав у нього воду та випив її декількома великими ковтками. Він знову повернувся у залу, сів на ліжко та обдумав події ночі, що минула.

«Голос… Так де ж моє натхнення і час? Я божевільний, мені лікуватися треба. - Думав він. - Навіщо я на це погодився… Добре, пора на роботу йти».

Чоловік повільно підвівся з ліжка, підійшов до штор та відкрив їх. На вулиці не було людей. Діти не йшли у школу, дорослі не прямували на роботу. Ніхто не вигулював псів, не сідав у машини. Таке він бачив вперше. Листя на деревах вже не було, замість нього їх тепер вкривав іній. Зима скоро розпочнеться. Кажуть, що вона буде найхолоднішою з усіх, що коли-небудь були. Гарна ідея для твору, хіба ні?

Артем завмер, дивлячись на вулицю. Він чекав, що зараз хтось пройде під його вікнами, чи пробіжить якийсь пес, що вирвався із рук господаря. Але ні, ніхто не пройшов. Очікування перетворилося у сподівання.

«Хах, не накручуй себе, йолопе», - подумав Артем відходячи від вікна.

Чоловік відвернувся від нього і подивився на годинник. Пів на четверту. Той час, що був перед сном.

«Батарейки треба буде купити після роботи».

Артем пробігся поглядом по залі. Він зупинився на вимкненому комп’ютері, що стояв прямо біля входу в кімнату. Чоловік відчув дивне бажання, якого у нього майже ніколи не бувало раніше.

«Писати. Я хочу писати».

Артем, ніби у трансі, попрямував до комп’ютера. Сів на стільчик, великим пальцем правої ноги натиснув на велику синю кнопку, що була на системному блоці. Пристрій загудів. На екрані з’явився логотип Windows. Коли комп’ютер остаточно увімкнувся, Артем відкрив документ «Пробудження».

Слова з’являлися на папері одне-за одним, так швидко, як Артем міг їх друкувати. Вся його увага була прикута до сторінок, кількість яких все збільшувалася і збільшувалася. Він вже повністю забув і про роботу, на яку треба йти, і про годинник, для якого потрібно купити батарейки. І, навіть, про порожню вулицю. Письменство - все, про що він думав.

Артем навіть і не знав, скільки часу він просидів перед монітором, творячи шедевр. Безумовно, це був шедевр. Саме таке він хотів написати. Ця книга - найкраще, що траплялося в сучасній українській літературі. Люди купуватимуть її, бажатимуть знову щось прочитати від нього. Залишилося її завершити. Проте, то вже зовсім інші речі.

Артем відкинувся на спинці стільчика та подивився на те, скільки сторінок було написано за сьогодні. Сто шістдесят три. Феноменальний результат. На обличчі чоловіка з’явилася широка та самозадоволена посмішка. Результат йому сподобався, але фізично він дуже втомився. Потрібно розім’ятися, нарешті хоча б щось поїсти, випити води і можна знову сідати писати.

«Голос таки не збрехав, говорячи про натхнення. Добре, що я погодився».

Артем пробігся очима по написаній сторінці. Все ідеально. Жодних лексичних та граматичних помилок, жодна кома не пропущена. Погляд Артема зупинився на даті та часі, що були у нижньому правому кутку монітору. Пів на четверту ранку. Посмішка зникла з обличчя чоловіка.

«Неможливо. Або я просидів добу за комп’ютером, або і цей годинник… Але, як?».

Артем встав з-за робочого столу та повернувся у сторону вікна. Сонце було на тому ж місці, що і тоді, коли він востаннє дивився. Жодних змін. Навіть іній досі лежав. Чоловік підійшов до вікна та відкрив його. Висунувшись по груди з нього, він почав уважно дивитися по сторонах. Порожньо. Нікого немає. Артем засунув голову надаз, у тепло, закрив вікно та сів на підлогу.

«Я просто себе накручую. - Думав він обхопивши голову руками. - Усьому має бути своє логічне пояснення. Треба тільки подума…»

Артемові думки обірвалися. У його голові знову лунав той голос.

Ти ж хотів час і натхнення.

«Що?..»

Пиши, генію. Пиши.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

12/11/21 15:09: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
01/12/21 01:21: Грає в конкурсі • Перший етап
22/12/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап