Зараз
Двоє полісменів, перевальцем, важко віддихуючись опісля сімох сходинок до першого поверху третього під’їзду, зупинилися біля сімдесят п’ятої квартири. Проігнорувати виклик не вийшло б — вона ще могла зоставатися в середині, а цікавість сусідки бриніла набридливою мухою. Вказівки прості — не допускати до місця трапези цікаві носи, поки аромати їжі не стривожать люд.
Зливаючись з облупленими зеленавими стінами, притримуючи халат, який просив їсти, однією рукою, полісменів зустріла жінка похилого віку. Сиве волосся вибивалися з гулкі на потилиці, вологими від поту пасмами спадаючи на зморшкуватий лоб. Очі, мов жаринки, випромінювали залишки вогняної сили. Але не переживання, ні, громадянка Котюк відчувала азарт. Впилася у нього зубами не бажаючи відпускати.
Почухавши голомозу голову, кинувши втомлений погляд на напарника, високий полісмен втомлено видихнув.
— Ви кажете, що вони не виходять на зв’язок і не відчиняють квартиру. Може поїхали куди. Зрозумійте, ми не маємо права без рішення суду винести двері у квартиру. Спробуйте ще раз зателефонувати…Люді, так?
Засопівши, мов бик, що готувався кинутися шмат червоної тканини в руках конкістадора, жінка ледь не заволала:
— Ви мене взагалі слухали? Люда паралізована чотири роки. Спінальний інсульт. Ні руки підняти, ні говорити не може. А у Павла вихідні, він мав би бути вдома. Та й не можуть лю…
«Паралізована. Не дивно, що прийшла вона саме до неї», — голомозий ледь стримав посмішку. Та Котюк однаково помітила зрадливий порух губ. Склала руки під грудьми: як вовчиця, то атакувала, то відступала, щоб оцінити слабке місце супротивника.
Інший полісмен, більш присадкуватий, але з тонко вирізаними обрисами обличчя, зупинив монолог помахом руки.
— Шановна, все що ми можемо зробити, це відправити вас писати заяву про зникнення. Завтра. Як мине три доби. Якщо не повернуться до понеділка, то зателефонуєте ще раз. Аби ви не думали, — чоловік підвищив голос, акцентуючи на кожному слові, — що ми вас футболимо, я залишу особистий номер телефону. Наберете. Зрозумійте правильно. Буває, що люди у квартирі помирають, а двері зачинені. Я міг би виламати їх на місці, якби відчув трупний запах. Але все, що я відчуваю, то хворобу та плісняву, від якої муляє в носі й хочеться чхати, — він демонстративно притулив носа до щілини у дверях, закопиливши губу.
Полісмен завжди залишав особистий номер. Так їхня пара приїжджала на місце годування першою. Залишалося вдосталь часу вигадати легенду та надати місцю реалістичного вигляду. Брудна робота прибиральників, дрібноти, яка навряд підніметься ієрархічною драбиною на позначку вище. Він збрехав — запах смерті клубочився у повітрі. Але було ще щось — металічний присмак страху та відчаю, від яких слина затоплювала рота. Невже, вона зоставила живого?
Пірнувши руками в кишеню вицвілого халата, розцяцькованого квітами у моді часів динозаврів, Котюк видобувала з халата телефон і натиснула на кнопку виклику поруч з іменем контакту Нетреба Павло. Тиша, помережана тріском фонових шумів, змінилася повідомленням, що абонент поза зоною досяжності.
Чоловіки у формі стенули плечима, повторивши попередні фрази, по складах, голосніше, ніби громадянка Котюк була недоумкуватою представницею людської раси.
Тоді
Висока жінка з кучерявим золотистим волоссям важко сіла на стілець поруч з ліжком з матері. Взяла за руку, притулила до вуст — погляди зустрілися. Німий діалог не потребував озвучування.
Ще не стара, але з важкою маскою витопленої з олова, яка під силою тяжіння прилипала до черепа, лежача дивилася на доньку. Люда хотіла протягнути руки, притягнути голову до грудей, як робила, коли кровинка з легкістю вилізала на коліна. Але все, що могла, то кліпати, і з величезним зусиллям по коров’ячому мукати.
— Ти правда не проти, що я поїду на цілий місяць? Тільки чесно, ма. — Мілана заправила неслухняне пасмо за вухо. Відклала материну руку, вдивляючись в очі з очікуванням відповіді. Глибокі, кольору гіркого шоколаду, двічі кліпнули.
Мілана важко усміхнулася. Ще молода, але з першими «гусячими лапами» у кутиках очей, бажала допомогти матері більше, ніж дозволяла медицина. Спінальний інсульт перетворив Люду на бранку власного тіла, на зачинену свідомість, що могла відповідати лише «так» або «ні», кліпаючи один раз, чи двічі. За чотири роки вона призвичаїлася спілкуватися самим поглядом. Дивилася на телевізор не відводячи погляду, отже хотіла подивитися кіно. Переводила погляд на книжкову полицю, дозволяючи погляду стрибати обкладинками, торкаючись корінців, значить хотіла книгу. Не почитати, а послухати аудіоформат у навушниках. Хоча, Люді більше подобалося коли читав Павло. Його голос, мов рятівна мотузка, витягував на поверхню, оповідаючи історії.
— Мамо, — Мілана підвелася по невеликий таз з водою, який полишила на столі при вікні. Сонячне проміння, виблискуючи рожевуватим кольором, відбивалося від спокійної гладі, — місяць то довго. Тобі буде важко. Татові буде важко. Подзвонимо, аби нам знову прислали державну доглядальницю. Обіцяю, як тільки повернуся, одразу відмовимося від її послуг.
Мілана дивилася у вікно. Зграйка горобців обсіла кущ, зробивши його непристойно волохатим. Стрибали собі з гілки на гілку, позбавлені турбот про завтрашній день. Мілана втомилася. Вона любила маму, але втомилася, і знала, що далі ставатиме гірше.
Розвернувшись до ліжка, донька побачила, як шалено кліпала матір. Два рази, пауза, два рази, пауза, два рази, пауза. Так кожного разу, як мова заходила про доглядальницю.
— Мамо, не починай! Ну з ким ти будеш, коли тато піде на парковку? Він не може на місяць покинути роботу, розумієш? Його звільнять. Знайти сторожа, то що два пальці…
Люда розуміла. З важкістю вона приймала догляд. Погляди, на глибинах яких спав докір. Ніби то вона винна. Ніби самотужки накликала на себе спінальний інсульт, що забрав можливість рухатися, говорити, жити. Одне діло, коли тіло перевертали рідні руки, і зовсім інше, коли з ввічливою гидливістю чужі.
Нижня щелепа Люди опустилася. З рота вирвався здавлений хрип. Вона намагалася говорити, але виходило лише по тваринному стогнати, а нутро кричало: «Не хочу. Остання говорила все, що думала. Від неї тхнуло, ніби вона скупалася у відрі дешевого парфуму і потерлася мочалкою з тютюну. Її губи кривилися, коли вона перевертала мене. Прийде схожа. Прийде гірша. Вони ненавидять людей, доню. Вони гидяться, не вважають мене живою. Остання ігнорувала погляди, не вмикала телевізор і навіть не думала читати, беручись прибирати біля мене, протирати складки, незадовго до приходу твого батька. Краще вмерти. Божечку, та краще ти б забрав мене одразу після інсульту, ніж кожного дня терпіти приниження. Посеред життя ми в смерті…Посеред життя ми в смерті…».
У голові Люди клацнуло. Грудей ніби торкнулася невидима рука, збиваючи дихання, але відчуття швидко минуло.
Дочекавшись, коли мирний вираз повернеться на обличчя матері, Мілана взялася до звичних процедур. Розгладила складки на постелі, обмила тіло, не оминаючи западини тіла, згинала та розгинала кінцівки, розробляючи суглоби. Помітила, що за чотири роки матір зменшилася на два, а то й більше, сантиметрів. М’язи атрофувалися, коліна загубили сенс існування. Без функціонування тіло відходило від початкового призначення. На останок, Мілана пройшлася настоянкою камфори та дістала з шафи свіжі ватні намотки. Влаштувавши їх під стопами та колінами, Мілана відійшла, оцінюючи роботу.
Весь час доглядових процедур Люда лежала з заплющеними очима, відмежовуючись від реальності.
«Краще померти. Та почуйте й заберіть мене. Краще померти. Посеред життя я в смерті».
Поглинута кучугурами думок про смерть, Люда віддалася репетиції смерті — глибокому сну.
Ще тоді
Людині повіки розплющилися наступного ранку. Важко кліпаючи, розганяючи дрімоту, вона намагалася сфокусувати погляд. З кожним новим роком вихід зі сну розтягувався на все довший період, ніби організм забував як то, прокидатися. З кожним новим роком паралічу хотілося спати все більше — свідомість ховалася у мушлю.
Поруч хтось сидів, і за запахом та порухами жінка зрозуміла, що то не Мілана, чи Павло. Пахнуло важким гнилісним запахом, який перемішувався з солодкістю черешні, а на поверхню пробирався сморід плісняви — сирої, чорної з зеленими цяточками.
— Як чудово, що ви прокинулися. Зараз ми вас вмиємо. Почистимо очі від кисляків. Побудете трішки малюпусінькою дитинкою так, — незнайомка шепотіла, а її голос розладнаною струною теліпався у повітрі.
Все ж, Мілана прислала доглядальницю. Розвантажила руки батькові. Зняла провину з плечей.
Квартира огорнулася тишею — Павло пішов на роботу. Вже за кілька днів, перетерпіти кілька днів, і у нього настануть вихідні. Він читатиме, попиваючи воду, а чи чай, аж поки не зайдеться хрипким кашлем.
Поглинувши сніданок, Люда втупилася у книги. Погляд застигнув на «Великих сподіваннях» Дікенса. Але доглядальниця, чийого імені вона навіть не знала, клацала у телефоні, гидливо ковзаючи язиком по зубах. Ніби спеціально, жінка пересунула стілець, аби Люда якнайкраще могла розгледіти жінку.
У кімнаті зависнув запах камфори та стерильних бинтів. Навіть за роки, аромат хвороби не покине квартиру. В’ївся у стіни, пригрів кубло, вимостив затишне гніздечко. Люда покинула спроби випросити Дікенса, тож взялася розглядати жінку. Коли постійно лежиш, засобом вбити час стають очі, вигадки, спогади та внутрішні діалоги.
Блондинка, з рожевуватим на кінчиках, волоссям звела погляд. Посміхнулася, нагадавши Люді ілюстрацію канюка з «Казок дядечка Римуса». Доглядальниця тримала в руках книгу у яскраво жовтій обкладинці, з мальованою постаттю, обличчя якої ховав гострий каптур-маска.
— Трошки почитаємо, але я не люблю Дікенса. Тож, краще мою книгу, окей? — вона продемонструвала Люді видання Чемберса, не припиняючи посміхатися ротом, що радше нагадував дзьоб.
Заради розваги, Люда подумки проспівала: «О наглядачко ув’язнених душ. Скількох ти з’їла на вечерю?».
Вже дібравшись до другого оповідання збірки, доглядальниця відкинула книгу. Та важко вдарилася об двері, перекинувшись на бік коридору. Ця хвора не дасть порозважатися, думками перебиватиме апетит, глузуватиме, порівнюватиме з бридкими птицями, закликаючи Бога.
Блакитні очі незнайомки хижо зблиснули:
— Мій однокровний братик полюбляє добувати їжу, використовуючи людей. Я ж беру лише добровольців, Людо. Тому чесно повідомляю, — вона поклала руку на серце, — що на вечерю зжерла двох самогубців. Перш ніж одна напилася таблеток, а інший вивернув кермо у провалля, прийшла я. Ви просили смерті. Ви доброволець. Але дивлюся на вас, нюхаю повітря, і відчуваю сморід камфори та смерті, яка ладна прийти без моєї помочі.
Людині очі розширилися. Рот відхилився. Крик, а чи коров’яче мукання застигнуло в голі.
«Та ти божевільна. Без клепки та коліщаток в голові. На Бога, Мілано, кого ти прислала?».
— О, ні, ні. Я не смерть, — Люди нахилилася, стиснула руку Люди так, що у здорової людини від болю завертілися б галактики перед очима. — Я трішки, зовсім трішечки, гірше.
«Та проти тебе Капелюшник статечний та врівноважений юнак зі світлим розумом».
Люда глянула на годинник на полиці за спиною навіженої. Відрахувала вічність до повернення Павла. Заплющила очі, благаючи провидіння, аби жінка виявилася марою, сном, галюцинацією. Аби той запах, що оточував її, запах розкладання та гниття, чорної плісняви та зеленуватих цяточок, виявився вигадкою знудженого бездіяльністю мозком.
— Е ні, так не піде панночко, — жінка надула бульку з жувальної гумки. Та тріснула. Вона злизала з губ залишки, прицмокнувши язиком. — Я люблю говорити, дивлячись в очі співрозмовника. Тож давайте, не будьте страхопудом. Ви ж закликали саму смерть, тож розплющте очі.
Людина має внутрішні інстинкти. Коли перед обличчям зустрічається незвідана небезпека рецептори кричать тікати. Паралізована жінка не могла втекти. Темрява свідомості була єдиним сховком.
Ігноруючи поклики природи — Люда розплющила очі.
З її кисті стирчала вилка. Струмочки крові водоспадом стікали на білу постіль. Біляве волосся доглядальниці стало абсолютно рожевим. Люда кілька разів кліпнула, спробувала розігнати мару, але міцність реальності не піддавалася таранам раціональності.
У руках доглядальниці теліпався годинник на ланцюжку.
Помітивши шокований Людин погляд, жінка усміхнулася.
— Це? — годинник колихався маятником, — забрала, як маленький трофей в англійця. Морфійного наркомана, — вона заховала годинник у нагрудну кишеню сорочки у клітинку. Потягнулася по вилку, висмикнула з теплої плоті, і взявши зі стола смажену картоплю взялася їсти.
Кров з виделки стікала у тарілку.
Люда тамувала спазм шлунку та нудоту, що хижою птахою клювала шлунок.
«Божевільна. Божевільна. Та вона ж вб’є мене».
— Не зараз, Людо. Ще рано. Перед тим як їсти справжню їжу, а не от це, — вона кивнула головою на таріль, — я люблю поговорити. Балачки збурюють апетит, прояснюють свідомість, покращуючи смак м’яса. Тож, гадаю, пора познайомитися. Я знаю вас, а ви мене ні. Мене звуть Октавія, але в цьому вимірі краще вживайте ім’я Оксана, якщо зможете говорити, — вона відкинула голову, зайшовшись щиросердним реготом.
Кілька смужок картоплини вивалися з тарілки на персиковий килим.
Кровотеча з зап’ястя спинялася. Ранка покривалася загустілою, майже чорною, кров’ю.
Знову тоді, ввечері
Павло застигнув в проймі дверей кімнати. Перші вечірні тіні, смолянисті мазки, плили підлогою. Крізь відчинене вікно залітав спів перших весняних птахів, а легкий дощ, стукотячи підвіконням, зістрибував на асфальт, даруючи носам петрикор. Весна пробуджувала природу, приносила барви, але не приносила подув життя у кімнатку сімдесят п’ятої квартири.
Важкі повіки робили Павла схожим на старого гончака. Шкіра обвисла, борозни вмуровували кряжі, а погляд згаснув. Мілана поїхала вчора, а він вже подумки благав її повернутися. Поруч з донькою дружина загорялася. У ній вчувалося життя, яке все рідше радувало візитами. Навіть зараз, втупивши погляд у стіну обабіч ліжка, вона розглядала квітчастий візерунок шпалер. Обумовлений знак, який означав «я нічого не хочу».
Минувши свіжі плями жиру на килимі, чоловік присів навпочіпки біля ліжка. Погладжуючи щоки дружини, то вверх то вниз, розпитував чого вона хоче. Кіно? Переглянути всоте «Сніданок у Тіффані». Книгу? Вони могли дібратися завершення «Великих сподівань», а чи перемкнутися на «Два міста» заради різноманіття. Та що б він не запитував, очі залишалися нерухомими. Ніби далекий відголос з потойбіччя забрав Людину свідомість.
А вона чекала. Чекала, коли стежина запитань виведе Павла до доглядальниці, до Оксани. Але він так і не дійшов, присівши відпочити на середині шляху.
«Вона скажена. Небезпечна. Відгорни ковдру, подивися, що вона зробила з рукою. Глянь, які глибокі рани на зап’ясті під пластиром. Чому ти не запитуєш? Я ж змінилася опісля її візиту, довбню. Вона небезпечна! Вона не людина! Паш, я не хочу вмирати! Не хочу! А вона прийшла по мене!».
Важко видихнувши. Поплескавши Люду по руці, де пластиром та бинтом Оксана замаскувала поранення, Павло пішов вечеряти. Доглядальниця прибрала, обмила жінку, винесла піддони та вимила кімнату від пилу, тож якщо дружина не хотіла проводити час разом, він не напосідатиме.
Бажаючи в такі моменти накричати на дружину, на порозі злості, він замислювався, як то бути замкненим в середині власного тіла? Як сприймати даного Богом зрадника?
«Бо усе це створила рука Моя, і усе це було…»
Тоді (якщо вам не обридо слово)
Люда почула Павла: «Як прокинеться, скажіть, що я люблю її. Вчора вона недобре почувалася».
Вхідні двері клацнули.
Октавія увірвалася до кімнати з широкою посмішкою. Жовтаве пальто пішло на вішак у кутку, «Король у жовтому» перемістився на полицю, сумка важко гепнулася на стіл, і з неї жінка видобула книгу в пошарпаній обкладинці. Ранішнє проміння сонця підсвітило золотаву обкладинку з чорними буквами «Молот відьом».
Октавія підсунула стілець і взялася читати уривки, які повідали про способи катування та вбивства відьом. З кожним наступним рядком внутрішнє, справне тіло Люди, здригувалося.
Відкинувши книгу, оповідала про тіні, що живуть поруч з людьми, але Люда не слухала. Цитувала псалми та подумки хрестилася, захищаючись від нечисті. Октавія, чи якби вона не звала себе, нечисть. Її волосся знову стало білявим з рожевим на кінчиках, а от обличчя розгладилося, відцуравшись дзьоба канюка.
Підсунувшись ближче, повела:
— Я не та, чим здаюся, Людмило. Лежи, як лежала, і з тобою нічого не трапиться. Я почула твоє «Я не хочу вмирати!», — високим голосом, ледь не щенячим гавкотом, Октавія перекривляла Люду. Жінка впізнала нотки свого минулого голосу і ледь втрималася реальності, змушуючи свідомість триматися місця. — Але це так не працює, Людо. Поки ми з вами мило теревенили, я зголодніла, і аж стала розуміти братика, який зводить людей з розуму, аби нажертися. Все-таки не можу оминути один важливий нюанс. Я не нечисть, Людо. Я вища та глибша за тебе. Я з того боку, який, якщо пощастить, ти ніколи не побачиш.
Доглядальниця схопила Люду за обличчя і розвернула до себе. Погляди зустрілися. Всім нутром, — свідомістю, інстинктами, рефлексами, душею — жінка намагалася вирватися. Та голова зоставалася непорушно затиснута між двома холодними долонями. Обличчя Октавії замерехтіло, мов погано налаштований телевізор, що працював за допомогою антени. Маска злітала і з натужним рипінням налізала назад. Під світлою шкірою, за небесними очима, ховалася безтілесна подоба. Сама чорнота з грубо витесаними лініями, найглибші западини світу, гострі шпилі недосліджених гір, холод півночі та спека пустель півдня, валуни, кінець, початок, Всесвіт…
Барабанні перетинки Люди ледь не тріскали від внутрішнього крику.
«Що ти таке?»
Октавія відпустила хвору. Закинула ногу на ногу, а руки поклала на коліно. Серед сірості кімнати її кольоровість, жовтавість, ніби спеціально контрастували, заявляючи про зверхню присутність. Розмірено, немов зачитувала есе, відповіла:
— Тобі не збагнути. Я Оксана. Октавія. Офелія. Ольвія. Олівія. Як лише мене не називали. Тінь. Подоба темряви. Вічно голодний звір.
І її обличчя, затіняючи світло з вікна, застрибало барвами. Цього разу, вилізаючи з безтілесності, виглядала зубата тварина, побіжно схожа на жінку, що сиділа на стільці.
Люда безмовно закричала. Обличчя викривилося, немов невидимі дроти розтягували шкіру у боки. Знайоме відчуття пробігло зашийком, який зберіг чутливість. У вухах зашуміло. Легкий біль, натяк на мігрень, що зупинилася за рогом, не заглушуючи двигун машини.
«Ні-ні-ні. Тільки не знову інсульт. Тільки не він».
Людин погляд метнувся до шафи. На полиці, перед Біблією, лежало розп’яття на срібному ланцюжку.
Октавія усміхнулася, мило, мов дитина, яка добилася здійснення абсурдної забаганки, трішки соромлячись вчинку. Підвелася, взяла ланцюжок з хрестом, повісила на шию Люди, заховавши за комір бавовняної сорочки, і стримуючи хихотіння, поплескала жінку по грудях.
— От так, да? З мертвим серед цицьок краще почуватиметься? Він сконав і не воскреснув, ще коли мої дитячі п’яти топтали зеленаву травичку берегів Євфрату. Лягайте спатоньки, поки вас знову не прошиб удар. Спа-ааатоньки. А я підготуюся до частування свіженьким м’ясом.
Людині повіки обважніли. Спадала темрява. Як би не хотіла зостатися на поверхні, а сон здолав неприродною важкістю.
«Не чіпай його. Не чіпай його. Візьми мене»
— Ти не хочеш вмирати. Ти хочеш його захистити, а то різні речі, любонько. Поки ти не забажаєш смерті по справжньому, так щоб аж горіла зсередини, твоє м’ясо не набуде відповідного аромату. Тож, обираючи між двома, які по справжньому не бажають смерті, — Октавія схилилася до самого вуха Люди. Її волосся пофарбувалося у бузковий колір, підстрибнувши вгору, — я обираю його, аби покарати тебе. Аби думала голівонькою, перед тим як закликати смерть посеред життя.
Октавія з люттю постукала кісточками по Людиній голові.
Біль шмигнув у тім’я.
Страх стрибнув у черево.
«Не хочу прокидатися. Не хочу бачити світ. Не хочу розплющувати очі».
Передостаннє тоді
Довгі тіні заглядали у вікно, безцеремонно обмацуючи інтер'єр кімнати. Штучно цокотів електронний годинник. Люда звела погляд — за чверть восьма, а отже Павло мав прийти додому хвилин десять тому. Порожня кімната, запах гнилі трохи вивітрився, але досі крадькома зазирав до ніздрів.
Виборсавшись зі сну, скинувши ковдру спання, Люда прислухалася. З кухні прилітали слова, обірвані фрази, шепіт, обрубки фраз, які жінка не могла скласти у конструктивні речення. Один голос — безсумнівно Павла, вона впізнала б його, навіть якби йому довелося кричати з іншого боку світу. Другий — жіночий, рипучий, обірвана струна під смичком скрипаля.
Люда підсвідомо заборсалася, намагаючись вивільнитися. Змусити тіло рухатися, повідомити чоловіка про небезпеку, закричати, що жінка з рожевим волоссям монстр. Здалося, що кінчик вказівного пальця відірвався від ліжка. Лише здалося. Облуда відчаю полюбляє підступність.
Наступні три хвилини, які у мозку паралізованої жінки розтягнулися на три вічні життя, вона шкодувала, що бодай руки не залишилися робочими. Її воля, вона б закрила вуха, мукаючи мов теля, плюючись, мов змія отрутою, шумно видихаючи, мов олень, що ледь уникнув вовчої пащі. Рипіння стола, стогони, викрики Октавії помережані хрипким чоловічим диханням. Замкнена за ґратами тіла, Люда верещала, намагаючись вирватися з тенет свідомості. Якось, бодай ціною життя, врятувати чоловіка.
Навряд Октавія хотіла сексу з підстаркуватим — Люди усвідомлювала, що плотська втіха, то прелюдія до розривання плоті.
У коридорі зникло світло. Сонце, протиприродно пришвидшивши ходу, заховалося за будинок навпроти. Здіймаючи верхи, перегукуючись, горобці ринули з куща, залишаючи вікна сімдесят п’ятої квартири на поталу темній гості.
Брязнули дверцята під стільницею на кухні. Дзвінкою мелодією розлетілося скло. З таким ревом могла розбитися лише кришталева ваза, подарована донькою шість років тому, коли ноги могли повести Люду у садок за будинком, а руки нарвати квіти, вкупі — принести букет додому, до високої вази з барельєфними боками.
«Якби не мої слова, нічого не сталося б».
На відмах:
«Сталося б, Люд. Ти ж це знаєш. Зло не чекає запрошення. Зло не стукає у двері, воно вибиває ногою двері, заявляючи, що твій дім — його дім».
З кухні почувся стогін. Розпачливий, спроба вигуку, що потонула у забутті. За ними поспішило гарчання дикої тварини. Прийдешню тишу розрізало плямкання та харчання, ніби хто ледь не вдавився, заковтуючи великими шматками їжу.
Запах плісняви міцнішав.
Коли Люда заплющила очі, вирішивши зі смиренням очікувати кінця, делікатно торкаючись підлоги, кімнату потривожили кроки. Не слухаючи внутрішнього голосу «до кінця у темряві повік», Люда поглянула на Октавію. Волосся почорніло, з-під масних пасом проглядався недоладно витесаний, мов майстром-новачком, звірячий вищир. Морда, що виглядом застигнула між вимерлими шаблезубими та живими росомахами. З довгих ікол крапала кров. Багряна рідина втрапляла на свіжі плями жиру.
Октавія простягнула руку по пальто та сумку на вішаку. Блимаючи, обличчя набирало людської подоби, але обривалося назад до жаху. Ніби крові ситість, не давали почварі контролювати себе.
— Я сита, а ти покарана. І та смерть, яку ти закликала, прийде по тебе. Але я не їстиму тебе. Ти смердиш. Смердиш вже мертвою.
«Хто б казав, тебе ніби в сільському туалеті викупали».
Усмішка Октавії похитнулася, немов Люда подумки натиснула червону кнопку на пульту. Вичавивши з себе повітря, за одну мить, опинилася біля Люди, стискаючи поранену руку.
— Ти думаєш, що на цьому все? Що дочекаєшся смерті й возз’єднаєшся з чоловіком? О-о-о, знаєш який він смачний? Чи залізав він на тебе, поки ти незрушно-бездушно лежала? Ні, звісно ні, я знаю. Бо і він відчував у тобі смерть посеред життя. Ти шмат м’яса. — Октавія облизала губ і простягнула руку до Людиного обличчя. Два пальці, делікатно закрили повіки. — Він більше не побачить тебе. Твій хрестик на грудях нічого не означає. Після наших зубів ніхто не потрапляє до вигаданого Раю. Пам’ятаєш, я казала, що тобі може пощастити ніколи не бачити світу, звідки я прийшла, ще коли про вашого Ісуса й мови не йшло? Не пощастило. Дивися.
Темрява повік розсіялася. Люда стояла над урвищем, спостерігаючи, як дорогою дві тінеподібні істоти, з безликою та оленячою головою, тягнуть Павла. Він не кричав, не звивався, безвільно висів, дозволяючи нести його по під пахви. Його погляд згаснув, воля вмерла, а життя покинуло оболонку. З-під шкіри обличчя, блимаючи, проглядав вищирений череп.
Спостерігаючи за чоловіком Люда не одразу зрозуміла, що може рухатися. Руки слухалися, ноги тримали, рана на кисті пульсувала залишковим болем.
— Тут…
— Ти б змогла рухатися. Змогла б стати однією з нас або стрибнути у забуття до тіней, приєднатися до танцю. То трішки безголові створіння, але без них тут було б занадто тихо. Он, глянь туди, — Октавія тицьнула довгим кігтем на південь. Світло місяця, а чи чогось, що нагадувала супутник Землі, проходило крізь обрис потвори.
Налите бузковими та ліловими барвами небо вихорилося чорними хмарами. Горизонт розрізали мерехтливі північні сяйва. Дивишся вперед — сірість, чорнота, темрява, невідомість. Вгору — в’ються насичені кольори, вимагаючи визнання.
Люда перевела погляд вслід кігтю Октавії. За обрієм спалахнули блискавиці. Маленькою цяткою виднівся валун, і жінці було важко уявити справжній розмір брили. Та тіней вона розгледіла, ті майоріли, стрибали, танцювали, тримаючись за руки.
Перш ніж встигла себе зупинити, Люда промовила:
— Залиш мене тут. Я хочу знову ходити.
Закинувши голову істота захарчала, віддавшись шалу сміху.
— Ні. У тебе була можливість, — самовдоволена посмішка розрослася між вухами.
В останнє поглянувши на спину чоловіка, Люда очуняла в кімнаті.
Повний місяць заглядав у вікно, насміхаючись рожевуватим світлом.
Годинник показував шосту ранку.
На кухні дзижчала перша муха, що прилетіла, скориставшись відчиненим вікном.
Останнє тоді
Люда втратила лік часу. Голова паморочилася. Жінка відключалася і приходила до тями, і коло повторювалося з настирливою впевненістю знову і знову. Губи вкрилися тріщинками та лусочками, а свербів ніс.
«Тепер скільки завгодно дивися на вішак, ніхто не почухає обличчя».
Мухи мігрували від кухні до кімнати, змінюючи протухле людське м’ясо на випорожнення. Люда вже не мружила носа, а очі звикли до смороду, що огортав кімнату. Під вечір ставало легше. Свіжий, спраглий до нових територій вітерець залітав до квартири, виносячи аромати на двір. Але зі світанком поверталися.
Перші два дні безперестанку дзвонив телефон Павла. Мелодія розрухала знуджені стіни, а обриваючись повертала володіння сну.
«Мілана дзвонить. Точно Мілана. Доцю, набери ту сварливу сусідку. Котюк, Котюх, ні, Котюк. Однаково. У тебе мав би бути її номер».
Телефон змовкнув і більше не загравав. Квартира стихла. Оглянувши на світанку стіну навпроти ліжка, меблі, Люда помітила джерело смороду. Пліснява розросталася, захоплюючи квартиру. Тоненька, але волохата. Чорнява, з зеленими цяточками.
«Вона зоставила це по собі…».
Дихати ставало важче. Люда хапалася за суходіл свідомості, але хвилі відносили до бурхливого моря забуття. У роті пекло — язиком намацала кілька виразок. Почала рахувати, фіксуючи кількість вдихів — організм здавався, тіло остаточно зраджувало без докорів сумління.
Матч продовжується, але ми видаємо вам червону картку, покиньте поле.
У двері загрюкали, але беріг висковзнув з-під ніг. Люда ще чула голоси, чула, як кричить Котюк, але було занадто пізно.
«Я покликала — я отримала. Привіт, Смерть».
Забуття розкрило обійми.
«Бог же і Господа воскресив — та й нас воскресить своєю силою…»
Зараз
У понеділок полісмени винесли двері. Трупний запах просочився до спільного коридору і на сполох забили сусіди по майданчику та з другого поверху.
Першим двох офіцерів зустріла пліснява. Другим — невгамовне дзижчання мух. Комахи грайливо залітали крізь відчинені вікна, і виконавши природну потребу відкласти яйця, билися з родичами, або летіли геть. Третім — запах екскрементів, який в середині квартири змагався за лідерство зі смородом мертвого тіла.
Жінка, з сивими пасмами серед золотавого волосся, лежала на ліжку широко розплющивши очі. Маска страху застигнула на обличчі. Шкіра потріскала, на губах запеклася кров та горбилися виразки.
Чоловіки повернули на кухню, орієнтуючись на звучання комах. Посеред кухні лежало тіло. Руки розкинуті, мухи клубочилися у животі, поїдаючи та використовуючи те, що зосталося у череві від внутрішніх органів.
Чорнявий підійшов, нахилився до тіла, зачудований виглядом померлого. Тіло, померлого щонайбільше тиждень тому, не могло мати такий вигляд: голі кістки, пересохлі судини, де-не-де обірвані, теліпалися між трубами скелету; шкіра, набравши попелястого відтінку, натягнулася, а очі, хоч і вирячені, запали в очниці кремового черепа. Шматки м’яса зосталися на стегнах, животі та грудях.
Дістаючи телефон з кишені, офіцер обдумував, якими словами пояснити бісовщину у сімдесят п’ятій квартирі. Та і сказати? «Пробачте, у нас тут трошечки муміфіковане тіло померлого, що не міг відкинутися раніше минулого понеділка. Тако, розумієте, тут була пані, яка харчується людьми, які закликають смерть посеред життя. Той схоже, що щось пішло не так. Бо мерців два, а не один, як зазвичай. Ага. Добре. Труп чоловіка кваліфікуємо, як вбивство по необережності, а жінку припишемо до самогубців. Зрозуміло, звіт отримаєте за два дні».
Голомозий зупинився за спиною напарника.
— Вона перестаралася.
— Ага. А нам пояснюй людям, як от таке могло трапитися. Якого вона вчасно не спинилася? Все ж завше добре йшло, і смерті кваліфікували, як нещасні випадки, самогубства, або смерть з природних причин, — він випростався, вказуючи обома руками на те, що зосталося від тіла Павла. — А о це бля, що таке. Як нам це зам’яти?
— Ай. У мене уривається терпець. Ще рочків п’ятдесят і я пошлю її шукати нових прибиральників. Чому інші можуть працювати без нас, а за нею необхідно підмітати сліди?
— Вона не найстарша, але найхитріша. Скількох змогла захопити Октавія, опісля тусівок на віллі Діодаті? Ніколи не помічав, що завсідники опійних вечірок Байрона змальовували істот схожих на неї?
Голомозий хотів заперечити, — вампір Полідорі міг знекровити, але не зжерти до кісточок — але чорнявий вже махнув рукою на залишки Павла.
— Поки не збіглися сусіди, перетягнемо на смітник, до нашого світу. Пішов з дому, обридла паралізована дружина, зникнув з безвісті. Зійде? — присадкуватий полісмен звів погляд, в очікуванні схвалення.
— Як виключення підійде. Та й цей світ і не у таке повірить.