Цвинтарний птах

Живі борються... А живі лише ті, чиї серця віддані піднесеній мрії.

Віктор Г’юґо

Довго й відчайно я намагався вивчити всі можливі й неможливі способи оживити мертвих. Тож останні кілька років я присвятив винайденню нової форми воскресіння. Загалом мої дослідження спиралися на праці попередників, адже світові відомо чимало прикладів запопадливих спроб повернути небіжчиків із потойбіччя.

Наприклад, у 1818-му шотландський лікар Ендрю Юр намагався оживити Метью Клайдесдейла, приєднавши до різних частин його тіла електропровідники під напругою. І хоча під час експерименту мертвий рухався, а його обличчя корчилось у моторошних і відразливих гримасах, утім, усі чотири досліди медика завершилися невдачею та обурливим жахом глядачів.

Більш успішними виявилися спроби Роберта Корніша в тридцятих роках XX століття. Для свого експерименту він убив чотирьох фокстер’єрів передозуванням ефіру, після чого відновив їхній кровообіг розгойдуванням тіла на рухомому столі з використанням ін’єкцій суміші адреналіну й антикоагулянтів. Ще пізніше, у 1943-му, радянський учений Сергій Брюхоненко завдяки своєму апаратові штучного кровообігу повернув до повноцінного життя померлого собаку.

Основною метою для себе я вбачав удосконалення обладнань і техніки, яка потрібна для процедури оживлення мертвих. Для цього я змайстрував в одній із кімнат свого будинку невеличку лабораторію, де почав досліди на тваринах. Попервах я намагався повторити експерименти Ендрю Юра з воскресінням через електричний імпульс. Я застосовував стрихнін на собаках, щоби досягнути якнайшвидшої смерті їхнього мозку. Мої методи можуть здатися занадто жорстокими, але медицині відомо, що біологічно активні точки можуть залишатися функціональними ще три дні після звичайної смерті та майже місяць після насильницької. Адже недарма померлих заведено ховати саме на третій день, коли ймовірність раптового пробудження мозковим імпульсом зводиться до нуля.

Під час настання смерті найперше, що слід зробити — це запустити серце, щоби до головного мозку знову циркулювала кров. Після констатації кончини тварин, я намагався запустити їхнє серце напругою електричних дротів. Проте головна проблема полягає в тім, що з настанням смерті температура тіла різко падає, і кров дорогою до мозку застигає в сотнях капілярів. Саме тому після початку роботи серця померлі так і не приходять до тями.

Наступного разу я скористався іншим методом і помістив мертвих тварин до штучного середовища з температурою повітря майже сімдесят градусів. Затим повторив експеримент з електричним імпульсом. На мить дві з чотирьох собак проявили ознаки життя. Мить моєї слави тривала рівно п’ятнадцять секунд, після чого перша тварина, борсаючись у жахливих конвульсіях, сконала. Друга зустріла свою смерть рівно дві хвилини по тому через недієздатність органів.

Це наштовхнуло мене до гіпотези, що одного імпульсу й температури для реалізації мого задуму замало. Слід також підтримати безперешкодне функціонування органів померлих, через що я вдався до використання апарата Брюхоненка. Оскільки його експерименти вважаються найвдалішими в історії, адже оживляли навіть від’єднанні від тіла голови, я вирішив побудувати свої дослідження саме навколо його теорій.

***

Ідеєю воскресіння мертвих я загорівся після болісних слів, що зринули з вуст лікаря. «Вона приречена». Словосполучення, яке шпорталося роками в лабіринтах мого мозку, не знаючи звідтіля виходу. До цього я займався суто хірургією, і навіть гадки не мав, що існують бодай найменші шанси врятувати вже мертву, остиглу людину. Я ніколи не брався оперувати близьких. Мені ставало неабияк лячно від нав’язливої думки, що бодай маленька помилка нарече все моє життя на нестерпні страждання. Чи стояти осторонь? І виявитися безпорадним у боротьбі з хворобою, яка знищує твоїх рідних? Що в такому разі є правильним? Хіба це не той самий філософський парадокс Буридана?..

Зі смертю я водив віддалені стосунки, хоч вона безперестанку кружляла поруч. Але що насправді являє собою смерть? Чи є це завершенням нашого буття, або ж просто збіг обставин?.. І якщо людину можна оживити, тоді думка Артура Шопенґауера, що життя — це постійна боротьба зі смертю, проростає паростками нових значень. Якщо кончину можна відкласти, безліч загублених цілей знайдуть свій порятунок.

Про досліди Брюхоненка вельми схвально відгукувався Бернард Шоу. Він не стримував захвату від можливості врятувати безцінні розуми цього світу. У своїх листах Шоу зазначав, що залюбки віддав би відрізати собі голову після смерті, щоби позбавити мозок хворого тіла й продовжувати створювати п’єси та книги.

Однак мене мало непокоїв цей помисел. Моє завдання полягало в цілковитому відновленні життєздатності організму, без відрізання кінцівок і без підключення їх до апарату штучного кровообігу. Прорив у галузі науки ніколи не затьмарював мені глузд, адже це вже давно зробило кохання… Кохання до незрівнянної Каталіни.

Це ім’я останнім часом змушує моє тіло нервово здригатися, немовби воно одержиме незавершеною справою. Каталіна… Я заплющую очі та пригадую неповторні лінії, що вимальовували контури її тіла. Вони граційно описували стан дівчини, котра нагадувала мені божого посланця — чи то янгола, чи то богиню спокуси… Але з нею мої думки розчинялись у попелі палкого, руйнівного вогню кохання, яке сьогодні лише терпко пахкотить чорним задушливим чадом. Чорні вії, що, неначе крила ворона, виваженими помахами відкривали мені крижані блакитні очі, тепер навівають один лише жах. Я мерзнув, терпнув, ціпенів, зазираючи в цю безмежну красу. Мабуть, у цілому світі більше не знайти таких розбіжних рис, що таїлися під тривким замком скрині в серці Каталіни. Я певен, що саме з ідеалів її попереднього життя давньогрецька естетика сформувала поняття калокагатії, а Джон Вотергаус малював свої численні жіночі образи. Щоразу я торкався оксамитової шкіри дівчини з відчуттям дитячої боязкості, що мої брудні руки хірурга зіпсують небесну цноту. Щодня я прокидався з панічною, схибленою думкою, що боги заберуть Каталіну назад — жити серед хмар у розкоші, духовній свободі та цілковитій безтурботності.

Після приголомшливого вердикту лікаря ця гадка глибше вкоренилась у моєму мозку. Понад усе я працював над тим, щоб ніхто не зумів розлучити нас із Каталіною. Втіхою мені слугував тільки той факт, що хвороба прогресувала занадто повільно, і це дало сповна часу не тільки на теоретичне обґрунтування оживлення мертвих, але й на розвиток практичних занять.

Мої нові спроби розпочалися з операцій, під час яких я, приєднавши до тварин автожектор, по черзі виймав серце та легені. Виявивши, що одна з піддослідних зосталася живою, я почав уже безпосередньо регенерацію померлого тіла. Я викачав усю кров із собаки й дочекався зупинки серця. А вже за мить повернув її назад, і тварина отямилася живою та здоровою. Одначе цей експеримент мав низку недоліків, які заважали мені провадити його на людях.

По-перше, дослід із викачуванням крові передбачає негайне повернення її назад до тіла, оскільки щохвилини організм втрачає кисень, необхідний для його життєздатності. У такому разі операція на пошкоджених органах стає просто неможливою. По-друге, якщо й провадити подібний експеримент на людях, їхню кров, на відміну від тваринної, небезпечно повертати назад у тіло. Для цього слід використовувати винятково креонізовану або донорську рідину.

Проте я знайшов праці американських вчених, що реанімували мої прагнення. Пітер Сафар запропонував людству застосовувати терапевтичну гіпотермію, коли організм мертвого охолоджується до тридцяти трьох градусів. За низької температури сповільнюється життєдіяльність клітин і знижується їхній метаболізм. А отже, що нижча температура тіла, то вище шанс повернути мертвого до життя. Утім, Семюель Тішерман пішов далі свого попередника та розробив неповторну методику охолодження організму до десяти градусів. Це дало змогу лікарям безперешкодно оперувати вражені органи, тим самим, подібно механікам, знешкоджувати причину несправності, себто смерті. Мушу визнати, ідея Тішермана, вибудувана навколо анабіозу, одна з найсвітліших думок людства за все його існування. Адже концепція вченого, яка ґрунтується на заміні крові соляним розчином на час операції, дає змогу зберегти організм у потрібному для життя стані. І це цілком розв’язувало мою проблему.

Не менш важливим залишався фактор приведення в дію головного мозку. Адже запуск серця ще не забезпечує успішне воскресіння людини. Звернувшись до тих самих праць американських біологів, я з’ясував, що для регенерації мозку вони активно вживають стовбурові клітини. Розчин на основі пептидів і недиференційованих клітин здатний відновити центральну нервову систему. У такому разі не серце розганяє кров до мозку, а сама нервова система продукує роботу серця та легень.

Перегодом я став безперервним гостем на похоронах незнайомих людей, найчастіше потопельників, мозок яких зберігся якнайкраще для поновлення роботи нервової системи. Я повертався до могил наступного дня й викопував тіла, котрі потім відносив до своєї лабораторії.

Одна незначна похибка в моїх діях могла спричинити ґвалтовну паніку. І тоді я наразив би себе на зайвий візит поліції, і фактично прописав би вічний сон для Каталіни. Я кажу сон, оскільки тепер мені відомо, що смерті не існує. Є тільки несприятливі умови, за яких людський організм тимчасово припиняє свою діяльність.

На моє щастя, далеко не кожен міг дозволити собі заможно поховати рідного, а отже безліч могил залишалися просто засипані сирим ґрунтом. Досі на гадку спадає тіло першого піддослідного. Ім’я його загубилось у споминах минулого, а життя — зосталося невідомим. Понад усе я непокоївся через те, що в разі мого успіху, бідолашного хлопця могла чекати більш страшна смерть, ніж та, що прийшла до нього вперше. Ніхто не хоче помирати двічі. Однак того дня мене підстерігала невдача, як і подальші досліди на людях. За весь час я поцупив із кладовища понад тридцять трупів, а моя робота з мертвими затягнулася так надовго, що я вже почав забувати, які на вигляд живі.

Якось уночі я пробудився від страшного гуркоту. Поруч споглядала неспокійні сни Каталіна. Останні місяці її переслідував нестерпний головний біль, як побічний ефект ліків. Попервах вона геть відмовлялася від приймання препарату, але навіть найдужчий біль не поборе жагу до життя. Гуркіт напевне пролунав не зі спальні, а з кімнат нижче. У нічній пітьмі я навпомацки спустився сходами на перший поверх і ввімкнув світло. Тоді, сонливо чвалаючи коридором, попрямував до лабораторії. Навколо розлилася непереборна тиша, і лише мої важкі кроки, що тиснули на старий паркет будинку, раз у раз її переривали. Затим я провернув у дверцятах лабораторії важкий засув. Закріпивши залізні двері відчиненими, я пройшов до щитової, щоб оглянути все довкола під яскравим освітленням. Та щойно переді мною постали чіткі риси скляних ящиків, де зберігалися всі досліджувані людські тіла, сотня лютих звірів Жаху розірвали моє серце на шматки. Але очам властиво обманювати. Досить часто вони посилають помилкову інформацію мозкові, внаслідок якої той створює хибні ілюзії. Найбільше я жадав, щоби побачене мною склало черговий список життєвих мар. Оскільки важко придумати щось страшніше для дослідника, ніж утілення його божевільних ідей. Я підійшов впритул до тіла мого останнього піддослідного, що розпласталося на підлозі поруч розкритого ящика. Чоловік лежав долілиць, витягнувши руки вперед, ніби повзучи до дверей у пошуках порятунку.

Присівши, я оглянув його кисті. Скло ящиків напрочуд товсте, тож розбити власноруч його неможливо. Він намагався. Коли хлопець збагнув марність своїх потуг, а смертельний жах звільнив його розум, він відшукав невеличку клямку, яку я розробив із внутрішнього боку на випадок таких несподіваних пробуджень. Тоді чоловік гепнувся на підлогу й поповз до виходу. Але тієї миті серце знову зупинилося.

Цей інцидент додав мені наснаги. Якщо труп ожив, нехай і не на тривалий час, значить я рухався правильним шляхом. Отже, моя система працювала. Зоставалося тільки усунути неприємні недоліки, які заважали здоровій роботі органів. Через те я знову розрізав тіло, щоби виявити причину смерті. І з’ясував, що серце зупинилося внаслідок закупорювання крові у венах. Іншими словами, якщо насос не чистити, рано чи пізно тиск, під яким потрапляє вода, може розірвати шланг. Так сталось і з бідолашним чоловіком, чиє серце у буквальному сенсі луснуло. Після тривалих аналізів я дійшов висновку, що викачану кров варто розводити ізотонічним розчином натрію хлориду, щоби зменшити її густину та сприяти безперешкодному кровообігу.

***

Тиждень тому я знову вирушив на кладовище, щоби здобути для нового експерименту черговий свіжий труп. Шлях мені супроводжувала холодна злива, і це наганяло тривке збентеження на мій одержимий розум. Я завше зоставався вдома, коли бачив насуплене небо, адже понад усе боявся розкриття своїх злочинів. А втім, тієї миті я настільки близько підібрався до звершення мрій, що не міг чекати. Не міг чекати, допоки хвора Каталіна здійснить свій останній важкий подих, і всі мої старання вкриються пліснявою даремності.

Черевики грузнули у в’язкому цвинтарному ґрунті. Кожен крок буквально заводив у твань. У болото, яке засмоктувало мене з головою в божевілля та нелюдськість цих експериментів. Біснуватість, що надягнула на мене свої кайдани неволі, що занурила у світ марень і сподівань у відворотність найстрашнішого на світі явища, губила мій здоровий глузд із кожним кроком, який я робив у бік свіжої могили.

Діставшись потрібного місця, я заходився відчайно копати землю. Здавалось, що мій схиблений погляд, який втупився у ґрунт, очікуючи появи трупа, ніщо не могло відволікти в цьому світі. Але зненацька на могильний камінь, який затуляв божевільного вченого від зайвих презирливих очей, з нічної пітьми приземлився здоровезний чорний гайворон. Він дивився на мене лукавим, прискіпливим поглядом. Неначе вичікуючи, коли я нарешті викопаю йому смачну поживу.

«Киш звідси!» — розмахуючи лопатою, відганяв я голодного птаха.

Але він, здіймаючись, щоразу сідав назад на могильний камінь і мовчки пропалював моє тіло двома жаринами. Тепер я копав із більшою завзятістю, адже стороння присутність, хай навіть і дурного птаха, навівала на мене нездорову тривогу. Коли зрештою я повністю дістав мертвого чоловіка, гайворон продовжував нахабно витріщатися.

Усю дорогу додому, поки я волочив за собою викопаний труп, хижа птаха летіла назирцем. Попри зливу, вона перелітала з дерева на дерево, не зводячи з мене голодних очей. А коли я зайшов у будинок, гайворон безсоромно вмостився на дах.

Мені невідомо, чи просидів він там усю ніч, адже я повністю віддавався нагальній справі. Під власною шкірою я відчував сіпання кожної судини, а тремтіння нервових закінчень, здавалось, лоскотали стомлені м’язи. Мій погляд припав до нерухомого тіла, від якого віяло мертвим холодом. Коли соляний розчин повністю замінив у тілі кров, я споглядав, як відтінок шкіри трупа повільно змінюється до темної синяви океану. Тієї ж миті, я додав до герметичного контейнера розчин натрій хлориду, зменшивши густину крові. І просто чекав, доки тіло охолоне до потрібної температури.

Перегодом я зробив невеличкий надріз на грудній клітці та розітнув її. Моє завдання передусім полягало в цілковитій упевненості, що жоден життєво важливий орган не пошкоджений. Діяв я швидко, оскільки охолодження тіла не зупиняло процес розкладу, а тільки сповільнювало його. Коли, зрештою, я запевнився, що для здорового функціонування організму немає жодних перепон, зашив надріз і розпочав процес заливання крові назад.

Щойно контейнер спорожнів, я хутко ввів до тіла інший розчин на основі амінокислот, щоби посприяти регенерації центральної нервової системи. І вже за мить я став свідком надзвичайного дійства. Шкіра небіжчика набула природного відтінку, на щоках визрів рум’янець, а отже кров успішно дісталася головного мозку. Кінцівки ледь помітно смикалися, а повіки злегка тремтіли, немовби силкуючись розплющити очі. Глухі кутки огорненої напівмороком лабораторії заполонив ритмічний стукіт серця.

Раптове пробудження мертвого можна порівняти хіба що з утоплеником, якому поталанило врятуватися, жадібно заковтнувши свіже повітря над водою. Він налякано роззирався навсібіч, наче маленька тваринка, загнана в пастку хижака. Коли його погляд зіштовхнувся з моїм, чоловік шпарко підірвався зі столу. Однак м’язова слабкість подужала його нестримність, тож відроджене тіло з гучним гуркотом гепнулося на підлогу.

Як і в піддослідного, моє серце загрузло в зачаєному страху перед образом, що його я бачив перед собою. Тієї миті, через затьмареність розуму чоловіка почуттям переляку, я не міг дізнатися, наскільки раціональне його мислення. Чи справді мені вдалося відновити роботу мозку й зберегти всю інформацію в клітинах?..

Споглядаючи темно-карі очі, через вінця зіниць яких переливався жах, мабуть, дужчий, ніж той, що властивий похованій живцем людині, я снував одну лише думку про те, якого успіху досягнув. І лише диявольський недуг Каталіни шепотів на вухо зловісну пісню про приреченість на занепад моєї слави.

Крізь тривку тишу з вуст чоловіка долинуло жебоніння. Його какофонія звуків, подібно описаній Арістотелем ентелехії, прагнула упорядкуватись у щось цілісне, щось матеріальне. Лише тоді я почув розбірливе «якого дідька?»

Мої подальші намагання заговорити з піддослідним закінчувались агресією з його боку. Однак, це не та агресія, що властива тваринам, а цілком розсудлива та змістовна. Вона була наслідком зіткнення світоглядів та останніх спогадів із його життя. Дещо пізніше мої ґрунтовні пояснення воскресіння трохи вгамували недовіру чоловіка й зародили ознаки прихильності до мене.

А втім, хоч яким мистецьким ораторством я володів, частка сумнівів у стомленому погляді піддослідного мала місце. Я наполягав на тому, щоби кілька найближчих днів чоловік пробув під наглядом у лабораторії, проте навіть важко уявити прагнення померлої людини ввійти в життєве річище вдруге. Тож мої застороги щодо погіршення стану його не лякали.

Хоча дорога до будинку мого пацієнта пролягала побіля кладовища, час нас суттєво випереджав. Я нарікав собі на те, що не завбачив цього раніше. Інакше вже давно придбав би інвалідний візок. Адже, попри чуттєвість, ноги чоловіка втратили фізичну стійкість. І якщо попервах я тримав його під руку, останні кілька сотень метрів довелося тягнути диво природи на спині.

За час нашої невеликої подорожі пацієнт розповів про своє колишнє життя. І напрочуд дивно усвідомлювати це. Позаяк навряд чи б хто подумав, що реінкарнація має такий вигляд. Чоловіка звали Данко, і це ім’я увійде в історію, як людина, що повстала з мертвих. На час своєї смерті Данкові щойно виповнилося двадцять п’ять. Мешкав він самотою, відсторонено від усіх, через те й поховали його бідно двійко оклецькуватих чолов’яг. Коли я розповів про його похорони, хлопець надовго замовк. І тримав усі слова подумки до самісінького дому.

Зрештою, він щиро подякував мені й наполягав на своїй допомозі.

— Єдине в житті, чого я так нестямно прагнув, здійсниться завдяки тобі, — зазначив я у відповідь.

Дорогою я таки придбав інвалідний візок. Бо понад усе мені допікали докори сумління, що Каталіна страждатиме через своє воскресіння.

Я вже підійшов до паркана й витягнув із кишені ключа, як погляд мій відволікло дивне створіння, що смиренно сиділо на даху. У гострому дзьобі, чорніших за пітьму крилах і двох жаринах я впізнав того самого клятого птаха, що стрів минулої ночі на цвинтарі. Гайворон хитро провадив мене поглядом до дверей, однак зі свого місця так і не зрушив.

Увійшовши всередину, я піднесено покликав Каталіну, щоби сповістити їй прекрасні новини.

— Каталіно! — гукав її, але натомість блукав коридорами тиші. — Люба Каталіно! — чимраз стурбованіше волав я, розчахуючи кожні двері.

Проте коли кінець кінцем я побачив обриси коханої в старому плетеному кріслі, мене опосів аж ніяк не супокій. Я промовляв її ім’я знов і знов, але у відповідь вітер із прочиненої кватирки гортав сторінки книги та грався пасмами чорного волосся. Недуг узяв гору над жінкою. Річ, яку людство зве смертю, скувало охололе тіло й, наче бридка чорна лілія, визріла на розплющених очах. Час, до якого я готувався впродовж останніх років, настав…

***

Моє неспокійне серце гуділо, мабуть, гучніше за прилади в лабораторії. Усе, з чим я працював раніше, не вартувало нічого в порівнянні з чарівним образом грецької богині, яка ввійшла до Аїдового царства. Результат невдачі куди страшніший, ніж лютий триголовий Цербер, а ціна — дорожча за ту, що бере за свій човен Харон.

Тремтячий палець торкнувся кнопки запуску на апараті, і кров із тіла Каталіни повільно почала витікати тонкими трубками до контейнера. У зворотному напрямку хлинув соляний розчин. За кілька мить донедавна прекрасна шкіра жінки надягла фіолетово-синє сукно. Здавалося, немовби моя кров так само полишила жили та поступилася місцем морозним дрижакам. У думках намотувалися спогади про обіцянку, котру я дав сам собі, що ніколи не оперуватиму рідних. Ніколи не оперуватиму живих рідних…

То чи стримав я обіцянку, прохромивши скальпелем грудну клітку Каталіни та зробивши порух униз, розкроюючи любе мені тіло?.. Обома руками я вхопив частини грудей, що утворилися внаслідок розрізу, і розкрив їх, неначе шибки вікон у спальні. Хвороба, яка роками мордувала Каталіну, глибоко осіла в правій легені.

Майже годину я витратив на видалення органу, і врешті новому життю жінки нічого не загрожувало. Я зашив розтин і ввімкнув зворотний процес. Подібно тому, як червоне сонце сходило над Нілом, осяваючи його ранковими тінями, так поступово і кров розливалася венами, а тіло розквітало, мов рожевий бутон троянди.

А потім повіки Каталіни смикнулися. Сире та затхле повітря наповнило одну залишену легеню, і вийшло з неї нестримним кашлем. Моя дружина ожила, але її рвучкі конвульсивні порухи нагадували астматичні синдроми. Вона захоплювала кисень короткими та швидкими вдихами, після чого знову пирхала.

Тільки перегодя цей нестерпний побічний ефект минув, і Каталіна змогла обвести поглядом світ, який покинула. Однак я споглядав кохану та не міг прийняти на віру той факт, що скляні очі жінки незмінно вкривали кригою моє серце. Я не бачив у них почуттів, не бачив Каталіни, я не бачив у них людини... Неначе вселяючи в бездиханне тіло життя, я помістив його поруч зі смертю. Замість однієї гармонійної есенції, породив дві взаємовиключні. Либонь повертав її душу, а повернув диявола. Я волів живу дружину, а отримав напівмертву.

Кожен подих жінці давався складніше, ніж подолання кіл пекла Данте. Легеня ледь витримувала потужне навантаження, а стрімкий кровообіг призвів до неминучого лиха. Кашель зародився знову. А втім, тепер він здужав, зміцнів і випорскував кров на підлогу. Червона рідина невпинно заповнювала ліву легеню. Муки Каталіни перетнули межу страшних і стали просто жахливими. Втрата другої легені означала перемогу смерті. Лише за тієї умови, якщо я не врятую головний мозок. Тож ситуація не зоставила мені вибору. Я наважився на блюзнірський експеримент…

***

Каталіна. Я подумки вимовляю її ім’я та заплющую очі. У пітьмі свідомості тіні малюють мені її виразну усмішку, уквітчану коханням і добротою; створюють неповторні контури обличчя — рівні, немов промені геометричної параболи; розтікаються хвилями, мов струмок у дельті ріки, повторюючи локони оксамитового волосся. А потім, тіні обрамлюють очі, що крижаною хуртовиною проникають у найглибші сховища моєї душі, і я пересмикуюсь, чимраз нервовіше, чимраз наляканіше…

Коли дружина проявила перші ознаки функціональності, я таки переконався, що Бернард Шоу мав рацію. Досліди Брюхоненка могли б урятувати безліч розумів так само як я вберіг мозок Каталіни. Однак запитання, які вона ставила, повсякчас наганяли на мене нездоланну лють. І щоб уникнути їх, я поніс обезголовлене тіло коханої на цвинтар.

Апарат штучного кровообігу та легень підтримував постачання необхідних речовин до мозку. Попри втрату решти органів, які, по суті, не мають жодної ваги для людини, Каталіна була живою!

Заховавши з усіма почестями тіло, я не міг утримати себе від непогамовного бажання поділитися досягненнями з Данком. Двері до будинку виявилися незамкненими. Дурна звичка, якщо ти мешкаєш побіля кладовища… Навколо витав огидний сморід, і я вже, бува, припустив, що хлопець подавсь у мандри на пошуки кращого життя. Але, якщо він і провадив час у подорожах, то, вочевидь, уже не в цьому світі. Мертве тіло парубка долілиць розпласталося в одній із кімнат дому. Судячи зі скоцюрбленого обличчя, кончина зустріла його непривітно. Смерть не любить повторювати двічі.

На мить світ навколо застиг. Усі звуки засмоктала безодня тиші, секундна стрілка нараз обірвала свій стрибок до наступної цифри. Зусібіч мене оточили думки. Подібно нав’язливим марам, вони кружляли поруч і постійно прохромлювали мій уразливий мозок своїми гострими докорами. Здавалось, що я бачив перед собою кожну з них. Їх образ набував кам’яних облич тих людей, чиї трупи я намагався оживити. Тілом пробігла морозна дрож, що ніби руки померлих обснувала мене в жалісливих благаннях урятувати. Я поклав своє серце в могилу разом із чарівним тілом коханої…

Незабаром я опинився в рідних стінах. Знічений і спустошений я, наче шлюпка в морі, піддався вільній течії життя. Довго я скнів на кухні, не маючи жодного бажання дивитися на витвір своїх нелюдських дослідів. Коли на небі визрів місяць, а сон поступово огортав свідомість, я підійшов до дверей лабораторії, щоби побажати Каталіні гарної ночі. Але ця ніч, обрамлена облудними мріями та разючими ідеями, могла б стати найжахливішим, найбуремнішим, наймакабричнішим витвором хворої фантазії митця, якби ж не сталася вона насправді…

Прокляте створіння, випущене з царства мертвих розлюченою богинею смерті, щоби повернути вкрадене, сиділо прямісінько на голові Каталіни. Помітивши мою присутність, огидна птаха озирнулася, прибравши своє чорне крило. Порфірна рідина вкрила розтерзане обличчя жінки. Тієї миті я побачив затиснутою в дзьобі гайворона маленьку білу кульку. І морозна завія вкрила тином остигле багаття моєї душі.