1
Розгорнувши газету, одну з тих останніх паперових інформаторів, Марчин подивився на годинника (показував він 8:47), який виблискував дбайливо натертим склом, покоївка знала, на що звертає увагу власник цього заміського будинку і він про це знав, та заглядати під ліжко і визирати пилюку, яку як не сьогодні то наступного четверга пропустить пані Зелінська не змушував себе.
“А на біса? - задавався одного разу цим питанням Марчин, - вона хоч і так, але все одно краще прибирає за мою колишню дружину. Бачу я її раз в тиждень, як і колишній дружині - плачу, правда пані Зелінській за діло.”
Кожного ранку він сидить і попиває гарячу чорну каву (частіше щось алкогольне), читаючи газету. Він розуміє, що його б вважали ненормальним, очікувати на макулатуру у поштовій скриньці в добу цифрових технологій. Ні, звісно смартфон у нього був і якщо на те пішло, він заробив собі статок у цифро-світі - не прямо так тісно, але все ж. Віддавши шість з половиною років вивченню юриспруденції він прийняв рішення (його взяли після трьох невдалих співбесід у інших компаніях) працювати юрисконсультом в юридичній фірмі “Коловські та партнери”. Він виконував своє призначення, робота відповідала його кваліфікації, він захищав компанії та суб'єктів, які боролись не зовсім за матеріальні блага, а за цифрову власність, інформацію. Тому він відчував себе ближче до таких речей, але все ж надавав перевагу паперовом віснику.
Двоповерховий будинок колись заселявся тільки зимою, коли у Марчина і його дружини - Поли, збігались тижні відпустки. Вони веселились, пиячили та займались подружніми обов’язками до кінця відпочинку. Від’їжджали до міських джунглів та повертались зрідка на вихідних протягом року з трепетом чекаючи наступної зими.Так було, допоки їх шлюб мирно не розірвався. Вони розлучились, поговоривши перед цим декілька разів, без сварок, як адекватні люди. Та йому завжди хотілось їй врізати, коли вона починала цю розмову про розлучення. Адже тільки їй набридло товариство свого чоловіка, але ж не йому. Та що тут вдієш, він завжди погоджувався з нею і з цим теж вирішив погодитись. Пола була не з тих, хто зможе о так просто жити і не тужити, поряд з людиною, яка їй набридла. Він це знав.
Марчин зробив тільки легкий поверхневий ковток з кружки, навіть не встиг пробігтись по заголовках газети, щоб примітити цікаву новину чи статтю, як у двері хтось гримнув - тричі.
“Мабуть це місцеві - подумалось йому, - вони ж не можуть побачити велетенський натискач для дзвіночка, потрібно гримати по дорогоцінному дереву дверей.”
Марчин вмостився у своє шкіряне крісло з великою спинкою цього ранку, як і будь-якого іншого. Він обожнював своє місце, своє крісло. Воно підкреслювало його велич, але зараз він мусив завчасно підвестись, бо гупання продовжувалось. Крісло голосно простогнало, пружини вже не такі як раніше, вони не відновили опуклість сидіння, а тільки доповнили симфонію рипіння крісла.
Він згорнув свій улюблений щоденний паперовий антикваріат у трубочку, затиснув його між біцепсом і ребрами, попрямував лінивою недільною ходою до дверей (ця хода була у нього не тільки у неділю, а й у будь який інший день).
Коридору в будинку не було, вхідні двері одразу дозволяли потрапити до гостьової, яка вміло межувала без стіни з кухнею. Він перетнув свою кімнату і зупинився поряд з входом та відчув легкий страх, раніше такого не було, але цей стуків трішки збуджував його. Відігнавши від себе такі думки, він прочинив двері на тридцять градусів і впустив легкий липневий вітерець всередину.
- Добрий сонячний ранок… - вистрілив ввічливістю хорошого господаря, який не очікував гостей, Марчин.
Незнайомець скидався на бігуна марафонів, худий до ненормальності, високий настільки, що навіть б не вліз у прохід перед яким стояв. Прийшлось б удвоє складатись.
- Вам чогось потр… - продовжив господар будинку, вже не відчуваючи себе ним.
- Чого я мовчу? Хочу досхочу надивитись на людину, яка зламала мені життя, - перебив його гість.
- Пост.. Постривайте, ви про що? - зніяковів Марчин, він ніколи не славився твердістю у суперечках, був доволі м’якотілим, що компеснував в залах судових засідань.
- Ви, - просичав незнайомець, протягуючи довгу руку з витягнутим вказіним пальцем цілячись співрозмовнику прямо у груди.
Марчин відчув, що не контролює ситуацією. А чи контролював з початку? Той тридцятиградусний отвір почав звужуватись під вагою його тіла та у ту ж секунду він відчув силу, яка протидіє його. Двері відштовхнулись уже навстіж, на тому рівні де б мав бути дверний споглядач лежала долоня незнайомця, здаючись значно більшою. Більшою за обидві руки Марчина.
Він закляк відчуваючи на собі натиск вказівного пальця гостя.
- Ви звісно не пригадуєте нікого, кого позбавили роботи, так? О так, діло тобі до таких, як ми.
- Я все ще не розумію! - Марчин старався скрикнути, щоб здатись грізним, та насправді здався звичайним наляканим стариганом.
- Іншого не треба було очікувати, - процідив одразу незнайомець, наголошуючи на своїх словах, даючи розуміння співрозмовнику - мене-ти-бляха-не-налякаєш, - Мене звуть Дмитро Острів, - він зупинив своє точкове тиснення на грудну клітку пальцем, засунув руки у дешеву дермантинову куртку, яка може й колись здавалась шкіряною, но ті роки давно вже минули.
- Ти за все заплатиш, - продовжив він, - з часом…
Будь хто відчув би тоді пафос у словах Дмитра, але не Марчин, він відчував тільки страх, єдине що вийшло з його роту на прощання в спину незнайомця, слова звичайного юриста:
- Та ви.. Я вас посажу.. Тільки, но поверніться ще раз.. Ви на моїй тер…
Дмитро Острів йдучи спиною до Марчина, віддаляючись дорогою тільки знизив плечима.
- Та невже ти щось забув, - Марчину телефонувала його дружина через просрочку аліментів, які він повинен сплачувати кожного першого четверга місяця, за звичку він собі взяв робити це о дев'ятій ранку.
- Поло, я нічого не забув, це ж промашка на декілька хвилин, - він навіть не розумів навіщо виправдовується, адже запізнення як такого не було, але ж вона не може з цим змиритись, - надішлю пізніше.
Марчин був педантом у багатьох речах, навіть у такому неприємному для нього. Протягом трьох років кожного першого четверга він відправляв встановлену суму судом в соціальний банк, який у свою чергу перенаправляє кошти його колишній дружині.
Полі не вистачило поділеного майна, тож вона вирішила відправити позов у суд, про те, що Марчин залишив особу, тобто її, яка стала непрацездатною до розірвання шлюбу. Хоча тодішній недуг Поли задокументований, як тільки - “тимчасова причина непрацездатності”, суддя пустив це повз вуха. Цю ідею їй підкинув новий чоловік у її житті, клятий адвокат Артур Пшенкікський (невдовзі вона і з ним порвала), який одночасно відстоював її честь в суді. Суд вирішив звинуватити тодішнього партнера компанії “Коловські та партнери”, і постановив щомісячну виплату у розмірі три тисячі злотих.
- Ти як, Марчине? - він ніколи не переставав дивуватись її вмінню змінювати тон розмови.
- Прекрасно, - з ноткою іронії відповів він, - а ти?
- Ой, знаєш, було б краще, якби хтось виконував свої обов’язки...
- На секунду мені здалося, що ми старі друзі - помилився.
Він завершив розмову, вимкнув смартфон та засунув його глибоко в кишеню халату, так наче закопуючи скарб.
Дзвінок у двері, дзень-дзелень зірвали його з улюбленого місця.
Марчин закотивши очі під лоба, попрямував до виходу і вже широко відчинив двері, якщо це знову той дивний гість, то на цей раз він дасть йому присмалити цигарку. Ох, точно дасть.
Коли двері відчинились, перед ним з’явилась постать старого чоловіка. Це був його сусід, Лисуватий Ніл, як його всі дітлахи та й дорослі прозивали на вулиці Дуба. Так, він дійсно був лисим, уже десять років, після вдалої хіміотерапії, яка допомогла йому повернути життя - волосся не повернула. Та це його не сильно хвилювало, адже йому вже шістдесят три роки, якщо щось було б зараз на голові, то декілька делікатно прилизаних волосин. Дружину він втратив ще задовго до своєї можливої втрати життя, її забрала сумна випадковість - якийсь п’янчига влетів у неї на дорогому форді та позбавив дихання ще у дев’яносто другому році. Марчин її не знав, але всі поговорювали, що та була прекрасною жінкою, люблячою і тому подібні чесноти прекрасної дружини були приписані їй. А як інакше? Про мертвих або добре або...
- Привіт, Марчине, - привітався стурбовано лисуватий прибулець.
- Привіт, Ніле, - з полегшенням відповів Марчин. Звісно у його планах було товчення пики того чоловіка, який назвався Дмитром, але він видихнув з полегшенням коли побачив старого.
- Я бачив..
- О так, - перебив його Марчин, - я все владнав. А це якось тебе потурбувало?
- Ні, але.. - Ніл помітив спалах в очах співрозмовника. Він був досвідчений базікало та вміло розпізнавав погляди які про щось говорили, особливо такі як я-не-хочу-про-це-говорити, - мабуть байдуже.
- Я ще можу чимось допомогти?
- Та ні, просто старому захотілось якось себе розважити, - люб’язна посмішка з’явилась на обличчі Лисуватого Ніла, той відвів погляд на давно підстрижену галявину Марчина, - розмовою, розумієш?
- О, так, але у мене сьогодні настрій не той.. Ну не для наших розваг, - Марчин підморгнув йому (старий цього не помітив), та також вискалив посмішку. Та виглядала не доброзичливо.
Розваги (коли вони так говорили, то відчували себе молодими, наче дітьми, які називають туалет - тубзіком) двох добрих сусідів полягали в тому, що вони на пару цмулили джин, зазвичай “Шотландську Козу”, недорогий напій, настільки, що його могли собі дозволити підлітки з дорослим обличчям та підробленими водійськими правами згенерованими у якомусь недбало написаному додатку.
- Ну то зупиню свої мігрені наодинці, - він повернув свій погляд з галявини на сусіда, - до зустрічі, Марчине.
Марчину спало на думку, не вперше, що Лисуватий Ніл часто випиває в самотності, ба більше - робив так, ще до знайомства з ним. Щоправда, він не був з тих хто отак знічев’я критикуватиме людину через її спосіб життя.
Він зачинив за старим двері, навіть на замок. Після, сам того не усвідомлюючи, притис спину до стіни поряд з виходом, протерся нею допоки не стукнувся сідницями об підлогу. Важко видихнув, так наче пережив допит і зміг щось приховати, а Ніл у свою чергу щось запідозрив, та не міг зрозуміти що саме, прийшовши додому, він як і обіцяв - позбавив себе мігренів наодинці, після чого вся підозрілість до Марчина вивітрились зі старечої голови. Ситуація яку він бачив до розмови з сусідом здавалась тепер далекою і нереальною, у якомусь сенсі - нормальною.
2
Петр повільно рухався ранковою вулицею, роздивлявся газони, саме ним підстрижені. Він любив те, чим займається, хоча вибору у нього і не було. У вищий навчальний заклад його не взяли, можливо тому, що він сам не хотів. Так принаймні він себе заспокоював. “Це я не хочу вступати, а не ви мене взяти, - прокручуючи цю думку, він рукою зобразив пістолет і тонкими підлітковими губами видав звук пострілу”. Він не боявся, що хтось його побачить, сьогодні вівторок, а зараз тільки шоста ранку.
Він стриг моріжки всім у цьому кварталі, у кого не було синів чи внуків. Все ще не перестаючи цілитись з пістолета, вже на газони, а не в декана зі своєї уяви.
- Тебе ще рано, - цілячись на газон пана Воловіца проказав він.
Так він проминув два квартали, аж поки не побачив, те що хотів - газон, який вище його щиколоток.
- Ти труп, - загрозливим тоном, накрученим повною серйозністю, промовив Петр, цілячись уявним пістолетом в бік моріжка Марчина Бекса, - завтра я тебе прикінчу.
Він знову видав дивний звук, який мав би нагадувати звук пострілу. Після всіх своїх дитячих ігор він засунув уявний пістолет в не менш уявну кобуру та пройшов останні два квартали мовчки і нормально. На заправці на нього вже чекав тридцятидворічний Гред, який завжди злився, коли Петр запізнюється на свою зміну.
Марчин прокинувся з жахливим головним та болем у руках.
Радій, що це все, що залишилось від похмілля.
Він мугикнув в знак тому, що погоджується.
Важко видихаючи зайняв зигзагову позу сидячи на ліжку. Циферблат електронного годинника на туалетному столику поряд з ним показував дев’яту тридцять ранку. Він помітив, що все ще зодягнений у вчорашній халат. Махровий товариш просякнутий потом і запахом жовчі. Марчин важко видихнув, що ледь не змусило його виблювати.
Якщо брати до уваги запах твого халатику, Марчине, ти вчора вже все з себе вивалив і тільки залишається надіятись, що у раковину чи унітаз.
Він знову мугикнув.
Піднявшись, першим ділом він стягнув з себе те, що викликало у нього огиду. Кинувши халат під двері ванної кімнати, яка межувала з його спальнею, він у одних трусах з по-хазяйському випнутим пивним животом пішов на кухню.
На кухонному столі, як вірні товариші, його нерухомо чекали пляшка відкритого джину, наполовину наповнена склянка та смартфон, індикатор на якому ні про що не сповіщав. Останній факт заставив Марчина з полегшення зітхнути.
Ти перевіряв вчора бутилку? А склянку наповнював? Мабуть, що так, просто було темно і очунявши ти таких речей не помітив. Пити ж вже не хотілось.
Знову він витиснув з себе підтверджувальне мугикання.
Він допив зі склянки джин і встав посмажити собі декілька яєць. Розбив шкаралупи об краєчок сковорідки і вилив жовто-білий вміст досередини, де вже грілись залишки олії від попереднього використання. Зготувавши собі сніданок, він всівся за кухонний стіл. Наповнив склянку з якої хвилину тому відпив. Він взяв телефон, привів його до тями. Ніяких сповіщень, він відчув спокій.
Поклавши мобілку на стіл, він глипнув у розшторине вікно кухні, через яке сьогодні опівночі по-романтичному падало місячне сяйво. Його зір помітив щось таке, що варте уваги, але він не міг збагнути, що. Відклавши склянку і полишивши сніданок він підвівся і підійшов ближче до вікна. О так, тепер він прекрасно бачить що не так, поштова скринька лежить у моріжку. Біля виходу з будинку він накинув на себе важку шкіряну куртку з дивними замками на рукавах, але ці замки йому подобались, дорогою кудись він міг з ними гратись, що його заспокоювало.
Давненько ти не грався з замочками, адже ні про що було хвилюватись. Прекрасне життя на пенсії у такому ранньому віці. Все прекрасно. Дотепер, до зустрічі з...
Він йшов повз давненько нестрижений газон, скрегочучи зубами через, те до чого наближався. Ідучи він знову відчував той страх, який його просік перед першою зустріччю з українським диваком, якому він зламав життя.
Ловлячи легкі дрижаки через оголені ноги, він присів поряд з лежачою скринькою. Схопив її за кілок, який ще вчора був міцно забитий у землю. Розглядаючи саму скриньку, його знову охопив той жах, з яким він виходив з будинку.
На скринці вирізблено напис на польській мові, друкованими літерами - ВЖЕ СКОРО, БОС.
Він відкинув скриньку у моріжок, привстав стриляючи поглядом всю вулицю. Кого ж він шукав? Питання риторичне. Марчин знав від кого це повідомлення. Тепер його страх взяв над ним верх, а зацікавленість тим чоловіком у дешевій куртці, який погрожував йому на його ж порозі, виросла до небес.
Опанувавши себе, він знову схопився за кілок скриньки і поволік її до ганку.
З комірчини на заправці вивалився байдужою ходою сонний чоловік. Він почухав пузо, роззирнувся шукаючи Петра, який судячи по сонцю на небі, повинен був замінити його вже давненько.
- Греде, як ти покинув касу? - здивовано промовив підсобному сновиді Петр.
- Ні привіт, ні дай краба, ти, курва, печеш мені голову, - вже майже прокинувшись зухвало відповів Гред.
Він зайшов за касу і всівся на дешеве офісне крісло поряд з Петром. Воно простогнало під його великою вагою. Чоловік розслабився і посміхнувся, так наче щойно згадавши якусь приємну історію з життя. По правді, він саме таке і згадав.
- Ти прийшов вчасно? - спитав він.
- Так, - впевнено збрехав Петр, він запізнився на пів години.
- Прекрасно, - Гред усміхнувся ширше, - цікаво, де алкогольні запаси?
Петр відклав смартфон, поглянув зі звинувачувальним виглядом на співрозмовника потім на ряд з алкогольними напоями. В більшості ряд складався з холодильників, які стояли вздовж стіни, наповнені пивом та газованками, але попри це, поряд стояв стелаж з горілкою, просеком та джином. Зрозумівши, як йому здалось, у чому діло, він закотив очі під лоба і сказав:
- Тебе звільнять за…
- Та ні ж! Бевзнь ти! - викриком перебив його анотації Гред, - це не моїх рук, а сильних і мужніх пана Бекса, який своєю вечіркою допоміг заправці з виручкою за рік уперед.
- Та що ти... - його зацікавленість зросла, - тобто Марчин Бекс - той стариган, якому я стрижу траву, вчора спустошив весь ряд стелажа з джином та віскі?
- Весь такий енергійний, трішки напідпитку, та хто не п’є так пізно? - він запнувся, наче замислився над своїм питанням, - пакетів три взяв і заповним цим пійлом… Дорогою звідси, либонь розбив з десяток…
- Якось не схоже на нього…
- Чувак, мені здається, таке не схоже ні на кого, та хіба на діда який спонсорує
вечірку, та судячи з бухла, не якийсь там рейв, а щось більш ітєлєгентне. Може у него альцгеймер чи шось таке.
- Він тобі здався дивним?
- Та не знаю, дивно це чи нє, але набрав він рівно на три тищі, та не так типу дві і девять соток, а рівно… Бутилками не хватало, тож він набрав упаковок жвачки, там щоб рівно три куска було. Точняк якась ітєлєгентна вечірка, жвачками закусують.
- Точняк… - туманно відповів Петр.
Цей чоловік налаштований серйозно, хоч він і схиблений. Він хоче бій, а ти можеш йому дати бій.
- Можу, - підтвердив Марчин, - і дам.
Зайшовши в будинок, він одразу попрямував на кухню, схопив смартфон і набрав номер офісного клерка на ім’я Юджі Мернісі. Цей чоловік вже понад десять років проводить інвентаризацію в компанії, в якій Марчин працював, а головне, цей Юджі займається архівом кадрів. Саме це і було потрібно йому, резюме цього Дмитра Острова.
Влучно мислиш Марчине, потрібно знати ворога в обличчя… А може все таки подзвониш в поліцію?
- Поліція? - пирснув він, - аякже, щоб цей покидьок легко відбувся? Та і він не такий дурний, щоб попастись… А вже коли я зберу все на нього, тоді може…
Він не буде про це думати, щось блокує у його розумі можливість здати того курваря чи просто звернутись у поліцію або комусь розповісти про можливе його існування. Ні, він цього не зробить. За ці два дні Дмитро сильно йому насолив. Він все проверне сам.
Відірвавшись від своїх роздумів він почув, що у динаміку смартфона хтось щось белькоче.
- Алло, пане Бекс? - терпляче втретє промовив Юджі.
- Ох, привіт товарише, наче якісь проблеми були зі зв'язком, - збрехав Марчин, - чую, що вже все супер. Як сам?
Вони обмінялись люб’язностями, ввічливо подякувавши за цікавість і Марчин перейшов до суті.
- Слухай, Юджі, у мене тут одне питання виникло. Можеш мені допомогти?
- Звісно, а яке саме?
Він хвилину метикував, погано було те, що легенду він не придумав, але досвід з життя підкинув йому виправдання.
- Один чолов’яга, на ім’я Дмитро Острів, написав електронного листа. В ньому він зазначив, що працював у нашій компанії і благав мене повернути його. Написав безліч похвал у свій бік. Коротше кажучи, зацікавив мене. Зможеш перевірити чи це правда?
- Те, чи він працював у нас? Секунду.
Марчин почув стук товстеньких пальців по клавіатурі і клацаням мишки в динаміку, через декілька секунд Юджі повернувся до телефону.
- Так, він у нас працював, шість років тому. Якраз ви зі своїми партнерами-директорами скоротили філіал, в якому він тоді… Він українець, так що, думаю, його б за короткий час депортували, безробітного.
- Прекрасно, - не розуміючи, що бовкнув, зловив дрижаки Марчин.
Але Юджі не звернув на це уваги, а тільки холодним клерковським тоном промовив:
- Ще щось?
Тобі потрібно дізнатись чим він займається зараз… скажи… скажи йому, що тобі цікаво, де він працює зараз.
- А чим він зараз займається?
- У нашій базі цього вказано бути не може, - вдавано розчаровано сказав Юджі, - але я можу знайти інформацію.
- Добре, скинь мені його тодішнє резюме, а коли нариєш чим він зараз займається - зателефонуй.
Закінчивши розмову він всівся у крісло з пляшкою джину і порожньою склянкою в руках. Офісний друг Марчина прислав все оперативно на його електронну пошту. Він побачив фото Дмитра. Так, обличчя, ідентичність якого просто шокувала. Він не постарів за ці шість років. Дивним було те, що навіть куртка залишилась така ж пошарпана, як тоді на фото з резюме.
Гаразд, і що ж тепер? Спроби пригадати щось конкретне і корисне виявились марними: на думку приходили лише постійні розмови про вдалі справи, перспективних працівників. Але, якщо Дмитра скоротили, значить розгадка криється у чомусь іншому.
Спогади повертали з правильної дороги на трасу його подружнього життя. Тепер те минуле принесло з собою дещо інше, а не розгадку - біль. Кожне слово було неначе ніж, яким крутили у загноєній рані. Кожна згадка про колишню лише ятрила старі та криваві дірки свідомості. Заплющивши очі та міцно стиснувши кулаки, повний роздратування та розпачу (не те, що хотів він відчувати пригадуючи, щось, що пов'язує його з українським невдахою). Минулу хвилину він ретельно аналізував спогади, а тепер стиснувши кулаки, повний розпачу, намагався змиритись з теперішнім, та перестати тужити за втраченим минулим. Та тільки непомірні кількості випитого алкоголю зводили нанівець весь його аналіз та самокопання, відганяючи нестерпний смуток пригадування. Він випив ще склянку, наповнив її знову, знову випив, знову наповнив, знову випив…
Марчин невдало підвівся, вплюхнувся назад у своє крісло, спробувавши ще раз - у нього вийшло. Хитаючись він попрямував на кухню, тихо радіючи, що немає перегородки і йому не прийдеться вписуватись в вузькі двері, принаймні у його стані всі отвори, в які потрібно делікатно увійти, здавались вузькими.
Зі склянкою в руці він обнишпорив всю кухню в пошуку добавки. Нічого. Хвилину постоявши на місці, він оглянув свою оселю, так наче вперше її бачить. Двері у спальню, він повторив операцію здійснену на кухні - ні, там нічого немає. Парадні двері, ні, я не дійду до магазину. Двері які дозволяють потрапити в гараж. Цим приміщенням він не користувався, адже не водив автомобіль, але там може щось завалятись.
Від алкогольної безтями його розбудила вібрація і стандартний звук вхідного виклику на смартфоні. Марчин стиснув та потер зіниці вказівним і великим пальцями, ще не вийшовши з розгубленості і втративши будь-яку орієнтацію у просторі та часі, він машинально прийняв дзвінок. На секунду його отверезила думка про те, що це може дзвонить офісний клерк Юджі, щоб…
- Алло? - проказав він захриплим від алкоголю голосом.
- Ти мене за дурепу маєш? Ти.. Ти.. Ти що п’яний? - за скільки років вона все ще не втратила здатність розпізнавати стан свого колишнього чоловіка, особливо коли той прокинувся після алкогольного сп’яніння, - ох, це мені багато про що говорить… Через це ми і… Ти знав… Все одно... Але…
Монолог Поли забринів і розчавив всі слова від середини до кінця.
- Що тобі треба? - опановуючи свою хрипоту через силу проказав Марчин.
- Мені? Ти не виконав свій обов'язок… Кому, як не тобі… знати... Кажу, бо ти юрист...
Він підвівся зі свого старого шкіряного крісла, затискаючи мобілку між вухом та плечем. Добравшись до раковини на кухні, він тонізував свій стан прохолодною водою та повернувся до розмови. Горіння очних яблук, легкий головний біль, тошнота та її белькотіння, невпинне белькотіння - дратувало все.
Ти завжди її слухаєш, завжди потокаєш їй… Ти боїшся її, але вона ж нічого тобі не вдіє, вона вже ніхто для тебе.
- Закрий рот… - важко видихаючи, з незрозумілим для нього полегшенням проказав він.
- Ти.. Ти що сказав? - здивований і дратівливий тон з’явився у її голосі, його це тішило.
Байдужими рухами він вимкнув смартфон встановивши на ньому режим польоту, недбало засунув його в глибоку кишеню халату.
Ти знову у цьому смердючому халаті…
Марчин проігнорував цей тезис, його увагу прикував джин, дорогою до ще однієї бутилки, яку він так завбачливо залишив на кухонному столі, помітив на холодильнику магніт, який зображав щіточку.
Магніт? На що він тобі… А, сьогодні ж прийде пані Зелінська.
- Погано… - просичав він перевертаючи бутилку над склянкою.
Пронизливий стук кістлявої руки об дерево відірвало Марчина від розмови з покоївкою. Йому здавалось, що ця розмова під час прибирання заспокоює пані Зелінську та дарує їй відчуття комфорту, так наче вона допомагає внуку чи сину. Та в свою чергу завжди підтримувала бесіду, часто залюбки пліткувала зі своїм роботодавцем, та не сьогодні. Сьогодні він був дивним, так наче тільки вдавав, що все як завжди.
- Ой, хтось прийшов, - зірвалось у нього з уст, - кого це занесло сьогодні?
Але він прекрасно розумів хто це, тільки цей український прибулець стукав у срані двері, а не натискав на дзвінок.
Вона дивиться тобі в спину, кепкуючи з тебе, бо ти смердиш, Марчине… І зніми вже цей клятий халат.
- Гаразд... - здивовано погодилась Зелінська і скорчила запитальну гримасу.
Марчин відчинив двері, вдаючи спокій та врівноваженість своїх нервів. На порозі він побачив Дмитра, саме такого як на фото з цифрового архіву кадрів. "Навіть верхній одяг сходиться, - нагадав він собі, - напевно він уже давно у скрутному становищі".
- Забирайся, - просичав Марчин крізь зуби, - забирайся звідси, ти чортів псих.
Він повернув голову і втупив погляд в пані Зелінську, широко їй посміхнувся, мовляв "Та це мій знайомий, привітатися прийшов". Покоївку накинуло легким занепокоєнням, вона стояла і витріщалась на нього. На обличчі переливалась огида та страх до.. Дмитра, звісно, а до кого ще? Він виглядав як безхатько та ще й тхнуло від нього. Як і від тебе, напевно вона зараз ригне... До цього моменту Марчин не відчував ніякого бридкого запаху, та тепер його сморід пробив дамбу у носі, що так вміло захищала його нюх. Запах нагадував відкриті давно і покинуті на сонці рибні консерви. Марчин так і бачив, як все в його домі починає всосувати такі аромати.
- Знаєте, - стискаючи руки на грудях, вона проскочила повз Марчина, зупинилась на секунду і сказала, - я, та я закінчила. До зустрічі.
Дмитро і слова не промовив, коли стара прибиральниця проскочила повз них, тільки споглядав їй у слід, а це неймовірно дратувало Марчина, в голову прибила кров, він став схожим на цукровий буряк. Він тицьнув вказівним пальцем в Дмитра, який дивився як квапливо йде покоївка. Марчину цей жест здався знайомим, він відчував огиду, адже повторював Дмитра, навіть така дрібниця його змушувала вивертатись назовні.
- Вже скоро, Бос.
3
Вивчаючи резюме в темноті вечора, на відполірованому кухонному столику, він попивав гарячу каву, підносячи кружку з нею до обличчя, він вдихав важкий чорний аромат. Останній раз він ласував своїм улюбленим гарячим напоєм два дні тому, зранку, щоб привести думки в поряд, як і зараз. Марчин сопів над смартфонов, яскравість якого порушувала вечірній морок.
Такс, перше - згідно з резюме зараз йому сорок шість, вже старий, але все ще молодший від тебе, нічого з цим не вдієш. Друге - він зі Львову, якогось містечка на заході від обласного центру… Назву, важко прочитати… Виш.. Вишк… Вишківка, Господи, Марчине, що за неповага до сусідів. Третє - це все, що у тебе є.
Він ковтнув з кружки кави, завдяки дводенній паузі напій бодрив, як йому і потрібно.
Загугли де то містечко, Марчине, це єдина ниточка.
Марчин вийняв смартфон, помітивши, що не відключив режим польоту. А якщо йому дзвонив Юджі? Це ж б дало йому більше інформації, але він сам себе підставив, пропустивши дзвінок. Тілько-но віртуальні антени наповнились, свідчило це, що до мобільної мережі він підключений. Пуш-сповіщення посипались градом, на його холодний дисплей. Неважливо, байдуже, реклама - видаляв одне за одним сповіщення, аж ось, побачивши кількість вхідних викликів, йому відняло подих. Він ніжно натиснув на сповіщення, наче на кнопку, яка може випустити ядерні ракети, він побачив, не те що хотів, а тільки велику кількість пропущених викликів від Поли.
Він вдовлено пирснув, усміхаючись до сірого і водночас яскравого дисплею. Вона бісилась, аякже, бісилась… Не зловтішайся, заходь в гугл, Марчине.
Так він і вчинив вичитуючи інформацію, шукаючи, те що йому потрібно, та ще складе два пазли докупи.
Вишківка - місто в Україні, має статус районного значення і є бла-бла-бла в Львівської області. Розташоване над бла-бла-бла на відстані 30 км на північний захід від обласного центру міста Львів. Населення становить...Ось воно, тридцять кілометрів на захід, а заході ця область межує з Польщею, в яблочко!
- Бляха, якщо він депортований це означає, що у нього є свої люди на терміналі кордону. Точно! По іншому ж ніяк, це ж настільки логінчо, наскільки можна. Боже! - Марчин закрив обличчя долонями, смартфон затис ліву ніздрю, - але ж це незаконно? Так, це, бляха, незаконно. Хоча люди на все готові заради грошей, а якщо він, цей Дмитро, сраний українець, одержимий помстою мені.. То...
Від перестав закривати собі погляд на потемнілу вечірню кухню. Вона тепер здавалась йому закинутою таверною. Повсюди пусті скляні бутилки від джину, хоча від візиту пані Зелінської пройшло менше шести годин.
- Мапа! - викрикнув він відкладачи смартфон, та після витягнув з шухляди кухонної стійки автомобільну карту Ряшівського воєводства, щоб отримати детальніший аналізм місцевості, - о так! Все сходиться!
Насправді все і дійсно сходилось, до прикордонного посту близько тридцяти кілометрів від містчека Рейслав, такий худорлявий чоловік, як Дмитро зміг б здолати цю відстань за пів години, а то й двадцять хвилин. Ніхто не помітить, ніхто не зверне уваги. Просто чоловік сорока років гуляє, кардіо розминка, як не як у такому віці корисна.
Він перевернув пляшку, спостерігаючи, як рідина хлюпочить, переповнюючи вінця склянки, розтікається поверхнею кухонного столу. Звук джину, що ллється в скляну посудину, роздратував його. Відкинувши, з хрюскотінням у шиї, голову, він на одному подиху спорожнив повну склянку, відчуваючи, як спирт обпікає горлянку.
Тільки-но він потягнувся за добавкою, як нещодавно реабілітований смартфон завібрував і запищав, злякавши його. На дисплей вилізли гидкі букви, які свідчили про те, що йому телефонує Пола.
І що тепер? Знову будеш слухати цю суку?
- Не буду, - відсік він.
Марчин схопив смартфон з кухонного столу, підняв його вище голови і відпустив міцно стиснуту долоню, проводжаючи поглядом весь шлях падіння гаджета. Він впав, розтрощився, лежачи екраном до свого власника. Виднілись тріщини, які знаходились в критичних місцях. Думки, про те, що пізніше міг телефонувати Юджі зникли. Він пиячив вже третю ніч поспіль, таку дрібницю можна і забути.
Невеликий будинок, власником якого був Марчин Бекс, про це ще свідчила табличка, яка завбачливо розміщена над іншою, з адресою будинку, вони обоє в свою чергу на лежачій поштовій скриньці. Петр уважно розглянув скриньку з кілком, на протилежному боці було вигравіювано послання від Дмитра, але затиснуте вагою до дерев'яних дощок ганку. Він стенув плечами, байдуже відвівши погляд від неї.
На відміну від вчорашнього ранку, цей йому здався доволі холодним, а ще щось навіяло йому нудоту, коли він тільки ступив на подвір'я пана Марчина. Дорогою розглядаючи моріжок, який планував постригти вже до десятої години, він двічі зупинявся, щоб щось внюхати, але не розумів, що саме. Запах нагадував щось солодке, давно позбавлене їстівного єства.
Петр висунув руку з глибокої кишені літнього робочого бомберу, та не встиг він натиснути на дзвіночок, як двері перед ним прочинились. Ранком сонце знаходилось за будинком Марчина, тож єдине світло від світильника в вітальній показувало власника у всій красі. На секунду хлопець зловив себе на думці, що у нього був рак, але виправив себе, адже ремісію пережив його сусід - Ніл, а Марчин, завжди здавався здоровим. Зараз же, він був блідим, навіть попри те, що світло лампочки було до нудоти жовтим. Щетина на обличчі Марчина була сива, сіра, по-молочному брутальна. Тепер він відчував інший запах - алкоголю (“Байка Греда, не така вже і байка”, - подумалось йому) , який пробився у його ніздрі та ледь не змусив його виригати на халат, який доповнював хворобливість всього, що бачив перед собою Петр.
Він був б до всього байдужим, якби не одна деталь. Він не вивчав у школі ніяких точних наук, ба більше гуманітарних, погляд намальований у дешевих коміксах він упізнав. Марчин здавався сам не свій, не встигши зронити і слова, він метушливими очима проаналізував всю вулицю, разів три.
- Пане Бекс, ви здаєтесь… - Петр запнувся, бо ж яке йому діло до цього… А ще, якщо він ще секунду протримає рота відкритим, то сніданок вийде з нього, як потяг з темного тунелю - швидко і з димком.
- Так, дякую за турботу, у мене мігрені, - збрехав Марчин, втупившись очима повними тріснутих капілярів в Петра, - слухай, ти ж ходиш на свою цю роботу кожного ранку?
- Йо, але не кожного, от сьогодні у мене наче вихідний, - він важко видихнув, наче скинув з себе тягар, той запах тепер став для нього звичним.
- Виспався, га?
- Ні, ще не лягав.
- Вчора ти нічого дивного не помітив?
- Дивного? - вдав здивованість він, пригадуючи деталі історії Греда на заправці.
- Так... Так… Мою скриньку хтось понівичив і… - він поглянув як розміщена поштова скринька, зрозумівши, що вишкрябані літери побачити ніхто не міг, запнувся.
- Йо, бачу вона вже відпочиває, але пане Бекс, нуль інфи на цей рахунок, - він стенув плечима.
- Жаль… - ні, не жаль, ти радий, що ніхто крім тебе не знає, що вдіяв той сраний дивак…
- Ага, то мені починати? - він повернувся до гаражу, де знаходилась газонокосарка.
- Стій, - Марчин схопив Петра за лікоть, той здивовано вирячився на нього, - не хочеш заробити лишню сотню, Петре?
Звісно він хотів, але як людина, яка себе поважає, повинен був спитати:
- А як, пане?
- Вчора… - Марчин, зніяковів, відвівши погляд від Петра на моріжок, - моїй покоївці стало погано, але вона сказал, що все добре. Ну, знаєш, жінки зара такі незалежні і сильні, - він вичавив з себе убогу посмішку, натякаючи, що це сатиричний жарт, - а трубку не бере, дзвонив десять разів…
Ти збрехав в друге, Марчине.
- То ви хо щоб я її навідав?
- Ага, цього і хочу.
- За милу душу і за сотню злотих, звісно.
Марчин назвав йому адресу, хоча потреби в цьому не було, але Петр нічого не сказав, під кінець діалогу з роботодавцем цього дня він знову відчував солодкий нудотний запах. Покидаючи територію Бекса він відчув неймовірне полегшення.
Маргарет Зелінська прокинулась рано-вранці, їй наснився кошмар, деталі якого вона пригадати була не взмозі. Вона зробила собі яєчню і каву, недбалу каву. Заварну суміш розчинила у воді, як слід було б зробити з розчинною кавою. Вона на це не зважала. Цілковита тиша навіювала меланхолію. Їй уже п’ятдесять, ніяких сталевих стосунків з чоловіком її років, як і з будь яким іншого віку. Будучи покоївкою у багатьох родинних маєтках вона переспала не з одним консьєржом чи садівником, водієм. Ох, ці тимчасові романи так тішили її тоді і зараз залишають тепло всередині.
Вона почала мити посуд і знову пригада Марчина з його… Старечий маразм? Так, напевно у віці того таке трапляється. Але чому ж вона не сповістила нікого? Так роблять всі самоповажні покоївки, але вона… Вона злякалась тоді і цей страх не покидає її дотепер. Це відчуття переслідувало її від будинку пана Бекса до її халупи на розі вулиці Дубів, цілих чотири квартали. Влігшись ввечері в ліжко, сама самісінька, вона довго думала, не могла викинути з голови те, що побачила. Вона могла зателефонувати якісь з подруг і розповісти їм усе, але зараз, щось було з нею не те. З кожною хвилиною, яку вона виділяє на роздуми про те, що побачила вчора, чи вірніше сказати не побачила…
А що вона на біса скаже комусь? Те, що вона не певна в тому, що бачила, що обриси того з ким розмовляв Марчин, починала бачити і вона, пригадувати його обличчя. Худорлявий високий чоловік, сексуальні вилиці, коротка армійська стрижка, шкіряна куртка, яка здалась не такою вже і…
- Стій, - проказала вона, щоб витягнути себе з мороку думок, - коли ти, Маргарет, виходила з будинку, завчасно закінчивши прибирання, бачила тільки Марчина, і тільки його!
Але ж що це вона пригадувала за останню годину ранку, коли їла яєчню і пила каву? Якого такого чоловіка вона бачила поряд з Бексом? Можливо маразм у неї, а сам Марчин зараз сидить, хвилюючись за неї. Але ж він не дзвонив і не цікавився як вона, це означало, що він не хоче піднімати питання про те, що вона бачила. Але ж що вона бачила, а вірніше кого?
Вона зойкнула, перелякано, рефлекторно прибрала руки з під кранового водоспаду. Думаючи вона не помітила, як тепла вода закінчилась давши місце холодній, як лід. Пройшло достатньо часу в роздумах, щоб опустошити її двадцяти літровий бойлер. Залишивши грязний посуд, вона немов примара попрямувала до буфету, звідки видобувала пачку сигарет. Вона давно кинула палити, але як і будь яка залежна від чогось людина, вона знала, що повернеться, але точно не здогадувалась, що причиною цьому буде привітний і милий пан Бекс.
Маргарет підсмалила цигарку, важко видихаючи їдкий дим. “Давно не практикувалась”, - з якосюь таємною гордістю, подумала вона. Жодного похмілля вона не відчувала, хоча вчора випила цілу пляшку дешевого вина, яке ще з дня незалежності валялось у холодильнику. Руки тряслись, але вона цього не помічала. Вороже налаштована цівка диму опираючись протягу залетіла їй у очі, в обидва. Вона кліпнула, у миттєвій темряві вона побачила обриси того чоловіка, який, не звертаючи уваги на привабливу зовнішність, лякав її.
Цього ранку вона зателефонувала старенькі пані Розерман, і попросила зробити їй ласку, пересунути її прибирання на завтра, вона прийде зранку, а інших клієнтів сповістить, що до них завітає з полудня. Старенька пані люб’язно погодилась.
Петр стояв на порозі ганку, такого дряхлого і сухого. Він вагався, стукати в двері чи можливо просто розвернутись і піти геть, а пану Бексу збрехати. Але навіщо? Що такого у відвідинах старенької пані - нічого лячного. Його зачарували католицькі хрести вигравіювані на дерев’яному одвірку. Колись його мати заводила розмову про пані Зелінську з якоюсь зі своїх подруг і те, що чув про неї тоді Петр, уривками звісно, підслуховувати жіночі балачки він не хотів, свідчили ті побрехеньки, що Маргарет не дуже праведна. Будучи флегматиком, він просто знизив плечима з посмішкою на обличчі.
Ось він вже тягнеться до дверей і готовий товкнути по деревині, але вдруге за день його випередили і двері розкрились навстіж, а на порозі показалась, не така вже й літна пані. Петру вона здалась навіть трішки привабливою і на секунду він повірив у ті плітки які чув колись у сусідній кімнаті. Цю жінку могли колись хотіти, але не зараз. Хоч та в свої п’ятдесять виглядає на сорок - змарнілою і змученою більше.
Вона показала білосніжні зуби, все ще свої рідненькі. Усмішка відігнала від Петра думки про змарнілісь Маргарет.
- Привіт, юначе.
- Йо і вам того ж, - він потер долонею шию, так він робив, коли після флірту з однолітками вважав, що облажався, - пан Бекс… знаєте, він…
- О так, так, він непокоється. Який хороший чоловік, еге ж? Ти прийшов провідати стареньку пані?
- Ой, та ви виглядаєте на тридцять років! - завзято заявив він, але що це було? Підлещення?
Вона по-дамському захихотіла, відступивши два кроки від входу.
- Можливо хочеш гарячий напій?
Він заусміхався і ступив два кроки вперед. Коли він потрапив у маленький дім Маргарет, таким він принаймні здавався зовні, та всередині він відчував себе мурахою. Ікони зустрічались у коридорі частіше ніж у нього в домі в цілому, меблі здавались такими старими і дешевими, що він відчував себе у далекому минулому, коли йшов за пані Зелінською. А ще він відчув запах…
- Каву, чай чи може щось… - вона повернула своє мило обличчя без зморшок. А чи були у неї зморки коли він її раніше бачив у містечку? Петр пригадати не міг, але зараз вона здавалась такою, такою… - Петр?
Він кивнув в знак згоди і вона захихотіла, кепкуючи з його юнацького захоплення нею. Так так, що вона сама себе відчувала юною всередині і зовні. Йому здавалось, що вона молодшає на очах, хвилину яку вони йшли коридором відчувалась як роки, роки які відмотуються назад, а тепер він сидить на кухонному столі поряд з нею. Чашка наповнена кавою чи ще чимось, йому було не важливо. Петра вражала зовнішна краса пані Зелінської. Він відчував легку закоханість до її вроди.
Маргарет з шикорою посмішкою на обличчі підвелась, взяла наповнену, навіть на грам не відпиту чашку з кавою і попрямувала до роковини, зайшовши за спину Петру, а він зачудовано дивився в те місце, де мить тому назад сиділа вона. Маргарет упустила з важким металевим брязкотінням чашку у раковину і віжкрила кран. Вода залила наповнену чашку.
Маргарет ступила вбік до хлібнички де зазвичай зберігала ніж. Взявши його в руки вона підняла його на рівень своїх очей, де на блискучому нержавіючому металі побачила своє відображення, красуні, якою вона колись була. Різко розвернувшись вона вструмила ножа в спину юнаку, який все ще зачудовано дивився в те місце, де та була хвилину тому. Лезо заскреготало між ребер, але Петр навіть не поворохнувся, коли кров заюшила зі свіжої рани.
Облишивши гострого предмета в спині Петра вона попрямувала до дешевої газової плити і прокрутила всі конфорки на максимальну потужність. Запах газу змішався з солодким, тим самим запахом який відчував він і вона поряд з Марчином Бексом. Вона видобула з старої пачки цигарку.
Пролоходний день, хвилями повітря зносило вверх листя, пожовкле і сухе. Лисуватий Ніл, занепокоєно роздивлявся нестрижений газон, розуміючи причину. Стоячи так хвилину, піддаючись вітру, він рушив далі бетонною доріжкою до ганку будинку Марчина. Він ступив на дерев’яні східці, зупинившись коли побачив стос газет поряд з одвірком високих дерев’яних дверей. Макулатурна гора щось приховувала за собою, він нахилився, щоб розгледіти річ, але перед тим поглянув на шпальти головної сторінки сьогоднішньої газети. У ній вже все написали, сповістили цікавих читачів всім соком. Якби Ніл виписував місцевого паперового інформатора, то б знав всі жовті деталі і міг попліткувати про них з кимось. Навіть з Марчином, але не сьогодні, той на думку Лисуватого Ніла був неймовірно засмученим, адже втратив двох, яких не яких, але друзів, а він як ніхто у своєму віці розумів, що таке втрати.
Піднявши якусь частину газет він помітив, що вони приховували - поштову скриньку. “Ясно чому поштар залишив газети тут, я й не помітив відсутність її на газоні”, - подумав він. Поклавши на місце паперові стоси, він б зробив два кроки, щоб розгледіти детальніше, але тільки но він розправив спину, як вхідні двері прочинились. А ще запах… Дивний і солодкий.
Дерево та заржавілі завіси запищали, видали жахливі звуки стогону, які віддалено нагадували виття здичавілої собаки. Ніла пробрали дрижаки, скрутив артрит. Вітер обпікав німіючі від болю руки, він з важким видиханням засунух їх у кишені куртки. Двері прочинились повністю, та на порозі на нього ніхто не чекав. Дрижаки посилились, пальці поколювали від різкої зміни атмосфери. З його старечої пам’яті виринула дружина, давно мертва, він вже нічого до не ї відчуває крім легкого жалю, але тоді, куда його перенесли спогади, він був ладен слухати її вічно. Вона сиділа, цитувала рядок з якогось детективного роману - “Ми боїмось вбивцю коли бачимо його перед собою, а ще більше боїмось, коли втрачаємо його з поля зору”.
У будинку було прохолодно і тихо. Його дешеві туфлі темно-коричневого кольору майже нечутно ковзали килимком для витирання взуття, а потім заклацали ламінатом у вітальні. Він зупинився посеред вітальні, роззираючись, шукав поглядом власника будинку. Він міг просто гукнути, але ні звуку вичавити з себе не міг.
Вхідні двері він залишив відкритими, може тому, що не знав де вмикачі у Марчина, а може тому що відчував дивно-солодкий млосний запах і не хотів потонути в ньому повністю в закритому приміщенні. Двері з важким бах зачинились, так, що стоячи спиною до них, Ніл відчув вібрацію, яка пройшла немов електричний струм по тілу. Він швидко розвернувся, як якийсь агент з англійських телесеріалів середини двадцятого століття, але граційності йому не вистачило, щоб закінчити оберт повністю і він втратив рівновагу повалишись на сірому ламінаті. Він відчув крижаний біл, який миттю замінила легка агонія, в дуеті з артритом біль в стегні здавався йому нестерпним, він скорчив гримасу болю, на очах з’явились сльози. Через біль він повністю забув про грюкіт дверей.
Ніл підвів свій залитий слізьми погляд на силует чоловіка, який стояв поряд з парадним входом.
- Прошу, допоможи мені… - простогнав Ніл протягуючи руку в бік чоловіка в халаті, який стояв в мороці кімнати.
- Ти кохав свою дружину, старий? - промовив хриплий голос, голос людини, яка пила більше двох днів або добряче простудилась.
- Марчине, мені боляче, допо…
Марчин зробив два кроки в бік Ніла, в кімнаті було значно темніше ніж могло здатись, він все ще не виходив в темрями, але своєю голою ногою в дешевому шльопанцю він наступив на щиколотку лежачому. Монотонне скиглення перервалось важким болючим криком.
- Відповідай на питання, - спокійним і виміриним тонном промовив Марчин.
- Так, - перериваючись скигленням, - кохав!
Марчин все ще тримав свою ногу на щиколотці Ніла, та продовжував тиснути. Ніл у свою чергу старався борсатись, щоб звільнитись від тиску, але як він і боявся дивна млосність уповила його, він відчував себе немічним. Він от-от збирався крикнути, заволати про допомогу та не зміг.
- Знаєш, що стара Маргарет сама спалила будинок і з собою забрала того юнака? А знаєш, він був невинною жертвою, адже Марчин не відчував ніякої приязності, тож малий у список не входив. Що ж - не фартануло.
- Марчине, що ти верзеш? - він провалився в плач, - ти робиш мені боляче!
Через це він натиснув на щиколотку ще сильніше.
- Я радий, що ти прийшов у мої руки сам, але ти мені поки потрібен живим, січеш, старий?
- Що… що? - запитально-мученицьким тоном проскиглив Ніл.
Захлюпала закипаючи вода в прозорому електричному чайнику, Пола зняла його з платформи-підігріву і налила в чашку до самого верху. Вона спостерігала як вода затоплює посудину, як чайний пакетик спочатку тоне під тиском води, а потім героїчно випливає. Вона ковтнула і загледілась у вікно, там моросив легкий дощик, хоча сьогодні синоптики нічого такого не обіцяли, дощі хіба мали лити на сході Польщі, якраз тому клятому Марчину на зло. І як вона тільки могла погодитись на купівлю того засраного будиночку майже за двісті кілометрів від її рідного міста? Вона пригадала старі часи, та по своєму добрі. Вона точно знала, що цим чоловіком вона керує на сто відсотків, навіть коли за’явила, що зраджує йому, він вів себе як слухняне цуценя, але зараз з ним щось коїться і вона не можу чомусь собі місця знайти. Вони знайомі більше тридцяти років, більшу частину яких прожили в шлюбі та вона ніколи не чула такого тону з його боку, з яким він говорив до неї на днях. Вона сама собі зіналась, що діло тепер вже не в грошах, а в…
Завібрував її домашній телефон, вона хутко підвелась, як якесь дівчисько, яке чекає дзвінка від жаданого хлопця, який повинен запросити її на побачення.
- Алло? - відповіла вона своїм звичним голосом.
- Пані Бекс?
- Колись була, - вона чмокнула губами, виказавши цим своє незадоволення.
- Пробачте, не знав, - монотонність людини по інший бік дроту її вразила, якщо і світі існує найклерківівший клерк, то вона зараз з ним говорить, - Мене звуть Юджі Мернісі, я колись працював з вашим чоловіком…
- Колишнім! - перебила потік монотонності Пола.
- Колишнім, так, пробачте мою нетолератність. На цьому тижні він телефонував мені з питанням про одного такого собі Дмитра Острова. Коротко кажучи, він просив дізнатись дещо про нього, але так як я не можу встановити зв’язок з ним за допомогою його сотового, то телефоную на домашній.
- Це щось настільки важливе?
- Та не сказав би, мені здається хтось просто вирішив побешкетувати трішки.
- Тобто?
- Пан Бекс говорив, що цей Дмитро працював у нас до скорочення його філіалу - це так, а те що надійшов електронний лист від його імені - жарт якогось йолопа, пробачте мій французький, ба більше - знущання.
- Що ви маєте на увазі?
- Цей чоловік чисто і банально фізично б не міг відправити листа, бо він помер менше місяця після скорочення. Тож мій висновок, це якісь діти вирішили позбиткуватись з нього. Буду радий, якщо повідомите цю інформацію Бексу.
- Ну, мабуть… - байдуже промовила вона, але всередині у неї вирував азарт і занепокоєння.
17:45 вечора.
Знову дзвінок від невідомого номера. Вона аргесивно зацмокала губами. Стенувши плечима прийняла виклик.
-Алло? - промовила безбравно Пола.
- Ех... Добрий день, - привітався занепокоєний і захеканий старечий голос, - це Ніл, ваш сусід у Рейславі...
4
Дорожні фонарі освітлювали все попереду, великі банери, які світили ще яскравіше, бажали водіям вдалого шляху, деякі повідомляли за скільки кілометрів сталась автокатастрофа. Такі етапи вона ненавиділа, більше ніж її колишній чоловік автомобілі. Широчезна траса тоді здавалась вузькими провулками, вулицями Варшави у час пік. Стоячи у такому заторі, повільно рухаючись вона задумалась про те, що мало прийти їй одразу. Як вона, майже п'ятдесяти п'яти річна жінка о так бездумно рвонула до колишнього чоловіка, тільки но почувши, що з ним біда. А чи не збрехав Ніл? А чи справді якийсь місцевий лікар прогнозував щось погане? Вона клята дурепа не задумалась над цим раніше, а зараз в годині їзди в цьому клятому заторі!
Вона щосили втиснула стиснутим кулаком на гудок. Машини позаду і попереду обурено їй відповіли чи то, радше підтримали. Так, затор невдалий, аварія невчасно. Ось той товстун праворуч за кермом товарного фургончику скоріш за все привезе зіпсовані продукти, а то парубок попереду просре свій вихідний день сплячи на ліжку у батьків.
Пола поїхала в таку далечінь нікому не повідомивши, абсолютно нікому. Хоча з друзів у неї нікого не залишилось, чомусь так склалось після розлучень. Другий чоловік покинув її (чи то вона його на це підштовхнула, вона сама не знала), але хоча б гідно (а варто було б не гідно, адже ти гадюка не зробила так зі своїм першим шлюбом!) вчинив, не судячись з нею, хоча міг, він був першокласним юристом, не те що Марчин. Я готова його сверлити навіть не будучи його дружино. Від цієї думки вона посміхнулась. Вона вже потягнулась до смартфона який лежав на сусідньому сидінні, як затор почав розсосуватись і вона відкинула цю думку, коли виїхала на вільну полосу.
Зелені цифри, все ще на тому електронному циферблаті показували шосту ранку. Пола повільно промайнула знак з назвою міста. Її обп’янила ностальгія, очі засолов’їли. Минаючи у вранішньому світлі нового дня, так добре знайомі їй будівлі, літні будиночки, маєтки та вілли, вона згадувала імена власників. Нічого не змінилось, такі парочки, як колись були вони з Марчином, все ще зрідка привалюються сюди, а вже коли досягають пенсійного віку - валяються у Рейславі до закінчення віку.
Вона повернула на вулицю на якій вона та Марчин планували вчити їхнього ненародженого сина їздити на велосипеді. Але тепер ти зовсім сама, навіть дитини немає, а в твоєму віці це єдина… Вона різко вдарила по гальмах, резина засвистіла гучніше у ранковій тиші, ніж могла б вдень. Пола, роззявивши рота, втупилась в будинок, який своїм поглядом її знітив, образив і ранив. Вщент згоріла споруда опечатана навкруги жовтою поліцейскою стрічкою. Вона знову натиснула на газ і рушила, проїхавши декілька метрі, коли до неї дійшло. Цей попелястий звір, згорілий дотла будинок, був власністю їхньої наглядачки за домом. Пані Зелінської.
Нарешті доїхавши до своєї мети, вона зі стогонами двигуна - заглушила свій сітроен. Циліндри востаннє вдарили їй на прощання. Пола підняла своє енергійне тіло, завдяки каві, з сидіння. Вона вибралась на зовні. Ранок був холодним і вологим, настільки, що їй здалось, наче вона відчуває запах вологого грунту. Вона ступила на бетонну охайну доріжку. Їй здивував той факт, що єдиним охайним на цьому подвірї залишилась доріжка. Моріжок не стрижений більше двох тижнів. Либонь Марчин настільки захворів, що міг забути про це… Наближаючись до ганку, вона помітила стос газет, охайно складений ввічливим листоношею ім’я якому вона вже ніколи не пригадає. Дошки ганку застогнали під її п'ятдесяти кілограмовою вагою, вона роззирнулась навкруги, шукаючи причину її сьогоднішньому поверненню. Вона настільки прив’язана до цього чоловіка, що примчала сюди на таку відстань? Так, ти все ще ночами скучаєш за ним, а в душі під легко-теплим дощем згадуєш ваші юнацькі роки, роки коли вам було добре.
Пола не могла знайти собі місця, всі мурашки на шкірі помножились вдесятеро. Ностальгія пробила її зовні, вона відчула нудоту, наче в той рік, коли зрозуміла, що закохалась у Марчина. Вона зхрестила руки на животі, затискаючи пупок всередину. Нудота, вона відчувала це не тільки через сум за минулим. Тут було щось інше, якийсь запах, який різав їй ніздрі, але одночасно був приємним. Вона зашугалась, розглядаючи підлогу ганку, шукаючи там пояснення, чогось, що змусить її видихнути з полегшенням. Я й забула, як тут все давить на мене. Вона помітила за стосом газет якийсь довгий предмет зі скринькою на кінці. Ідентифікувати довго не прийшлось, вона зрозуміла, що це поштова скринька, адже на боці який виднівся її погляду було викарбувано прізвисько, яке вона носила стільки років. Вона ступила крок, ще один, запах наче сильнішав. Немов у тій скриньці здох цукровий єнот.
Пола нахилилась над скринькою, довго не роздумуючи - підняла її вхопившись за середину балки, на якій все це діло повинно було б на моріжку триматись. Протилежний кінець зачепив стос макулатури який лежав поряд, він глухо гупнув на дерев’яні дошки. Деякі вологі газети размазались кисло-сірою плямою. Їй було байдуже, адже вона вже помітила, те що було на протилежному боці скриньки. Нашкрябаний напис був настільки немічним, що напевно той хто це шкрябав, важкував б зрозуміти, що то за слова.
Руку охопили дрижаки, наче балка почала повільно мотувати, еволюціонувати в змію. Вона не ймучи віри в те, що відчуваю під стисненою долонею, вмить кинула скринку, та гепнувши розламала навпіл одну з дощок ганку. Пола сахнулась і відступилась до дверей, їй хотілось відчути себе в безпеці, а це місце навіювало тільки жах.
Тут щось коїться, щось лихе, а твій немічний чоловік у цій біді!
Вона свідомо назвала його чоловіком, не колишнім-нитиком-чоловіком, як зазвичай говорила перед подругами. Пола помітила це за собою, але через відчуття сорому, вирішила проігнорувати, думка вивітрилась з її голови, коли двері простогнали і вранішні промені сонця відкрили для неї так добре знайомий ламінат.
Посеред кімнати, яка слугувала за коридор, кухню і вітальню з Полою трапилася халепа. Однією ногою вона послизнулася на розлитій рідині і розтягнулася на підлозі, вдарившись стегном і правою груддю. Від болю й несподіванки вона закричала. Дотягнувшись до калюжі, вона торкнулась розлитого, піднісши собі до носу її нідзрі пробило запах алкоголю.
Тим часом Дмитро Острів позаду неї підійшов до кухонного стола й ухопив бутилку джину, який пролив за хвилину до того, як вона увійшла в дім та розбив її об тверду поверхню.
- Лежи спокійно і не ворушися, - сказав він, коли вона перевернулася на спину й подивилася на нього широкими очима, наче перед тим випила не декілька стаканчиків кави, а цілий галон. - Якщо будеш пручатись, то тільки зайве мучитимешся перед смертю. Я не хочу тебе мучити, жіночко, але прикінчити мушу, розумієш? Я стільки всього зробив, що мені має щось перепасти за клопоти.
Він наближався, і Пола, спершись на лікті й відштовхуючись ногами, поповзла назад. Волосся спадало їй на обличчя. Шкіру вкривав піт; вона відчувала, як він струмує з неї, гарячий і смердючий. Обличчя, що нависло над нею, було серйозним і діловитим.
- Ні, Марчине! Будь ласка! Будь ласка, Марчине...
Він кинувся на неї із занесеною догори бутилкою, яка на вулиці зветься розою і вдарив.
Пронизливо закричавши, Пола перекотилася ліворуч. Коли пелюстки бутилк продерло її джинси й лишило борозну в плоті, стегно спалахнуло болем. Колишня дружина відчайдушно намагалася підвестися на коліна, відчуваючи, як, тягнучи, рве шкіру на стегні і з рани виливається кров.
- Е ні, пані, - задихано мовив Дмитро, і його рука зімкнулася на її гомілці. - Е ні, люба.
Озирнувшись через плече, крізь сплутане волосся, Пола побачила, що другою рукою він силкується підібрати набільший пелюсток від розбитої бутилки, шматочки якої лежали на ламінаті.
Одним ривком Острів підняв уламок скла та всадив його в праву литку Поли. Біль пройшовся повторним курсом по її тілу. Він заповнив собою весь світ. Вона закричала і вдарила ногою, влучивши йому в ніс і зламавши його.
Вхопившись за нього, Дмитро упав на бік, схопився за обличчя, і тоді вона, нарешті, зіп’ялася на ноги. У вухах стояло жіноче виття - неначе собака вив на місяць. Та тільки Пола зрозуміла, що то не собака. Це виє вона сама.
Дмитро Острів підвівся з підлоги. На його обличчі застигла кривава маска. Раптом вона розчахнулася, і показалися закривавлені передні зуби
Марчина. Пола ще пам’ятала, як облизувала ті зуби язиком, правда тоді на них не було крові.
- Яка ти бриклива, - вишкірився він. - Але то нічого, панянко. Продовжуй у тому ж дусі, мені тільки в радість нарешті поквитатись з тобою.
Він метнувся до неї.
Пола заточилася. Шматочок скла частково розтрощився в її литці й посипався по підлозі. Скоса глянувши на своє знаряддя вбивства, Острів знову зробив випад у бік своєї жертви. Вона вхопила один зі стільців, що стояли у кімнаті, й кинула перед ним. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного понад стільцем. А потім Острів спробував ухопити її за розірвану і закривавлену штанину в районі берда. Пола відсахнулася.
- Набридло мені з тобою панькатися, - задихано промовив він.
Розвернувшись, вона прожогом кинулася до дверей.
Він майже одразу її наздогнав. Тягнувся руками до її спини, розмахуючи ними. Його пальці ковзали по її потилиці, намагаючись ухопитися за комір сукні, потім таки вхопилися, але відпустили, бо не вдалося втримати її так, щоб підтягти до себе. Пола стрілою промчала повз барну стійку й побігла до дверей через які зайшла дві хвилини тому, які їй здались вічністю. Правий кросівок чвакав під ногою — тому що був повен крові. Дмитро біг слідом, відсапуючись і видуваючи ніздрями криваві бульки, простягаючи до неї руки, щоб ухопити.
Пола з розгону вдарила долонями в призакриті підступним вітром двері, а потім перечепилася й розтяглася на ґанку. Усе повітря зі свистом вилетіло з легень. Вона впала саме на тому місці, де завжди поштар залишав газети для Марчина. Перекотившись на спину, Пола побачила, що він іде. В руках у нього не було нічого, але скидалося на те, що йому вистачить і рук.
- Жіночко, мені дуже-дуже шкода, - сказав він.
- Марчин! - прокричав чийсь голос зсередини будинку. - Стій!
Вона хотіла роздивитись когось у темряві будинку, але не могла. Бо розтягнула собі якесь сухожилля на шиї. Але Острів просто крокував уперед, до неї.
- Зупинися!
- Ніякого Марчина тут н… - почав Острів, але захлпнувся своєю кров'ю. Марчин став, мов укопаний, і зацікавлено, майже недбало, глянув собі на груди. Там нічого не було, але він відчував біль у цьому районі. Він підніс руку до спини, наче малюк, якого щось вжалило у дупу і відсмикнувся. На вказівному пальці лишився маленький слід від крові. Він трохи нагадував розділовий знак - той, який не хочеш бачити після ремісії раку. Дмитро у задумі на нього подивився. А тоді його руки безвільно опустились, і він перевів погляд на Полу.