Викрадачі снігу

Потрібно розповісти все! У мене обмаль часу і сили, щоб у деталях розповісти про ті злощасні події, які підштовхнули мене до рішучих дій.

Вони натрапили на мій слід, і тепер я навряд виплутаюсь, залишившись живим. Вам може здатися, що ця історія - виродження хворої уяви без раціонального підґрунтя та можливості наукового пояснення, а всі аргументи буквально висмоктані з пальця та дібрані безладно. І справді, багато моментів у моїй розповіді посіють у людських душах зерна сумніву щодо щиросердності моїх слів. Листи та фотографії, що підтверджують мою розповідь, були знищені цими підлими істотами, але нові докази мало в чому поступаються попереднім. Тепер я, наче загнаний у пастку звір, переховуюсь у пропахлому цвіллю підвалі, занотовуючи останні слова. Коли ви читатимете цей текст, я вже не буду поміж живими, тож для мене беззмістовно щось вигадувати. Люди, які знають мене достатньо, аби назвати улюблену річ в гардеробі чи сказати, що я зазвичай готую підтвердять вам, що наживатись на брехні чи наклепах – суперечливо для моїх принципів. Ненавиджу лицемірів!

Кров просочується крізь саморобну пов’язку на животі, через що я повільно втрачаю ясність розуму і набирати слова стає все важче і важче.

Вперше я зустрів їх на війні. Одні називають цю подію антитерористичною операцією, інші - громадянським конфліктом, але для мене вона була війною в усій руйнівній силі та всеохопній могутті. Ви були б раді назвати війну фікцією, але інстинкти не вигадані – вони існують тут і зараз. Час плине, життя віддаються, а ціль залишається далекою. Важливо пам’ятати, ким ти був до цього, чим ти дихав та заради чого вирушив до самісінького пекла. Я не вважаю себе героєм, а лише громадянином, який мусив виконувати свій обов’язок перед державою.

Тоді вони ходили поміж нами, скануючи наші мізки своїми пристроями, і ніхто їх не помічав. Сьогодні вони на нашому боці, завтра – у ворожому таборі. Я сам лише через певний період навчився відрізняти їх від звичайних людей, щоправда, трохи запізно.

«Очі – дзеркало душі», - стверджує народне прислів’я, і я не можу з ним не погодитись. Спілкуючись із людиною, за самим лише поглядом можеш зрозуміти, яка на дотик її душа: подобаються їй інтелектуальні жарти, а чи може хтиві; любить вона низькі голоси з обертонами чи високі й дзвінкі, мов вівчарські дзвоники; кохала вона колись чи була коханою; має одного справжнього друга чи гучну компанію товаришів. Зоровий контакт допомагає, мов ключі, дібрати потрібні слова до кожної людини, залежно від ситуації.

Вони цілком схожі на людей, за винятком однієї деталі. Коли дивишся на цю істоту здалеку, помічаєш трохи моторошний неприродний блиск очних яблук, немовби вони скляні. Так і є - вони не мають очей, і, якщо зблизька придивитись до зіниць, то можна помітити, що вони не рухаються.

 У першому серйозному бою мене поранили, а наш батальйон ледве врятувався зі смертельних лещат ворога. Отямившись у шпиталі, я усвідомив, що мені буде потрібно знову навчитися ходити. Шрапнель перебила гомілкові кістки на обох ногах, надовго прикувавши до лікарняного ліжка. За час лікування я познайомився з одним поетом, який, катаючись на інвалідному візку, декламував свої вірші. Ми з ним потоваришували, будучи людьми творчими й ерудованими, обговорювали різноманітні літературні течії та історичні події. Я на той момент був звичайним «сірим» трудівником, якого час від часу друкували в місцевих часописах. Зірок з неба не хапав і не мав звички хизуватися своїми творами перед натовпом. Моє серце радіє від можливості поділитися частинкою свого внутрішнього світу з оточуючими. Скромність – це чеснота, якої я з твердістю скелі притримувався все своє недовге життя.

За якийсь час мій друг-поет захворів і до його палати навідались кілька людей у військовій формі. Один із них розглядав мертвим поглядом інших пацієнтів, тримаючи в руці небачений мною досі пристрій. Наступного дня мій друг помер і його тіло відправили рідним. Залишившись на самоті, я поринув у власні марення та фантазії. Пережитий жах війни змусив переглянути всі сталі погляди на життя. Я зрозумів, що час показати світові свій Magnum opus¹ , який я роками леліяв у свідомості, остерігаючись випустити назовні. Історія про оповите таємницями мальовниче українське село була консистенцією дитячих вражень і глибокої філософської думки, що не мала залишити читача осторонь.

І ось тепер, коли мене комісували, з’явилася можливість розпочати роботу над твором. Цивільне життя наповнювалось геть інакшими турботами та потребами, до яких доводилося поступово звикати. Війна відлунням прокочувалась поміж людьми, знову нагадуючи мені про холодні траншеї та напружене очікування Долі. Всі мої документи згоріли під час запеклих боїв, і моїм тягарем стало доведення участі в бойових діях. Держава, яку я люблю, вчепилася за одну можливу волосинку, щоб не витрачати коштів на свого відданого сина. Мені повідомили, що я не єдиний такий і мушу чекати. Покинутий і розчавлений, я влаштувався на роботу в супермаркет, аби хоч якось заробити на ліки й оплату житла. Звісно, я не припиняв мозкового штурму та відшліфовував свою роботу до бездоганності. Водночас продовжував писати поезію та малу прозу, нагадуючи видавництвам і читачам про своє існування.

Одного дня покупець, тримаючи банку з горошком, покликав мене з проханням назвати ціну. Я, будучи неподалік, підійшов до клієнта. Розповідаючи про горошок, я відчув на собі сторонній погляд, що сотнями крижаних голок пронизав мою спину.

Озирнувся. Позаду, в кінці ряду, метрів за двадцять я побачив чоловіка з дивним пристроєм у руці. Він, побачивши мій погляд, одразу опустив голову, ховаючи обличчя. Щоправда, незнайомець надто різко хитнув головою, через що в нього випало скляне око й покотилось між рядами, тож він мусив кинутись навздогін за втраченим аксесуаром.

По закінченні зміни на вулиці мене підстерігав моторошний сюрприз, якому, однак, я не надав значущості. Повз мене проїхав білий фургон, на пасажирському сидінні якого сидів той самий дивний чоловік, який загубив своє скляне око. На підсвідомому рівні я запідозрив щось недобре, але втомлений мозок жадав сну й відкидав усі теорії змови подалі. Повернувся до своєї рідної дев’ятиповерхівки, навіть не приймав душ і просто ліг спати.

Посеред ночі прокинувся від нестерпного головного болю, випив знеболювального і за старою звичкою поглянув у вікно, що виходило на дитячий майданчик. Неподалік від нього, ховаючись у тремтливому затінку дерев, стояв білий фургон, де нерухомо сиділи дві постаті. Автомобіль завів двигун, не вмикаючи фар, і покинув стоянку. Головний біль припинився, і мозок повернувся в царство сну.

Наступний робочий день не відрізнявся від попереднього нічим, окрім розмови про творчість у торговельному залі.

– Ти справді письменник? – запитав колега.

– А що? – здивовано запитав я.

– Натрапив учора на один журнал і побачив твоє ім’я. Вирішив поцікавитись, чи це справді ти. Історія була про якусь бабцю.

– Так, я, – скромно відповів я. – І як тобі історія?

– Норм, але написано якось по-старому, – відповів колега, почухавши потилицю. – А в тебе є історії про секс, пригоди, детективні драми? Мені подобається динаміка, а постійні описи хліва і доїння корови якось не дуже захоплюють. В тебе, як письменника має бути щось круте.

– Ну, це історія не для всіх, – весело відповів я, хоча глибоко в душі мене обурили його слова. – Так, у мене є величезний сюжет, і там є все, що ти назвав, навіть більше. У ньому закладені великі філософські думки, що змінюють світогляд читача. Це історія про закоханих, які на зламі епох змінили свій світогляд, і після низки життєвих перешкод вони об’єднуються заради майбутнього. Це дуже складний сюжет з безліччю персонажів. Знаєш, наче українська версія «Війни і миру», тільки набагато динамічніша, глибша. Розумієш?

– Ого, і коли можна буде почитати? – поцікавився колега.

– Я ще не почав писати, – відповів я. – Поки займаюся збором інформації для аргументації.

І знову холод пробіг спиною, я заціпенів. Краєм ока поглянув назад і знову побачив того незнайомця, якого зустрів тут учора.

– Ти бачиш чоловіка позаду мене? – запитав я в колеги.

Так, а що з ним не так? – відповів той, кивнувши.

– Він учора за мною стежив, – прошепотів я.

– Можливо він хоче автограф? – промовив колега, усміхнувшись. – То коли приблизно чекати на твій легендарний твір?

– Не знаю, – знизав я плечами, – до мене ще не прийшла муза.

Знову озирнувшись, я вже не побачив незнайомця. Дивлячись час від часу на скляну вітрину супермаркету, я спостерігав за білим фургоном на протилежній стороні вулиці. Помилитись я не міг - це був він. Навіщо комусь стежити за звичайним працівником? Чого їм у біса потрібно?

Ввечері я насмілився підійти до них. Але, щойно побачили мене, вони миттю покинули свій спостережний пункт, після чого зникли з мого життя на кілька днів. Гадали, що я заспокоюсь і втрачу пильність. Але що першого, що останнього разу, вони недооцінили мене. Одного вечора я знову побачив їх, а тоді знайшов схований у щілині між дверима лист, що впав прямісінько мені під ноги.

Тоді я дізнався про художника Крука і його боротьбу з істотами зі скляними очима. У листі він повідомив, що ці істоти обрали мене своєю наступною здобиччю. Крук називає їх викрадачами снігу і розкриває мету їхнього переслідування. Далі наводжу уривок з листа який залишився в моїй пам’яті:

«…Наші фантазії, наче снігопад, що безперервно вкриває свідомість. У когось цей сніг випадає в дуже малій кількості та постійно розтає, повертаючись до витоків. У мрійників, фантазерів сніжить постійно, утворюються льодовики у свідомості, що не поступаються арктичним, а то й навіть більші. І коли починаються снігопади, в людини, як митця з’являється вибір: перенести побачену красу на полотно чи милуватися прекрасним у гордій самоті. Якщо постійно стежити за снігом, він не розтає, але в кінці нашого життя всі накопичені снігові замети зриваються й падають у непроглядну пітьму. Люди творчості, щойно побачивши снігопад, починають милуватися прекрасною миттю. Не важливо, як ви виразите свої думки: картинами, словами, числами чи музикою, - спочатку це завжди сніг…

Людина за своєю природою егоїстична і заздріслива, чим користуються вони. Викрадачі снігу їздять світом, вишукуючи жертв. Ви запитаєте: хто вони такі і навіщо їм наші фантазії? Я не знаю, звідки ці істоти прийшли, не знаю їхнього роду та імені. Мені лише відомо, що в наш світ їх впустили люди, і саме люди керують викрадачами. Бо яка ще істота в нашому світі вбиватиме й обкрадатиме собі подібних? Комусь потрібен сніг, і ці істоти натрапили на Вас. У листі є зображення моїх робіт і відомого німецького художника. Не зважаючи на різні дати створення (моя картина раніше намальована), я не маю достатньо коштів і слави, щоб іти проти людини такого статусу. Хоча правильніше називати таких людей злочинцями. Хто повірить невідомому художникові?

 Прошу Вас, дослухайтесь до моїх слів і покиньте свій дім, бо буде пізно і вони викрадуть ваш сніг.

З повагою, Крук»

Лист викликав у моєму серці непідробний жах, і я тієї ж миті кинувся писати лист-відповідь. Крук зазначав, що якщо я захочу дізнатися більше, то повинен залишити лист у поштовому ящику без вказання адресата. Відповідь моя була короткою і складалася в основному із запитань до чоловіка, в якого викрали образи з його робіт. Від однієї думки, що якась істота може проникнути у мій розум і позбавити його уяви, ставало зле. Щоб хтось написав історію мого життя, описав мій досвід і поставив своє ім’я, як автор.

«Цього не буде», – твердо вирішив я.

Тривожні думки заповнили мою свідомість і що довше я розглядав картини, то більше вірив словам Крука. Тієї ночі про сон я забувся.

Тепер моє життя перетворилось у постійне очікування чогось зловісного. Мій сон погіршився, став тривожним, а дні на роботі здавались нескінченно довгими. Постійний головний біль і білий фургон стали супутниками моїх буднів. Колега помітив, що я виглядаю дещо виснаженим. Найбільше його дивувало, як мене жахали люди в сонцезахисних окулярах. Я не зміг тримати цю таємницю в собі та розповів йому. Вислухавши, колега несхвально похитав головою. На мій подив, він зазначив, що вже чув подібну розповідь. Він казав, що це якась нова урбаністична легенда, яку вигадали за кордоном.

– Ти повірив у вигадку, не підтверджену фактами, – сказав колега, поплескавши мене по плечу. – У подібні казки вірять лиш безталанні дурні, які лише і вміють, що звинувачувати когось іншого у своїх невдачах.

Зітхнувши, я погодився з його словами, хоч страх нікуди й не зник. Після душевної розмови я намагався розпочати свій твір, але спроби були безрезультатними. Я не міг дібрати правильних слів, що передали б ту велич і красномовство, які я маю за честь простежувати у своїх думках. Сніг без упину падав, засипаючи схили моїх думок, і щодня я все більше занурювався в створений мною світ.

І нарешті надійшла відповідь від Крука. Увійшовши до кімнати, я увімкнув світло і побачив краєм ока рух за вікном. Тримаючи однією рукою листа, а іншою вимикач, я застиг. Холод обплітав моє тіло липкою пронизливою масою. Знову виникло відчуття, що хтось спостерігає. Я зиркнув на зашторене вікно. Звідти мене пронизував крижаний, сповнений люті й заздрощів, погляд.

«Неможливо! – подумав я. – Хто залазитиме на п’ятий поверх?!».

Пальці, не послухавшись голосу розуму, натиснули на вмикач, і завіса світла зникла, відкривши тьмяне сяйво нічного неба. Бліде безмовне обличчя, що віддалено нагадувало людське, колихалося на довгій шиї. Між повіками, де мали бути очі, не було нічого, окрім безоглядної пустки, темнішої за ніч без світил. Обличчя було не просто байдужим – воно наче й ніколи не відображало емоцій. Спостерігач швидко спустився донизу.

Я закричав, схопившись за серце рукою. Ноги, розм’якши, не витримали ваги мого тіла. Я повалився на підлогу й ще довго лежав у густій темряві кімнати. Здавалося, що стіни тремтять і можуть обвалитися будь-якої миті, зупинивши моє жалюгідне існування. За якийсь час я отямився. Пальці намацали папір, і я згадав про листа. Підвівшись, я обережно підкрався до вікна. На дворі в тіні дерев стояв той самий білий фургон. Вони, відчувши на собі мій погляд, одразу покинули своє місце спостереження. У цій події не було навіть натяку на перемогу чи тріумф. Хтозна-скільки ще триватиме розвідка перед активними діями. Я так і не мав уявлення, як вони викрадають сніг. Відповіді мали бути у конверті, який я стискав у руці.

Це було останнє попередження, яке закінчувалося прощанням. Крук писав, що його викрили, і він втомився переховуватись. Істоти знищать його і всі докази, які він здобув.

«…В основному викрадачі не шкодять людям, але якщо хтось посягає на їхню анонімність, тоді про пощаду забудь. Для них комфорт замовника – понад усе. Закони нашого світу не здатні протистояти плагіатові у всіх його формах, але здійснюють хоч якісь спроби. Носій оригінального снігу з міцним характером і обґрунтованою доказовою базою викликає параноїдальну паніку у викрадачів і замовників. Анонімність є їхньою найбільшою силою і слабкістю водночас…»

Він описував способи визначення викрадачів з натовпу, особливо акцентуючи на скляних очах. Також Крук висловлював припущення, де я міг перетинатися з цими істотами. Після цих речень усі події в моїй голові почали складатися в цілісну послідовність.

«…Найбільші скупчення викрадачів завжди фіксувалися на полях бою та у прифронтових зонах. Місцеві жителі, помічаючи у своєму районі невідомих людей зі скляними очима, завжди стверджували, що після них наставала війна, або страшна хвороба. Ще під час Першої світової війни було помічено дивних людей, що викликали головний біль і не боялись ані куль, ані снарядів. Бо саме тоді, під градом куль і снарядів вони бенкетували. Мільйони загиблих митців, науковців, медиків, письменників, поетів і просто чудових людей зі своїми фантазіями згинули, не залишивши по собі й сліду. Так і сьогодні у світі вирують десятки локальних конфліктів, де людські життя лише числа у статистичних базах, зайві витрати на цинкові домовини. У людському суспільстві повинна була вже на генетичному рівні сформувалась відраза до пожирання одне одного. Ви вибралися живим з пекельного бою, забравши з собою сніг - ось тоді, напевно і потрапили у їхнє поле зору. Напевно, це великий твір, що змінить світ і дасть зрозуміти справжню цінність життя?

У попередньому листі я не описав процесу викрадення снігу, бо й досі не розумію, як усе відбувається. На початку вони спостерігають, витримуючи дистанцію, вивчаючи свою жертву. Ти відчуваєш лише їхній пронизливий погляд, що пробирає кригою до кісток. Коли викрадачі дізнаються місце проживання жертви, в тієї розпочинаються мігрені, ломота в тілі, безсоння і тоді дистанція зменшується. Постійне напруження виснажує мозок, втрачається пильність і координація рухів. Ми тоді стаємо заручниками власного тіла, втрачаючи зв'язок із реальним світом. І коли ти занурився однією ногою в трясовину, тоді з’являються викрадачі, штовхаючи тебе у в’язке болото божевілля, до якого тебе підводили всі ці дні. Я вибрався з трясовини і відчув, що щось не так, мою голову спустошили. Зійшла лавина залишивши оголені схили.

Тоді я розпочав дослідження, яке привело мене до трагічного кінця, але тепер я знаю правду. Я не драматизую, зазначаючи свій трагічний кінець. Постійне переховування виснажило моє тіло і мій гаманець. Їхнє смертоносне кільце стислося, я відчуваю їхні холодні пальці на моєму горлі. Це мій останній лист, у ньому додаткові документи і фотографії, що підтверджують мої слова. Використайте їх з розумом. Я свого часу не мав людини, яка б порадила, що робити, але Ви маєте.

Ось чому я благаю в котре Вас зникнути. Лиш звільнившись від їхнього впливу Ви збережете свій сніг і станете можливо єдиним відомим письменником, який не користувався послугами викрадачів.

Нам, митцям, не можна сидіти на одному місці.

Щасти Вам»

Поки я переглядав усі фотографії та документи, за вікном поволі розквітав ранок. Тієї миті ми з моїм стомленим мозком дійшли до єдиного можливого вирішення цієї ситуації. Я зателефонував на роботу і повідомив, що захворів. Нічого дивного, що шеф дозволив мені вільно взяти відпустку за свій рахунок – я з’являвся на роботу в такому стані, що був схожим на мерця. Єдиний можливий вихід із цієї ситуації, який я бачив – дати бій цим виродкам. Хоча всі мої документи поглинуло полум’я війни, табельний пістолет усе ж вцілів. Причин залишити зброю я мав чимало, але цієї історії вони не стосуються.

У кожній кімнаті я заховав по два ножі на випадок, якщо кулі закінчаться. Опівдні по закінченні підготовки мене здолав сон. Прокинувшись посеред ночі в холодному поті, я відчув, що мої переслідувачі вже тут. Забувши, де поклав пістолет, я пішов до вмикача, щоб увімкнути світло. Лампочка не засяяла рятівним вогнем, хоча я натискав знову й знову. Паніка повільно охоплювала мене, сковуючи м’язи рук і ніг. Я пам’ятав, що поклав пістолет біля ліжка, перш ніж заснути. Повзаючи на колінах, я обмацав руками кожен сантиметр підлоги біля ліжка. Доторкнувшись до холодного металу, моя рука штовхнула зброю під ліжко. Я нахилився й навпомацки в пітьмі спробував вхопитися за свій порятунок. Волосся на потилиці стало дибки і з рота при видиху з’явилася пара. Сухо сковтнувши, я підвів погляд до вікна, за яким мене вже вишукували темні погляди порожніх зіниць. Три бліді обличчєподібні силуети на довгих шиях мовчки спостерігали за моїми жалюгідними намаганнями. Відкотившись до дверей, я покинув спальню, намагаючись звестися на ноги. Тепер єдиною можливістю врятуватись для мене були інші люди. Відчинивши вхідні двері, я вибіг у пітьму до найближчих сусідських дверей. Я горланив що було сили, стукаючи спочатку то в одні, то в інші двері. Захрипнувши, я вже подумував збігти на поверх нижче, але вчасно зупинився. Я почув їхні зловісні кроки. Це було, наче цокотіння металевих кілків по бетонних східцях. Цокіт з блискавичною швидкістю наростав, і за кілька секунд я побачив довгі пальці, що простягаються на перило. Не в змозі кричати, я прохрипів від жаху. Повернувся у квартиру, де на мене чекали інші. Три сірі згорблені постаті вже стояли на балконі, споглядаючи темними пустими очима на мої нікчемні спроби втекти. Вони не поспішали, смакували кожну хвилину, які для мене під впливом адреналіну перетворювалися в години. Без жодних альтернативних варіантів я кинувся до ванної кімнати, зачинивши двері на гачок. Бездумно вхопив ніж, впав у ванну і скрутився в позі ембріона. Я чув як їхні тонкі ніжки цокотіли по паркету, тупцюючи з боку в бік. Вони роздумували як проникнути в останню кімнату і дістатися до мого безцінного снігу. Здригаючись від крижаного холоду, що проникав у кімнату, я ні на мить не припиняв прислухатися. Невідомо, скільки сплило часу, але якоїсь миті цокотіння стихло. Ванна почала здригатись, і темрява навколо почала рухатись і переливатись. Повітря важчало й холоднішало, від чого легені конвульсивно стискалися при вдиху, а при видиху вуглекислий газ виривався з хрипким кашлем, подразнюючи охрипле горло.

Сліпучий білий промінь світла спалахнув наді мною, осліпивши. Не розуміючи, що відбувається я почав махати ножем намагаючись відбитися від недосяжного світла. Моє зап’ястя схопила холодна слизька рука, і я побачив, як з пітьми виринають бліді істоти, на довгих шиях яких висіли людські обличчя з порожніми темними очима. Їхні тонкі руки обхопили мене, притискаючи до ванної. Одна з істот, тримаючи в руці пристрій, піднесла його до моєї скроні. Мозок усередині черепної коробки збунтувався. Здавалося, що він вистрибне назовні. Безмовний силует, який тримав моє зап’ястя з ножем, опустив свою голову нижче, розглядаючи мене внутрішньою пустотою, що пульсувала між повіками. Лезо ножа зблиснуло у світлі променя, повільно скеровуючись до мене. Міць їхніх слизьких рук повністю скувала мої рухи. Не в змозі протистояти жахливому фатуму, я спостерігав за елегантним лезом, що повільно наближалося до мого чола. Біль спочатку спалахнула однією єдиною іскрою, вслід за якою відбувся вибух. Метал зі скреготом розтинав шкіру і кістку, утворюючи горизонтальну лінію.

Кров гарячим потоком полилася обличчям, засліплюючи мене. Відчувши смак власної крові, я зробив зусилля, щоб закричати, але безрезультативно, бо з моїх губ зірвалось лише жалісливе хрипіння з бризками крові. Хоча біль і був нестерпним, свідомість не покидала мене. Вони садистично смакували цей процес, стежачи, аби я не пропустив жодної миті. Закінчивши катування, істота поклала мою руку, що стискала закривавлений ніж, на такі ж закривавлені груди, але зап’ястя не відпускала. Холодна рука поклала свої слизькі пальці на моє чоло, обхопивши її по краях надрізу. Я знав, що мало відбутися, відчуваючи себе консервною банкою. Розум панічно готував моє тіло до нових меж болю, від яких нервові закінчення закиплять в організмі. Рука ривком зірвала скальп.

Все навколо розпливлося у безформну сіру масу. Барабанні перетинки стиснулися, фіксуючи тріск тканин, що відривалися від черепа. Мій злиденний словниковий запас не в змозі описати ту мить болю, яка змусила конвульсивно сіпатися кожну клітину тіла. Зір сфокусувався, і світло відділилось від пітьми, повернувши зловісні постаті викрадачів з довгими шиями.

Тепер їхні повіки ритмічно закривались і відкривались втискаючись усередину, а голови тремтіли, як маріонетки лялькаря. Перед очима пролетіла сніжинка, а за нею ще одна, й ще, утворюючи завірюху. Повіки викрадачів набрякли, випнувшись уперед. Тепер вони нагадували риб’ячі роти. Вони жадібно заковтували мій сніг, зберігаючи безмовність своїх облич. Сніг продовжував кружляти у світлі променя, залітаючи в повіки-роти, що прицмокували, насолоджуючись своїм багатим уловом.

Я отямився, все ще будучи у ванні. Ноги без руху заніміли, а спина пекла вогнем від незручної пози, у якій я заснув. Замерзлий і виснажений, я виповз із ванної. Приклавши чимало зусиль, я відчинив двері і виповз у коридор. У квартирі, на перший погляд, нікого не було, а на дворі була похмура дощова погода. Занурившись у думки, я пригадав основні моменти попередньої ночі.

Все було на місці, сніг залишився неушкодженим, а марення у ванні були лише химерним жахіттям. Провівши пальцями по чолі, я не знайшов слідів хірургічного втручання. Раптово повз мене промайнула тінь, привернувши увагу. Я помітив свого колегу з роботи, який здивовано розглядав моє розпластане на підлозі тіло. Він прийшов провідати мене, відпросившись із роботи. В руках тримав пакунок із фруктами. Вважаючи себе переможцем, я, сміючись, розлежувався на підлозі.

Головний біль припинився, і здоровий сон повернувся. Тиждень мого імпровізованого лікування пішов мені на користь, і я був готовий творити. Наповнений ейфорією і духом перемоги над невідомим злом, я не помітив, що листи Крука і надані ним докази безслідно зникли. Лише через рік я згадаю про викрадачів снігу, і коли це станеться, мені буде тоді не до сміху. Яким же я дурнем тоді був. За цілий рік я жодного разу не сідав за роботу над своїм величним твором, егоїстично насолоджуючись його красою і величчю у своїх фантазіях. Час від часу на роботі я відкривав колезі нових персонажів та деталі сюжету – мене бавила його цікавість. Однак, за рік мені вдалося написати два вірша й коротеньке оповідання, та й те, щоб нагадати про себе видавцям. І ось одного дня, схожого на триста шістдесят п’ять попередніх, до мене підійшов колега, показуючи примірник якоїсь нової книги. Будучи повністю охопленим роздумами над своїм опусом, я не слухав його, тільки час від часу кивав.

– Тут сюжет подібний до того, що ти мені розповідав, – промовив колега.

Ці слова повернули мене до реальності. Я заціпенів і поглянув йому у вічі. Темні зіниці здивовано вивчали мою реакцію.

– Що ти сказав? – прошипів я, забираючи в колеги протягнуту книгу.

На синій палітурці золотими буквами писало: «Пантеон», «частина перша».

Тремтячими пальцями я розкрив книгу, пробігаючи поглядом по чорних буквах.

– Правда, дивний збіг, – промовив колега, усміхнувшись.

Тієї миті мені було не до сміху чи жартів. З кожною наступною сторінкою я повертався в ту жахливу ніч, коли їхні бліді обличчя нависли і пронизували мене холодними порожніми поглядами, морок у яких був густішим за навколишню пітьму. Усвідомлення того, що все, що відбулося у ванні - не сон, знерухомило мене. Я був не переможцем, а жалюгідним дурнем, який не послухався мудрих слів. Я вступив у бій із силою, якої не розумів. Все було так само як і на війні. Скільки б я не ходив і не доводив своєї участі у боях, я ніколи не згадував про те, що кинувся вперед під снаряди і кулі з наївною вірою у свою недоторканність. Я ж письменник, а на війні письменники безсмертні. В результаті своєї наївності я - кульгавий інвалід, що не має жодних пільг і тепер ще й не має творчого майбутнього. Мій сюжет, як потім з’ясувалося, привласнив якийсь студент із Рівного, який не бачив життя і не тямить у філософії, але дозволяє собі розкривати мої теми. Змінити локації й імена героїв - це розумний хід, але на що він сподівався? Він, мов дурник, вірив, що плагіату автор оригінального снігу не помітить? Я леліяв свій опус усе своє життя, вкладаючи в нього свої досвід, знання і час. Це не Німеччина, а сусідня область, і мій святий обов’язок - повернути свій сніг назад. Колега, дізнавшись мій план по зустрічі з цим письменником, усіляко відмовляв мене, акцентуючи увагу на тому, що це все збіг. І вся історія з безокими істотами - лише плід втомленого розуму виснаженого війною.

– Я хочу тільки поговорити з ним, – промовив я, вислухавши всі аргументи колеги, – та розставити всі крапки над «і».

– Ти розумієш, що в гонитві за своїми фантазіями ти втратиш усе, – співчутливо промовив колега.

– Фантазії - це все, що залишилось у моєму житті, – холодно відповів я, покидаючи робоче місце назавжди.

Того дня в моїй душі відбувалася боротьба здорового глузду, що благав повернутися на роботу і все забути з емоціями людини, яку підло обікрав якийсь виродок за допомогою надприродних істот. Я вже й справді піддався здоровому глузду, поки сидів у бібліотеці й гортав свій твір, написаний чужими руками. Закривши цю огидну книгу, я вирішив освіжити голову спогляданням інших творів. Мені кинулася в око збірка поезій американського автора, який писав вірші для солдатів на Сході країни. Серце моє стиснулося від болю, і я відкинув збірник. Рішення було прийняте на користь емоцій. Твори мого загиблого товариша з госпіталю стояли на поличках під чужим ім’ям. Настав час дати останній бій і дізнатися істину.

Тепер настала мить, коли я після довгих місяців підготовки крокую під проливним дощем нічною вулицею до дому лжеписьменика, викрадача, брехуна і замовника моїх страждань. Він жив у котеджному містечку поблизу Рівного, смакуючи всі переваги успіху, принесеного моїм витвором. І лише цієї ночі він прибуде додому після виснажливого літературного туру, щоб відпочити. Там і зустріне мене. Непомітно прокравшись через паркан, я тихенько підійшов до чорного виходу. Замок, на моє здивування, був відкритий, і я, не зволікаючи, зайшов до середини. Холодок пробіг спиною від навколишньої тиші, ще більше насторожуючи відчуття. Поміж темними кімнатами першого поверху царювала космічна порожнеча, що й казати про другий поверх. Коли я підіймався сходами, мій погляд прикувало до себе червоне світло, тонкий промінь якого пробивався крізь щілину у дверях. У правій руці я стискав фомку, виставивши її перед собою, як меч. Лівою рукою обережно занурився до кишені. Знайшовши, що потрібно я був готовий до вистави. Підкравшись, я поглянув усередину кімнати. Побачене так вразило, що я забув про обережність узагалі. До стіни, покритої червоним люмінофором, була прикута оголена жінка з перебинтованим животом. Кімната була покрита плиткою і мала підведену воду, чим нагадувала душову. Вкрите синцями й опіками обличчя піднялося, щоб поглянути на свого ката, але замість цього побачила незнайомця. Вона, перелякавшись почала притискатися до стіни, а по її знівечених щоках покотилися сльози.

– Я тебе врятую, – промовив я, з надією заспокоїти бідолашну. – Тобі не має чого боятися, я не скривджу тебе.

Вона, не слухаючи мене, виривалася з наручників, аж поки під бинтами на животі не почала проступати кров. У неї був погляд спійманого звіра, який нічого не розуміє, намагаючись врятуватися з капкана, тим самим прискорюючи свою смерть. Намагаючись відбиватися ногами, вона виснажила й без того мізерні свої сили, втративши свідомість. Коли дзенькіт ланцюгів стихнув, я почав оглядати понівечене тіло молодої дівчини. Про обличчя багато що можна було сказати, але я не буду вдаватися в деталі, зазначаючи, що рідна мати вже її не впізнає. Під бинтами на животі були прорізані округлої форми рани, з яких сочилася кров. Запах сечі і фекалій давав зрозуміти, що, крім того виродка в домі нікого не буває. Стримуючи блювотні рефлекси я розпочав спроби звільнення бідолашної, намагаючись фомкою виламати металеві стержні, до яких кріпилися ланцюги. Будучи повністю захопленим процесом звільнення я не почув тихі кроки позаду себе.

Червоний неон вимкнувся і спалахнуло сліпуче біле світло, освітлюючи голі стіни. Перелякавшись, я впустив фомку, підстрибнувши на місті. У дверях стояли двоє чоловіків, усміхнено спостерігаючи за моєю незграбністю. Від емоцій я зовсім забувся про обережність. Переляк змінився подивом, що викликало нову хвилю сміху в чоловіків. У дверях стояли письменник і мій колега з роботи.

– Ти казав, що він жалюгідний, але я не думав, що настільки, – промовив письменник, взявши поливний шланг.

Увімкнувши воду він почав змивати сечу і фекалії з керамічної підлоги.

– Що все це означає? – видавив я, застигнувши на місці.

– Я ж тобі казав, щоб ти сидів вдома і забувся про все, – сказав колега, розчаровано похитавши головою.

– Що це за дівчина? – запитав я, намагаючись отримати хоч одну ясну відповідь.

– Це моя іграшка, – відповів письменник, вимкнувши воду. – Перевір, чи вона ще жива.

Скорившись його проханню, я з жахом виявив, що дівчина була мертвою. Кров просочувалась через бинти тонкими потоками, та розпливалися по мокрій підлозі.

– Е-х-х, не страшно, знайду нову, – сказав письменник, махнувши рукою.

– Як так можна говорити! – обурився я. – Це була жива людина!

– Облиш, це просто річ для задоволення моїх природних та естетичних потреб. Вона сама прийшла у мій дім і була не проти стати моєю музою. Вона зробила свій вибір, віддавши тіло мистецтву. На жаль людське тіло - досить крихка конструкція і з часом довелося зробити кілька нових отворів для отримання нового досвіду. Вийти, як то кажуть, за межі дозволеного, але я, як творець, повинен збагачувати свій внутрішній світ новими відчуттями, розширювати межі. Ти дивишся на мене, як на божевільного, але насправді хворим виродком тут є ти.

Я перевів свій погляд на колегу, який усміхнувшись промовив:

– Я не належу до світу великих письменників, як він. Я звичайнісінький робітник, який підчищає за снігоїдами. Від цих вічно голодних духів купа проблем. Щоразу, занюхавши великі запаси снігу, налітають на них, як бджоли на мед. Бідолахи подібні тобі завжди втрачають глузд після їхнього візиту. Викрадачі завжди здобувають сніг. – він почав наближатися до мене. – Ти маєш пишатися, що твій сніг тепер у руках великого автора. І тепер тобі потрібно зіграти роль, яку ми відвели в цій історії.

– Чому ти працюєш на них? – поцікавився я, напружившись.

– Це вони працюють на нас, – відповів колега, поклавши мені руки на плечі. – Наскільки я знаю вони прийшли у наш світ, щоб служити і коритися людям. Але не в цьому суть. В історії, яку ми спочатку вигадали, був ветеран зі Сходу, в якого від отриманих ран і нікчемної соціальної політики держави повільно їде дах. Постійний страх і параноя штовхають його до пляшки або петлі. Ти повинен був залишитись на роботі і писати свої жалюгідні недогризки, повільно картаючи себе за нікчемність і безталання, спостерігаючи, як твій сюжет у чужих руках пожинає всі лаври слави. Ми дали тобі змогу самознищитись на волі, поміж людьми, вселяючи їм в голови деструктивний образ захисника країни. Ти мав зіграти найкращу роль у своєму житті, а тепер будеш скніти в вогкій і затхлій камері, проклинаючи своє життя. Ми вже викликали поліцію, і тепер час не повернеш назад. Бувай, друже.

– Я не піду з вами! – викрикнув я вирвавшись з його рук. – Я розповім про труп дівчини!

Послизнувшись на слизькій підлозі, я впав, викликавши потік сміху з їхніх брудних ротів.

– Чисто технічно, я вже зробив з неї жінку, але не чіплятимемось до слів, – відповів письменник з незгасаючою посмішкою. – Хто повірить контуженому інваліду без роботи і сім’ї? Ось відомому автору бестселера і благодійнику, цвіту української нації потиснуть руку і подякують за співпрацю з правоохоронними органами.

– Якщо ти такий талановитий, то навіщо тобі мій сніг? – звернувся я до письменника.

– Я людина високої творчості, яку не цікавлять звичайні історії про любов і про іншу хрінь, яку полюбляють маси. Я повинен завоювати маси, щоб пропагувати свої просвітницькі ідеї. Так, я смакую насильство, обожнюю знущатися і принижувати, володіти чужим життям, і це - нормально. Всі люди обожнюють насильство, одні завдають біль, інші отримують задоволення. Нескінченне коло людського єства, яке суспільство боїться визнати. Бо визнавши насильство і право завдавати іншим людям біль, соціум розсиплеться, як картковий будинок, і кожна людина посяде те місце, яке забажає. Ти або кат, або жертва - вибір за тобою. Я лише передвісник нової ери, і ти розумієш мене. Моя місія, як і сотень інших успішних письменників - це звільнити світ. І знову цей погляд. Так, усі відомі письменники - кінчені виродки, якщо висловлюватись твоєю мовою. Всі користуються чужим снігом. Ти б бачив, які в них запаси снігу. Там не тільки сюжети, там є такі винаходи, які нам всім і не снились, але вони стоять на полицях зачинені й далекі від людського ока.

– Помовч! – грізно повисив голос колега. – Ти забагато почав патякати. Не забувай ціну цього снігу.

– Я пам’ятаю, – відповів письменник і посмішка його зів’яла. – Яка вже різниця, доказів у нього жодних немає.

– Він і так забагато знає, навіть уже більше за того художника.

– Це ти забрав листи? – сказав я, прозрівши.

– Підіймайся, – сказав колега, простягаючи руку. – Хоч тут ти здогадався, що до чого. Всі розставлені рушниці вистрілили, виставу завершено, оплески.

– Не всі, – сказав я.

Обличчя колеги перекривила гримаса здивування. Пролунав постріл і його рот механічно закрився, проковтнувши кулю. Маківка вибухнула, як святкова хлопавка розкидаючи по кімнаті білі шматочки конфеті з червоним серпантином, прикрашаючи стіни і стелю. Обличчя колеги, яке кілька хвилин тому світилося пихою, тепер було перекошене і жалюгідне. Він нахилився вперед, з його носа вибігли дві цівки крові, а вилізлі з орбіт очі й досі дивились на мене. Після цього він повалився на підлогу. Я вистрелив ще два рази в письменника, але жодна куля не влучила в ціль. Він побіг донизу. Адреналін наповнив мою кров, надаючи сили та впевненості. Потрібно завершити мою місію. Тепер жодних розмов - лише холоднокровна кара для злочинця.

По всьому будинку ввімкнулося світло і заграла музика. Я, тримаючи пістолет у руці, збігав по сходах донизу. Знову моя самовпевненість зіграла зі мною злий жарт, але тепер востаннє. Сподіваючись, що той шмаркач не нападе на людину зі зброєю, я дав йому шанс. Але той, ховаючись під сходами виставив биту мені під ноги. Я перечепився і впав додолу, впустивши пістолет. Письменник накинувся на мене, намагаючись розбити мені голову. Ми зчепилися в боротьбі, і я зрозумів ще одну свою помилку. Він, незважаючи на свій молодий вік виявився дуже сильним супротивником і притиснув мене до стіни. Я вчепився в биту й не давав йому руху для маневру. Він, зрозумівши мою тактику, відпустив биту, вхопивши мене обома руками за горло. Його пальці, як сталеві клешні вмить перекрили кисень. Я впустив биту на землю, обхопивши його руки, але безрезультатно. Він був безжальним у своєму бажані покінчити зі мною – єдиним, хто знає його огидну таємницю. Перед очима почало все розпливатися. Образи з минулого спалахували у свідомості, нагадуючи про різні періоди з життя. Я знову опинився в супермаркеті, спостерігаючи за незнайомцем, що загубив око.

Іншого шансу не було, і я вставив великого пальця в ліве око хлопця. Пролунав тихий хлопок і густа рідина виприснулась на рукав. Пальці на шиї розчепилися і живильне повітря наповнило мої легені. Письменник, закричавши, впав на підлогу згрібаючи з обличчя білок назад до місця, де було око. Як він кричав… Тій дівчині б сподобався його істеричний вереск. Кашляючи, я підняв биту, збираючи всю силу, що залишилась, до рук. В очах і досі все двоїлось, поки я намагався прицілитись, куди вдарити. Пролунав постріл, що пронизав мій лівий бік. Тонка цівка диму підіймалася з тремтячого ствола в руці письменника. Я змахнув битою і пролунав другий постріл. Куля влучила в стіну, а пістолет відлетів до іншої кімнати. Запанувала мертва тиша, в якій звучало важке дихання двох чоловіків. Попередня пісня закінчилась, на зміну якій увімкнулась приємна святкова мелодія, за якою полинув приємний чоловічий голос.

Oh the weather outside is frightful

But the fire is so delightful

Since we've no place to go

Let it snow, let it snow, let it snow²

З мого пробитого боку струмком збігала кров, заливаючи мій одяг. Тепер на моєму обличчі з’явилася посмішка, і я знову замахнувся битою.

The fire is slowly dyin'

And, my dear, we're still goodbyin'

As long as you love me so

Let it snow, let it snow, let it snow

Після потужного удару черепна коробка вибухнула з середини, розсипавши волосяні шматки по кімнаті. Кімнату заповнила хмара снігу, що зі свистом вилітав із порожньої голови письменника. Лівою рукою я дістав з кишені закривавлений телефон, і зупинив запис.

На вулиці загули поліцейські сирени, закликаючи мене до втечі, але я стояв, насолоджуючись сніжинками, що розтавали на моєму обличчі. У вікнах стояли бліді обличчя, поцмокуючи повіками, жадібно спостерігаючи за недосяжним снігом. Їх щось стримувало і спостерігання за їхньою безпомічністю приносило додаткову радість.

Oooooh wee goes the storm

Why should he worry when he's nice and warm

His girl by his side and the lights turned low

He just says, let it snow, let it snow

I don't care!

The weather outside is frightful

But that fire is ummm... Delightful

Since we've no place to go

Let it snow, let it snow, let it snow

Справедливість відновлена, і тепер я напишу свій новий Magnum opus, розкривши світові існування викрадачів снігу. Багато хто називатиме це божевіллям і вигадкою, так от - ці люди знають істину і всіляко перешкоджатимуть розповсюдженню моїх слів. Я хоч і дивлюся на світ тверезо, та в моєму згасаючому тілі живе ідеаліст, який вірить, що добрих людей набагато більше, і вони не дозволять своєму снігові розтанути в чужих руках. Вони продовжать мою справу, висвітлюючи правду.

Коли я покидав той злощасний дім, у моїй пам’яті закарбувалися мелодія і слова, що стали гімном моєї перемоги.

«Let it snow, let it snow, let it snow».

1 Magnum opus – від лат. magnum — «великий», «значний», та opus — «діло», «діяння», «виріб», «зусилля»; — «головний твір») — вираз, не перекладаючи, використовують для позначення головної книги чи художнього твору письменника, вченого, філософа чи богослова, митця тощо.

2 Frank Sinatra – Let it snow