Найбільший страх

Павук у ванній? Волосся у борщі? Привиди? Зомбі? Демони? Чорти? Бог чи Диявол? Чого боїшся ти?..

Коли ти школяр. І коли тебе безжально цькують просто через те, що ти є таким, а не іншим. Чи боїшся тих, хто тицяє у тебе пальцями? Чи радше лякаєшся того, що поволі наростає всередині тебе?

Ізі

Ізі вкотре крутнулась на місці. Сидіти на старих напіврозвалених ящиках, прикритих не особливо новішими матрацами, які навіщось притягнули сюди зі спортзалу, було не те що просто незручно, а нестерпно незручно. Вона знову всілася на сам вершечок гори матраців, трохи вирівнявши її вагою свого худорлявого тільця. «Раз взялася – доводь до кінця!» – стиха мимрила собі під ніс, сильніше закутуючись у такий-сякий коцик, що знайшла була тут, на шкільному горищі.

Сто разів уже встигла пошкодувати про таке своє рішення. Невже й справді їй настільки потрібна та супермодна вечірка у супермодної дівчини з її класу?.. Гммм… Таки так, вона їй дуууже потрібна. Можливо, коли її побачать серед запрошених, усі по-новому глянуть на ту, кого поза (а ще частіше – прямо в) очі прозивали «страшком» і «жахастичкою». «Ооо, погляньте-но, хто прийшов! – часто саме такими словами її зустрічали однокласники. – Міс Страшилка! Ласкаво просимо».

Ізі знову завовтузилася на горі матраців. Прямо навпроти неї висіло величезне – у повен зріст – дзеркало. Дівчина уникала його як лише могла, та погляд раз по раз ковзав по блискучій гладіні люстерка. Нічого заперечувати: вона справжня страшилка… Довжелезне, якесь прямокутно-овальне обличчя; довгий, ще й вічно червоний на кінчику, ніс; маленькі очі, кольору яких майже не можливо було розпізнати; невеликий рот з тонкими блідими губами. Обличчя обрамлене було рідкими пасмами світло-сіруватого волосся, що вибилися з-під її улюбленої зачіски – «хвостика». Такі самі довгов’язі руки й ноги. І навіть тулуб. Грудей майже не видно було: дві незначні випуклості – ото й усе… А їй уже цілих шістнадцять!

Взагалі, Ізі радше скидалась на дитячий малюнок людини, що раптом ожив і зійшов з аркуша в альбомі: «палка-палка-запятая…» І навіщо тільки батьки назвали її таким гарним іменем, коли всі кликали її «Ізі»? Хммм, напевно, дивно було б почути від однокласників «Белла». Яка вона там «белла»? Хіба «Страшнелла»…

І хоча природа не обдарувала її красивою зовнішністю, натомість сміливості не пошкодувала. Мало хто зважиться залишитися вночі наодинці на горищі у школі. У старому корпусі, де, подейкують, живуть привиди і швендяється інша нечисть. Ізабелла ні на мить не завагалася, коли в обмін на запрошення на вечірку в Улясі Рольської їй запропонували посидіти одну нічку на шкільному горищі.

Й ось вона тут. Сама-одна в напівтемному приміщенні з купою матраців, ящиків, павутинням у кожному кутку й підручниками, виданими, певно, ще до того, як вона – Ізі – народилася. Добре, хоч знайшлась якась свічка, інакше сидіти б їй тут у повній темряві. Насправді Ізі зовсім не переймалась інтер’єром горища. Та й виклик цей прийняла найперше через свою давню дружбу з цим місцем.

Однокласники не здогадувалися, що саме тут Ізабелла ховалася під час прогулювання нестерпних уроків біології. Саме це горище стало для неї рятівною шлюпкою і тихою гаванню тоді, коли всі навколо тицяли пальцями й насміхались. «Одна ніченька – і я матиму шанс на успіх, – кружляло в голові. – Тільки ця ніч…»

Ізі позіхнула. Кинула оком на екран мобільного. Друга тридцять. Варто би поспати. Знову позіхнула, коли з-за дверей почулося якесь завивання. Вдень, коли вона тут переховувалася, сторонніх звуків ніколи не було чути. «Спокійно, Белло… – подумала. – Усе гаразд». Завивання й справді стихло, Ізі полегшено зітхнула й заплющила очі. Знову почулись якісь дивні звуки: цього разу наче чиїсь кроки. За дверима хтось ходив… Чітко можна було відрізнити дві пари кроків: одні важкі, човгали, наче то був старий дід; інші ж – легкі мов пір’їнка. «Ізі, не дурій! – казала сама собі. – Напевно, однокласники вирішили перевірити на міцність твої нерви. От і доведи, що ти не слабачка! Достатньо того, що ти для них усіх опудало! Не вистачає тільки того, щоб ти вибігла звідси з криком і величезними як кавуни очима. Ану заспокойся!»

Ізабелла ще раз глибоко вдихнула і видихнула, тоді повторила цю заспокоювальну техніку ще тричі, коли, врешті, серце перестало калатати з нестримною швидкістю й повернулося у свій звичний ритм. Ізі задула свічку, сяк-так вляглася на незручні матраци, і скрутившись калачиком, закуталася в коц. Мало-помалу повіки самі опустилися й склепились докупи. Ще трішки – і прийде світанок. І вже завтра вона отримає довгоочікуване запрошення на вечірку до Улясі, а тоді життя налагодиться, й ніхто більше ніколи не назве її чуперадлом…

Завтра

Ізі поволі розплющила очі й позіхнула. Сама собі дивувалась: так добре давно не спала. Сіла на матраці, скинувши при цьому з себе коца. Горище вдень було не таким моторошним, як уночі. Прислухалася – жодних сторонніх звуків, ні одного кроку. Привидами навіть і не пахло. Настрій покращав настільки, що Ізі навіть усміхнулася сама собі: таки витримала ніченьку на шкільному горищі. Мусила визнати – коли до вух донеслися ті потойбічні звуки, на мить готова була лишитися ідеї з вечіркою й утекти світ за очі.

Ізабелла обережно зсунулася, намагаючись злізти з матрацної гори. Ступила крок, тоді ще один. Усе гаразд. Вона справді витримала тут сама-одна цілу ніч. Нічого страшного не сталося. Ізі поспішила: сьогодні перший урок – математика. Її улюблений предмет. Там завжди все йде по плану, вистачить підставити формулу.

Ізі спустилася в коридор. Школярі саме почали приходити до школи, сновигаючи туди-сюди. Молодші бігали, наздоганяючи одне одного, штурхали інших малюків, голосно при цьому регочучи. Старші ж ходили переважно парами чи групами. Так, було декілька таких, що самотиною стояли в кутку чи сиділи на підвіконні. Вона завжди була однією з таких. Ауткастів. Прокажених. Вигнанців.

Ізі помітила свою однокласницю. Ту, що запропонувала запрошення на вечірку. Іру. Весело підбігла до неї й випалила, голосно, так, щоб чули всі довкола: «Ну, я це зробила! Я просиділа на горищі цілу ніч. Тепер черга за тобою. Коли точно та вечірка?» Ірина й оком не повела. Далі стояла, дивлячись поперед себе, наче виглядала когось з-поміж інших школярів.

— Е-геей! Іро! Я тут! – Ізі занепокоїлася. Невже Ірка вирішила порушити обіцянку? Невже все намарне: і ніч на горищі, й сподівання на краще майбутнє?

Однокласниця навіть не намагалася відповісти. Іра дивилася на світ наче крізь Ізі. Мов остання була прозорою невидимкою. На очі Ізабеллі накотилися сльози. Невже її підманули? Невже вона настільки довірлива? Невже так можна?! На горизонті з’явилася й сама Уляся. Весело підбігла до Іри. Пообіймалися, цьомки-бомки у щічки, а тоді взялися за руки й пішли в напрямку класу, де мала проходити математика.

Ізі розвернулася на всі сто вісімдесят градусів навколо власної осі й мало не врізалась у найкремезнішого хлопця з їхнього класу – Семена. Яким було її здивування, коли замість звичних кепкувань він просто пішов далі. «Що діється?» – подумала Ізі. Пройшлася повз інших, махнула рукою, спробувала штовхнути одного з школярів – широкоплечого капітана шкільної команди з волейболу. Не вірила тому, що творилося довкола: її просто не помічали! Вона торкалася їх, корчила різні міни, обзивала такими словами, яких ніколи в житті у їх присутності сказати не посміла б, а вони просто не реагували!

«Що таке? – питала сама себе. – Я – привид? Невже я померла на тому горищі? Може, то таки були не прості кроки? Може, то були справжнісінькі привиди, й вони забрали мене з собою, у потойбічний світ?» Ізі мусила зібратися з думками, тож про уроки мова навіть не йшла. Вона сіла на підвіконня. Тепер тут було тихо: всі пішли на урок. Тільки Денис запізнився.

Ізі здивувалася: Денис ніколи не спізнюється на математику. Та й вигляд у нього такий, наче тільки спросоння… Зовсім на нього не схоже. Він хоч і з неблагополучної сім’ї і не може дозволити собі модних ґаджетів, та про навчання завжди дбав і старанно виконував усі домашки. Від нього навіть Уляська списувала, разом з Іркою.

Ізабелла навіть незчулася, що просиділа в коридорі цілий урок. Нічого путнього в голову не приходило. Дзвінок вивів її з задуми. Коридор знову наповнився школярами. Тільки цього разу щось змінилося. Ізі чітко побачила біля кожного з них дивні утвори, наче тіні. Одні з них були світлі, інші – кольорові, ще інші – чорні.

Утвори, наче тіні, тісно притислися до людей, немов клеєм приклеєні. Світлі й кольорові мали обриси людини й мовби лоскотали своїх «власників» (чи то пак компаньйонів?), від чого останні, здавалось, усміхались і від них ішло тепло і спокій. Гірша картина спостерігалася з чорними, майже безформними творивами. Ізі помітила, як одна з чорних тіней поволі проникає в голову свого «носія». Ще більше здивувалася, коли впізнала його. То був Денис!

Чорна тінь обвила його руку, глибоко проникаючи попід шкіру. Ізі стало гидко від такого видовища; вона наче на собі відчувала, як чорне «щось» проникає всередину її однокласника й докорінно змінює його. Навколо голови Дениса утворилася буцім чорна хмара, а очі наповнилися диким червоним полум’ям. Ще мить – і хмара розповсюджується на все тіло, й Денис повністю перетворюється на темну постать з червоними очима. Що робити?! Як йому допомогти?! І чому саме сьогодні я стала невидимкою?!

Ізі крутнулась на місці, намагаючись хоч якось привернути до себе увагу, але все намарне. Її досі ніхто не помічав. Хотілося кричати, та вона знала: її все одно ніхто не почує… Денис зник з поля зору, та вже за хвилю чорна тінь знайшла нову жертву. Цього разу то була… Уляся?.. О ні, невже?! Що діється? Що то за тіні такі?!

Голова розколювалася від думок. Ізі не знала, що зробити. Раптом, усі кудись поділися, й вона усвідомила, що стоїть сама-одна посеред пустого коридору. «Їдальня», – подумала й рушила в напрямку шкільної їдальні. Метикуватості Ізі ніхто не міг заперечити. У їдальні справді сиділи всі школярі. Авжеж, пора другого сніданку, кожен прагнув перекусити принаймні булочку чи випити чаю.

Ізі кинула побіжним поглядом довкола. Школярі вовтузились, щось весело гелготіли, смакували наїдками, а молодші розливали половину чаю собі на одяг і голосно при цьому реготали. Світлі й кольорові тіні-паразити й досі міцно трималися за тіла своїх володарів. Проте ні Дениса, ні Улясі видно не було.

Ізі занепокоїлася. Те, що зробила чорна тінь з тілом Дениса, нагадувало сцену з фільму жахів. Виходить, Уляся теж потрапила під вплив цього «чогось». А тепер жодного з них нема у школі! Що, в біса, діється?! Ауууу! Вона вдруге голосно крикнула останню фразу, яка крутилася в голові, й знову-таки ніхто не звернув на неї ані найменшої уваги.

Ізі замислилася. Заплющила очі лише на мить, та цього було достатньо, щоб почути раптовий гамір, що долинав звідусіль. Очі розплющилися автоматично. Не вірила тому, що відбувалось: Денис звідкілясь узяв рушницю й відкрив вогонь. Не зважав ні на маленьких, ні на дівчат… Майже в той самий час за вікном їдальні щось упало. Ізі впізнала яскраво червоне плаття, в якому прийшла сьогодні Уляся…

«Ні! Цього не може бути! – Ізабелла витирає очі, розмазуючи солоність власних сліз по щоках. – Припинииии!!!» Здається, ці слова врешті проривають беззвучну завісу між світом школи й тим, в якому існує вона. Денис, здається, помічає її… Тепер вона розгублена ще більше. А що, коли зараз вона така сама жива й вразлива, як і всі інші? Що, коли тепер він її насправді вб’є?.. Ізі швидко повертається до виходу й зі всіх сил біжить. Наче олімпійська чемпіонка, миттю повертається назад на горище, але враз спотикається і падає. По тому – в голові панує лише темрява…

Найбільший страх

«Павук у ванній? Волосся у борщі? Привиди? Зомбі? Демони? Чорти? Бог чи Диявол? А чого боїшся ти?..

Коли ти школяр. І коли тебе безжально цькують просто через те, що ти є таким, а не іншим. Чи боїшся тих, хто тицяє у тебе пальцями? Чи радше лякаєшся того, що поволі наростає всередині тебе?

Я завжди боявся лиш одного – ніколи не вибратися з цієї триклятої школи! Одна думка про те, що я мушу залишитися тут ще на одну зайву хвилину примушувала шкіру братися сиротами. Й коли в голову раптово прийшла геніальна ідея позбутися всіх навколо, аби не мучитися від їхніх слів і поглядів, я, вперше за довгий час перебування у цій школі, усміхнувся…»

Ізі уважно слухала сповідь того, хто двадцять п’ять років тому вчинив те, що вона побачила у шкільній їдальні. Він сидів перед нею, на горищі, й сумно оповідав болючу історію свого життя. Єдине, чого не передбачив, було те, що хтось зумів його зупинити. Рану від ножа на спині Ізі добре бачила у дзеркалі навпроти.

— Тож твій страх став реальним? – боязко спитала вона.

Привид сумно кивнув.

—А те, що я бачила? Воно вже відбулося?.. Навіщо мені це знання?!

— Це майбутнє… – промовив співрозмовник. – Якщо ти його якимось чином не зміниш, все стане реальністю. І ти сама навіки залишишся в’язнем цієї школи.

Ізі з острахом дивилася в очі незнайомцю з минулого. На чолі у неї виднілася велика фіолетова ґуля.

— А Уляся? – спитала знову.

Поряд з незнайомцем з’явилася ще одна постать – тендітна, наче мавка.

—Вона не хоче робити аборту. Але її змушують. Тож вона вирішила, що віддатися смерті буде краще, – дівчина замовкла.

— Тільки не кажи, що ти теж… – Ізі прикусила язика, розуміючи, що вгадала, дивлячись на реакцію дівчини-привида. Та скривилася й затулила очі блідою долонею.

Історія справді робить круги. Люди раз у раз повторюють ті самі помилки. Ізабелла глибоко вдихнула й видихнула. Різко встала зі свого нагрітого місця на горі матраців і рушила в напрямку дверей. Сьогодні її перша спроба запобігти трагедії, і вона прикладе усіх можливих зусиль, аби лишень не допустити непоправного…