Крізь пітьму...

У той день ми з Ліною не пішли на великій перерві на вулицю, а вирішили залишитися у класі, тим паче, що наступний урок проходив в тому ж самому кабінеті. Розмова сьогодні не йшла, тому кожен займався своїми справами: Ліна, як це частенько бувало, сиділа в соцмережах, я ж просто дивився у вікно, перебуваючи глибоко в своїх думках. Але раптом наш “відпочинок” був раптово перерваний, причому не самою приємною для мене особою.

Нік, хлопець із паралельного класу, типовий вискочка з завищеною самооцінкою, і по сумісності, один з найближчих друзів Ліни (що дратувало більше всього), зайшов до кабінету, направившись в сторону вчительського столу. Побачивши нас він широко посміхнувся.

- Привіт, народ! Чого не на вулиці? Сходили б пройшлися, кажуть це корисно… – сказав він крізь посмішку.

- Мені здається ти щось замислив, Нік, – у голосі Ліни відчувалась підозра - я знаю тебе давно, та раніше не помічала, щоб ти хвилювався про чиєсь здоров’я. Зізнавайся, що задумав!

- Добре, але це між нами. Журнал хочу заховати, - Нік кивнув в сторону вчительського столу – на час. Сьогодні з алгебри мали за чверть оцінки виставляти, а я ‘’пару’’ на контрольній вхопив. Хай тут полежить кілька годин, за цей час з математичкою якось домовлюсь. Тільки ви нічого не бачили? Окей? А то мені удома ‘’гайки’’.

Ми мовчки згодились. Він звісно вчинив не зовсім правильно, я б навіть сказав нерозумно, але здавати його ніхто не збирався. Закінчивши, свою справу Нік рушив на вихід, але в останній момент зупинився та знов заговорив до Ліни:

- До речі, подруго, ти в п’ятницю після уроків вільна?

Після цієї фрази у мене всередині усе залютувало, я знав чим може закінчитись така пропозиція. Нік має достатньо розкручений канал в інтернеті, куди час від часу викладає відео, у яких він відвідує усілякі закинуті місця, такі, наприклад, як недобудови, закриті заводи, покинуті склади, тощо. Контенту вистачає, бо в нашому провінційному містечку таких ‘’архітектурних пам’яток’’ вистачає. На такі прогулянки він частенько запрошує із собою Ліну, що часто закінчується для них обох проблемами. Наприклад, минулого разу, їхня пригода закінчилась у райвідділку, куди їх забрала поліція. Після цього ми з Ліною довго не бачилися поза школою, бо батьки посадили її під домашній арешт. Так що чекати на те, що Нік запропонує щось розумне, було не варто…

- Взагалі вільна, а що? – зацікавилась Ліна. – Є ідеї?

- Є одна, але не знаю чи ти погодишся, - Нік знову широко посміхнувся. – пам’ятаєш, у нас, у шкільному підвалі є невеличкий коридор, що відходить від основного проходу, а в ньому старі залізні двері?

Я зрозумів про що він говорить. Підвал – не сама точна назва цього місця. Скоріше, це був довгий та широкий прохід, що розтягнувся вздовж усієї школи. Усього він мав чотири виходи – два з них, знаходилися у невеличкий залі при вході, інші знаходилися на протилежних кінцях будівлі і виходили прямісінько на сходи, по яким ми підіймалися на наступні поверхи. По всій довжині основного проходу з однієї сторони знаходились роздягальні, наспіх зроблені з листів фанери, з іншого стояли довгі лавки – саме тому його і облюбували затяті прогульники, адже вчителі сюди не спускалися, так що тут можна було у відносному комфорті займатись своїми справами та спокійно дочекатись кінця чергового нудного уроку. Перед боковими виходами коридор розширявся, утворюючи невелике квадратне приміщення, і якщо б ви подивилися вбік – побачили б там закритий клас, в якому звично проводили уроки праці, або ж ДПЮ. Обидві сторони цього підвалу були наче дзеркальним відображенням один одного, якби не одна маленька деталь: на кінці лівої частини коридору, майже перед самими сходами знаходилось невеличке відгалуження, прохід, у якому і знаходились ті двері, про котрі говорив Нік…

- То що, згодна на невеличку авантюру? Ми останній рік у школі, невже він не має запам’ятатись хоча б одною цікавою пригодою? – Нік продовжував вмовляти Ліну. – Ми будемо перші хто відчинить ті двері за багато років, хто-за що там за ними?

Я бачив як на кілька секунд Ліна засумнівалась, але все-ж-таки кивнула що згодна. Моєму обуренню не було краю – хіба вона не розуміє, до чого це може призвести, якщо їх спіймають, або ж хтось побачить і донесе до директора? Але сказати про це їй я не міг, справа навіть не в присутності Ніка. Щоразу як я хочу натякнути Ліні на те, що вона поступає неправильно, наражаючи себе на неприємності, вона починає злитись, казати що вона сама буде вирішувати, що правильно а що ні. На цей раз я вирішив зробити інакше…

- Можна я з вами? – сказав я, хоча не мав жодного бажання йти туди.

- Дивно, я й не думала що ти любиш такі місця…- На обличчі Ліни виступив подив.

Дійсно, не любив… Але я мав неабияку симпатію до Ліни, тому не хотів щоб вона знов потрапила у халепу, тому і вирішив піти з ними, щоб допомогти у разі чого. На мій подив, Нік не мав нічого проти – навпаки, він наче був радий, що ми підемо утрьох.

- Чим більше людей – тим веселіше нам буде, тільки візьми з собою ліхтарик, я впевнений, він нам знадобиться. Тоді зустрінемось уже на місці, в п’ятницю, після восьмого уроку. Бувайте! – після цих слів він швидко покинув кабінет.

Задзвенів дзвоник, почалась англійська…

***

Настала “довгоочікувана” п’ятниця. Як тільки заняття закінчились, всі учні побігли до роздягалень, щоб забрати свої речі та чимшвидше покинути стіни школи. Дочекавшись, поки усі підуть, до підвалу спустились і ми. Там на нас уже чекав Нік.

- Привіт, а я вас тут уже зачекався, думав ви вже не прийдете. Часу мало, тому ходімо.

Ми завернули у боковий коридорчик, наблизились до залізних дверей. Вони не мали звичної нам ручки – замість неї посередині знаходилось велике поворотне колесо, на зразок тих, що встановлені на корабельних каютах. Перша спроба їх відкрити закінчилися невдало – метал заіржавів та ніяк не хотів піддаватись. Засув піддався лише тоді, коли ми утрьох одночасно приклали зусилля. Двері розчинились з гучним скреготом, перед очима постала суцільна темрява.

- Ви чуєте? Хтось іде. – прошепотів Нік – мабуть охоронець почув, вирішив перевірити. Мерщій заходьте, я трохи прикрию двері і спробую переконати його, що все в порядку. Мерщій!

Ми послухались і вже за пару секунд знаходились по іншу сторону. Нік прикрив двері. Ввімкнувши ліхтаря, вирішили роздивитися навколо. Ми знаходились на початку довгого тунелю, по всій довжині якого, одна навпроти одної знаходились маленькі кімнати. Обстежуючи їх, ми побачили, що вони явно були обладнані для довготривалого перебування людей: в кожній знаходилось по чотири ліжка, на підлозі лежали звернуті, вицвілі матраци. В деяких навіть було по кілька тумбочок, в одній із яких Ліна знайшла кілька оранжевих пластикових коробочок – то були індивідуальні аптечки, що раніше використовувались в армії.

Скоріш за все ми потрапили в бомбосховище, що було збудовано ще за часів Радянського Союзу. Такі будувались під багатьма заводами, державними установами, лікарнями, освітніми закладами. Дивно що нам не розповідали про нього. Мабуть не хотіли привертати зайву увагу до цього місця…

В одній із кімнат ми знайшли обривок пожовтілого паперу, із заголовком “План другого поверху”, схема на якому в точності співпадала з приміщеннями, у яких ми тільки но побували. Наступні десять хвилин ми в основному займались тим, що фотографували усе навколо, щоб було потім що друзям показати. Але коли я почав переглядати фотографії, на одній із них побачив дещо дивне… Наче у кінці коридору стояла якась тінь. Одразу ж поділився своїм спостереженням із Ліною, але вона поставилась до цього скептично.

- Ти мабуть знов учора фільми жахів до ночі дивився, ось і ввижається усіляке. – Сказала вона – Та й телефон у тебе старенький, мабуть щось із камерою… Не зважай, нікого там нема. До речі, де Нік? Щось він довгенько. Ми тут уже з пів-години чекаємо. Невже передумав, на нього не схоже. Ну тоді йдемо на вихід, нічого більше тут робити.

Але там нас чекав неприємний сюрприз – двері чомусь були зачинені, і скільки зусиль ми б не прикладали, не було й натяку не те що вони хоч якось піддадуться. Спроба когось набрати теж закінчилася невдачею – мережа тут не ловила. Ми почали з усіх сил стукати у двері та кликати на допомогу, але це також було марно.

- Нік дурень! – Розізлилась Ліна. – Мабуть злякавшись що нас побачать, передумав сюди спускатись, та й зі страху випадково зачинив двері. Ну я йому і влаштую, як виберемось звідси! – Тут її голос різко змінився на засмучений. – Якщо виберемось… Нік занадто легковажний, щоб припустити що могло трапитись. Він мабуть вже вдома, вважає що ми теж розійшлись по домівках, а до завтра придумає якусь відмазку, на рахунок того, чому він зник і тільки тоді зателефонує. Не в перший раз так…

- Але ж ми не збираємось провести тут усі вихідні? Зараз щось придумаємо! – Я як тільки міг старався підбадьорити Ліну. – До речі, план! Де план бомбосховища? В таких місцях зазвичай має бути запасний вихід. На малюнку його не було – але план не повний! Треба знайти другий обривок…

Ми з Ліною тут же почали нишпорити по кімнатах, вишукуючи іншу частину плану. Зрештою ми відшукали його, але дорогою ціною – акумулятор у ліхтарику за цей час значно розрядився, і вже “доживав” останні хвилини. Його вистачило лише на те щоб добряче роздивитися план.

Перший поверх був більший за цей, і судячи по розмірам простягався під усією школою, а може й ще далі. Він представляв собою три паралельних коридори, з’єднані між собою так, щоб можна було обійти його по периметру. Судячи по позначкам, по бокам від основного коридору знаходились комори із запасами їжі, питної води, одягу та медикаментів. В бокових коридорах знаходилися житлові кімнати. У самому кінці центрального коридору було позначено аварійний вихід – саме те, що ми шукали. Мабуть його збудували на випадок завалу основного входу.

Тепер рухатись доводилось у повній темряві, іноді підсвічуючи дорогу за допомогою екрану телефону, що значно ускладнювало завдання. Спускаючись донизу Ліна ледь не провалилась донизу – дві бетонні сходинки осипались від старості, утворивши провалля. На щастя я вчасно побачив це, та різко відтягнув її назад. Опинившись внизу, ми стали навпомацки пробиратись по центральному коридору. Ми одразу ж зауважили, що тут було трохи інакше, ніж нагорі – час від часу попадались пусті дерев’яні ящики, перекинуті залізні діжки, поламані стільці – мабуть хтось спускався сюди з того боку та потроху спустошував запаси. Думка про те що тут побували мародери вселяла надію – значить вибратись через аварійний вихід цілком реально…

Раптом попереду почувся якийсь шурхіт. Спочатку ми не придали цьому особливого значення – в таких місцях зазвичай заводяться щури, що й не дуже лякало. Але по мірі того як ми просувалися шурхіт ставав все виразнішим. Та раптом, в кількох метрах попереду ми побачили того, хто видавав цей шум… Темна фігура у широкому капюшоні сиділа навприсядки, спиною до нас, та наче щось їла. Мабуть це місцевий безхатько пробрався сюди за консервами… Обійти його непоміченими в нас не було жодного шансу, тому я спробував до нього заговорити.

- Агов, хто ви?

Він не відреагував на мене жодним чином. Хоч і не міг не почути.

- Як ви сюди потрапили, вихід відчинено?

Знову не було жодної реакції.

- Ви що тут живете?

Після цих слів фігура відкинула консервну банку, випрямилась у повний зріст і повернулась до нас. Обличчя було не видно з-під капюшону, зате я чітко розгледів довгий кухонний ніж, що блиснув у руці. Почувся протяжний, нелюдський рик. “Що ж це за істота?” – подумки спитав я себе.

Майже миттєво розцінивши ситуацію ми почали потроху відступати, не зводячи погляду з несподіваного гостя. Він же в свою чергу, не спішив нападати, тільки повільно рухався в нашу сторону, розмахуючи ножем - не інакше як хотів залякати нас. Опинившись на достатній відстані від нападника на достатній відстані ми розвернулись і швидко побігли. Істота загарчала ще гучніше…

Відірвавшись, ми сховалися в одній з кімнат правого житлового коридору. Тут нам, можна сказати пощастило – кімната була заповнена усіляким непотребом, а одне із ліжок повністю було закидано старими матрацами, під ним ми і сховались.

Було чутно, як істота йшла по коридору, та одне за одним обшукувала приміщення, викидала з них щось, гарчала, коли не знаходила нас, шкребла по стінах ножем. Коли черга дійшла до кімнати, у якій ми сховались, я навіть затримав дихання – боявся видати нас хоча б одним, дуже тихим звуком. На щастя, наш переслідувач обмежився поверхневою перевіркою, навіть не став заглядати під ліжка. Добре, що йому забракло терпіння для більш ретельного обшуку. Гучно гаркнувши від розчарування, він покинув кімнату і продовжив шукати нас далі…

***

Обхід продовжувався вже по третьому колу, істота і не думала забиратись. Весь цей час ми сподівались що він вкотре обмине цю кімнату, але пошуки з кожним разом ставали все ретельнішими, і сподіватись на те, що він нас не знайде було б нерозумно. Треба було щось робити. За весь час перебування у схованці я уперше зважився пошепки заговорити до Ліни.

- Треба пробиратись до виходу, бо скоро він нас точно знайде, і тоді… не хочу навіть казати. Часу дуже мало.

- Але ж у нього ніж. – Засумнівалась Ліна. – В нас мало шансів.

Ми теж не беззбройні. – Заперечив я. - Ось дивись, поруч цеглина лежить, спробую оглушити.

- А якщо не вийде? Що він з нами тоді зробить? Він же не… - Ліна не встигла договорити, бо я поцілував її в губи. Пристрасно поцілував. Після цього вона зніяковіла, в очах було видно збентеження. Тепер, якщо зі мною щось станеться, вона хоч знатиме, як насправді я до неї ставився і що відчував. Тим поцілунком я сказав усе, що не міг сказати роками…

Істота була вже близько, я приготувався. Ось вже заходить, гарчить, дивиться кудись вбік, втратив пильність. Зараз чи ніколи… Я скинув матрац, викотився з-під ліжка, моментально підвівся, щосили наніс удар. Але із-за того, що ми довго лежали в схованці, майже не рухаючись, мої руки затекли, тому він вийшов не дуже сильним. Зав’язалась боротьба, у якій мені вдалось вибити ніж, він відлетів у дальній куток. Прижавши істоту мертвою хваткою до стіни, наказав Ліні тікати, але вона завагалась, лише після другого окрику виконавши наказ. Треба було протриматись деякий час, поки Ліна добереться до виходу.

Довго тримати його я не зміг, бо вивільнивши одну руку покидьок вдарив мене у живіт, а потім кинувся шукати ніж. Скориставшись цим шансом, я покинув кімнату, згинаючись від болю. Треба було відволікти істоту, не дати добратись до Ліни. Як тільки на проході показався вже знайомий темний силует, йому тут же у скроню прилетіла пуста консервна банка.

Ну що отримав? Спробуй піймай мене, якщо зможеш! – прокричав я.

Довелося імпровізувати, робити все, щоб не допустити того, що істота відправиться за Ліною. Тому я і став дражнити його, кидатись різним сміттям, лише для того, щоб він пішов за мною… У протилежну сторону. Мені було відомо, що всі тунелі з’єднані між собою, що по ним можна добратися до будь-якої точки цього приміщення, так що шанс і на моє спасіння ще був. Лишалося сподіватись що ніде не було завалів…

Не очікуючи такої зухвалої поведінки від своєї жертви, забувши про Ліну, він заніс ножа над головою та пішов на мене. План спрацював. Почавши потроху відступати, не зводячи очей з істоти, я продовжував кидати в нього різний непотріб, перевертати діжки та ящики, щоб хоч трохи загородити дорогу. Увесь цей час мій супротивник потроху наближався, та наче вичікував того моменту коли я нарешті помилюся, втрачу пильність, щоб нанести вирішального удару.

Пройшло достатньо часу, якщо все пройшло гладко, Ліна мабуть уже нагорі. Настав час і мені забиратись. Перекинувши чергову діжку та пнувши її ногою, щоб вона покотилася прямо на переслідувача, я розвернувся і швидко побіг. Так швидко, як ніколи до цього в житті. Чув грізний рик істоти, що доносився з глибин коридорів, але він не лякав – в думках лунало лише: “треба добратись”. Ось він, останній поворот – і я майже біля виходу… І тут я перечіпляюсь об щось у темряві, лечу шкереберть… За кілька десятків метрів від порятунку… Намагаюсь підвестись, різкий біль в нозі не дає цього зробити… Знов падаю, відкочуюсь за поворот. Однозначно, вивих. Мабуть проводячи обшуки істота викинула щось в коридор – здається стілець. Ось і ніжка від нього, мабуть відламалась при зіткненні. Удар насправді був серйозний, якщо її відкинуло аж сюди. Позаду почувся жахливий, важкий регіт – істота потішалась над жертвою, загнаною в куток…

Думаєш ти виграв, гадаєш все закінчено? Як би не так! – Подумав я. - Що думаєш я не виберусь? Виберусь, навіть із вивихнутою ногою… Виберусь чого б це мені не коштувало! Виберусь щоб бути з нею! Дай мені кілька секунд оговтатись, я тобі влаштую…

Позаду почулися важкі кроки, істота наближалась. Через кілька секунд він буде тут… Здоровою ногою я підсунув до себе ніжку від стільця, настільки обережно та безшумно наскільки міг. Міцно стиснув її в правій руці. Головне не пропустити момент…

Як тільки частина силуету показалася із-за кутку я наніс один точний, блискавичний удар, потрапивши йому прямо поміж очей. Істота упустила ніж, важко повалилась на підлогу. Здається, я переміг.

Опираючись об стіни я потроху дошкутильгав до аварійного виходу, що представляв собою довгу драбину, люк на горі був відчинений. З нього визирала Ліна! Підтягуючи та переставляючи здорову ногу я таки піднявся нагору, Ліна подала мені руку, витягла на поверхню. Нарешті ми в безпеці…

Я здогадувався, де ми опинились – це була стара шкільна майстерня, що не використовувалась за призначенням багато років, а служила своєрідним складом. Сюди зносили зламані парти, меблі, різний металобрухт. Як не дивно двері на вулицю були відчинені – не пам’ятаю ні одного випадку, коли б їх забули зачинити. Ну хоча б відпала необхідність їх ламати. Я хотів поговорити з Ліною про все що сталось, включаючи і мій неочікуваний вчинок, але вона сказала, що краще це зробити пізніше – важливіше зараз якнайшвидше покинути це місце та добратись до травмпункту. Наостанок ми закидали люк металобрухтом для того, щоб істота не змогла вибратись…

В лікарні я сказав, що просто впав, катаючись на скейті. Як не дивно, мені повірили. Розказувати про пережите незнайомим людям зараз не дуже й то хотілося. Провівши Ліну ( звісно ж на милицях), я повернувся до себе додому, і зразу же заснув – давалась взнаки фізична та нервова перевтома.

Вночі зателефонувала Ліна, поділилась своїми переживаннями на рахунок того, що істота все ще залишалась під школою. Я заспокоїв її, пояснивши що всі виходи зачинено, а в понеділок зранку ми повернемося туди, але уже з поліцією, а поки що нам обом треба відійти від шоку. На ранок вона прийшла ненадовго мене провідати, але сталось так, що ми провели всі вихідні у мене за переглядом улюблених фільмів.

Настав понеділок. Мені стало трохи краще, але самостійно пересуватись без допомоги милиць я ще не міг. Перед тим, як піти до школи, ми навідалися в місцевий відділок поліції та розказали все черговому офіцеру. Він хоч достатньо скептично поставився до нашої розповіді, але все ж доручив двом поліцейським перевірити сховище. Біля входу до школи ми зустріли нашого директора, що був вельми зацікавлений, чому раптом приїхала поліція. Довелось і йому розказати про нашу пригоду…

На всяк випадок перекривши всі входи до підвалу, поліцейські спустились до низу. Приблизно через п’ять хвилин вони покликали нас. Ми спустились до підвалу. Те що ми там побачили, неймовірно здивувало і жахнуло одночасно – такої розв’язки ми точно не очікували…

За відчиненими дверями у сховище сидів Нік… У тому самому плащі, що в нього була вдягнена істота. Сидів на підлозі, обійнявши руками коліна і щось невиразно бурмотів. Погляд його був скляним, він не звертав жодної уваги на оточуючих. В руці він міцно стискав розбиту мініатюрну камеру з лямками для закріплення на голові.

Підвал, сховище… - Доносилося з його вуст. – Двері несправні… Можна тільки ззовні… Розіграш, на відео… Для каналу. Хотів тільки налякати… Потім сам… Один, страшно. Безліч годин у пітьмі… Зачинено, все зачинено. Пітьма…

Тоді все зрозумів! Цей негідник спеціально заманив нас у бомбосховище, спеціально зачинив двері! Знав про те, що вони несправні! Що відчиняються лише з одного боку! Спустився донизу з іншого виходу – ось чому майстерня була відчинена! Це все потрібно було йому для відео – хотів викласти щось жахаюче на свій канал, подібне до фільму жахів, але таке, щоб глядач побачив усе те саме що й антагоніст… Камера знаходилась під капюшоном! Але план зірвався і Ніку довелося провести самому у сховищі цілих два дні! Це явно вплинуло на його психіку… Він продовжував бурмотіти навіть коли його забирали в лікарню. Більше ми Ніка ніколи не бачили.

Справу на нього відкривати не стали, зважаючи на його стан. Директор теж вплинув на те, щоб історія не набула широкого розголосу – боявся за репутацію школи. Лише набагато пізніше, спільні знайомі розказали нам, як склалася доля нашого друга: Нік був негайно виключений, пройшов кількамісячну реабілітацію, і тепер навчається у іншому місті, в якому точно ніхто не знає, але живе там у родичів. Злощасний канал, а також свої сторінки в соцмережах він видалив…

З одного боку ця історія стала для нас з Ліною страшним випробуванням, але з другого – допомогла нам зійтися…

А що до входу у сховище – його навіть не заклали цеглою, двері залишилися ті самі. І щодня недалеко від них спокійно проходять десятки школярів, навіть не здогадуючись про події, що стались за ними кілька років тому. Будемо сподіватись, що серед них не знайдеться ще одного “Ніка”, що захоче зняти свій фільм жахів…