Ніч у школі

Всім привіт. Давно шукав де можна поділитися моєю історію так, щоб однокласники не дізналися. Слава Богу, літературні конкурси їх не цікавлять, адже в слід за дітьми дізнаються їх батьки, а від них і мої мама з татом. Вляпалися ми тоді так, що влетить по саме повноліття.

Почну з початку. Мене звати Лель. Знаю, що ім’я дурнувате, тому зразу скажу кличте мене Лео. Навчаюся я у трішки незвичайній школі. Все наче як у всіх, але є два дуже суворих правила:

   1. Не лишатися в школі у період між 21:33 – 4:21 за шкільним годинником.

   2. Не спати в приміщенні школи.

Начебто нормальні правила, але ви б бачили наших вчителів, коли хтось їх порушить…

Одного разу мій однокласник Сергій заснув на біології. Вчительку ми ласкаво називали «Кульбабка», через її м’який характер, однак після того за нею закріпилося прізвисько «Психована». Сірому так прилетіло книгою у голову що півтора тижні носив кепку, синець ховав. Він звісно скаржився батькам, але вони йому ще більше ремня вліпи за те, що спав під час уроку.

О дев’ятій вечора школу обходять перевіряючі з ліхтарями, після чого, замикають кожне вікно та двері на декілька замків як з середини, так із ззовні. Багато однокласників почали вигадувати, наче у школі ховають золото третього рейху, проводять секретні експерименти, або випускають погуляти потворного брата – близнюка нашого директора.

Мій «братішка» - Пупсик, мав цікаве хоббі. Ви тільки не подумайте зайвого. «Пупсик», бо це прізвище таке. Він навіть ютуб канал спершу так назвати планував, однак тематика не дозволила. Так от, за хоббі – він любить тинятися по різним покинутим будівлям. Робить там фотки, привидів побачити хоче і записує непогані відосики, де розповідає історію тих місць. Останні три роки його мрією було порушення першого правила нашої школи. Забігаючи на перед – він це зробив.

Того ранку Пупсик не прийшов до класу. Я подумав, що прогулює, хворіє, або ще якась фігня, однак минув тиждень, а він все не вертався. На перерві до мене підійшла Ліза – його двоюрідна сестра. Я тоді трохи очманів, бо вже два роки, як запав на неї. Веду себе, як дурень, не можу зізнатися, а тут вона підходить і допомогти просить. Хто б такому не зрадів?

Лізка розповіла, що знайшла заготовку відео на комп’ютері й відвела мене у пустий клас, щоб показати на своєму телефоні. У ролику був зниклий, одягнений у темний камуфляж та маску.

«Ох, як я люблю дурнів… Все закрили? Думаєте хитрі? А про пожежну драбину забули чи зхалтурили? Я вже дивився з середини, замок на даху слабенький, можна легко зрізати моїми новими клешнями. Його і не відкривають, тому ще не скоро хтось помітить взлом».

Пупсик взяв камеру і підніс до обличчя: «Ууууу… ви відчуваєте мурашки? Три роки чекав, щоб батьки на всю зиму поїхали на лижі. Довго був зразковим хлопчиком, щоб лишитися одному. Цієї ночі ми з вами порушимо обидва правила. Ставте лайки і… Зустрінемось на тому боці». Відео закінчилося.

   — Хочеш сказати, його брат директора зжер?

   — Сподіваюся ні. Обладнання дома не має. Мені доручили його провідувати і звітувати батькам. Кажу наче прихворів, але вони вже переймаються. Що робити? – ледь не у сльозах запитала мене Ліза.

   — Незнаю.

   — Може він ночує деінде, а кожну ніч у школу лазить з якоюсь компашкою? Треба перевірити.

   — Та ти що?

Ліза поцілувала мене в щоку.

   — Давай, сама я не полізу, мені потрібна моральна опора! Просто вважай це побаченням. Пупсик мені все розповів. Якщо хочеш бути моїм хлопцем, то маєш у такі моменти бути поруч.

Думаю зайве казати, що після такого, її ідея мені сподобалася. Допоможу дівчині в біді, покажу себе сміливцем і хто зна, що робитимуть десятикласники вночі у школі…

***

О 23:00 ми зустрілися перед входом.

   — Хвилюєшся?

   — Ага… - сказав я, розуміючи що зараз той момент, коли ще можна отримати ачівку «Злиняв від смерті у жахастику».

   — Я теж хвилююся. Хочу обіймашку, - сором’язливо попросила Ліза, міцно притиснувшись до мене. Досягнення «Закадрив красуню» знову стало привабливішим за виживання.

   — Ось так? - запитав, огорнувши її руками.

   — Так, дякую, а тобі якось допомогти заспокоїтися? – тихенько та невпевнено перепитала вона із ввічливості.

   — Минулого разу поцілунок подіяв.

Ліза кокетливо посміхнулася, закрила очі й ніжно поцілувала мої губи. 4 секунди видалися щасливою вічністю. В голові пролетіло: «Все, я готовий здохнути». Збудження та позитив повністю перебили страх. Судячи з усього, моя нова дівчина відчувала те саме. З’явився якийсь азарт, провести побачення у небезпечних умовах.

Піднявшись по драбині, ми побачили, замкнені двері, однак штовхнувши їх зрозуміли, що так лише здається. Замок був зрізаний і висів лише для конспірації. Коли пролізли до середини, зв’язок у телефоні зник. Напевне глушилки не вимикають навіть на ніч.

Пройшовши по коридору, ми почули звук повідомлення від Ютубу. Додаток сповістив про нове відео від Пупсика. Було досить дивно, оскільки лише воно завантажувалося. Ми вирішили його переглянути. Може він в порядку й можна линяти?

Камера показувала пустий темний коридор школи. По ньому ехом гуляв вітер.

   — Ви це чуєте? Ну і енергетика, - почувся шепіт Пупсика. Він повернув камеру на своє усміхнене обличчя, - Ми тут! Народ, ви уявляєте? Три роки і ми з вами нарешті тут! Я, як принцеса з діснейленду, зараз співати на радощах почну, - ще пару секунд мовчазного фільмування всього навкруги і хлопець продовжив, - Ну, добре. Тепер до справ, - Пупсик взяв карту і направив на неї камеру, - По традиції, трішки історії. До 1939 року ця будівля була лікарнею для душевно хворих, або дуркою по простому. Коли прийшли нацисти, усіх пацієнтів повезли у Бабин Яр, а в будівлі організували ставку командування. Звідси й історії наче тут золото могли ховати, але навряд. Таких ставок було повно і вони носили тактичний, а не стратегічний характер. При контрнаступі червоних, усю споруду рознесло артилерією в щент. Більш-менш вцілілою надземною частиною вважається кабінет хімії, - Пупсик дістав старезну план-схему будівлі, - З нього, ось тут, я побачив перехід у вцілілу підземну частину. Знаєте, що найцікавіше? Та частина не реставрувалася після війни ні разу. Її закрили та більше ні разу не відкривали, тому під нами справжня покинута підземна дурка! – У Пупсика перехопило подих від передчуття дотику до світу мертвих, - такого я на всьому ютубі ще не бачив. Тільки уявіть: розконсервувати приміщення, яке так довго було не займаним. Уявіть, яка там атмосфера і які медичні прилади мають бути. Може навіть трупи вермахту у повній амуніції є? - На обличчі Пупсика з’явилася схиблена посмішка, - Йдемо в кабінет хімії.

Відео закінчилося.

   — Це що було? – запитала Ліза.

   — Може він вже дома і виставляє відео?

   — А це тоді що? - Дівчина вказала на напис: «Був у ефірі 1 хв назад».

   — Напевне запізнення через поганий зв’язок. Пішли в кабінет хімії, зловимо його там.

   — Давай швидше, бо мені в цій темряві лячно. Що як у школі ночами хтось чергує і схопить нас? Або, не дай Бог, якась з історій виявиться правдою.

   — Мовчи й навіть не згадуй.

На щастя кабінет хімії був прямо біля сходів, якими ми спускалися на перший поверх. Нам не довелося мандрувати коридорами, але з кожною сходинкою відчувалось наче пітьма закриває дорогу назад. Коли підійшли до цілі, прийшло повідомлення в інстаграм: «Заховався у кладовці, на випадок, якщо хтось тут все таки є. Пробую знайти кнопки. Як не вдасться, то засну тут на годинку й піду шукати інший вхід у підземку».

Ми зазернули у кладовку і там нікого не було.

   — Давай ляжемо і пообіймаємося там? – з дуру бовкнув я.

Ліза подивилась на мене здивованими очима. На її обличчі з’явилася широчезна скажена посмішка. Здалося наче в неї вселилася Харлі Квін. Та й від себе такої «джокерської» пропозиції не очікував.

«Що я творю? Але результат мені подобається»!

Я сів на підлогу у комірчині. Вона зачинила двері та сіла мені на ноги. Закривши очі ми повторили наш поцілунок і… Здається заснули.

***

Прийшов до тями один і у дивній кімнаті. Там не було ні дверей ні вікон. Лише глухі цегляні стіни з усіх сторін та по маленькій трубі у кожній з них. Труби були такі, що й кулак не просунеш. У них виднілися або білі хмари, або інші кімнати. Забув сказати, що все навколо було немов у зеленому фільтрі. Звідусіль чувся вітер та падаючі краплини води. На якусь мить здалося, що «кукуха» їде.

Стіни почали давити на мене. Захотілося втекти звідти. Втекти будь-яким способом. Я буквально намагався просунути свою голову через трубу і плакав, що вона надто велика. Коли паніка захопила розум, забився у куток і побачив, як біла маса густого желе спритно вилізла із труби. Воно було вдвічі більше за мене. Трохи подивилося на моє обличчя, посміхнулося та стрибнуло в іншу трубу.

Я оціпенів. Просто сидів й не міг зрозуміти чи дійсно бачив це чи ні… Все сталось надто швидко і не при ясній свідомості. Може розум зі мною грається? До тями мене привело те, що побачив двері краєм ока. Звідки вони там? Я ж оглянув усю кімнату і нічого не було! Не бажаючи втрачати ні секунди, побіг до них і зайшов.

У середині була спальна кімната. Старий телевізор показував білий шум, а перед ним на ліжку сиділа Ліза. Вона була одягнена у красивий пенюар з бантиками та кружевом. Мене насторожили її чорні очі та повна відсутність уваги до будь-чого, окрім білих мошок в екрані. Від неї відчувалася загроза, наче це пастка, але інстинкти затьмарювали розум, який вже й сам намагався мене переконати лягти та рукою покласти красуню біля себе. У мені лишалося все меньше волі, як раптом двері з іншої сторони кімнати розпахнулися. Крізь них зайшла нормально вдягнена Ліза і крикнула: «Що воно таке»?

Те, що сиділо перед мною, було з однієї сторони Лізою, а з іншої Пупсиком. Істоту роздратувало, що ми знаходилися в кімнаті одночасно. Воно почало пронизливо кричати, як баньши якась. Я швидко побіг до, сподіваюся, справжньої Лізи, схопив її, виніс до кімнати з якої вона зайшла та закрив за нами двері.

   — Що то було? - почувся її голос наче з дна колодязя.

   — Воно видавалося тобою, - сказав я немов булькаючи у воді.

   — Жах! Треба тікати звідси! - Ліза почала оглядати кімнату, - Як це? Я ж звідси прийшла!

   — Так, а що?

   — Це не та кімната!

   — Забудь, просто шукай двері та пішли, - роздратовано сказав я, згадавши про несподіваний вихід у моїй кімнаті.

Двері опинилися прямо перед нашими носами. Вони були просто посеред кімнати, не з’єднані з жодними стінами, однак мене це вже не дивувало. Зайшовши, ми стали маленькими посеред розбитого приміщення. Гадаю зросту в нас було, як у смартфону. Стіни покриті кафелем, наче в душовій. Він був битим та осипався, лишаючи голий бетон з проржавілим металом.

По кімнаті ходив хтось схожий на людину. Тіло було високим і нормальним, лише замість голови - голий мозок з оком по центру. Воно ходило у розпачі, зайняте чимось своїм, тому ми легко пробігли не поміченими у діру величезних дверей поруч.

Обернувшись, помітили лише суцільну стіну з цегли. Попереду був коридор з безлічю дверей і схоже ми знову нормального розміру. У кінці виднівся старезний ліфт, у якого замість дверей грати. Щось у середині голови підсказало нам, що ми можемо відкрити двоє дверей, та забрати те, що за ними буде.

Я відчинив треті двері зліва. Там була якась крута металева бейсбольна бита. Ліза відкрила перші двері з права і знайшла там брелок у вигляді Пупсика та його камеру. Брелок здався дуже важливим, наче знайшли те, за чим прийшли. Двері ліфта відчинилися. Ми зайшли в середину.

Кнопок там не було. Ліфт сам зачинився і відїхав у гору, зупинившись між поверхами. Вихід перекрила суцільна стіна. Вибратися не можна було ніяк, та й ми не намагалися. Просто сіли там разом, як у комірчині та поцілувавшись заснули.

Прокинулися ми у нормальному світі, коли нас розбудив Пупсик.

   — От ви горе пранкери! Залізли сюди, доки я спав, налякати хотіли, але й самі заснули, - подивившись, що ми спали в обнімку, додав, - Не знав що ви близькі.

   — Ой, така фігня снилася, - промовив я.

   — Аналогічно, - відповіла Ліза, встаючи з моїх колін.

   — Слухай, класна бита, - підмітив Пупсик, - сподіваюсь ти не мене нею побити збирався.

Я очманів. Права рука дійсно тримала биту. Ліза подивилася на мене переляканими очима.

   — Якісь ви дивні, - сказав друг, - доречі доки були тут не бачили чогось? Згідно старим планам будівлі ця комора була ліфтом, який років 100 назад вів до підземної частини дурки...

   — Просто замовкни, - сказав я, не бажаючи більше шоку для мене та Лізи.

   — Хочу в кіно, бажано на комедію. Треба переключитися на позитив. Лео, без тебе не піду - сказала Ліза.

   — Так, звісно, - вимовив я, інстинктивно взявши її за руку, наче ми давно разом.

   — Тиць-биркиць! Ви ще й в кіно разом ходите! Скільки я спав? – здивувався Пупсик.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 23:57: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Фіналіст • Фінал