Безтурботний Монах
Інколи трапляється в нашому житті таке, що на перший погляд не зв’язані і навіть незрозумілі нам обставини раптом формуються в одну чітку і логічну послідовність. І саме в тоді розумієш що все до цього і вело, ланцюг вибудовувався крок за кроком, а ти просто не помічав, чи не хотів помічати. Ось що відбувається зараз зі мною. Лише записуючи ці рядки, я нарешті розумію що всі події, які мали місце останні кілька днів, вели до цього страшного моменту, місця, чи що воно в біса взагалі таке. Я не знаю, інший це світ чи якась невивчена частина нашого, не знаю як довго я вже тут знаходжусь. І скільки мені ще відведено залишатись живим теж не знаю. В одному лиш впевнений – мені звідси не вибратись, як би я не намагався. Єдине що залишається – це робити останні записи в щоденнику, що й привів мене сюди, в надії що хтось їх прочитає і не повторить моєї помилки. Хоча, застереження попереднього власника мене не зупинили, отже марно сподіваюсь. Але саме ці записи допомагають мені зберегти хоч якісь залишки здорового глузду, тому я постараюсь якомога детальніше записати хронологію цих фатальних для мене подій, від початку і допоки ВІН мене не знайде. Не те щоб мені вдалося добре сховатися, радше ЙОМУ захотілося погратися зі своєю новою жертвою перед тим як… Навіть не уявляю. Це – не просто звір що хоче насититись плоттю, йому приносить задоволення щось зовсім інше. Можливо страх, або ця невеличка гра, яку він затіяв. Ніби очікуючи поки в мені з’явиться вогник надії, щоб знову нагадати про свою абсолютну владу. Тим не менш, я повинен принаймні спробувати розказати все по порядку, незалежно від того чи дасть ВІН мені закінчити оповідь.
Все почалось вчора, приблизно між шостою і сьомою годиною вечора. Я, як завжди, направлявся в Міскатонікський університет на заняття з професором Лаймлі. Він допомагав мені (цікаво, чому я говорю про нього в минулому часі) в підготовці до поступлення, а крім того у моєму захопленні древніми символами та знаками. Спільними зусиллями ми перекладали багато древніх текстів, в яких йшлось про дивні ритуали, різних створінь що лежали за межами дослідженого нашою цивілізацією, а також про місця, що пробуджують дослідницький дух в кожному хто про них дізнався. Такі сміливці не можуть встояти перед спокусою зазирнути у невідоме, після чого ніхто з них не повертався живим. Всі ці манускрипти і рукописи просто неймовірно захоплювали нас з професором, і ми часто засиджувались до ночі, захоплені роботою над новим, чи то радше старим матеріалом. Так мало бути і вчора, але цього разу все вийшло інакше.
День видався похмурим і туманним, періодично накрапав холодний, мерзотний дощ. За такої погоди будівля університету виглядала ще більш готично і навіть химерно, на що я не міг не звернути увагу, крокуючи дорогою, що була оточена двома рядами ліхтарів. До моменту мого приходу майже всі працівники і студенти розходились, і тому я майже ніколи нікого не зустрічав по дорозі в наш з професором кабінет. Величезна лекційна аудиторія була, як завжди, холодною і пустою, а ряди парт, що поступово піднімалися вгору, навіювали якийсь невловимий смуток. Я зазвичай намагався пройти це приміщення якомога швидше, аби дістатися до дверей по іншу сторону від входу. За ними розташовувалось невеличке приміщення, щось середнє між комірчиною і кабінетом, де і проходили наші з професором заняття. Сама кімната була дещо тісною, проте порівняно з попередньою, діяла радше заспокійливо. З меблів були присутніми тільки вішак, стіл та два хиткі стільці, а майже весь інший простір займали книжкові шафи та полиці. На них стояли в ряд, а також лежали стосами, найрізноманітніші древні тексти та письмена – від товстезних томів зібрань, до папок з окремими листами, розписаними символами та ієрогліфами з різних епох. Це видовище завжди наводило на мене відчуття, суміжні з благоговінням, захопленням і навіть якимось первісним страхом. Навколо нас знаходились такі об’єми знань, що й уявити було складно, а деякі рукописи нам не вдавалось перекласти навіть не зважаючи на майже щоденну клопітку працю. І саме цей вихор почуттів і змушував обох рухатись далі, продовжувати роботу і проводити в цій тісній комірчині численні години, намагаючись розгадати таємниці чергового манускрипту чи рукопису.
Але цього разу в кабінеті мене зустрів хаос. Стіл був завалений листами і книгами в товстих шкіряних обкладинках, деякі з них лежали на підлозі, а на полицях творилося ще більше жахіття. Побачивши це, я застиг на місці, не вірячи своїм очам. Серед вихору думок, що метушились в моїй голові, впевненим я був тільки в одному: сталось щось дуже нехороше. Інакше як професор Лаймлі, котрий завжди так педантично і дбайливо ставився до всіх цих матеріалів (до деяких навіть не давав торкатись руками), міг допустити таке з ними поводження? Трохи вгамувавши імпульсивний потік думок, мною було прийняте рішення підійти до цієї нестандартної ситуації з холодним розрахунком і виваженістю, притаманною справжньому науковцеві, яким і хотів стати. Я оглянув стіл, і майже одразу помітив цікаву деталь: серед усього безпорядку вирізнялось одне пусте місце. Складалось враження, що, перед тим як зникнути, професор прихопив з собою якийсь текст. На підставі цього, а також оточуючого мене гармидеру, я припустив наступне: можливо, професор займався перекладом чергового складного тексту, і коли він нарешті знайшов шлях до відгадки, то захопився настільки, що у пошуках потрібних матеріалів вчинив весь цей гармидер, а закінчивши – просто помчав в музей, редакцію чи ще деінде. Окрім цього, скільки я б не оглядав кімнату, нічого більше в голову не приходило.
Мої роздуми перервали звуки з великою аудиторії. Я вийшов перевірити, чи це раптом не професор, що повернувся навести порядок, а заодно розповісти мені про своє відкриття. Проте, на мій превеликий жаль, в лекційній я зустрів не Лаймлі, а прибиральника, що збирався прибрати там перед вихідними. Я вже бачив його кілька разів, коли ми з професором виходили подихати свіжим повітрям після кількох годин перекладу. Цей невисокий, але міцний чоловік завжди здавався мені моторошним. Низький, з елементами клекоту голос, завжди похмуре обличчя, на якому виднілися риб’ячі риси: випуклі очі, непомірно величезний рот і загострені вуха, що ніби ось-ось набудуть форму плавників. Він, такий схожий на непривітливих жителів містечка Інсмут, завжди носив старий морський капелюх, а в перервах між роботою курив люльку. Від «рибоподібних» він унаслідував не тільки зовнішність, але й погані манери, тому я не чув від нього нічого крім лайки та нарікань. Напевне, адміністрація університету не звільняла його тільки через те, що більше ніхто не погодився б працювати за таку мізерну плату.
Прибиральник продовжував займатись своїми справами, ніби не помічаючи мене, хоча я був впевнений що він почув як я зайшов.
- Даруйте, а куди зник професор Лаймлі? – звернувся я.
- А мені звідки знати, білоручко? – навіть не поглянувши в мою сторону кинув він.
Я продовжував свердлити його поглядом, не говорячи ні слова. Рибоподібний нарешті відволікся від своїх справ і повернувся до мене.
- Ну що ти від мене хочеш? Не знаю я де твій професор, в няньки йому не наймався. Весь день просидів в своїй комірчині, а потім раптом з неї вискочив мов ошпарений, і помчав кудись. Попросив лише прослідкувати щоб все зачинили…
По інтонації я зрозумів, що це не все. Цей потворний дивак точно ще щось приховує.
- І? – протягнув я, дивлячись йому прямо в вічі
Його погляд став ще злішим, а край його рибоподібного роту скривився ніби в пса, якого надокучливі діти смикають за хвіст. На секунду я навіть зміг побачити ряд маленьких, але неймовірно гострих зубів.
- І передати тобі це. – Він дістав з внутрішньої кишені свого старого пальто до болі знайому річ.
Це був щоденник професора Лаймлі. В коричневій шкіряній обкладинці, з вигравіруваною великою літерою Л на лицевій стороні, він служив постійним компаньйоном мого наставника, куди той записував свої найголовніші відкриття, найсміливіші гіпотези а також основні результати наших перекладів. І тоді, коли я бачив цей щоденник в потворних руках цього рибоподібного, мені вперше стало дійсно моторошно. Що мало статись такого, що змусило б професора з ним розлучитись?
Приклавши неабиякі зусилля, я стримав емоції, наскільки це взагалі було можливо. Чомусь мені не хотілося, щоб ця потвора побачила моє хвилювання. Наче боявся слабкість продемонструвати.
Натомість я підійшов і вхопив щоденник. Проте спершу забрати його не вдалось – прибиральник стиснув пальці і не відпускав журнал.
- Тобі доведеться піти вслід за професором. Ти потрібен ЙОМУ, – промовив він, дивлячись мені в очі.
Після цього його пальці відпустили щоденник і він відвернувся, збираючись продовжити свою роботу. А я ще кілька секунд продовжував стояти як вкопаний, прокручуючи останню його фразу знову і знову. Чому це «ЙОМУ» прозвучало настільки зловісно? І якби я тільки знав тоді, що мій острах не даремний, і що ВІН, про якого сказав рибоподібний – зовсім не професор Лаймлі…
Я розгорнув щоденник на останній заповненій сторінці і почав читати.
«Сьогодні я нарешті зміг перекласти текст, над яким ми з Джорджі (так професор мене називав з самого дня нашого знайомства) працювали майже місяць. Як виявилось, це не настільки древній текст як ми припускали. Але від того він не менш цікавий. В ньому йдеться про старий закинутий дім, що знаходиться на околиці міста, за адресою вул. Лемінгтона 14. Ось приблизний переклад основного фрагменту:
За межами міста, на крутому схилі,
Будинок виситься, в ньому секрет всебуття.
Хто його пізнав – той згинув навіки,
Не знайшов звідти ще ніхто вороття.
Окрім того, таємничий автор застерігає нас від спроби потрапити в приміщення під цим будинком. За його словами, там знаходиться щось таке, що нам, людям, бачити не слід».
Коли я дочитав останній рядок і підняв очі, то зрозумів, що знову один в аудиторії. Потворний прибиральник ніби просто кудись зник. Але думки мої були захоплені не ним і навіть не його останньою моторошною фразою. В моїй голові формувалась яка-не-яка послідовність подій. Отже, професор зміг перекласти текст, над яким ми працювали трохи менше місяця. В ньому йдеться про якийсь будинок з таємницями, що розташований на околиці міста. Скоріш за все, керований своєю цікавістю, професор вирушив саме туди.
Останні висновки, як і подальші мої дії були блискавичними, так що я навіть не до кінця усвідомлював як опинився перед тим самим закинутим будинком. Стара сира будівля наводила якогось неймовірного жаху, хоч і без зрозумілих на те причин. Тим не менш, я зібрав всю свою волю в кулак і штовхнув старі дерев'яні двері. З віковим скрипом вони відчинились і я зміг зазирнути всередину. Те, що я побачив там змусило моє серце завмерти. Всі стіни були вкриті слідами від кігтів, при чому найрізноманітніших розмірів - від схожих на людські до просто гігантських. Страх скував мене, і я не міг зрушити з місця. Що б тут не жило, воно було люте і явно хотіло вибратися.
Не знаю скільки я простояв так, збираючись з думками. Незважаючи на крижаний жах, що наповнював мене, я вирішив знайти професора, що б там не було. З того моменту, як я увійшов в той будинок, мене наповнювало відчуття провини. Ніби в зникненні професора Лаймлі був винен саме я. Тоді мені не вдавалось знайти причин таким почуттям, і лише зараз я розумію, що це ВІН вже тоді почав свою мерзенну гру, яку веде до цього самого моменту. Але тоді саме це допомогло мені зайти всередину. Огляд будинку не дав ніяких результатів, я не знайшов нічого цікавого, окрім якогось дуже дивного моху, чи-то лишайнику, що мав вигляд сітки, яка розкинулась то тут - то там по стінах будинку. За винятком цього, будинок був абсолютно порожній. І ось, я зупинився перед єдиними дверима, якщо не рахувати вхід. Було ясно, що це - спуск в той самий підвал. Я ще раз перечитав рядки з щоденника, в яких говорилося про небезпеку цього місця. Але з якоїсь причини я майже не відчував страху. Точніше страх був, і навіть дуже сильний, але було щось (тепер я розумію, що ХТОСЬ), що змусило мене відкрити двері і зазирнути туди. Переді мною відкрилась справжня безодня. Все, що я міг бачити - це десяток сходинок, нижче ж була абсолютна пітьма. Все далі ніби відбулось за одну мить. Я зробив перший крок, потім ще один, ще і ще, все швидше спускаючись в темряву, потім перейшов на біг і... Відчув як падаю. Я летів в цю страшну темну безодню, набираючи все більшу і більшу швидкість, проте вітру не відчував. Лише гул. Низький, спочатку тихий, а потім неймовірно гучний гул. Він проникав крізь мої вуха, заповнював голову, ніби готуючись в будь-який момент її розірвати. І ось, в той самий момент коли я вже не міг витримати цього, я втратив свідомість.
Відкривши очі, я побачив ту ж саму абсолютну пітьму. Це не було небо, бо на ньому не було ні зірок, ні Сонця, ні будь-якого іншого світила. Але одразу стало зрозуміло, що я вже не лечу. Я лежав горілиць на абсолютно гладкій поверхні. Вона була холодною і мені захотілось якнайшвидше підвестись. Коли я спробував сісти, в мене перехопило дух від того, що я побачив. Навколо мене, до самого горизонту, простягався лабіринт з високих рельєфних стін. Мене знову наповнив неймовірний жах. Висота стін була настільки велика, що було зрозуміло - їх не могла побудувати жодна людина, якими технологіями вона б не володіла. Саме їхнє існування давало зрозуміти - я знаходжусь не в нашій реальності, а в якійсь іншій, що керувалася своїми химерними законами. Я підійшов до найближчої до мене стіни і завмер. Рельєф виявився тисячами, сотнями тисяч, мільйонами силуетів людей. Їхні лиця виражали нестерпний біль і страждання, а пози були неприродніми і жахаючими. Закривши очі, я постарався зібратись з думками. (Не без ЙОГО допомоги) мені це вдалося, адже серед всіх них найгучніше лунала одна: я маю знайти професора.
Не можу сказати скільки я блукав цим жахливим лабіринтом. Чи дієве тут взагалі наше розуміння часу? Тим не менш, по відчуттям пройшла ціла вічність, поки я нарешті не побачив його. Це був професор Лаймлі. Точніше - те, що від нього залишалось. Його тіло повільно зливалось з одною зі стін. Побачивши мене, він закричав: "Джорджі, сюди!" Я підбіг до того місця і одразу ж зрозумів, що професору ще не довго залишалось. На дотик його тіло вже ставало твердим, як і всі стіни тут. Він поступово кам'янів, зливаючись з усім диявольським візерунком.
- Ти дарма сюди прийшов, хлопчику мій, - сказав він, перемагаючи біль, - тобі звідси не вибратись. ВІН знайде тебе, де б ти не заховався. ВІН бачить все, чує все, а твої думки та почуття для НЬОГО - як відкрита книга.
- Хто, про кого ви говорите?
- Ця потвора охороняє цей вимір. ВІН ув'язнений тут, а натомість може робити з непроханими гостями все, що забажає. ВІН може все, але не вибратись звідси. ВІН - уособлення страху, ненависті і помсти. ВІН - сама смерть.
- Хто ж тоді ув'язнив його тут?
- Древні. Їх можна називати богами. Але вони - не ті, яким моляться люди. Це - інші боги. Вони зовсім не людиноподібні і не мають до людства ніякого відношення. Саме їхнє буття настільки вище за наше, що вони могли б за мить зруйнувати сотні всесвітів таких, як наш, і навіть цього не помітити. Але ВІН відрізняється. ВІН не байдужий до людства як всі інші древні, ВІН нас ненавидить. Тому що сам ніби всесильний, а свободи не має, і змушений марнувати своє безкінечне існування тут, а ми, нижчі створіння, можемо робити все, що завгодно, а все одно опинилися тут. Це ЙОМУ здається вищою несправедливістю, тому ВІН знищує кожного, кому не пощастило сюди потрапити. Ці стіни зроблені з тіл всіх нещасних, що потрапили сюди. Душі ж їхні зникають, і нічого від них не залишається.
З кожним словом професора мене наповнював жах. Я розумів, що це правда, і що мені звідси не вибратись.
- Звідки ж ви це все дізнались?
- ВІН сам мені розповів. Це його подарунок. ВІН втілює бажання, котре сюди і привело. Я хотів дізнатись про це місце, і я дізнався. Ти хотів знайти мене, і знайшов. Але тепер вороття немає. ВІН не відпустить тебе, - після цих слів професор замовк. Його тіло повністю злилось з іншими силуетами, а з уст вирвався останній подих, повний болю і страху. Його душа розчинилася і зникла, не залишивши ні сліду.
Після цього я побіг. Побіг якомога швидше і якомога далі. Я не міг більше себе контролювати. Емоції взяли гору і я втратив контроль над своїм тілом. Легені розривалися, я падав і підводився, але біг, допоки не втратив свідомість. Коли ж я прокинувся, то вирішив записати усю цю історію. Спочатку я думав, що даремно, адже ніхто не зможе її прочитати. Але тепер я розумію, що ВІН знайде спосіб заманити сюди ще більше жертв. І моя розповідь - лише один із гачків. Читачу, звертаюсь до тебе за мить до своєї смерті. Не йди за ЙОГО покликом. Ні в якому разі не заходь в закинутий будинок на околиці Аркхема. І нізащо не відкривай двері в його підвал. Назад вороття не буде. Ось, я вже бачу як з темряви наді мною вимальовується силует. ЙОГО силует. Гігантський, химерний. На ньому сотні палаючих очей і тисячі пащ, наповнених гострими зубами. ВІН - темрява, ВІН- смерть, ВІН - всебуття...
