Неформальний лідер

Моторошно не було, лише дуже спекотно та виснажливо.

Купа незнайомих людей, більшість у чорному, а ті, що були вбрані по-літньому в біле, притягували зацікавлені та зневажливі погляди.

Богдан та ще шестеро його однокласників трималися дещо осторонь від усіх, хоча й доволі близько до покійника, проте не настільки, щоб трупний запах забивав памороки. Набагато більш задушливим був алкогольний перегар від “Ангелів” — саме така назва була вишита червоною ниткою на кишенях сорочок рядових ритуальної служби, які опікувалися цим похороном.

Кремезний дядько, спираючись на палицю, повернувся спиною до розкритої труни та взяв слово:

— Я не можу пригадати й дня, щоб Михайло Олександрович пропустив зміну на заводі. Без перебільшень, він був найкращим працівником, несучи службу тридцять шість років…

— То тільки у вашомі відділі тридцять шість, а загалом сорок два! — З натовпу прозвучав обурений та втомлений голос. Дружина покійного.

Більшість однокласників не знали Михайла Олександровича, батька Дані, але класна керівниця просила прийти всіх, хто має змогу, на похорон, підтримати однокласника.

Богдан прийшов тому, що знав — Мар’яна поставила плюс у спільному чаті, тож вона неодмінно буде. Він не хотів втрачати жодного шансу побути в її присутності, навіть в таких умовах. Влітку він її взагалі не бачив, окрім як в Інстаграмі, до того ж, вона рідко щось постила, тож навіть такий шанс був неймовірним.

Богдан зараз, як і завжди, робив вигляд, що не помічає її, але при цьому дуже вміло, неначе ненароком, опинявся якомога ближче. Він майже завжди сидів позаду неї за партою та тримав у полі зору на шкільних та позашкільних тусовках. Вже триває другий рік, як дівчина перейшла до їхнього класу з іншої школи, але вона, здавалося, ніколи не проявляла зацікавленості в ньому, а Богдан зовсім не з тих, хто наважиться на перший крок.

Лунали одна за одною промови. Один з “Ангелів”, наймолодший на вигляд, теж зачитав якісь прощальні слова з претензійно-поважною інтонацією, як семикласники на конкурсі декламації віршів Тараса Шевченка. Богдан помітив, що його однокласник та найближчий друг, Яр, навіть не зміг втримати легкої усмішки посеред “ангельської” промови.

“От мудак”, — подумав Богдан про друга, але нічого не сказав, адже йому й самому не прийшлася до вподоби ця жахаюча фальш скорботи з вуст того, хто ніколи не знав покійного.

Серпневе сонце палило, голова від того стала як розпечена картоплина. Богдан дивився на синюшно-жовті, великі руки батька Дані, що лежали на грудях покійного, як камінь. Цікаво, від чого він помер?

На якусь мить блукаючий погляд Богдана прикипів до худої постаті, що дивним чином опинилася на краєчку ями, в яку мали вкласти покійного назавжди. Постать сиділа спиною, очевидно, звісивши ноги в яму. Чи давно воно там? Вона була огорнена в щось чорне, схоже на шкіру, а її шия, довжиною в руку дорослої людини, тримала невеличку голову з коротким чорним волоссям. Постать грайливо розгойдувалася, набирала горстки землі в долоню та кидала до поки що пустої ями. Це було щось нелюдське.

Богдан занімів від жаху на якусь мить, а потім рефлективно схопив руку людини, що стояла поряд, та затис з усіх сил, неначе це була єдина підмога, що могла б його врятувати від дивного видіння.

Коли він відчув, що чужа рука намагається звільнитися від його затиску, нарешті відірвав погляд від ями да подивився на того, за кого він так вчепився.

Це була Мар’яна. У будь-яку вільну хвилину він мріяв про неї, але навіть поглядом ніколи не намагався натякнути на це, він вмів приховувати свої справжні почуття, як ніхто. Зараз її дивовижні чорні очі були сповнені образи, запитань та прискіпливо дивилися на нього. Мар’яна терла зап’ястя, де щойно була рука Богдана, не кажучи ні слова.

“Не найкращий спосіб підкотити”, — промайнуло у голові Богдана, який ледве витримував увесь вантаж почуттів, що випали на нього в єдиний момент.

— Мар’ян, ти бачиш те…. — Вичавив із себе Богдан хрипким голосом, ледь вказавши головою на яму та боячись глянути в бік нелюдського створіння.

Вона повела очима навкруги та потім знову розгублено подивилася на Богдана. Він боявся подивитися ще раз у бік ями, тож почав придивлятися до облич людей навкруги, шукаючи підказок — жодне з них не мало й натяку на здивування. Він змусив себе ще раз подивитися на постать — вона досі була там, а її жахлива довга шия блищала під сонцем. Невже ніхто більше не бачить того, що він?

Богдан в розпачі кинув “вибач” в бік Мар’яни та попрямував до автобуса, що привіз усіх на кладовище. Він більше не хотів обертатися.

Він не був достатньо сміливим для того, щоб наблизитися до істоти та, як у фільмі жахів, зазирнути їй в обличчя. Ні, ніколи в житті. Хай би що це не було, найбезпечніше — це сховатися.

Коли діти з двору в його дитинстві проводили якісь дивні ритуали в темному сховку, він ніколи до них не долучався, а просто стояв за дверима та прислухався, чи все там добре? Чи не забрав когось часом ельф чи дзеркальний житель до своєї країни? Ні-ні-ні, він ніколи не хотів би зустрітися з тими потворами сам-на-сам, навіть за безкоштовні солодощі.

— Що? — Яр підійшов непомітно та з цікавістю зазирнув Богданові в обличчя.

— Що що?

— Якого ти втік?

Богдан думав, чи варто розповідати щось другові. Він вважає, що любить Яра, бо той завжди з ним, за партою та поза школою. Вони разом гуляють, регочуть, п’ють, грають в ігри, переписуються. Яр списує у Богдана домашку, довіряє думці Богдана, часом косить під Богдана. Але Богдан ніколи не довіряв другові щось потаємне, незвичне, секретне. Ні, він не може йому відкритися по-справжньому. Яр може не зрозуміти.

— Погано від спеки, привиди маряться.

— А мені — ангели, — Яр вирішив, що Богдан це несерйозно, тому дозволив і собі пожартувати.

— Там все нормально? — запитав Богдан з удаваною незацікавленістю, не озираючись.

— Угу, — відповів Яр, заглядаючи за плече Богдана. — Вже поховали.

Богдан увімкнув звук на телефоні, бо більше не збирався повертатися до натовпу. Він бездумно дивився на екран, вичікуючи, коли калатання серця припинить відлунювати у вухах.

***

— Народ, усім слухати дуже уважно! Намічається важливий театральний конкурс!

Староста Леся стала посеред класу перед першим уроком та, як завжди, хотіла усіх втягнути в нові перегони лідерства, хоча це був лише кінець жовтня.

Леся була гіперактивною в плані будь-яких ініціатив, щ б це не було — відео для соціальної реклами, прибирання сміття, конкурс шкільного мера, осінній ярмарок, клуб дискусій. Вона кайфувала від свого лідерського звання й від того, що більшість класу завжди в неї на побігеньках. А усі таки часто брали участь та навіть перемагали. В класі було доволі багато розумників, але щоб діяти, їм треба був хтось із хвацьким характером, як у Лесі. Вона зазвичай лише віддавала директиви, тому Богдан не був упевнений, що суть бодай одного з цих конкурсів була для неї по-справжньому важливою.

“Вона ще носиться з театральними конкурсами. Чи не час забити на ці дурниці та думати про ЗНО й універ?”, — думав Богдан, але його обличчя нічого не виражало. Після того літнього видива на кладовищі він став більш нервовим, але не втратив свого вміння приховувати емоції.

— Я думав, цього року ми будемо нарешті робити щось серйозніше. Конкурс з колонізації Марсу, наприклад. — Голос Андрія перервав нудну Лесину промову.

У своїх немодних окулярах та з рудим волоссям, Андрій був схожим зовні на суміш Поттера та Рона та з мізками Герміони, бо завжди мав із собою декілька книг, які не вивчалися за шкільною програмою. Богдан часто бачив у нього Фройда та ще купу імен, які не сила запам’ятати. Рудий був дуже ерудовний, тож сама Леся часто-густо зверталася до нього за порадою. Андрій помічав багато деталей у всьому, легко давав раду усій гуманітарці, а також хімії та геометрії.

На відміну від Лесі, Андрія поважали вчителі та однокласники по-справжньому. Богдан теж гарно навчався та мав декілька постійних клієнтів на списування, але він заздрив Андрієві, бо той навчається без зусиль, із справжнім задоволенням. Богдан хотів більш тісного спілкування з Андрієм, тож за нагоди спілкувався з ним.

Леся офіційно усміхнулася до Андрія, але не сперечалася, лиш продовжила розказувати деталі конкурсу.

З Лесиного молологу Богдан вихопив одну важливу річ — постановкою займатиметься Мар’яна. Цього факту було достатньо, щоб він підписався на таку ініціативу, хоча йому вкрай не хотілося грати роль на сцені.

Після тієї події на кладовищі Богдан змусив себе ще влітку написати Мар’яні та попросити вибачення. Вона відповіла, що не ображається. Дивним чином розмова зайшла далі й вони довго чатилися про різні речі — музику, літо, уроки, однокласників. Хоча після того Богдан не наважився поновити близьке спілкування, він постійно перечитував їхній діалог, який грів йому душу.

Мар’яна сиділа за партою з Лесею, що часом дивувало Богдана.

“Набридлива, нецікава, некрасива Леся та така приваблива й творча Мар’яна? Що їх об’єднує? Може, всі інші дівчачі угрупування були вже зайняті на момент того, як до класу долучилася Мар’яна?” — часом повертався до цієї думки Богдан.

Першим уроком була хімія, підготовка до самостійної роботи. “Гоблін”, або як ще його називали, Віктор Степанович, любив давати хімічні рівняння, які треба було розв'язати спочатку у зошиті, а потім продублювати на дошці з поясненнями.

— До розчину, що містить сульфатної кислоти 88 грамів з масовою часткою кислоти 10 відстоків, додали 10 грамів натрій гідроксиду. Сіль якої маси при цьому утвориться? Нумо швидко, у нас регламент.

Богдана викликали записувати можливі рівняння реакцій на дошці, але щойно від підійшов до неї, то розчув, що шепіт класом змінився різким реготом.

“Що там такого веселого?”

Богдан роззирнувся, коли зрозумів, що всі дивляться на нього, точніше, на його ноги. Опустивши голову, він побачив, що стоїть без взуття. Саме побачив, тому що не відчував холодної підлоги. Джинси підкочені вище щиколоток, а на ступнях нічогісінько.

Це був шок. Коли він зняв взуття? Чому він не відчув цього? Чому він не пам’ятає цього? Богдана кинуло в піт, але він змусив себе тримати якомога нормальніший вигляд.

“Гоблін” стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, тепер теж більше зацікавлений у причинах його поведінки, аніж у рівняннях. Для Богдана важливо було не здатися сміховинним чи дурним. Боже, він не може так осоромитися, треба було щось вигадати. Щось правдоподібне.

— Це… Мій протест, — випалив Богдан, розуміючи, що жодних протестів від зазвичай не робить, але це було перше, що спало на думку.

Атмосфера в класі змінилася із веселої на вичікуючу. Який саме протест? Якби ж він і сам знав.

— Протест проти домашнього завдання.

Клас вибухнув різними емоціями — хтось реготав, хтось огокав, хтось просто дивився виряченими очима на Богдана. Андрій, Богданові чомусь дуже важливо було зчитати саме його емоції, мав серйозний та уважний вигляд.

— У такий відповідальний для нас усіх рік, — Богдан почав гратися у Лесю. — ЗНО, ДПА. Конкурси, врешті-решт.

Клас розреготався на останній фразі, зиркаючи на Лесю. Богдан настільки зосередився на своїй рятівній вигадці, що всі інші страхи притупилися.

* Я серйозно. Ми проводимо силу-силенну часу за домашніми завданнями, які нам нічого не дають, окрім оцінок. Ми могли б витрачати час на підготовку до конкретних предметів, необхідних нам для вступу. Присвячувати більше часу для творчості, театральному конкурсу, наприклад.

Останню фразу Богдан сказав спеціально для Мар’яни, бо знав, що для неї важливий той конкурс. Але він не глянув на неї, вдаючи, що йому не цікаво.

Реакція класу була схожа на ту, що буває на політичних виступах. Дехто підтримував “протест”, викрикуючи “так” і “точно”, дехто просто сміявся. Були й ті, що бубоніли під носа щось проти. Здавалося, усім було байдуже, чому ж Богдан виражає цей так званий протест саме у такій формі. Всім просто цікаво було відволіктися від хімії.

— Взуйся, — коротким вердиктом “Гоблін” завершив його протест.

Очевидно, вчитель не такого очікував від старанного учня.

Богдан повернувся до свого місця, відчуваючи, що ситуація врятована. Йому ще неодмінно доведеться пояснювати цю історію, проте це не так жахає, як статус психопата чи дурня. Але тепер його мізки, неначе раптове полум’я, охопила справжня проблема. Взуття не було під партою, то де ж воно? Він прийшов першим ще до початку першого уроку. Чи був взутий? Яра не було, щоб запитати. Лише зараз він почав поволі відчувати, що ногам стає холодно. Тільки зараз тіло надіслало сигнал мозку, благаючи про тепло взуття. Що з ним відбувається? З ким можна було б цим поділитися?

На перерві Богданові довелося піти за кедами для фізри, що були у роздягалці, бо свого взуття він так і не знайшов. У класі довелося уникати поглядів однокласників, але декілька людей продовжували цікавитися, чи це він серйозно все влаштував чи по приколу.

— Не схоже на тебе, — Андрій підійшов, коли Богдана залишили наодинці.

— Але я справді так думаю — про домашнє завдання.

— А хіба ти не з тих, хто його так активно виконує?

— Доводиться, — спохмурнів Богдан.

Це було незвичне відчуття - утнути щось таке. І воно йому на диво подобалося.

У кінці дня, коли Богдан вже зібрав усі речі та збирався йти додому, до нього хтось підійшов:

— Мені сподобався твій протест, — біля його парти стояла та посміхалася Мар’яна.

Її довге, пряме чорне волосся, неймовірні очі та така зваблива фігура. Мар’яна. І вона сама звернулася до нього.

— Справді? Це мене якось раптово осяяло, — він почав говорити що-небудь, картаючи себе за погане вміння імпровізувати.

Доки вона стояла й дивилася на нього, у Богдана у вухах почало дзвеніти дивними уривчастими звуками. Вона була прекрасна та мала на нього вплив, як ніхто інший. Він неначе поволі впадав у якийсь транс. З жодною іншою дівчиною його так не паралізувало.

— Можу повторити, — вдалося додати йому.

На це Мар’яна лише розсміялася та більше нічого не сказала.

Коли вона відійшла, Богдан нарешті розслабився та відчув, що його груди розпирає щастя.

***

Щоб убити двох зайців, взяти участь у конкурсі та ознайомитися з п’єсою з цьогорічної програми із зарубіжки, Мар’яна обрала “Синього птаха” Метерлінка. Вона взяла якогось аркуша з роздрукованою критикою за твором, який помітно тремтів у її руках, та почала урочисто зачитувати:

— У театрі Метерлінка головним є символізм, що поєднує сьогодення та вічність, — Мар’яна заговорила тоном вчительки. — Наше з вами головне завдання — передати неясність та недомовленість символів, створити туманну атмосферу смислів.

— Напустити туману ми можемо! — вигукнув хтось із класу.

Леся, що стояла поряд з Мар’яною для підтримки, відбивалася від жартів.

— У цій драмі-феєрії, птах — це символ щастя, — невимушено продовжувала Мар’яна. — І його треба впіймати. Зробити це можуть лише ті, хто ще не втратив змогу бачити — діти. У п’єсі їх звуть Тільтіль та Мітіль.

— Чур, я буду Мільтіль, а Славік — Тіліль! — Це був невгамовний Євген.

— Мітіль — це дівчинка. — Цього разу Мар’яна трохи роздратувалася, а Богдан теж почав нервово соватися на стільці.

— Окей, тоді Славік буде Мітіль!

— Вони подорожуватимуть казковою країною, перемагаючи своєю хоробрістю будь-які труднощі. Вони не бояться ні кладовища, ні зазирання у майбутнє.

На цих словах Богдан знову згадав те нелюдське створіння, що привидолся йому на кладовищі влітку та заглибився у свої думки. Йому ця п’єса вже остаточно не подобалася.

— Тільки випробування можуть їх змінити. Змінити на краще. Відкрити їм істину.

Мар’яна закінчила читати та почала роздавати список ролей, пояснюючи, що він набагато коротший, ніж в оригінальній п’єсі, багато сцен вирізані.

— Треба обрати ролі, можемо зробити це навмання, щоб було швидше.

Коли у кожного на руках був папірець із дійовими особами, ніхто не міг утриматися від коментарів щодо чудернацьких імен героїв п’єси: Смерть, Ніч, Привиди, Нежить, Молоко, Пес.

— Ого, я вже точно знаю, хто гратиме Барана — Артем! — Продовжував Євген.

— Бо роль Віслюка вже зайнята тобою? — Відстрілювався Артем.

Багато хто погодився зіграти, щоб отримати додаткові бали із зарубіжки. Але були й щирі прихильники казковості п’єси серед тих, хто був з нею вже знайомий.

Богдан довго думав над найбільш оптимальною назвою ролі для себе, адже самого тексту він ще не бачив. Вогонь, Цукор? Здається, Мар’яна нікого не гратиме, але в неї є досвід роботи з режисурою.

— Богдане, не хочеш зіграти Привида? — грайливо штовхав його Яр.

— Ти щось питав, Страхіття? — Богадну стало трохи веселіше, але загалом п’єса лякала, бо примар йому вистачало у реальності.

Доки весь клас змагався у жартах щодо імен ролей, Богдан отримав повідомлення у Телеграмі від невідомого номеру з дуже дивним змістом:

Кур, рук,

Прилетить крук.

Ніколи більше

Не знатимеш мук.

Богдан декілька разів пробігся очима по ньому, намагаючись втямити, що це може бути. Якби не усі непояснювані події, що сталися до цього, він би подумав, що це дурний жарт.

“Кур, рук, не знатимеш мук”, — відбивалося в Богдановій голові. Що б воно означало?

Це маленьке текстове повідомлення було реальнішим за усіх привидів та його дивну нещодавню амнезію. Він знову чув калатання власного серця та хотів видалити повідомлення, стерти назавжди, спростувати дійсність. Але як стерти його з пам’яті?

— Що там? — Яр помітив, що щось не так.

— Якась реклама. — Знову збрехав Богдан.

“Ніколи більше не знатимеш мук”.

Йому ставало важче приховувати тривогу. Повними розпачу очима він подивився перед собою і, зосередившись нарешті на класі, помітив, що Андрій, сівши в півоберта, пильно дивиться йому прямісінько в очі крізь скельця свої окулярів.

***

Але життя продовжувалося — купа домашнього завдання, проектні роботи, підготовки до ЗНО, репетиція “Синього птаха”. Від такого постійного завантаження мозку та розкладу похмурі думки притуплювалися. Богдан навіть почав навмисне уникати вільного часу, аби не думати про потойбічних терористів.

Він почав регулярно спілкуватися з Андрієм та потроху почав запрошувати його на прогулянки разом з Яром, хоча останнього спочатку не дуже втішала така компанія. У тісному спілкуванні Андрій з часом завоював серця обох — він був веселий та нудний одночасно, що додавало особливого задоволення їхній дружбі.

Андрій грав Тільтіль, бо в нього було доволі дитяче обличчя, а Богданові дісталася роль Часу.

— Чому зараз, чому ми раніше з ним не спілкувалися? — якось запитав Яр.

— На все свій час, — не вигадав нічого кращого Богдан.

— Звучиш як Андрій, — з широкою усмішкою сказав Яр, й вони вдвох зайшлися сміхом.

Богдан не міг бути відвертим ні з Яром, ні з батьками щодо тих подій. Він відчував, що йому треба саме такий слухач, як Андрій. Він очікував моменту, коли можна було б поділитися з ним своїми страхами, попросити поради. І такий момент прийшов.

Це сталося у актовій залі, коли Богдан прийшов на репетицію набагато раніше за всіх інших. Він сів, як завжди, у задніх рядах, майже біля дверей та повторював текст своєї ролі, коли тишу порушив дивний скрегіт, що відлунював у пустій залі.

Богдан відірвав очі від тексту та впізнав те створіння, що колись вперше налякало його на кладовищі. Воно з’явилося біля сцени. Тепер воно було поверне до Богдана обличчям, точніше, мордою. Богдан зрозумів, що це було не коротке чорне волосся, як йому здалося тоді вперше, а чорне пір’я, бо це була голова крука з великим дзьобом. Вона трималася на довгій білій шиї. Тіло людське, обтисло загорнуте у щільну чорну шкіру до колін, а ноги босі. Кінцівки були дуже довгі та бліді. Воно прямувало в бік Богдана дуже повільними кроками, нікуди не поспішаючи — плавно та граційно. Воно просто мовчки йшло, а очі крука не відводили погляду від Богдана.

“Тікати”, — промайнуло в голові у Богдана, адже двері були зовсім поруч. Але він чомусь підводився зі стільця дуже повільно, не випускаючи потвору з поля зору. Проте втекти не вийшло — ноги чомусь не рухалися, вони вгрузали у лінолеум, яким була вкрита підлога, як у пісок чи драглисте болото. Не маючи змоги триматися на ногах, Богдан просто впав, забивши ліву руку. Він почав конвульсивно висмикувати ноги та благати невідомі сили про допомогу. Доки його ноги занурювалися під підлогу, він виглядав між стільців — потвора йшла до нього, неквапливо та тихо.

— Ні, ні, ні, — голос Богдана переходив із шепоту на відчайдушний крик.

Чудовисько з головою крука було за декілька кроків — Богдан втиснув увесь свій відчай в останній ривок та шалений крик:

— Тебе нема, нема, нема!

Потвора підійшла впритул, затуливши собою прохід до дверей, та простягла білі руки до Богдана, який не міг відірвати від неї очей. Але враз сталося щось дивне — крізь потвору почали просочуватися промені світла. У цей момент Богдан відчув, що ноги його вільні, тож він почав різко відповзати подалі від крукоголового демона на спині. Потвора щезла вмить — бліде світло коридорних ламп лилося з відчинених дверей до актової зали. У дверях стояла Мар’яна — вона завжди приходила на репетицію раніше, щоб все підготувати.

— Богдане? — Вона здивовано звернулася до переляканого хлопця, що лежав на підлозі.

— Ти мене врятувала, — цього разу він не міг приховати емоцій й навіть не захотів підійматися. Просто лежав та дивився на дівчину.

— Що трапилося, чому ти там лежиш?

— Мені стало погано, — Богдан не міг вигадати нічого кращого.

Вона дістала пляшку з водою та дала йому. Увесь час до початку репетиції вони були разом — розмовляли та готували сцену. Йому стало набагато легше.

Проте це вже була межа, після якої мовчати ще довше неможливо, тож Богдан поклявся собі, що розкаже абсолютно усе Андрієві — більше було нікому. І він стримав свою обіцянку.

***

Богдан попрохав якогось молодика купити два пива у супермаркеті та навіть запропонував йому п’ять гривень за послуги, але той відмовився. Піцу замовив у пекарні біля свого дому. Осінь була дуже теплою, тому вони з Андрієм чекали на піцу на лавці у сквері біля будинку. Богдан склав пляшки у рюкзак поміж книжками.

На жовто-багряних деревах було багато ворон. Богдан промовив впівголосу, роздивляючи птахів:

— Кур, рук, прилетить крук, ніколи більше не знатимеш мук.

— Це звідки? — Андрій на нього здивовано поглянув.

— Що? А. Це все пазл тієї ж історії. Ти вже все знаєш. Ці рядки — єдине, чого я тобі ще не розповів. Але не звучить погрозливо, ти згоден?

— Це дивлячись яким саме чином тобі пропонують уникнути мук, — зауважив Андрій.

— А ти вмієш обнадіювати.

— Треба було попередити, якщо ти просто хотів почути обнадійливих слів.

Богдан завжди був вдячний Андрієві за чесність. Разом з ним він і сам ставав відвертішим, що часто приносило полегшення.

— Я саме хотів запитати… Може, той твій Фройд допоможе? — Богдан почав розмову, яка так довго сиділа в його мозку.

— Фройд не про езотерику. І не про окультизм.

— А хтось інший?

— Лікар, може?

— Який лікар? Ми не в американському кіно. І від моїх... Приколів навряд є таблетки.

— Тобі, як і багатьом людям у цьому світі, бракує епістемологічного смирення.

— Чого бракує?

— Розуміння, що твої знання завжди обмежені — і їх може бути недостатньо для розгадування загадки, — пояснив Андрій. — Ти намагаєшся розгадати якусь таємницю, а коли не можеш цього зробити, то починаєш параноїти. Це глухий кут.

— Поки що не схоже на рішення.

— Ти застосовуєш усі свої зання, намагаючись шукати рішення, а ти спробуй знайти причину. Використай банальну логіку — причинно-наслідкові зв’язки. Спробуй згадати, які події чи вчинки передували усім тим страшним подіям, з якими ти стикнувся. Що було в результаті. Чи є щось спільне та відмінне між ними. Відкинь деталі. Об’єднай деталі. По черзі.

— Я не… треба подумати.

Вони пішли забирати піцу та попрямували до Богдана додому.

“Причинно-наслідкові зв’язки, зв’язки, зв’язки” — Богдан нічого не говорив, намагаючись встановити якусь логіку подій.

Вдома у Богдана було доволі просто. Невелика, навіть трохи затісна квартира без натяку на шик.

— Ма, ми будемо в мене, — кинув Богдані матері.

— Вітаю. — Андрій поважно вклонився.

— Добре-добре, — промовила мати стиха, прикриваючи рукою телефон.

Доки вони знаходилися у кімнаті Богдана, із сусідньої весь час долинав голос матері, яка з кимось безперервно теревенила.

В кімнаті була купа збірників з підтоговки до ЗНО, кілька художніх книг, комікси, багато валер’янки, літачки, кораблики та якісь інструменти. Серед них Богдан знайшов й відкривачку для пива.

— Забереш потім пляшки, пліз, щоб мати не бачила? — Богдан простягнув пиво Андрієві.

— Окей, це у вас кримінал? — дивувався Андрій.

— Трохи є.

— Я думав про ті зв’язки, — продовжив Богдан, вкладаючи шматок піци до рота. — Але досі нічого не розумію. Тобто, я б міг припустити, що це пов’язано з...

На цих словах він зупинився та обережно поставив пиво на свій робочий стіл.

— Не може бути, — промовив він.

— Що? — Андрій, який сидів на ліжку Богдана, пильно дивився на нього.

— Мудак. — З напіввідкритим ротом та скляними очима Богдан закляк.

— Хто? — обережно запитав Андрій.

— Я. — Богдан мав жахливий вигляд. — Навіть не уявляєш, що я накоїв.

Богдан схопився за голову, потім скочив та почав знервовано розходжувати по кімнаті колами, як дика тварина, замкнена у клітці. Андрій обхопив коліна руками та очікував пояснень.

— Згадай, що було на початку літа. Де ми були усім класом?

— Ти про уроки виживання?

— Так, ми були у таборі. Пам’ятаєш, того єгеря чи хто він там був? В останній день, коли ми всі заночували на тій віллі.

— Так, страшний дядько.

— В останній вечір, коли ми всі сиділи в камінній залі.

— Коли майже всі були п’яні?

— Так. Він розказував… Пам’ятаєш, про що він розказував?

— Про якісь зілля. Дурня якась.

Андрій пожалкував про ці слова, коли побачив очі Богдана, що горіли вогнем.

— Я розпитував у нього про зілля. Ми всі тоді питали у нього про різні зілля... — Прошепотів Богдан.

— І?

— Я взяв у нього зілля кохання.

Андрій вирячив очі.

— Вибач, але це звучить… смішно. — Андрій не зміг підібрати кращого слова, тому просто сказав те, що справді думав, але серйозним тоном.

— Я тобі вже казав, що в мене якісь дивні провали в пам’яті — неначе хтось замість мене проживає деякі дні, а потім вштовхує мене знову назад у себе.

— Складний цикл, погоджуюся.

— Андрію, я випив те довбане зілля. Я не пам’ятаю, як це сталося точно — напевне, після того, як ти його вживаєш, тобі вибиває якусь клепку та починають ввижатися потвори… Я б теж вважав це смішним, якби не те, що я пережив.

— То результат дії зілля — це те, що ти починаєш їхати дахом?

— Мабуть, це побічний ефект.

— А прямий?

— Воно подіяло.

Андрій не знав, чи виголошувати очевидне питання, тому просто сидів мовчки. Богдан продовжив.

— Воно подіяло так, як мені треба. Ти говорив про причинно-наслідкові зв’язки. Майже щоразу, кожна атака цих демонів, — Богдан робив паузу між кожним словом, намагаючись підібрати правильні слова, — так чи інакше зближувала мене з Мар’яною.

— З нашою Мар’яною? — здивувався Андрій.

— Так.

— Ти… закоханий у Мар’яну?

— Так, — у Богдана неначе камінь впав із серця.

— Давно?

— Більше року.

— Це було неочевидно.

— Я знаю, — зітхнув Богдан.

— Напевно, в неї багато наших закохані, вона красуня, — додав Андрій.

— І ти теж? — Богдан насторожився.

— Не настільки, щоб продавати душу дияволу.

Ці останні слова жахнули Богдана більше, ніж новина, що Андрієві теж подобається Мар’яна.

— Не перебільшуй, — Богдан конче хотів почути хоч якесь спростування останнім словам Андрія.

— Вона крута, але не для мене, — підсумував Андрій, щоб розвіяти хоч один зі страхів Богадана.

— Як це ти визначив?

— Провів дуже складні математичні розрахунки та діяв відповідно до їх результатів. — Андрій витримав паузу. — Запросив її до кафе. Навіть декілька разів.

— Зрозуміло, — Богдан був у шоці від того, наскільки це просто звучить з вуст Андрія. — А от я не дуже сміливий.

— Ну, це не з кинджалом на ведмедя ходити.

— Це, певно, було б простіше.

— До речі, вона відмовила — обидва рази, — уточнив Андрій.

А якби Богдан теж спробував, та Мар’яна відмовила йому, як би він це пережив?

— Що робити? — в розпачі запитав Богдан.

— У кожного зілля є антизілля. Протиотрута. Треба йти до того єгеря.

— Так, так, правильно, — Богдан навіть не міг розгледіти рішень на поверхні.

— Але це може відмінити той ефект, якого ти прагнув, — додав Андрій.

Богдан не відповів одразу.

— Я б може й потерпів, — на подив для самого себе сказав Богдан. — Але раптом це якось і на неї впливає? Раптом її теж мучать якісь жахи? Що, як вони зашкодять їй? Раптом невинні примари почнуть… підходити ближче?

Богдан згадав останній випадок у актовій залі.

— То це вже просто примари і вже невинні?

— Ні, на жаль, це все справжнє. А якщо й ні, то штирить воно мене якнайсправжніше.

Треба було спланувати, коли та як він поїде до єгеря. Андрій погодився бути його сподвижником.

— Чувак, ти знаєш, що саме ти справжній лідер у класі? — Богдан хотів віддячити Андрієві за допомогу.

***

Протиотрута виявилася білим порошок, загорненим у маленький целофановий пакет.

“Як у фільмах про наркоманів”, — подумав Богдан.

Доглядач за лісом дав Богданові його майже одразу, без зайвих питань. Останній навіть зрадів, що не довелося чекати якогось специфічного приготування зілля. Було враження, неначе цей похмурий дядько чекав на нього. Андрій не втручався, а просто спостерігав.

Повернувшись до міста, Богдан все ніяк не міг знайти нагоди вжити той порошок.

“Коли взагалі краще приймати його? До вживання їжі чи після? Вранці чи перед сном? Може, взагалі треба стати десь на перехресті опівночі та три рази плюнути через ліве плече? Чому до нього немає інструкції? Чому єгер не дав додаткової інформації?”.

***

Богдан не встигав на репетицію “Синього птаха”, тому летів шалено через усі шкільні коридори.

Коли він забіг до актової зали через задні двері, то всі однокласники були вже там. Краєм ока помітив, що Мар’яна і ще хтось на сцені. Він намацав порошок у кишені джинсів, щоб пересвідчитися, що він на місці, та почав шукати у рюкзаку роздруківку зі своїми репліками.

“Якось дуже тихо”, — промайнуло у нього в голові. Усі чомусь сиділи мовчки, далеко одне від одного та не рухалися — як зачаровані.

На сцені була не Мар’яна. Точніше, не зовсім вона. На її тіло була насаджена голова крука. Там, де колись було її прегарне чорне волосся, тепер блищало пір’я крука з великим дзьобом.

* Рук, кур, рук, кур! — із її дзьоба виривалися різкі звуки.

Поряд з нею, неначе під гіпнозом, стояла однокласниця Яна. Мар’яна, або що б це не було, поволі підносила руку, а Яна опускала голову та промовляла:

— Я люблю тебе.

Яна після цих слів йшла до краю сцени та падала вниз. Здавалося, вона не розуміла, де закінчується сцена та починається прірва, просто йшла вперед.

Богдан схопився у розпачі з місця й розгледів, що попід сценою вже декілька його однокласників. Більшість сиділи з пустими поглядами, а Леся взагалі лежала зі страшно вивернутою ногою. Серед покалічених однокласників Богдан помітив і Андрія, його окуляри були розбиті, а обличчя вкрите кров’ю — мабуть, розбиті скельця подряпали шкіру.

На сцену піднімався Яр, його погляд теж був пустим.

“Ні, що я наробив!”, — Богдан відчував, що його починало лихоманити й він ледве вигукнув:

— Ні, Мар’яно, перестань!

На цих словах він побіг до сцени, де застиг Яр, неначе час зупинився. Це була дикість — отак стояти біля безвольних, неначе сліпих однокласників. Богдан не піднімався до неї на сцену, а говорив знизу благально:

— Якщо можеш, послухай мене, Мар’яно.

Морда крука повернулася до Богдана й він раптово побачив її справжнє обличчя знову.

— Привіт, Богдане, — тепло промовила Мар’яна.

“Це вона? Чи та потвора з її лицем?”

— Мар’яно, ти маєш дещо знати, — Богдан затискав порошок у кишені. — Це я винен у тому, що відбувається з тобою. Будь ласка, тільки перестань це робити та послухай мене. Я маю зілля, яке тобі… нам допоможе.

— Ти про що, Богадне?

— Я почну здалеку. — Богданові було боляче дивитися на постать дівчини, яку він так любив, яка вже була невідомо ким, тому сльози ледь не душили його через провину та біль. — Пам’ятаєш, коли ми були на початку літа у єгеря, я розпитував у нього про зілля кохання.

— Пам’ятаю.

— Мар’яно, це зілля...

— Пам’ятаю, що розпитував. Але не брав.

Ця новина приголомшила Богдана. Невже вона так добре пам’ятає все?

— Ти тільки питав, але не взяв. Його взяла я.

Богдан не міг повірити своїм вухам.

— Але навіщо воно тобі?

— Бо я хотіла, щоб ти покохав мене, — на цих словах вона голосно та рівно засміялася, закидаючи голову назад. Так вона ніколи не робила раніше. — На тебе це зілля діяло, але якось інакше, на відміну від усіх них. — Мар’яна повела рукою по залу.

— Я? Я тебе, але… Мар’яно, я давно… Тобто, я ще до того. — Він не міг вирішитися, чи повідомляти його найбільшу таємницю цій напівМар’яні.

— Ми наче й зближалися, але ледь-ледь, нічого серйозного не відбувалося.

Доки він намагався сказати ще хоч слово чи зрозуміти щось, світ у його голові перевернувся з ніг на голову, а Мар’яна говорила:

— Я не змогла тебе підкорити, Богдане, тому я захотіла бути хоча б їхньою королевою, їхнім лідером. Я люблю тебе, але тепер тобі приходити до школи небезпечно.

Богдан лише відкрив рота, щоб щось відповісти, але на нього вже дивилися очі крука.

***

Наступного дня Богдан запізнився на перший урок. Він вибачився за запізнення та, стоячи у дверях, оглянув клас — все було як завжди. Голова крука на плечах Мар’яни повернула до нього морду:

* Кур, рук.

* Привіт, — Богдан кивнув у відповідь та радісно усміхнувся.