Маса

— Везуть! Вася, твою модну гноївку везуть! — захоплено кричала Галя, біжучи шкільним подвір’ям. Був кінець великої перерви, школярі помалу вертались в класи після перекусу, перекуру чи прогулянки — попереду ще мінімум два уроки, їх треба якось пережити.

Всі зацікавлено обертались на Гальчин галас — у провінційному містечку прибуття чогось нового завжди подія. А тим паче модної гноївки. Моєї модної гноївки.


У маленькому, сонному містечку Молочів ніхто нікуди не поспішав. В тому числі чогось досягати чи винаходити. Живи як живеться, пливи, заки не втонеш у тихому спокої провінції. Особливо якщо тебе звуть Вася і ніхто ніколи не помічав, хто ти і де ти. Бо ти один із сотні веснянкуватих вась, яким після дев’яти класів і пари курсів у місцевому ПТУ належить брати лопату і шурувати на будову. Або у вантажники, водії чи на заробітки — лиш би очі не муляв.


І коли ти говориш про природу і її охорону, тітки-дядьки на застіллях розуміюче усміхаються: ліс валити поїдеш? Маладєц, якшо лівачити, то можна файно заробити.

Коли приходиш до вчительки біології з пропозицією написати проєкт, щоб отримати грант на компостер для школи, вона каже: “Вася, вже жовтень, а я ше бульбу не викопала і бураки не пообчиняла. Давай потом?”. Це “потом” автоматично розтягується на невизначений термін.


І от, зрештою, сам длубаєшся в кресленнях компостерів — цікаво ж! Спочатку пробуєш вдома зробити (щастя, що є город з густими кущами, і всім чхати, що ти там у відрах колотиш). Потім у дідовому гаражі ̶з̶ ̶г̶і̶в̶н̶а̶ ̶і̶ ̶п̶а̶л̶о̶к̶ з підручних засобів збираєш перший прототип, криво базграєш щось типу креслення і тягнеш то всьо до завуча. Юрій Михайлович — дядько толковий, фізик, колись працював інженером на місцевому заводі, поки той не закрили і не розікрали. Завуч чухає лисину, мнеться, та якісь там мінімальні папірчики від школи допомагає оформити.

Потім олімпіада з біології, під час якої проводять конкурс учнівських екопроєктів. І ти, отой веснянкуватий вася-непомітний-в-класі, отримуєш гран-прі. А з ним — гроші на робочу модель твого компостера для школи і нову заводську модель, щоб порівняти ефективність.


От тут, здається, і прийшло щастя — ти щось виграв, чогось досяг! Та вдома тебе поплескали по плечі, бо так і не в’їхали, що ти такого зробив. Бо коли тут для городу треба удобрення, то всі йдуть на гноївку. Туди ж викидають органіку. І щиро не шарять, нащо для такого простого процесу треба окрему машину. В школі директор потішиться, а біологічка шипітиме ще довго — при зустрічі з завучем ти не втримався і нажалівся, що вона тебе на буряки проміняла. І все стає на свої місця. Нічого не змінюється — хіба тебе натрошки помітили і цього вистарчило, щоб отримати поганяло “Гнійник”. Ну бо ж не тільки твої родичі користуються дарами гноївки і не шарять, набіса для перегною окремий девайс.


Та нехай. Нехай я буду найзвичанісіньким Васьою — тільки б не мішали. І привезли нарешті мій компостер. Мою модну гноївку.


Дев’ятий клас — це не тільки останній рік базової середньої освіти, а й час, коли тебе починають вважати старшокласником. Після іспитів ти можеш іти вчитись в коледж і починати працювати. Примара дорослості маячить на порозі. А разом з нею і ряд нових обов’язків.


Одним із таких у нашій школі є чергування учнів по школі. Кожен клас чергує тиждень — нас розставляють на коридорах, біля входу у школу і в їдальні. На коридорах ставлять по двоє: ці мають слідкувати, щоб малеча не дуже бігала і не галасувала, в разі бійки чи інших інцидентів виступають свідками. Тусити на коридорах норм — можна бити байдики, про вчительське око час від часу шикаючи на галасливих молодших школярів.


Чергування на вході — привілей: ти сидиш там постійно, абсолютно легально шлангуючи всі заняття. Обов’язків мало: записувати прізвища всіх, хто запізнився чи тихцем курив на сходах (за раптову сліпоту часто давали хабарі шоколадками), підказувати дорослим, які прийшли у справах, де учительська чи кабінет директора і пильнувати, щоб ніхто не чкурнув з уроків. Та ці чергування дістаються тільки відмінникам як додатковий стимул для решти підтягувати успішність і також мати прогульні індульгенції.


А ще є чергування в їдальні. Туди теж відпускають раніше з уроків, але ніхто ніколи не поспішає йти. Чергувати в їдальні не люблять — там треба реально працювати. Бабратись у помиях, чистити баняки, мити тарілки і чашки, полоскати і сушити виделки та ложки. І все це — у напівтемній підсобці із старими здоровенними алюмінієвими умивальниками і давно поламаними, ще радянськими посудомийними машинами. Останній займали купу місця, страшенно заважали, і вперто не піддавались ремонту.


У підсобці завжди було брудно — працівниці їдальні чи, як вони себе називали, буфєтчіци пані Ніна і пані Оксана, були вредні пристаркуваті капарниці, які чхали на санітарні вимоги. Їсти учням варили задньою лівою і максимально економили на продуктах. Це був чіткий розрахунок — голодні школярі, поколупавшись в синіх макаронах із сірою сосискою, бігли в кіоск через дорогу по снеки. В кіоску торгував племінник пані Оксани, який на учнівському голоді нажер собі здоровенне хлєбало, котре вже за три роки перестало вміщатись у віконечко будки із солодким.


Найбільша каторга була щосереди — в місті виключали гарячу воду і доводилось цілий день відмивати тарілки в холодній. Буфєтчіци, як на зло, за середою в меню закріпили манну кашу. Ви їли коли-небудь манну кашу в їдальні? Отаку слизьку, біля якої молоком чи маслом навіть близько не пахне. А пахне застояним пальмовим жиром, який скріплює і без того желеподібну субстанцію докупи так, що можна ложкою тарілку підіймати. Та в якийсь момент ложка з голосним чваканням відривалась. Тут треба пильнувати, бо часто за інерцією рука смикалась і ота біла гидотна маса ляпалась або на стіл, або на твій одяг.


Звісно, ніхто того не їв. Малеча, яка мала обідати в школі обов’язково, всю перерву пробувала вколупати оте ложкою, а потім просто відносила тарілки до віконця здачі посуду. А там ми вже мали позгортати кашу у велику пластикову миску і вимити посуд. Білого місива набиралось так багато, що за кілька хвилин воно заповнювало тазік вщерть і починало рости над ним колихливою горою. Купа гидко пахла нагрітим підпсованим жиром. Чудове видиво, якщо хочеш навчитись блювати миттєво і без рук.

Зрозуміло, що цей вид чергувань користувався найменшою популярністю. Скільки вже просили адміністрацію школи скасувати цей треш, та вони постійно прикривались трудовим вихованням і все залишалось на своїх місцях.


Та грець із тим прибиранням. Найгірше було, коли ти з однокласниками зчищаєш недоїдки у відра (тре пильнувати, щоб макарони були окремо, а недососиски — окремо, бо буфєтчіци забирали то своїм собакам і свиням), а ті старі мегери сидять в сусідній кімнаті, щось жеруть і з повними ротами на вас погиркують, аби не лінились. У них, крім підприємливого племінника, був ще один бізнес: на шкільних харчах відгодовували свиней і раз на рік продавали м’ясо на базарі. Тож всі недоїдки треба було уважно сортувати, бо від буфєтчіц могло некисло прилетіти за випадкову сосиску серед картоплі — за свинячою дієтою вони слідкували уважно. А наприкінці дня двоє, хто не встиг втекти, тягли ті відра до сараїв, бо “тьотіньки форі, вони не можут, а ти оно яке здорове вимахало”. При цьому букет міфічних “фороб” ніяк не мішав їм таскати на базар свинячі туші і в два удари перерубувати товсті кістки на прилавку.


І саме ці дві мегери стали першими ворогами для мене і компостера. Річний експеримент повністю позбавляв їхню худобу дармового харчу і суттєво зменшував мороку із сортуванням недоїдків, а значить, що гарчати на учнів теж треба менше. Подвійний удар — це було надто. Та ці нюанси я зрозумів куди пізніше.


А поки я біжу з усіма дивитись, як вантажники виносять з машини частини компостера. Поруч крутяться інші школярі, ніхто не зважає на дзвінок — цікаво! Ось вийшли зі школи директор із завучем, дорогою насварили всіх, хто продавав витрішки і не йшов на урок. Показали вантажникам, куди все нести, мене покликали із собою. Я гордо пішов слідом — то ж моя заслуга, що наша школа тепер є частиною всеукраїнського екопроєкту! І це несуть запчастини моєї модної гноївки!


Поки директор розбирався з документами, ми із Юрієм Михайловичом почали розпаковувати машину. Майже все було зібране, та і сама конструкція проста — хоч вже став, підключай і починай переробляти неїстівну фігню з їдальні на компост.


До кінця уроку ми впорались із установкою і підключенням. Весь цей час буфєтчіци стояли неподалік і перешіптувались, незадовлено зиркаючи на нашу роботу. Та тільки ми закінчили, вони швиденько підбігли до завуча і з усмішками, які запросто б налякали голодного вурдалака, защебетали:

— Юр Михайлич, а ви ото всьо зробили вже? Воно робить вже може?

— Так, пані Оксано, вже сьогодні недоїдки можна не виносити на гноївку, а викидати просто сюди! Напевно, ви з пані Ніною дуже раді — стільки разів жалілись мені на важкі відра з відходами і неблизьку дорогу. Ото маєте полегшення!


От хитрі старі кури! А ми всі думали, як то їм директор дозволяє стільки харчу тягати… Невже за купу років про цю їхню схему ніхто не дізнався?

Та коли я подивися на буфєтчіц, то вдавився бажанням розказати про махінації. Старі мегери розглядали мене, наче я мав стати отим першим матеріалом на переробку. Ну в пень з ними зв’язуватись…


— Та, харошу штуку оце Ви поставили, полєзну… — протягнула пані Ніна.

— Та шо я — без цього хлопчика нічо б не було. Василь молодець, такий ентузіаст! Сам все зробив, я тільки трохи допоміг; — завуч хвалив, а мені ноги віднімались. То ж мені тепер ніяк не можна потикатись до їдальні, бо буфєтчіци в каші закопають! Я ж їм весь бізнес попортив, а то такі зарази, шо не пробачать…


Та радість від того, що ось він — справжній компостер! — таки переважила і я забив на всі страхи. Ну подумаєш, закину старості пару шоколадок, щоб на чергування в їдальню не ставила. Бо їсти туди, як всі адекватні люди, я не ходив давно. Це не важко. І не страшно. Головне — моя модна гноївка приїхала!


Перший тиждень по встановленню компостера вся школа стояла на вухах — ще б, така крута штука в цілій області тільки у нас є! Напевно, вперше за всю історію чергові в їдальню не запізнювались і старанно відпрацьовували зміни — всім було цікаво подивитись, як сині макарони і пюре з грудками хробаки перетворюватимуть на добриво.


Здавалось, що загальний ентузіазм подіяв навіть на буфєтчіц — вони менше бурчали на учнів, не гиркали за сортування. Казали, що вони навіть більше на кухні стали працювати — раптом совість прокинулась? Виглядало, наче старі змирились з прогресом. Та про всяк я домовився із старостою, щоб вона не ставила мене на чергування в їдальню. Шість снікерсів — невелика плата за спокій.


Проєкт тривав успішно, ми із завучем та ще двома старшокласниками доробляли мій прототип. Через тиждень мали встановлювати його біля заводського екземпляра і порівнювати їхню ефективність. Я дуже хвилювався — якщо мій компостер пропрацює хоча б місяць із нормальними результатами, то зможу не тільки без проблем поступити в будь-який універ в Україні, а може і претендувати на стипендію за кордоном. Фішка компостера була в тому, що він працював із великими і твердими шматками органічних відходів. Якщо для заводського компостера органіку треба було перемелювати десь океремо або різати, то в мій можна було закидати хоч цілі туші — він мав давати собі з тим раду.


Настав день Х — ми з самого ранку принесли всі деталі і до початку уроків біля першого компостера стояло наше творіння. Виглядали вони дивно: елегантний куб із отвором і кількома ручками, а поруч — незрозуміла хрінь із здоровенною трубою і запчастинами, які тримались нашою вірою і чесним словом. Крафтовий компостер першим побачив директор.

— Ого, яка серйозна машина! Вже запускали?

— Ще ні, хочемо спершу спорожнити заводський, а після уроків почати тестувати обидва одночасно. — відповів завуч.

— Добре, та пильнуйте, аби він достояв до того часу — школярі в нас спритні і допитливі, щоб нічого не відкрутили. — гигикнув директор і пішов у школу. Ми теж розвернулись, щоб іти на уроки.


Та нас наздогнав голосний зойк:

— Йой, Юр Михайлич, шо то є таке? Шо то ви тута поставили?

Пані Ніна швидко нас наздоганяла і з засторогою поглядала на нову машину.

— Добрий день, пані Ніно! Та ми от з учнями закінчили робити другий компостер, тепер будемо їхню роботу порівнювати.

— А нашо?

— Так то ж частина проєкту. Як буде наш компостер працювати добре, то отримаємо ще грошей для школи. Комп’ютерів більше купим, може навіть для таких учнів, як Василь, лабораторію зробимо — щоб мали де свої ідеї розвивати; — завуч був у чудовому настрої і аж світився від гордості.

— О, то є гарно… то є гарно… — пробурмотіла пані Ніна і перевела погляд на мене. — Но ваш отой винахідник тепер до нас на чергування не приходить. Давно його не виділа. Певно, загордивсі — де такому розумаці тарілки мити, нє? Всьо настроїв, теперка можн руки не пацькати.


Буфєтчіца криво посміхнулась, розвернулась і пішла до службового входу в їдальню. Дорогою додала:

— Юр Михайлич, ви той, не балуйте тих малих — бо чисто зазнаються, від роботи і рук відіб’ються. Воно вам тре?


Завуч знітився:

— Пані Ніно, думаю, Василь не приходив, бо ми багато працювали над компостером. Та думаю, що сьогодні — гарна нагода йому самому і почергувати, і потім першому все випробувати. Тим паче, що цього тижня якраз його клас по школі чергує. Що скажеш, Васю?


Мене всередині скрутило — бляха, ото ж вредна стара порхавка! Точно помститись хоче! Ще й середа сьогодні… Довбана манка! Та діватись було нікуди: завуч пильно дивився на мене і чекав ствердної відповіді та ентузіазму в очах. Я кивнув. Піду.


...четверту перерву поспіль ми з трьома однокласниками зішкрібали ненависну білу масу в тазик. Це останній захІд, ще трохи — і можна буде винести це все надвір, закинути в компостери і забути, як поганий сон. Із старостою домовлюсь ще раз, все буде добре.


Та я помітив, що каші побільшало. Якщо раніше вона утворювала одну колихливу купу в тазику, то тепер тазиків було два, а гори гидоти не меншали. Гм, точно буфєтчіци стали більше варити. Навіщо?

Один повний тазик до виходу поніс Павло. Я взяв другий і поплівся слідом. Біла маса загрозливо колихалась перед моїм носом і нестерпно смерділа. Ще трохи. Двері. Тепер три сходинки, площадка, ще дві сходинки — і компостер. Раз, два, триииии…


Я наступив на щось слизьке, з несподіванки хитнувся. Купа загрозливо задрижала, колихнулась, засмерділа та втрималась.


Видихнув. Зібрався. Ступив ще крок. Ще дві сходинки.

Крок. Крок. Ось я зійшов. Тепер в компостер те все…

Хтось зачепив мій лікоть і вся та маса замість отвору в машині перекинулась на мене.


Поруч хтось ойкнув, а потім почулось:

— Мальчік, шо ж ти такий неловкий? Ай, диви, як заляпавсь! Ше й до машини своєї ніц не доніс! Ну де то таке виділи? Ніц не вміют, навіть помиїв вилити…


Я розвернувся — там стояла буфєтчіца Оксана і глумливо щурила очі. З її кишені чомусь стирчала викрутка.

— То ж ви мені руку підбили! Я б все втримав! Нашо таке зробили?

— Диви, воно ше кричати до мене буде! Саме безруке, ше до старших писка відкриває! Ніц та молодьож виховання не має! Та ти дякувать маєш, шо ми тобі позволили оті свої машинерії тута ставить — гикнула мегера в мою сторону, копнула крафтовий компостер і пішла до підсобки.


Я стояв весь у білій масі, яка гидко смерділа і не поспішала стікати. Здавалось, що вона, наче паразит, прилипла до одягу і старається якомога швидше в нього всотатись. Мене трусило. Від огиди і нервів одночасно. Задовбали. Кожна собака думає, шо якщо ти вася, то на тебе можна безкарно гавкати. Хватить.


Я вдихнув і пішов слідом. Петро давно почув, що пахне смаленим, і здимів геть. Тим краще.


Ось двері підсобки, у привідкриту щілину видно, що буфєтчіци над чимось зігнулись. Я різко відчинив — вони випрямились і завмерли одна біля одної, ховаючи щось за спиною.

Одна з них зачепила сховане ногою. Дзенькнув метал, викотилась гайка. Я підняв її і пішов просто на буфєтчіц. Вони чомусь охнули і посунули назад. Знову загримкотів метал. З-під їхніх ніг продовжили викочуватись гайки, шурупи, дрібні деталі. Я тупо розглядав все, що валялось на підлозі, помалу впізнаючи всі частини свого компостера, які тримались на чесному слові і без яких він би точно не працював. Металева дрібнота котилась брудною підлогою, на якій валялась моя праця, мрії про гарний вуз, прагнення вилізто з того провінційного багна. І все те зверху було заляпане комками манної каші, яка продовжувала скрапувати з мого одягу.


— Мальчік, шо тобі надо? Іди вмийся! Ти грязний, тута нема крану, іди вон! — розпачливо вереснула буфєтчіца Ніна.

Я перевів погляд з гайки в руці на тих мегер. Це ж треба — розламати чиюсь роботу просто тому, що твоя свиня почала менше жерти. Спаскудити чиєсь майбутнє, щоб і далі могти продавати на два пальці товстіше сало...


Мовчанка затягувалась. Буфєтчіци вшарили, що перед ними — худорлявий дев'ятикласник, і почали сунути на мене. Тепер позадкував я — доки не вперся мокрою, липкою спиною в стіну підсобки. З руки випала гайка, я автоматично спробував піймати її нальоту.

Рука наштовхнулась на щось гладке і дерев’яне.

Дуже зручне для хапання.

Дуже замашне і, як потім виявилось, гарно нагострене.


О, то ось чому буфєтчіци так легко розрубували на базарі свинячі туші — вся таємниця крилась в добрій сокирі. Ха, так просто…


...останні деталі до свого компостера я докручував вже в сутінках. Ось так. Тепер має працювати. Я натис кнопку, заскреготів подрібнювач. У нижній контейнер повільно сповзала рожева маса. Гарно працює. Просто глянути любо. Та треба ще щось додати — піду на кухню, там ще одне відро з манкою стояло. Треба досипати, бо до завтра пропаде...

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 23:38: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал