Довгий Ліс

Звук далекого потягу пронизував нічну тишу, як голка м’яку тканину. Рівномірний, як клацання метроному, він заспокоював Родіона. Щоночі, коли валка проносилася коліями, Родік закривав очі і з насолодою уявляв, що це він в тому потязі їде звідси назавжди.

Мама притягнула його в Довгий Ліс після розлучення. Там було багато всякого – розподіл квартири, спроби матері влаштувати життя, карантинна криза, втрата роботи. Ніби і причин сердитися на маму не було, однак Родік не міг прийняти їх переїзд. Не те щоб мама не пояснювала, навпаки. Вона завіряла, що це тимчасово, поки вона все не владнає, розказувала, що вчитися в селищній школі буде легше, вчителі не такі вимогливі. А потім сказала твердо:

- Родік, ти не дитина, ти сам все чудово розумієш – це не від того, що у нас є багато варіантів. У нас, якщо чесно, немає варіантів.

Один варіант все ж у Родіка був. І він навіть спробував ним скористатися, сподівався, що батько щось вигадає, прилаштує його. Але той ховав очі і лише сказав:

- Слухайся матір.

Отак! Ніби сину три роки.

Довгий Ліс Родіон ненавидів усім своїм серцем, всією своєю душею, навіть печінкою. Це місто було потворне і вдень, і навіть увечері, коли сутінки і електричне світло, наче фільтр фоторедактора, загладжують недоліки, надають лоску. Довгий Ліс вдень ліз у очі обвітреними цегляними п’ятиповерхівками, розцяцькованими рекламними вивісками і строкатими назвами крамничок. А увечері Довгий Ліс відверто лякав кольоровими вікнами квартир на блідо-жовтих цегляних стінах, з яких сочилося слабке світло, бо вони видавалися червоточинами на пожухлому кістяку. Кожного разу, коли Родіон виходив на вулицю, йому видавалося, ніби містечко застигає, запобігливо очікуючи його схвалення, як великий, негарний пес.

Саме це відчуття застигнутого часу не полишало Родіка усі ці тижні, що він тут прожив. Наче це якийсь нудотний фільм, а він у ньому – другорядний персонаж, про якого забувсь режисер. Їх нова квартира запросто могла би слугувати декораціями. Килими, мережані серветки, що білими зефірками лежали чи не на кожній поверхні, вишиті подушечки, старі чорно-білі фото в рамках на стінах, дубові буфети з сервізами – все якесь бутафорське, неживе. Раніше квартира належала маминій далекій родичці, зараз же в ній жили вони з мамою, а ще Коля, неговіркий, насуплений дядько, теж якийсь родич.

Школа також не стала відрадою. В класі було лише шість учнів – четверо дівчат, двоє хлопців, бо довголісська молодь не бачила сенсу йти у десятий. Замість того або ж їхали вчитися у місто, або ж йшли працювати на хімзавод.

Ні з ким із хлопців у класі – ні з кремезним повнуватим Бодею, ні з високим худим Юрчиком – у Родіка не зав’язалася дружба. Просто він не бачив у тому сенсу. Не вірив, що Довгий Ліс – це надовго, а тому більше цікавився справами бувших однокласників, переписувався з ними, ніж намагався знайти спільну мову з новими.

Хлопці без проблем прийняли той факт, що Родіон не прагне заводити нових друзів. Їм двом і без Родікової компанії було нормально – на перервах бігали курити за будиночок-туалет, лише зрідка заводили розмову про якусь гру чи комп’ютерні прибамбаси.

Дівчата ж відстороненість новенького сприймали як виклик і все не полишали спроб потоваришувати. Найменше проблем доставляла Катя, доволі миловидна, але не красуня – вона зустрічалася з одинадцятикласником. Може вона просто не розцінювала Родіона, як потенційну здобич. За компанію з Катею мало уваги новенькому приділяла і її краща подружка, Віка – приємна русявка, напевне, з усіх дівчат класу вона була Родіону найбільш симпатичною. Дві ж інші – повненька рудокоса Людка і фарбована в агресивний чорний худа Мирослава, були надокучливими, як осінні мухи.

І от коли Родіон вже зайняв своє місце в колективі, розібрався у «фішках» характеру кожного однокласника, несподівано виявилося, що у їх класі є ще одна учениця.

Урок почався, клас шелестів підручниками, наспіх повторюючи задане додому, в надії, що вчитель викличе не його. І тут зайшла вона.

Дівчина була злегка дивна. Дуже проста, навіть у чому старомодна одіж – кремова блуза, шерстяний сірий светр, зелена спідниця за коліно. Темне волосся до плеч, закладене за вуха. Книги в еко-торбині не першої свіжості з рекламним лого.

- Можна? – голос учениці звучав тихо, але впевнено, ніби вона і так знала, що їй дозволять зайти.

Вчителька кивнула і знову взялася щось вивчати в журналі.

- Сссккк… - просичав Бодя услід незнайомці, коли та йшла між рядами.

Коли дівчина проходила повз його парту, Родік махнув долонею на знак привітання. У відповідь вона ледь помітно скривила губи в презирливій гримасі. В її погляді плескалася холодна лють, просто таки ненависть. Це було дивно, бо вони навіть не знайомі. Родік потис плечами і повернувся слухати урок.

Всі сорок п’ять хвилин відбувалося щось дивне. Учні раз по раз оберталися до прийшлої учениці, кидали їй на парту записки, беззвучно, одними губами шепотіли образи. Вчителька ж не робила жодного зауваження, спокійно вела урок, ніби не помічаючи цього.

Відповідаючи біля дошки, Родік міг спостерігати, не ризикуючи наразитися на ще один презирливий погляд. Дивна учениця дивилася у вікно, навіть не намагаючись робити вигляд, що їй цікавий урок. Її ж парту вкривало різне сміття. Тут було листя від класних вазонів, яке хтось спромігся непомітно відщипнути, і ковпачки від ручок, і просто паперове лахміття, сухий огризок від яблука. Родіон відверто не розумів, що зараз відбувається, сподівався, розібратися на перерві.

Після дзвоника, як тільки вчителька пішла, всі ученики зібралися навколо новенької. Ніхто навіть не думав збирати речі і переходити в інший клас, усі оточили колом останню парту.

- Ти взагалі уже, чи що? – сварливим тоном спитала Людка. – Щось поплутала? Якого фіга припхалася у десятий?

Дівчина втупила очі в парту, дивилася просто перед собою, не кліпаючи.

- Ей, ти! – Мирослава ногою штурхнула стілець.

Дівчина хитнулася, але не відвела погляд від парти.

- Народ, ви чого? – все ж не витримав Родіон. – Що взагалі діється?

До нього повернувся Бодя:

- Не лізь, новенький, - він войовниче скинув підборіддя. – Йди он на географію, ми тут без тебе розберемось.

На мить у Родіка навіть промайнула думка і справді не встрявати. Але бажання все з’ясувати було сильнішим.

- Так а в чому розбираєтесь? – він підійшов ближче до натовпу. – В чому суть питання?

- Слухай, - Бодя скривився і зробив крок назустріч. – Ну, не лізь, га? Це наша справа.

- Та просто поясни. І все.

Бодя на мить задумався, замість нього відповіла Людка:

- Ця мерзота не повинна була припиратися в десятий! У нас була умова!

- Ну так більше народу – рідше викликають, - пожартував Родік.

- Ти що, не розумієш?! – верескнула вона.

- Прикинь – не розумію, - він не втримався від шпильки.

Двері різко відчинилися, і до кабінету вбігло кілька учнів з молодшого класу. Вони застигли в порозі, витріщилися на зборище. Родік помітив, як Бодя знову розправив плечі, готуючись погнати їх геть. Але за спинами меншачків вже майоріли їх однокласники.

- Ну все, - це була Катя, - закінчили з цим, пішли на географію.

Всі розвернулися, кидаючи ненависні погляди на новеньку, пішли до місць і почали складати речі в рюкзаки.

На наступних уроках новеньку не помічали. Причому, не помічали її не лише учні, але і вчителі. Ніхто не викликав до дошки, не ставив питань, не цікавився, де вона пропадала чи не цілий навчальний місяць.

На великій перерві усі кудись зникли з класу. Родіон не був дурнем, здогадався, що просто таки зараз щось відбувається. Вийшов у шкільний двір, пройшовся затишними закутками – нічого. І тільки зграйка меншокласників, яка збуджено перемовлялася і стрімголов мчала до лісу, видала йому місце зібрання.

Її оточили колом, натовп вирував, чулися збуджені скрики, хтось вистрибував на спини інших глядачів, щоб побачити, що відбувається в колі. У Родіка було паскудне передчуття. Серце завмерло на мить, сіпнулося і забилося так гучно, що віддавало аж у вуха.

В колі стояла новенька, пригортаючи до себе хлопчину, на вигляд – клас четвертий, не старше. Тут таки були всі Родіонові однокласники. Катя і Віка стояли поодаль, Людка і Мирослава були на вістрі подій, поруч з Бодею.

Той же відвішував новенькій неслабкі такі потиличники, від яких вона подавалася вперед, наштовхуючись на малого. Натовп схвально гудів. У Родіка в грудях підіймалася хвиля пекучої люті.

Доки він пробирався через школярів, розштовхуючи живий мур, Людка висмикнула малого з рук дівчини.

- А хто тут у нас? Малий вовчара? – вона схопила долонею підборіддя дитини, впиваючись пальцями в щоки. Її грубі червоні пальці з темним сколупаним лаком видавалися павучими лапами на блідому лиці малого.

- Не чіпай! – крикнула дівчина, ступила до Людки, та Бодя схопив її у захват, затиснувши тонку шию згином ліктя.

Цього разу в її голосі Родіку вчулась якась емоція, однак він не міг розрізнити, що це було – розпач, страх чи гнів.

Малий же тим часом вирвався, відступив на крок, стис кулаки та робив гнівні випади, то у бік Людки, то у бік Боді. Дивно, але хлопчина не виказував страху, він дивився на старших з викликом, здавалося, ось-ось кинеться на когось.

- Гей, я тут, - Мирослава зайшла ззаду і дала малому копняка.

Він в ту ж мить розвернувся, зробив випад у бік Мирослави. А в той час Людка схопила його, звела лікті за спину.

- Що, мале щеня, покусаєш? – Мирослава ляскала малого по щоках. Вона хотіла дошкулити, образити, тож ляпаси були не сильні. – Ну, вкуси, вкуси… - примовляла вона.

Родіон стояв у натовпі навпроти малого. Він бачив, як він виривається, потрясаючи темним чубом, як скидує підборіддя, дивлячись Мирославі просто в лице. Він бачив його скривлений від люті рот, бачив, як здіймалися від напруги жили на шиї, бачив його розширені від адреналіну зіниці. І Родік бачив, як після чергового ляпаса, коли малий труснув головою, на його лиці, поверх дитячих рис, проступило щось звірине. Родіону видалося, що очі його блиснули жовтим, ніс розповзся, потовщився, нагадуючи лев’ячий профіль, а в його грудях заклекотав хижий, приглушений рик.

Певне, це чули і інші, бо натовп вибухнув вереском:

- Так! Іще йому вріж! Вовчара!

- Нііііі! – це новенька вигнулася в руках Боді під якимось неймовірним кутом, а потім ногами штовхнула Людку в спину.

Вона полетіла сторч, падаючи на малого, але той на диво швидко підвівся. До нього кинулась Мирослава. І в той момент, від того крику, Родіон ніби опритомнів, бо до цього стояв, наче вкопаний, не в змозі повірити, що цей треш відбувається насправді.

- Ви тут всі подуріли?! – Родік ступив у коло. – Пусти, бляха, її! – відштовхнув Бодю від дівчини. Наштовхнувшись на його металевий погляд, зрозумів, що точно перегнув з геройством. Що він сам їм усім зробить? – Взагалі розумієте, що за це світить? – на ходу орієнтувався Родіон, в надії якось урезонити однокласників. – Чи у вашій глухомані не в курсі, що в школі діє закон про булінг? А ви вже не діти, вас притягти можуть, як дорослих.

- А ми не в школі, - сухо проказав Юрчик.

- І пофіг! – Родік повернувся до нього. Його не полишало відчуття нереальності подій. – Це вже повний треш, те, що ви влаштували. І малий тут при чому?

- Це її молодшенький, - процідив крізь зуби Бодя.

- Ви психи, справді.

Поки Родіон говорив, дівчина позбирала розкидані речі, взяла малого за плече і спробувала протиснутися повз лінію кола. Та її не пускали, виштовхуючи назад. Родік кинувся їй на поміч.

- Та випустіть її! – він штрикнув кулаком це місиво з тіл, хтось зойкнув, і коло розімкнулося. – Пішли, - взяв дівчину за лікоть, бажаючи провести через натовп.

- Руки! – гаркнула вона у відповідь, високо підіймаючи лікоть, аби скинути з себе його пальці.

І в ту саму мить на якусь наносекунду на її лиці проступив той же самий хижий вираз, як і у її брата. Від несподіванки Родіон позадкував. Це тривало лише мить, а потім знов перед ним були її темні очі з неймовірно розширеними зіницями.

Вони бігли підтюпцем у глиб лісу, дівчина міцно тримала руку брата і тягнула за собою. Той же обертався та люто дивився на своїх кривдників.

- Вовча дівка! Сучка! Повзіть назад в болото, виродки! – лунало їм вслід.

- А ти сміливий, як я подивлюся, - Юра ступив вперед, з викликом дивився Родіку у вічі.

Той же пригадував, коли бився востаннє, зважуючи, чи зможе дати відсіч цій компашці.

- Так, все, виставу закінчено! – Мирослава махала руками на дітлахів, що стояли навколо, наче на нерозторопних курей. – Геть пішли звідси, поки самим не дісталося.

Однокласники ж підходили ближче, ставали в лінію перед Родіоном.

- Ану, геть, я сказав! – гаркнув Бодя на тих, хто все ще з цікавістю спостерігав за ними. – Дзвоник вже був, пішли на уроки, - він деякий час мовчав, поглядом проводжаючи глядачів.

- Люди, я і справді не в курсі, що тут у вас сталося, але те, що тут тільки-но відбувалося – це повна діч. Влаштувати розборки перед всіма – це не дуже мудро, - Родік вирішив хоча б якось загладити конфлікт.

- То це ти нас так рятував, а не ту, - Юрчик хитнув головою в той бік, куди пішла дівчина.

- Нікого я не збирався рятувати. Але комусь варто було припинити це родео, - відказав Родіон.

Юрчик пік його поглядом, презирливо примруживши око.

- Ну, якщо чесно, то я Родіона розумію, - Людка подивилася йому просто у очі, облизнула губи. – Він не в курсах, тому ясно, що виглядало це не дуже для нього.

- Ну так, - підтримала її Катя. – Ніби ми знущаємося.

- То хто все розкаже? – Мирослава обвела очима присутніх.

- Коротше, так – була умова з цією, - Бодя теж кивком голови показав у бік лісу, - що ми її не чіпаємо до кінця минулого року, а натомість вона не приходить у десятий. Але, як ти бачиш, слова вона не дотримала. Тому має отримати за цей рік, та ще й за минулий. Щоб знала, що нами крутити не вийде.

Це пояснення взагалі нічого не пояснювало. Але обурюватися вголос Родіон не поспішав – це зграя, яка тільки і чекає на жертву. А займати місце дівчини з лісу він не жадав.

Треба було повертатися на урок, тому подальші пояснення давалися на ходу, при тому однокласники перебивали один одного, вставляючи якісь ремарки. Голова Родіона йшла обертом. Бо те, що вони усі разом наплели про новеньку, не лізло ні в які ворота. Повна маячня.

Добре, що вчитель загнав їх у клас, почав урок. Це врятувало Родіка від необхідності якось реагувати на цей абсурд. Він розумів, що це просто цькування дівчини, і він зараз мав обрати якусь сторону. Або осудити і, можливо, стати жертвою номер два, або ж підтримати і влитися в ряди погоничів. Вибір без вибору.

Звісно, Родік не брав до уваги всі «аргументи» однокласників. Це лише спроба виправдатися. До того ж дуже незграбна. Як можна повірити у те, що Лілина мати – так звали однокласницю – відьма? Його просто нудило від цих сміхотворних звинувачень.

Відьма – аякже. Лише тому, що не місцева, ніхто не знає її біографію, отож, можна вигадувати. Якась там баба, виринувши з маразму, згадала, що була колись в її селі відьма, яка людям шкодила і дітей від вовків приводила. І в Лілиній матері впізнала її. А потім і інші долучилися, розповідаючи, як Лілина мати ворожила на хвороби комусь, насилала зуроки, а ще нібито отруїла все місто, підсипавши зілля у хліб, бо працювала в пекарні. І наче то після того зілля тато Людчин почав пити і потім повісився. Уявити важко, яка схиблена логіка може поєднати ці події!

Що розумів Родік напевне, то це те, що через забобони однокласники отруїли життя Лілі, а мешканці міста тримають в лісі у заручниках цілу родину. Бо жінка мусила виселитися геть на околицю, роботу змогла знайти лише за п’ять кілометрів на заправці, де не такі забобонні власники, а її діти ходять до школи лише визначену кількість днів, аби їх не забрали соцслужби. Та ніяка відьма не порівняється у жорстокості з Довгим Лісом! А однокласники ще і образилися на нього, бо він не бажав розуміти їх, визнати їх право цькувати.

Та це були ще не всі сюрпризи на сьогодні.

Увечері за столом Коля сказав:

- Я завтра в нічну, то ви тут, якщо що, маєте самі справитися, - він витримав паузу. – Ну, якщо сирена буде.

Мама скептично всміхнулася:

- Коль, а що, і справді вмикають? Я гадала, що це просто формальність, коли проходила на заводі інструктаж.

- Так. І треба робити так, як сказано – якщо почалося, все кидати і йти до ванної.

- Та ну? – мама здивовано вигнула брови. – І що, це дійсно виконують?

- Виконують. І навіть призначені бригади контролю. Якщо виявлять, що проігнорували, буде штраф.

- Нічого собі!

- Альо, ви про що взагалі? – Родіон відчував себе невидимим.

- Родік, ти ж знаєш, що тут завод хімпрепаратів? Так от, якщо вмикається сирена, значить, витік на виробництві, усі мешканці містечка мають зачинитися у ванній, заткати щілини шматтям і чекати, доки не вимкнеться сирена, або не дадуть інші вказівки із гучномовця. Періодично проводять учіння, щоб населення знало, що і як робити при надзвичайній ситуації.

- Боже, яка тупня! – Родіон вже не стримувався, краєм ока помічаючи, як змінюється в обличчі мама. – Як нас врятують зачинені двері ванної?

- Тут будинки так будували, - подав голос Коля. – У ванній спеціальна вентиляція, на будинках фільтри.

- І часто таке стається? Коли треба сидіти у ванній? – Родіона дратувала така перспектива.

- Ні, не дуже, - Коля задумався. – Там у мене за тумбою стоїть питна вода. Щоб знали.

Сирена завила десь об одинадцятій. Звук був таким протяжно-в’їдливим, що аж зуби нили. Мама схопила плед з дивану, свої окуляри, скомандувала бігти до ванної. Тільки мама встигла прилаштувати скручену джгутом ковдру під двері ванної, як вимкнулось світло.

За іронією, Родік забувся телефон у кімнаті, якраз поставив його на зарядку, тож вони опинилися в повній темряві.

Спочатку у планах не було зручно влаштовуватися, однак вони вже втомилися стояти, а сирена все волала.

- Може, сядемо на підлогу? - мама нагнулася та почала шурхотіти чимось. - Ось, я ковдру простелила.

- А двері? Не боїшся отруйних газів?

- Та… - було чути, що мама всміхнулася. – Щілину я заткала рушником. Але це все дурні забавки, традиція, як ялинку наряджати. Сідай, - вона смикнула Родіка за руку.

Той опустився на ковдру, вони посіли, обпершись спинами на ванну.

- Вважаєш, що ця сирена – лише забавки?

- Впевнена, - мама якусь мить помовчала, ніби сумніваючись, чи варто таке йому говорити. – Цей завод на ладан дише, навряд чи тут виробляють щось серйозне, що має небезпечні для людей сполуки.

- Мам, - Родік не знав, як вона поставиться до такої ідеї. – Мам, я сходжу за телефоном? – і, перш, ніж вона могла заперечити, випалив: - Я туди і назад, я знаю, де він лежить, тому швидко.

- Ну, Родік… - мама стривожилася. – Та потерпи ще трошки, вже скільки сидимо, має скоро скінчитись…

- Мам, ну ти ж сама казала – це повна дурня. Я швидко зганяю за телефоном, веселіше нам тут буде сидіти. Це все бутафорія. Але я тебе слухаюсь, і ховаюся у ванній, - Родіон шкірою відчував, що мама вагається, тому заканючив: - Ну мам, ну сама послухай – голосів сусідів не чути, певне, теж вже в квартирі своїми справами займаються. Мам, ну не бійся ти.

- Тільки швидко, одна ногу тут, інша… - пошепки погодилася мама, так, ніби хтось дійсно міг їх почути.

Родік був не дуже-то обережним. Це ж скільки людей треба, аби прослідкувати за всіма квартирами? Малоймовірно, що його хтось помітить.

Він підійшов до вікна, відігнув штору, відключив зарядку. І вже в останню мить, коли зрушена штора ставала на місце, Родік на мить у шпарину побачив вулицю. Там хтось був. Якась темна фігура на фоні стіни сусіднього будинку. Родіон пригнувся дуже і дуже обережно поповз до ванної.

- Родік! – пошепки прошипіла мама. – Де ти був? Обіцяв швидко, сам же подівся десь…

Мамин голос розвіяв тугий клубок тривоги, що згорнувся у нього в грудях там, в темряві кімнати. Чи встигли його побачити? Він заспокоював себе, що то випадковість. Та згадуючи деталі Родіон лише переконувався в тому, що та темна фігура не просто стояла, вона оглядала вікна їхнього будинку. Так, його могли помітити. Від цих думок Родіону кололо в долоні від тривоги.

Ця ситуація не відпускала Родіка, тому він обережно завів розмову з однокласниками про сирени.

- Люди, коліться – ви що, дійсно закупорюєтесь у ванній щоразу? І ніхто ні разу не забив на це? – вдавано пожартував Родіон, намагаючись дізнатися те, що так його гризло.

- Ти що, придурок? – крізь зуби процідила Людка. – Сказано ж – може бути витік. Хто хоче перевіряти на власній шкірі?

Виявилось, що, хоч завод зараз працює майже на холостих, стару сировину ніхто не став вивозити, її законсервували тут, у сховищах. Минуло стільки років, ці сховки вже у ненадійному стані, тому система сповіщення – це не жарти.

І бригади спостереження – теж не жарти.

- Балакають, що бригади виходять саме при реальному ЧП, щоб таких довбнів, як ти, - Юрчик не без задоволення підкресли це, - запхнути у безпечне місце. Доки ще є що запихати. Звісно, у хімзахисті.

І тут у Родіка в голові ніби щось клацнуло, якийсь перемикач, і він ясно побачив картинку-фото з пам’яті. Та постать, що дивилася у вікно, вона була якась неправильна, викривлена. Точно! Та людина була у костюмі хімзахисту! Тоді, виходить, витік реальний! І він міг надихатися якоїсь гидоти! Це був ще один привід ненавидіти Довгий Ліс відчайдушніше.

Вдома Родіка зустрів Коля, просто у коридорі.

- Ти нащо вийшов із ванної?

Родіон сторопів, але лише на мить:

- То це ти був? Там, під вікнами?

- Я знав, що ти не послухаєшся. Але це перше і востаннє, - Коля ступив крок, навис над хлопцем, від чого той сам собі здався якоюсь комашкою. – Чув? Перше і востаннє, - металево відчеканив він. А потім повернувся і пішов на кухню. - Даремно ви приїхали, - кинув наостанок. - Тут все не так просто. Це вам не курорти якісь.

Так, Довгий Ліс не був курортом. Тут все застигло в осінньому багні остаточно і безповоротно, здавалося, це було місце без часу. Родік так і не звик до тутешнього антуражу, щоб хоч якось розважитись, ходив у ліс, фотографував, спостерігав, як осінь поволі обгризає дерева, наче великі кістки, позбавляючи їх листя.

- Бачила твої фотки в інсті, гарні.

Родік ледве не випустив фотик з рук. Ліля стояла, прихилившись до дерева.

- Нахіба так лякати? – перевів подих. – Давно тут стоїш?

- Ні. Не думай, випадково на тебе набрела, просто йшла від заправки.

- То ти на мене підписалася в інсті? А от зараз вдаєш, що зовсім не слідкуєш за мною? – йому здалося, що жарт трохи знизить напруження ситуації.

Та Ліля вмить почервоніла, як рак, відліпилася від дерева і рушила геть.

- Та я жартую! – крикнув Родіон їй в слід. – Чого ти?

Ліля і не думала зупинятися, вона майже зникла між кущів, із рідким золотим листям на гілках. Наздоганяти її він не збирався.

Наступного разу вони зустрілися на тому ж місці. Там була ледь помітна стежка, певне, Ліля часто ходила нею до матері на роботу.

- Ти в школу найближчим часом не збираєшся? – обережно зачепив Родік цю тему.

- Ні, - в її голосі не було ніяких емоцій.

- А чому і справді пішла у десятий? Ти ж майже не ходиш, програму не вчиш?

- Через Любчика. Щоб за ним приглядіти, - вона зітхнула якось так ніжно, - він ще малий, зовсім не тямить…а ці його провокують.

Вони зустрічалися в лісі, доки той не скинув геть усе листя. Тепер стояв чорний і оголений, видавався хижим, наїжаченим, холодним. Серед темних стовбурів добре виділялася Лілина куртка кольору оливи, тому їй важче було застати Родіона зненацька.

Це була дивна дружба – вони мало розмовляли, бо спільних тем було не багато. Ні вона, ні Родіон не хотіли говорити про батьків, про школу говорити не було сенсу, тож більше просто мовчали.

- Вам не страшно жити на околиці? – якось спитав Родіон те, про що думав напередодні, сидячи у зачиненій ванній і слухаючи завивання сирени. – Там не чути сигналу сповіщення, а що, як витік хімікатів, а ви не готові?

Ліля повела плечем.

- Навряд чи до нас дістане. Та і мама завжди знає про сирену…

Вона сказала це якось нехотя, тому він не став розпитувати. Хоча, про сирену Родік теж знав наперед. Коли Коля йшов у нічну, завжди вмикалася сирена. Певне, у Лілиної матері теж був такий «індикатор».

Коли Ліля знову прийшла у клас, Родіон почувався ніяково, сидів, як на голках, очікуючи якусь підлість від класу в її бік. На диво все було спокійно, клас Лілю ігнорував. Вона прийшла ще пару днів, а потім знову зникла. Однак після того відносини з однокласниками стали геть поганими. Родіка або ігнорували, або ж зло підколювали, робили пакості, підкидали сміття на парту. Зграя обрала нову жертву.

Спочатку Родіон думав, що це через його розмови з Лілею. Однак Людка, яка все ще інколи виказувала йому знаки уваги, розповіла, що це через матір. Як виявилося, він не один намагався якось урезонити місцевих, що ця ситуація з цькуванням – не нормальна. Мама у цьому пішла куди далі. Вона показово спілкувалася з Лілиною матір’ю, допомагала їй, навіть запрошувала у кафе. Це не подобалося місцевим. Людка так і сказала – мамі варто постерегтися.

Родіон хвилювався. Якщо однокласники проявили таку жорстокість до Лілі, то що чекати від фанатичних дорослих? Щоб якось зорієнтуватися в ситуації, він спробував розговорити Колю.

- То це не від тебе несло лісом? А від матері твоєї? А я гадав, що вона розумна жінка, - його відповідь ошелешила.

- Ясно, - розчаровано протягнув Родік. – Значить, допомоги від тебе не буде.

- Краща тобі допомога від мене – це порада триматись якнайдалі від лісовички і її виводка. Чув?

- Бо що? Перетворить мене на жабу? – не втримався Родіон від шпильки.

Коля лише гнівно зиркнув нього з-під брів.

- Хочеш, покажу тобі одну класну місцину? – в Лілиних очах стрибали бісики.

Вони зустрілися у вогкому лісі, що дихав холодною сирістю, наче мрець. Родіон марно намагався зібрати композицію із настовбурчених гілок і сірого неба.

- Ти зробиш круті фотки, - спокушала вона далі. – Хочеш?

- Ну, і що за місцина?

- Тільки поклянися, що ніколи нікому не скажеш. Нікому.

- То про неї місцеві не знають? – це вже було цікаво.

- Може, і знають, та точно не ходять туди. Але мама заборонила там лазити, слизьке каміння, небезпечно. Якщо взнає, що я не послухалась, отримаю.

- Ну, ок, пішли.

Місце і справді було цікаве. Камінний колодязь, метрів з десять униз, з відвісними стінами, вкритими зеленим мохом і червонуватим лишайником. Монументальне, мальовниче місце. Але і небезпечне.

- Ліль, ну як тут знімати? – запитав Родіон – Це якби знизу…але спускатися по камінні…

- Злякався? – було видно, що Ліля навмисне його підбурює.

- Ні, але…

- Та жартую! Я знаю вхід, пішли.

Внизу було темно, світло згори не досягало дна, всотувалося м’якими, ніби оксамитовими стінами колодязя.

- Шкода, - зітхнула Ліля. – Даремно прийшли.

- Та нічого, - Родік все ще дивився угору, на світлу пляму неба.

Він хотів якось збадьорити дівчину, розвеселити, театрально махнувши рукою. Але не розрахував, і його долоня вдарилася в долоню Лілі. Їх пальці на мить сплуталися, Родік відчув тепло її шкіри, вже навмисне взяв її руку в свою і подивився на Лілю. Він впіймав її погляд, тут у напівтемряві сирої вертикальної печери її очі зблиснули жовтим, на лиці промайнула звірина маска, а губи викривилися в презирливій посмішці. Наче в перший день їх зустрічі.

Родіка ніби струмом кинуло, він випустив руку, відступив від Лілі.

- Нащо…що ти… - в її голосі було стільки розпачу, що Родіка вкололо у саме серце.

А потім Ліля розвернулася і побігла геть. Наздоганяти її сенсу не було.

Додому Родіон прийшов вже затемна. Квартира порожня, щоправда це тільки його потішило. Він був сповнений сорому і ніяковості, карався через те, що так вийшло з Лілею. І чого тільки поліз?

Родіон не встиг навіть передягнутися, як заволала сирена. Треба йти у ванну, ховатися. Але як же мама? Він набрав її номер – не відповідає. Сирена завивала, била по і так натягнутих нервах.

Мама не на роботі, у неї сьогодні вихідний! Де ж вона? Що робити? Якщо це справжній витік? Родіон не вигадав нічого кращого, як подзвонити Колі. Але і його телефон не відповідав.

Що-робити-що-робити-що-робити? Всидіти на місці Родік не міг. Він спочатку зачинився у ванній, слухав, як натужно реве сирена, вмовляючи себе, що ось зараз мама зайде в квартиру. Та тривога розливалася у венах сірчаною кислотою, роз’їдаючи його зсередини. І мами не було.

Він рішуче вийшов з ванни і попрямував до вікна. Нікого. А Родіон так сподівався, що Коля знову буде внизу. Якщо його немає, то, можливо, все не так серйозно?

- Чого ти тут? - Родік аж підскочив від звуку Коліного голосу.

- Коля, мами немає! Не знаю, де вона.

На Колі не було ніякого хімзахисту, у Родіка відлягло від серця – значить, не так все серйозно.

- Дивно, - неемоційно, як і завжди, вимовив Коля. – Коли я йшов, вона була вдома. А ти телефонував до неї?

- Не відповідає.

- Не відповідає… - повторив Коля. А потім додав розпачливо: - Догралася…

Серце у Родіка пропустило удар. Коля щось знає! Він знає, що мама у небезпеці.

- Де вона?! – Родіон стис кулаки. – Кажи, де вона, що з нею?

- Певне, у відьми.

- Ти здурів, знову ці байки? – Родік не був налаштований на жартики.

- Послухай-но! – за мить його лице опинилося напроти Родіонового. – Слухай уважно! Тут у місті дещо назріває, вже давно. Одна необережність, і воно розкриється, як величезний нарив, і тоді нікому не буде добра.

- Мама моя до чого? – Родік намагався тримати лице, однак липкий страх холодив нутро.

- Вона даремно полізла… - Коля відступив. Зробив декілька кроків до дверей, а потім сказав: - Сиди тут! Хоч ти не плутайся під ногами.

- Я з тобою! – буркнув Родік і теж ступив до дверей.

- Ану, стій! – Колін голос перетворився у рик, звіриний, горловий.

Родіон відсахнувся.

- Та що з вами усіма в цьому довбаному місті? Кажи, де мама! Я все одно знайду її! – він кричав, навіть був готовий накинутися зараз на Колю, і байдуже, що той сильніший.

Коля зітхнув.

- Слухай, знаю, що ти не віриш у відьом і все таке. Але це реальність – те стерво хоче відомститись. Я не певен, але схоже на те, що вона забрала твою маму. Вона її жертва серця.

- Жертва серця? – Родіон не знав, як йому реагувати.

- Так. Це потужніший сплеск енергії, більший, ніж просто жертва. Бо відьма вбиває ту людину, яка прикипіла до неї серцем.

- Гадаєш, це мама?

- Гадаю. Вона з нею подружилася, відкрила їй серце.

Родіон відчував, як похолоділо в животі.

- Коля…це все так звучить, ну як маячня…

- У мене немає часу тебе переконувати. Треба спробувати врятувати твою матір. Якщо пощастить…

- Якщо пощастить?! – гнівно перепитав Родік. – Що це значить?

- Ніхто не знає, де вони. А час спливає.

- То, може виклич поліцію до дому відьми? Може, мама там?

- Ні, - Коля поблажливо усміхнувся. – Сьогодні підходяще небо, відьма буде в особливому місці, там, де зійдуться правильні зірки.

- І де це? – Родіон не вірив, що веде зараз цей дивний діалог.

- Хто ж знає, крім відьми? А у неї не спитаєш.

Ця думка виринула раптово, Родік спочатку вхопився за неї, а потім подумав, що дуже вже це притягнуто за вуха.

- Слухай, - почав він обережно. – А якщо мені недавно Ліля показувала одну місцину…це може бути воно?

- Де це місце? – Коля напружився.

- Я не знаю як описати. Ну це такий камінний колодязь, що йде униз, правильної, круглої форми.

- Ти точно його бачив? Бо я знаю ліс, як свою долоню, ніколи не зустрічав це місце.

- Бачив. Можу провести, там є потаємний вхід, униз, до дна, мені Ліля показала.

Коля не хотів його брати з собою, та іншого виходу не було. Родік наче дивився на все це через скло, мов фільм на екрані, настільки усе виглядало нереально.

Вони з Колею продиралися лісом. Поночі зробити це було не так вже і просто, кущі ніби виростали під ногами, дерли лице гілками, чіпляли за одяг. Ліхтарі давали зовсім мало світла, промінь ніби тонув у темряві, ніби хтось невидимий обрізував пучок світла по колу.

- А що вона хоче? – спитав Родік. – Відьма. Що їй треба?

Говорити на ходу було не дуже зручно, але мовчанка просто виїдала кишки.

- Зла хоче, - просторово відповів Коля.

- Тобто? Ти сказав, що жертва – сплеск енергії. Нащо вона їй?

- Дуже важко пояснювати. Якщо коротко – це місто тут не просто так. Це така собі застава. Ми відганяємо відьом від зламу. Зараз він закритий, і так і має лишитися, а інакше…

- Буде кінець світу? – спрогнозував Родік банальну кіношну розв’язку.

- Можливо, - задумливо відказав Коля. – Але не відразу. Спочатку буде просто багато зла.

Родіон продирався хащами, і ніяк не міг зрозуміти, чи вірить у це. Ніби вірить, бо зараз бреде по нічному лісі в надії відшукати маму. Але, якщо бути відвертим – не до кінця. Це більше походило на якийсь розіграш, ніж на правду. Однак Коля, дорослий чоловік, зовсім не схожий на пранкера.

- А діти відьмині, - згадав Родік про Лілю. – Що з ними? Вони дивні.

- То не її діти.

- Як це? – Родіону стало не по собі. – А чиї?

- Так то і не діти, нявкуни. Такі духи, що вселяються в людей, - Коля замовк на мить. – Але не в живих людей. Ті відьмині діти вже не живі.

Родік навіть не знав, що й сказати. Не живі? Як це? Адже він ясно відчував тепло Ліліної долоні. Але спитати не встиг, вони вже прийшли до колодязя.

- Ось, - він посвітив у глибоку темряву, було моторошно дивитися, як світло ліхтаря слабне внизу, відрізане пітьмою, не досягнувши дна.

- Добре, - сухо сказав Коля. А потім підвів лице до неба і гукнув.

Це був гортанний, короткий звук, що покотився лісом. За мить з лісу долинула відповідь.

- Тебе зараз відведуть додому, тут тобі робити нічого.

- Що? – Родік вже готовий був протестувати, але онімів, як побачив, хто вийшов до них з лісу.

Це був Бодя. Однокласник насупився, побачивши Родіона, але не встиг нічого сказати, бо заговорив Коля:

- Виведи з лісу, проведи до дому.

Бодя лише кивнув на знак згоди, невдоволено глянув на Родіка:

- Ну, пішли?

- Та нікуди я не піду!

- Я сказав геть! – в голосі Колі знову проступив лев’ячий рик. – Будеш тут заважати, ризикуєш мамою!

Декілька разів, доки вони продиралися лісом, Родік думав спитати Бодю, що тут до чого, та все не міг наважитись. І ось тільки він розкрив рота, як в світлі ліхтаря промайнула якась тінь. Бодя зупинився, випростав руку перед Родіком, закликаючи і того стати. Вони світили ліхтарями навкруг, та нічого, крім кущів, не було. А потім у Родіка збили з ніг.

Опам’ятався він на землі, ліхтар лежав збоку, освітлюючи коріння сосни і частину стовбуру. Тільки Родік відплювався від глиці, як у світло, наче на сцену ступила істота.

Жовті кошачі очі, ікла, однак людська фігура. Лише рухалася вона по-тваринному плавно і різко, та шипіла, як дика рись. Навіть важко сказати, за якою ознакою, але Родік впізнав у істоті Любчика, Лілиного брата. Він ступав граційно, пригинаючись до землі, відставивши назад руки з загнутими нігтями.

Крик болю розірвав тишу, як гнилу ганчірку. Крик, який лиш віддалено нагадував людський, а потім переходив у низький звук, що скидався на рикання лева. Родік сіпнувся, повернувся до джерела звуку і забувся дихати. У відсвітах ліхтаря він бачив, як Бодя дер в клапті на собі сорочку темними, вкритими шерстю руками. Він хитав головою, ревів вигинався. Його риси фантастичним чином змінювалися, симпатичне обличчя витягувалося, губи потовщувались, очі провалювалися глибше. Бодя ставав подібним до горили, з довгими руками, широченним торсом, лише ноги не такі куці. Інколи такими зображають єті – волохата людиноподібна істота.

А потім ця істота, що мить тому була Бодею, підняла вгору дві важкі руки і вдарила об землю. Родіон відчув, як сколихнувся ґрунт, бачив, як поточився Любчик, ширше розставляючи руки, аби встояти на ногах. А потім чорна брила плоті рвонула вперед, лише промайнули білі ікла-кинджали.

Вони сплелися в клубок, тільки навсібіч летіла глиця, чорна шерсть і краплини крові. Родік спостерігав, втиснувшись в найближче дерево. Якби він зараз потрапив у цей вир, його точно б зламали, як трісочку.

- Тікаймо… - почулося над вухом. – Давай, пішли… - Це була Ліля. Вона виглядала нормально, не як її брат. - Я знаю, де вона тримає твою маму…

Родіон біг за нею по темряві, обличчям ловлячи пружні удари гілок. Ліля міцно тримала руку, задавала напрям. З острахом Родік подумав, що знайти дорогу назад він навряд чи зможе.

- Стій! Родік! – голос був знайомий, але впізнати важко.

Родіон озирнувся, темно, хоч в око стрель. Він зупинився, Ліля теж стала.

- Чого ти? – прошепотіла вона. – Пішли.

Людка вигулькнула із-за стовбурів. Вона неслася вперед велетенськими кроками, розстібаючи на ходу сорочку. Та повисла на гілці, як прапор. Людка вже випростала руку, аби схопити Родіона за рукав, як її збила з ніг стрімка постать.

Це була жінка, худа, як Ліля, Родік бачив, як здіймалося її чорне волосся, коли вона заносила розчепірену п’ятірню і опускала на Людчине горло. Скоро рука стала червона.

- Ну що ти…тікаймо… - жалісливо тягнула Ліля.

Родіон же був не в силах ворухнутися, спостерігав, як над жінкою виростає темна людиноподібна фігура.

Бодя і відьма рвали один одного, пронизливо верещала жінка, по-лев’ячому рикав єті, Родіон же не міг відвести погляду від Людки. Вона лежала на землі в одній лише майці, дрібно тремтіла, інколи здригаючись. В її горлі волого булькало, у повітрі пахло залізом. Він рвонув до неї, ззаду почулося розпачливе:

- Ні! Куди ти…

Людка схопила його долоню вологими руками, стисла так міцно, наче хотіла зламати.

- Ммм…ммм… - намагалася щось сказати.

Однак кров вихлюпувалася з горла, бризкала Родіку на коліна, просякаючи джинси липким теплом.

- Лююююююдаааа… - Бодя впав на коліна поряд.

Він нахилився над нею, наче хотів обійняти. Родік відсунувся, аби не заважати. Поряд лежала розтерзана відьма, наче зламана лялька. Лілі вже не було.

Скоро Людка затихла, Бодя востаннє обійняв її, притис до свого подертого, скривавленого торсу і зойкнув так страшно, що у Родіка в грудях все вимерзло від відчаю. Померла…

- Не встигла перекинутися… - у темряву сказав Бодя. Потім обернувся до Родіка. – Ти, пішли, давай.

- Хто ви? – натомість спитав він.

- Чугайці, - неемоційно відказав Бодя.

Він не налаштований був на розмови, і Родік це розумів. Мовчки йшов за однокласником, міркуючи, що це може означати – чугайці.

- Ми ніби як охоронці лісу, маємо людей захищати. Від нявкунів, наприклад. Від всякого зла, - наче прочитав його думки Бодя.

- То відьма мертва?

- Так. І її малий теж.

Вони з Бодею прийшли знов до колодязя. Він став, підняв лице до неба і по-своєму гукнув.

- Чекаймо, - Бодя сів на камінь.

- Слухай, - Родік згадав дещо. – Ці хіматаки, сирена – це ж все не по-справжньому?

- Ні, - в голосі Боді чулася втома.

- А що тоді?

- Це пересторога нашим, що в лісі щось нечисто. Ну і щоб люди сиділи по домах.

На звук вони повернулися одночасно – щось неслося на них із лісу. Бодя спробував встати, та це було марним. Із темряви на Родіона плигнула Ліля, обняла міцно за шию і вони вдвох полетіли у темну роззявлену пащу колодязя.

Перше, що відчув Родік, був біль. Він навалювався тяжкістю на кінцівки, на нутрощі, пульсував у скронях спалахами. Над ним стояв Коля. Родік бачив, що той щось проказує, говорить до нього, та чув його лише уривками:

- …був жертвою серця…пізно зрозумів, що це ти…помилився…думали, що то жінка…прикидалася дівчинкою…ти жертва серця…вона тобі навмисне показала місце…не можеш померти, інакше…

- «Буде – кінець світу», - Родіон подумки всміхнувся цій думці.

Потім болю було ще більше, від яскравої неонової пульсації в усьому тілі Родік стискав кулаки, відчуваючи між пальцями жорстку довгу шерсть. Зорі ж над ним розкачувалися і пливли за голову. А потім він відчував лише вітер, прохолодний, поблажливий, навіть ніжний. І затхлий запах прілої хвої. Згори шуміли сосни, тривожно і жалібно. Коля знову щось кричав, тяжкі руки лягли Родіону на груди, штовхаючи його в землю.

– Один-два-три… - рахував Бодя.

Шум сосон заступив усе, наростав, пульсував і раптом змінився на інший звук, знайомий, заспокійливий. Звук далекого потягу рівномірний, як клацання метроному. Родік закрив очі. Він мчав в тому потязі звідси назавжди.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 22:47: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Фіналіст • Фінал
16/12/20 22:27: 2 місце • Фінал

Коментарі 82

Ароматний Збочинець
З коментарями до творів в мене щось не клеється, але вам я округлю їх до 50. Лише два моменти. Колодязь та вхід до нього - мені не вистачило кілька слів описання архітектури споруди, молоді люди опиняються на самому дні наче телепортом. Я так розумію фігурує таємний підземний тунель, але читачу доведеться додумувати його самотужки. Друге - це сам ГГ, занадто вже він сильно виступає жертвою зовнішніх обставин, його всі таскають за руки, скажи іди сюди і він піде. Дамаю, треба пустити більше тестостерона для хлопця в кров. Родік проявляє ініціативу всьго двічі, коли заступається за дівчину і коли виходить по зарядку під час сирени, при цьому сильно тушуючись. Це навіть не критика авторе, це так, просто роздуми. Думаю ви точно будете в фіналі.
Безрукий Джек Ароматний Збочинець
Дякую за люб'язність) І спасибі, що поділилися думкою.
Хворий Тарантул Ароматний Збочинець
Класно про тунель до дна колодязя підмітили. Я не писав в коменті, бо думав, що це тільки в мене фантазія барахлить.
Ароматний Збочинець Хворий Тарантул
Безрукий Джек:
– Х*й вам, а не тунель!!!
Хворий Тарантул Ароматний Збочинець
Правильно. Самі щоб фантазували.
Безрукий Джек Хворий Тарантул
Панове, у вас дуже нестримна фантазія)))) Тут пан Збочинець був правий у тому, що автор дуже спростив опис колодязя і цим не дав повної картини локації. Але ніяких таємних тунелей там не передбачалося. Цей утвір - щось на кшталт карстового колодязя у невеликій горі, що проходить від верхівки до підніжжя, і от біля підніжжя є вхід - така собі ущелина, що веде до дна колодязя. Усе простіше, ніж ви уявили.
Слабохарактерний Рейнджер
Матінка рідна) Та це ж "Сутінки" - на укр. манер! Нахіба ні???)) Тут тобі і перевертні нявки-нявкуни-охоронці, як вовкулаки у тому фільмі, тут тобі і захоплювачі сердець, як в тому фільмі вампіри-поганці. Це я зараз вам не в претензію на рахунок плагіату кажу) а так - по доброму.
Твір не такий страшнуватий, як про "укл-укл-укл", але чомусь здаєтья, щоб більш сподобається старшокласничкам)

Гарні моменти для мене:
-классно-классні ненав'язливі описи, читається на одному диханні, майстерність автора писати так якось наче і просто і без якогось вийожування та словесних вишуканностей, що лише на користь тексту.
-те що, думаєш, що спочатку було жалко цю новеньку, а потом вона виявилась злом ще тим - нестандартні повороти, саме те для старших класів)

Негарні моменти для мене:
- в деяких моментах відчуття ніби ви цей твір нашвидкоруч переробили з якогось більшого, де все є більш повільно і якось до ладу, а цей - типу зробили з уривків і частин. Не знаю, може це я видумую, але чомусь якось так.
- ще не сподобалися як події мінялися, а речення ні фіга один від одного якось не відокремлювалися: ні словами, ні символами, нічим.
Типу так виглядало:
Двері закрилися вночі. Він почав спати на уроці вдень. Через місяць прийшла мати.
Ну тобто, вже дія геть в іншому місці і просторі, а ніякої відбивки немає. Це погано, коротше. Я розумію, може так і треба, типу швидкий перехід, чи шо, але тоді слід хоч відступити двома ентерами, чи шо))
А так, в цілом, прикольно - буду за вас вболівати, якщо шо!
*в кінці там має бути "ти маєш померти, інакше.." Ні??
Безрукий Джек Слабохарактерний Рейнджер
Неочікуване порівняння, дякую, дуже потішили)
І так, ви праві - текст дійсно перекроювався з більшого, і дійсно - дуже швидко, бо горів дедлайн. Про недостатні паузи між сценами в тексті вже знаю((( та дякую, що озвучили.
* в кінці з Родіком говорить Коля, він не хоче, аби той помирав, бо це порушує баланс, тому каже: "не можеш померти, інакше...".
Дякую, що знайшли час поділитися думкою)
Харизматичний Петро
Ох, прочитав/ла я і другий Ваш твір. І я все ще божеволію від того, як Ви пишите! Цікаво, яскраво, продумано і ось ці деталі - блиск. Єдине скажу, що хотілось би мати розділи, бо переходи з однієї локації до іншої та від дії до дії занадто різкі часом. Сюжет сподобався, згадав/ла чугайстра Коцюбинського)) Деякі були помилки, але на те вказав уже Тарантул. А так-то ще й поворот неочікуваний вкінці і гарно придумали з жертвою серця (чи може десь таке і є в нашій міфології, просто я не чув/ла). Звісно, проситься твір бути більшим, щоб плавніше були і переходу і пояснення і дії, бо так часом немов галопом по Європі (але я це розумію і чудово знаю, бо і моє одне дитятко від обмеження за обсягом постраждало). Та вже другий твір - і все як треба. Лайливого навіть не вкололо мого ока (а я ще той мораліст, повірте), тому всі слова до діла і по ділу. Бодя - краш для дівчат) А, ще прошу трохи пояснити кінець: тобто гг ожив чи його врятували чи він перемістився на початок історії чи...усе ж стався апокаліпсис (тут я трохи сплутався/лась, вибачте, буду вдячний/а за пояснення). Поки не прощаюсь, бо чекаю відповіді від Вас, любий Джек)
Безрукий Джек Харизматичний Петро
Дякую за вашу увагу до моїх текстів, і окремо - за таку оцінку)
Якщо вже на чистоту - дійсно, оригінальний текст був більший за обсягом. А ще - його було закінчено за декілька годин до дедлайну))) Підганяти під вимоги конкурсу доводилося нашвидку, на таких космічних швидкостях, що навіть бекапів не було коли робити))) І, звісно, це не пішло на користь тексту) Швидкі переходи між сценами такими і задумувались, однак бачу, що у деяких моментах варто допрацювати відбивки. Мене це дуже засмучує(((
Про фінал. Загалом ідея була в тому, аби показати, що навіть коли навкруг тебе Довгий Ліс, тобто життя, яке тобі зовсім не подобається, смерть - не кращий варіант. Бо вона невідворотна. Тому так, у фіналі герой помирає. І відходить на уявному потязі в нікуди. А от чи буде апокаліпсис - тут можуть бути варіанти)
Харизматичний Петро Безрукий Джек
Засмучуватися не треба))) немає того, чого не можна виправити! А за пояснення дякую, тепер сумнівів немає жодних! Натхнення та здоров'я творити!))
Хворий Тарантул Харизматичний Петро
Ох буде цікаво, хто з вас захопить лідерство у цьому класі. Петро проти Джека) Майже Фреді проти Джейсона.
Харизматичний Петро Хворий Тарантул
Та яка різниця))) Це тут не головне; крім того наші твори дуже не схожі, тому порівнювати їх....залишимо на долю суддів)
Хворий Тарантул Харизматичний Петро
А мені цікаво)) Я перевагу віддав Довгому Лісу через більшу динаміку сюжету і ось цю пророблену атмосферу міста. А у Вас більше психології. Чекаємо результатів. Буде точно, що обговорити)
Харизматичний Петро Хворий Тарантул
Та ж ніхто битись не буде за результати, а от так - про динаміку погоджусь та й про саму тему теж) Я себе і не виставляю на перше місце, є твори кращі за мої, то безперечно))
Працьовитий Наркоман Хворий Тарантул
У класі фізики переможе Качкодзьоб, тут без варіантів
Хворий Тарантул Працьовитий Наркоман
В нього своя номінація. Поза конкурсом)
Безрукий Джек Хворий Тарантул
Це ви про те, хто отримає 10 балів від судді?
Хворий Тарантул Безрукий Джек
Саме так. На мою думку хтось з Вас займе перше місце у класі фізики.
Безрукий Джек Хворий Тарантул
А от мені здається, що десятку віддадуть якомусь короткому оповіданню)))
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими, волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 8/10. Назва і однойменна локація нагадала стандартну американську схему про маленькі дивні містечка. Хороша локалізація(здається правильний термін) у вас вийшла.
Ідея. 8/10. Тут продовження попереднього пункту. Плюс варто виділити, що ви порушили певні підлітково-юнацькі проблеми. Тут і про булінг, і про розлучення, і про невдалі інтерес до протилежної статті.
Сюжет. 9/10. Трохи не вистачає екшну. Він з’явився тільки вкінці. Початок до сутички біля школи читати трохи нудно.
Гарно ввели нову ученицю і реакція класу на неї заінтригувала. Ось цей момент спрацював добре.
Штука з сиреною та реакцією Колі на те що Радік вийшов не сильно зачепила мене. Ви трохи не дотиснули з цими витоками хімікатів. Може то тільки мені так, але на те відгук і суб’єктивний.
Фінал вийшов сильним. Потяг, як же вдало ви обіграли цей елемент. Вищий пілотаж.
Варто зазначити, що я все-таки очікував стандартного, що Ліля буде хороша, але під час сутички Боді та її матері, розуміння прийшло до мене. Не пішли по шаблону, за що також хвалю.
Персонажі. 8/10. Відразу почну з претензії. Зайва увага до статури школярів. Це зіграло лише у випадку з Бодею статура якого реально іде на розкриття героя. Взагалі, ж всі персонажі вийшли вдало. Просто когось менше, а когось більше. Навіть якась апатична поведінка головного героя вкінці виглядала органічно і в тему до його характеру. Не ставлю десять, бо не було героя, щоб вразив мене своїми якостями.
Стиль автора. 7/10. Заграєтеся іноді. Наприклад, перші два речення мають порівняння. Не треба подібні прийоми з такою густиною лупити. Десь речення не так добре звучить. Думаю такі моменти редактор, або детальніше вичитування від автора забере.
Взагалі стиль хороший у вас, але подивитися на хороші моменти, а там я нічого не виділив. Тобто ізюминки мені не вистачило. Але це вже таке. Суб’єктивно моє сприйняття.
Хороші/погані моменти.
«Замість того або ж їхали вчитися у місто, або ж йшли працювати на хімзавод.» - так їх туди і взяли у 15 років.
«він войовниче скинув підборіддя» - може десь так і кажуть, але я вперше бачу таке.
«Вибір без вибору.» - хороший момент.
«учіння» - мені здається, що правильний термін це «навчальна тривога».
«Коля лише гнівно зиркнув нього з-під брів.
- Хочеш, покажу тобі одну класну місцину? – в Лілиних очах стрибали бісики.» - хоч би відступ зробили)
«плавно і різко» - це ж ніби антоніми.
«Чугайці» та «нявкунів» - не зрозумів, чому перекручені назви. Чи ви хотіли на основі укр. міфології зробити своїх створінь?

Висновки. Я прочитав 72 оповідання на цьому конкурсі. Ваше, напевно, одне з найкращих. Принаймні, якщо воно попаде в трійку призерів, то я зовсім не здивуюся. Думаю далі розписувати про свої загальні враження зайве.
Удачі і натхнення Вам!
Безрукий Джек Хворий Тарантул
Дуже дякую, що знайшли час почитати та написати відгук. Цінно, що ви так детально описали усі моменти, які у вас викликали позитивні чи негативні емоції. Щодо назв істот - не хотілося зображувати їх за класичним фольклорним міфом, тому і назви взяті не найбільш розповсюджені. І окремо дякую за таку оцінку перспектив тесту)
Хворий Тарантул Безрукий Джек
В реальному житті міг би ще більше "розбирати" ваше оповідання. Адже гідний твір, який цікаво обговорити.
Та і моє авторське "може тут так би зробити? Було б прикольно" нікуди не сховати.
В будь-якому разі цікаво, як судді оцінять ваше оповідання.
Безрукий Джек Хворий Тарантул
Якщо вас цікавить моя авторська думка, то, гадаю, у цього тексту трохи більше шансів, ніж у "Правил". Але у мене з прогнозами завжди не клеїлось) Хай там як, думки читачів мені не менш важливі, завжди цікаво, як текст сприймається іншими людьми. Тому дякую за такий розгорнутий фідбек)
Хворий Тарантул Безрукий Джек
До "Правил" якось дійду. Буде цікаво співставити. Бо на конкурсі були такі різні оповідання від одного автора, що аж дивувало. А були і однаковісінькі.
Сонливий Термінатор
Це оповідання сподобалося набагато більше, ніж "Правила". Тут все плавніше, структурованіше, логічніше. Чудово передано атмосферу містечка, школи, школярів і місцевих. Також сподобалося переосмислення нявок і чугайстрів і їхнього протистояння. Де-не-де, правда, були мовні камені спотикання, але загальному враженню вони не заважали. Добре, що кінцівка не прямо каже, що сталося. Успіхів!
Безрукий Джек Сонливий Термінатор
Дякую, що знайшли час почитати та поділитися думкою про текст.
Працьовитий Наркоман
Цікавий твір. Вам добре вдалося передати образ самого міста. Сподобалася алегорія купки школярів зі зграєю, що накинулися на Лілю з братом. Наштовхує на думку, що люди насправді більші звірі, ніж самі звірі.
Відзначу, що Вам добре вдалися описи, влучне використання порівнянь та метафор, що створює чітку картинку в уяві. Але, як кажуть, є одне але)
Не знаю, чи так задумано, чи просто форматування збилося, проте... інколи через різкі переходи я не міг встежити за сюжетом. Як приклад: уривок з сиреною та ванною. Спершу Родік вдома, потім він уже говорить з однокласниками (і судячи з описів, не телефоном), а потім він знову вдома. І так зо кілька разів, події почали вельми різко розгортатися, локації та події мінялися, як медичні маски в лікаря). І це змушувало перечитувати, щоб повернутися на стежину сюжету.
Вийшов певний контраст між описами, які, повторюсь, вийшли напрочуд майстерними. У них, схоже, Ви сповна розкриваєтесь. А ось у розгортанні подій текст, на мій погляд, дещо просідав.
У всякому разі твір сподобався! Бажаю подальших успіхів та натхнення)
Безрукий Джек Працьовитий Наркоман
Дякую за вашу думку і увагу до мого тексту)
З приводу вашого "але". Текст задумувався саме таким - фрагментарним, кліповим, де сцени життя ніби пролітають повз, і лише у фіналі все стає на місця, як пазл. Звісно, плутати читача у плани не входило))) тому там між сценами є речення-відбивки, які підказують, що зараз дія відбувається у іншій локації. Однак подумаю, чи не варто відбити сцени ще і візуально, для наочності. Дякую)
Простий Зубастик
А я вже казав що ахуєнно пишеш? Скажу ще раз. Тут причин докопуватися менше, але вони є. Варто було вказати на те, що дія відбувається на заході України, просто чугайстрів і нявок недостатньо. Чому люди не вбили відьму при першому її пришесті? Чому ніхто не хоче пояснити що відбувається? Йеті пишеться таким чином. Щасти)
Безрукий Джек Простий Зубастик
Ну так, казав) але вдруге не менш приємно таке чути) дякую)
А чому конче на заході? Мені так взагалі Полісся уявлялося. Взагалі-то, не так давно уся Україна була лісовим краєм, то чому чугайстри і нявки не могли мігрувати, асимілюватися та перетворитися на ось таких чугайців і нявкунів? І місце не названо, аби кожен читач міг уявити, що дія відбувається у знайомому йому лісі.
Святе місце порожнім не буває, всіх відьом не переб'єш, у цифровому світі ризиковано вбивати кожну.
Пояснити що саме? Що вони перевертні-чугайці? Не думаєте, що забагато химерних відкриттів для хлопця за один раз? А потім вже пояснюють.
Будете сміятися, та збив з пантелику мультик) Там писали отак "єті"))
А загалом - дякую за увагу до моїх робіт і за вашу думку.
Працьовитий Наркоман Безрукий Джек
Все правильно, єті. В основі слова Yeti лежить звук j. В українській мові словосполучення je передається відповідно однією літерою є. Дивитися параграф 126 українського правопису)
Безрукий Джек Працьовитий Наркоман
Історія про те, як мультики рятують репутацію))) дякую за уточнення)
Богомільний Маніяк
У вас цікаві ідеї і їх виконання. Це вже друге ваше оповідання, яке я читаю. Вважаю, що ви перспективна людина, в якої все вдасться (а може вже вдалося). Успіху!
Безрукий Джек Богомільний Маніяк
Спасибі за відгук та побажання, мені дуже приємно)
Банькатий Хижак
гарно написане оповідання, добре показаний булінг у школі + майстерно додано містичні елементи. досить неочікаваний фінал.
Безрукий Джек Банькатий Хижак
Дякую за вашу оцінку тексту.
Закоханий Фюрер
Шановний Безрукий Джек! Це вже друга прочитана мною ваша оповідь, і, смію зазганачити, що складати страхітливі оповідки ви великий мастак )
Хоч "Правила" більш моторошні, та "Довгий Ліс" має свою особливу містичну атмосферу. Ви дуже вдало використали українську міфологію в своєму творі. Це непроста задача, зазвичай всі твори , де появлюяються мавки і тому подібна нечисть віддалені від злобуденної реальності. Вони завжди десь далеко в Карпатах , в забутих Богом селах , настільки тісно поєдналися з своїм серидовищем проживанням, що пересічний читач вже й не уявляє їх де-інде.
А тут - сюжетний твіст. Виявляється нащадки (чи хто то був) століттями живуть поміж нас, захищаючи людей від відьом, мавок і тому подібної чортівні.
Мушу похвалити вас за вашу креативність і писемницький хист. Щиро вболіватиму за 2 ваші оповідання.
Успіхів у конкурсі !
Безрукий Джек Закоханий Фюрер
Вельми дякую за такі ваші слова, це дуже надихає! Ви влучно підмітили, що за настроєм ці два тексти різні. І так, мені хотілося вплести в текст саме українську міфологію у трохи іншому трактуванні, назвемо його авторським. Щоб міфи були не про "колись", а про "зараз". Дякую, що відчули цей задум, справді приємно.
Заспиртований Дракула
Цікавезне і сумне оповідання. (Тут мала бути купа ридаючих смайликів)) Дякую, авторе, Дракула депресувати...
Безрукий Джек Заспиртований Дракула
Дякую за вашу увагу та відгук. І перепрошую за депресивний настрій)) може, допоможе гарячий глінтвейн? Чи погладити котика?
Заспиртований Дракула Безрукий Джек
Тут кількох котиків не вистачить))) Дужжже вже сумно. Тема близька мені, як нікому - у мене теж ліс, новенький у якості жертвоприношення і все таке... Але ж у мене мало не рожеві поняшки! Дуже шкода вашого ГГ. Вчора вночі прочитано, а досі шкода. Ех. Спробую глінтвейн. Посеред робочого дня... Дякую))))
Безрукий Джек Заспиртований Дракула
Це не ті поняшки там усім хрум-хрум робили?))) щось мало вірю у їх доброту)
Заспиртований Дракула Безрукий Джек
Протестую! Поняшки дуже позитивно усіх хрумхрумкали:)
Слабохарактерний Куджо
У вас дуже гарний стиль написання) Ця робота має значно менше хорорності, якщо можна так сказати, і коли я її читав то відчуття жаху не було, але сама історія цікава і персонажі досить живі
Безрукий Джек Слабохарактерний Куджо
Дякую, що почитали та поділилися думкою. Погоджуся, що цей текст більш містичний, а не жаский, однак, маю надію, що старшокласникам теж сподобається.
Цнотливий Песиголовець
Смачні метафори, порівняння, експозиція, мова жива. Хіба що початок мені здався дещо затягнутим, а так цікаво і окремий плюс за міфічних істот. Успіхів на конкурсі!
Безрукий Джек Цнотливий Песиголовець
Спасибі за ваш відгук. Приємно, що ви позитивно оцінили текст, навіть попри зауваження до початку. Дякую.
Замурзаний Ляшко
"це не від того, що у нас є багато варіантів. У нас, якщо чесно, немає варіантів." - життєва фраза. Як і психологія Родіка, що гадав, нібито Довгий Ліс - це не назавжди. Правдоподібно про булінг і взагалі про жорстокість. Аутсайдерство: міфологічно цікаво обіграна ситуація, у тому числі з тим, що Родік рятував кого не треба. Образи чугайців, нявкунів - окремий плюс за нашу демонологію! Назва "Довгий Ліс" теж символічна. І недарма мама з сином переїздять саме туди - точніше, мати примушує Родіка. Як у казці: батьки заводять дітей до лісу. Узагалі дуже багато слушного!
Безрукий Джек Замурзаний Ляшко
Дякую, що поділилися враженням від тексту. Ви дуже тонко відчули текст, мене, як автора, неймовірно тішить, що ті сенси, які вкладалися у історію, було сприйнято читачем. Вельми вам дякую!
Замурзаний Ляшко Безрукий Джек
Прошу! Ще цікаво про буквальне жертвування серця - прив'язаність до іншої людини, і це віддавання серця може бути небезпечним.
Безрукий Джек Замурзаний Ляшко
Так, хранителів серця краще обирати прискіпливо)))
Замурзаний Ляшко Безрукий Джек
Отут точно - сім разів відміряй...
Страхітливий Гермафродит
ОБЕРЕЖНО, трохи СПОЙЛЕРНО!

Десь мені вже траплялася згадка про жертву серця, тобто про людину, яка любить того, хто жертву приносить, або ж про дорогу тобі людину, яку приносиш у жертву сам... сподобалося, що є натяки на слов'янську міфологію, видно, що маєте якісь знання, на які спираєтесь, а не просто пишете жахасик заради жахасика.
Місцями твір трошки затягнутий, але не критично. Сподобалася образність мови, вмієте робити описи, при чому яскраво і лаконічно, так, щоб вони вписувалися в текст і не викликали бажання швидше їх минути. Сподобалися основні персонажі. Якщо чесно, для мене історія не була аж душе страшною, скоріше містичною, але я не вважаю це мінусом, страхи у кожного свої, а задоволення від прочитаного - було.
Безрукий Джек Страхітливий Гермафродит
Дякую за ваш відгук! Погоджуся з тим, що тут більше містики, ніж горору. Як і з тим, що текст не без недоліків. Але мені насправді дуже і дуже приємно, що ви таки знайшли у ньому плюси.
Страхітливий Гермафродит Безрукий Джек
Та ну. В тексті є цілком помітні плюси. Я намагаюся не коментувати роботи, в яких доводиться напружено вишукувати хоч щось добре. Бо казати щось погане просто так мені не хочеться, якщо я вважаю, що твір ніякий - то краще промовчу, бо не знаю, як можна його покращити. А відгукуюся тільки на тих, кого вважаю так чи інакше цікавими. Я взагалі роздаю поради тільки тому, що вважаю корисними ті відгуки, які допомагають зробити для себе висновки і щось у тексті підтягнути. А об'єктивно мені ваш твір сподобався, у мене немає схильності натягувати похвалу як шкарпетку на глобус :)
Безрукий Джек Страхітливий Гермафродит
Ніяких сумнівів щодо щирості вашої похвали не було, це була така бурхлива авторська вдячність)) Щодо коментарів - розділяю вашу позицію.