Богомільний Маніяк
Газета «Події», 02.09.2020
Синдром Білосніжки
У місті М стає доволі небезпечно – синдром Білосніжки набирає обертів. Все почалося з Оксани Т., учениці 10-В класу школи №4. Ввечері, 29.08.2020 вона отримала кур’єром посилку в картонній коробці. Ніяких даних про відправника не було. Кур’єр розповів, що йому заплатила за послуги жінка, зовнішність якої схожа та тисячі інших. Всередині лежало маленьке червоне яблуко. Вранці Оксана довго не виходила з кімнати. Батьки вирішили розбудити доньку, але жодна спроба не виявилася успішною. Через шість годин дівчина стала бліда, її відвезли в лікарню. Лікарі поки що не дають ніяких коментарів, бо раніше з таким вони не стикалися. Дівчина знаходиться у фазі глибокого сну, не реагує на подразники.
30.08.2020 брати Євген З. та Ілля З., учні 10-В класу школи №4, прийшли ввечері з прогулянки та побачили, що їх письмовий стіл в кімнаті закиданий маленькими яблучками. Вони заснули і досі не прокинулися. Обидва хлопці знаходяться в лікарні. Останній випадок стався 31.08.2020. Діана К. 16 років, прийшла зі школи додому та побачила під будинком маленькі яблука. Вона жбурнула їх ногою та увійшла всередину. 01.09.2020 дівчину було доставлено у відділення інтенсивної терапії. Вона дуже важко дихає, але теж спить безпробудним сном.
Поки зафіксовано лише три випадки дивного стану у дітей. Що це? Невідома хвороба чи робота маніяка? В яблуках не виявлено хімічних речовин, що виключає отруєння. За словами батьків, жодна дитина цих яблук не куштувала. Наразі відомо, що жертвами є як хлопці, так і дівчата. Вони всі навчаються у 10-В школи №4 та живуть в одному районі міста.
Поліція поки утримується від коментарів, але для безпеки рекомендує батькам пильно слідкувати за дітьми, не випускати їх на вулицю після заходу сонця.
Олена
02.09.2020
— Дістала те, про що я просила? – спитала Ірина.
Вона знову була в кімнаті, дівчинка, що залазила до Олени через вікно. Правила ті самі: не обертатися, бачитися тільки ввечері або вночі. Олена чула, як гостя шурхотіла за ліжком біля вікна.
— Ні. Викрасти коробку у мого психолога непросто. – відрізала Олена.
— Я ж тобі казала, що знаю, хто за цим стоїть. Віддаєш мені коробку і про Синдром Білосніжки забудуть.
— Не знаю, чи варто це робити. Завтра майже весь мій клас їде на ізоляцію в ліс. В нас там база відпочинку.
— То й що? Викрадеш, як приїдете. Чи будеш чекати, коли станеш наступною?
Олена замовчала, намагаючись скласти думки докупи. Ірина з’явилася у її житті кілька днів тому, коли озвалася з садку психолога. Вона сиділа на дереві, сховавшись у листі. Проїхав автомобіль, освітивши фарами вулицю. По стіні пропливли видовжені тіні і Олена побачила тінь гості, її волосся, що сягало нижче плечей. І голову, що дуже дивно сіпалася, наче у голуба. Дівчина голосно ковтнула слину та закусила губу.
— Думаєш, ізоляція вас врятує? – Ірина голосно розсміялася.
— Може і врятує. То біда в коробці?
— Не зовсім так.
— А до чого тут мій психолог? Наче спокійна така жіночка.
— В неї на те свої причини. Вона не зла, просто жінка за справедливість.
— Вганяти в примусовий сон – це справедливо? І взагалі, ті що сплять – прокинуться?
— Вся справа в коробці. Віддай її мені і все буде добре.
— Ти її родичка?
На питання Олени ніхто не відповів, тільки голосно грюкнуло підвіконня. Ірина пішла.
Пекуче повітря залишилося по ту сторону автівки. Кондиціонер дозволяв прийти до тями та оглядати околиці. Водій топив щодуху, тож збив зайця та ще якусь пташку.
— Тату, обережно. – почув чоловік тихий голос позаду.
— Олено, ти просто ніколи не їздила за кермом. Хочеш спробувати?
— Ні, мені ж нема ще вісімнадцяти.
— То й що? – чоловік повернувся до дочки. – Не бійся, в тата грошей вистачить, щоб все залагодити. Якщо ти розумієш про що я.
— Я не хочу, тату. Буду їздити, коли вісімнадцять виповниться.
— В кого ти така правильна? – посміхнувся хлопець, що сидів поруч. На планшеті в нього була якась гра-мочилово.
Батько відкрив вікно і витяг цигарку. Сморід диму змішався з ароматом хвої.
Нарешті дерева стали пробігати повільніше, сім’я в’їхала на територію бази відпочинку. Олена тихенько піднялася до своєї кімнати.
Вогнище у темряві виконувало танок в парі з вітерцем. Глядачі у вигляді п’яти підлітків тихо балакали між собою, іноді перевіряючи повідомлення у соцмережах. Трохи далі було чути розмови старших, що поглинали вино та весело реготали.
У лісі хтось співав. Жіночий голос затягував сумну пісню, а потім перейшов на плач.
— Що це за маячня? Хтось напився й заблукав? – Давид вдивлявся у темряву, направивши туди ліхтар.
Підлітки трохи почекали, але плач не припинявся.
— Реально, дівка плаче. А то що? – Дарина показала пальцем вгору. Там блимало світло ліхтаря, три коротких мерехтіння, потім три довгих, потім знову короткі.
— Здається, хтось кличе на допомогу. Це сигнал SOS. – намагалася згадати Олена.
Хлопці рвонули вперед, дівчата не відставали. Спочатку зникло світло. Потім плач. Компанія вже дісталася галявини з поваленими деревами та всілася, щоб перепочити.
Хтось голосно заплакав, прямо над Оленою. До серця наче підключили колонку і тепер воно відбивало біт по всьому тілу. Данило направляв ліхтарик в телефоні на верхні гілки дерева, Дарія теж показувала туди пальцем. Клацнула камера. Олена почула, як пурхнула пташка, а потім всілася на дереві позаду неї. Хтось дихав їй у потилицю, рюмсаючи, а старшокласники дивилися Олені за спину, вирячивши очі. Дихання перемістилося ближче, жінка почала ридати Олені у вухо. А потім лісом рознісся крик.
Пташка, схожа на сову, полетіла вглиб лісу. Андрій був непритомний, трійця корчилася в агонії. У Дарії були закочені очі, вона крутилася й вигиналася у траві. Давид піднявся і побіг уперед, поки не вдарився головою об дерево. Він впав додолу, з рота текла кров. Данило просто тупився скляними очима в крони дерев і виглядав мертвим. Олена побачила, як його руки міцно стискають траву, наче хлопця прошибав сильний біль. Поряд лежав телефон. Останнє фото в галереї - темрява, ліс і біла цятка наверху. Коли дівчина збільшила знімок, то ледь не закричала. На гілці лежала жіноча голова.
Швидка приїхала через тринадцять хвилин. Троє однокласників і брат Олени безпробудно спали. Назад рушили вже невеличкою колоною, швидка попереду, перелякані батьки із дітьми їхали позаду. Ця ніч показала, що від Синдрому Білосніжки не втекти.
Вночі хтось стрибав по підвіконню. Олена розплющила очі. Почекала, поки вони звикнуть до темряви. Плакала жінка і цей плач видався дівчині дуже знайомим. А потім хтось почав гамселити у її вікно другого поверху. Під ковдрою було нічим дихати, Олена накрилася з головою. Дівчина згадувала молитви, відчуваючи, що шибка скоро трісне і якась потвора залізе в кімнату. Тиша. Дівчина вигулькнула з-під ковдри. За вікном прямо на неї дивилася бліда жіноча голова.
Ліля
03.09.2020
Батько Лілі зачинився в кімнаті, щоб його ніхто не чув, поки він розмовляв по телефону з колегою. Та все одно до кімнати доносилися його волання. Ліля притисла вухо до стіни, бо дуже хотіла почути останні новини про Синдром Білосніжки. Має ж мати якусь перевагу донька поліцейського.
— І що в нас є? Хрін з маслом. Тих чотирьох вчора забрали з лісу. Навіть ізоляція не допомогла, вони надибали щось і там. Дівчина-свідок казала про якийсь плач, пташку та голову на гілці. Васильовичу, треба передивитися справи, пов’язані з мачухою, сиротами. Про що там ще в Білосніжці було…
Хтось постукав у двері. Матір прошкандибала повз коридор.
— Ліля, до тебе Олена.
Зачинивши двері своєї кімнати, Ліля тихенько промовила:
— Я тут дещо дізналася. Порилася щодо дати, з якої все почалося. Ну, подумала, може вона яка символічна. В цей день, 29.08.2014, в нашій школі побили учня. Він залишився інвалідом.
— Цікаво. Хто з ним зробив таке?
— Наші.
Олена щось обмірковувала. Потім перевела погляд на подругу.
— Я вкрала коробку. Ту, яку просила Ірина.
— Ти здуріла? Ти ж навіть не знаєш, що там!
— Заспокойся, я її одразу повернула, але встигла зазирнути всередину. Тому не дуже розумію, як це все пов’язане з синдромом.
— Слухай, може все-таки татові моєму розповіси про дивну Ірину? Вона якась стрьомна.
— Ні. Вона просила нікому не говорити. Я і так жалкую, що тобі пробовкалася. Прикинь, в коробці було яйце. Величезне.
— Може всередині голка? – іронічно запитала Ліля.
— Та йди ти зі своїми жартами. Не розумію до чого тут психолог Карпук.
— А це я тобі скажу. Хлопчик, якого побили шість років тому, це її син. І ще, дивись, що знайшла.
Ліля вбила у пошук декілька слів: райські яблука, голова жінки, сон. В багатьох посиланнях деякі слова були закреслені, але одне вміщало в себе всі слова. І було воно про Алконост або Сирін. Істоту, що має жіночу голову і тіло птаха. Ту, що полюбляє райські яблука. І ту, що може своїм співом зачарувати та заманити людину куди завгодно. Або приспати.
Батько кудись збирався.
— Надовго? – питала мати.
— Не знаю. У Карпук пів кімнати у райських яблуках. Такі, як знаходили у будинках сплячих. Дехто з батьків вже дізнався про це і стоїть під її будинком. Хоч би не вчинили бійку.
Ірина
03.09.2020
⠀
- Він би зараз ходив у школу та зустрічався з дівчиною. – Марина Карпук подивилася на хлопчика в інвалідному візку. Його сумні очі роздивлялися дерева та пташок. Сонце вже ховалося за верхівки будинків, але надворі було тепло.
- Діти, що побили твого малого заслуговують на покарання. Але навіщо так? Тобі хіба не болить за інших, якщо сама була в схожій ситуації? – Ірина з докором подивилася на жінку.
- А їм болить за мене? Вони не визнали своєї провини і далі цькують сина. Я розумію, що за гроші можна майже все купити. А де їхня совість і почуття провини? Де? А тепер вони такі, як і я. Бояться, що діти не прокинуться. І гроші їм не допоможуть.
- Це не занадто?
- Сонечко, те, що я наробила, можна повернути. А те, що вони зробили - ні. І вони ще вважають чудовиськом мене.
В кінці вулиці з'явилися декілька постатей. До будинку бігли батьки. Авжеж, вони дізналися про яблука.
- Тікай! - промовила жінка Ірині. - Дякую за помсту. Коробка у вітальні, забирай своє яйце.
Ірина нервово подивилася на Карпук.
- Викличте поліцію. Ті люди можуть нашкодити вам.
- Я вже нічого не боюся – жінка посміхнулася. - Тікай. Коробку не забудь. Ти знайшла останні яблука?
- Так. Діти сплять, їх забрала швидка, батьки вже йдуть по тебе. Про мене не здогадуються.
Кігті схопили картонну коробку. Нарешті вона вільна. Високо злетівши, побачила людей, вони несли щось в руках. Двоє дівчат бігли до будинку. Якась жінка кинулася на керівницю та звалила її з ніг. "Вбивця, вбивця!" - скандував натовп. Руда жінка побігла вперед, навіть не помітивши, що штурхнула інвалідний візок. Хлопець випав і дивився знизу вверх на оскаженілих людей. Коктейль молотова розбив шибку. У вікні задиміло.
— Що ви робите! – Олена не чула свого голосу.
Карпук лупцювали на очах у її сина. Олена з Лілею намагалися підняти хлопчика та посадити у візок. Дівчат відштовхнув батько однокласниці та почав трусити хлопця з інвалідністю.
– Розбуди мою дитину! Розбуди!
- Дівчата, тікайте! - голос Ірини линув з дерева.
Олена підняла очі і скрикнула. На гілці сиділа птаха з головою жінки. Та сама голова, що лякала її впродовж останніх днів. Сирін. Дійсно, схоже на «Ірина». Вона заспівала, жінка-птах, вісник поганих новин. Люди перестали трощити будинок, бити один одного. Вони стояли кволі та сонні, зачаровані співом, доки хтось не перервав його пострілом.
- Тату, ти що! - накинулася на батька Ліля. - Без Сирін інші не прокинуться.
- Не турбуйся, сонечко. Вони самі плюнули у свій колодязь. - почула вона тихий голос Карпук. Жінка лежала на траві та важко дихала.⠀
Наближалися звуки сирен. Вогонь вже перекинувся на сусідні будинки. Пожежники працювали до ранку.
Газета «Події», 05.09.2020
Білосніжку врятував не принц?
Вчора вранці сталася подія, яку нам важко пояснити. Ніжний спів невідомої жінки, яку ніхто не міг розгледіти з вікон, розбудив пацієнтів лікарні. Прокинулися і ті, що спали усю ніч, і ті, що спали вже тиждень.
