Як свічка на вітрі...

Тиждень в мене видався важким. Спочатку мені не вдалося скласти два заліки, бо викладачі вважали що я недостатньо уваги приділяю їхньому предмету, Й це на останньому, випускному курсі філологічного факультету, де попереду були сім важких екзаменів та захист диплому! Потім моя дівчина, Оксана, влаштувала сварку на рівному місці, й замість приємного вечору з поцілунками на мене чекав самотній вечір перед телевізором з пляшкою пива, щоб заспокоїти нерви. З Оксаною ми зустрічалися вже два роки, і все нібито йшло до весілля. Але все частіше Оксана дозволяла собі якісь вибрики, які було важко пояснити, або істерики та сварки на рівному місці і з будь-якого приводу. Вчора я запросив її на романтичний фільм про кохання. Але фільм їй чомусь не сподобався й вона пішла на середині. Дівчина дозволила провести себе до дому, але відмовилася впустити до своєї квартири, й чітко дала зрозуміти, що вечір закінчився й вона хоче побути сама. Через все це я почувався втомленим. розбитим, спустошеним. Я з дитинства не любив сварок. Мої батьки часто сварилися, тому я просто ховався у своїй кімнаті й чекав, поки мине ця буря. Вранці мене розбудив телефон. Дзвонила Оксана. Нетверезим голосом вона повідомила мені, що між нами все скінчилося, що я безперспективний невдаха, а вона варта більшого, й тому вона кидає мене. Вона додала, що в неї вже давно є інший хлопець, просто вона ще не була впевнена у ньому. А зараз він запропонував їй поїхати відпочити з ним на море. А після цього вона взагалі переїде до нього жити. "Не дзвони мені більше, зрозумів, йолопе! Я хочу назавжди викреслити тебе із свого життя! Я перевернула сторінку!"

У розпачі я перервав розмову й кинув слухавку на підлогу, ледь не розбивши телефон. Я ліг на диван та почав бити подушку, уявляючи що це пика "того хлопця" який підступно увів в мене дівчину. Але він міг і не знати, що в неї хтось був. Ніяких обіцянок на кшталт клятви вірності ми один одному не давали, каблучок вона не носила, почуваючись вільною дівчиною. Отже, винен в усьому був лише я, що не помітив, коли наші стосунки дали тріщину, яку вже не можна було склеїти…

Телефон задзвонив вдруге. Дзвонила мати. Я не став розповідати їй про невдалу сесію та що я вже без дівчини. Задавши кілька стандартних питань, мати раптово спитала, чи не хочу я спробувати повикладати у школі англійську?

Я відповів, що мені важко це вирішити, бо досвіду не маю, а ще іспити скоро. Мати розповіла, що її подруга, ще не стара, але досвідчена вчителька, змушена була лягти на операцію, а інший вчитель не має достатнього знання мови, щоб викладати англійську у старшокласників на належному рівні. Знайти гідну заміну за такий короткий час майже неможливо, тому її попросили допомогти із пошуком викладача.

"Вітьку, це дуже гарна нагода для тебе набратися досвіду, а знання в тебе вже є, я у цьому впевнена! Ти же у мене відмінник, а у вчителі часто йдуть навіть трієчники. Ти впораєшся! Ще й грошенят заробиш, бо це не просто школа, а гімназія, й досить престижна. Викладати тобі доведеться лише у десятому та одинадцятому класах. Програма не складна - це вже повторення засвоєного матеріалу перед іспитами. Одинадцятий клас треба підготувати до ЗНО. Погоджуйся!"

Я погодився. Це й справді була гарна нагода для працевлаштування, яка може випадати лише раз у житті. Я набрав номер телефону директору школи, який мені залишила мати, й домовився про співбесіду у понеділок на восьму годину - до початку уроків. Мати запевняла, що співбесіда лише формальність, й що рекомендації її та подруги мали величезний вплив. Так і сталося. Директором школи виявився немолодий кремезний чоловік - колишній військовий. Його кабінет був у ідеальному порядку: всі речі лежали на своїх місцях, стіл аж блистів, папки з документами та папери були складені у акуратні стопки. Комп’ютер в нього на столі був скоріше "для меблів," й здавалося що він його взагалі ніколи не вмикав. Потиснувши міцно мені руку, пильно подивившись мені у вічі та завдавши кілька чергових запитань на кшталт: "чому ти хочеш йти вчителем, чи вмієш ти спілкуватися з дітьми, чи добре ти знаєш англійську, чи зможеш ти підготувати старшокласників до ЗНО", він оголосив що мене взято на випробувальний термін, та покликав завуча щоб вона мені все тут "показала та розказала".

Завуч виявилася типовою "училкою" - жінка трохи за 40, розкішно й навіть кричуще вдягнена, із коротким пофарбованим волоссям, та із маленькими злобними очима за металевими окулярами. Її погляд наче свердлив мене наскрізь - від чого мені було ніяково, й ще вона дозволяла собі дуже нечемний тон розмови, але я намагався триматися із останніх сил. Замість "розказати та показати" завуч просто повела мене до класу, де вже сидів одинадцятий "А", чекаючи на заміну.

   — Ось побачимо, чого вартий золотий хлопчик, якого влаштувала матуся, - прошепотіла вона, відкривши переді мною двері та штовхаючи мене у спину.

Ми зайшли у клас. Діти встали, вітаючи завуча.

   — Доброго ранку, діти! Ви вже знаєте, що Марина Іванівна лягла у лікарню та очікує на операцію, й оцей чоловік - його зовуть Віктор Петрович, буде її заміняти, й вестиме у вас англійську мову, поки не одужає. Сьогодні у вас буде урок-знайомство, й наш новий вчитель покаже свої якості та знання!

Я почувався, наче цуценя, якого кинули у річку, й дивляться із цікавістю, як воно випливе. Звісно, порившись у інтернеті, я дізнався "якого кольору підручник", але ніхто не потрудився мені повідомити що саме зараз проходять у класі, не кажучи вже про навчальну програму. В мене не було під рукою жодних матеріалів, окрім таблиць англійської граматики, отже довелося викручуватися самому та імпровізувати.

Перше, що я сказав учням - що я закінчую п’ятий курс, і нещодавно був у такому же становищі, як і вони. "Давайте домовимося з вами так: ми всі вже дорослі люди. Ви не псуватиме нерви мені, а я не псуватиму нерви вам. Оцінки не мають значення. Там, куди ви підете після школи, мають значення лише ваші знання. Я не збираюся заставляти вас вчитися. Моє завдання - підготувати вас всіх до здавання ЗНО з іноземної мови, яке цього року стало обов'язковим для всіх. Ви самі маєте вирішити для себе, наскільки для вас важлива англійська мова, й куди ви підете після школи! Моє завдання - підказати вам, що саме вам потрібно вивчити, й де саме вам треба це шукати! Вчитель - це ваш помічник у вивченні предмету, а не цербер, який вас заставлятиме щось вчити. Якщо ви чомусь вирішили, що англійска мова вам не потрібна - просто тихо посидить й не заважайте іншим".

Пика завуча стала зовсім кислою, але вона лише мовчки хитала головою.

Я розпочав урок. Я вирішив розказати про емфатичні конструкції та інверсію - те, що дуже добре відклалося у мене у голові завдяки моєму викладачу з англійської граматики.

"Зворотний порядок слів широко використовується в англійській мові для виділення другорядних членів речення. Наприклад, обставина виноситься на перше місце, й це часто призводить до зворотного порядку слів.

Perhaps nowhere have been achieved better results as in this field of science. - Може бути, ніде не були досягнуті кращі результати, ніж в цій галузі науки.

Переклад таких пропозицій слід починати з доповнення або обставини, що стоять після виділеного слова:

Confirming this possibility is another fact. - Цю можливість підтверджує ще один факт.

Зворотний порядок слів вживається із спілками so, neither або nor.

Nor should we forget the importance of this exam. - Ми не забудемо важливість цього іспиту".

Потім, коли я дійшов до інверсії, я спитав, чи знає хтось у якому популярному фільмі персонаж завжди вживає незвичний порядок слів, щоб підкреслити щось важливе?

Хлопець на першій парті - худорлявий ботан в окулярах, одразу пригадав вчителя Йоду із "Зоряних воєн" із його фразою "П'ятсот років вчу джедаїв я!" - й одразу отримав за це 11 балів. Вивчення важкої теми пішло значно жвавіше

Урок минув непомітно, дзвоник застав мене зненацька, майже на середині викладання обраного матеріалу.

"Сьогодні було лише наше знайомство. Мені потрібно якось оцінити ваш рівень володіння мовою, тому моє домашнє завдання буде простим: оберіть одну пісню англійською мовою, й зробіть її довільний переклад на українську! Наступного разу у вас англійська буде у середу. Отже у вас буде дві доби щоб погратися. Єдина умова - переклад має бути ваш, не підстрочний, не комп’ютерний, й не поцуплений десь на фан сайті. Вітається самостійне виконання та творчій підхід!"

Учні попрямували із класу. Мою увагу привернула струнка дівчинка із стриженим чорним волоссям, одягнена у елегантну чорну облягаючу сукню.

Вона зупинилася біля вчительського столу, подивилися мені у вічі й промовила "дякую за урок, Вікторе Петровичу", після чого, пустивши з своїх зелених оченят веселі бісики, вилетіла з класу. Я відчув наче мене засліпило від її погляду, а серце забилося наче птах, що попав у тенета…"

   — Поздоровляю тебе, цуцику, ти виплив! - почув я голос завуча ніби десь здалеку. - Можеш поки що залишатися… На деякий час. Йдемо зі мною до вчительської кімнати! Там тобі дадуть програму, учбові плани, підручник та методичні матеріали. Вже у середу все має бути виключно за учбовим планом. І пам'ятай: я слідкуватиму за тобою!


***

Вже на автоматі я "відпрацював" такий же урок у одинадцятого Б класу. Й дав таке саме домашнє завдання. Отримавши учбові плани та методички, я на добу загруз у паперовій роботі. Методика викладання мені здавалася нуднуватою, тому я намагався якось її розбавити "рольовими іграми", анекдотами, розповідями про інші країни де встиг побувати ще у дитинстві... Я не раз шкодував про те, що у класі є лише звичайна дошка з крейдою, дошка з маркерами та старенький відик, й нема ні інтерактивної дошки, ні мультимедійного проектору, ні лінгафонного кабінету, а лише старенький магнітофон на якому можна було програвати старі касети та компакт диски із жахливими динаміками. Проводячи уроки для двох десятих класів, де мало бути багато мультимедійних матеріалів, я зіштовхнувся із цими труднощами у повній мірі. Дещо покращили процес аудіювання блютуз колонки, які я приніс з собою, програючи аудіофайли безпосередньо із свого ноутбуку. Проте, директор подібні "новшества" не оцінив, й строго наказав мені "дотримуватися затвердженої програми".


***

Вівторок був для мене вихідним, а в середу мені довелося приймати "домашні роботи". Нічого особливого у цих перекладах не було - мені принесли відомі пісні Бітлз, Роллінг Стоунз, Пінк Флойд, Депеш Мод, Продіджі, та інших геть старих груп. Вже під самий кінець уроку Тетяна - та сама дівчина у чорній сукні, принесла мені вірш-переклад на пісню Елтона Джона "Candle in the Wind", де у заголовку стояло "Як свічка на вітрі, згасаю…". Й підпис "Тетяна Вітер". Я мимоволі заглибився у читання. Вірш був дуже далеким від оригіналу, й передавав почуття самої дівчини, а зовсім не те про що йшлося у пісні. Я відірвався від віршу, коли вже задзвонив дзвоник на перерву. "В тебе дуже гарний вірш, Тетяно," - сказав я їй, ставлячи у журнал "12". Це важко назвати перекладом, але за старання та винахідливість я ставлю тобі "відмінно". 

   — Дякую, Вікторе Петровичу, - відповіла дівчина, й знову стрільнула у мене своїми зеленими оченятами, так що в мене зупинилося дихання, а серце застрибало у грудях, як скажений коник. Коли й прийшов до тями, Тетяна вже пішла…

Решту уроків я уже відпрацював на автоматі, не замислюючись над тим, що я кажу чи роблю. Я бачив перед собою лише Її: її обличчя, її струнку фігуру у облягаючій чорній сукні, її яскраві очі, які пускали мені веселі бісики. Моє серце плясало та співало, у голові паморочилося, я був сам не свій. Ледь витримавши до кінця уроку, я відніс журнал до вчительської та поспішив на вулицю, щоб трохи охолонути, й побачив Тетяну одразу біля виходу. Я вже не міг опиратися, й підійшов до неї.

   — Історичка застудилася, отже в нас сьогодні лише п'ять уроків, - сказала Тетяна. - Мені тут недалеко, до маршрутки, можна з вами пройтися?

Я погодився. Я галантно взяв дівчину під руку, але вона взяла мою руку до своєї, й так, тримаючись за руки, ми попрямували до зупинки. Проте, до маршрутки ми так і не дійшли, бо Тетяна згадала, що вона зголодніла й вирішила піти купити пиріжки у історичній крамниці з випічкою, яка тут працювала уже понад сто років. Купивши пиріжків на нас обох, із смачним борщем та чаєм, ми застрягли там на три години.

   Дівчина розповідала про себе охоче, багато, нічого не замовчуючи, наче зустріла далекого родича, якого давно не бачила, й дуже за ним скучила.

   — Ти напевно відьма. Навіщо ти мене зачаклувала? - спитав я жартома, як тільки ми сіли за стіл у затишному куточку.

   — Вибач, так вийшло, я лише вчуся, - відповіла дівчина, сміючись й знову граючи зі мною у витрішки.

   — У мене склалося враження, що ти не дуже поспішаєш додому.

   — Так, не поспішаю. Бо нічого доброго там не мене не чекає. Мати знову питатиме про оцінки, потім буде лаяти будь за що. Наприклад, за те, що забагато бруду принесла на черевиках. а потім почне жалітися на своє життя, яке не склалося через мене. Що вона не вийшла знову заміж через мене. І що батько нас покинув через мене. Знаєш, як мені це остогидло? Я не можу дочекатися, як закінчу школу і поїду вчитися десь у інше місто.

   — Тобто ти відчуваєш себе нікому не потрібною?

   — На жаль, так, - Тетяна опустила очі. Я вже десять років не бачила батька. Він лише надсилає подарунки і привітання зі святами. Ще мати отримує аліменти. Батько жодного разу не подзвонив, хоча знає мій телефон. Навіть коли дізнався про хворобу… Ой!

   — Яку хворобу? - я схопив її за руку. Тільки зараз я помітив, що вона занадто бліда, під очима синці, вигляд втомлений і нездоровий.

   — Онкологія, - відповіла вона сухо. - Хіміотерапія не допомогла. Робити повторно її вже не можна. Це мене просто уб'є. Мати звернулася до благодійного фонду, вони збирають кошти. Але все йде дуже повільно. Батько лише пообіцяв знайти гроші й досі шукає. Мене врятує лише операція. У нас такі не роблять.

   — Які прогнози? - спитав я, тримаючи її руку.

   — Не дуже обнадійливі. Як казала моя мати, для такоїх здорової кобили важко зібрати кошти. Для маленьких дітей збирають швидше. Мабуть, люди думають, що сама винна, бо курила чи вживала якусь гидоту. Але це неправда.

   — Я розумію. Ніхто від цього не захищений.

   — Нам час іти, - Тетяна встала з-зі столу. - Проводь мене додому, а то мені щось страшно.

На вулиці вже стемніло. Маршрутки довелося чекати довго. Таня змерзла і несвідомо почала притискатися до мене. І тут я відчув на собі чийсь злий погляд. Обернувся, але нікого не побачив. Відчуття присутності когось ворожого мене не відпускало. Нарешті підійшов автобус, і ми сіли на нього. Тетяна притискалася до мене, ніби шукаючи захисту від чогось невідомого. Я намагався її відволікти, розповідаючи веселі історії, але мені це погано вдавалося. Ми вийшли на її зупинці, і я провів її до дверей.

   — Я хочу тобі запропонувати сходити зі мною на концерт, - сказав я. - Наступної п'ятниці до Києва приїде Diary of Dreams. Підеш зі мною?

   — Це ж моя улюблена група! Звідки ти знав?

   — А я й не знав. Просто прочитавши твій вірш, збагнув що в нас схожі погляди на світ. Навіть не вірив, що таке буває.

Тетяна піднялася навшпиньки, поцілувала мене у щоку і швидко пішла до дверей.

   — Мені пора йти. Мати чекає. Вона буде нервуватися, - Тетяна швидко відкрила двері ключем й зайшла у квартиру.

Я залишився деякий час стояти біля порогу, витріщаючись на двері, як блаженний ідіот. Хвилин за десять прийшов до тями і вийшов з під'їзду. На вулиці я знову відчув на собі той самий злий погляд. Мене наче овіяло холодним вітром з голови до ніг, а по спині пробігли мурашки. Коли я вже підходив до зупинки, мені напереріз вискочив хлопець у довгому шкіряному плащі. Його довге чорне волосся розвівалося на вітрі. Він свердлив мене колючими очима, і від жаху я застиг на місці.

   — Не ходи сюди більше! - його голос був зловісний, наче говорив не юнак, а запеклий рецидивіст. - Не смій наближатися до цієї дівчини. Вона не твоя, а належить мені.

   — Ти її купив, чи що?

   — У мене з нею угода. Я позбавлю її від хвороби, а вона віддасть мені себе. Усе чесно, а ти тут зайвий. Це останнє попередження. Не залишиш її - помреш.

Оціпеніння спало з мене, і ноги самі понесли мене на зупинку. Одразу підійшла маршрутка, і я скочив у неї, наче за мною хтось гнався. До будинку дійшов уже на автоматі, і одразу поліз у душ, щоб змити із себе той липкий мерзенний страх. Я згадав, коли востаннє відчував щось подібне. Це буле ще в дитинстві, коли я з бабусею їздив до військового санаторію. Там був якийсь злий мерзенний дід, весь перекошений, так що одна половина тіла була повернута набік. Обличчя теж було перекошене, а з рота капала слина. Коли він помічав на собі погляди, одразу починав усіх проклинати. Голос в нього був хриплий, як у крука. Моя бабуся за очі називала його страхілатиною. дід страшно цим обурювався, і починав кричати свої прокльони. Я не міг поворухнутися від страху. Через три місяці бабуся померла від раку, ніби спрацювали прокльони.

Наступного дня я вів уроки у паралельному класі, 11-Б. Яким було моє здивування, коли я побачив того самого зловісного підлітка на задній парті. На попередньому уроці я його не помітив. Він нахабно витріщався на мене, зловісно посміхався, а від погляду його очей мені стало моторошно. Прізвище цілком відповідало його зовнішності - Гробар Сергій. Він був приписаний у кінці списку, мабуть, нещодавно перейшов з іншої школи. На уроках поводився чемно, виконував усі завдання. Сергій мав виразний неформальний вигляд, схожий не блекера: кулон з пентаграмою, перстні з черепами, підведені чорним очі, футболка з групою Cradle of Filths. Було видно, що однокласники його недолюблюють і бояться. Тримався він відлюдькувато. Яке ж було моє здивування, коли я побачив його поряд з тетяною на перерві. Я дочекався, поки він піде, і підбіг до Тетяни, схопивши її за плечі.

   — Тетяно, що в тебе за справи з цим мерзотником?

   — Ніяких. Яке тобі діло?

   — Він твій хлопець?

   — Ні, в мене же нема хлопця!

   — Тоді що тебе з ним пов'язує?

   — Нічого, - вона відвернулася. - Лише ділові стосунки.

   — Які у вас до біса можуть бути ділові стосунки? - я розлютився не на жарт, й хотів знову схопити її за плечі, й ледь зупинив себе.

   — Це вже не твоя справа! Будеш лізти не в своє діло - більше не дозволю себе проводжати. Вибач, мені треба йти на урок!

Тетяна побігла, а я залишився стояти у коридорі.

   — Так, що це тут коїться? Вже до дівчат пристаємо із непристойними пропозиціями? Як це все розуміти? - ззаду до мене підкралася завуч, і на її пиці було написано злорадне торжество.

   — Я лише спитав, чому хороша дівчинка спілкується із хуліганом - відповів я.

   — А, он як? - завуч аж засяяла від задоволення. - А хіба вам невідомо що часто слухняні дівчатка закохуються у хуліганів? Це життя, хлопче. А до дівчини більше не лізьте! Інакше я винесу це питання на педагогічну раду!

   — Я зрозумів, я зроблю висновки! - пробелькотав я.

   — Дуже на це сподіваюся, - сказала завуч, й зникла у коридорі.


***

Решта днів потягнулися наче сон. Я то літав на крилах любові, то падав у безодню страху та відчаю. Я ходив на уроки й вів заняття наче автомат, зовсім не задумуючись, а іноді просто не тямлячи, що саме я робив. Я проводжав Тетяну після уроків до маршрутки, а потім й додому. й знову ловив на собі повні ненависті погляди Сергія. Він йшов за мною невідступно, наче тінь. Лише коли я сідав із дівчиною у маршрутку, від відставав, але потім знову наздоганяв мене біля зупинки. Й знову погрожував мене вбити, якщо я не відчеплюся від дівчини. Мені це все добряче надоїло. У день коли у мене не було уроків у школі, я сходив на Андріївський узвіз, й там на барахолці я побачив старовинне розп'яття у вигляді кинджалу. На моє прохання, ювелір покрив його сріблом за добру винагороду. Тепер я носив кинджал-розп'яття на поясі, й гадав що вже можу не боятися цього божевільного неформала ким би він там не був... Залишалося ще два дні.

Всі ці дні пролетіли наче у тумані. Аж до тієї самої завітної п'ятниці, коли я запросив Тетяну на концерт. Навіть про концерт я згадав не одразу, а тільки лише коли знайшов два квитки у своєму щоденнику прикріпленими до відповідної сторінки.

Після уроку я привітався з Тетяною і побачив що вона аж сяяла від радості та передчуття чогось надзвичайного.

   — Тетянко, в тебе гарні новини? - спитав я, сподіваючись, що може батько знайшов їй гроші на лікування.

   — Поки що ні, а що? - спитала вона із здивуванням. - Твоє запрошення на концерт ще в силі?

   — Так, звісно, - відповів я. - Давай я заїду до тебе о шостій вечора.

   — Гаразд! Тільки мені треба попередити маму, щоб вона мене з тобою відпустила. Тобі доведеться з нею трохи поспілкуватися. Тобто, ти маєш їй сподобатися як чоловік.

   — Це вже друга справа, - відповів я із посмішкою. - Я постараюся їй сподобатися, будь певна!

Тетяна посміхнулася та послала мені поцілунок рукою.


Уроки у п'ятницю я провів наче птах, що злетів на крилах. Мене "несло", в мене відкрилося друге дихання, я вже не міг дочекатися вечора щоб, нарешті, зустрітися з Тетяною та повести її на концерт.

Після уроків я знову проводжав її додому. Дівчина була мовчазна та невесела, але про причини свого настрою відповідати не захотіла. Я це списав просто на втому.

Поки був час, я поїхав до театральної лавки, й взяв там напрокат костюм київського денді 19-го сторіччя - тростина, рукавички, циліндр, сюртук, - все як на світлинах тих часів, й все чорного кольору. навіть сорочка та краватка. Я викликав таксі та рівно о шостій вечора під'їхав до дому Тетяни. Я із хвилюванням підіймався вже знайомими сходами, подзвонив  у двері.

- Хто там? - спитав дзвінкий жіночій голос.

- Доброго дня! Я до Тетяни! Ми з нею домовлялися що я її поведу на концерт.

Двері відчинилися. На порозі стояла охайна жінка, трохи за тридцять років, з такою же короткою зачіскою, як у Тетяни. Різниця була лише у віці та кількості косметики на обличчі. У темряві я міг би їх переплутати одну з одною.

   — Ви Віктор? - спитала вона, - проходьте, Тетяна ще вбирається. Вона скоро вийде. Посидьте на кухні. Може чаю?

Від чаю я не відмовився, і тут мати Тетяни, яку звали Валерія, влаштувала мені справжній допит про те хто я такий, де вчуся, де працюю, як познайомився з її донькою, та що збираюся робити далі. Я мужньо витримав весь цей допит, й отримав відповідь, що мені дозволено взяти її дочку на 4 години, але до 11 вечора її дочка має бути вдома. Й це жорстка умова, яка не підлягає обговоренню.

Коли Тетяна нарешті з'явилася в коридорі, я ледь не зомлів: я побачив справжню красиву. На ній була красива чорна готична сукня, явно куплена на секонді, але вона так їй пасувала, наче саме на неї шилася, а за спиною були прикріплені янгольські крильця з пір'я такого ж кольору, як і сукня.

   — Ваша дама готова, - сказала вона з посмішкою.

Ми спустилися по східцях і сіли в таксі, яке чекало на нас надворі. Водій обвів нас обох здивованим поглядом, але нічого не сказав.

   — Шкода, що ти не можеш так одягатися кожного дня, - сказала мені Тетяна.

   — Нажаль, не можу, бо робота не дозволяє.

Коли ми приїхали до клубу, побачили там натовп людей, одягнених у чорне. У клубі ми занурилися у надзвичайну атмосферу. Коли ми зайшли до зали, грала меланхолійна музика з ранніх альбомів.

   — Підійдемо ближче до сцени чи сядемо за столик? - спитав я у Тетяни.

Тетяна знизала плечима:

   — Як хочеш.

Я зайняв один з незарезервованих столиків і зробив замовлення. Концерту не довелося чекати довго. Ми насолоджувалися музикою, і це був щасливий час для нас обох. Можливо, найщасливіший час для Тетяни. Вона весь час тримала мене за руку, наче боялася, що я кудись зникну. Одного разу в паузі між піснями вона промовила:

   — Як я хочу, щоб це тривало вічно, щоб ми завжди були поряд!

   — Таких концертів буде ще багато. Я все життя шукав таку, як ти!

   — Я теж, - відповіла вона і притислася до мене.

Три рази група покидала сцену, й три рази вони поверталися, щоб зіграти ще на біс. Лише об 11 годині концерт закінчився. Прихильники повільно розходилися. Я підвівся, але Тетяна явно не хотіла нікуди йти.

   — Давай нікуди не підемо, Вікторе! Давай залишимося ще на ді-джей сети!

   — Але ж твоя мати буде дуже сердита не тебе, і можливо, більше не дозволить нам зустрічатися.

   — Ти правда боїшся моєї мами?

   — Ні, але ж я дав їй обіцянку, і я маю її виконати.

   — Добре, нехай так. Тоді буде, як судилося. Поїхали.

Ми вийшли на вулицю й викликали таксі. Водій приїхав лише з третього виклику. Ми обидва усілися на заднє сидіння, й тут Тетяна обійняла мене й почала цілувати. Я був здивований.

   — Слухай, - сказав я їй. - Ти цілуєшся, наче завтра помреш.

Її очі загорілися, і вона вдарила мене долонею по губах.

   — А якщо й так, яке це має значення?

   — Ніякого, - відповів я.

Таксі їхало дуже довго, наче шукало найдовший шлях. Коли ми під'їхали до дому Тетяни, на годиннику вже було близько опівночі. Ми піднялися, Тетяна подзвонила у двері, але ніхто не відчинив.

   — Що з мамою? Може, вона вже спить?

Вона сама відчинила двері ключем і зайшла у кімнату.

   — Все добре, Вікторе. Моя мама спить з подругою. Довго на мене чекали й заснули за пляшкою вина. Отже, ніхто не буде лаяти нас за запізнення.

   — Можна залишитися з тобою? Ти ж боялася бути сама.

   — Ні, моя мати буде проти. Іншим разом. Ми ще зустрінемося. Можливо. На добраніч, Вікторе. Мені треба йти спати, я втомилася.

Я пішов, дуже засмучений розлукою. Я так звик бути з нею, що час без Тетяни здавався мені тортурами. Раптом, я знову відчув на собі той самий погляд, і на цей раз він просто обпалював мене ненавистю. Я знову відчув напад панічної атаки. Рука сама потягнулася до розп'яття на поясі.

   — Ти мене не послухав, - почув я зловісний голос.

   — Сергію, може це ти залишиш дівчину в спокої? - я дістав стилет.

   — Насправді моє ім'я Асмодей! Я можу вбити тебе хоч зараз, і ця тикалка тебе не врятує. Ти живий лише завдяки Тетяні. Вона просила тебе не чіпати, інакше вона не виконає мої умови.

   — Які ще умови?

   — Це наша з нею справа, а не твоя, - різко відповів Асмодей. - Але завтра все зміниться. Якщо ти зараз тут мені не пообіцяєш залишити її в спокої, завтра я тебе вб'ю, і ніхто тебе не врятує.

   — Мені вже начхати на твої погрози, - стилет надавав мені сміливості. - Йди до мене, нечисть, хто б ти там не був. Побачимо, як тобі це сподобається.

Він налетів на мене наче вітер, і я відчув, як біля моєї шиї клацнули зуби. Але реакція в мене була миттєвою. Я вихопив стилет і тикнув його у плече Асмодея. Той заволав. Потім мене запаморочило, і коли я прийшов до тями, Асмодея вже не було. Він просто зник, неначе розчинився в повітрі. Мені пощастило сісти на останню маршрутку...


***

Дзвінок у двері розбудив мене о сьомій ранку. Я вскочив, як був, у майці та трусах, перебуваючи в напівсні, все ще не в змозі відійти від побачено вночі кошмару.

   — Вікторе Петровичу, відкривайте, це поліція! У нас є до вас кілька запитань!

Мої руки автоматично відкрили замок. У коридор зайшли троє поліцейських. Один з них був років за сорок і в штатському, з мужнім і рішучим виразом на обличчі. Двоє молодших у формі мовчки стали в коридорі, чекаючи наказу.

   — Дозвольте представитися: слідчий Віталій Петренко, - почав старший.

   — Ви мене прийшли заарештовувати? Що сталося?

   — Поки що ми прийшли лише вас опитати.

   — Скажіть, у чому мене підозрюють?

   — Ви пам'ятаєте вашу ученицю Тетяну Вітер? За деякими свідченнями, ви один з останніх, хто бачив її живою.

Мене ніби вдарило блискавкою. Я повільно сповз на підлогу. Слідчий нахилився наді мною і запитав, чи все гаразд.

   — Принесіть йому води, людині зле, - наказав він.

Хлопці всадили мене у крісло, сунувши у руку склянку з водою. Я жадібно випив усю воду. Слідчий сів у друге крісло, не зводячи з мене погляду. Нарешті він розповів, що сталося з Тетяною. Її тіло знайшли біля під'їзду її будинку о п'ятій ранку. Її однокласник з сусіднього будинку вийшов вигулювати собаку, і той знайшов її понівечене тіло. Вона випала з вікна у своїй кімнаті - воно було відчинене. Мати Тетяни випивала з подругою ввечері й міцно заснула, тому нічого не бачила й не чула. Дівчина була мертвою вже кілька годин. Головною версією було самогубство. Я виявився одним з підозрюваних, який міг довести її до самогубства.

   — Вона не могла вчинити самогубство! Я це знаю, - твердо сказав я слідчому. - Вона сильно любила життя і прагнула побороти хворобу. Версія вбивства не розглядається?

   — Поки що ні. А ви можете когось запропонувати в якості підозрюваних?

   — Так, - я одразу згадав про Асмодея.

   — Ви готові поїхати з нами до відділку й там дати свідчення? - спитав слідчий.

   — Так, я готовий. Дайте мені кілька хвилин на збори, та я поїду з вами.

Дорога привела мене до тями.// Я знав, що саме розказати інспекторові. Я розповів усе, що пам'ятав про Асмодея, його погрози, нав'язливе залицяння до Тетяни.

   — Отже, підозрюваний Сергій Гробар, 16 років. З дивною поведінкою та невмотивованою агресією до оточуючих. Я правильно вас зрозумів? Добре, ми додаємо цю інформацію до справи. Але ви все одно залишаєтеся підозрюваним. Ми вимагаємо від вас підписку про невиїзд і візьмемо особисті дані. Знаючи деякі ваші особисті мотиви, я не буду вас заарештовувати. Поки що. Тут деякі ваши колеги підписали на вас заяву про розбещення неповнолітньої. Але в нас бракує доказів. Прогулянки під ручку - це ще не розбещення. Ви можете прийти на поховання. Раджу вам далі співпрацювати зі слідством. Це полегшить ваше становище.

   — Отже, я вільний?

   — Так. Ось мій телефон. Якщо щось пригадаєте чи побачите, дзвоніть у будь-який час. Бувайте здорові.

Поліцейський відділок виявився далеченько від мого дому. Довелося півгодини шукати зупинку маршрутки. Поки йшов, я знову відчув зловісний погляд на собі, й на мене накотилася панічна атака. Мені здалося, що Асмодей знову йде за мною, ховається за поворотами. На зупинці було багато людей, і я зітхнув з полегшенням. Додому доїхав без пригод, й одразу завалився спати. Але виспатися мені не вдалося. Знову снилися кошмари. Мені снилося, що у квартирі Тетяни, але ніби невидимий. Я бачив, як спить її мати, бачив, як вона відкриває двері Асмодею та впускає його до квартири. Вони заходять у її кімнату. Асмодей безцеремонно притискає дівчину до стіни та стискає руками її шию.

   — Отже, незабаром північ, - каже він замогильним голосом. - Час вирішувати, дівчинко! Чи готова ти приєднатися до мене в темряві? Іди за мною у вічне життя! Дай мені вкусити твоєї крові, а потім я дам тобі вкусити моєї.

Я бачив, як Тетяна зблідла. Її руки тряслися, а в очах був жах. Вона відповіла:

   — Ні, ніколи. Моя душа прагне до світла. Я не піду за тобою в темряву.

Асмодей оскаженів. Його очі горіли. Він підняв руки, і здавалося, що за його спиною розвіваються чорні крила.

   — Ти посміла відмовити мені? Тому, хто готовий був віддати тобі все, навіть власну кров? Дурепо! Ти хоч розумієш, від чого ти відмовляєшся?

Я хотів закричати, але мого голосу ніхто не чув. Я хотів допомогти Тетяні, але був наче безтілесним духом, що лише спостерігав за всім зі сторони. Асмодей накинувся на дівчину й почав її душити. Я помітив, що на його руках були ті самі елегантні шкіряні рукавички. Тетяна відчайдушно опиралася, але сили були нерівні. Асмодей душив її вміло, так що замість криків, з її горла виривалися лише жалюгідні хрипи. Коли в неї вже не стало сил, Асмодей вчепився зубами їй у горло. Вампір пив жадібно, неначе алкоголік п'є горілку з горлечка, захльобуючись. Нарешті Асмодей відпустив Тетяну. Вона повільно сповзла на підлогу. Дивним чином кров з шиї не текла, а дуже швидко звернулася. Було видно лише дві маленькі ранки на горлі. Вона була ще жива й дихала. Від того, що сталося потім, мене ледь не знудило. Я знову лише був лише спостерігачем, не маючи можливості втрутитися. Зробивши свою брудну справу, Асмодей підвівся, схопив дівчину й одним рухом звернув їй шию. Почувся хрускіт хребців, такий гучний - наче постріл у.мертвій тиші. П'яна мати та її подруга так і не прокинулися. Асмодей відкрив вікно й довго вдивлявся у нічну темряву. Мабуть, чекав, поки зникнуть останні свідки. Він схопив дівчину й міцно обійняв її, наче вона була ще живою.

   — Ми полетимо з тобою в ніч. У вічність, - пафосно промовив він, - на крилах вічної темряви та вічної любові! Тепер ти моя - навіки!.

Він стрибнув у вікно, тримаючи тіло в обіймах. Я знову закричав і кинувся до вікна. Щось мене зупиняло. Я намагався стрибнути за ними у вікно, але зась. Було страшно. Ледь пересиливши себе, я стрибнув…Ще мить, і я міцно стояв на ногах.

 Перед під'їздом лежало скалічене тіло Тетяни. Асмодея вже не було.

Я закричав від відчаю…. і прокинувся. На годиннику була четверта година ранку. Я проспав довго, майже добу, але зовсім не відчував себе відпочилим. Треба було ще підготуватися до уроку. Часу було обмаль…

 Але, коли я прийшов до школи, у дверях я зустрів завуча. Вона дивилася на мене, як комісар на ворога народу. Із зловісною посмішкою вона повідомила, що школа більше не потребує моїх послуг на заміні, а ще на мене буде заведено кримінальну справу за розбещення неповнолітньої учениці.

   — Тепер здогадуюся, хто написав ту заяву. Дуже дякую! Може, хоч дасте попрощатися з учнями? Іще мені треба забрати особисті речі з кабінету.

   — Гадаю, що це зайве! Ви ж були на заміні. У вас не має бути особистих речей у кабінеті іноземної мови! А до дітей я не можу вас допустити через міркування безпеки! Раджу вам повертатися додому, Вікторе Петровичу. Й щоб більше вашої ноги не було у цій школі!

Мені не залишалося нічого, як послухатися. Я хотів зайти до директора, але він відмовився мене приймати. Кілька годин я просто безцільно блукав містом. Ішов тими місцями, де колись ходив з Тетяною, згадував її посмішку, слова, погляд. З меланхолійного стану мене вивів телефонний дзвінок. Дзвонила мати Тетяни. Вона, плачучи, повідомила, що поховання призначено на вівторок, 12 годину. Вона дуже хотіла, щоб я був там, і хотіла дещо мені передати, виконуючи останню волю Тані. Наступним був дзвінок від слідчого.

   — Вітаю, Вікторе, Петровичу, - почав він. - У мене є гарні новини. З вас повністю знято всі підозри. А щодо цього Сергія Гробаря, то тут усе дуже цікаво. Підійдіть до відділку, хочу з вами поділитися.

До відділка я доїхав на таксі. Копи обідали. Слідчий привітно зустрів мне й запросив приєднатися до столу.

   — Ти ж ніби допомагаєш слідству, тож теж причетний. Сідай. Щодо цього Сергія, виявилася дуже цікава річ. Мої підлеглі прийшли зранку до школи опитати цього хлопця. Це було під час другого уроку. Вони його знайшли у списку в журналі - приписаний в кінці, бо нещодавно перевівся з іншої школи. У директора є особова справа на нього. Судячи з журналу, Сергій був присутній на першому уроці - стоїть оцінка. Але самого хлопця слід простив. Коли почали опитувати однокласників та вчителів, ніхто не зміг його згадати. Запис є, а людини нема! Його номер контактного телефону поза зоною досяжності. Навіть знайшли кілька його фотографій на телефонах однокласників, але жоден не зміг пригадати, хто це. Ми встановили адресу його проживання. Виявилося ще цікавіше: хлопець сирота, живе з опікуном - двоюрідним дядьком. Зареєстровані вони в такому цікавому домі на Подолі. Історична пам'ятка 19 століття. Але там вже років 10 ніхто не живе. Будівля намічена під зніс. Пропоную поїхати туди і все перевірити...

Коли ми приїхали на місце, будинок вже був очеплений поліцією. Особняк відомого роду меценатів. Вони багато чого побудували у Києві. Красивий, розкішний, але пустий. Квартира була на третьому поверсі. Довелося підніматися крутими сходами, задихаючись від пилюки. Біля дверей чергували двоє поліцейських у респіраторах.

   — Тут усе осипається, а ще всюди пліснява. Не знаю, як вони тут жили, - повідомив слідчий.

Він обережно відкрив двері, і ми зайшли до квартири. Слідчий включив світло. Лампа під абажуром ледь розсіяла темряву. Помешкання було шикарним. Мабуть, тут раніше жила партійна номенклатура. Перше, що я помітив: усе приміщення було заставлене меблями, скрізь були книги, якісь склянки та мішечки з травами. Було багато антикварного посуду - від глиняних мисок до посуду з лабораторії. Я помітив навіть перегонний куб та реторти. Під стелею висіли опудала кажанів, ворон і котів.

   — Господарі ті ще естети, - посміхнувся слідчий. - І що цікаво, на все величезне помешкання лише один диван, на якому навіть ніхто не сидів. Жодного ліжка.

   — А де ж вони спали? - спитав я, з цікавістю розглядаючи "експонати".

   — В отій маленькій кімнатці за занавісками.

Слідчий посунув важкі штори. Я побачив дві труни з чорного дерева.

   — Тобто вони спали у трунах? - здивувався я.

   — Так. Ми знайшли там волосся й інший матеріал. Там вони і спали. А ще дуже рідко милися, якщо взагалі милися.

   — Мабуть, якісь сектанти, або просто божевільні, - сказав я.

   — Зараз багато дивної молоді. Одні уявляють себе гномами, ельфами чи ще біс знає ким. Інші одягаються лицарями і влаштовують турніри. А є такі, що уявляють себе вампірами і сплять у трунах. Невинні такі забавки, аж поки вони не починають пити кров.

   — Тобто ви вже виявили, чим вони займалися?

   — Поки що приблизно. Тетяна не перша жертва. Й боюся не остання.. Так, подібна загадкова смерть юної дівчини вже була у Львові. Рік тому. Й там теж цей хлопець засвітився. Під іншим ім'ям та прізвищем. Цю смерть також спочатку списали на самогубство. А потім виявилося, що бідолашна дівчина втратила 2 літри крові. Й в неї також була зламана шия… Співпадіння?

   — Гадаю що ні… Але ж, вампірів не існує… Це все вигадки!

   — Так не існує… Але можуть існувати божевільні, які вважають себе вампірами. граються у вампірів, аж поки починають у це вірити… Й починають вбивати по-справжньому. Я раніше не чув про такі випадки у нашій країні. Щось подібне було у Угорщині, Румунії, Польщі, Чехії… Докотилося й до нас.

Я стояв та розгрібав ногою якійсь паперовий мотлох, аж поки не помітив, що це старі світлини. Я підняв одну з них й подав слідчому.

   — Дивиться. - сказав я. - Оце вже дійсно якась чортівня.

На світлині було зображено худорлявого парубка приблизно 15 років у формі гімназиста. А поряд з ним - його дядько у формі поліцейського. Я перевернув світлину та прочитав уголос ледь видний напис: "Городовой Склєпов Лаврентій Павлович, і єго плємяннік Сергєй Склєпов, учєнік гімназії. Києв, 1910 год"

   — Як ви це поясните? - я протягнув світлину слідчому.

   — Майже фамільна схожість. Але це може бути просто співпадіння. Більше ста років минуло з тих пір, як було зведено цей будинок… Родичі, знаєте, можуть бути схожі, навіть якщо минуло кілька поколінь...


***

Похорон відбувся як було намічено - у вівторок опівдні. Я ледь на нього не спізнився, й довелося викликати таксі. На похорон Тетяни зібрався весь її клас та весь паралельний клас. Мати стояла поряд із подругою та тихо плакала у сторонці, поки священик тримав довгу промову про життя вічне та плинність життя. Я стояв біля нього та витирав скупі чоловічі сльози. Останній раз я так плакав у дитинстві, коли померла моя бабуся. Нарешті, дали дозвіл попрощатися із покійною. Було відкрите лише її обличчя. Мати поцілувала свою дочку, й впала біля домовини - вона аж тряслася від плачу, та ніхто не міг її втішити. "Не дай бог батькам ховати свою дитину", - сказала її подруга, намагаючись допомогти її підвестися. Я нахилився і поцілував Тетяну - як її чоловік, яким мені вже ніколи не судилося бути…

   — Тримайте, Вікторе, це вона просила передати вам, якщо з нею щось станеться. - Мати Тетяни вже прийшла до тями, й протягнула мені маленьку книжечку у шкіряній обгортці. Щоденник. На першій сторінці було написано чорнилом: "My Diary of Dreams".

Я квапливо розгорнув щоденник на останній сторінці й побачив напис: "Завтра він прийде за відповіддю: так чи ні. Я знаю яку відповідь я йому дам. Можливо, це буде коштувати мені життя. Віктор моє справжнє кохання. Я ще нікого не кохала у своєму житті. А Асмодей це морок, хвора пристрасть, божевілля, темна сторона моєї душі - яку я так боялася визнати. І яку я, нарешті, відкину від себе. Моя душа прагне до світла. Там, куди він мене кликав. є лише темрява, самотність, відчай та вічний голод. Жити за рахунок інших? Вбивати інших, щоб жити самій? Цей шлях не для мене. Я не піду з ним у вічну темряву. Я піду у вічність. На Небо. На мене там вже чекають янголи. Я це знаю… Головне не боятися того, що станеться… Якось я спитала мою сусідку-бабусю, яка пережила клінічну смерть: як воно там, не страшно? Вона відповіла, що ні. Там світло, спокій та радість. Там зустрічають родичі, які давно померли. Там ти знатимеш усе. Залишилося вже недовго… "   

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 22:41: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал