Тринадцята однокласниця

Я прийшла до тями від дикого шурхоту, який нагадував шум осіннього листя під ногами. Але цей звук був в 10 разів мерзенніший і звучав все по однотонній ноті. «Шквик, шквик!» Привідкрив очі, моя свідомість мене зрадила. Перед і мною була божевільна картина! Мої однокласники довкола мене сиділи за своїми партами непорушно, точніше, лише їх тіло, від ніг до тулуба, і тільки голови в усіх крутилися, як карусель на свята. Боже, що це? Мою душу сковував страх, який намагався полонити і скувати кінцівки. Страшно поворухнутися! «П-петре, А-анно» - заледве пошепки, торкаючися тремтячими пальцями їх плеча, хотіла зрозуміти цей жах. Але вони не переставали ЦЕ робити. Це зводило з розуму, як зомбоване кодло, все повторювались їх дії. Це не може бути взаправду! встаючи з-за парти подумала я. Напраляючись до виходу з кабінету, перед столом вчителя, було перегороджено дорогу тілом. «Тільки не чіпай» кричав мій мозок. Це був Андрій Володимирович, вчитель фізики. Не складно було зрозуміти, що це він, навіть, якщо лежав спиною доверху. Цей поганець завжди дошкуляв бридкими неоднозначними жартами і одеколоном, який залишався чутним на моєму светрі від його доторків. Хм, так йому і треба. Обережно переступаю і відчуваю тихий смердючий подих на моїй шиї. Різко обернувшись застигаю від переляку. Вчитель стояв, як вкопаний, з його рота йшла піна, а щоки від посмішки почали тріскотіти і залишати незначні дротикові рани. «Андрій Володимирович?» тільки й зуміла промовити, коли його руки зненацька вп*ялися в моє волосся. Страшний гул «падаючого листя» затих. Однокласники всі, як один зупинилися в невимовну тишу і обернулися до нас. Я вириваюся до дверей і перечепившись падаю долу. В той час вони разом, як по команді, зриваються з місця і біжать на мене. Всі 13 чоловік, які в цю хвилину зненавиділи мене до нестями і готові роздерти на шматки. Прикривши долонями обличчя, голосно кричу і розриваюся в сльозах. Волаю про допомогу. За що? Що я зробила? Важко дійти до відповіді. І ось згорнувшись клубочком на підлозі виливаю з ран душі гарячі краплі, що немов ріка, стікають по підборіддю. Нічого не відбувається! Я крізь пальці бачу пустий клас. Розвівши долоні, голосно хапаю повітря легенями, які в розпачі жадібно вимагають повноцінно дихати. Куди вони ділися? Дзвінок. Перерва? Встаю тримаючись за двері і тихенько повертаю ручку і виходжу на коридор, де панує зле світло з зашторених вікон, яке розливається по стінам червоним сяйвом. Ні душі, ні голосу, нікого. Можливо зможу вибратися на подвір*я через вікно? Розкривши штори, ціпенію. Стіна! Червоне сяйво йде з самих штор. Йду до іншого кабінету. Відкриваю його і бачу…себе. Моє друге «я» стоїть біля дошки і щось пише. Хочу підійти ближче, але не можу пройти далі порогу. Ніби скло, прозора плівка, лише щоб споглядати. Що «я» там пишу, не можу розгледіти. Стукаю по невидимому бар*єру, нуль реакцій. Однокласники сидять за партами і старанно під диктовку того самого вчителя пишуть якісь слова. Вчитель замовк, а «я» все пишу без перестанку. Одна строка, друга строка, в швидкому темпі. Я помічаю, що крейда закінчилася, і «я» пишу нігтями не перестаючи. Павло, з яким я сиділа за однією партою, встає і починає голосно сміятися і тиками в *мене пальцями*. Всі інші підхоплюють цей челендж і роблять те саме разом з вчителем. *Я* обертаюся до них, стаю на коліна і голосно кричу. Цей крик пронизує зсередини і я закриваю долонями вуха. Від «мого» крику однокласники вибухають один за одним метеликами і залітають до рота сирени. Увібравши їх всіх в себе, вона просто розчиняється в повітрі.

Бар*єр зник, я заходжу до кабінету, щоб прочитати, що написано на дошці, а вона пуста, лише вся змазана крейдою і нігтями з кров*ю. «Шквик, шквик!» - знову цей підступний звук.

Йду далі по коридору, червоні стіни збивають з пантелику, але намагаюся не думати про це. О, нарешті вчительська. Заходжу, немає нікого. Посередині столу журнал. Пустий. На останній сторінці імена і прізвища однокласників, але без мого. Стає важко дихати. Стукіт. Серце виривається і здається, що зараз впаду без тями. «Геть звідси» хотіла було крикнути я, вхопивши журнал і піднявши догори над головою для захисту, але здоровий глузд змусив «прикусити язика». Двері відчинилися навстіж і переді мною постали мої ж однокласники. Вони йшли з дверей, виповзали з дзеркала та шаф, стали навкруги і просто дивилися на мене. Журнал, що був в моїх руках почав розсипатися і я його впустила з рук. В них не було очей, замість, лише холодна пустель, темна, сира. Мене обертає до себе однокласниця Анна і відкриває рота з якого ллються холодні патоки води. Хотіла було її відштовхнути, не змогла. Смиренна сукня взялася нізвідки і скувала мої руки. Вони наступають, простягають облізлі шкурою рук до мене. Немає повітря, під водою темрява.

«Дихай, дихай!» - наказав хтось. Я намагаючись його відштовхнути перехилилась на бік і взахлиб відпльовую воду. З усіх однокласників, хто був на відпочинку на яхті, врятували і відкачали тільки мене. Можливо, при відключенні свідомості, то було чистилище, де вони ще на мене чекають, на свою 13 однокласницю.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

15/10/20 22:38: Не відповідає правилам • Прийом оповідань
16/10/20 00:00: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап