Правила

«А люди такі сотнями

В тандемі зі своїми висотками…»

Тітка Таня померла близько сьомої вечора, її останній видих розчинився у лункому звуці, який хоч раз чув кожен мешканець багатоповерхівки – ніби згори прокотився сталевий м’ячик. «Мама має приїхати вранці» - така думка пульсувала у Дена в голові, заступаючи усі інші думки, стримуючи його паніку. Малий Вадік дивився широко розкритими очима на тіло своєї матері і міцно стискав Денову руку. Той же подумки міркував: «О шостій приземлення, до восьмої вона вже буде вдома, в нашій квартирі, потім поїде по мене, це ще плюс година, не більше». А у самого потилиця наливалася холодом – вона не поїде за ним відразу. Ні. Вона прийме душ, вона поснідає, розпакує речі, можливо, поїде в магазин за продуктами. Йому не три, йому шістнадцять, він дорослий, він під наглядом тітки – навряд чи мати поспішатиме.

Тітка ж лежала посеред кухні, просто під лампою в пластиковому абажурі. Електричне світло робило тіні на її блідому обличчі контрастними, гострими. На мить Дену здалося, що це і не тітка Таня зовсім, а якась незнайомка.

Звук повторився, металева куля прокотилася, просто у них над головами. Здавалося, ніби будинок розправляє плечі. Вадік здригнувся і став ближче до Дена.

- Мама ж оживе? – з надією запитав малий. – Правда ж? – він підняв на Дена очі, в них блукали сльози, роблячи погляд пронизливо-жалібним.

Відповідати на це Ден не хотів.

- Пішли, посидиш в кімнаті, - Вадік рушив не відразу, ще якусь довгу мить дивився на матір, а потім вийшов за Деном у коридор.

В кімнаті настоювалися сутінки, ніби терпкий чай у чашці. Ден ще раз перевірив телефон – усі попередні повідомлення, що він лишав матері, досі не відправлені. Немає сенсу писати – телефон вперто не ловив мережу.

Від самого початку Денові це здавалося дуже поганою ідеєю, і ось що з того вийшло. Але мати була зла на нього, а тому, замість запланованої відпустки у теплих краях, Ден загримів у заслання до тітки сектантки.

Взагалі-то інформація не перевірена, але поза очі Ден називав тітку саме так – сектанткою. Бо вона при кожній їх зустрічі з’їжджала на якісь навколо релігійні теми, плела щось про зло, яке полює за душами. Він же закочував очі при перших спробах Тані проповідувати. Але тітка і не наполягала, просто замовкала, коли бачила таку реакцію. Просто застигала, можливо, ображаючись.

Дену уявилася ця картина – занадто худа, майже виснажена жіночка, в старомодному одязі, що дивиться в одну точку, стиснувши губи настільки міцно, що вони втрачали колір. Але тут-таки згадалися посинілі губи і роззявлений рот мертвої тітки, що зараз лежала на підлозі своєї кухні.

Насувалася ніч.

Субота

Суп був жирний, в ньому плавали напівпрозорі пелюстки цибулі, наче потонулий лотос. Ден поволі бовтав в тарілці ложкою, розганяючи цибулевих примар по жовтуватій юшці.

Їсти це не хотілося. Ден подивився на годинник над кухонними дверима. За часом мама вже мала добратися від аеропорту до готелю. Цікаво, чи напише йому? Чи все ще сердиться?

З самого початку навчального року мама насідала з питаннями, куди він хоче вступати, які у нього плани. Ніяких думок щодо цього у Дена не було, він навіть не уявляв, яку спеціальність хотів би мати. Мама все заводила і заводила ці розмови, але ніякого просвітлення у Дена не ставалося. Тоді мама все вирішила за нього – Ден мав стати програмістом. Бо немає коли думати, це старша школа, все серйозно, треба гарувати на атестат, готуватися до вступу і дорослого життя.

На початку Ден сприймав це спокійно – ну ок, погодиться він зараз, що буде програмістом, аби вона заспокоїлася. Це ні до чого його не зобов’язує. Та мама знайшла йому репетитора з математики.

Ден пояснював, що це не про нього – і математика, і програмування. Але мама нічого не хотіла слухати. Не дивно, що зовсім скоро викладачка відмовилася від Дена. Він же ніяк не наважувався сказати про це мамі, все тягнув. І викрилося це у самий непідходящий час – напередодні їх з мамою відпустки до моря. Вирок Дену було винесено.

Як не дивно, але полегшення від того, що цю ситуацію вирішено, було більшим, ніж розчарування, що він не потрапив на море. Мама ж лютувала, навіть розмовляти не хотіла, не попрощалася. А ще – відібрала ключі і заслала до Тані. Може, покладається на неї, як на експерта у покараннях?

- Тебе мама ставить в куток? – спитав Ден Вадіка, що поряд голосно сьорбав суп.

Той застиг на якусь мить, відвів ложку вбік, а потім хитнув головою.

- Ні.

- Навіть, якщо ти неслухняний? І вона розгнівалася?

Вадік зосереджено зачерпував суп:

- Мама ніколи не сердиться на мене. Їй неможна. Це правило, - Вадік цокнув ложкою по дну тарілки. – Правила треба виконувати з-а-в-ж-д-и, - наголосив він завченим тітчиним тоном.

Так, правила. З ними Дена познайомили відразу, як той ступив до квартири. Навіть речі свої не встиг розпакувати, як явилася Таня.

Вигляд у неї був якийсь винуватий, трохи наляканий.

- Ден, зараз я тебе про щось попрошу, і це серйозно. Оскільки ти поживеш тут якийсь час, маєш виконувати правила. Ось, - тітка простягла акруш офісного паперу. – Маєш не тільки почитати, а запам’ятати. Це дуже важливо, - вона на мить застигла, втупившись в ніжку стільця, потім відтанула і глянула Дену в очі: - Навіть краще, якщо будеш їх носити з собою. Щоб міг заглянути у будь-який момент.

- Ок, - Дену було цікаво, що вона там понавигадувала. Певне, про кинутий посуд у мийці і прання шкарпеток.

Правил було 9, і жодне із них не стосувалося шкарпеток:

1. Усі двері і вікна в квартирі мають бути зачинені до 20:00.
2. Не залишати на ніч їжу і воду ніде, окрім холодильника. Не тримати ніякої води і їжі у себе в кімнаті.
3. Не приводити і не приносити ніяких тварин.
4. Виносити сміття до 20:00 і опісля не смітити. Усі залишки їжі після 20:00 складати до холодильника.
5. Не користуватися сходовим майданчиком після 19:00, тільки ліфтом.
6. Бути вдома до 20:00.
7. Не відчиняти двері сусідам.
8. Не шуміти, не слухати музику, не ходити по квартирі після 20:00.
9. Ніколи не заходити без стуку в нашу із Вадіком спальню.

Ден закінчив читати і не міг дібрати слів, лише поволі видихнув повітря, щоб хоч якось заспокоїтися.

- Тань, ти ж це не серйозно?

- Серйозно, - її погляд благально бігав по обличчю племінника. - Ден, це дуже і дуже серйозно, це дуже і дуже важливо.

- Тань, я що, маю о восьмій спати лягти?

- Не обов’язково, можеш читати щось.

Ден зітхнув. Про що тут говорити, тітка геть поїхала дахом. Він ще розумів ті правила, що стосувалися безпеки – зачинені вікна і двері, не пускати липових сусідів, не ходити сходами у темряві, щоб не нарватися на якогось психа. Але ніякої води і їжі після восьмої – це вже нездорові заморочки.

Тільки тітка пішла, Ден відправив повідомлення мамі, де у всіх подробицях описав тітчині правила. Мама ж прислала смайла, що заходиться від сміху, і жартома поспівчувала йому: «Коли будеш сидіти на голодному пайку, подумай про математику». Більше писати їй бажання не було.

О шостій тітка Таня покликала їсти суп.

Вівторок

Ден прийшов зі школи, тітки з малим не було. Знаходитися самому в чужій квартирі було незвично, здавалося, ніби з усіх кутків за тобою слідкують невидимі очі. Тож Ден пересувався мало не навшпиньки. Він був чомусь переконаний, що ті невидимі споглядачі дивляться на нього зовсім непривітно. Тож Ден не став розходжати по квартирі, а швидше пішов до себе в кімнату.

І тітка, і її дивний спосіб життя викликали у Дена обурення. Як так можна, вірити в якісь смішні забобони? Як когось може зробити гіршим у очах богів їжа, вжита після 20:00? Це її дивне сектанство просто виводило із себе. «Дивне», бо ніде у квартирі Ден не бачив підтвердження тітчиній релігійності – ні ікон, ні хрестів, ні Біблії, ні статуеток Будди.

За два дні Ден прилаштувався до свого нового житла. Загалом було не так і погано, хіба що трохи нудно. Та найбільше тішило, що не було балачок про школу, про майбутнє, про плани. Не передати, як Ден ненавидів цю частину їх з мамою побуту. Тож у Тані він почувався цілком непогано, навіть незважаючи на дивацтва тітки. Вона спокійно сприйняла той факт, що Ден сам по собі – вчиться, харчується, збирається до школи. Вони ніби існували кожен у своєму світі, не перетинаючись.

Тому Ден не очікував, що тітка може так грубо вторгнутися в його особистий простір. Він придрімав у навушниках, тому відразу і не зрозумів, що від нього хоче Таня. У вухах лунав улюблений трек, очі сліпило різке електричне світло, а тітка боляче штурхала його в плече.

- Що? – обурився Ден, стягуючи навушники. – Що таке?

- Я просила! Я просила слідкувати, виконувати правила! Не забувати! Пішли! – Таню аж тіпало від злості, її підборіддя посіпувалося, губи були крейдяними, так сильно вона стисла їх.

Без якихось пояснень, вона вхопила Денову руку і потягла його за собою. Той заледве не звалився з ліжка, на ходу встиг зняти навушники і виплутатись з ковдри.

- Що це?! – тітка поглядом вказала на стіл.

Ден здивовано дивився, не розуміючи, про що це вона.

- Крихти! Ден, ти полишив крихти після себе! Я просила, просила робити усе за правилами! – вона почала голими руками згрібати крихти в долоню, пальцем визбирувала поодинокі і обережно складала їх до інших. – Не можна, Ден, не можна… - Таню трусило ще сильніше, вона була на самому краєчку істерики.

Ден спостерігав за усим цим, а сам думав, що це вже не жарти, тітка точно не ладнає з головою. Ці дивні правила, цей її панічний страх порушення правил – та за нею психлікарня плаче.

- Ось так, бачиш? – Таня нарешті зібрала усі крихти зі столу в долоню і продемонструвала її Денові. – І, якщо вже вечір, не викидай у смітник. Ось, - тітка відчинила холодильник і висипала крихти просто на поличку. – Тут закривай. Зрозумів?

- Так… - промимрив Ден.

Певне, після ритуалу прибирання Таню відпустило. Не лишилося і сліду від її гніву.

- Знаєш, що? – тітка навіть усміхнулася. – Відтепер ти будеш вечеряти з нами, щоб ненароком не забувся. Так легше, я проконтролюю…

Ден хотів був заперечити, але Танине посіпування і натягнута усмішка зупинили його. Вечеряти з ними у плани Дена не входило, тому він спробував відновити довіру тітки до його самостійності:

- Тань, я не забудусь вже…чесно…

Вона покивала головою, так само дико всміхаючись.

Сон не йшов. Дена гризла образа. Йому не п’ять, а шістнадцять! Чого кричати на нього, замість спокійно сказати? Ден раз по раз прокручував в голові розмову із тіткою, і все більше тисли на груди образа і злість. Треба було їй виказати все, щоб більше не сміла! Та й взагалі – пішла вона к бісу зі своїми правилами. Якби у Дена були ключі, він би зміг під якимось благопристойним приводом поїхати додому і там залишитися. Але мама таке передбачувала, тому ключі конфіскувала.

Вже майже засинаючи, Ден подумав, що не завадило би накупити собі батончиків про запас. Хіба тітка буде влаштовувати обшуки? А так краще – поїсти в кімнаті, ніж вислуховувати нотації.

Середа

Заначку Ден зробив у своєму рюкзаку зі змінними речами. Взяв лише пару батончиків, щоб перевірити, чи виявить тітка диверсію. А що, як вона настільки застібнута на цих правилах, що не посоромиться ритись у його речах?

Тільки він облаштував сховок, як Таня прийшла поговорити:

- Ден, ти вибач, якщо я трохи зірвалася вчора, - вона всміхнулася. – Правила дуже важливі, - вона зробила навмисну паузу, - для мене. Тому я тебе дуже прошу, поки живеш у нас, намагайся дотримуватись їх. Але я розумію, що теж винна, бо не перевірила за тобою. Тож, без образ?

- Без образ, - Ден дійсно не збирався ображатися на тітку.

Але від тієї розмови він ще більше відчув себе зайвим у цьому домі. Тут все так дивно, незрозуміло, якісь правила дикунські. Ден ніби знову відчував себе дитиною, з якою не вважають за потрібне говорити, пояснювати. Відчував, неначе світ навколо знову стає ворожим, незвіданим. Захотілося написати мамі.

«Як відпочинок? У мене тут все «ок». Нагадай, ти коли назад, якого числа?», - відправив він повідомлення. Насправді, Ден знав, що мама повертається в неділю, тобто, вилітає в суботу. Просто хотів, щоб і вона поцікавилася, як його справи. Мама не відповідала. Через годину Ден перевірив телефон – мобільна мережа відсутня. Домашнього Інтернету, ясна річ, у тітки не було.

Засинав Ден довго, крутився, подушка давила у вухо бетонною твердістю, ковдра лізла в обличчя, не даючи розслабитись. Може тому Ден так легко прокинувся від цього майже невловимого, навіть у нічній тиші, звуку. Він був схожий на обережний видих, ніби хтось легенько зітхнув уві сні. Спочатку Ден так і подумав, що то почулося із тітчиної спальні. Однак, якийсь первісний інстинкт змусив все Денове тіло напружитися, прислухатися. Звук був у коридорі, невловимо-шовковий, ніби хтось поволі стягнув хустинку із дівочої шиї. І на останній ноті цього скрадливого «сххххшшш» у Деновій голові спурхнула думка, і забилася, як злякана пташка:

- «Я чую це з коридору, тож двері прочинені…».

Йому стало на мить жарко, а потім мороз сипонув під шкіру. Як так? Хіба він лишив відкритими? Ден ніяк не міг пригадати, чи зачиняв ті кляті двері.

Звук насувався, він рухався коридором, наближувався. Навіть і звуку як такого Ден не чув, лише якесь невловиме коливання повітря. Ось наче щось шершаво мазнуло по шпалерах в коридорі, торкнуло двері, вони від’їхали трохи убік. Ден лежав і старався дихати ледь-ледь, тамуючи віддих, наслідуючи сплячого.

Тиша. Вона була ніби жива, пульсувала і шуміла у вухах, закладаючи їх ватою, коли Ден намагався прислухатись. Нічого. Може, то Таня? Прийшла подивитися, чи він спить? А зараз просто стоїть у дверях, не наважуючись зайти, щоб не потривожити?

Ден відчував чужу присутність, він знав, що в кімнаті зараз не один. Але у вухах слабким прибоєм шуміла тиша. Ніякого звуку. Ніякого руху. А потім Ден почув, як в прочинені двері кімнати щось вповзає. Шовково-зміїно, настільки тихо, що, якби Ден не вслухався, міг би і не почути. Здається, що це рухалося саме повітря, сама темрява у кімнаті.

Знову тиша застигла лункою калюжею, найменший рух – і вона розлетиться на друзки, як скло. Ден слухав і слухав, і вже у момент, коли сам почав сумніватися, чи не видалося, тиша стала м’якою, піддатливою, люб’язно розступилася перед новим страхітливим «схххшшш».

Воно було тут, зовсім поряд із ліжком. Почувся різкий звук падіння – Ден обм’як, змирившись із тим фактом, що це не гра уяви, не параноя, а це по-справжньому. І він перетворився на слух, зараз усім Деновим організмом керував інстинкт «слухати – чути – вижити».

Знайомий хрускіт обгортки Ден не сплутав би ні з чим. Так звучить «Снікерс». Хтось добрався до його сховку. І тут Дена відпустило – усі ті звуки просто пояснити. Це всього лише миші, хатні гризуни, а він ледве не напудив від страху у ліжко.

Вранці Ден знайшов понівеченого батончика. Вигляд шоколадки переконав його у справедливості нічної здогадки – скрізь сліди від двох зубів гризуна. Другий батончик щез. Напевне, миша потягла його в свою нору.

- «Ото здивується Таня, як через місяць знайде десь за холодильником обгортку від «Снікерсу», - ця думка неймовірно забавляла Дена.

Четвер

- Що це? Що за…? – Ден підсвічував телефоном свою постіль і механічно продовжував струшувати із себе якихось жуків.

Він намагався намацати вимикач, що завжди був поряд з його тумбочкою, але зараз не міг знайти ні тумбочки, ні клавіши. Ден сонний, отетерілий дивився, як по постільній білизні повзають чорні вусаті комахи. А ще їх незлічені шорсткі лапки він відчував на своєму тілі, під футболкою, у волоссі.

- Бридота! Бридота! – Ден скочив із ліжка, боляче вписався коліном у стілець, та почав витрушувати жуків з волосся.

Телефон впав екраном на постіль, але навіть у тьмяному світлі дворового ліхтаря Ден роздивився обстановку. Він не вдома, він у тітки, а це – кімната Вадіка. Але що за нашестя комах?

При увімкненому світлі усе виглядало не так моторошно. По ліжку повзали і стрибали темні комахи. Точно не таргани – вже легше. Ден придивився уважніше, їх вигляд точно був йому знайомим. Точно!

Він кинувся до рюкзака на столі, розстібнув ремінь кишеньки. Так і є! Баночка із цвіркунами дивним чином відкрилася. Оце так сюрприз серед ночі.

Ден обережно збирав комах назад у банку, однак ті не бажали повертатися, при найменшій нагоді знову випадали на постіль чи підлогу. А ще вони почали цвірчати. Цей пронизливий низький звук вібрував у самому серці, чомусь змушував хвилюватися, почуватися некомфортно. Ден збирав комах руками, перемагаючи відразу. А от ще тиждень тому нізащо би не торкнувся голою рукою, навіть заради того, щоб погодувати Фреда. Та зараз його не бентежили неприємні відчуття, хоча іноді і пересмикувало, коли якась вперта комаха починала пручатися в пальцях і ворушити довгими ніжками.

Фредом звався домашній улюбленець його друга Пашки, хамелеон. Ден купив цвіркунів, бо вони з Пашкою домовились зустрітися наступного дня. Заковика у тому, що цвіркуни із зоомагазину не могли повзати і влаштовувати набіги на ліжко – вони були консервовані. Тобто, по-ідеї – мертві.

Зібравши комах та прикрутивши кришку банки скотчем, Ден влігся. Сон не йшов, він крутився, вся постіль здавалася колючою і непривітною. Чому цвіркуни втекли? Адже мали бути мертві. Бракована консерва? Та і як взагалі відкрилася, адже там не лише пластикова кришка, але і металева консервна, із кільцем? Ден все крутився, ганяв по колу ці думки, не в змозі знайти пояснення. А у його рюкзаку приглушено і протяжно співали живісінькі цвіркуни.

Паша в історію не повірив, хоча, аби не образити Дена, ніяк не став її коментувати. Та Ден і сам би не повірив, якби на власні очі не бачив і не ловив би втікачів по ліжку. Однак у відкоркованій заново банці не було жодного живого цвіркуна. Більше того, не дуже приємний запах підказував, що вони мертві вже давно.

П’ятниця

Дощило. Повітря в під’їзді огортало теплом і запахом цвілі. Певне, тут сходовим майданчиком користуються не часто. В Деновому будинку на ньому були відкриті балкони, які використовували курці. У тітчиному будинку на сходовому майданчику навіть жодної лампочки не було.

Ден обрав сходи, бо не хотів чекати ліфт у годину-пік. Було майже сім вечора, мешканці повертаються з роботи, біля ліфту вже зібрався натовп. Стояти там, чекати, а потім їхати у тісній кабіні, напханій під зав’язку – ну ні, краще пішки.

Він зустрів його на третьому з половиною поверсі. Ден набрав нормальну швидкість, підіймався, перестрибуючи кілька сходинок за раз, коли у напівтемряві під’їзду побачив рух. Постать не заважала йому пройти, стояла осторонь, майже у кутку, та Ден призупинився. Треба оцінити, що за тип, чи не якийсь обкурений наркоша, що шваркне чимось по голові.

Ден стояв, вглядаючись у обриси постаті. Вона ж, здавалося, вивчала його у відповідь. Високий і худий чоловік, засмальцьоване волосся до плеч, що звисало бурулями. Світла було мало, воно сочилося у вікно сірим брудним маревом, бо вікна сходового майданчика були замальовані фарбою. Тому обличчя чи деталей фігури Ден не бачив, лише постать, що, здавалося, вписана у інтер’єр під’їзду чорним маркером.

Фігура ворухнулася. Постать якось незграбно сіпнулася і подалася до Дена. Лише крок, це не був якийсь агресивний випад, однак Дена ніби на автоматі відступив назад. Він не міг сказати, що саме було не так у тому русі, але йому на плечі важкою брилою впало відчуття небезпеки.

Ден все ще стояв внизу сходового прогону, все ще лицем до фігури. Але його первісний інстинкт пошепки промовляв у голові: «тікай». Однак з якихось причин Ден ігнорував той внутрішній голос. І тоді постать стрімко пішла вперед. Вона виставляла вперед ногу, випинала плече, сіпаючись, перекидала другу ногу і тулуб, раз по раз проказуючи «укл-укл-укл». Наче незграбна, поламана лялька, маріонетка, що заплуталася у нитках. Однак швидкість, з якою вона пересувалася, була жахаюча. І в цих поламаних рухах, і в її стрімкості не було нічого нормального. Дену знадобилася мить, щоб це зрозуміти, ще мить, аби розвернутися і стрибонути униз мало чи не через увесь сходовий проліт.

Зупинився він десь після першого поверху, перед найтемнішою частиною під’їзду – дверима, що вели на вулицю. Тут тьмяне світло від вікна розсіювалося, не в змозі розігнати темряву. Ден відчув потребу зібратися духом, аби наважитися зробити крок у пітьму. І хто зна, який інстинкт змусив його озирнутися.

Він дивився на Дена, наполовину висунувшись із-за сходів. По-павучи припавши пузом до підлоги, наїжачившись худими ліктями і колінами, ця потвора роздвоєним чорним язиком обмацувала бетон. Світло із замурзаного вікна пливло понад ним, лиш злегка підсвічуючи сіру шкіру. Лице ж було у тіні, і на тій чорноті чітко вирізнялися дві червоні крапочки зіниць.

Ден опам’ятався вже на вулиці. Він важко дихав під під’їздом, впираючись руками в коліна. Він не міг, та і не був зараз в змозі пояснити, що тільки-но бачив. Піднявся в квартиру вже ліфтом, спеціально дочекавшись на вулиці інших мешканців.

Таня була вдома. Це відчуття живої людини поряд, відчуття нормальності притупило паніку, що розгоралася в Деновій голові. Що він бачив? То якийсь торчок, схиблений наркоман? Чого на чотирьох? Бо не в кращій формі? Хотів наздогнати, та його скрутило? Ну, можливо, це самий найдивніший наркоман з усіх можливих. Але язик…а, може, таки здалося?

Цього вечора Ден погодився повечеряти з тіткою та Вадіком. Він прагнув розмов, якихось дій, аби заглушити думки в голові. Однак, розмови не клеїлися, і Ден, і тітка були занадто напружені. А ще, як він не старався, десь там, на найдальшій орбіті свідомості, тривожно оберталася згадка про сходовий майданчик.

Вже у ліжку Ден знову відправив мамі повідомлення: «Ма, можна, я на вихідних залишуся у Пашки? Якщо не відповіси, значить, ти погодилася». Це була навмисна провокація, бо мама досі не відповіла на жодне його повідомлення. Правда, з мережею останні дні була якась біда, однак від цієї мовчанці Ден нервував, йому не хотілося, аби сварка з мамою затягувалась так надовго.

Ден прокинувся раптово, певне, ці нічні прокидання вже стали поганою звичкою. Прислухався. В квартирі стояла лунка тиша, напружена, натягнута, як струна. Жар запульсував у долонях, миттю здавило груди. У коридорі чулися якісь звуки.

Таня стояла біля вхідних дверей, принаймні Дену видалося, що він розрізнив якийсь рух і її білу нічну сорочку у суцільній темряві квартири. Дійсно вона? Чи це йому видається, а в коридорі насправді нікого? І тільки Ден втягнув повітря, аби обізватися до тітки, як щось зупинило його. Просто якийсь внутрішній голос прошепотів: «Не треба. Не зараз». Здавалося, що по всій Деновій шкірі росте морозяний мох, голками лоскочучи кожен нерв, підштовхуючи до істерики. Усім своїм нутром він відчував – там щось не так, там, за тими дверима. Хотілося відійти від дверей, якнайдалі, у самий віддалений куток квартири, зачаїтися, закрити очі, розчинитися в темряві. Але страх не давав рушити, не давав дихнути, сіпнутися, кліпнути. Не зараз. Зупинитися. Перечекати.

Інтуїція волала до Дена, намагаючись вберегти. Однак цю напругу неможливо було більше зносити. Аби не втратити глузд, Ден, як здалося йому самому, лише одними губами мовив:

- Тань?

Звук був легкий, як пір’їнка, невагомий. Він застиг у повітрі, наче пилинка в сонячному промені. Але звуку було достатньо. З металевим виляском повернулася вхідна ручка, раз, другий, а із-за дверей істерично лунало: «укл-укл-укл».

Тітчині пальці безжально впилися в щоки і підборіддя, але Ден сприймав цей біль з вдячністю. Таня затискала йому рота долонею, втиснувши потилицею у стіну. І звідки взялося стільки сили в її худому тілі?

Таня штовхала Дена вглиб коридору, подалі від дверей.

- Тссс…тихо… - шипіла просто йому у вухо.

Від її гарячого віддиху млость розливалася по тілу, зміняючи страх. Таня всадовила Дена просто на килимок перед ванною.

- Тссс… - повторила вона і поволі відняла долоню від його рота.

Ден вдихнув повітря, стало краще, перестало паморочитись у голові.

- Тихо, - ледь чутно, на самій межі відчутного звуку, промовила Таня. – Він не має тебе почути…

- То він? Поламаний зі сходів? Він?

Тітка судомно вдихнула, ніби вдавилася повітрям. Денові від того пересохло у горлі.

- Де…ти бачив його? Ти його побачив…– Таня нахилилася так близько до Денового обличчя, що волосся торкалося його лоба. Однак лиця тітки він так і не міг розрізнити, здавалося, що темрява розділяла їх, як стіна.

Ден лише легенько кивнув. Таня знову сапнула, у тому короткому звуці було стільки розпачу, страху, що Денові захотілося зіщулитись, зникнути, розчинитися у темряві.

- Йди до кімнати, - цього разу у шепоті тітки він не зміг розрізнити емоцій. – І більше не виходь до ранку.

Ден пробирався до ліжка, понад усе на світі боячись створити хоч найменший звук. Рухався обережно, просувався по сантиметру, аби випадково нічого не зачепити. І увесь цей час він не чув нічого, окрім свого важкого видиху і гупання крові у скронях.

Потім довго була сама тиша, безлика, темна, пульсуюча, як кров у рані. І вже на самому краєчку Денового сну почувся шовковий шурхіт у коридорі.

Субота

Вранці Таня вже чекала Дена на кухні. Сиділа, втупившись в одну точку на стіні і колисаючи забинтовану долоню.

- Розказуй, - голос її все ще звучав тихо, наче вона боялася розбудити нічні страхи.

Ден розповів про сходовий майданчик. Тітка слухала і лише скорботно хитала головою.

- Що воно таке? Що воно хоче від нас?

Таня застигла у своєму міні-трансі, втупившись у точку на підлозі.

- Це просто сутність…дух. А хоче того ж, що і всі – жити. Спожити енергію, спожити духовну енергію, нашу душу хоче.

То ось воно звідки, оце Танине сектанство. Ці розмови про зло, що полює за душами, які Ден вважав маячнею. Та що там вважав, він і зараз в це повірити не може. Але згадка про ті дві червоні цятки у темному мареві під’їзду зменшувала градус його скепсису.

- І що зробити, аби воно відчепилося? Тань? – Ден проказував це вголос і йому, то хотілося сміятися, то тікати подалі. – Тань, я поїду додому. Ну, не додому – напрошуся до друга на пару днів. Ти ж не проти? Бо ці духи…це все якась довбана параноя. Я не хочу більше це бачити, чути вночі…

- Не можна, - тітка підвела на Дена погляд. Дуже втомлений, виснажений. – Вже не можна. Наздожене…вважай, що на тобі його мітка, раз ти побачив…

Ден довго мовчав, бо просто не знав, що сказати, що запитати.

- А, може, освятити під’їзд? І квартиру? – Ден сказав перше, що спало на думку.

- Ні. Не допоможе. Чого тільки не пробували люди за увесь час. Все, що допомагає – це слідувати правилам. Не зустрічатися з ним, не приманювати, не дратувати звуками.

Ден подумки пригадав правила і тривога кольнула під серце.

- А він може пробратися в квартиру?

Таня стисла губи до білого:

- За певних обставин…

- За яких?! – паніка накочувала хвилями на Дена.

- Послухай… - тітка знову гіпнотизувала точку на підлозі. – Треба зачекати. В квартирі ти у безпеці. Він може і відчепиться, якщо ти будеш кілька днів обережним, не будеш виходити. Я попереджу вчительку, що тебе сьогодні не буде у школі.

- Сьогодні субота, вихідний, - задумливо проказав Ден. – А як знати, що він відчепився вже?

- Ну…чатувати на тебе перестане. Може, втратить інтерес, - Таня виглядала збентежено. – Може, ще хтось натрапить на нього…

Ден вкляк. Він, як і усі підлітки, добре вмів розрізняти справжню суть сказаного у словах дорослих, по їх інтонації, рухах. Зараз Таня казала, що Ден буде в безпеці, якщо хтось інший зацікавить потвору. Стане новою жертвою.

- Що він робить? – голос Дена звучав здавлено, низько. – Як він це робить…ну…душу…

- Так, - Таня підвелася, показово усміхнулася, - не зациклюйся. У цій квартирі ти у безпеці, я знаю декілька секретів, все буде в нормі.

- Секретів? – Дену хотілося вірити, однак внутрішній голос підказував, що це лише дешевий прийом, аби його заспокоїти.

- Ден, беремо себе у руки. Я на сторожі, ти не робиш дурниць, і все закінчиться добре, - тітка на хвильку задумалася, але все ж договорила: - Сюди він може зайти, лише якщо хтось закличе. Тому не хвилюйся.

Цілий день Ден провів у кімнаті, не в змозі сконцентруватися хоч на якомусь занятті. Він ніяк не міг осягнути, як таке можливо. Всі ці люди, що живуть у цій особливій багатоповерхівці, як вони можуть наражати на небезпеку інших? Народжувати там дітей, запрошувати когось у гості? Ось і Таня – хіба не могла відмовити мамі? Ці її особливі правила – вони нікого не рятують! Це просто набір маячні, який не здатен нікого захистити, доки не відкриється справжня суть. А зараз Ден – заручник цієї багатоповерхівки, цих правил, цих глупих людей, які не в змозі відразу сказати всю правду.

- Пішли вечеряти, - Таня зазирнула до кімнати. – Я для тебе піцу запекла.

Ден не наважився відмовлятися. Він йшов за тіткою по темному коридорі і йому пригадувалась вчорашня ніч. Холодний нудотний клубок підкочував до горла.

Таня увійшла до кухні першою. І застигла. Ден за інерцією впечатався в її спину, заглянув за плече. Малий Вадік стояв колінами на підвіконні, тримався за ручку прочиненого вікна.

- Вадік… - так само тихо, наче учора вночі, видихнула Таня.

Малий обернувся на голос, Ден бачив його широке, усміхнене лице:

- Ми граємось.

Таня кинулася до нього, вмить стягнула з підвіконня, відкинула у кімнату і захряцнула вікно. Вадік скотився на канапу, а потім на підлогу. Ден чув, як глухо гупнуло його тіло, чув, як він заволав, заливаючись слізьми. Але сам не міг ворухнутися, відвести очей від кухонного вікна – там по склу звивався чорний роздвоєний язик.

- Маааааааамаааа! – це прозвучало так істерично, що Ден нарешті отямився і подививсь на малого.

Вадік лежав на животі на підлозі, майже під столом, сльози котилися великими горошинами по червоних щоках, а ручкою він тягнувся до мами. Таня билася головою об підлогу, загрібала руками і ногами, широко розкриваючи рота. Її губи блискавично синіли, вона косила на Дена очима і намагалася вимовити:

- Кро…к…ро…в…

Тітка Таня померла близько сьомої вечора. Перекинута піца застигала на ламінаті, малий Вадік вже не плакав.

Ден готувався нашвидку, тамуючи паніку, подумки прохаючи усіх богів світу, щоб малий таки не встиг закликати цю потвору. Зайти на кухню було страшно настільки, що аж руки трусилися. Видавалося, ніби зараз з темного кута на нього блимнуть дві червоні цятки.

Найперше Ден стягнув з ліжка матрац і постіль, вклав на підлогу. Вадік захоче спати, тому потрібне місце для сну. Найменше Дену хотілося, аби той злякався і знову впав у істерику. Тому він вдягнув малому навушники, запустив гру на своєму смартфоні і змайстрував щось на зразок куреню із простирадл. Ден сподівався, що заряду вистачить до того моменту, доки малого зморить сон.

Для себе ж Ден приніс ковдру і постелив на підлозі. Ножі, інші потрібні на його думку речі склав у рюкзак. А потім довкола місця, де вони із малим отаборилися, Ден щедро насипав солі, замкнувши лінію в коло. Подумав, та ще додатково провів соляну межу в дверному проході. А далі лишалося тільки чекати.

Перше «укл-укл-укл» почулося з кухні. Напевне, потвора могла зайти через те вікно, яким була закликана. Ден аж замружився від розпачу – і чому раніше не здогадався, не пересипав ще і там сіллю?

Ден прислухався до кожного шурхоту. Тиша дзвеніла, вібрувала, прокочувалася квартирою. Інколи поряд шурхотів простирадлами Вадік. Ден взявся за руків’я кухонного ножа.

- «Якщо я його бачу, значить, зможу і поранити, зможу вбити», - заохочував він себе.

І до темних плям в очах вдивлявся у коридор. Звичайно, Ден лишив світло по всій квартирі, аби не бути заскоченим зненацька.

Здавалося, Ден лише кліпнув, лише на долю секунди відвів погляд від дверей, а за мить у дверному отворі виднілася потворна космата голова. Воно знову розпласталося по підлозі, навіть при електричному світлі його очі відблискували червоним. Потвора не зводила погляду з Дена. Той же мимоволі подався назад, йому видавалося, що ці дві червоні жарини пропалюють в ньому діри. Чорний язик хлистав по підлозі.

Ден глянув на Вадіка, чи щільно простирадла закривають курінь. Не хотілося, щоб малий налякався і відволікав його істерикою.

Коли Ден знову глянув на потвору, вона вже була майже серед кімнати. Поламаний випростався, рвучкими рухами просувався до них. Ден подивився йому за спину, на лінію солі в дверях. Вона була змазана. Відчай заповнив груди, стрімко підіймався вище, стискаючи горло. Ден тонув у ньому, втрачаючи здатність думати, опиратися, лише безвольно спостерігав за тим, як сіра напівзгнила фігура рвучко перекидає потворні ноги, прямуючи до нього, як тріпоче чорний роздвоєний язик у щілині рота, передчуваючи поживу.

Тільки коли до його ніздрів долинув солодкувато-нудотний запах, Ден відчув у долоні ножа. Шанс примарний, та все ж кращий за сіль.

Він вдарив, як тільки синюшна ступня з поламаними жовтими нігтями заступила за сіль. Мазнув лезом по плечі потвори. Нестерпно пахнуло гниллю, шлунок скрутило і під горло підкотило гаряче. Потвора у відповідь махнула розчепіреними пальцями, роздираючи Денову футболку на животі. Він відступив на крок. Через сморід було важко дихати і паморочилась голова, тож на наступний випад Поламаного Ден зреагував погано. П’ятірня пройшлася по грудях, і з розчахнутої діри показалася кров.

В той самий момент Вадік сів на постелі. Різким рухом змахнув з голови простирадло і пронизливо заверещав. Такий діапазон звуків не підвласний людському горлу, так кричати можуть хіба кажани. Але і Вадік зараз мало чим походив на людину. Його рот був роззявлений так широко, що нагадував велетенську видовжену «о». Це чорне провалля майже падало йому на груди, підборіддя торкалося гудзиків на сорочці. Очі ж малого були двома калюжами темряви, пів обличчя Вадіка поснувала чорна сітка судин. Це нагадувало дві чорнильні плями, що капілярами поволі просочувалися на все лице.

Поламаний зупинився, його вигнуло назад, потім кинуло вперед. Ден безпомічно стояв з ножем, не в силах кинутися на потвору. Зараз він не розумів, яка із цих двох потвор для нього більш небезпечна.

А потім все затихло. Денові навіть здалося, що він оглух, та за мить з коридору почулося знайоме йому «схххшшш».

Темрява закручувалася навколо Вадіка, клубилася, як чорний дим. Поламаний взяв трохи убік, аби обійти це явище, він рухався по соляній розмітці. Незграбні ноги перекреслювали лінію, перетворюючи її на пунктир, білі кристалики бризкали довкола. Ден дивився на це, як зачарований, розуміючи, що шанси врятуватися у нього примарні. Та все ж він підняв ніж, міцніше стис руків’я.

Щось м’яке і прохолодне торкнулося Денових думок, і він явно відчув на язику солонуватий металевий присмак. На мить він завагався, та втрачати вже було нічого. Ден розчепірив пальці, напружив долоню і полоснув по ній ножем.

Закапало на підлогу, спочатку поволі, а потім швидше, а темрява навкруг Вадіка сколихнулася, піднялася, заклубилася кільцями. Ден стис поранену руку в кулак, випростав її перед себе, ясно розуміючи, що він робить.

- Укл-укл-укл, - захвилювалась потвора, спробувала податись назад. Та кільця темного диму накинулися на неї.

Щось лупило по стінах, здавалося, що уся багатоповерхівка здригається у конвульсіях.

- «То ось чому Таня казала, що в квартирі безпечно. Йому треба кров, цьому змієві, йому треба підношення, їжа», - Ден перегортав думку за думкою, як сторінки, заспокоюючись.

Він знову сидів на ковдрі, посеред зруйнованого соляного кола, не відводячи очей від потвори, що колихалася в коридорі, припавши до підлоги, наче павук. Дим звивався навколо Вадіка, колихався, як марево спекотної днини. Тепер зрозуміло, чому Таня забороняла заходити до них з Вадіком після 20:00. Певне, присутність змія змінила малого, він відчуває його, а змій не дає його образити.

Поламаний не покидав спроб вповзти до кімнати, однак відразу чорнильне кільце било по підлозі, відлякуючи його, а потім з шовковим звуком поверталося на місце. Це повторювалося знову, і знову, монотонність присипала Дена.

Він відкрив очі від істеричного «укл-укл-укл». Цього разу клич звучав по-іншому, не загрозливо, а переможно.

- Укл-укл-укл, - давилася потвора в коридорі.

- Укл-укл-укл, - відповідало їй з кухні.

У Дена серце підскочило до горла. Потвора не сама? Через кухонне вікно зайшли інші? Він окинув поглядом кімнату, шукаючи примарного димного змія. Малий Вадік спав на матраці, повернувшись до Дена спиною, а над ним так само колихалися, перекочувалися чорні кільця. Та навіть присутність захисника не послабила напруження, Денові робилося моторошно від того перегукування, від того другого «укл-укл-укл».

Він все зрозумів, лише почув кроки. В них не вгадувалася її хода, однак було присутнє щось знайоме. Ден згадав цвіркунів, які ожили серед ночі. Так, тоді то були справжні, консервовані цвіркуни. Тобто, мертві по-справжньому.

Те друге «укл» клекотала тітка Таня. Вона зайшла до кімнати, обертаючи очима, які смерть вже затягнула білястою плівкою. Її рот скривило, сині губи з’їхали на бік.

Таня ступала важко, впечатуючи ноги в підлогу, наче хотіла зупинитися. Тітка рухалася так само сіпано, як і потвора, лише з тією різницею, що її руки безвольно висіли по боках і бовталися батогами при кожному кроці.

Змій напружився. Ден бачив, як вирувала чорнильна чорнота у його кільцях, перетікала, об’єднувалася в чудернацькі узори.

Таня йшла вперед, розхитуючись з боку в бік. Потвора виглядала з коридору, потрясаючи в нетерпінні чорним язиком. Дена ж охопила тривога – щось не так. Його інстинкти волали до нього, сигналізували про небезпеку.

Таня впала просто за крок до змія. Повалилася лицем в підлогу, її голова глухо гупнула об ламінат. Було схоже, ніби маріонетці раптово обрізали усі нитки.

- «Маріонетка! – розуміння накрило Дена крижаним холодом. – Потвора привела її, а потім кинула змієві, наче кістку. Подала її, як блюдо».

Під Танею розповзалася чорна густа калюжа, майже така ж темна, як і кільця змія. Той наблизився, заступив тітку завитками кілець. Потвора ж обережно ступила в кімнату, не відводячи погляд від Дена. Вона поволі переставляла кінцівки, а потім поповзла швидко, як справжній тарантул.

Ден спостерігав за потворою, а сам у відчаї кромсав ножем свою долоню, передпліччя, зап'ясток. Кров швидко-швидко крапала йому під ноги. Та змій не зважав. Краєчком ока Ден бачив, як чорнила плескаються навколо тітчиних ніг, поглинаючи їх.

Потвора була вже поряд, язиком злизувала краплі Денової крові з підлоги. Ден розумів, що це кінець. Поламаний підвів голову, язиком торкнув Денового коліна. Той же зробив останній помах ножем. Наче скрипаль смичок, Ден опустив лезо на передпліччя і зіграв фінальний акорд.

Відкрити очі було важко, голова гула, наче металева, тіло не слухалося. Світла в квартирі не було, однак вже світало, кімната наповнювалася сірим примарним серпанком. Ден лежав в калюжі крові, глянув на руку, здавалося, наче вона була вдягнута у м’ясну рукавицю. Дивно, але болю не було. Повітря пахло теплим залізом. Вадік солодко сопів на матраці, від дивної чорноти на його лиці не залишилося і сліду. Тіло тітки лежало у дверях, її ноги втратили природні обриси, виглядали розплавленими, наче їх облили кислотою. А з темряви коридору на Дена дивилися дві червоні жаринки. І зникли вони лише тоді, як у кімнаті вже вгадувався світанок.

В телефоні дзенькнуло повідомлення: «Абонент знову на зв’язку». Отож, мама приземлилася. Ден так чекав цієї миті, але замість полегшення зараз відчув безпорадність. Саме зараз він так ясно усвідомив, що уся ця кошмарна ніч, його перемога – все це було задарма.

Мама. Вона ніколи не повірить. Не стане слухати. Це в її стилі – слухати і не чути. Ігнорувати твої слова лише тому, що ти підліток. Наче ти не людина, а інопланетянин, який не здатен зрозуміти, що навколо відбувається. Вона забере його звідси, з цієї розгромленої квартири, від мертвої тітки. Від єдиної сили, що може його захистити. І ніщо її не зупинить.

Ден дивився на сплячого Вадіка, не кліпаючи, застигнувши в одній позі. Тож, вона не поїде за ним відразу, вона прийме душ, вона поснідає, розпакує речі, можливо, поїде в магазин за продуктами. Вона буде тут лише під вечір.

- «Таня була не права. Я зустрів його раніше 19:00. Може тому, що сонце було за хмарами? Цікаво, сьогодні буде дощити, як і в п’ятницю?», - Ден тягнув ці думки, наче дріт до вибухівки.

А потім взяв майже розряджений телефон і написав: «Мам, піднімайся до Тані сходами, бо ліфт працює погано, можна застрягнути».