Волохатий Пацифіст
У долині, де повітря закручує сніжинки, де хуртовина пронизує аж до кісток, прохолода стала лінією, яка розділяє життя і смерть. І десь там, у тих прохолодних краях, виросла полум’яно-червона квіточка. Дуже гарна дівчина, лицем мила, з сильним характером, але дуже ніжна. Багато хто до неї залицявся, але вона вже обрала коханого свого, тому й всім давала гарбуза. А ім’я дівчини було Ата.
І сталося те, що в голову не лізло... Богам заборонено кохати людей, але побачивши цю дівчину, демонічна істота закохалася. Нема нічого дивнішого ніж Бог, забажавший людину. Як тільки не залицявся до дівчини: скарби світу приносив, і коштовні камені, навіть світ був готовий їй віддати, але подарунки відразу помирали. Ата знала, що Провідник Душ все зробить, щоб обдарувати її.
— Ти ж знаєш, що не можу я прийняти твої подарунки! Вони гинуть у мене на руках. Твоя сила страшна - вона не для людей! – говорить дівчина.
— Я знайду спосіб тебе порадувати, бо ж сильно ти мені в душу запала, хоч вона й покрита суцільним мороком. Ти змогла розпалити в мені ту іскру любові.
— То й що? До чого ти не доторкнешся – помирає. Мені боляче на це дивитись! Там де ти проходиш гинуть поля, землі та худоба. Навіть, якщо я покохаю тебе, ми не зможемо ростити дітей, не зможемо займатися господарством. Ми просто помремо… Хоча ні… Ти не помреш!
— Я зараз піду, але повернуся. Вирішу це питання, чого б мені це не коштувало, бо ти - моя єдина! Ти лиш дочекайся, і неодмінно у нас все вийде.
— Краще не приходь! Від твоїх походеньок вже слух пішов, що відьма я. Мені не потрібні розмови позаочі, лиш хочу прожити до старості з коханим чоловіком.
І він чекав, як падаючу зірку, нової зустрічі з нею. Бо як можна робити свої справи, коли в голові лиш та квітка, яку жадаєш забрати собі. Начитавшись, що одного разу в любові перемагає щирість, що над серцем навіть смерть не владна, він знов ж таки пішов до неї, з метою показати свою душу.
— Я прийшов, коли ти мене не чекала.
— О ні, йди звідси, ми усім селом тільки-но змогли завезти новий ґрунт, щоб рослинки могли прорізатись, а ти їх зараз вбиваєш!
— Я знаю, що життя і смерть не можуть підкорити щирість, моє серце прискорюється, коли я просто стою з тобою поряд. У моїх грудях б’ється збентежене серце, тому я зобов’язаний тобі дещо показати.
Щоб відкрити свою душу, у якій спалахнув маленький вогник, він зірвав з себе маску. Бог Смерті думав, що коли Ата побачить справжнє лице, то визнає його, бо щирість - це перший крок до кохання. Його мрія – це розділити своє безмежно страждальне життя з прекрасним створінням, щоб хоч щось його могло зупиняти або розраджувати. Проте всередині ніби щось калатало, поглянувши в його обличчя: вона пізнала жах суті самої смерті, його тугу та біль. Її тут же стиснуло цими почуттями, як лещатами, і Ата почала в’янути, опадаючи засохшими пелюстками. І здавалося, ніби завмер світ.
У цей момент дівчина злякалася, а її очі потемніли, земля пішла з-під ніг. Часто перед своєю загибеллю люди бачать спогади, свої нездійснені мрії, та й вцілому усе своє життя. Ця маленька квітка не стала виключенням. Вона згадала своїх батьків, братів та свого коханого. Ата шкодувала, що перед смертю бачить цього монстра: «Мені шкода, що не дочекалася тебе, мій обранцю, я так мріяла побачити наших дітей! Їх було б двоє: хлопчик і дівчинка. Я навіть вже знаю, як назвала б їх. Дівчинку назвала б Амора. А хлопця – Алойз» - думала про себе помираюча квітка.
Коли Бог Смерті отямився, зрозумівши, що накоїв, він, ховаючи обличчя, звинувачував себе у вчиненому. Бо тільки такий монстр, як він міг вбити своє кохання, для якого прокидався кожного ранку, і намагався підкорити правила світу, щоб бути поруч зі своїм янголом надії. Бог піддався своїй наївності та щирому коханню, забувши про своє призначення та природу. Не знайшовши виправдання і слів, щоб пояснити свій вчинок, Бог глянув на себе у дзеркало і тут же зійшов з розуму, бо побачив своє нутро. Він не зміг стримати його, почавши зжирати весь світ.
Люди почали помирати раніше свого часу, почався хаос… Створіння вирішили, що принесення жертв вгамують Бога Смерті. Крадіжки, вбивства, знущання – все це було в головах людей. Довівши їх до сліз бідами, Бог осліп. А на небі навіть зірки зникли. Зламавшимися каретами принцеси котилися на край світу, лиш би втекти від того суцільного мороку. І тягнучи по остиглій землі свої нікчемні скарби, які стали тягарем на спині, вони тікали зі свого рідного краю. І як би дивно це не звучало, немає сумнішого Бога, ніж Бог Смерті, який покохав звичайну людину.
І в порожній душі, скриплячи дверцятами, той всепожираючий смуток не в силах забути. І навіть тим уламком дзеркала закреслити усю біль не може жоден Бог.
Ось прийшов пергамент для того судженого з однією сумною звісткою. Зжавши тремтячими руками цей листок, в якому йшлося, що його кохана вмерла, а це ніяк не виправити, у ньому спалахнула ненависть. Із далекого краю цього ж дня повернувся він, супроводжуючи свій похід протяжним криком болю, що аж було страшно. Але так само шалено, тяжко, і далі так бути не могло, бо якщо не можна кохати, то наказано знищити.
Давно забувши про прощення і не зрозумівши Бога, й плюнувши на суть речей, одержимий помстою, юнак позбувся страху й взагалі решти почуттів. І лицем до лиця не здригнувся, подивившись у порожнечу, герой кинув виклик самій Смерті, адже виявилося, що в його обличчі така ж сама туга і біль, що й у Всемогучого мучителя. Й почалася битва між двох розтоптаних душ.
— Не здригнеться моє серце, і руки не опущу! Ти вкрав моє життя, тому я зроблю те саме! – промовив юнак з мужніми сльозами на очах.
— Ти? Такий нікчемний? Як моя квіточка вибрала таке опудало? Я прожив більше десяти тисяч років і таких героїв бачив сотнями. Краще глянь у мої темні очі - нехай ця темрява зведе з розуму тебе!
Битва була не на життя, а на смерть. В обох була жага вбити одне одного, щоправда, один хотів помститися, а другий просто збожеволів. Земля здригалася, повітря ставало все важчим й важчим, дихати ставало складніше. Юнак ледве тримався на ногах, бо темрява огортала його. Так ще й тіло не витримувало, бо як може шкіра витримати зброю самого Бога. І ось вже, змирившись з погибеллю, і у думках попрощавшись з життям, раптом він відчув доторк душі коханої… Йому не дали якоїсь суперсили, йому лише показали останні слова дівчини, які надихнули його. Але Бог Смерті знав, що це таке, тому зволікати не мав часу і ринув до нього, щоб поставити крапку в цій битві. Герой встиг ухилитися, але глибоку подряпину все ж таки отримав. І на останньому подиху встиг нанести смертельну рану прямісінько у серце, проткнувши своїм мечем монстра.
Ось і вистояв юнак. Там, позбавивши Бога Смерті життя, останнього сенсу на своє існування, щоб забути усі свої незгоди й страждання, герой вирішив ще раз поглянути у свою порожнечу. Але від того, що він побачив, лише тріснуло дзеркало на уламки. І не зрозумівши, як вмістити у собі увесь свій неосяжний жах, нарешті зміг зрозуміти Бога Смерті. «Як він тримав цей жах у собі? Так довго протримався, щоб не зійти з глузду раніше… А звичайній людині взагалі неможливо жити з цим», - думав мужчина. Бачити, як ті, з ким ти дружив, кохав та ненавидів помирають, як своєю присутністю знищуєш життя… Розуміти, що ніколи не зможеш знайти свою людину і завжди будеш блукати темною стежкою… Ось чому він не вбив мене! Він хотів стати вільним, але чому він не міг вбити сам себе?
Стало зрозуміло, щоб стати вільним, потрібно знайти того, хто стане на твоє місце. На жаль, світ не дає шансів, і коли виходить одна шестерня, її замінюють іншою, тому на хлопця наділи маску Бога Смерті, і тепер він займе його місце…
