Прибирання

Першовересень того року видався навдивовижу спекотним. Ще не наважуючись бунтувати, першачки поринали у гіпнотичний транс, навіюваний глухим та монотонним голосом директора, котрий вивергав купу нікому не потрібної інформації. Старшокласники ж уже не соромились перекочувати до затінку ялинок, котрі запопадливо оточували капище, на якому проводилась чергова лінійка. «А чому, бляха, не пенал?» –­ подумав один з десятикласників. Це був високий худорлявий хлопець з недбало підстриженим, і ще недбалыше зачесаним, мишачого кольору волоссям. Як і решта учнів школи №5 Містечка-з-огидною-назвою-на-київщині, він був одягнений у темно-синього кольору шкільну форму, з навіщось нашитою на лівий рукав піджака емблемою навчального закладу. Проте, на відміну від усіх цих «вишиватніків», на юнакові була класична біла сорочка, котра дещо стискала йому горло, проте він терпів. Він був народжений бунтарем, його місія – ламати стереотипи. Насамперед, стереотип про те, що усім чоловікам личать костюми. Образ непередаваної потворності довершували сірі кросівки «Nike» з блідо-зеленим логотипом. «Артем!» – злостиво просичав хтось. Обернувшись на шепіт, хлопець зловив докірливий погляд матері та відповів не меншим докором своїх сіро-блакитних очей. «От просто – чому?..» – подумав він і занурився у свіжі болючі спогади. Того дня у геть-не-найкрутішому-магазині з’явилась вона: пара взуття, виготовлена богодухновенними руками в’єтнамських невільників, котрі ніколи не бачили сонця. Бездоганна модель, миле серцю поєднання блискуче-чорного та кислотно-зеленого кольорів, бренд зі «справжнім» ім’ям а не бидлячий «нью-баланс». Гроші, на жаль, вже пішли на нові бридкі сорочки, але Санта отримав листа. «Нарешті я не носитиму йобані туфлі з тупими носаками» – тішився Артемко весь листопад. День ікс. Він відкриває заповітну помаранчеву коробку і… Загалом, зогниле кошеня викликало б у нього більше радості. «Ну це ж найк, як ти хотів. Он іще й зелене. Вони виглядають міцнішими, походиш поки в них» – Артем був надто спустошений і сором’язливий, аби спростувати материн силогізм.

Звуки ударних інструментів вивели хлопця із задуми. Він рвучко підхопився і, поклавши руку на серце, почав вдавати що співає гімн України. Озирнувшись на обличчя своїх однокласників і побачивши там порцелянову нерухомість, Артем припинив прикидатися. Таким само щирим він лишився і на загальному фото – сховався у задньому ряду. «Навіщо вдавати що тобі це подобається? «Пам’ятна» річ має зберегти правильну пам’ять». Проте благими намірами вистелена дорога до пекла. Рівна, неначе надріз хірурга, півтора кілометри завдовжки дорога додому і невпинний, мов гірський ручай, монолог матері про те, що не потрібно боятися бути собою, що це лише вік такий і що в неї нема нормальних фотографій. Мати, до речі, йшла незвично повільно. Лишилося пережити лише одне.

І без того не велика кухонька почала здаватися геть крихітною, коли за столом усілося все сімейство з шести людей. Артем ледь пробрався до свого місця в кінці столу і одразу отримав купку картопляного пюре на тарілку. «Я ж не просив!» – вигукнув він не без тіні обурення. «Трошки треба» – незворушно відповіла матір. Демонстративно не торкаючись цього рудименту усіх сімейних святкувань, хлопець просто існував під звуки чавкання і вряди-годи розмов. «Ти можеш їсти по-людськи, тварино?» – врешті зірвався він на дідуся, котрий сидів навпроти нього. «Ти подиви, яйця курей учать!» – відповів той, по-собачому рухаючи щелепою (звісно ні про яке припинення жування мова не йшла). Родина схвально реготала, як зграя голодних гусаків, поки Артем, мирячись з провалом революції, намагався вислизнути з кухні. «Я скоро здохну» - пробубонів він собі під ніс.

***

Кажуть, що ми помічаємо щось лише коли втрачаємо. Проте Артемчик не помітив, як промайнув перший місяць навчання навіть того фатального дня. Це сталося 13 жовтня, в день борців за права чоловіків. Артем не вважав це свято потрібним. Серед його предків не було козаків, він не прагнув захищати жодну державу. Від втечі від урочистостей після уроків його стримував лише обов’язок чергування в класі. Він сидів сам один за останньою партою у ряду біля вікна і дивився на неї. Вже з місяць він міг бачити лише її русяву потилицю. Чи є в цьому його провина? Відбірковий твір з англійської, задля написання якого його могли забрати з уроку, її вдавано-слізні благання допомогти на самостійній з біології… Вибір очевидний, якщо сам в тих мітохондріях ніхера не петраєш. Тріумфальне повернення до класу після написання твору про шкоду куріння і що він бачить? Його Пенелоппа вийшла заміж за іншого Одісея і викинула його речі на середину проходу. Не дуже й хотілося! Точно, це її рішення. Якщо захоче щось змінити, то нехай сама зробить перший крок. Аж ось він бачить її обличчя. Не вживу звісно, а на проекторі, прикрите водним знаком відеоредактора «Movavi». Нині її черга привітати когось із хлопчиків. За Артемовою маскою неприкритої нудоти вирував буревій почуттів. «Льоша!..» - вистачило лиш одного слова. Щось всередині хлопця тріснуло й подальших слів він не чув. Цей, безсумнівно, майбутній лауреат канської гілки пальмового фестивалю привернув до себе Артемову увагу лиш раз – коли він почув своє ім’я, вимовлене глухим голосом шотландського поні, котрий старанно видавав себе за його однокласницю. Юнак вдав що грає в котрусь із ігор на своєму телефоні, насправді ж просто бездумно гортав його сторінки, відкривав і одразу закривав додатки. Усі подальші дії (крім підмітання, яке він свідомо проігнорував) хлопець виконував на конвеєрному автоматизмі. Свідомість вирішила повернутися в тіло тоді, коли воно вже повернуло ключ у дверному замку і з вітровкою в руках та з рюкзаком на двох плечах попленталося до шкільної бібліотеки. Вона знаходилася в кінці довгого напівпідвального коридору, який, неначе апендикс, відділявся від першого поверху школи.

-А у вас «Кайдашева сім’я» є? – промимрив Артем у, на перший погляд, пусту кімнату.

-Шо? – визирнула бібліотекарка з-за високуватої для неї стійки.

- «Кайдашева сім’я є?» - повторив він трішки голосніше, проте ні на йоту не впевненіше.

-Зараз гляну, – відповіла вона і почвалала до складського приміщення.

Подумки Артем дивувався, що вона не змінилася відтоді, як він брав у неї останній непрочитаний «Ужастік» Р. Л. Стайна сім років тому. Те саме гротескове поєднання низького зросту і надмірної ваги, та сама зовнішність казкового троля з відповідним сіруватим відтінком шкіри і, незвичайне для її віку довге жирне чорне волосся. До речі, а скільки їй?

-Люба, привєт, я тобі кофе принесла! – зачувся огидний суржик його класної керівнички. Подумати, ще й викладачка української мови…

-Іду, Софочка – відказав йому інший, який вочевидь і не збирався просуватись далі ніж «Франко», а скоро, жваво чимчикуючи, з’явилась і його хазяйка.

-Ну шо, як життя дівоче?

-Та, потихеньку, помаленьку…

Артемові не дуже подобалося знаходитись поміж цих двох реклам здорового харчування, проте ввічливість не дозволяла йому попросити когось з них відійти.

-Чуєш, Соф, а в тебе нема когось хто поміг би книжки позв’язувать? А то получку зовсім урізали…

-Канєшно, от Тьомка поможе, – Софія Павлівна здійснила звичну для неї модуляцію з голосом, як і щоразу коли хотіла досягти бажаного: «підкрутила» гучність і почала дурнувато розтягувати голосні. Артем намагався пояснити, що година вже пізня і що зав’язувати вузли він не вміє, але повна відсутність шляхів до відступу перекрикувала слабенький голосочок його аргументів. Наступні дві години промайнули серед сирої темряви підсобки, нескінченного розрізання ріжу́чої мотузки і розповідей Любові Батьківни про її колишніх чоловіків. Артемове пригнічення досягло апогею, тож він намагався чим старанніше виконувати доручення аби швидше піти додому.

Життя – дивовижна штука. Подібно до кривого дзеркала воно може відобразити минуле у абсолютно протилежних формах, кольорах, відчуттях. Так сталося і з Артемом, коли о 18 годині 03 хвилини він нарешті покинув бібліотеку. Було вже темно і коридор нещадно освітлювали лампи теплого світла. В дитячі роки малий Артемко боявся цього неприязного місця і прагнув щонайшвидше дістатися до свого, тоді ще 3-Б, класу. Він захекувався на півдорозі і впадав у відчай, бо вважав що за ним женеться вовкулак, привид потопельниці, піаністка без рук абощо. Страх ніколи не дозволяв йому обернутися. Сьогодні він вже не боявся темряви. Йому не потрібно було здійснювати забігів до класної кімнати. Він міг би пробігти хоч шість кіл навколо шкільного стадіону. Тікати від чогось теж не було потреби, бо Воно знаходилося попереду нього, в іншому кінці коридору. Ця істота була метра півтора заввишки і мала чорно-брунатне забарвлення. Верхня частина її тіла нагадувала згорблену стару, загорнуту в паломницький плащ. Вона просувалась повільно й неквапом, переставляючи дві комашині ноги, котрі виростали з її тіла на рівні черева. Саме ж тіло скидалося на личинку хруща. Якби Артем був ближче, він би бачив що воно виділяло клейкий рожевуватий слиз. Підсвідомо хлопець оцінював свої сили, та насправді просто заціпенів. Бігти чи битися? Якщо все ж бігти то куди? На думку спав аварійний вихід, яким його однокласники тікали з уроків трудового навчання. «А що, як двері зачинені?» – промайнула в хлопцевій голові зрадницька думка. «А ніби в мене є вибір?» –відказала їй інша. Артем почав поволі задкувати до знайомих дверей. Намацав сіру фарбовану ручку і смикнув за неї. Нічого. Спробував сильніше – нульовий результат. Хлопцеві долоні спітніли, серце шалено калатало, віддаючи пульсаціями у скронях. Зачувши звуки, істота почала просуватися впевненіше та енергійніше, Артемових ніздрів почав торкатися аромат гниючих тарганів. Він розвернувся, полишивши марне заняття, і від жаху підстрибнув, болюче вдарившись куприком об дверну ручку. Істота вже підійшла до нього впритул і розправила спину, демонструючи потворну щілину з плоті, оточену міріадами вусиків різної довжини, котрі шалено ворушилися. Найдовші почали торкатися хлопцевого обличчя, вивчаючи його. Від смороду та огиди юнак був ладен виблювати, проте його порятувала відсутність сніданку. Зненацька істота дихнула йому в обличчя теплим подихом із часточками невідомої речовини і почала поглинати його. Щілина поступово розширювалася, Артем задихався від смороду, страху й огиди. Відчувши теплу вогкість слизу на своїй спині, хлопець втратив свідомість.

***

- Лол, оп(гик!)ять!

- Падйом нахуй, – власник іншого п’яного голосу копнув Артема в бік.

- Опять УПАВ, як тогда на лінєйкє, га-га-га-га.

Артем поволі підвівся. Його голова розколювалась, перегарне дихання одинадцятикласників аж ніяк не покращувало ситуацію. Він смутно пригадував нещодавні події, але при слові «УПАВ» ясно згадав, як знепритомнів на одній з лінійок. Шалена спека та тиск, який не встигав за вирослим тілом, і на тобі. Гаррі Поттер, хлопчик що Впав. Хлопець глянув на свій телефон, на якому з’явилася свіжа тріщина. 18:07. Що він робить у школі так пізно?

-Е, малий, а зганяй за нашатирьом. Давай, давай, кабанчиком, – двоголосий п’яний регіт. Все ще дезорієнтований, Артем поплівся до виходу зі школи. На щастя, Колька і Вітька з 11-А переживали катарсис від жарту про нашатир, а тому не звернули уваги на його зникнення. Дорогою додому пазурясті гілляки рано посивілих дерев викликали в хлопця неприємні асоціації, проте як він не силився, не міг згадати з чим. Прийшовши до хати, він, знесилений, завалився спати. Про перевдягання, їжу і, вочевидь, виконання домашніх завдань не йшлося.

У напівсонних мареннях він провів цілу добу. Нарешті, прокинувшись, вранці 15-го числа, хлопець почувався спустошеним, як фізично так і морально. Він відчував, неначе йому бракує чогось теплого, доброго, сокровенного. Тимчасовою альтернативою цьому стала тарілка пареної вівсянки, якою б він за звичних обставин згидував. Навіть підступна вода, що накопичилася під кришкою, неначе ранкова роса, не захопила Артема зненацька. Він ненажерливо поглинув вміст тарілки й помітив, що спізнюється до школи. На щастя, він не мав потреби одягатися (так само як і вмиватися та розчісуватися, на що нещодавні події в цілому не вплинули). Добігши до школи за секунду після першого дзвоника хлопець, ніби нічого й не сталося, ввійшов у будівлю і попрямував до свого класу. «Зустрічайте, сер Артур чорторожський!» - прозвучав би лункий голос герольда, якби Артемко жив років на дофіга раніше. Замість цього його зустріли слова прибиральниці «Людка, Цой єсть?», спрямовані до вахтерки. У мозкові Артема утворився діалектичний конфлікт протилежностей. Прибиральниця і посміхається?.. Він не знав більш похмурої людини. Артем не були відомі ні її ім’я, ні вік. За весь час хлопцевого навчання у школі вона, здавалося б, не постаріла ні на рік. Що, однак, не означало, що виглядала вона добре. Підстаркувата, низького зросту, з рідким волоссям неясного кольору і неприродно приплюснутим обличчям. Коли вона говорила, роззявляючи напівпозбавлений зубів рот, то ставала схожою на одне з тих страховиськ, що ніколи не бачать сонця крізь товщу океану. Здавалося, що вона не розмовляла, а просто озвучувала свої думки, незалежно від наявності поблизу адресата. У пам’ять Артемові врізався спогад його ранніх шкільних років, коли вона забрала у нього відро аби набрати води і ненароком торкнулася хлопцевої руки. Попри те, що він ніколи більше не стикався ні з чим подібним, він не міг забути ті відразливі, сухі, неначе з піску зроблені, руки. Ніби ще мить, і вони розваляться як пасочки у пісочниці. Пригнічений цими спогадами, хлопець провів решту дня, майже не реагуючи на зовнішні подразники. Його кохана в той день не прийшла.

***

Час минав. Дурне висловлювання. Час минущий для тих, хто вірить у сина теслі, котрий вмер дві тисячі років тому. Ех, Маріє, чому в твої часи не існувало космонавтів та капітанів дальнього плавання. Треба ж було додуматись до бога! Задовго до цього, та й навіть кілька століть опісля, час уявляли циклічним. Він рухався по колу, відтворюючи те, що вже було колись, доки не доходив до відправної точки – зими. Нею все закінчувалося, нею й починалося. Артем ще ніколи всерйоз не замислювався про можливість циклічності часу, але якби обставини склалися інакше, він би точно став прихильником цих поглядів.

Третина року збігла, мов краплі дощу по вікну маршрутки. Цей період подарував багато радощів (прикиньте, Андрюша-глек підкатував до Ірки. Написав їй французькою (канєшн, мова кохання) щось типу «чи не згодилась би ти стати моєю подругою», а на цілком логічну відповідь «?» назвав її дурою і сказав забити в переводчик) і багато горя (жартики про нього та його кохану Ірину змінилися жартиками про Андрюшу). Навіть істота з Артемовим рівнем емоційної зрілості (який не перевищував такий у бабака) здогадалася б що він її втрачає. «Нічого» думав юнак. «От подарую їй «Пандору» на день святого Валентина». Чи варто казати що Артемко, попри те що мав достатньо невитрачених грошенят, не поворухнув і пальцем задля здійснення задуманого, окрім банального пошуку в інтернеті. Все почалось ще… а чи може початися щось, що було завжди? Ніколи він не звертав із ідеально рівної дороги додому у придорожній магазинчик, хоч би яким голодним він не був. Ніколи не розглядав можливість піти на день народження тих нечисленних друзів, які в нього були. І звісно, він ніколи б не поїхав у самісінький Київ аби купити щось, а особливо сам! Це ж просто нечувано.

Незважаючи на свою безхребетність, Артем того дня ішов до школи з почуттям особливого внутрішнього очікування, що до певної пори переслідує кожного у ніч перед новим роком. Хлопець навіть вдягнув свою улюблену темно-фіолетову сорочку. І байдуже, що вона мала короткі рукави і тисла хлопцеві в плечах – це була єдина непотворна річ у його шкільному гардеробі. У школі не відбувалося нічого крім щорічного нікому-нахер-не-потрібного заходу та пари жартиків однокласників. В певний момент він навіть наважився освідчитись, але був відправлений принести води для поливання вазонів. Хлопець спустився на перший поверх і відкрив тяжкі дубові двері туалету (якщо ти першокласник, то можеш і не сподіватися добігти). Він відкрутив кришку на одній із невідомих пляшок і почав набирати воду з крану, коли це з однієї з кабінок почулося знайоме «Позассикали! Ну як так можна ходить?!», вимовлене писклявим, розпачливим і нечленороздільним голосом прибиральниці. Потім хлопець периферійним зором помітив її, ще більш ніж зазвичай згорблену постать, яка задкувала із кабінки, роблячи сильні вольові рухи дерев’яною шваброю із сірою старою ганчіркою. Загіпнотизований розгляданням відображення свого брудного волосся та свіжих прищів на переніссі, Артем не помітив, як вона наблизилася до нього. Він спершу відчув, а потім побачив у дзеркалі, як її руки охопили його тулуб, а її напівлиса, немов у старої ляльки, голова притулилася до його грудей.

-Коток, як назовем? – промовила вона на диво ясно.

-Отстань, - Артем рефлективно вирвався із обіймів, - Кого?

-Ну як це кого, - прибиральниця почала огидно ніяково мимрити, - ребьонка нашого.

-Шо за… -якби не ніяковість, хлопців напіврозтулений рот вже відкрився б до самої підлоги. Відчувши холодне повітря вдиху на своїх губах, він стулив рота.

-Ти не помниш?? Мєсяца чотири назад, - жінка дещо випрямила спину і хлопець помітив зморшкувате надуте черево, яке визирало у щілину між брудними рожевими кофтою і штаньми піжамного костюму.

Раптовий біль пронизав його голову, віддаючись нудотною вібрацією у вухах. Він згадав той день. Згадав її радість. Все ставало на свої місця. Артем впустив майже повну пляшку на підлогу. Та підскочила, вихлюпнувши трохи води, і перекинулась. Під акомпанемент звуків води що тече та старечих криків болю і злості «Кото-о-ок, не бросай мене, я одна не протяну!», Артем вибіг із туалету і побіг прямісінько додому, не озираючись і не вповільнюючи темп, що було для нього дивним. Нарешті опинившись в безпеці, надійно зачинивши двері і віддихавшись, Артем помітив що його куртка, змінне зимове взуття та рюкзак залишились у школі. У руці хлопець і досі тримав другу пляшку води.

***

Наступного дня термометр переконав його матір в тому, що до школи її синові йти не варто. За звичних обставин Артем був би радий цьому і спокійно грав би в доту, але цього дня лиш лежав, втупившись у неіснуючу точку поперед себе, і боровся зі своїми емоціями. «Невже справді?» «Просто привиділося, ти скоріш за все, як то кажуть, упав» «Та іди ти. А шо якщо ні…» «То ж не докажуть.» «А тест?..» «Який, «Хто ти із «Наруто» по знаку зодіака?» Не сміши, вона про таке не знає» «А якщо…»- «Та перестав! Якщо, якщо. Задовбав уже, ляж і лежи.» «Як в школу ходить?» «А як? Ногами береш і ходиш, не уб’є ж тебе». Зненацька пролунав звук ключа, який хтось намагався вставити у замок. Артем підскочив але миттю заціпенів, неначе кіт, що готується до атаки. Бігти на кухню за «зброєю» сенсу не було, а під рукою не виявилося жодного підходящого предмета, тож хлопець, не зрозуміло навіщо, вчепився у поличку і визирав у коридор крізь щілину у дверях. Після кількох тягнучих болісних секунд двері нарешті відчинилися. У квартиру ввійшов дід, вдягнений у свій незмінний картуз, колишню Артемову куртку і його ж колишні шкільні черевики з тупими носаками. У руках він тримав пакети зі всякою всячиною. До неможливого зніяковілий, хлопець чкурнув назад до ліжка, упав на нього і вкрився ковдрою з головою.

- Привєт, студєнт! - почув він голос діда, коли той заходив у кімнату. Чи спить його онук хвилювало його не більше ніж курс монгольського тугрика.

- Привєт, пенсіонер, відказав Артем без дещиці ентузіазму. Зосталу частину подібних розмов він зазвичай ігнорував.

-Шо, подруга в тебе появилась?

Єство хлопця стислося і перекрутилося як ганчірка.

- Га?

- Держи, под. дверями хтось оставив.

Дідусь протягнув хлопцеві прозорий кульок, у якому лежав судочок із невідомою їжею.

-Постіснялась, наверно, докинув старий і вийшов із кімнати.

З боязкою цікавістю Артем дістав судок. До його кришки скотчем була приклеєна складена вдвоє записка на аркуші в клітинку. Пробираючись крізь хащі кутастих каракуль, що не прогресували класу з четвертого, хлопець прочитав наступне: «Дорогий Артьом. Як у тебе діла? Надєюсь шо харашо. Я чула шо ти приболів і рішила напекти тобі пірожків. Їж і поправляйся, ребьонку нужен здоровий отєц. З льобовью, Галя.» «Та пішла ти, Галя!» подумав він і відклав судок. Проте голод не тітка, і незабаром Артем пересилив гидливість. Він відкрив кришку та дістав навдивовижу теплий, рум’яний пиріжок. Хлопець відкусив добрячий шмат і помітив другу записку, цього разу на дні судка. Розгортати її не було потреби, бо складалася вона лиш із шести слів: «Єслі надумаєш викручуваться, разгавор будєт другой». З надгризеної половини пиріжка випало відділене від тіла огрядне черевце таргана. Упавши на ліжко воно ще якийсь час мляво дригало волохатими ніжками. Артем прудко побіг до ванної, і, як і в найгірших сподіваннях, дорогою відчув як щось, схоже на волосину, торкається його язика.

***

Лишатися вдома не було сенсу. Що тут, що там вона його дістане. У школі хоч знань можна набратися. Несподівано для всіх, крім кубика льоду, розтертого об пахву, Артем видужав і наступного дня, вдягши заляпану мастилом батькову куртку, пішов до школи. Дорогою він викинув решту пиріжків бродячим собакам, котрі зовсім не гидували ними. Директорія УНР була ще нуднішою, ніж переказ сюжету «Анни Карєніної», тож на обох уроках Артем просто віддирав наліпку зі штрих-кодом від синьої ручка «АІНАО». З дитинства він задавався питанням, якою мовою написана її назва. А от питанням, яке він точно собі не ставив було: «Чи дивиться Галя (чорт забирай, я вже називаю її на ім’я) на мене з вікон їдальні, що навпроти. Він знав, що відповідь ствердна. «Але принаймні я знаю, що вона зараз не в сортирі» подумки зауважив він.

- Можна вийти? – ледь чутно попросив він, злегка піднявши руку.

Хлопець отримав ствердну відповідь і вийшов з класу. Він дійшов до кінця коридору та звернув до сходів що ведуть донизу. І закам’янів. Ірина потилиця. Льошині заплющені очі. Вони цілувалися на сходовому майданчику. Вперше? Чи ні? Чи вони вже робили «те що робив я (хлопець подумки виблював)»? Шлюха! Чому саме він? Він же її не цінує так, як я. Це ж… Це ж…

Хлопцеві коліна трусилися. Намагаючись не ковтати зрадницьку слину що набігла до рота він поволі, ніби тримав на ручі папужку, пішов назад до класу. «Скорострєл» жарт що викликав миттєвий резонанс. «Тьомочка, ти хоч дійшов?» іще один, не менш гомерично смішний. Артем не звертав на них уваги. Поволі дійшов до свого місця і сів. Ніхто б не описав того, що творилося в його душі. Артем зняв ковпачок із ручки одним пальцем і надів на неї, ніби збираючись писати. Раптово він встромив її собі в ліве око, прокрутив аби вона змогла там зафіксуватися, і вийняв його з такою ж невимушеною легкістю ніби це була кулька морозива. Клас почув «шпоньк», а потім гучні крики «Мені шкода!» впереміш з істеричним сміхом. У коловерті подій ніхто не помітив, що Артем обмочив собі штани, хоча хлопців розум вже покинув тіло такі дрібниці його не хвилювали. За півтори години прибула сіра «буханка» і двоє дужих хлопців у білому попідруки винесли Артема зі школи й відвезли у невідомому напрямі. Він все ще повторював що йому шкода і боявся підняти погляд.

***

Артемова мати не змогла впоратись із втратою сина і впала у затяжну депресію. На заході свого життя вона завела двох щенят коргі і померла від серцевого нападу два роки потому.

Роман Іри та Льоші тривав до самого закінчення навчання у школі. Їх необережність на випускному спричинила вагітність Іри. Льоша намагався поєднувати роботу та заочне навчання в інституті, проте скоро втратив інтерес і переїхав до Польщі. Більше вони не бачилися.

Галину, чиє повне ім’я через відсутність документів встановити не вдалося, знайшли мертвою у її кімнаті в шкільному гуртожитку. Обставини вказували на те, що жінка мала викидень, однак не вдалося ні знайти плід, ні встановити точну причину смерті. Опитувані стверджували, що не знали про вагітність загиблої.

Артем провів місяць у н-ській психіатричній лікарні. Одного вечора під час обходу його знайшли сидячим у неприродному положенні. На дії працівників лікарні пацієнт не реагував. Піднесення скельця до носа також не дало результатів. Смерть було зафіксовано 27 березня 20ХХ року о 20 годині 35 хвилин. Причиною смерті стала асфіксія внаслідок перекриття дихального горла сторонніми предметами (таргани). На губах трупа була виявлена кірка рожевої речовини невідомого походження.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Історія статусів

15/10/20 20:48: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап