Воно саме

Шшшух! Мене ледь не облило, коли автобус проїхав по калюжах. Не спинившись, він поїхав далі вщерть заповнений. Обізвавши подумки водія, я рушив по мокрому після осіннього дощу асфальту через двори. Після семи уроків ще стовбичити на зупинці я не збирався, швидше на своїх двох дійду.

Сірі висотки «33-го кварталу» Луцька тягнулися лабіринтом усе далі, оточуючи однакові двори. Сюди приходять не жити – занепадати. В усякому разі, навіть тут зараз усі сиділи по домівках, у вікнах вже подекуди світилося світло. Мабуть уже вечеряють – подумав я.

Ці двори я знав добре, ходив по них ще малим, до того як переїхав з батьками в іншу квартиру. Хоча насправді вони були занедбані, з потрісканими доріжками та покошеними лавками, мені вони здавалися привітними. Тільки не в таку ж погоду! Я перестрибнув кілька калюж і з шурхотом пройшовся по щебеню. За роки, що я тут не ходив, усе лишилось те саме, хіба що зник кіоск біля переходу. Старi вичовганi тротуари, вицвiлi стiни будинкiв, навiть трiщинки на них тi самi. Хоча...

Щодо трiщинок я помилявся. По мокрій сірій штукатурцi вони розповзлися в дивну фігуру. Ніби силует, від якого відходили, як промені, інші тріщинки. Волога накопичилась у них, зробивши видимими як темні блискавки. Я зупинився, сфотографував цю дивовижу й подивився нижче. Тріщинки продовжувалися до самої землі, переходили на асфальт, на сусідні будинки, ніби хтось намалював їх по цілому двору.

Я озирнувся, тут стало незатишно, зовсiм не як в дитинствi. Менi стало бридко, гидко стояти в лiсi трiщин. Як буває, коли по лицю повзає комаха, я з огидою обтерся долонею та поспішив далі.

Досиджуючи наступного дня урок основ матаналізу, я вже рахував останні хвилини. Як на зло майже всі швидко розбіглись і витирати дошку лишався я. Взагалі була черга Юри, та цей високий блондин уже зібрав рюкзак і рушив до дверей.

– Ти куди? – гукнув я. – Твоя черга.

– Я це… о, мама дзвонить. – придумав той на ходу і з задоволеною посмішкою вискочив за двері.

Гнівно зиркнувши услід, я кисло скривився. Жартівник, аби відлиняти. Витерши дошку, я став рівняти стільчики й парти. Це справді бісить, коли вони стоять криво! Порядок має бути.

Десь нагорі почувся шум, щось глухо впало. Висунувшись із класу, я прислухався, згори долинало тільки шурхотіння паперу. Я застиг, тримаючи руку на одвірку, і прикинув що то могло бути. Хтось щось зламав і втік, а потім ще скажуть я винуватий. А як то злодій, прийшов покрасти ноутбуки, а я стану єдиним свідком? Казатимуть «От молодець! По гарячих слідах впіймали, що б без тебе, Федю, робили!» Ні, краще поглянути одним оком і тихо піти.

Широкими беззвучними кроками я піднявся на третій поверх. Двері підсобки були відчинені, коридором валялись папери. Обережно я зазирнув усередину та пройшов до сусідньої кімнати. Аркуші, зошити – все валялося на підлозі, зіжмакане в таку собі паперову мумію.

– Ні! – пролунало позаду.

Я аж присів з несподіванки. На порозі стояла дівчина з чорним каре. Невже вона подумала, що цей рейвах влаштував я? Ну все, Федю, вішайся. Викручуйся тепер як хочеш. Дівчина тим часом дивилася з якимось острахом, ніби я зараз кинуся на неї та приб'ю єдиного свідка. Та вона показала в мій бік пальцем, і я зрозумів – це позаду є щось.

– Сядь! – вигукнула вона.

Я пригнувся, вже відчуваючи спиною як дрижить повітря. Вікно бряжчало й трусилось, скло почало трiскатись, немов щось росло i галузилось, складаючись у силует із тріщин, від якого відходили промені. Середина, ця скляна людина, випала і шибка з дзенькотом розвалилася, як розітнута різцем. Я мало не на чотирьох кулею вискочив з підсобки. «Туди!» – скомандувала дівчина.

Ми хутко пішли до пожежного виходу, який завгосп часто лишав відкритим. Ще трохи і ми були за воротами школи.

– Чого ти туди поліз? – відхекавшись, спитала дівчина.

– Почув шум, та й поліз. Я Федя. До речі.

– Заріна. – вона подала руку. – 10-Б.

– 11-Б. – додав я. – Десь тебе бачив.

– Угу. А в підсобці нічого не було. – Заріна витерла з лоба крапельки поту, обернулась і оглянула подвір’я. – Це воно саме.

– Саме? – перепитав я, піднявши брови.

– Саме. Все, бувай.

Заріна зобразила посмішку і, помахавши рукою, швидко пішла. Я в'яло помахав їй. Як хтось спитає чим ми двоє займалися в підсобці, точно ніхто не повірить.

Наступного дня й без розпитувань про вчорашню пригоду мав бути непростий день. Як не дивно, і перший і другий уроки минули, а ніхто не згадав випадок у підсобці. Вона стояла закрита, а Заріна не траплялась на очі. Втім, дорогою до свого класу, мені трапилась вчителька географії. Заклопотано вона несла кілька карт, але всі були пом’яті й невдало розпрямлені. Я привітався та прискорив ходу. Ні, розпитувати я нічого не буду, бо ще проблем відхоплю. Але побаченого досить. Отже, події в підсобці справді стались.

Поправивши завжди розпатлану зачіску, я рушив до їдальні. Проштовхавшись крiзь натовп дрiбноти, мені дісталось-таки те, чого не вистачало – склянка чаю. Гарячий, що аж ледве можна тримати. Поки я відсьорбував його, з натовпу вибралася Заріна з якимось пиріжком і соком.

– О, привіт. Шикуєш. – пожартував я.

– Еге, для здоров’я корисно.

– То що вчора було?

Зарiна мовчки відпила сiк, не зводячи з мене непорушних карих очей.

– Не тут. – стиха сказала вона. – Це...

Але тут пролунав дзвінок. Спантеличений, я поглянув на смартфон. До дзвінка ще мало бути п’ять хвилин. Він знов залунав, наче його заклинило. Ми перезирнулись, відчуваючи, що це неспроста.

Група школярів уже зібралася навколо, дзвінок калатав, однак дріт, що вів до нього, якась сила скрутила в таку собі ляльку аж під стелею, і порвала. Так само несподівано, як і почався, звук затих. Заріна, стиснувши губи, обернулась до мене.

– Ти вже бачила таке? Ну, до підсобки?

Заріна кивнула.

– Всі бачили, просто не звернули уваги. Зараз...

Вона пошукала щось в телефоні та розвернула до мене екранчик. «В Луцьку на церкві з’явився образ святої» – повідомляв заголовок місцевих новин. Хоча швидше нагадувало просто мокру пляму на стіні, силует з великою головою та променями.

– Стоп, я бачив таке, на «33-му». – згадав я.

– Де? Можеш показати?

– Можу, а що?

– Мені треба на це глянути, розкажу все після уроків.

Над містом знову купчились сірі хмари. Ми рушили крізь двір із занедбаним яблуневим садом. Заріна довго мовчала, потім копнула впале яблуко, воно покотилось і шубовснуло в калюжу.

– Знаєш які шанси, що так станеться? – нарешті сказала Заріна та пронизала мене поглядом.

– Ммм, що «що»?

– Що папери самі скрутяться, що «Титанік» потоне, що Чорнобиль вибухне…

– Один до… мільйона. Мабуть. – припустив я.

– Десь так. А що ці шанси накапають разом в одному місці? Угу? Отож. 25 випадків за тиждень.

– Звідки ти знаєш?

– Тато працює диспетчером в поліції. Це тільки ті випадки, про які він знає. Люди думають, хтось хуліганить. А воно частішає.

– А ти як думаєш?

– Я... я б повірила, що це роблять не люди.

– Інопланетяни, чи що? – усміхнувся я.

– Ну, це ми скоро подивимось.

Той будинок уже давно висох і на стіні не лишилося й сліду силуету. Я показав на нього, коротко розповів що там було. Заріна задумано кивнула, ми поглянули в різні боки, аж тут через двори проїхала «швидка», а слідом поліцейське авто. Передчуваючи чому ті приїхали, ми перезирнулись.

– Подивимось? – невпевнено спитав я.

– Ну давай.

Визирнувши з-за рогу, ми побачили дивну сцену. До двору приїхала швидка, когось несли на носилках, накритого білим простирадлом. На спортивному майданчику стояло щось схоже на ляльку-мотанку, сплетене з погнутих невідомою силою драбин, турніків і частини огорожі. Наче зім’ята велетнем, моторошна лялька розкинула вбоки промені-труби.

– Блііін. – прошепотіла Заріна.

– Люди не могли таке зробити. – підтвердив я. – Це якась... не знаю, магнітна аномалія.

– Яка скручує і папір? В тебе скільки з фізики?

– А... – я зрозумів, що сказав дурницю. Проте відчув, що думаю в правильному напрямку.

Тим часом дроти між будинками затряслися, як від вітру, беззвучно захитались. Не чекаючи, я схопив Заріну за лікоть.

– Ходу-ходу!

Вже в кінці двору ми озирнулись. Між будинками повисла ще одна «мотанка» – чорна, сплетена з дротів, підвішена на кількох кабелях.

– Я знаю. – різко промовив я. – Всім же на хімії розказували, польовий шпат який-небудь – ідеальний паралелепіпед.

– Тааак. – Заріна ніби стала здогадуватись.

– Хто зробив його в такій формі? А ніхто, такий закон природи.

– Хочеш сказати, закон природи робить оце? – вона показала на плетиво, намагаючись на нього не дивитись.

– Отож. Нам здається, ці вузли чи плями схожі на людину, але вони не більше схожі, ніж шпат на цеглину. Значить, є якісь однакові умови, в яких діє ця сила.

– Давай так, коли вона НЕ діє?

Я скривив обличчя, намагаючись дати якусь нормальну відповідь.

– Зараз. – сказав нарешті. – На нас прямо зараз не діє. А це вже плюс.

Кілька днів я не чув про подібні випадки. В новинах не з’являлось нічого про ту скульптуру чи плями, але вже й до школи доповзли чутки про якусь секту. Хтось казав наче сам бачив – містом ходять диваки, палять за річкою вогнище вночі й танцюють там дикунські танці навколо ідола. Наче якоїсь Меланки, зробленої з соломи. Лиш спіймати їх ніхто не може. Слухаючи це на коридорі, я дурнувато розсміявся та швидко пішов геть. Звичайно, не спіймали, бо ідол зробився сам, за кілька секунд постав і мабуть так само щез. Може люди давно знають цю силу і в своїх храмах просто наслідували її, як дикуни вірили, що збудувавши з гілок подобу літака, викличуть ящики з припасами.

Після уроків я рушив іншим шляхом, крізь старий занедбаний сквер. В його занепаді тихо й безлюдно, тільки листя злегко шелестіло від вечірнього вітру. На пощербленому бордюрі купчились червоно-чорні комахи з візерунком на спині, схожим на дикунську маску. Їх називали в нас жуками-пожежниками, а ще кумедно жуками-москалями.

Сквер галузився доріжками, вони губилися в кущах і деревах, давно запущених і густих. Я здригнувся, коли між кущами побачив незнайомця. Він стояв непорушно, незграбна постать у старому злежалому одязі. Руки ховалися в довгих обвислих рукавах, лице – під вибовченим капішоном. Щось заскрипіло, дивак зробив крок, і тут я побачив, що за ним тягнуться гілки, ніби темні вузлуваті промені. Я був один у сквері, спинився, озирнувся. Істота підняла голову, замість лиця в неї була якась шерсть. Ні, це сотні лапок і хоботків! Їх червоні тільця наповнювали одяг в формі людини, потвора посунула під бридкий шурхіт і скрип хітинових панцирів. Воно не йшло – перекочувалось, переливалося всією комашиною масою і обмацувало повітря вусиками.

Тіло скував холод, потилицю закололи голочки. Я різко розвернувся й дременув подалі. Далі, далі! На вулицю, до світла, поближче до людей!

Місто вже сяяло ліхтарями, проте сонце ще не сіло, і небом розлилися жовто-фіолетові барви. Люди стояли, а хто не стояв, зупинялись, діставали телефони, знімали щось у небі. Хмара дивно правильної форми, схожа на силует людини, чи може кеглю, височіла над містом. Тонкі мотузочки серпанку тягнулись звідусіль до неї, наче живлячи цього... монстра? Воно було в якомусь сенсі прекрасне, ніби витвір майстра, лиш виниклий сам собою.

– Ти бачиш? – прийшло повідомлення від Заріни.

– Бчу. – наспіх відписав я. – Ти де?

– На вулиці, біля ЦУМу.

– Я зараз...

Вона справді стояла там, як і решта дивлячись як серпанок вливається в хмару. Воно росло, мінилося зсередини. Спинялись перехожі, спинялись авто.

– Я зрозуміла. – захоплено промовила Заріна. – Це Творіння нової людини.

– Нової? – перепитав я і теж зрозумів.

Які були шанси появи людини? Маленькі, та не нульові. Є шанс один на мільярди мільярдів, що атоми самі складуться в щось ціле й самостійне. А що дроти чи жуки набудуть форми, схожої на людську, трохи вищі. Щось лише підвищило ці шанси. І може десь тут, серед дворів, таки складеться сама собою людина.

Щось порушило хмари і вони розвіялись за кілька хвилин.

– Не цього разу? – спитала Заріна з істеричним смішком.

– Мабуть. – видихнув я. – Це місце вже зайняте. Ми тут. – розвів я руками. – Але воно, думаю, ще повернеться. Повертається час від часу так, для підстраховки. Бо раптом люди все занедбають і щезнуть.

– Але шанси цього...

– Дуже малі. – сказали ми вголос.

Принаймні, в це хотілося вірити.