Мій однокласник з другої парти - не зомбі?

 - Святославе, - зупинила мене Леля.

 Не вистачило миті, аби забратися з класу. Карма, що ж поробиш...

   - Я слухаю. Знов доручення?

   - Так. Ти відповідальний. На тебе можна покластися, - закарбувала Леля. Вона взагалі ніколи не вагається, не сумнівається і не бреше. Просто жахіття якесь. Цікаво, ким вона мріє стати? Диктатор з неї був би відмінний. - Геннадій забув зошити й кросівку. Ви мешкаєте на сусідніх вулицях. Будь ласка, віднеси йому речі.

   - Добре. Занесу.

   З нею марно сперечатися. Взагалі дуже тяжко спілкуватися з людиною, яка розмовляє, наче експериментальний зразок серії "держслужбовець". Тому я забрав екоторбинку з акуратно спакованими речами Генчика.

   Ні, Леля все-таки значно ненормальніша за хлопця, який чкурнув із занять в одному кросівку і без зошитів. Може, їй податися у юриспруденцію? Буде безжальною та справедливою суддею. Вершитиме долі, каратиме винних...

   - Дякую, Святославе. Розраховую на тебе.

   А дарма. Завтра зранку віддам речі. Чи просто перекину через паркан... Генчик мешкає у одному з останніх приватних будиночків. Решту поглинула глобалізація і тепер там натомість садиб зросли нові житлові комплекси.

   Наша школа лідер рейтингу симпатій - демократичні педагоги, гарне забезпечення і крутий парк, де у перервах можна повалятися на газоні. Та й однокласники цікаві...

   Хоча Генчик мені ніколи особливо не подобався. Навіть гірше - лякав. Ні, я розумію, що усі люди різні, але коли твій товариш повільний, мовчазний і майже ні на що не реагує, то, щонайменше, друзями ви не будете.

   Його особливостей не помічала лише одвічна староста Леля. Бо з височини інтелекту й самоорганізації ставилася до нас однаково - наче до виводку милих безмізких кошеняток, яким потрібен догляд. Схоже зі мною бабуся поводилася, але рочків до трьох. Леля нікого не принижує, та поруч неї усі й так почуваються нікчемами.

   Сьогодні чудова погода, тому пройдуся пішки. Люблю, коли навкруги вирує життя - скрізь родинні прогулянки з собаками та репетливою малечею, доглянуті барвисті квітники... Газон зеленішає навіть восени, а тротуарна плитка нова і різнокольорова.

   Та на вулиці Староковалівській усе інакше. Варто лише звернути на неї, як охоплює сум та депресія - захаращені подвір'я, занедбані будинки... Поговорюють, наступного року останніх мешканців розселять, домівки згорнуть і квартал добудують кількома висотками.

   Якби я тут мешкав, то, певно, виглядав би ще гірше за Генчика. Його навіть кілька разів змушували тестуватися - чи не вживає якихось речовин. Потім вибачалися і видавали направлення на медичне обстеження. Бо блідість, кола під очима та непевна хода - ну зовсім не є нормою. І говорить через силу. Тому вчителі намагаються усно не розпитувати, обмежуючись письмовими завданнями. По клавіатурі Генчик ще якось поцілює.

   Ось його будинок за номером шість. І поштова скринька на перехняблених ворітцях. Я обережно просунув у двір екоторбинку й планував забратися якомога швидше. Терпіти не можу невизначеності. На все є свої причини, та не завжди потрібно в них копирсатися. Зрозуміло, що у Генчика проблеми. Але я не соціальна служба, щоб їх вирішувати.

   До речі, його вже відвідували тітоньки зі школи - і пересвідчилися, що мешкає учень з дідусем, який мало часу приділяє онуку, бо займається ремонтом квартири. Їх залишили у спокої, аби не відволікати від цього необхідного заняття та не зривати терміни переїзду.

   Я теж не хотів втручатися. Чесно. Поки не побачив другий кросівок. Брудний і пошматований, наче його оскаженілі собаки гризли. Взуття валялося поруч вхідних непричинених дверей - наче здерте з трупа. Бо як можна загубити кросівок?!

   Треба бути стовідсотковим ідіотом, щоб зараз попхатися з'ясовувати, у чому тут справа. Звичайно ж, я зайшов на подвір'я, заросле бур'янами і обережно наблизився до вікна. Просто зазирну...

   Зазирнув!

   Господи, уся кухня у мухах, мурахах і смородом несе, наче хтось зіпсувався! Досить з мене. Рвонувши з місця, я відразу влетів у щось, чого хвилину тому тут однозначно не було.

   - Генчик?

   То у школі він ще норм... Але не зараз. Ці синці навколо очей - навколо червоних запалених порожніх очей. Ще й обличчя якесь сіре. І одяг обтріпаний та брудний. Якби на його місці був будь-який інший однокласник - навіть занудний Кирик, я б точно знав, що це прикол. Але...

   - Їсти. Їсти...

   Він простягнув до мене чорну руку. Невже землю нею рив? А, ні. Не нею - ними. Бо друга така ж сама - тільки з кісткою. Давньою людською кісткою. Вони такі жовтуваті.

   - Круасан б-будеш? З джемом?

   Це Мегакруасан - величезний рогалище зі сливовою начинкою. Мені двоюрідна сестра на гостинець цілу купу привезла - у них місцева кондитерка їх випікає.

   Генчик виглядає, як зомбак. Але я майже нічого не знаю про зомбі. Я меху люблю.

   Однокласник зубами вчепився у запакований рогалик, а сильними чепкими пальцями - у моє плече. Я тепер теж стану таким?

   - Смачно. Краще. Допоможи.

   - Так! Поліцію викликати? Швидку?

   - Швидку поліцію? - задумався Генчик, але йому точно покращало. Хороші круасани. - Ні. Потримай її ногу. Я не спав три доби.

   Її ногу?! Ну, так - кістка явно жіноча. Невисокої жінки або дівчинки.

   - Де ти її здибав?

   - На будові... Цвинтар старий розрили, батюшці допомагаю... Він застряг за кордоном. Через карантин. Маю дочекатись...

   - Щось пішло не так? - почав здогадуватись я. Справді, огидна історія. Забудовники на сусідньому майданчику порушили поховання й зневажливо згорнули в одну купу людські рештки. Чоловічі, жіночі, дитячі... Наче сміття. Громадськість не змовчала, організувала перезахоронення, але поодинокі кістки трапляються й досі. Тоді Генчик просто герой. Круто. Але...

   - Я перший знайшов потривожене кладовище, - вже зовсім зв'язно пояснив Генчик. - Тоді. Вони кликали мене. Просили. Душі прийшли.

   - Ого. Ти їх бачиш?

   - Трохи сприймаю. Не можна довго, - хрипко пояснив Генчик. - Бачиш, що зі мною сталося? Я не сплю через неї. Вона... Вона не з цвинтаря.

   - То треба підмінити тебе, доки поспиш?

   - Години вистачить, - потягнув мене до хати Генчик. Якщо він бреше, мені капець. Стану наступним джерелом смороду.

   - Проводка перегоріла, продукти згнили, - бубонів однокласник.

   Відбувається якийсь треш. Нащо я сюди поперся?!

   Ми опинилися у самісінькому кінці коридору - перед останніми дверима. Масивними, добротними.

   - Я спатиму. Стерегтимеш, щоб не виповзала. З кола.

   Що за... Генчик відчинив двері. Півтемрява вдарила по очах. І запах свічок - справжніх, із воску. Вони горіли, потріскуючи. Отже, меблів не багато - ліжко, комод, пара стільців і тумбочка.

   Та посеред кімнати у широкому колі, оточеному палаючими свічками, ворушився мішок.

   - Хто там, Генчику?

   Він зараз мене вб'є. Точно. Принесе у жертву. Невдалий день...

   - Вона майже вся там. Вилазить постійно, повзає... Ногу не віддавай, бо тоді її не зловиш... Коли з мішка звільниться, слідкуй, щоб коло не стерла. І свічки не поперевертала - бо ще згоримо тут. Тримай.

   Генчик без сил впав на ліжко. На добраніч.

   Я не планував сьогодні стояти посеред чужого дому з кісткою у руці. З ногою у руці...Так, це була красива дівчинна. Ніби відчуваєш її справжню шкіру - ніжну гладеньку приємну на дотик шкіру...

   - Обережно з нею, Славко, - провалюючись до сну, прошепотів Генчик. - Її вбили приятелі-однокласники. Заманили. Знущалися. Тоді зв'язали і задушили хусткою у квіточках. Вона любила квіточки... Закопали. Батюшка повернеться, ми протримаємося...

   Сподіваюсь, Генчик прокинеться. Він молодець. Я б збожеволів від такої здібності. Тут куховарити гарно виходить, і вже задовбали з тими борщами та тістечками... А якщо неживі доймають проханнями? У мільйон разів гірше.

   Але ця пекуча холодом ненависть просочується за межі кола. Вона ненавидить - у неї забрали все. Коли? Років двадцять тому... Вона могла бути мамою моїх друзів. Натомість залишилась на старих фотках. Вицвілих. Її гарненькі блакитні очі гнили, змішані зі сльозами та болем.

   Батьки досі не попрощалися з нею, не посадили улюблені квіти на могилі. Вбивці забули про помилку юності - наче нічого й не трапилось. Час минув. Зжер червами тіло, мрії та її прозорий всесвіт.

   Натомість звивається у посмертних судомах перемішана з кістками душа. Хоче вирватися і пошматувати вбивць. Вгризтися вже не у кросівок незнайомого хлопця, а у горло знайомого нелюда. Ну, можна й так, але завжди є страшніша помста.

   Я повільно дістав із кишені смартфон і обрав номер. Зараз я викличу чудовисько. Справжнього монстра.

   - Потрібна допомога. Так, негайно. Дівчинку скривдили. Ти ж на психологію теж ходиш, Лелю? Вже й на криміналістику? Ще й на Санскрит і східні танці? М-м-м, дуже добре... Потрібно заспокоїти, розпитати до дрібниць та зафіксувати свідчення. Я зараз у Генчика, чекаємо на тебе. Дякую.

   Гадаю, контактер з нашої невблаганної старости теж неймовірний. А от лелина розумна справедливість точно страшніша за пекло - вона влаштує вбивцям небачену розплату. Витончену, руйнівну, сучасну... І, переконаний, страта буде публічною.

   Бо я знаю нашу Лелю. Вона з четвертого класу на посаді старости. Її головне покликання - з'ясовувати істину та притягувати до відповідальності. Впевнений, Леля змінить цей світ - змете застарілі форми покарань і явить приклад незворотньої спокути.

   - Їм буде гірше, ніж тобі, - пообіцяв я мертвій ровесниці. - Їм буде боляче і страшно, як досі нікому. Гарантую.

   Чемно поклавши кістку ноги до решти, сів поруч захисного кола. Дівчинка заспокоїлась. Разом ми дочекаємося Лелі.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас математики
Історія статусів

15/10/20 19:58: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап