1
Звук дзвінка рознісся школою, й гамір стих. Десятий «А», в неповному складі сидів у душному класі. Ігор зачесавши своє чорне волосся назад, підняв руку та його проігнорували. Тоді хлопець встав запитуючи вчительку:
- Можна відкрити вікно?
- Не можна, сядь.
- Ви серйозно, так жарко.
- Мороз, сядь не заважай. Краще вийми руки з кишень.
Ігор рук з джинсів не вийняв, просто сів. Іванна Петрівна примітила на його парті тільки зошит і ручку.
- Де твій підручник?
Наша вчителька з історії бісилася, коли хтось ходив без книжок. Вона любила змушувати нас заучувати цілі параграфи.
- Вдома, я трошки розклад попутав.
- Пересядь до Жені. Сьогодні ви маєте закінчити таблицю й здати її.
Він повернув голову вбік й мило усміхнувся. Мені не по собі від його либи, особливо якщо вона адресована мені.
Ігор пересів та почалися довгі пів години. Всі сиділи писали тільки він витріщався в текст підручника. Я намагалася не помічати Ігоря, і тут він торкнувся мого зап’ястя. Я поспішила відвернутися бо відчувала палаючі щоки.
- Жень, звідки ти пишеш третій стовпчик?
- Тут, - тицьнула пальцем на сторінку
- Та де? Познач олівцем.
повернувши голову я не очікувала, що він буде так близько, і я задивилася в його голубі очі.
- Жень, поможи.
- Ага.
Так не хотілося відводити від нього погляд. Промайнула секунда чи хвилина? Поряд з ним час переставав мати лік. Ігор же не подумає, що я витріщалася на нього, бо він мені подобається?
Після дзвінка, потрохи коридори наповнялися чиїмись розмовами й криками. Я повинна встигнути вийти з класу першою, й спуститися в спортзал для уроку фізкультури. Поклавши зошит на вчительський стіл, повернулася до дверей, а там мене зустріла Таня зі своєю подружкою – прилипалою Аліною.
- Давай сходимо в туалет. Допоможеш поправити зачіску перед фізрою? – запитала Таня.
Аліна взяла мене під руку й потягла за собою в кінець коридору.
Туалети на другому поверсі жахливі. Зайшовши туди здалося, ніби тут не прибирали місяць. Аліна підштовхнула мене вперед, і стала підпирати двері щоб ніхто не зайшов. Раптом перед самим носом показалася Таня, її рука лягла на моє плече, пальці перебирали пасма кудрявого волосся. Недовго вона з ним гралася, пальці зімкнулися й потягли вниз. Я відчула різкий біль на потилиці та прогнула голову назад. Тепер кругле обличчя Тані нависало наді мною. Я дивилася знизу вверх на її світлі карі очі.
- Я знаю ти прекрасно мене чуєш. Та от видно твоя башка нічого не пам’ятає.
-Чого тобі?
- Знаєш. Просто відчепись від нього, не говори з ним, не дивись на нього.
- Ігоря до мене Іванна Петрівна посадила.
- Чого ти на нього витріщалася! Чого за руки хапала!
- Я не…
В цей момент я не зреагувала, Таніна рука відпустила волосся і вдарила по щоці. З кожною секундою біль від удару спалахував з новою силою. Сльози от - от вирвуться з очей, і тоді я почуватимусь геть жалюгідно. Опустивши голову нижче, волосся повність закрило обличчя, я чекала поки вона піде. Нумо іди, іди геть в саме пекло. І вона пішла пихнула двері й ті з тріском закрилися. Там в коридорі гамір, тут в туалеті тиша. Вона затисла мене між холодним кафелем і навіть мої сльози її не порушили. Я не піду сьогодні на фізру, я просто хочу додому.
2
Навіть крізь зачинені двері чулося цокання годинника. Кожен рух стрілки скидався на удар по голові. Без стуку в кімнату зайшла мама.
- Вже пізно лягай спати.
- Ще ж десяти немає.
- За чверть десять. І прошу ще раз, не закривай ці двері.
- Добре, дороблю завдання і лягатиму.
Мама нікуди не пішла, стояла у дверях й слідкувала за кожним рухом, якщо зроблю щось не так вона знов сердитиметься.
- Дуже повільно. Не мала часу раніше?
- В мене була англійська.
- Лише одна англійська, і ти робиш уроки до ночі. Скоро батько повернеться і тільки спробуй щоб він тебе так застав.
- Добре, на добраніч.
Вона пішла в батьківську спальню. Двері до неї завжди зачинені. Вони нечутно говорять «це інший світ, де тобі ніколи не буде місця». А де моє місце взагалі? Тут на виду, де кожен має змогу заглянути, перевірити що я роблю? Що це за книга відклади її. Знову поскидала одяг, за тобою ніхто не прибиратиме. Включила серіал, спробуй тільки засидись допізна. Грамоти потрібно вішати на стіни, щоб всі бачили… Ось що чує ця кімната. Моя тиша і ці голоси, вони раз у раз кружляють навколо не стихаючи. Мені теж хочеться закрити двері, на ключ. Може нарешті від стін відбиватиметься мій голос.
Сон ніяк не приходив. Нарешті зустрівши його, настав ранок, і прогнав брязкотом на кухні. Мама щодня встає рано, бо треба приготувати сніданок. Для мене завжди залишалося таємницею, що вона робить після. Остання її робота в юридичній фірмі закінчилася біля десяти років назад, тепер мама любить возвеличувати себе берегинею дому.
Я не люблю її сніданки. По запаху вже знаю, прийдеться їстиму знову ту в’язку й прісну кашу. На столі стояла вівсянка з одною паровою котлетою, вона рідко готує жарене говорить це шкідливо і я можу легко поправитися.
Ранок початий з бридкої каші може стати ще гіршим завдяки Тані з якою я їхала в ліфту.. З самого дитинства вона завжди поряд. Жити на одному поверсі, ходити в один садок в школу. Наче переслідуємо одна одну. Таня вийшла першою пришвидшуючи крок, а я зупинилася.
Першим урок фізика, і таким повільним темпом я ледь не запізнилася. Вчитель вже ділив клас на пари для лабораторної. Я ішла до свого місця з думкою що і в цей раз робитиму все сама, але там мене чекав Ігор. Ледь стримала. Ліва щока відізвалася вчорашнім болем, коли примітила погляд Тані. Вона сиділа прямо за мною. Ні, досить, краще я ще раз отримаю по лицю, але проведу ці сорок хвилин поряд з ним.
- Привіт, - я намагалася мило привітатися з Ігорем.
- Привіт, - він усміхнувся, та сьогодні відчуття вдаваної щирості у його поведінці сильніші. Ігор завжди добрий до всіх, веселий і допоможе. Та от прямо зараз він трохи дивний, наче картонний.
Фізик вмів нагнати нудьги. Я навіть не слухала про завдання. Просто сиділа й нишком поглядала на Ігоря. Він однозначно змінився з минулого року, навіть перестав спілкуватися зі своїм кращим другом Денисом та на перервах вічно пропадає. Це все ж не змінює мої почуттів до нього. Все почалося на фізрі, хтось кинув у мене баскетбольним м’ячем, Ігор перехопив його, ще й крикнув на того хлопця. Вперше в цій школі я відчула, як це коли заступаються.
Він повернувся в мою сторону. Я сіпнулася, бо тоді я підсунулась ближче й не зводила погляду з його профілю.
- Женя, - він накрив мої пальці своїми, такими довгими й витонченими, - я нічого не зрозумів, з пояснень Якова Івановича.
- Я допоможу тобі. – Для цих прекрасних голубих очей, я готова робити все.
Ми не виконували ніяких дослідів, але по класу ширився ядучий запах, схожий на дим. Запах ставав сильнішим, чомусь всі дивилися на мене.
- Що смердить! Що ви робите! – фізик кричав і теж поглядав у мою сторону.
Від тихого хихотіння позаду всередині все завмерло, мов льодом покрилося.
- Туши, бо все афро їй спалиш, - це я почула від Аліни.
Миттю згрібши все волосся наперед, навіть вдивлятися не треба, кінчики ще ледь тліли. То смерділо моє палаюче волосся. Оглянула клас всі приховували усмішки а той давилися сміхом. А Ігор, сидів дивився вперед наче його тут немає.
- Все гаразд Якове Івановичу, тут просто запальничка.
- Що в тебе вона робить на уроці?
- Це не моя, це Же…
Не знаю чи договорила Таня, та я прихопивши сумку чкурнула з класу. Забігши в туалет і закривши двері, вирвалися сльози Все ж ридати на всю краще, ніж стримувати ще в горлі той вузол розчарування і болі. Сьогодні Таня перейшла всі межі, вона чудовисько. Я хочу її страждань, втовкти носом в те гівно, яке вона робить.
Продзвенів дзвоник, потім ще кілька, потім вони замовкли і в школу закралася тиша. Я злізла з унітазу й вийшла з кабінки, годинник в кінці коридору показував пів на четверту. Помалу плентаючись до виходу в голову ліз образ розсердженої мами.
- Ей, Жека! - цей вигук застав мене вже у шкільних воріт.
Я обернулася. На зустріч біг високий світловолосий хлопець в спортивній формі.
- Ярослав.
- Додому? - він підкинув волейбольний м’яч у мою сторону. Думав я його спіймаю та м’яч пролетів повз. - Ти в порядку?
- Спитай у сестри.
- Вона знов тебе доставала? Давай я поговорю з нею.
- Відчепись Ярослав! Якби ти хотів допомогти то давно щось робив.
- Знов сердися на мене. Що я Тані то зроблю?
- Іди від мене. Не хочу на твою фізіономію дивитись. Ви з нею на одне лице.
- Нам в одну сторону іти.
Він підійшов ближче, а я поспішила забратися подалі.
3
Яке щастя, вдома я не застала маму. На самоті перед дзеркалом з мої голови впало до п’яти сантиметрів волосся. Відчуття наче ножиці відрізали мені шкіру. І плакала я, сама не знаючи від чого.
Зранку зібрала волосся й вона нічого не помітила. Поснідавши нарешті не вівсянкою, думала, школа почнеться краще, а вона почалася з Ярослава. Він сидів на лавці під під’їздом, побачивши мене встав заступаючи шлях.
- Хочу вибачитися за Таню.
- Я не прийму ні твоїх ні її, вибачень.
- Що з тобою не так?
- А що з твоєю сестрою?
- Я пам’ятаю як ми всі троє дружили з того часу як ходити навчилися.
- А я пам’ятаю, як Таня сипала пісок мені на голову, ламала ляльок.
- Не роби з себе жертву!
- Мені пора в школу, дай пройти.
Ярослав схопив мою руку, грубо. Його пальці не довгі, й долоні жорсткі. Це не викликає ніяких відчуттів, це не так, коли торкався Ігор. Тоді буря в мені здіймалася, розганяла кров, пришвидшувала серце. Я просто хочу щоб він відчепився від мене.
- А ти не пам’ятаєш що зробила сама? Через твій брехливий язик в Тані були проблеми.
- Я в житті не брехала! То вона тоді зіпсувала ту картину!
- Таня із шкури пнулася, попасти на ту виставку й зустрітися з тим художником. І після твоїх слів її мрії рухнули. Вона так осоромилася. Таніні роботи тепер ніхто дивитися не хоче.
- То не правда.
- Я б сам тебе вдарив, але не можу, ніколи цього не зроблю й не хочу щоб тебе кривдив хтось інший.
- Чого ти нічого не робиш. Знаєш, бачиш, стоїш нічого не робиш!
Ярослав закляк на місці. Що він може сказати , його обожнювана сестра робить все бажане. Ярослав не крикне не зачіпне її, ніхто не зачіпне всіма возвеличень, прекрасну Таню. Талановиту художницю, здібну ученицю з великими амбіціями й мріями. Що мені до її мрій, невже вони так важливі, щоб інші захоплювалися тобою. Всі вони плюватимуть тобі в сторону якщо злетиш вниз через свої дурнуваті мрії. Ти перестанеш бути цікавою. Надіюсь таки не вийде в тебе, Тань.
Залишивши Ярослава, я поспішила в слід собі почула:
- А сама ти щось робиш?
Прийшовши в школу, на власні очі побачила, як біля неї крутиться багато людей, навіть на уроках вона дістає той альбом і малює, ніби навчання не таке важливе. Тоді чому в рейтингу по школі Таня займає місце, після мого першого?
Сьогодні в мене заняття з репетитором англійчькою й повертається батько, я повинна все встигнути, а я так втомилася все встигати. Географічка нас відпустила, така радість з’явилася, крупинка вільного часу коли не треба спішити. На сходах мене перегнала однокласниця Аня.
- Жень, я хімічку бачила, вона просила тебе зайти у сорок сьомий.
- Чого?
- Не знаю, щось там із тестом. В сорок сьомий, не забудь.
- А чого туди? В нас зараз хімія в іншому кабінеті?
- Вона там сидить, мене просто просили передати.
Та крупинка як з’явилася так і зникла, перед кабінетом номер сорок сім.
- Людмила Олександрівна? – я заглянула і там виявилося порожньо.
Зайшовши до кабінету, покликала знову, та ніхто не обізвався. Тут вже давно роблять ремонт. Вчительський стіл накритий, парт мало й вони всі відсунуті вбік. хімічки не має і я точно повелася на чийсь жарт. Перехопивши сумку через плече, я пішла до дверей, та «клац» пройшовся по запилюженій тиші. Хтось закрив двері на ключ.
- Посиди там подумай, зуби – рельси, - прозвучав голос Аліни і її сміх.
- Ходи, треба ще ключі занести, - а це сказала Аня.
- Ей, відкрийте негайно! – закричала я й гупнула кулаком у двері. Ці дві точно не слухали, вони вже пішли.
Не полишаючи надії, бути почутою, кричала все дужче. В кабінеті потемніло, хмари заступили небо, зірвався вітер. Він вривався крізь старі вікна, невдовзі й каплі дощу билися об скло. Якесь відчуття в мене з’явилося нехороше. Тиша і поряд немає нікого, раптом заворушилася парта. З – за неї виглянула чорноволоса голова. Зажмуривши очі я закричала.
- Женя, то ти? – спитала голова знайомим голосом.
З острахом таки подивилася. На двох стільцях сидів хлопець.
- Ігор? Що ти тут робиш?
- Спав. А ти?
- Ем, я тут… двері закриті. Може знаєш, як їх відкрити.
- Закриті? На ключ?
- Ага.
- Тебе закрили? - він засміявся, я утрималася від відповіді.
Ігор піднявся й ішов прямо на мене.
- Закриті? Впевнена?
Між нами залишилася лиш одна витягнута долоня. Він потягнувся до ручки. Повітря забракло, я прикрила повіки. А запах його, а не було ніякого запаху. Я добре знаю, пахнув він якимись цитрусовими. І тут Ігор відкрив двері без ніяких зусиль. Ніби то привиділося, ніби ніхто не закривав мене. Він нахилив голову й над самим вухом, шепотом запитав:
- Підеш?
- Ні, - без роздумів відповіла. Тоді він закрив двері назад.
- Жень, в тебе є мрія? – відходячи запитав.
- Мрія? – доволі неочікувано. В мене давне є відчуття що не маю я права на ті мрії. Я знаю як закінчу школу, дорога мені в медицину. Життя розписане по пунктам де немає місця на інші бажання.
- Чого ти хочеш, Жень? Справедливості чи помсти?
- Я тебе не розумію.
- Таня. Вся школа знає про ваш конфлікт. Подруги дитинства стали ворогами. Коли щось не подобається, змінюйся.
- Це неможливо, я не зможу, - похитала головою.
Дурню Ігор зараз несе, він на себе не схожий
- Я б допоміг тобі. Бо в мене є секрет.
- Секрет? – Ігор наближався.
- Так, вже давно я хочу, ні мені треба тобі його розповісти.
Він опустив голову, наші очі зустрілися. Довго не кліпаючи дивився в мої, на мить здалося, його зіниці налилися жовтим. Тіло не слухалося, серце видиралося з грудей. Так близько. Рука сама потягнулася і під нею, серце Ігоря теж колотилося. Він носом торкнувся мого. Стадо розжарених мурах пробіглося по спині. Ігор розкрив вуста й накрив ними мої. Він дивившись прямо в очі зімкнув їх міцніше. Про таке я навіть думати боялася.
Скільки ми так стояли? Хвилини зупинилися, чи це просто мить? Він прибрав руки, котрі до цього ледь торкалися мого стану. Ступаючи крок назад, Ігор промовив:
- Ось мій секрет, - приклав пальці до почервонілих губ, - Тепер він твій.
Сказавши це, мій однокласник залишив кабінет хімії. Я рухнула вниз, прикладаючись щокою до холодної стіни. Що зараз діялося, було сном чи реальністю? Межа для мене стерлася.
4
Мама побачивши мене на порозі аж закипала, хотіла накричати, та стрималася, бо на кухні сидів тато. Вона лиш схопивши під руку відвела в зал і там розійшлася.
- Ти де свою голову викинула? – трясла за плече. – не пішла на англійську й не попередила. Вже сьома, а вона тільки додому заявилася! І додзвонитися не можна.
- Я погано себе почувала.
Схопила її за руку й стисла. Маючи малі долоні, не знала про їх сильну хватку. На фоні моєї смуглої шкіри побілівши пальці дуже вділялися. Мама сіпалася, а я все міцніше стискала.
- Відпусти, - вона тихо сказала, та скорчила гримасу болі.
- Женька, ти нарешті повернулася? – гукнув тато з кухні.
- Так, зараз підійду, - відповіла й відпустила маму. На її зап’ясті залишилися червоні сліди пальців.
- Ти! – вона замахнулася але я перехопила удар.
- Перестань, а. Перестань все контролювати.
Наче клацнуло в голові. Помалу дійшло, що я ляпнула. Хоча завжди хотілося таке сказати й не дати їй завдати мені болю.
Я пішла до тата. Там на кухні стояла вечеря із запеченої скумбрії. Сівши за стіл, тато простягнув невеликий пакунок.
- Що це?
- Подарунок.
Розмотавши папір і відкривши маленьку коробочку , там я знайшла підвіску формі сонця.
- Надягай скоріш, вона личитиме тобі. – сказала мама за спиною тата.
- Ага, дякую.
Ось так має вечеряти наша сім’я. Тато розповідає історії із свого відрядження, мама сміється та жаліється як їй сумно без нього. Я розповім про школу, про якихось, ніби, друзів. Так хочеться проводити кожен вечір та й і ранок. Все ж це лиш один день і він закінчується.
Дорогою до школи я весь час оглядалася, шукала Ігоря, в класі теж шукала. Хотілося поговорити з ним про вчора. Правильно я зрозуміла, що секрет його в тому що як і він мені я йому теж подобаюся? Ніде Ігоря не нема, ніхто не знав де він. Говорили ніби прихворів. Постійно із пам’яті виринав наш поцілунок. Чим більше думала про нього, тим здавалося це вигадкою.
Проходячи повз парту Тані я побачила там той самий альбом для замальовок. В класі на перерві порожньо, тому без остраху можна його погортати. Вона малювала багато старих будівель, робила замальовки природи, а в кінці лише портрети і лише однієї людини. Ігор за партою пише, Ігор в профіль, в анфас, в спортивній формі. Кожен вільний клаптик листка замальований його обличчям.
Закривши той альбом збиралася вийти з класу, але в порозі зупинилася. Голова розболілася у вухах загуділо, десь причудився шепіт : «зроби що хочеш, зараз». Я повернулася до її парти і взяла альбом до рук. В коридорі здається стояло відро з брудною водою. Я направилася до нього, на шляху трапився Рома, який сидить за Танею. Він глянув на мене зморщивши лоба та пішов далі, а я дійшла до відра. Каламутна вода, аж сива, плавало там різне сміття і ,бульх, тепер плаває й Танін альбом.
Почався урок, всі сиділи тихо, тільки Таня перевертала свою сумку, чим привернула увагу вчительки.
- Коваль в чому діло?
- Я не можу дещо знайти.
- Пошукаєш потім.
- Але це важливо.
- Потім!
А вона не припиняла пошуки. Рома їй щось сказав вона кивнула тоді він показав в мою сторону. Таня прямо очі вилупила. На перерві вона підійшла до моєї парти, і не давала піти. Коли ми залишилися самі, Таня почала:
- Думала ти брехло глухе із рельсами на зубах. Но ти ще те стерво! - Вона схопила мою сумку та кинула її. Не зволікаючи, вона почала топтатися по ній. - Було краще, коли ти отак стоїш й мовчиш, тебе бий а ти тихо потонеш і плакатимеш. Но ти мій альбом у відро з помиями викинула! Ти мене вивела просто, все мені псуєш, все з під носа забираєш. - Таня замахнулася рукою на цей раз я зреагувала, відбивши руку.
- Що ти мелеш? Робиш що хочеш, а мені не можна? Я теж хочу! - Таня пихнула мене один раз, другий раз, а я в свою чергу пихнула сильніше, вона перечепилася та впала.
- Женя яка мовчала і терпіла твої слабенькі удари щезла, більше вона тут не з’явиться. Підібравши сумку з речами, які випали, я пішла не обертаючись. З’явилося бажання, чи скоріше необхідність, знову зайти а той клас хімії.
Холодний, темний та пустий, як і вчора. Я підійшла до вікна, вдивлялася не зна куди. За правим плечем виднівся силует. Через трохи розгледіла Ігорове обличчя.
- І як тобі те чого ти хотіла?
- Краще ніж уявляла.
- Далі буде ще краще, якщо захочеш, якщо твоя ненависть буде сильною.
Повернулася, навпроти стояв Ігор. Я потяглась до нього. Взяла в руки його обличчя й легенько торкнулася вустами його вуст, холодних. Відчувши як він посміхнувся я посміхнулася теж, відсторонившись і відкривши очі, в кабінеті знову порожньо.
5
Дні наче пробігали марафон, і теплий вересень став дощовим жовтнем. Ось вона справжня та осінь. Я би любила її. Я полюблю, коли вона стане просто ранковою мрякою, холодним вітром, деревами чиї листки, кожним днем наче спалахують вогнем. Колись осінь я знайду в чашці теплого какао, десь на терасі кафе, загорнута у шерстяний шарф. Тільки зараз осінь для мене школа і ярлики розвішані на мене й інших. Не знаєш яким пройде день, чого чекати від людей ледь знайомих з якими треба провести більше одинадцяти років.
Кожного ранку встаючи перше на думці, це безліч ситуацій які вже сталися, чи стануть. У себе в голові, завжди мала відповідь всім негараздам, знала, як вчинити і вважала, що так і зроблю. А насправді, як казала Таня, тільки мовчала й хникала про себе. Та от саме зараз у ці дні, все забувається. Немає більше думок, передбачень, більше нема чого прокручувати момент в голові й уявляти іншу розв’язку в якій я виходила переможцем. Не знаю звідки він, але цей шепіт що підштовхує діяти, мені подобається. Я не боюся говорити. Я стаю іншою це добре, це те чого хотіла мама. І вона в єдиний день – неділю, коли можна не іти в школу, до репетиторів, постійно гукала й змушувала виконувати дрібні доручення.
- Женя! Та підійти вже нарешті!
Лежати на ліжку та дивитися смішні відео, веселіше, ніж виконувати кожне її прохання.
- Женя, тебе мама кличе! – втрутився батько, якого ігнорувати важче чим маму.
- Що таке?
- Ти можеш піднятися й сходити в магазин.
- Для чого? – мама взялася а лоба.
- Ти нічого не забула, в тебе день народження на наступному тижні. Треба щось приготувати.
- Я не хочу нічого робити й кликати когось, в мене навіть немає кого.
- А ну перестань! Прийде тітка Марина, бабуся з дідусем, твоя хресна. Не можна так себе вести, ти егоїстка! Тільки я, да мені! На, - вона всучила в руку список продуктів, - сходи в магазин.
Я не мала бажання кудись іти та збиратися, тож взувши кеди пішла в найближчий супермаркет. Над вечір, лиш о одній кофтині мав відчуватися сильний вітер, та чомусь мені не холодно і не тепло, просто ніяк.
Не буває ні дня не зустрівши її. На поверсі стояли Таня і Ярослав, вони говорили, а примітивши мене перейшли на шепіт.
- Привіт, Жека. Куди зібралася? – озвався Ярослав
- В магазин.
Таня потягла його за рукав і сказала щось на вухо. Погано та я розчула : « Вона якась дивна », промовила вона. Ярослав відмахнувся та підійшов до мене.
- Я теж в магазин, разом підемо.
- Ні, - мою відповідь супроводили голосно зачинені двері в квартиру де жили ці брат із сестрою.
Ми спустилися ліфтом і кожен мав піти своєю дорогою, та він не відчепився. Крокував поряд і видно, хотів поговорити та чомусь не наважувався. Особлива риса Ярослава, говорити все як є. Часто лізе не в своє діло і знає ж, своїми словами може робити боляче.
- Нащо ти те зробила? – ну ось він почав.
- Бо захотіла. А мені не можна робити що захочу?
- Знаєш, є речі які не можна робити якби ти не хотіла. І знущатися над альбомом Тані в який вона вклала багато сил, ти не мала права.
- А наді мною вона мала право знущатися?
- Жека, ну не вигадуй вже!
- То я вигадую! – я стала перед ним перекриваючи шлях. – Вона мені волосся підпалила, і я його тишком відрізала, мої кроси в сміття кидала, ручки у вазони затикала, по обличчю била! І я таки все вигадую, бо тільки й хочу оббрехати бідну Таню!
Я розвернулася покинувши його на дорозі, але Ярослав побіг за мною.
- Стій. Жека, постій. – він догнав і схопив за плече розвертаючи до себе. – Я не знав. Бо ти мовчала, ти вибрала тихцем відрізати волосся, ніж підійти й тикнути, сказати, що на дивися це зробила твоя сестра. А ти що зробила? Все гаразд і вали від мене.
- Не тикай мені, отак роби, а не так. Навіть якби я прийшла до тебе і все розповіли, не було б в тому сенсу. На яку сторону ти став би? Точно не на мою.
- На твою.
Його відповідь не так сильно, але вразила.
- Не бреши.
- То правда. Я не думав що Таня заходить так далеко.
- Так і не думай і не знай далі, просто зал…
- А от не залишу, - він різко перебив мене і вхопив за руки, - Я теж робитиму що захочу.
Наче це сталося нещодавно, здалося мов на руках досі є залишки теплого дотику. Хтось торкався моєї шкіри довгими пальцями і я дивилася в ті очі голубі. Хто це, не згадаю.
Ярославові долоні грубі, з мозолями, мабуть від тренувань з м’ячем, холодні, як мої. В нього теплі карі очі, але де його тепло, я нічого не відчуваю.
- Мені треба іти, то ж залиш мене у спокої.
Я забрала руки Ярослава зі своїх та пішла виконувати мамине доручення.
6
Середа, мій день народження і жодних привітань. Тільки тато зранку віддав подарунок. Мама після моїх закупів де я накупила всього чого хотіла, а зі списку лиш олію з сіллю, знову розізлилася, досі навіть не обзивається. З класу точно ніхто не привітає, хоча Таня знає який сьогодні день. Та її вітань, як води в чоботях не треба.
День народження подія яку легко зіпсувати, навіть дрібницею на уроці геометрії. Кирил Михайлович, наш молодий вчитель, викликав відповідати Таню. Вона подобалася йому більше всіх в класі. Він називав її Міс Друге Місце і це звучало не так ніж від інших. Це звучала наче перше незаслужено відібрала я. Та чого ця міс витрачає забагато часу вирішуючи досить прості завдання. Ще один театр кількох акторів де мене не запрошували.
В одну мить заболіла голова. Мов вона ось зараз вибухне. Я закрила очі й лягла на парту. Останнім часом голова болить частіше і все нестерпнішим стає той біль.
- Власина. мій урок не тихий час, - промовив вчитель, та я його майже не чула, у вухах загуділо. – Вставай, іди до дошки.
Біль трохи відступив, та наступні події, взагалі наступні дні наче зникли з мого життя.
Відповідь на всі питання легка. Штурхнувши Таню в плече, швиденько записала все на дошці. Дивлячись їй у вічі, кинула в неї шматочок крейди. Білий слід залишився на чорному піджаку.
- Друге місце, на те і друге, щоб бути позаду. Нема чого гнатися за тим, яке ніяк не вхопити.
Таня стряхнула одяг, та слід не зник.
- Підніми крейду, – сказала вона.
- Сама, крейда ж у твоїх ніг.
- Власина, за таке я нічого тобі не поставлю. – втрутився вчитель ставши між нами. – І вибачся перед Танею.
Її більшість викладачів на ім’я називають, а Женю тільки прізвищем. Яких би висот не досягла, яких би перемог не принесла школі, якщо твоя першість так і залишається тінню другого місця, нічого не поробиш. Школа сама ставить всіх на місця. Добровільно не вибирають. Це ярлик на суперклей причеплений. Дивлячись на нас двох, кожен бачить світло та просто незрозумілу тінь.
- Не ставте, і вибачатися тут нема перед ким. Хто винен у її тупості?
- Ти! – злоба показалася на обличчі Тані. Вона точно вдарила б, але не перед глядачами, бо така мила й талановита дівчина не може поводитися так жорстоко.
- Сідайте на місця, а ти підніми крейду.
- Ой,- сказала я розчавивши її носаком черевика.
Тепер злиться Кирил Михайлович. Бачити їх злість приємно, і вона така смачна із терпкуватим присмаком.
Чомусь лиця всіх у класі стали переляканими, як і у вчителя.
- З тобою все гаразд, Власина? В тебе кров з носа іде.
Дійсно, торкнувшись його, на пальцях залишився червоний слід. Я витерла кров рукавом. На манжеті коричневої сорочки, з’явився новий візерунок.
- Зі мною все добре, просто трохи перетомилася.
Після дзвоника, однокласники поспішили розбігтися в різні сторони, та більшість зазвичай пішли в столову. І я теж попрямувала туди, тільки не судилося дійти. Біля спорт залу я почула:
- Жека!
Височенний світловолосик простягнув мені паперовий пакетик.
- Вітаю.
Німе запитання постало на моєму лиці.
- Подарунок на день народження.
- Ярик! Швидше давай, ми чекаємо. – крикнули позаду такі ж височенні хлопці в спортивних формах.
- Ідіть я пізніше, - відповів він і повернувся до мене. – Нуж бо, бери.
Я показала усмішку і не ворухнулася. Світловолосик дістав з пакету червоний шарф та обгорнув мою шию.
- Дякую, Ярик.
Він засміявся, за піднятими щоками заховалися карі очі. Торкнувшись шарфа руки аж затремтіли. Він був повен солодко – гіркуватих почуттів. А нам спраглим створіння їсти таке за делікатес. Хлопець вже збирався піти, та зупинився.
- Стоп, як ти мене назвала?
- Ярик. Це ж твоє ім’я.
- Моє, тільки ти мене ніколи так не називала.
- В чомусь проблема? – з усміхненим лицем з людьми простіше спілкуватися.
- Ладно забий, мені пора.
Я залишилася стояти перед спортзалом, впершись на підвіконня. Закривши очі, гамір став трохи тихішим. В школі вирує життя, тут безліч сильних емоцій. В період який люди шукають себе, легко загубитися, піддатися чомусь сильнішому, спокуситися виконанням потаємного бажання. Тут бажання цих втрачених дітей прості. Змусити заплатити своїх кривдників за знущання доволі легко, якщо страх пропадає. Для закритих у своїх кімнатах і головах, школярів, хочеться каплю свободи. Ми вміємо давати свободу, потрібно тільки сильне бажання. Ось наша сила.
7
Сходячи вниз по сходам, я зустріла дівча. Подруга Тані виставила ніжку. Надіється, перечеплюсь і впаду. То така помста за крейду? Нечутно підійшовши ззаду, вдаривши в плечі я зіштовхнула її вниз. Там здається залишалося сходинок три. Вона гучно звалилася на коліна та подерла джинси.
- Ти така мила, але закінчуй, бо не закінчу я. – присівши сказала їй на вухо. – Ти мені зовсім не цікава, мов порожня коробка і дружба твоя вигідна ілюзія. Ми звемо таке непотребом, тобою легку спрагу навіть не втамуєш.
Дівчина заглянувши мені в очі затремтіла. Вони мабуть залилися жовтим. Всіх це лякає. Страх народжується з нерозуміння, що на тебе чекає від такого створіння. Її зараз нічого. Переступивши через Аліну я попрямувала додому, там точно має статися щось цікавіше.
А вдома накритий стіл, за ним сидять люди. Женя їх знає, та мені нема до них діла. Ці люди теж схожі на пусті коробки і бажання в чомусь збігаються, які виконати складніше чим у простої старшокласниці. Всі чекали на прихід Жені, мають бути подарунки, святкова вечеря, яку мати підготовлювала кілька днів. Женя цього не хоче, такий день народження не її бажання. Треба закінчити цей спектакль хорошої родини, поки не підійшла кульмінація.
Мати просто тягла в зал до гостей, та я вирвалася з її хвату. Залишивши взуття і сумку валятися на підлозі, пішла в кімнату. Сьогодні особливий день і виглядати треба відповідно. В речах Жені нічого цікавого: довгі светри, сорочки в клітку, темні джинси і жодної сукні. От може гардероб матері краще? Глянула на зачинені двері батьківської спальні, той інший світ, який я радо зруйную.
Кімната може зачинятися на ключ, але не зачинена, хоча це не мало б значення. В середині світло, величезне ліжко накрите пухнастими покривалами, безліч подушок. Туди я з розбігу завалилася. Яке це ліжко м’яке. Навкруги бежеві стіни з золотим орнаментом, зверху кришталева люстра. Кімната з шиком і більше нічого особливого. Це нічого особливого дуже різниться від кімнати Жені, пофарбовану в біле з картами і таблицями на стінах, з жорстким ліжком біля вікна. Для неї це дійсно інший світ м’який і розкішний.
В гардеробі матері вже є сукні. Я вибрала чорну з довгими рукавами до самої підлоги. Оздоблену камінцями.
коли я зайшла до залу, гості затихли, навіть жувати перестали,. Низька жінка, котра сиділа ближче, піднялася тягнучись руками до щік.
- Євгеша, яка ти красуня, так змінилася.
Вона своїми товстими пальцями стиснула щоки.
- А ви певне не міняєтеся й не будете, - відповіла оглядаючи її опукле тіло. Вона аж оторопіла.
- Сідай за стіл, чого стоїш, - сказала мати, і я сіла.
На столі нарізка наче під лінійку, запечене м'ясо, риба. Страви виблискували гордістю, що вклала туди мати. Наклавши в тарілку наїдків, почала їх куштувати та відразу виплюнула їжу назад на тарілку. Ну і знов я привернула увагу цих дорогих гостей.
- Щось не так, Жень?
- Не так, мам. Ти взагалі старалася, годуючи для мене святкову вечерю? Ця їжа на смак така ж гидка, як і картин щасливої сім’ї яку ти так старанно кожному показуєш.
Мати м’яла паперову серветку пальцями, шукала слова, котрими кидатиметься. Мабуть таких вона не знайшла.
- Напевне зі мною щось не так. В школі так важко, багато чого треба зробити. Все добре мам.
Напруга натягнулася між цими людьми, мов гостра струна. Якщо вона порветься зашкодить багатьом.
Обличчя гостей розпливалося в очах. Головний біль підступав ближче. Нахилившись, з носа впала крапля крові на білу скатертину. Вона просочилася в тканину стаючи широкою червоною плямою. Прикривши ніс серветкою, я піднялася зі столу.
- Я геть перетомилася, якщо вибачте, піду в свою кімнату відпочину.
Мати подалася слідом, та я встигла закрити перед нею двері. Вони повинні бути зачинені.
- Жень, тобі не здоровиться? Може..
- Не треба, все гаразд. Я втомилася, хочу відпочити.
Воно ще стояла там за дверима, чекала, коли я впущу її. Цього не станеться.
Тіло цього дівча слабке. Вона мов той черв’як – його ділиш навпіл, а воно ворушиться. Треба шукати іншого, і я вже знаю хто смакуватиме наступним.
8
Ми пізнаємо страх від людей, і наступного ранку я боялася зикнути. Женя міцно заснула, це чудово, та виживати завдяки їй зараз важко, вона стає порожньою.
З самого рання в школі я шукала наступного, і як на зло немає. Минали уроки, а я все бігала в пошуках.
Біля вікна в столовій стояли брат з сестрою. Непомітно сівши за стіл навпроти їх, я слухала цю розмову.
- В неї мізки заглючили, кажу тобі. Як в неї смілості хватає витворяти таке?
- Женя, мене Яриком назвала.
- Яке до того діло?
- Тато мене повним ім’ям завжди називав. Женя любила слухати його вигадки , і завжди називала мене, так само.
- Ярик, зав’язуй з цим. Від самого її вигляду мене трусить.
- З нею треба поговорити, може що трапилось.
- Угу, поговори зі своєю любов’ю, добра душа. Мені з нею теж тре все на місця поставити.
- То постав зараз, - сказала підходячи до них. Таня обернулася.
- Зараз? Чудово, - дівча головою кивнуло в бік виходу.
- Ідемо в кабінет хімії, той на ремонті.
- Добре.
- Не буду вам заважати, дівчати, - сказав хлопець у слід.
Таня ступала попереду, швидко, майже бігла. Вона і першою вхопилася за дверну ручку.
- Чорт, закрито!
Я легенько відштовхнула її вбік та опустила ручку донизу, вона клацнула і двері відчинилися.
- Хіба закрито? Проходь.
запрошуючи Таню всередину, двері залишила відчинені. Можливо хтось приєднається до нас. Дівча, мовчало, витріщаючись на мене.
- Що таке? Ти ж хотіла мене на місце поставити.
- Завались! Продовжуєш мені життя паскудити. Заплатиш ти стерво за альбом і за..
- За кого, мила моя. Не пам’ятаєш ім’я? - вона як і всі забула його. - Ви обоє в нього закохалися, та хлопцю бідному кінець прийшов. Ім’я йому Ігор.
- Що мелеш поїхавша.
- Ти його малювала на останніх сторінках альбому.
- Дурня, нікого я не малювала.
От вона притихла, згадує.
- Давня у вас ненависть. Знаєш чого Женя тебе ненавидить? В тебе є дійсно щаслива сім’я, мрії, майбутнє.
- Це моя сім’я щаслива? Твоя мамаша перед всіма завжди мене голодранкою називає. Бо так є, я доношую старі речі, не можу телефон полагодити розбитий. А ти все бажане в руках маєш. Тато тобі золоті підвіски дарує. А в мене немає тата.
Погано, голова розколюється, у вухах все гуде.
- Я бачу його кілька разів на рік, можна скажу що в мене теж його нема.
Я підняла погляд на Таню. Ніколи вона так не дивилася на мене. Очі в неї червоні.
- Не можна, не кажи так.
- А ти не знаєш нічого. В тебе є більше чим маю я. Чого я до ночі сиджу кожного дня над книжками, для неї, а вона скаже, можеш старатися краще? Для чого я взагалі стараюся бути кращою в навчанні. Де сенс того що я роблю? Тань, чого в тебе все виходить? Ти розумна в тебе є час на те що ти любиш, в тебе є люди які тебе люблять. І я тебе любила, всі хороші спогади, коли ми були малими, у всіх них є ти.
- В моєму дитинстві, теж тільки ти. Але це було колись. Женя, я не мале дівчисько з двора.
- А я тоді хто?
В грудях все стиснулося і з кутика ока проклала доріжку сльоза. За однією полилася ціла злива. Таніні червоні очі, хотіли заплакати, але ні. Вона підійшла поближче, поклала долоні мені на печі і легенько обійняла. Я носом вткнулася їй у шию та знову голова пішла обертом. Вона нестерпно заболіла, здається я зараз впаду без тями.
Поки дівча проявляло жалість, руки потяглися до шиї. Женині коротенькі пальчики міцно здавили цю ніжну шкіру. Вона хапає ротом повітря, в очах застиг жах і відблиск, моїх жовтих зіниць. Ще трошки й почую хрускіт. Мені залишилося всього пара секунд і тут вривається він.
- Ти, ти Відпусти її! – кричить Ярик розгублено.
Я відпустила, тіло Тані звалилося вниз непритомне.
- Підслуховував?
- Ти її вбила!?
- Ні, поки з нею все гаразд.
- Да що з тобою не так Жека!
- До кого ти звертаєшся?
- Не розумію.
-Дорогий, тільки на тебе чекала, бо ти ідеальний. Жах, тривоги, любов, просто запаморочливе поєднання.
Він відходив все ближче до виходу, смикав за ручку, а двері закриті. Я не дам тобі втекти, занадто ти смачний.
- Жека, ти не схожа на себе.
- Я не вона. Тут, - поклала руку на груди, - її нема.
- Що ти таке?
- Можеш назвати мене Паразитом чи Пожирачем. Нема різниці. Ми не маємо імен.
- А де Жека? Де вона?
- Немає. Чим більше вона ненавиділа, чогось бажала, когось любила, тим швидше зникала. Спочатку забуваєш, а потім зникаєш. А яким був її страх і біль. Вона боялася багатьох речей. Давилася страхом, переживала якщо він вилізе назовні. Я давала можливість зробити той страх силою. Вона робила все бажане, нічого не зупиняло, ніякий страх, бо його вже не було. Я його з’їла.
- Чудовисько! Поверни її назад.
- Нащо це дівча тобі знадобилося? Є взагалі хтось кому вона треба?
- Мені треба.
- Все рівно нічого не вийде.
- Поверни її.
- О! Може ти впустиш мене до себе і зникаючи десь там знайдеш дівча?
- Нізащо!
- Більше питати не стану. Візьму і з’їм. Бачу в тебе серце палає. Сильна і давня любов, вона солодкувата. Люди радо можуть піддатися тому чого бояться. Якщо повернути її твоє бажання, довір мені свій страх втратити себе.
Він перестав противився. Я ніжно взяла його обличчя в руки й потяглась до тонких напіввідкритих вуст. На дотик вони сухі та теплі, я відчуваю це тепло.
Глухий звук удару рознісся ехом по класу. Закинувши голову назад, падала кучерява дівчина.
Її встиг зловити Ярослав.
- Таня? Здається нам швидку треба викликати, ти їй голову розбила. – він показав пальці на яких були сліди крові, як і на палиці, котрою Таня вдарила.
Пройде кілька років, хтось знову забіжить в кабінет хімії. Якийсь заплаканий хлопчина, побачить біля парти дівчину з русявими кучерями. Вона до нього промовить:
- У тебе є бажання? Поділись зі мною, а я поділюся своїм секретом.