Жага

Якщо вона з'явиться до мене сьогодні вночі,

то я не боятимусь відгукнутися на її поклик...

Брем Стокер, «Дракула»

Уста їхні зустрілись.

Нарешті! Скільки часу Г. прагнув цього! Скільки вимріював цю мить! Яку незлічену кількість разів уявляв!

Ну, правду сказати, часу отих мріянь проминуло не так уже й багато – якихось місяців зо три. Але ж як різко Г. відчував цю свою мрію, як гостро переживав. Бо ж як-не-як, але це – перше кохання!

***

Розуміння про закоханість прийшло через кілька днів після поїздки всім класом на природу. Захід цей планувався від початку навчального року, з перших чисел вересня. Значна частина з організації події була покладена на учнів, тож усі вони три тижні посилено планували, зосереджено писали, метушилися і вдавали, що щось мудре роблять. І от настав очікуваний день. Зранку учні зібрались біля школи і, повантажившись у старенький «ЛАЗ», рушили пізнавати природу рідного краю… хоча «пізнавати природу» – якось заголосно сказано. Насправді автобус доїхав до не найдальшого в околицях міста лісу. Тут учні 8-А дружно (теж перебільшення, дружби було не більше, ніж у всіх інших класах) зійшли та між пожовклих дерев рідкого підліска шнурочком посунули вглиб гущавини. Очолювала цю процесію, звісно, класний керівник – Галина Іванівна. Заглибившись у ліс метрів на п’ятсот і вийшовши на простору галявину, кавалькада за командою Галини Іванівни зупинилась. Одразу зімпровізували табір: натягли колод для лавок, розпалили вогонь, простелили рядно, на яке кожен виклав привезені з дому канапки… Словом, звичайний виїзд на природу звичайного 8-го класу.

Серед розваг були передбачені різні ігри, спочатку – рухливі, пізніше – наче трохи розумові. Та найголовніше, що під час гри в козаки-розбійники Г. випало переслідувати Оленку.

Завдання шукачів-козаків було знайти, наздогнати і доторкнутись до втікачів-розбійників; ті ж повинні були якомога довше цього уникати. Тож після деяких пошуків і блукань по лісі, ватага шукачів, у якій був і наш Г., натрапила на сховок розбійників – попались! Немов по команді, втікачі кинулись урізнобіч. Переслідувачі, розділившись, – за ними – полювання розпочалось!

Г. погнав за кимось у темно-червоній курточці – худорлява постать замигтіла між дерев, швидко віддаляючись. Але Г. уже відчув азарт полювання, припустив з усієї сили, лиш очі зосереджено ловили між лісових перешкод мету гонитви – приз у червоному. Зараз Г. наздожене втікача. Точніше – втікачку, бо впізнав майже одразу, хто це.

***

Оленка К. у школі й класі вирізнялася розумністю та відлюдькуватістю. Вчилася дуже добре, майже на відмінно. Відповідала на уроках часто, сама тягла руку догори на запитання вчителів – от зануда й вискочка – так вважала більшість класу. Тепер її назвали б «ботаном», але тоді – то не тепер. Більше того – ніхто її ніяк не обзивав. Хоч і не було в Оленки добрих друзів, але й жоден з учнів 8-А не хотів би стати її ворогом. Щось в її, хоча й доволі звичайному, вигляді викликало підсвідому осторогу, боязнь нарватись на її гнів… Зросту вище середнього, як на свій вік. Плечі – широченькі, проте худі. Та й уся швидше худорлява, ніж дебела. Зачіска – під каре. За попередній рік у цьому класі Г. не помітив змін у зачісці Оленки К., але, може, просто не звертав особливої уваги. Обличчя бліде. Злегка широке. Але – злегка. Ніс – прямий, кирпатий. Губи тонкі, верхня – злегка заокруглена догори. Доволі чуттєво, слід сказати. Ну і очі. Очі-очиська, величезні, майже круглі, аж немов ледь випнуті. І сині-пресині. Саме сині, не блакитні. Не кольору неба, швидше кольору глибокої морської води. Аж інколи, при певному освітленні, здавались чорнезними, мов глупа беззоряна ніч. І, звісно, жоден з Оленчиних однокласників не мав бажання споглядати її очі, коли ті палали б гнівом…

Сам Г. вчився з цим класом лише попередній рік. До того було п’ять років іншої школи. П’ять років іншого життя, з іншими друзями. А тепер тут друзів щось не густо. За роки навчання разом у цьому 8-А сформувались стійкі групи, що товаришували всередині себе і старались не перетинатися одна з одною. Було ще кілька одинаків/одиначок, але й ті не підпускали чужих близько до себе. Тому Г. носило поміж тими групами й людьми, як корабель без керма в бурхливому морі. То приб’є до одного берега, то віднесе до протилежного. Ніде не зміг прижитися, стати своїм. Ніхто його не прийняв. Так і жив без друзів: старі – далеко, нові – немов ще далі… Від того часто заглиблювався сам у себе. Багато мріяв, фантазував, уявляв. І дуже-дуже багато читав. І, хоч завжди любив книжки, тепер читав їх ще більше.

***

Та зараз важлива лише гонитва за брунатно-багряною здобиччю. Найважливіше в цю мить – наздогнати. Вполювати. Більш того, це ж дівчина – ким же ж треба бути, щоб тут не впоратись? Не може ж вона бігати швидше за хлопця. Майбутнього мужчину. Мисливця. Здобувача. Воїна.

Тому Г. біг. Біг, як лише був здатний. Немов від цього полювання залежала доля всіх близьких йому людей. Біг, як прадавня людина бігла за жаданою дичиною – як не допаде звіриного м’яса – все плем’я спіткає кістлявий привид голоду, всім зазирне в лице неминуча смерть.

Та старання ті чомусь були марні. Оленчина червона куртка мелькала між деревами весь час десь попереду, то ближче, то далі. Але ні разу не вдавалося Г. підібратися в несамовитому ритмі бігу хоча б на дещицю скоротити відстань до втікачки.

Натомість його сили танули. Не ставало снаги. Дух забивало. Ноги переставали слухатися, наливалися втомою. Але чому ж Оленка так довго не втомлюється? Хіба таке буває: дівчина витриваліша за хлопця?

В якийсь момент Г. зібрав рештки сил і вольовим надлюдським зусиллям зробив останній ривок. І не марно – відстань до утікачки почала невпинно скорочуватись. І ось уже кілька метрів розділяє їх, видно чітко навіть блискучі сережки у вухах Оленки. Вони мило теліпаються в різні боки від трусу блискавичного бігу. Ще мить і Г. доторкнеться до Оленчиних плечей, а це означатиме, що все – зловив. Вполював. Переміг.

Не вдалось. До звитяги залишалась мала часточка миті, як раптом Оленка різко прискорила біг. І зі швидкістю лані впевнено відірвалась від Г. на відстань, яку втомлений переслідувач вже просто не зміг би подолати. Не спромігся б навіть пройти кроком. Бо Г. моментально залишили всі сили й він зупинився. Укляк на місці, спершись, щоб не впасти, на молодий бук. Важко дихаючи, підвів голову й побачив, що невпіймана дівчина зупинилась теж – якихось десяток метрів віддалік.

Г. втомлено дивився на недосяжну мету своєї божевільної погоні. Як же ж так? Не наздогнав дівчисько. Яке приниження, який сором…

Оленка ж вдивлялася навзаєм і дивним був той погляд. Була в ньому цікавість. Трохи здивування. Невідома, невловима хижа гострота. І, найголовніше, чого в очах Оленчиних не було – навіть натяку на зневагу. Жодне презирство не проглядалося з її синіх очей, не палило Г.-ве серце пекучим болем погорди. Навпаки, так наче Оленка відчувала певну повагу до свого гонителя, за настирливість, за впертість у своєму бажанні її спіймати…

Обмін поглядами, протривавши з десяток шалених ударів серця, обірвався враз – Оленка миттєво розвернулася й шмигонула стрілою вглиб лісу. Немов втоми від тривалого переслідування і не було.

Г. вже навіть не здивувався. Ледь ворушачи задубілими ногами, попрямував у напрямку класного табору. Коли ж нарешті дійшов, його бистронога втікачка вже була там. Всі учні 8-го А вже зібрались: обговорювали гру й спірні її моменти, сварилися, кричали, ображали когось й ображались на когось. Оленка ж і словом не прохопилась про невдалу для Г. погоню. Не зневажила його перед іншими. Зрідка кидала на нього зацікавлені погляди. А під час підвечірку навіть особисто вручила Г. канапку з ковбасою…

По завершенню виїзду, коли пізно увечері учні втомлено, але задоволено повиходили з автобуса, Г. намагався пробитись ближче до Оленки. Та, через звичну в таких випадках товкотнечу, не встиг цього зробити. Оленка наче випарувалась. От, ще секунду тому попереду в тісняві маяла її червона куртка, а тепер – розчинилась у повітрі. Нема.

Повертався Г. додому засмученим. Через що зажура охопила його, Г. сам собі пояснити не міг. Просто щем стиснув серце. Вдома навіть не читав перед сном «Дракулу» Брема Стокера. Одразу влігся до ліжка. Майже зразу заснув. А вранці прокинувся із ясним і чітким спогадом про яскравий сон.

***

Він біг. По тому ж, як і у день, лісі. Хоча – ні. Ліс ніби й той, але значно похмуріший. Стовбури дерев грубіші, більш замшілі, часто поцятковані розсипами грибів-паразитів. Підлісок теж доклався до навколишньої гнітючості – покривлені гілля невисоких осик та ліщини; непролазна хаща з колючих кущів ожини й малини. Де-не-де, як загиблі в бою велетні – струхлявілі стовбури повалених негодою дерев. Долівка всипана товстезним шаром прілого листя, з-під якого там і тут визирають острівці темно-зеленої папороті.

Г. гнав через це безрадісне місце, переслідуючи червону цятку попереду. Оленку. Знав – це вона. Вона, отам стрілою мчить серед стіни лісу. Це вона, летить блискавицею, аж обриси її розмиваються у пурпурову смугу на тлі присмерку. Бо час цієї погоні – наче день уже давно відійшов, а вечір – відходив, знехотя поступаючись ночі. Сутеніло. Від того ставало ще безрадісніше.

Та байдуже. Слід бігти. Наздогнати! Зловити!

Але навіщо? Чому зловити? Для чого це все? Яка мета цієї скаженої погоні дрімучим пралісом? Це ж вже десь було. Вже відбувалось колись… В найглибшій частині голови, в найпотаємніших закапелках Г.-го мозку зберігалась суть цього, немов, ще первісного, допотопного ритуалу мисливець-здобич. Проте, зміст губився, не вловлювався у нескінченій вервиці часу та людських поколінь. Було лише усвідомлення важливості схопити свою жертву…

Тим часом темп гонки робився швидшим. Та Г., на диво, не відчував утоми. Навпаки, в запалі ловця, відчував легкість кожного поруху своїх м’язів, їх пружність і міць. Так, ніби здатен пришвидшувати свій лет уперед ще і ще. Більше й більше напружувати й так до болю напружений ритм переслідування. Немов би був самим богом вітру! Який у своєму божественному шалі шугає в лісових нетрях, прагнучи зламати кожне дерево на своєму шляху!

Од відчуття всемогутності Г. справді побіг настільки стрімко, що ліс змішався в калейдоскопічному вихорі своїх кольорів. Все змазалось, розплилось буро-зеленими хвостами комет. Аж побачив себе збоку: як маневрував поміж колонами стовбурів, як минав колючі живоплоти ожинників, як перестрибував ями й повалені дерева.

За якусь невелику дрібочку часу майже нагнав дівчину. Ось вона – мерехтлива пляма червоної куртки – за кілька сильних стрибків.

Тим часом Оленка почала сповільнюватись, ніби втома з’їла рештки її невичерпних сил. Сповільнився й Г.. Розпливчатість навколо зникла. Прийшла чіткість зору – ось вона, вже не розпливчаста, а виразна мета цього дикого гону. Ще трохи! Ще секунда-дві!

Враз Оленка спинилась. Вклякла на місці. Стала спиною до мисливця, опустивши голову… Вже зовсім уповільнений Г. неквапом, з гідністю заслуженого переможця, пройшов тих пару кроків, що відділяли його від жаданої здобичі. Став за спиною. Рука його лягла на Оленчине плече, як знак завершення тривалого забігу. Як знак закінчення полювання. Впіймав!

Раптом Оленка рвучко розвернулась усім тілом – обличчям до свого звитяжця. Г., не чекаючи такого, не встиг забрати руку з її плеча, й, в свою чергу, різко притягся до Оленки. Права рука його змією обвила її шию, тіла їх упритул зблизились. Обличчя вперлося в обличчя, очі втупилися в очі. О, ці сапфірові очиська! Дивляться пронизливо й, чомусь… переможно! Вдивляються проникливо, пильно. Заворожують своєю глибоченною синню, гіпнотизують до запаморочення своєю всеохопністю. Затуляють собою все навкруг – ось, тут і зараз є лише ми. А ти є лише всередині нас. Ти і є – ми! Розчинись же в нашій таємничій сутінковій пітьмі!...

***

Прокинувся Г., як вже йшлося, рано-вранці, ще сіріло. Виразний спогад про сон проймав тіло солодкою млосною слабкістю. Отак і пролежав, ніжачись у ліжку – до пори збиратись до школи. Та не міг ніяк змусити себе відкрити очі й встати. Сон не пускав його, приковував до постелі чимось незнаним, невідомим досі. Але таким бажаним. Таким, щоб відчуття це тривало чимдовше. Не втекло зі сходом сонця, з настанням дня. Аби тривало і тривало.

В школі весь день був неуважним. Розум, замість вникати в уроки, нав’язливо повертався в лісову погоню: вчорашню – справжню і в нічну – примарну. Намагався пригадати кожну деталь, кожну дрібничку. Щоб не забути, не втратити жодної частинки пам’яті про це. Щоби не затерлося в круговерті буденності ніщо, що зараз і тепер, так важливе для Г.

Не наважувався дивитись на Оленку, хоч дуже хотілося. Лиш зрідка, крадькома зиркав на її спину, бо ж сиділа вона на першій парті, як і годиться відмінниці. Коли Оленка йшла до дошки відповідати, мав змогу глядіти на неї всю, теж крадькома, мов дрібний злодюжка. І, так дивлячись на неї, відчував усім собою щось досі невідоме. Щось, що пронизувало все тіло невимовним трепетом. Настирливе бажання дивитись на Оленку ще й ще: як вона встає, як йде, як просто стоїть біля шкільної дошки. Прагнення чути її голос з глибоким оксамитовим тембром. Помічати, як красиво пасма стриженого «під каре» волосся вигнутими дугами огинають овали її вух. Спостерігати за її плавними граційними жестами, які підкреслюють все, що говорить… Та й все в Оленці, й сама вона така… така… така красива!... Хочеться підійти ближче, стати поряд, торкнутись непомітно. А потім ще ближче, так впритул, як уві сні. Щоб обличчя в обличчя. Очі – в очі!

Такі от думки снувались в Г.-вій голові під час навчання, а опісля школи – протягом решти часу. Аж поки не повернувся додому після прогулянки пізно ввечері. Оскільки домашнє завдання Г. робив одразу після уроків, то весь час перед сном міг присвятити читанню. Можна влягтися у затишне ліжко, вкритись ковдрою й під тепле світло лампи-бра насолоджуватися книгою! Що у нас сьогодні? Ага, розпочата кілька днів тому книга про знаменитого трансільванського графа…

***

Взагалі, Г. читав книжки всілякі, різних жанрів. У свої тринадцять прочитав чимало доволі товстелезних томів: від пригодницьких Майна Ріда до фантастичних Герберта Веллса. В останні рік-півтора «підсів» на літературу спрямування містичного та жахливого. Почалось все з невеличкої, тоненької, в м’якій палітурці – швидше не книжка, а журнал – «Жовтий знак та інші оповідання» (Бібліотека жахів. Випуск № 3). По прочитанню цієї збірки, Г. роздобув ще дві книжки з цієї серії – у м’яких обкладинках… І пішло-поїхало: вишукував по книгарнях, по книжкових лотках «містичну» здобич; перечитував анотації; передивлявся ілюстрації; вивчав зміст – назви творів, їх авторів. Потім довго збирав чи просто клянчив у батьків гроші. Насамкінець, гордо йшов і купляв звабливий фоліант з черговою порцією жахіть. А вдома сідав за письмовий стіл, повільно й урочисто розкривав книгу десь посередині, підносив до лиця й вдихав її запах. Бо ж відомо – кожна книга має свій запах! Виконавши ці несвідомі ритуали заглиблювався в читання, відкриваючи для себе все нові й нові обрії жахливого. Інколи, після прочитання справді страшного твору, Г. ставало моторошно. Особливо, коли батьків не було вдома. Братів-сестер не мав, тож часто доводилось збавляти час на самоті. Ще більше лячно бувало ввечері, коли сутеніло – в пору темряви приходила тривожна боязнь невідомого. Та навіть це не відбивало у Г. охоти до містичного чтива. Він читав, читав і… ще раз читав!

***

«Дракула» давався тяжко, проте післясмак залишав цікавий. Неквапливе розгортання сюжету, передане записами в щоденниках головних героїв, настроювало на передчуття неминучої біди, заставляло читати далі й далі. Але, на жаль, у вечорі надто мало годин для читання – Г. і не зчувся, як заснув. Відключився просто з книгою. І знову біг він у примарному лісі. І знову наздоганяв дівчину, яка за один день стала для нього такою звабливою. Бо женучи проміж стовбурів-колон, Г. хотів упіймати Оленку вже не лише через азарт. Не лише, щоб довести свою кращість, змити ганьбу минулої поразки. Не задля виконання прадавнього ритуалу мисливець-здобич. Біг, щоб якомога швидше опинитися поряд з нею. Щоб бути близько. Щоби знов Оленка стрімко розвернулась і вони опинились лице в лице. Очі в очі. Уста до уст…

Уста? Навіщо?...

«Справді, навіщо?» Ця думка була першою, котра сяйнула в голові пробудженого від сну Г.

***

Минали тижні. Потім місяць. Ще один місяць… І ще…

Що кохає Оленку Г. зрозумів, коли усвідомив навіщо оте: уста до уст. Коли прагнення цілувати Оленчині губи стало доконаною необхідністю. Коли потяг до дівчини, яку колись не наздогнав, переріс у щось більше за тільки «спіймати». Коли враз захотілось робити для Оленки щось добре. Говорити їй щось приємне. І просто дивитись на неї. Прикипіти поглядом і дивитись, дивитись, дивитись. Це викристалізувалося протягом кількох днів, що минули від шкільного виїзду за місто. Г. збагнув, що от воно і прийшла до нього перша любов.

Та що ж з нею робити, з тою любов’ю?

Досвіду в таких справах немає жодного. Як діяти, що казати? І чи треба щось казати? А що, якщо скажеш якісь нісенітниці? А що, коли зробиш дурницю? І через нерозважну поведінку Оленка перестане навіть дивитись у твій бік. А хіба зараз дивиться?

Хоча іноді Г. здавалось, що відчуває на собі Оленчин погляд. Наче тоненькі гострі свердлики пронизуюють його тіло. Немов електричний розряд біжить по спині, аж волосся дибки стає. В такі миті Г. старався повільно й невимушено повернутися в бік джерела цих відчуттів. І краєм ока вловлював блиск спрямованих на нього синіх очей. Оленка ж, в свою чергу, відвертала погляд – теж повільно і невимушено.

Бувало, хотілося Г. підійти до омріяної дівчини, запропонувати піти кудись погуляти. Чи просто провести додому, допомогти нести важкий шкільний портфель… Та кожного разу щось стримувало зробити це. Тримала, звісно, природна сором’язливість, нерішучість. І точно ота Г.-ва заглибленість у самого себе, що тривала вже понад рік, з часу переходу в нову школу…

Одного разу він навіть спробував непомітно прослідкувати, де Оленка живе. Йшов за нею, тулячись ближче до стін будинків, скрадався незримо, час від часу ховаючись у брамах та під’їздах. А в черговий раз боязко виткнувшись зі схованки, втратив Оленку з поля зору. Зникла. Як і тоді, біля автобуса по приїзді з лісу.

***

Так і любив Г. цю, таку недосяжну дівчину – на відстані. Не наважувався діяти, але з мріями у нього було все гаразд. Навіть більш ніж гаразд – фантазувати Г. вмів і любив ще змалку. Був бо в родині одною дитиною. Гості приходили рідко, до когось ходив нечасто, переважно весь час між школою та приходом батьків з роботи був сам. Наодинці з собою. І з тими іграшками, які мав. А як навчився добре читати – то ще й з книжками. Тріада ця – він, іграшки, книжки – розвинула в Г. неосяжну уяву. Граючись на самоті тими своїми забавками, прокручував ігрові сцени, чи й цілі сценарії, з прочитаної напередодні книги. Прочитавши щось, посилено розмірковував про книжкових героїв, про їх вчинки, їх характер, їх долю. Пробував у думках побувати в їх шкурі. Сушив собі голову – а як сам вчинив би на їхньому місці. Який зробив би за них вибір?

Згодом, уява Г.-ва змогла працювати навіть під час довгих прогулянок, навіть коли просто доводилось кудись далеко йти пішки. А багато й далеко ходити на своїх двох, Г. почав напередодні переходу в нову школу. Мусів відвідувати репетитора з англійської. Жила вона досить далеченько. Але, щоб заощадити той дріб’язок, який мав на проїзд у транспорті, для купівлі нових книжок, вирішив діставатись до вчительки своїм ходом. Були в тому, крім економії грошей, ще дві переваги. На Г.-му шляху були кілька книжкових магазинів. Він по черзі заходив у кожен з них, роздивлявся, вивчав, вчитувався. Помічав миттєво нове на прилавках. І якщо знаходив щось для себе цікава й захопливе, то, якщо мав при собі гроші, одразу купував. Так і придбав свою першу книгу про невмирущих кровопивців – барон Олшеврі «Вампіри. З сімейної хроніки графів Дракула-Карді». А трохи згодом – відомий, знаний і шанований у цілому світі роман Стокера «Дракула».

Друга перевага полягала в можливості протягом усього довгого шляху мріяти, фантазувати. Воно ж бо грошей не коштувало зовсім! Абсолютно безкоштовно! Фантазуй собі досхочу, скільки влізе! Отак Г. йшов вчитися – і мріяв; повертався додому – уявляв… В голові його спліталися, здавалось, зовсім несумісні речі. Поєднувалися в єдине ціле протилежності, а цілісності розбивались на частини, між собою несполучні. Думки Г.-ві мчали в його мозку безумною каруселлю марень, прагнень, бажань. Спонукали до все нових і нових ідей для фантазування. Або до безперервного проживання найулюбленіших, найприємніших, найпотаємніших мрій…

***

І от тепер його заповітною мрією стала Оленка. Образ її, згадки про неї вторгалися в Г.-ву свідомість настирно та постійно. Протягом усього дня. Зранку – як ледь прокинувся й приходив, сонний, до тями. В школі – під час кожного з уроків – тим більше бачив Оленку наяву. По закінченню навчання закоханість ставала на заваді робити домашні завдання. Увечері, в часі ігор і читання, миле обличчя з зачіскою «під каре» відволікало, не давало відчути смак забави чи зрозуміти прочитане. Напосідало наполегливо, скеровувало хід думок кудись подалі від реальності, в світ не справжній, ілюзорний…

Ну і, безумовно, сни… Оті, про ліс, де мчав у навіженстві, тепер уже любовному. Стали ці сни відвідувати його регулярно, раз на тиждень-півтора. Кожен наступний був майже калькою з попереднього, майже точним відбитком. Та, чимдалі Г. снив, тим більше почало з’являтись додаткових подробиць. І так, наче потрохи подовжувалася тривалість нового сну. Гм, ставало чимраз… дивніше?

У наступному сні Г., коли після різкого розвороту він інерційно притисся до Оленки й втупився в її очі, вловив удруге переможний її погляд. Торжество вихлюпувалось із тих, таких милих серцю синіх глибин. Чому? Це ж насправді він би мав тріумфувати. Він, а не спіймана дівчина. Він – безумовний звитяжець! Натомість Оленка, отак незвично на нього споглядаючи, стала тулитися до Г. тісніше. Не відриваючи, при цьому, погляду, в якому стала проступати незбагненна хижість. Ота, через яку жоден однокласник не хотів над Оленкою кепкувати. Чи злити її. Чи стати її ворогом.

Водночас дівчина горнулася все ближче й щільніше. Обійми її міцнішали, а взір зробився пронизливим, жагучим. Г. ж не пручався, хоча було злегка боязко і… трепетно. Відчув, що напружився, аж кинуло в жар. Що шкіра його наелектризувалася від близькості Оленки, немов вкрилася надчутливими пухирцями-сиротятами. Що серце лунко гупало у грудях. Що мимоволі, разом з отим гулким буханням серця, проймають його дрижаки. І що, як то було в попередньому сні, поринає він увесь у бездонні сині озера Оленчиних очей. Очей, таких рідних, таких милих, таких дорогих для нього… Таких тріумфуючих очей!...

Г. прокинувся, як і минулого разу, ледь надворі засіріло. І знову вражала чіткість кожної миті, кожної деталі сну. Знов боязнь втратити ці миті. Такі щемко-солодкі. Які стали для нього найтаємнішою тайною. Найсокровеннішими пориваннями його внутрішнього світу. Та і зовнішнього теж. Бо тяга до Оленки не вщухала в Г. жодної години, хвилини, секунди…

Вставати було ще рано, тож увімкнув лампу-бра та продовжив читати книжку Брема Стокера…

***

Життя бігло собі потроху. Відійшла в минуле прілим листям вогка дощова осінь. Зима сипонула, наче на замовлення, рясним лапатим снігом. Вкрила товстою ковдрою отой найостанніший символ осені – пожовкло-брудну землю. Усюди запанував якийсь такий, майже передсвятковий, настрій. Одним словом – краса!

У школі почали готуватися до Нового Року, Різдва та зимових канікул. А Г. проживав усередині свою незгасну пристрасть, своє непогамоване кохання. Вифантазовував різні дивнощі, про те, як він і Оленка… Найулюбленішим, з певного часу, стало марення, навіяне однією з останніх прочитаних книжок. Чи, може, розвитком химерної фабули його снів? Чи тим і тим одночасно, бо ж досі не відомо, що було раніше: курка чи яйце. Просто Г. уявляв цей сюжет удень, а вночі снив ним…

Як завжди – ліс. Густий-прегустий. Понурий. Замшілий.

Вже традиційно – переслідування дівчини в темно-червоній курточці. Шалений, феєричний забіг. Жага зловити. Стрімкий лет тіла й думки, що не знайдуть спочинку, допоки не досягнуть мети. Знов-таки, мета досягнута – ось він і вона поряд, припнуті одне до одного. Міцно стискаються докупи. Руки їх, як Інь і Янь, симетрично оповивають шиї й талії. Дві пари очей, скутих невидимими путами, жаско горять жадобою розчинити іншого у собі. А ще це знайоме Оленчине торжество! Неначе досягла, чого хотіла.

Обличчя її заступає весь світ. Воно трохи нахилене, ніби у невимушеному флірті, легкій грайливості. Рот ледь привідкритий, чуттєві губи приманюють солодощами близького поцілунку. Г., перемагаючи власне тремтіння, важко дихаючи від втоми й палкої пристрасті, припадає до Оленчиних уст своїми… Це триває довго. Дуже. Та несподівано вона відводить голову назад, вивільняє губи, залишаючи на губах Г.-вих танучі крихти свого тепла. Чи це насправді не тепло? Може це холод?...

Оленка, по зміїному вигнувши шию, вчергове вдивляється в лице Г. Тоді посміхається широко, аж видно стає її неприродно довгі ікла, що, як стрункі вежі, височать над білою стіною зубів. А вінвтямлює, чому очі її випромінюють радість звитяжниці.

Розв’язка логічна: неквапом припадає Оленка гострими шпичаками зубів до його шиї. Але Г. не противиться цьому. Навпаки, з власної волі підставляться спраглим устам. Тому що десь у глибині душі насправді хоче чогось подібного. Бажає цього! Воліє пізнати це медове, тягуче, засмоктуюче відчуття. Бо кохає цю дівчину, хай ким вона насправді є! І зробить заради неї будь-що! Не вагаючись віддасть усю, до крапельки, кров. Для неї. Щоб потім розділити з нею вічність. І вічність її кохати!...

***

За тиждень до Нового Року 8-А організував сам собі святкову дискотеку. Як і більшість тогочасних атракцій, дійство це відбувалося прямо у шкільному класі. Музичний супровід здійснювався за допомогою старого, побитого часом, двокасетного магнітофона, який притарабанив хтось з учнів. Світловий супровід – вимикачем світла при дверях. Включили – значить перерва, всі розбрелися попід стіни, або до «солодкого» столу. Вимкнули – ото, власне, танці. Репертуар визначали усі охочі. Хто які аудіокасети приніс із дому, ті й звучали пісні. Звичний тогочасний плейлист відтворював широке розмаїття тодішніх музичних підліткових уподобань: від сучасних тоді disco, techno чи trance до старого доброго року чи й гранджу. Коли звучала штучно-запальна музика таких велетів духу, як Ace of Base, DJ BoBo чи Dr. Alban, більшість дівчат і кілька найвідважніших хлопців з’юрмлювалися в центрі приміщення та ставали в імпровізоване коло. У ритмі чергового музичного лідера хіт-парадів тих років вони намагалися відтворити щось, що, на їх думку, називалось танцем. Інші ж, менш сміливі чи більш сором’язливі тулились на периферії, підпираючи стіни. Коли ж хтось запускав «мєдляк», то ніяковість нерішучої частини класу минала. Мов атланти, розправляли вони свої втомлені важкою ношею стін плечі, і йшли вибирати собі пару до танцю. По закінченню повільного треку нерішучість брала над ними гору – розходилися знов - підтримувати стіни.

Галина Іванівна, керівник 8-го А, деякий час посвітила собою й, переконавшись, що не чиниться нічого забороненого, покинула приміщення. Дискотека набрала обертів – за відсутності вчительки на столі, поряд із солодким, почали виникати нізвідки підозрілі пляшечки. Вміст їх потроху переміщувався до спраглих підліткових горлянок, і це, в свою чергу, почало розганяти атмосферу загального зніяковіння. Невпевненість підтримувачів стін летко випаровувалася, прямо пропорційно до об’єму спожитих з пляшечок речовин. Загальний настрій покращився, всі повеселіли. Розкутість брала гору. Дискотека! Свято ж!

Наш Г., звісно, належав до розряду «попідстінників». Модні танці в стилі «техно» не любив. Чи то через їх музичну недосконалість, не цікавість, штучність. Чи через закладену в їх основі примітивну хіть, низькість, убогість. Був же ж, як сам вважав, невиправним романтиком. Мріяв про щось високе, світле, чисте! Та й встидався отак незрозуміло дриґатись в центрі залу, імітуючи бодай який танець. Тому коротав час дискотеки біля стіни. Лише коли звучала повільна пісня, кілька разів намагався запросити Оленку до танцю. Ну бо мусів нарешті це зробити! Але не встигав – кожного разу хтось його випереджав. Кожного разу не його руки обвивали Оленку за талію; не на його плечі опускались її руки. Не він дотулявся всім тілом до неї, а вона – до нього… Отак і стояв при стіні: пригнічено, самотньо. І навіть дещиця спожитого алкоголю не розігнала похмурість його помислів…

Перед завершенням свята, оголосили «білий танець». Дівчата запрошують хлопців. Під монументальний вступ клавішного синтезатора, гармонічно поєднаного з характерним гітарним соло, виразно почувся солов’їний свист Клауса Майне. Білий танець розпочався. Зграйка дівчат розсипом майнула по закутах, щоб витягти на танець ніжних і тривожних «мешканців» попідстіння. До Г. підбігла Ірина й багатозначно простягла руку – запрошую. Та він не бажав танцювати ні з ким, окрім Оленки, тож з кислою міною відвернувся вбік.

«Ну, не буду сьогодні танцювати. Переживу якось. Світ не завалиться…»

Ірина ображено й сама відвернулась, і, одразу ж, запросила Г.-го сусіда.

А Г. залишився один. Стояв на самоті, відвернувся від усього, що діялось навколо. Відсторонився від дискотеки, людей, світу. Слухав, як Wind of Change набирає динамічності й гучності у своєму прозорому звучанні. Як шириться по всьому тілу тепла пісенна гармонія. Проймає до кісток переливчаста мелодія співу…

Зненацька відчув легкий потиск холодної долоні у своїй. Швидко повернув голову й немов поринув у безкраїй океан синіх очей! Оленчиних!

Відповів на її потиск, стиснув свою долоню.

Поволі рушили: спершу вона, він – за нею.

Мовчки, ледь тримаючись за руки, плавною ходою йшли вони у саме серце танцю. Серед кружляючих пар зупинились. Зійшлись у неймовірній близькості: обличчя в обличчя, очі – в очі. Губи Оленчині засвітились посмішкою. Загадковою, потаємною. Вона маже непомітно кивнула – головою й очима. І перша поклала руки Г. на плечі, майже обійняла. Він же, відповідаючи, обхопив її знизу. Спершу боязко, несміливо. А за мить пригорнув до себе повністю, зімкнувши пальці… Погляди їх жодного разу не розірвали отой незримий зв'язок між собою. Танцювали, не звертаючи уваги на інших, ніби були тут самі. Одні-однісінькі на весь білий світ! Г. повністю забувся про навколишню дійсність; свідомість його, відключившись, наче перебувала в інших вимірах буття.

Не зчувся, як музика вщухла, пісня – відлунала. Білий танець скінчився.

Дискотека добігала кінця…

***

Йшли разом. Не розмовляли – розуміли одне одного без слів. По закінченні танців, не змовляючись, разом вийшли зі школи й попрямували заметеними снігом вулицями. Не говорячи й слова, Г. забрав і поніс її наплечник. Навіть не обговорювали це, але він проводив Оленку до самого її дому. Воно, само-собою, не потребувало обговорення. Так мало бути. Так і було.

Зима була такою, якою б мала завжди бути. Білою. Засніженою. Морозною. Повністю виправдовувала звання холодної пори року, без надмірної сльоти, пронизливої вогкості, сірості й бруду мокрої землі. Вкривши світ пухкою ковдрою дрібних сніжинок, заіскрила все навкруг мерехтливими у світлі вуличних ліхтарів блискітками. Закрутилась вихорцями сяючих діамантів на мальовничих снігових кучугурах – вітер бо допомагав зимі творити цю красу!

А, поза тим, вони прийшли. Добралися до її дому. Оленка жила неподалік місця, де колись Г. втратив її з поля зору, коли непомітно вирішив прослідкувати й дізнатися, де Оленчине житло. Відчинивши двері, зачинені кодовим замком, увійшли до середини. Зупинилися на сходах. Г. не поспішав віддати наплечник дівчині, тримав його в руках. Оленка ж засміялась невимушено й дзвінка луна того сміху покотилась порожнім під’їздом. Тоді без слів узяла Г. за руку й повела нагору сходами, іноді обертаючись. Лице Оленчине променилося незбагненною радістю, отим переможним тріумфом, який Г. вже бачив у своїх снах. І, вловлюючи у собі зачаєну тривогу, слідував за нею, за дівчиною, котру так кохає, кохає, кохає…

Вони піднялись на останній поверх, де слабенька лампочка ледь-ледь освітлювала простір. Оленка відпустила Г.-ву руку та відчинила ключами невеликі двері, найостанніші на поверсі й у будинку. Жестом запросила Г. зайти всередину. Туди, де панувала темінь така, хоч в око стрельни.

– Вибач, тут щось зі світлом, – це були її перші слова, відколи мовчки запросила його до

танцю в школі.

Сомнамбулою увійшов Г. до темної оселі. На нього раптово зійшов спокій, тривожний острах зник. Думки щасливо спочивали від усвідомлення жаданої близькості до дівчини. Міг думати лише про неї. Про те, що от зараз, от вже, здійсняться його фантазії, його повсякчасні марення.

Двері за ним зачинилися. За кілька секунд десь за кілька кроків блимнув тремтячий вогник – запалала свічка. Світла було настільки мало, що, здавалось, тьмяне коло його скоріш приховує все навколо, аніж показує. Побачив старенький низький диван, на якому, вже сиділа Оленка: підборіддя вперла долоні, лікті собі в коліна. Визувся, щоб не забруднити грубий ворсистий килим, який помітив на долівці. Зняв куртку.

Все тим же мовчазним кивком голови Оленка спонукала його присісти поряд. Присів. Сиділи деякий час у тиші, вдивляючись один в одного. Г. дивився трепетно, дещо розгублено. Серце враз закалатало сильно й палко. Оленка ж, як би, вивчала хлопця: ретельно, детально, прискіпливо. Зацікавлено. І все так же ж переможно.

– Кажи щось, не мовчи, – промовила стиха вона, ледь нахиливши голову вбік.

– Я … – голос відмовив Г., він затнувся.

Оленка нахилила голову ще більше, очі її широко відкрились, ніби говорили: продовжуй!

– Я… люблю… тебе, – врешті стиха сказав Г., – кохаю тебе!

– Та знаю… Знаю! – голова Оленчина прийняла рівне положення, – давно вже знаю! Знала ще відтоді, як не зловив мене, тоді, в лісі. Знала, що полюбиш. Інакше й бути не могло!

Г. розкрив рот, наче у німому питанні: Як? Як ти могла таке знати?

Та Оленка нічого не відповіла. Натомість кутики її рота поповзли вверх у посмішці. Повільно наблизила своє обличчя до його, знову нахиливши голову вбік…

…Уста їхні зустрілись…

***

Нарешті! Скільки часу Г. прагнув цього! Скільки вимріював цю мить! Яку незлічену кількість разів уявляв!

Три місяці різко відчував, гостро переживав.

Марив цим, снив, прокручував у своїй, запаленій коханням, свідомості!

О! Яка ж солодка ця мить! Яка жадана!

***

Скільки пройшло часу Г. не знав. Але от поцілунок згас. Уста їх віддалились, розлучилися. Руки розплелись. Заплющені очі розкрились мов після довгого сну. Стали бачити…Оленчині очі. Очі-очиська. Сині-пресині. Такі, аж у тьмяному світлі свічки чорні!

– Ну, що ж. Вже час. Пора! – промовила вона стиха й повільно.

– Для чого пора? – не второпав Г.

– Як – для чого? – хижий усміх негарно скривив Оленчине обличчя. – Для того, про що ти так довго мріяв!

І, вдруге, в німому питанні розкрив Г. рот.

– Хіба ж не хотів ти цього? Хіба не уявляв те, що відбудеться зараз? – посмішка потворила її обличчя все більше й більше. – Невже не снились тобі дивні сни? Сни, у яких ти мене переслідуєш? У яких усім серцем, усією душею прагнеш наздогнати? Які, як думав ти, нафантазував собі сам? Не знаючи, що то насправді я тобі їх навіювала! А чи не відвідували тебе нав’язливі думки, щоб дівчина, в яку ти закоханий, виявилася, скажімо, істотою потойбічною? – продовжувала Оленка. – Щоб була любов твоя породженням темряви, кимось, хто живиться людською кров’ю?

Відчуваючи нереальність, ба більше, гротескність ситуації, Г. утретє спробував вичавити із себе хоч якесь слово. Хоч невелике запитання: що це все означає? Та не встиг він поворушити губами, як Оленка невловимим порухом блискавично прикрила кінчиками своїх пальців йому рот. Пальці, як помітив він, були тонкі, з довгими нігтями – не такими, як ще якусь хвилину тому. А ще були вони страшенно холодні…

– От ти й намріяв, що хотів, – те, що було на Оленчиному лиці, інакше, як оскалом не назвеш. – От ти і науявляв!

Г. вмить збагнув, згадав оту примарну свою тривожність, коли підіймався сходами сюди, до Оленчиної оселі. Оті її погляди з-за плеча – переможні, хижі! Зрозумів, що як лише переступив поріг, підозрілим видалось йому, що хата Оленки якась необжита. Не схожа на пересічне помешкання. І де ж її батьки? Зараз пізній вечір, майже ніч, а їх немає. А мали б бути вдома, в таку пізню зимову пору. То де ж вони? І чи є вони?

Спробував підвестись, але Оленка, з тією ж небаченою швидкістю поклала йому на плече другу руку – сили в ній було стільки, що марно стало навіть намагатися встати.

– Куди ж ти? Поцілував дівчину, а тепер втікаєш? – голос у Оленки знову став лагідним, обличчя - милим, без огидного оскалу. – Невже не віддаси ти мені, своїй коханій, усього, чого я побажаю? Невже не зробиш усе на світі для мене?

Водночас Оленка, як і у його снах, відхилила назад, по зміїному, свою прекрасну голівку і відкрила рот. Знову, як було уві сні, Г. побачив її ікла. Довгі. Гострющі. Немов вістря голок…

Він перевів погляд на Оленчині сині, аж чорні, очі… і посміхнувся. Щиро й непідробно. Без натяку на фальш чи лицемірство.

– Блін, це правда! – голос його злегка тремтів від захвату, говорив тихо й повільно. – Так, про таке я мріяв! І навіть не уявляв, що це можливо в наш час. В нашому світі! Це просто наче казка! І я радий, що це – насправді!

Г. відхилив голову вбік, оголюючи шию:

– Бери мою кров! Пий всю! Забирай! Так, я люблю тебе! Кохаю! І тому віддаю себе тобі. Усього себе! Кусай мене, висмокчи моє життя! І зроби таким, як ти! Щоб зміг кохати тебе вічно! Щоб були разом, ти і я, у цій нашій вічності!

На якийсь короткий час зависла густа тиша. Г. спокійно чекав, споглядаючи на дівчину-вампіра. Вона ж, навзаєм, споглядала його. Споглядала безмовно, якось співчутливо. Без звитяжного тріумфування, але з нотками поваги. Можливо, навіть, у пориві захоплення ним. І вдячності йому.

Потому потихеньку, поволі стала наближалась до Г.-ї шиї своїми розтуленими устами. До пульсуючої всередині артерії.

– Заплющ очі, – останнє, що тихо, але владно сказала, перед тим, як занурила в нього свої жалючі зуби.

Г. підкорився. Склепив повіки. Намагався вловити кожне своє відчуття. Прожити нескінченно довго кожну наступну мить. Прийняв колючий біль проникнення в у свою шию. Та біль минув маже одразу. Змінило його відчуття чогось стороннього, ледь дратівливого, чужого предмету. Пізніше зникло і це. З’явилось щось знайоме зі снів, щось таке млосне, тягуче, засмоктуюче. І заколисуюче. А ще – відчуття, що зробив усе правильно.

***

Не почув уже слів вампіра, що завершив трапезу.

– Гм, чому кожен з них вважав, що кохає мене? І чому ж думали всі вони, що я їм щось винна, щось заборгувала? Що піддаючись моїй владі, віддаючи мені кров, даруючи мені себе, вони заслужили на життя вічне. Життя, у якому будуть зі мною назавжди. Назавжди! Ух, як же це нудно. Як не цікаво. Нудьга нудезна! Та й скільки б це зараз ходило по світу таких, як я... якби їхня віра була правдою? Ах, ніколи не зрозумію я цих жалюгідних смертних…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Історія статусів

15/10/20 19:54: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап