Кожна думка, наче вирок

«Якщо хтось читає цього листа, то мене вже немає серед живих… Ні, це звучить занадто банально. Треба якось простіше, без пафосу, від щирої душі. Що ж, знову розпочну спочатку, може хоч у шостий раз вдасться розповісти все до кінця.

Отож, мене звуть Марія Кульницька і мені п'ятнадцять років. Ще якихось декілька місяців тому я була звичайною школяркою, що цілеспрямовано закінчувала дев'ятий клас і впевнено вирішила йти до коледжу, а тепер… Тепер мені самій невідомо, ким я стала. А розпочалось все це вельми непомітно.

Того дня все відбувалось так, як і зазвичай: ми з подругами сиділи на підвіконні навпроти свого класу, розмовляючи, як то кажуть, про своє, жіноче. До нас підійшов Павло Кревін, хлопчина з паралельного класу, який був по самі вуха закоханий в мене. Він ніби-то непомітно слідкував за мною, підкладав мені на парту примітивні дарунки без підпису. Робив він це доволі незграбно, хоч і вважав себе чудовим конспіратором. Я ж відносилась до нього посередньо: намагалася не давати якихось примарних сподівань, і в той же час сильно не відштовхувала від себе. Коротше кажучи, тренувалась на ньому навичкам флірту. А що? Хіба в дорослому житті такого ніхто не робить? Та кожен другий хоча б раз з кимось фліртував. Покохати ж його я ніяк не могла. Чому? Дуже просто: бо він ніякий. Так, він не страшний і не огидний, але нічого примітного ні в його поведінці, ні в його зовнішності не було. Голова два вуха — то і весь його портрет. Коротше, ближче до справи. От підійшов він до мене, увесь такий схвильований, щось міцно стискаючи в руці:

— Привіт, Марія. Я тут хотів тобі сказати… Якщо ти, звісно, не проти… Так, ось… Ось, почитай, як буде час.

Почервонівши, він сунув мені в руку папірець і кудись побіг, мов наполоханий заяць. Мене це трохи здивувало: зазвичай він поводив себе більш гідно. Але в той момент моя увага зосередилась на записці, яка зім'ято лежала на долоні. Ще й подруги засверлили мене своїм поглядом: якщо Наталка ще сором'язливо дивилась з характерним натяком, то Оля ледве не вихопила папірець з рук.

Записка виявилась короткою і з несподіваним змістом: «Завтра, о сьомій ранку, приходи до класу. На тебе чекатиме сюрприз.»

— О-о-о, все зрозуміло, — першою відреагувала вічно енергійна Оля. — Тепер, Машо, як не ухиляйся, а правда вилізла. Тільки дивно, що цей Павло вирішив провести перше побачення вранці, та ще й у школі. Чи у вас це вже не перше?

— Та ну тебе, — ображено відмовила я тоді подрузі й пішла до класу. Знала б завчасно, чим це все закінчиться, тоді б…

Наступного ранку не знаю, що на мене найшло, але встала я напрочуд рано. Немов якась сила оселилася всередині мене і штовхала все вперед і вперед. Навіть батькові чомусь збрехала, що треба раніше в школу, бо з подругами готуємось до вистави. Коротше, знаходячись в туманному стані, якось дісталась дверей свого класу і тільки тоді задала собі головне питання: навіщо я пішла на поступки якомусь там Павлу? Але, стоячи вже під самими дверима, нерозумно було б так взяти і втекти.

Хвилин п'ять похвилювавшись, поприслуховувавшись і нічого не почувши, обережно відчинила двері і побачила свій порожній клас. « Ага, побачення, як же,» — подумки посміхнулась в тот момент, сідаючи на своє місце. Хоча, чому я тоді дивувалась? Все ж сталося так, як було в записці: прийшла в зазначений час до класу, де на мене і справді чекав сюрприз — звичайнісінький щоденник у червоній обкладинці, в таких дівчата частенько занотовують основні події свого життя. Трохи засмучена і в той же час рада тому, що побачення так і не відбулося, я тоді сіла у порожньому класі і почала продумувати майбутню розмову з лихо-романтиком Павлом. Але він і його друг Сашко того дня так і не прийшли на заняття. Але це мало кого здивувало, бо немає такого школяра, який хоча б раз не прогулював школу. А дарма…

Того ж вечора мені зателефонувала Оля і зі швидкістю скаженого кулемета розповіла жахливу новину в усіх подробицях. Як виявилось, Сашко Бобрикін і Павло Кревін до школи в цей день пішли, але назад так і не повернулися. Лише після обіду якийсь волоцюга знайшов тіло Сашка з вирізаним серцем на смітнику, що стояв неподалік від шкільного подвір'я.

— Ти ж розумієш, — бубонів мені в ухо голос Ольги, — що тобі ні в якому разі не можна казати, що в той день ти першою прийшла до школи. Звісно, я вірю, що ти не причетна до цієї справи, але слідчим тільки дай привід причепитися. Причепляться зі своїми питаннями і навіть не подивляться, що ти неповнолітня. Я Наталку вже попередила, та вона б й так мовчала. Ну, ти ж її знаєш: хто-хто, а вона мовчатиме…

Можливо, прозвучить цинічно, але на той момент в мене майже не було страху. Не давали мені спокою лише два почуття: по-перше, в голові не вкладалось, що твій знайомий, та ще й одноліток помер, а по-друге, — не вірилося, що таке взагалі могло статися. Через тиждень ситуація ще погіршилась: в засміченому закутку шкільного подвір'я були знайдені чималі шматки людської шкіри — єдине, що залишилось від Павла Кревіна.

Після цього минуло важких півмісяця: дні жалоби серед родичів, однокласників та знайомих; безглузді розмови з усіма можливими і неможливими версіями; марний пошук вбивці. Все ж таки, з часом чутки довкола цих вбивств почали стихати. Можливо, колись-небудь про ці історії забули б, якби не нова подія: за містом був знайдений автомобіль з трупом нашого вчителя з географії. Сам метод вбивства, описаний ледве не в кожній газеті, жахав і дивував водночас: Ілля Антонович був прибитий до сидіння шістьма шматками металу, які не відомим чином були вирізані з дверей цього ж авто. Чесно кажучи, географа ніхто в школі не поважав через його гнилий характер, але всі співчували померлому. Навіть я трохи засумувала за ним, хоча ще добре пам'ятала образу, про що напередодні його смерті записала в свій червоний щоденник.

Чергове вбивство добре знайомої людини вплинуло на мене дуже гнітюче. Саме з цього моменту в моїй душі почало зароджуватись почуття страху. Я настільки віддалилась від зовнішнього світу, що навіть іноді забувала сказати на добраніч своєму татові. Єдине, на чому була зосереджена вся моя увага, це червоний щоденник, який мов невидимим ланцюгом тягнув мене до себе. Можливо, що так і тривало б досі, якби не одна дивна нічна подія, коли мені ніби-то здалося, що мій щоденник спочатку зник, а вже невдовзі знову з'явився на місці. Та навіть тоді я, мов справжня дурепа, так і не звернула необхідної уваги на все це, пояснивши побачене грою сонливого розуму. А вже вранці дізналась, що мою подругу Олю знайшли з відрізаною головою.

Те, про що напишу далі, може здатися нісенітницею божевільного. Але це правда! Хоча, я б теж в таке не повірила б, якби сама не потрапила в таку жахливу ситуацію. Отож, невдовзі після похорон подруги, залишившись вдома сама, я вирішила знищити щоденник. Навіщо? На той час мені це теж було не зрозуміло. Мабуть, керувалась дивним відчуттям того, що цей записник несе в собі якусь небезпеку.

Коротше, кинула я його в камін, зверху поклала кипу паперу і підпалила. І знаєте що? А нічого! Папір весь згорів, а щоденник навіть не нагрівся. Я повторила цю не хитру операцію ще декілька разів, навіть соняшникову олію туди додала, і кожного разу все відбувалось так само: палало все, окрім записника. Але це, як виявилось, було ще не найгірше.

Після чергової моєї спроби підпалити загадковий щоденник, він раптом сам вистрибнув з каміну на підлогу. Його обкладинка в якусь мить стала рідкою, заворушилась, а сам записник швидко почав змінювати розміри і форму. Цілу хвилину я дивилась на те, як в мого подарунка поступово з'являються голова, шия, руки, тулуб… Незабаром я була вже не одна в кімнаті: поряд зі мною стояло дивне людиноподібне створіння. Воно було схоже на юнака, але без одягу і, що найголовніше, — без шкіри. Якийсь живий скелет, вкритий м'язами, по яких і між якими бігла кров, мов у звичайної людини. Та найбільше мою увагу привернув вираз його обличчя, якщо «це» можна так назвати: його світлі очі разом з тонкою щирою посмішкою нагадували мені когось до болю знайомого.

— Навіщо ти це зробила, Маріє? — ніжно, без жодного натяку на образу, говорила безшкіра істота. Цей голос викликав в мене одну жахливу версію, повірити в яку не хотілось. — Я ж тебе так кохаю.

— Павло, це ти?

— Ти мене впізнала! Ось що означає справжнє кохання! Так, Маріє, це я, в минулому Павло Кревін, а тепер — твій захисник і вічний супутник.

— Чому це вічний? — спитала я, майже не слухаючи його. В цей момент мене зацікавив предмет, який чомусь не одразу помітила: у правій руці Павло тримав маленький ніж з загнутим лезом. Одразу згадалися статті з описом нещодавніх вбивств.

— Бо коли, на жаль, ти теж помреш, то станеш такою, як і я. Тільки уяви: ми з тобою вічно мандруємо світом, не розлучаючись ні на хвилину…

— Це ти їх вбив? — мов раптовим пострілом запитала я його.

— Так, все заради тебе.

— Заради мене?

— Звісно. Пригадай сама. Адже ти описала в своєму щоденнику жахливу ситуацію, коли географ несправедливо поставив тобі шістку за семестр, не врахувавши, що ти хворіла цілий місяць. От я і помстився: поставив йому вже свою «шістку», простромивши його мерзенне тіло шістьма шматками металу. З приводу Ольги я довго думав, бо ви з нею раніше були подругами. Але раз у раз перечитуючи твій запис про вашу з нею сварку, я набрався сміливості помститися їй. Та ти не хвилюйся, вона майже нічого не відчула: я їй швидко голову відрізав.

— А Сашка навіщо? Адже я з ним навіть не розмовляла.

— Я його не хотів вбивати. Але він бачив мій ритуал на крові, тому мені і довелося прибрати його, як непотрібного свідка. Тепер ти віриш, що я здатен на все заради нашого з тобою кохання?

— Кохання? Ти ж божевільний маніяк-вбивця. Та я тебе ненавиджу!

— Ненавидиш? Що ж, подивимось, — загадково усміхнувшись, безшкіра істота знову перетворилась на звичайнісінький щоденник у червоній обкладинці.

Поборовши почуття огиди, я схопила цей проклятий записник, поклала його в шухляду з інструментами, забила цвяхами і сховала під ліжком. Того дня мені здалося, що я перемогла цього божевільного закоханого раз і назавжди. Сьогодні ж це почуття зникло.

Саме сьогодні повернувшись додому після школи я побачила найжахливішу картину в своєму житті: на обідньому столі, серед порожніх склянок і маринованих огірків, лежало тіло мого батька. Застигла гримаса страху бездумно дивилось в стелю. На лисині, у сяйві сонячних променів, пускали сонячних зайчиків уламки скла від розбитої пляшки з-під горілки. На животі червоніло вирізане вже знайомим мені ножем слово «негідник». У спальні картина була схожа: вся кімната була вкрита плямами крові, усюди були розкидані останки моєї так званої мачухи-п'янчуги.

Розуміючи, що це чергова помста за мою ранкову сварку з батьком і його нахабною супутницею життя, я зібрала волю в кулак і розламала шухляду з тим самим щоденником. Те, що мені довелося вже незабаром почути від цього безшкірого чудовиська, налякало мене ще більше. Як виявилось, вперше доторкнувшись до цього вбивчого записника, я автоматично стала співучасником кривавого ритуалу, тим самим дозволивши цьому людиноподібному створінню слідкувати не тільки за моїми записами, а навіть за своїми думками. Тобто, кожна моя образа, кожна моя зла думка могла стати смертним вироком для якої-небудь людини. Усвідомивши все це, я врешті зважилась на відчайдушний крок — закінчити своє життя самогубством.

Це все, що я хотіла сказати. Мабуть, ніхто не повірить у цю історію, і всі вирішать, що маленька дівчинка просто збожеволіла, не здогадуючись, що такою своєю жертвою я когось врятую від безшкірої руки смерті. Що ж, писати більше нічого, тож доведеться врешті решт скоїти заплановане і справді стати вічною супутницею цього закоханого чудовиська, від якого мені не вдалося втекти при житті і наврядчи вдасться після смерті.

Марія Кульницька, дівчина, яку вбили

чуже кохання і власні злі думки.»

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Історія статусів

15/10/20 20:52: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Вибув з конкурсу • Перший етап