Маленька легка робота

Наша школа стоїть на кістках. В буквальному сенсі - її збудували на старому цвинтарі. Звісно, перед будівництвом дали оголошення й визначили термін, щоб родичи могли перенести могили, але перенесли дай боже, якщо десяту частину, а рештою зайнялись екскаватор і пара бульдозерів.

На перервах ми бігали дивитися, як просувається будівництво. Робітники сильно матюкалися, стягуючи кістки на купу, і незабаром вчителі почули багато нових незнайомих слів. За них карали, але цензура неефективний метод.

Після уроків ми бігали дивитися на скелети.

Думали, буде страшно, але ні - рештки були мало схожі на кістки, а здавалися гнилим сірим деревом. Виявилось, що берцові кістки цілком підходящі замінники шпаг, й школа захопилася фехтуванням. Рештками рук лякали дівчат, зненацька висовуючи кістяні пальці з рукава, а з грудних клітин якийсь розумним збудував халабуду. Мабуть, попиляв ідею з підручника - там був малюнок житла первісних людей з бивнів мамута.

Молодші класи грали черепами в футбол, а старшики - від семикласників та вище - чіпляли їх на палі й розстрілювали з луків та самопалів. Якщо їх ловили, то за самопали дрючили, а до луків ставилися поблажливо.

Я зробив скобковий пістолет і теж хотів-був постріляти, але чомусь передумав. Розклав з десяток черепів в ряд і спробував уявити, ким ці люди були за життя. Де мешкали. Чи знали один одного? Чи зустрічалися? Чи лишили після себе дітей? Чи не є я одним з їхніх нащадків?

Ну як їх після цього розстрілювати?

Я розклав черепи в ряд, говорив з ними і був певен, що вони мені відповідають.

І вже набагато пізніше взнав, що так воно й було, просто треба навчитися слухати.


За школою був приватний сектор, і ще в часи мого дитинстві він вимирав. Кілька дев'ятиповерхівок висмоктали молодь, й старенькі хатки сліпо вдивлялися у дорогу - раптом хтось приїде?

Ніхто не приїхав. Лише де-не-де замість будинків виднілися пагорби.

У дворах були погреби, й дітлахами ми лазили туди в пошуках скарбів, хоча які тут скарби? Хтось знайшов стару пляшку, хтось дубову діжку, в якій колись були огірки. Сенсацію стала проіржавлена друкарська машинка з латинським шрифтом. Хтозна, нащо її закинули в погріб. Дитяча уява намалювала історію про кубло шпигунів, але навіть якщо колишній господар і справді був шпигуном, то помер задовго до мого народження.

Машинку урочисто кинули з кручі в ковбаню. Думали, що буде великий буль, але буль вийшов так собі.

Я озирнувся. Ковбаня була приблизно там, біля кіоска з морозивом та шоколадками, а погріб, де знайшли машинку - ооон там, за нещодавно збудованою церквою. Одним рогом церква влізла на шкільний стадіон. Біля місця вторгнення колись стояла мішень у вигляді силуета танка й окоп. З окопа кидали тренувальні гранати, формально - по мішені, але насправді весь час намагалися влучити у викладача початкової військової підготовки. Інколи це вдавалось.

З протилежного боку стадіона була тепличка. Задумка архітектора школи була може й хороша - уроки ботаніки були б цікавіші, якби школярі бачили екзотичні рослини вживу, а не лише на сторінках підручника; але менталітету школярів архітектор не врахував. Теплицю миттю розбили. На моїй пам'яті її намагалися захистити дротяними сітками, але те мало допомогло. А зараз вже навіть і не намагалися.

Все змінилось, і не все у хороший бік.

Жінка, яку я тримав під руку, колись була тендітною дівчинкою з довгими чорними косами, молодшою за мене на пару років. Приблизно до третього класу це дружбі не заважало, потім інтереси розійшлись. У дев'ятому класі мій інтерес до неї хотів-був знову прокинутися, але я не дав.

Чому? Бо у нас було невеличке місто й всі про всі усе знали.

Класі у сьомому я познайомився з дівчиною на дискотеці й провів додому. Назавтра в класі мені розповіли про бурхливе минуле дівчини. Ну як бурхливе... виявдяється, колись вона сходила в кіно з старшокласником, а потім Віталій з шостого "А" розповідав, що двоюрідна тітка його друга бачила, як вони обіймалися. На нинішні гроші таке не тягнуло б навіть на малесенький компромат, але тоді мені вистачило.

Я з'їздив на дискотеку в заводський клуб, що на тодішні часи було досить великою мандрівкою, познайомився з дівчиною й провів додому.

Післязавтра в класі мені розповіли, що з дівчиною все гаразд, але мати п'є.

Я зціпив зуби й поїхав на дискотеку бозна-куди, на протилежний кінець міста. Хлопців з нашого району там навіть не били, бо не знали, де, в чорта, наш район взагалі знаходиться. Приміщення дискотеки було колись сільським клубом, й на дошці пошани висіли чоловіки та жінки у фуфайках. Припускаю, що багато з них вже давно постаріли, або навіть померли.

Я познайомився з дівчиною й провів додому.

Три дні - цілих три дні! - мені ніхто нічого не розповів про ту дівчину, але на четвертий мама делікатно натякнула, що дівчина хороша, й родина у неї хороша, за винятком двоюрідного дядька, якого з роботи вигнали, але тобі ж до інституту вступати.

Я зціпив зуби й відклав дівчат аж до інституту.

Тендітна дівчина з довгими чорними косами одягала найкраще платтячко й крутилася перед моїми вікнами, але мені ж було до інституту вступати.

Коси лишились, з тендітністю стало не дуже, та й в косах завелась сивина. Ще вона була заміжня, причому двічі, і від першого шлюбу лишився син. От якраз з приводу сина вона й схотіла зі мною поговорити.

- Розумієш, - сказала вона. - Він закохався.

- Так це ж чудово!

Я посміхнувся. Це чудово, коли діти закохуються. І нехай в більшості випадків з того кохання нічого не вийде, нехай навіть те кохання скінчиться за рік або й менше, нехай навіть хтось помучиться деякий час, побачивши як кохана ходить під ручку з іншим. То таке. За деякий час гіркі спогади згинуть, а приємні лишаться. Вже через десять років не всі й згадають, як звали перше кохання, але час від часу воно приходитиме уві сні або й серед дня. Бачили, може, як людина посеред важливої наради або навіть у бою раптом замре й лагідно посміхнеться? Скоріш за все, то воно. Не завжди, але інколи.

Хай буде.

- Розумієш, - сказала жінка з довгими чорними косами. - З його дівчиною щось не так.

- У якому сенсі не так? - я зробив вигляд, ніби не зрозумів, але що можна було не зрозуміти. Зробив вигляд, бо жоден з варіантів подальшого розвитку подій хорошим не був. Вибір залишався між поганим і дуже поганим.

- Ну в якому, в якому... - жінка з довгими косами була не дурна, й зрозуміла маневр. - В тому, на якому ти знаєшся.

Вона зробила паузу. Я розумів, що відкрутитись не вдасться, та, власне, й не можна відкручуватись. Так чи інакше, а доведеться попрацювати, але мовчав. Хай продовжить.

І жінка продовжила.

- Пам'ятаєш, як ти розклав у ряд черепи? Ти ж не просто рокзлав. Ти ж з ними говорив.

- Я був дитиною, - здвигнув плечи я, вже чисто формально. Відбрехатись не вдасться. - Я просто грався.

- Слухай-но, - сказала жінка. - Ти ж не в Києві. Це ж Полтавщина. Тут майже всі щось знають і половина з них щось ворожить. Нема сенсу ламати комедію. Припиняй.

- Не знаю, про що ти говориш, - я зітхнув. - Але добре. Давай-но я поговорю з твоїм хлопцем.

Хлопець був худий, виснажений, і таким тьмяним поглядом, що хоч свічки ним гаси. Рухався мляво. Говорив тихо. Якби я не здогадувався, в чому річ, то сприйняв би за наркомана.

- Розкажи мені про неї, - загадав я.

Хлопець мовчав, але справа була не в небажанні розповідати. Просто запитання виявилось надто складним.

- Де ви познайомилися?

- Біля школи.

- Де саме?

- Там, де пустир.

- Де були старі будинки?

Хлопець безпорадно глянув спочатку на мене, потім на маму. Він не знав, де були старі будинки.

- За шкільним стадіоном?

- Так.

- Як це сталося?

- Я приходив туди посидіти після уроків. До вечора. Не хотілося йти додому.

Цього разу вже я глипнув на маму. Та ледь помітно розвела руками - мовляв, а що зроблю?

В принципі це нормально. В такому віці багато кому не хочеться повертатись додому. Більш того, хочеться скочити на потяг і мандрувати світ заочі, куди вагон завезе. Це нормально. Це інстинкт. Якби не він, ми б і досі блукали африканськими саванами в пошуках дохлого бегемота або хоча б пацюка.

Але надворі двадцять перше століття, й інстинкт не знає, що цілком можна дочекатися закінчення школи, вступити до вишу й на вихідних приїжджати до мами на пиріжки.

Інстинкт дурний. Він не застереже від сварок з батьками, від наркомана, педофіла або беззахисної дівчини на пустирі.

- Вона до тебе перша заговорила?

- Так.

- Що сказала?

- Не пам'ятаю.

- Запропонувала прогулятися?

- Ні... а може й так. Можливо.

- Ти провів її додому?

- Так... можливо. Але не до кінця. Я точно не знаю, де вона мешкає.

- Ви цілувалися?

- Так... можливо. Але це не точно.

- Покажи шию.

Хлопець глянув на мене здивовано. З боку мами долетів приглушений звук - чи то зойк, чи просто зітхання.

- Закоти комірець і покажи мені шию.

Хлопець мляво закотив комірець. Звісно, ніяких укусів на шиї не було й не могло бути. Але я мав це спитати.

- Як вона одягається?

- Ну як... - хлопець безпорадно розвів руками. - Блузка. Спідниця. На ногах...

Він зітхнув. Мабуть, не раз задивлявся на її ноги.

Свого часу я теж задивлявся на ніжки його матусі. Ніжки були гарні. Та й зараз нічого.

- ...на ногах туфлі.

- Одяг весь час однаковий чи буває різний?

- Не знаю.

З боку мами почуловся ще один звук, такий самий, але цього разу вона даремно лякалася. Те, що хлопець може сказати, в чому була одягнена дівчина - не катастрофа. Більшість хлопців такі. А меншість, яка може, дівчатами не цікавиться.

- Як ти себе почуваєш після прогулянок?

- Ну як... як... нормально.

- Погано він себе почуває, - не витримала матуся. - Дуже погано. Падає на диван і лежить. Інколи спить. І уві сні смикається.

Хлопець вислухав це повідомлення з абсолютно байдужим виглядом, наче взагалі не про нього йшлося.

- Що ж, - зітхнув і я. - Давай прогуляємось.

- Де? - підняв очі хлопець.

- А там, де ви зазвичай гуляєте?

- А якщо... - він затнувся. - А якщо ми її зустрінемо?

"Це було б непогано..." - подумав я, але вголос сказав зовсім інше:

- Не зустрінемо. Певен, що не зустрінемо.

- Мені з вами? - скинулася матуся. Я похитав головою, мама зітхнула й сіла назад у крісло. Потяглася до якоїсь книжки, відкрила навмання й втупилась у сторінки.

- А! - раптом сказав млявий хлопець. - Згадав. Від неї завжди приємно пахне.

Я не одразу зрозумів, що по-перше, хлопець говорить про свою кохану, а по-друге - за весь час розмови він так і не назвав її імені.


До школи можна було пройти вулицею, а можна було й навпростець, через лікарню. Лікарня пробувала боротися з щоденним потоком галасливих школярів, але програла цю битву. У новенькому, щойно поставленому паркані з'являлись дірки. Перекопана стежка вже до вечора ставала добряче вбитим шляхом. Газон не мав жодного шансу вижити.

Коли я був у третьому класі, лікарняний сторож пригодував злющого пса і поселив його між бетонними блоками, що лежали біля школярської стежки. Після кількох порваних штанів і покусаних литок війна набула позиційного характеру. Ніхто не хотів поступатись, але й змоги наступати не мав.

Коли таке сталося під час Першої Світової, німці використали отруйний газ і прорвали фронт.

Я зробив з пластмаси-димовухи кілька гранат й з-за паркану закидав лігво собаки. Як він скавучав, тікаючи, як він скавучав!..

І ніколи більше не повернувся.

Потік школярів знову рушив через лікарню, а мій авторитет в класі піднісся до небачених висот. Втім, ненадовго. Хтось зазирнув поміж ті бетонні блоки й виявив там цуценят.

Ось чому псиця була така зла.

Так я дізнався, що перемога не завжди радісна.

На місці, де я колись розкладав у ряд черепи, стояла гойдалка й карусель для маленьких учнів. Точніше, планувалося, що для маленьких, але шестикласники їх ганяли й проводили змагання - хто довше втримається, якщо карусель розкрутити до обертів центрифуги. Інколи вистрілений з каруселі хлопчак летів у паркан з дротяної сітки - і в ній швидко утворилася розтягнута кишеня; інколи щастило менше й невдаха летів у бік гойдалки або асфальтової доріжки. І те, і те було боляче.

Черепам, мабуть, теж було боляче.

Мертвим взагалі боляче. Перші десять, двадцять, інколи тридцять років вони волають від болю, і горе тому, у кого вистачить сил розбудити мерця, а приспати не вистачить. Мертвий черв'як-дощовик здатен пробити долоню. Дохла муха кусає дужче за гедця. Розчавлене машиною кошеня, здуру підняте талановитим, але не навченим хлопчаком, винищує всіх котів і собак у дворі. А може й далі, просто ніхто не перевіряв.

Як добре, що в дитинстві я не почув голоси розкладених у ряд черепів.

Звісно, екскаватор розорив не увесь цвинтар, тож під шкільним подвір'ям мерців було безліч, і для тих, хто їх чув, земля стогнала. Коли рили яму для фундаменту каруселі, до труни не докопалися буквально на штик лопати. Цілий ряд маленьких дитячих трун тягнувся від гойдалки до паркану. Хтозна, що тоді сталося, чи то голод, чи то хвороба, чи то війна.

Асфальтована стежина накрила з півсотні могил.

Ближче до пустиря, де колись стояли хати, поховання були свіжіші й нерозбірливе гудіння мертвих голосів стало потужніше. Вже розрізнялися окремі слова, і переважно говорили про біль. Вже звучали прокльони живим за те що вони живі і їм не болить. Вже лунали погрози встати і показати нащадкам, як це воно - бути мертвим.

Навіть слухати те було боляче.

Шкільний двір скінчився, і цвинтар скінчився теж. На місці хаток де-не-де лишилися пагорби, а багато де й не лишилися. Входи до погребів засипали. Навіть квітів не лишилося, що їх старанно вирощували самотні бабусі.

Надто багато років пройшло, а квіти гинуть, якщо ними не милуватися.

Ми йшли далі й далі, і хлопчина переставав бути млявим. Хода його прискорилася, плечі випростались. На обличчі раз-по-раз з'являлася посмішка. Навіть в очах, здавалося, загорілося щось на кшталт невеличких лампочок. Кохання - воно таке. Вони окрилює.

Навіть кохання до бозна-коли померлої дівчини.

Ну як померлої... не до кінця.

Запах почав відчуватися ще здалеку, і хлопчина аж стрепенувся. Забув, мабуть, і про мене, і про те, чому ми сюди йдемо. А може досі перебував у полоні ілюзій; може, досі гадав, що ось гляне цей серйозний дядько на його обраницю, переконається, що все гаразд з нею, заспокоїть маму, дасть кілька порад, побажає щастя...

Та ні, не настільки вже дурний цей хлопчина. Хоча якби я тоді був сміливішим щодо його мами, то міг бути ще розумнішим. І фізично дужчим. І не потрапив би на гачок мертвої дівки.

Ну як мертвої... не до кінця.

Хтось колись, років сто або двісті тому, недоробив свою роботу. Хтось такий, як я. Хтось не такий вправний, як я. Або просто не такий жорстокий, як я.

Хлопчина прискорився так, що майже біг, навіть не біг, а летів. Ми проскочили весь пустир і опинились біля дороги. Запах послабшав. Хлопець розгублено озирнувся.

Що ж, пішли назад.

Запах - це важливо. Це надзвичайно важливо. Якщо піднятий мрець смердить тліном, рве жертву на клоччя, з легкістю ламає дуби й зминає метал - це одне. Це ще можна заспокоїти, а якщо не вийде - то перемогти.

Якщо у мерця збереглися риси обличчя, якщо він здатен плавно й граційно рухатись, говорити, обплітати жертву павутиною слів, лікувати або робити вигляд, ніби лікує, творити чудеса або робити вигляд, що творить, пахнути, як трояндовий сад або дурманові хаші - то це інше. Це зовсім інше, і значно страшніше.

Коли в 1749 році абат Августин Кальме влаштував масові розкопки й нещадно палив добре збережені трупи з приємним запахом - це одне. У трунах тих мерців було повно рідини, схожої на білувату кров - її вихлюпували в багаття. Це одне, і це добре. Хоча вдячне населення не оцінило старань і створило абату трохи проблем

Коли ченці в Лаврі витримують підозрілі трупи сто років в піску, потім розчленовують, аби воно не могло рухатись, і ставлять голову над глечиком, в який стікає рідина - це інше. Це погано. Рідиною вони капають на лоби вірян, додають в монастирське вино, хліб, печиво і продають всім бажаючим - це інше. Це їм гикнеться, але не одразу. Натомість вдячне населення тягне в Лавру таке бабло, що навіть молодший недоченець, чи яке там у них найменше звання, має квартиру поблизу, мерседес і двох-трьох коханок.

Коли ліванські ченці викопують труп свого колеги Гарбела, а з трупа тече білувато-червона рідина, сиплеться порошок, і в таких кількостях, що воно аж лізе з труни - це зовсім інше. Це страшенно погано. Бо вони розливають ту рідину і роздають порошок наліво й направо. Монастир процвітає, фанатики пруть туди все бабло, яке мають, але процвітання гикнеться ченцям значно раніше, ніж вони думають.

Коли велику партію того порошку притягли в Бразилію, воно гикнулось мешканцям вже через кілька днів. Добре, що вдалося замаскувати подію під витік радіоактивного кобальтового порошку з установки для лікування раку. Масового підняття мертвих вдалося уникнути - але ж це лише перший дзвіночок. Мерці активізувались. Скрізь. Навіть тут.

Навіть ось тут, майже у мене під ногами.

І запах тут був найдужчим, і земля відгукувалась протяжним стогоном, як наче хтось кричав під землею, волав довго та монотонно від болю, який не скінчався кілька десятиріч.

Я поводив правицею над горбочком. Так, все правильно. Тут ноги, тут голова. Глибина менша, ніж хотілося б - лише метр з чимось. Є порожнеча - отже, труна ціла. Мабуть, дубова. Мабуть, ті, хто ховав цю дівчину, хотіли, аби вона не вибралася з труни, але дуб таке не зупинить.

Я озирнувся. Навколо були кущі й не було людей. От і чудово.

Видобув з сумки кілька трубок, зібрав бур, вставив у акумуляторний шуруповерт. Про всяк випадок весь час позирав на хлопця - чи не кинеться захищати. Бо міг.

Коли задзижчав мотор і бур поліз в землю - здригнувся, але не кинувся.

Добре, що його мама зорієнтувалася й вчасно гукнула мене. Якби між хлопчиною та мертвою дівкою вже встановився тісний ментальний зв'язок - він би зараз намагався мене вдарити, вкусити, вирвати око, відлітав би від моїх ударів он аж у ті бур'яни, але вставав би й бився, незважаючи на біль та ушкодження.

Коли бур вдарив у труну, хлопець здригнувся ще раз - мабуть, дівка все-таки гукала на допомогу.

Коли був увійшов в щось м'яке та податливе - хлопець здригнувся та застогнав.

На кінці витягнутого бура товстим шаром була наляпана густа рідина, схожа на білувату кров.

Якби дівка потерпіла ще десять-двадцять, ну, може, тридцять років, попи з свіжопобудованої церкви віднайшли б нетлінне тіло місцевошанованої святої, притягли б до церкви, організували б масове миропомазання та мощоцілування. Через кілька десятків років тут би вже було пів-міста потенційно живих мерців.

І хто-небудь їх би підняв - як підняли в Донецьку з Луганськом.

Дуже добре, що дівка не стрималась. Дуже добре, що жінка з тугими чорними косами колись була знайома зі мною. Дуже добре, що вона зорієнтувалася вчасно.

Маленька легка робота. Завжди б так.

Я дістав з сумки каністру, прилаштував до отвору від бура й непоспіхом, але й без перерви вилив усю рідину.

- Йодид срібра, - навіщось пояснив хлопцеві, хоча він не питав.

Та й навряд чи він взагалі щось зрозумів. Кажуть, що зараз на хімії учать гендерній рівності, а на фізиці - вживанню фемінітивів.

Якби він умів слухати мертвих, то почув би відчайдушний зойк з-під землі, крик і стогін. Тому що срібло - це боляче. Це як пекельний вогонь, це як палаючий фосфор під шкіру, це як спалити живцем. Добре хоча б, що швидко.

Але й слухати мертвих він також не вмів.

Ну й слава богу.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 15:33: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал