«Бум!»

«Бум! Бум! Бум!» Була середина дня, і спортзалу заливало сонцем, і нею, хоч довкола не було ні душі, розносилися удари м’яча об підлогу: «Бум! Бум! Бум!»

Він слухав і дивувався. Дивуватися – все, що зараз лишалося. Вже не перший тиждень – десь із тих пір, коли почалася виснажлива для нього підготовка до ЗНО – він чув це бухання нізвідки. За цей час встиг оббігати всі прилеглі приміщення, обшукати роздягальні (так, навіть жіночу – отак химерно здійснилася давня фантазія!), навіть обстежити територію за школою… Словом, все, щоб переконатися: саме тут, у порожній спортзалі, б’є оцей невидимий м’яч.

Звук посилився, потім різко опав – а зала злегка хитнулася. І тут же голос за спиною ніби взяв за плече:

   — Ти зараз зомлієш. Ходімо, сядеш і поп’єш води.

За хвилину він уже дійсно сидів у роздягальні й маленькими ковтками пив негазовану мінералку, а Вілен Йосипович пильно вдивлявся в його обличчя. Карпінський не був схожий на того фізкультурника, якого ви собі уявляєте чи й пам’ятаєте: ніяких старих «треніків», неголеного обличчя й виразу невизнаного генія від спорту. Ну, так, звісно, далеко не всі вони такі – але Вілен Йосипович вже геть ламав усі шаблони. Інтелігентне личко з дрібними рисами, тихі, вкрадливо-обережні манери – ввічлива людина, що й казати! І, разом із тим, всі, навіть неприборкні підлітки, його відверто побоювалися.

Він нічого не сказав Карпінському про м’яча. По-перше, той все одно не повірив би. А по-друге… просто не сказав. Повільно підвівся, чемненько подякував і віддав вчителю склянку. Карпінський потягнувся за нею – і раптом схопив його за руку, зазирнув в очі… Зляканий, він видер руку та не озираючись втік.

Проте наступного дня хлопець знову пішов «слухати м’яча». За цей час уже вивчив, що якогось «розкладу» той не має, що чує бухання, здається, він один, і що це все не просто так і точно не до добра. Дні летіли стрімко, голова все більше набивалася, і всередині наростало відчуття близького часу розплати за все невивчене і недовчене (переважно з власної злої волі). Таємниця «невидимого м’яча» принаймні трохи розважала, бо скільки ж сидіти над книжками, «сумному й невеселому», як у прочитаній нарешті «Конотопській відьмі». 

А звук лунав все гучніше, в ньому стали з’являтися нові нотки: потроху неспішні, сповнені відчуття власної гідності низькі перекочувалися на задній план, а натомість вистрибували високі, трохи верескливі. В такі моменти він чомусь гостро відчував присутність Карпінського. А одного разу, йдучи вже від спортзали, таки мельком побачив його. Вигляд вчителя вразив: зазвичай спокійний, холоднуватий, якийсь весь блякло-незворушний – тепер Вілен Йосипович ніби аж позеленів від якоїсь внутрішньої гризоти. Він жалісно-злякано глянув – і швидко відступив, аж ніби розчинився у спортзальних сутінках. Лише тоді, помітивши, як стемніло за вікном, хлопець зрозумів, наскільки засидівся… тобто застоявся, слухаючи таємниче бухання нізвідки.

Тієї ночі м’яч наснився йому. Бив об підлогу, повільно й важко. Потім злетів над нею – дивно, як може літати сталева сфера! – став стискатися, стискатися, загорятись полум’ям… А потім, швидким ударом розсікши повітря, поцілив його в голову.

На ранок потилиця сильно боліла. «Перележав!» – подумав він. «Перевчився!» – зітхала мати, масажуючи синові потилицю, й радила не сидіти весь час за книжками: усього не вивчити, а його нервовий зрив нікому не потрібний. Вона не знала, що цей старанний учень вже не перший тиждень годинами стоїть у порожній залі, слухаючи неіснуючі звуки, а відкриваючи книжку, бачить порожні сторінки. Дивиться туди довго, аж поки посеред аркуша не виросте вогненна куля, сліплячи йому очі, а в вуха тим часом б’є: «Бум! Бух! Бух!»

Ввечері, щоправда, вдалося зосередитися. Він уже майже поринув у перипетії Другої світової, коли підбіг молодший братик. Сміючись і трусячи кучериками, дитинка підняла пальчика і, бавлячись, стала «стріляти» в нього: «Бум! Бум! Бум!»

   — Як ти сказав?!

Наступного дня він уже слухав м’яча по-новому. Прислухався, ловлячи оті дивні верескливі нотки… і порівнював з чутими в кіно пострілами. І того ж дня, виходячи зі спортзали, випадково штовхнув Герміону – і несподівано наблизився до «таємниці м’яча».

Чому її прозвали Герміоною – ясно: всезнайка, відмінниця, за що, певна річ, її ще з молодшої школи систематично дражнили. Тільки-от за останні рік-півтора дівчата в класі якось різко й нахабно подорослішали, лишивши хлопців далеко позаду. І «козаки», як їх не без іронії називала класна керівниця Варвара Михайлівна, знічено відчепилися від Герміони.

   — Вибач… 

   — Ти вибачився?? Що трапилось?

Він хотів був різко й дотепно відповісти – але зелені, русалчині очі на секунду загіпнотизували. А наступної він згадав, що Герміона нібито отримала якийсь приз за наукове дослідження серед школярів. Присвячене міським легендам.

   — Слухай… – він затнувся. Досі якось незвично було просити в дівчат щось, окрім як списати. – Ти ж там ніби міські страшилки вивчала?

Вона мовчки чекала. Лише ствердно прикрила очі, пригасивши на мить їх болотяний вогник.

   — Не знаєш… гинув у нас хтось тут, у школі… в спортзалі? Ну, застрелили когось, чи сам теє?

   — Та ні… – він уже розвертався, щоб іти, коли почув пострілом в спину: – Тільки людей розстрілювали.

Він різко повернувся. Вона, здається, трохи здивувалась, але недбало повела плечем і стала розповідати:

   — Було це в тридцятих. Сподіваюсь, не треба тобі пояснювати, чого. Тоді будівлю школу займав НКВС. Розстрілювали, наскільки знаю, в підвальних приміщеннях, якраз десь під спортзалом. До розвалу Союзу про це мовчали, але люди пам’ятали. І на початку дев’яностих хтось із родичів репресованих став вимагати розслідування. Нинішній керівник Центру міської історії – він тоді ще викладав історію в педінституті – зайнявся науковими пошуками. Міська влада не була дуже helpful, але дала дозвіл на обстеження школи. Моя тітонька, професорова студентка, теж брала в цьому участь. Потім професор взяв її до себе асистенткою, як найздібнішу, ну, і в Центр згодом забрав…

   — Ти не про тітку, про підвал розповідай! Багато трупів знайшли?

Вона не стримала посмішки.

   — Ти що, думаєш, там і закопували? В підвалах знайшли тільки сліди від куль. А тіла вивозили знаєш куди?

   — Ну??

   — В міський парк культури й відпочинку! За кілька років, коли місто окупували нацисти, вони звідкись дізналися про це. І розкопали могили. Кілька тисяч тіл виклали на землю, а їхні речі розвішали по деревах і кущах, щоб родичі могли впізнати! Тітонька казала, що той «ліс мертвих» їй потім кілька тижнів снився, вона фото й німецьку хроніку бачила…

«Парку культури й відпочинку», туди його… Більше ніколи там не гулятиму.

А Герміона трохи помовчала й додала:

   — Що цікаво, остання хвиля розстрілів була якраз перед тим, як німці зайняли місто. Так от, туди потрапили й деякі виконавці репресій, «слідчі», так сказать. Тітонька розповідала, що в одного якраз народився син, і він велів дружині назвати дитину Йосипом, на честь Сталіна. Сподівався, це врятує від репресій родину…

   — А як звали тих слідчих?

   — Я запам’ятала тільки два прізвища. Перше – Карпінський. А друге – таке, як у тебе!

І, поки він стовпом стояв, перетравлюючи почуте, знову повела плечем, повернулася й пішла, наостанок війнувши біля самого обличчя духмяною косою кольору опалого листя. Хлопець здригнувся, мотнув головою, ніби прокидаючись, злякано озирнувся – позаду, в спортзалі, радісно-переможно заторохкотів цілий град «м’ячів» – і майже побіг додому.

Ні від кого з рідних він не чув про прадіда-енкавеесівця. Але й прізвище має не з поширених, і чує постріли – тепер вже не сумнівався, що постріли – чомусь саме він. Ну, і ще, можливо, Вілен Йосипович…

А вночі йому знову наснився сон. Він і Карпінський в уніформі НКВС, в напівтемряві, перед лінією людей, що стоять на колінах спинами до них, покірно схиливши голови. От він підносить руку з пістолетом і, майже не цілячись, стріляє в ці безвільні опущені голови. Людські тіла падають з ледь чутним буханням, а десь в нутрощах росте садистська насолода від відчуття власної сили…

Він прокинувся серед ночі, ковтнув густого, настояного повітря – і, одурманений сном та нервовою втомою, рушив до школи. Важкі двері ніби самі розчахнулися назустріч – він уже не в стані був дивуватися ні тому, що вони не замкнені, ні тому, що охоронця ніде не видно, ні тому, як у темряві, вільно, жодного разу не спіткнувшись, дістався спортзалу. Мабуть, його вело істеричне «Бум! Бух! Бух!». Посеред спортзали темінь підлоги прорізала чорнота провалля, з якого лунко звучали постріли. Він підійшов ближче, глянув всередину і ступнув назустріч побаченому.

На ранок тіло N, учня старшої школи, знайшли у підвальному приміщенні під спортзалою. Підлога останньої була проламана, перекриття частково обвалилося. Поліція заарештувала Карпінського: як твердило звинувачення, він навмисне пошкодив перекриття. Герміонина тітонька та її колеги з Центру міської історії збентежено хитали головами: підлога виявилась на диво трухлявою і, схоже, обвалилася сама, проте з якої причини, лишалося загадкою. Сам Вілен Йосипович нічого не заперечував; направду, він збожеволів. Вчитель сидів, обхопивши руками потилицю, і безперестану бурмотів щось; скільки до нього не прислухались, розібратися вдавалося лише: «винен» і «бум!».

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

15/10/20 16:31: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 21:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 11:26: Вибув з конкурсу • Перший етап