«Бум!»

«Бум! Бум! Бум!» Була середина дня, і спортзалу заливало сонцем, і нею, хоч довкола не було ні душі, розносилися удари м’яча об підлогу: «Бум! Бум! Бум!»

Він слухав і дивувався. Дивуватися – все, що зараз лишалося. Вже не перший тиждень – десь із тих пір, коли почалася виснажлива для нього підготовка до ЗНО – він чув це бухання нізвідки. За цей час встиг оббігати всі прилеглі приміщення, обшукати роздягальні (так, навіть жіночу – отак химерно здійснилася давня фантазія!), навіть обстежити територію за школою… Словом, все, щоб переконатися: саме тут, у порожній спортзалі, б’є оцей невидимий м’яч.

Звук посилився, потім різко опав – а зала злегка хитнулася. І тут же голос за спиною ніби взяв за плече:

   — Ти зараз зомлієш. Ходімо, сядеш і поп’єш води.

За хвилину він уже дійсно сидів у роздягальні й маленькими ковтками пив негазовану мінералку, а Вілен Йосипович пильно вдивлявся в його обличчя. Карпінський не був схожий на того фізкультурника, якого ви собі уявляєте чи й пам’ятаєте: ніяких старих «треніків», неголеного обличчя й виразу невизнаного генія від спорту. Ну, так, звісно, далеко не всі вони такі – але Вілен Йосипович вже геть ламав усі шаблони. Інтелігентне личко з дрібними рисами, тихі, вкрадливо-обережні манери – ввічлива людина, що й казати! І, разом із тим, всі, навіть неприборкні підлітки, його відверто побоювалися.

Він нічого не сказав Карпінському про м’яча. По-перше, той все одно не повірив би. А по-друге… просто не сказав. Повільно підвівся, чемненько подякував і віддав вчителю склянку. Карпінський потягнувся за нею – і раптом схопив його за руку, зазирнув в очі… Зляканий, він видер руку та не озираючись втік.

Проте наступного дня хлопець знову пішов «слухати м’яча». За цей час уже вивчив, що якогось «розкладу» той не має, що чує бухання, здається, він один, і що це все не просто так і точно не до добра. Дні летіли стрімко, голова все більше набивалася, і всередині наростало відчуття близького часу розплати за все невивчене і недовчене (переважно з власної злої волі). Таємниця «невидимого м’яча» принаймні трохи розважала, бо скільки ж сидіти над книжками, «сумному й невеселому», як у прочитаній нарешті «Конотопській відьмі». 

А звук лунав все гучніше, в ньому стали з’являтися нові нотки: потроху неспішні, сповнені відчуття власної гідності низькі перекочувалися на задній план, а натомість вистрибували високі, трохи верескливі. В такі моменти він чомусь гостро відчував присутність Карпінського. А одного разу, йдучи вже від спортзали, таки мельком побачив його. Вигляд вчителя вразив: зазвичай спокійний, холоднуватий, якийсь весь блякло-незворушний – тепер Вілен Йосипович ніби аж позеленів від якоїсь внутрішньої гризоти. Він жалісно-злякано глянув – і швидко відступив, аж ніби розчинився у спортзальних сутінках. Лише тоді, помітивши, як стемніло за вікном, хлопець зрозумів, наскільки засидівся… тобто застоявся, слухаючи таємниче бухання нізвідки.

Тієї ночі м’яч наснився йому. Бив об підлогу, повільно й важко. Потім злетів над нею – дивно, як може літати сталева сфера! – став стискатися, стискатися, загорятись полум’ям… А потім, швидким ударом розсікши повітря, поцілив його в голову.

На ранок потилиця сильно боліла. «Перележав!» – подумав він. «Перевчився!» – зітхала мати, масажуючи синові потилицю, й радила не сидіти весь час за книжками: усього не вивчити, а його нервовий зрив нікому не потрібний. Вона не знала, що цей старанний учень вже не перший тиждень годинами стоїть у порожній залі, слухаючи неіснуючі звуки, а відкриваючи книжку, бачить порожні сторінки. Дивиться туди довго, аж поки посеред аркуша не виросте вогненна куля, сліплячи йому очі, а в вуха тим часом б’є: «Бум! Бух! Бух!»

Ввечері, щоправда, вдалося зосередитися. Він уже майже поринув у перипетії Другої світової, коли підбіг молодший братик. Сміючись і трусячи кучериками, дитинка підняла пальчика і, бавлячись, стала «стріляти» в нього: «Бум! Бум! Бум!»

   — Як ти сказав?!

Наступного дня він уже слухав м’яча по-новому. Прислухався, ловлячи оті дивні верескливі нотки… і порівнював з чутими в кіно пострілами. І того ж дня, виходячи зі спортзали, випадково штовхнув Герміону – і несподівано наблизився до «таємниці м’яча».

Чому її прозвали Герміоною – ясно: всезнайка, відмінниця, за що, певна річ, її ще з молодшої школи систематично дражнили. Тільки-от за останні рік-півтора дівчата в класі якось різко й нахабно подорослішали, лишивши хлопців далеко позаду. І «козаки», як їх не без іронії називала класна керівниця Варвара Михайлівна, знічено відчепилися від Герміони.

   — Вибач… 

   — Ти вибачився?? Що трапилось?

Він хотів був різко й дотепно відповісти – але зелені, русалчині очі на секунду загіпнотизували. А наступної він згадав, що Герміона нібито отримала якийсь приз за наукове дослідження серед школярів. Присвячене міським легендам.

   — Слухай… – він затнувся. Досі якось незвично було просити в дівчат щось, окрім як списати. – Ти ж там ніби міські страшилки вивчала?

Вона мовчки чекала. Лише ствердно прикрила очі, пригасивши на мить їх болотяний вогник.

   — Не знаєш… гинув у нас хтось тут, у школі… в спортзалі? Ну, застрелили когось, чи сам теє?

   — Та ні… – він уже розвертався, щоб іти, коли почув пострілом в спину: – Тільки людей розстрілювали.

Він різко повернувся. Вона, здається, трохи здивувалась, але недбало повела плечем і стала розповідати:

   — Було це в тридцятих. Сподіваюсь, не треба тобі пояснювати, чого. Тоді будівлю школу займав НКВС. Розстрілювали, наскільки знаю, в підвальних приміщеннях, якраз десь під спортзалом. До розвалу Союзу про це мовчали, але люди пам’ятали. І на початку дев’яностих хтось із родичів репресованих став вимагати розслідування. Нинішній керівник Центру міської історії – він тоді ще викладав історію в педінституті – зайнявся науковими пошуками. Міська влада не була дуже helpful, але дала дозвіл на обстеження школи. Моя тітонька, професорова студентка, теж брала в цьому участь. Потім професор взяв її до себе асистенткою, як найздібнішу, ну, і в Центр згодом забрав…

   — Ти не про тітку, про підвал розповідай! Багато трупів знайшли?

Вона не стримала посмішки.

   — Ти що, думаєш, там і закопували? В підвалах знайшли тільки сліди від куль. А тіла вивозили знаєш куди?

   — Ну??

   — В міський парк культури й відпочинку! За кілька років, коли місто окупували нацисти, вони звідкись дізналися про це. І розкопали могили. Кілька тисяч тіл виклали на землю, а їхні речі розвішали по деревах і кущах, щоб родичі могли впізнати! Тітонька казала, що той «ліс мертвих» їй потім кілька тижнів снився, вона фото й німецьку хроніку бачила…

«Парку культури й відпочинку», туди його… Більше ніколи там не гулятиму.

А Герміона трохи помовчала й додала:

   — Що цікаво, остання хвиля розстрілів була якраз перед тим, як німці зайняли місто. Так от, туди потрапили й деякі виконавці репресій, «слідчі», так сказать. Тітонька розповідала, що в одного якраз народився син, і він велів дружині назвати дитину Йосипом, на честь Сталіна. Сподівався, це врятує від репресій родину…

   — А як звали тих слідчих?

   — Я запам’ятала тільки два прізвища. Перше – Карпінський. А друге – таке, як у тебе!

І, поки він стовпом стояв, перетравлюючи почуте, знову повела плечем, повернулася й пішла, наостанок війнувши біля самого обличчя духмяною косою кольору опалого листя. Хлопець здригнувся, мотнув головою, ніби прокидаючись, злякано озирнувся – позаду, в спортзалі, радісно-переможно заторохкотів цілий град «м’ячів» – і майже побіг додому.

Ні від кого з рідних він не чув про прадіда-енкавеесівця. Але й прізвище має не з поширених, і чує постріли – тепер вже не сумнівався, що постріли – чомусь саме він. Ну, і ще, можливо, Вілен Йосипович…

А вночі йому знову наснився сон. Він і Карпінський в уніформі НКВС, в напівтемряві, перед лінією людей, що стоять на колінах спинами до них, покірно схиливши голови. От він підносить руку з пістолетом і, майже не цілячись, стріляє в ці безвільні опущені голови. Людські тіла падають з ледь чутним буханням, а десь в нутрощах росте садистська насолода від відчуття власної сили…

Він прокинувся серед ночі, ковтнув густого, настояного повітря – і, одурманений сном та нервовою втомою, рушив до школи. Важкі двері ніби самі розчахнулися назустріч – він уже не в стані був дивуватися ні тому, що вони не замкнені, ні тому, що охоронця ніде не видно, ні тому, як у темряві, вільно, жодного разу не спіткнувшись, дістався спортзалу. Мабуть, його вело істеричне «Бум! Бух! Бух!». Посеред спортзали темінь підлоги прорізала чорнота провалля, з якого лунко звучали постріли. Він підійшов ближче, глянув всередину і ступнув назустріч побаченому.

На ранок тіло N, учня старшої школи, знайшли у підвальному приміщенні під спортзалою. Підлога останньої була проламана, перекриття частково обвалилося. Поліція заарештувала Карпінського: як твердило звинувачення, він навмисне пошкодив перекриття. Герміонина тітонька та її колеги з Центру міської історії збентежено хитали головами: підлога виявилась на диво трухлявою і, схоже, обвалилася сама, проте з якої причини, лишалося загадкою. Сам Вілен Йосипович нічого не заперечував; направду, він збожеволів. Вчитель сидів, обхопивши руками потилицю, і безперестану бурмотів щось; скільки до нього не прислухались, розібратися вдавалося лише: «винен» і «бум!».

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Історія статусів

15/10/20 15:31: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап

Коментарі 32

Сонливий Термінатор
Хороше оповідання, гарно вплетена трагічна історія. Читати було легко й цікаво. Початок трішки затягнутий. Кінцівка трохи передбачувана, проте не банальна. Успіхів!
Економний Метросексуал Сонливий Термінатор
Дякую! Щодо початку - врахую! Можливо, це тому, що оповідання спершу планувалося довшим, але, як завше, не вистачило часу і натхнення розгорнути ))
Губатий Ромео
Цікаве оповідання. Зізнаюсь, одразу не побачила приблизний розмір, тому очікувала трохи більшої історії.)
В уяві уже було, як фізрук виявляється якимсь привидом, переслідує учня, змушує прийняти відповідальність...)
Хоча, якщо відверто, здається, що в уяві автора ця історія дійсно існує в більш розгорнутому вигляді, оскільки є певні моменти, які натякають на можливий розвиток історії. Але розумію, що необхідність вкластися в певні розміри змушує скорочувати деталі тощо.
Сподобалося пояснення з історії. Розумію, скільки часу та уваги потрібно автору, аби прив'язати події твору до подій реального минулого, тому така ретельність викликає повагу.)
Загалом, твір сподобався, читався швидко й легко.)
Бажаю автору творчих успіхів!)
Економний Метросексуал Губатий Ромео
Дякую дуже за теплий відгук! Так, Ви дуже точно підмітили: сам "світ" оповідання трохи більший, хотілося більше розписати і про Герміону, і про історію Карпінського. Але ж, класичний випадок, скільки б не було часу - все буде дописуватися в останній день )) + не хотілося городити зайвих деталей (і так боюся, що проскочили, як-от згадки про тітоньку). Втішаю себе думкою, що зацікавлений читач домислить сам )))
Губатий Ромео Економний Метросексуал
Ой, так, стосовно останнього дня (я б навіть сказала, ночі 😂) дуже життєво.)
Так, зацікавлений читач домислить. Але, можливо, після завершення конкурсу все ж вирішите розкрутити історію з усіма деталями — впевнена, знайдеться чимало читачів, які захочуть заглибитись у доповнений світ.)
Харизматичний Петро
Якщо мої слова Вас образять, вибачте. Загалом добре вийшло. Історичне підґрунтя, персонажі, зачіпка з минулим - усе працює. Лише дивним було прочитати:
"— (...) в спортзалі? Ну, застрелили когось, чи сам теє?
— Та ні… (...) – Тільки людей розстрілювали."
По суті вийшло що нікого не стреляли, але людей розстрілювали. Нестиковка. Емоційності забракло трохи, та й персонаж фізрука можна було більше розкрити. Нагнітали чудово по звуковим та психологічним якостям (я таке дуже люблю і ціную), але потім усе різко спустили і віраж не дуже закрутився (особисто для мене). Дякую за увагу!
Економний Метросексуал Харизматичний Петро
Дякую за зовсім не образливий коментар! ))
Нестиковка певною мірою запланована: герой має на увазі якісь "індивідуальні" акти вбивства/самогубства, а масові смерті часто інакше сприймаються, практично на рівні статистики. Ну, і загалом хотілося, щоб був маленький логічний "стрибок". Фізрук планувався загадковою постаттю, ну, вийщло не дуже )).
Так, і фінал дійсно "провисає", мені вже не раз казали/писали.
Харизматичний Петро Економний Метросексуал
Стрибок я завважив/ла, але його от тріііішечки чіткіше зробити і буде ягідка)) Кожен з нас має куди тягтись, не святі горшки ліплять. Дякую за розуміння та прийняття))
Хворий Тарантул
Поповзав тарантул своїми хворими, волохатими лапками по вашому оповіданню і готовий надати свою вкрай суб’єктивну оцінку.
Назва. 6/10. Мені такі не подобаються, але вона підкреслює елемент з оповідання, тому ставлю плюс)
Ідея. 7/10. Ідея в певній мірі оригінальна через використання системи слухових образів. На цьому конкурсі подібних задумок я не бачив, тому тут автору ще один плюс)
Сюжет. 7/10. Складно оцінювати в цьому контексті малі оповідання. Адже тут сюжет це буквально декілька сцен. У вас вони всі влучні і мають хорошу структуру. Проте один момент я б замінив. Мова іде про частину з поясненням від Герміони. Це трохи фальшиво виглядає. Якби головний герой знайшов цю інформацію в архівах і були б описи звідти. В стилі звіту по кількості трупів і тд. То мені б сподобалося більше. Але це так. Тільки роздуми. Просто зараз багато архівів совка з’явилися в загальному доступі і те що їх знайшов одинадцятикласник не так дивно, як ситуація з Герміоною.
Стиль автора. 6/10. Місцями зустрічалися дивно побудовані речення. Але, загалом, читалося легко і в цьому я вбачаю майстерність автора.
Хороші/погані моменти
«Була середина дня, і спортзалу заливало сонцем…» - речення не здогадатися про що.
«чемненько» - не треба так, бо нудить трохи тепер.
«повела плечем» - це як? Бо я щось дурень не уявляю собі.
«від відчуття власної сили» - сам іноді грішу таким але від від… не дуже гарно звучить.
«спортзали» - все-таки спортзалу.
«спортзалою» - спортзалом. Бо спортзал чоловічого роду. Якщо помиляюся, то буду радий посиланню на вірний варіант.

Висновок. Хороше оповідання з оригінальною концепцією, що є історичним підґрунтям. Можна причепитися до співзвучності звуків м’яча і пострілів, але це вже індивідуально від читача залежить. Загалом, мені сподобалося.
Економний Метросексуал Хворий Тарантул
Дякую за суб'єктивну і водночас неупереджену оцінку!
Мені назва теж не дуже, насправді ))
Щодо того, як герой дізнався історію - це чогось найбільше коментаторів інтригує )) Те, що він не здогадався погуглити - дійсно, протупив трохи (власне, як і автор). Ну, щодо хлопця - підготовка до ЗНО, не до того, і взагалі, це ж шукати ще треба, а він лінивий; якби Герміона не зустрілася випадково, можливо, й не дізнався б. Насправді мені про подібні історії (школа-катівня НКВС, поховання в парку) ставало відомо майже випадково, зокрема завдяки конкурсу на знання історії з рідного краю. Так що якраз момент із Герміоною тут майже автобіографічний ))
Щодо поганих моментів. Про середину дня - хотілося підкреслити, що всіляка чортівня активізується не лише вночі, а і в ясний день.
"Повела плечем" - русизм прорвався, буває ))
Спортзала - як каже гугль, застосовується досить активно. Але якби й ні, такий невинний словотвір в художньому творі в цілому можливий.
Щодо іншого - дякую, врахую. Трохи дурної літературщини є, знаю.
Хворий Тарантул Економний Метросексуал
Про автобіографічність цікавий момент. Але водночас і печальний. Адже совкова ""спадщина" жахлива.
Простий Зубастик
Цікаво, хороше написано, але не дуже страшно. Крім того звук вистрілів не дуже схожий на стукіт м'яча, та й чому гг чує його у спортзалі а не у підвалі? Мотивація фізрука теж не до кінця зрозуміла: чому він божеволіє саме зараз, чому не вкоротив віку разом із хлопцем, чому взагалі вирішив податися у фізруки? І гг не завадило б ім'я, а так зичу успіху)
Економний Метросексуал Простий Зубастик
Дякую за відгук і зауваження!
Ну, звуки не дуже схожі для нормальних людей, а у хлопця почалися певні розлади на нервовому ґрунті; а насправді авторові хотілося погратися зі звуконаслідуванням ))
За задумом, звук якраз лунає із підвалу, просто його чути в спортзалі, дещо спотвореним; хлопець все оббігав у пошуках джерела, а вниз заглянути не здогадався.
Образ фізрука навмисно подано загадково, щоб читач сам домислив його історію, але, схоже, вийшов перебір. У фізруки подався, бо його тягне саме до цього місця, пов'язаного з родинною історією. Ну, а причина божевілля проста: він побачив, що сталося з гг. Самогубства, до реччі, не було: підлога під впливом темних сил зістарилася й обвалилася під вагою гг. Відсутність імені в останнього - це такий художній прийом, але, виходить, не зовсім вдалий ))
Безрукий Джек
Досить цікава аналогія між м'ячем і кулею, вона дозволяє зберегти інтригу, закрутити її міцніше. Навіть видіння хлопця не розкриває до кінця карти. Гарно вписали вчителя, спочатку він сприймається, як винуватець дивних звуків, здається, що історія буде зав’язана на ньому.
Сама ідея історії, що говорить з темряви – вона цікава і оригінальна. Та все ж дещо у мене викликало двоякі відчуття.
Дивує, що у невеликому містечку ця історія лишилася таємницею. Особливо про Карпінського – невже діти не прознали про вчителя, з огляду, що однокласниця займалася цим дослідженням. Якось малоймовірно. Як і те, що до старшої школи хлопець нічого не знав про розстріляного родича. Можливо, від нього би приховали факти про його попередню діяльність, але щось би та він знав. Тож знав би і про «ліс мертвих». Звісно, це незнання дуже вдало лягає у вашу історію, дозволяє читачу, через персонажа, відчути весь спектр емоцій від отриманої інформації. Однак, як на мене, таке втаємничення трохи здешевлює історію.
До фіналу теж виникли питання. Чому це сталося саме зараз? Ніяких зачіпок автор не залишає. Чому і вчитель і школяр отримують кармічний удар одночасно? Чого з вчителем це не відбулося раніше?
У історії використаний прийом «невідворотного зла». Тобто, герой не має і примарного шансу, навіть натяку на порятунок. Таке безумовне зло лишає читача переживань за героя – він приречений. Відсікає емпатію, читач дивиться на це наче з боку, він вже не в історії. Більше співчуття викликав би герой, що прагне виправити ситуацію, шукає якісь варіанти і виходи. Бо читач вболіває за нього. І його смерть вже сприймається інакше, викликає емоцію.
Ваша історія лишає по собі двояке відчуття. Наче смерть і божевілля – це відновлення справедливості. Однак до чого тут юнак і вчитель? Та і хіба їх злочинники-родичі вже не поплатилися за свої вчинки власним життям, опинившись у тому-таки спортзалі? Дилема, бо насправді не знаєш, що відчувати.
У підсумку: цікава зав’язка, гарна аналогія, інтрига тримає, однак досить суперечливий фінал. Взагалі братися за такі теми досить ризиковано, тому вам подяка за сміливість.
Та, авторе, пам’ятайте, що я описую свої суб’єктивні відчуття від тексту, а у кожного читача вони різні. Бажаю вам успіхів у творчості.
Економний Метросексуал Безрукий Джек
Дуже дякую за розлогий відгук і особливо за зауваження! Щодо них є про що дискутувати (хоча вони й показують, що погано прописано в тексті, і я це врахую в майбутньому).
Отже, по порядку )) Місто зовсім не невелике (там же навіть центр міської історії є). Історії про школу-колишню катівню НКВС і поховання в парку взято з історії мого рідного міста, це облцентр. Про них мені стало відомо в старшій школі, досить випадково, так що Ви дещо перебільшуєте обізнаність людей з історії рідного краю )) Так і в оповіданні: учні в масі, як герой, навіть не чули про історію з підвалом. Герміона як дівчинка "правильна" і трохи собі на умі про це мовчала; зрештою, поставте себе на її місце: от Ви знаєте, що хтось із Ваших колег має подібну біографію. Він нічого погано не зробив, та й не відповідає за діда, то нащо його підставляти? Лише коли її спитали прямо, вона не стала брехати. До речі, Герміону хотілося зробити дещо амбівалентною, звідси й "відьомсько-русалчині" асоціації, з "болотяними" очима і рудим волоссям.
Щодо того, що хлопець нічого не знав про прадіда (а то й прапрадіда) - див. вище. Далеко не всі цікавляться історією свого роду, та й рідні не поспішатимуть розповідати про таке. Він не питав - йому не казали.
Що активувало "м'яча" - зачіпки є, але, отже, погано прописані. У хлопця нервове перенапруження через майбутнє ЗНО і підготовку, це й робить його вразливим, зокрема для такого-от. Можливо, він став "антеною", через яку все передалося Карпінському (це, відверто кажучи, спало на думку лише зараз)) ), останнього ж хотілося максимально затемнити, але, чи на добре то тексту, не знаю. У фіналі, окрім родинної таємниці, додався ще потяг до дівчини, тому так виписано її привабливість. Але це сам герой до кінця не усвідомив, і, схоже, так само читач - але це вже знову ж таки проблема авторської "майстерності".
Зауваження щодо героя - тут вже крити нічим, просто дякую за коментар.
Ну, і питання розплати за "гріхи батьків" дійсно суперечливе, я погоджуюся, що це несправедливо, але справедливість далеко не завжди перемагає що в житті, що в горорі )) Так що ця суперечливість закладена, і дякую, що підмітили. Загалом, хотілося погратися з проблемою історичної пам’яті, і з нею в нашій країні направду більше питань, ніж відповідей.
Фух, ніби все. Вибачайте за флуд ))
Безрукий Джек Економний Метросексуал
Та це і не зовсім зауваження, а спроба показати автору текст через емоції конкретного читача, висловити усі моменти, які не вляглися у картину. І це не істина в останній інстанції, тому цілком правильно обсудити моменти.
На рахунок обізнаності людей в історії краю ілюзій не маю. Однак мені важко уявити, що школярка, яка дізналася таку історію про приміщення школи, в яку ходить щодня, не розповіла про цей факт друзям, однокласникам. Не про персоналії, а саме про розстріли в підвалі. Те, що хлопець не знав історію свого прапрадіда – трохи дивно, але цілком можливо. Чомусь в моєму світосприйнятті люди, які живуть в одному містечку цілими поколіннями, знають про далеких родичів, що поховані тут таки. Елементарно – за могилами доглядають на цвинтарі. І в такі моменти і дізнаєшся історію кожного. Але це не аксіома, тому приймаю, що хлопець не знав.
Зачіпка про активацію м’яча – хлопець почав чути звук, коли почалася напружена підготовка – була мною зчитана трохи інакше. Ніби це не явище активувалося, а сам хлопець почав його сприймати. А от сама аномалія як і чому активувалася, було не зрозуміло. Виходить, вона просто завжди там «грала в м’яча»?
Опис дівчини натякає, що хлопцю вона подобається. Однак на історію це не впливає, тож якось це і залишається без уваги. Як причина «активації» мною не зчиталося.
І за вибір тематики вам респект.
Закоханий Фюрер
Хороша робота! Дивуюся, наскільки різні твори в даному конкурсі, настільки не схожі між собою. І ваш твір теж має свою родзинку. І дійсно, стає трохи моторошно, коли розкривається справжня природа звуку. Як хтось писав уже раніше, що найбільші жахи уже описала історії. Мені сподобалось.
Цікаво, що ви ввели в оповідання молодшого брата головного героя, я так розумію, він теж чув ті самі звуки?
Можна було би це ще якось обіграти в фіналі)
Успіхів в конкурсі!
Економний Метросексуал Закоханий Фюрер
Дякую за теплий відгук! Дійсно, дуже різні твори, і в кожному щось цікаве. В цьому й краса таких конкурсів ))
Ні, братик не чув звуків, він просто випадково підказав героєві, що насправді означають ті звуки. Насправді хотілося ввести щось красиве, невинне і водночас трохи моторошне та зіграти на цьому контрасті. Діти з їх подекуди дивними і жорстокими іграми якраз добре сюди вписуються, згадаймо Стівена нашого Кінга ))
Банькатий Хижак
Добре написано . паралелі мяча та пострілів - дійсно складається у голові страшна картина. поки читав сам відчув деяке роздвоєння. Сподобалася тема про відповідальність нащадків за гріхи предків. В катів НКВС жоден з нащадкв не є нормальним. Або психи, або алкоголіки, або наркомани або злочинці. Щось таки у цьому є.
Економний Метросексуал Банькатий Хижак
Дякую! Якщо так подіяло - це найбільший комплімент! Направду, я не думаю, що нащадки мусять відповідати за гріхи дідів, але так вже часто складається...
Цнотливий Черч
Досить цікавим є те, що персонажам доводиться розплачуватись за вчинені предками злочини. Порівняння з м'ячами та пострілами - зайняло. Тобто сподобалось. Бо звична буденність всього за кілька митей набуває похмурого... навіть дещо моторошного забарвлення. Твір написаний вартісно. Досить атмосферно. Зайшов опис психічного стану головного героя. Фінал міг би бути драйвовішим, але в цілому й так непогано. Як на мене - 8 Бум!-м'ячів із 10.
Економний Метросексуал Цнотливий Черч
Дякую! Фінал дійсно "провисає", мабуть, тому, що "прийшов" пізніше, і його не вдалося так продумати-вилизати. + хотілося погратися з контрастом, щоб у фіналі була така-собі репортажність, але, схоже, не вийшло ))
Замурзаний Ляшко
Оповідання - про генетичну пам'ять? А спочатку здавалося, що стукіт невидимого м'яча - це фізкультурний талант, може, хлопець стане спортсменом. Сумна оповідь - і те, що школяр загинув. Жанр, мабуть, із розряду міської легенди.
Економний Метросексуал Замурзаний Ляшко
Дякую! Так, і про генетичну пам'ять також. Мені хотілося, щоб лишилася якась недомовка, і читач міг сам протрактувати оповідання для себе. Якщо схоже на міську легенду - мені лестить. Хоча школа в колишній катівні НКВС і поховання в парку - то реальні факти.
Замурзаний Ляшко Економний Метросексуал
Так, вірю, що реальність, бо є такі історії про історію. Так само як у концтаборах були навіть концерти й інші розваги, і позірно ті, хто не хочуть думати і не знають історії, не розуміють: а у чому жах?
Економний Метросексуал Замурзаний Ляшко
Так, правда. І так вже склалося, що найбільші жахи вже написала історія. Вибачайте за пафос ))
Замурзаний Ляшко Економний Метросексуал
Але треба знати ці жахи. І щоб описати їх - і щоб вони не повторилися.
Рогатий Кабак
Оповідання не сподобалося. Жодного горору я не бачу і близько. Автору успіхів.
2/10