Крик тіні

Кожні вихідні батьки їздять відпочивати на дачу, а мені дозволяють лишатися самому. Напевне вважають, що інтроверт, ніколи не рознесе їх хату дикою вечіркою, як решта. Так воно і є, але не думайте, що я втрачаю час дарма. Фільми жахів – мої вірні друзі у «ночі свободи». Дивишся собі до схочу і без жодних вікових обмежень. Вчителі кричать, наче це травмує дитячий розум, а мені здається, що ніхто не розуміє добро, доки не пізнає зло.

Випадок, про який зараз розповім, не став виключенням для нашої з предками традиції. Весь день вони постили у фейсбук купу фоток відпочинку за містом, доки я пірнав глибинами Ютубу.

Близько трьох годин за північ. Світло в усій квартирі давно вимкнене. Працює лише ноут, який дивлюся під простирадлом. Вже 55 хвилин йде відео з розбором сюжету другої частини гри Сайлент Хілл. Увесь цей час хочеться до туалету, але цікавість не дозволяє відірватися. Та й лежиться під ковдрою надто затишно, щоб порушити ідилію через переповнений сечовий міхур.

   — Може тут і «сходити» не встаючи? – подумав у голос, - Ні, потім ліжко перестеляти й білизну прати, а воно мені треба?

Удар пальцем по пробілу, стрибок на ноги і за мить відчиняю двері кімнати. Яким би дорослим ти не був, страх завжди чигає на задвірках розуму, коли дивишся у темряву пустого коридору. Навіть в одинадцятому класі ти хоча би на мить вагаєшся ступити у пітьму, як і в п’ять рочків. Що як хтось там все таки є?

Подолавши легке оціпеніння, швиденько попрямував до туалету, передчуваючи блаженство. Не встиг клацнути перемикач, як почулось бринчання ключів, лишених мною в замку.

   — От блін, батьки вернулися, - пробурмотів собі під ніс. Ключі трусилися, однак не випадали з замка, - чому возяться так довго? Вони ж елементарно вилітають, якщо свої з тієї сторони вставити. Цікаво, що змусило моїх гуляк поночі назад вирушати? Може якраз і забули ключики від хати й дачного будиночку? Поїли шашличків на природі, а спати виявилось ніде. Треба допомогти, бо до ранку там сидітимуть.

Підійшовши ближче до вхідних дверей, поглянув у вічко. Світла в парадному нема, однак мої очі встигли призвичаїтись достатньо, щоб розгледіти силует, який щось робить із замком. Фігура була одна й не схожа ні на маму, ні на тата. Хто ломиться в мою квартиру о такій порі? Грабіжник, маніяк, чи якесь монстридло? Божечко, що робити?

Почувся звук повороту механізмів. Ручка опустилася і двері почали повільно відкриватися. Часу обмаль, мої думки змішалися, а серце затанцювало чичітку. Від безвиході я запанікував й у поспіху підсвідомість вирішила діяти на випередження. Ударом плеча вибив двері й у всі легені заверещав на тінь: «А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А»! Фігура від неочікуваності гепнулась на дупу.

Метал зрикошетив від цегляної стіни. Ухопившись за ручку, що вже поверталася в моєму напрямку, я з грохотом захлопнув двері, закрив на ключ та забарикадував металевою балкою, яка, за словами батьків, була тут ще з дев’яностих. Тепер прохід не відкрити, як і ширінку моїх обмочених штанів, задубілими від переляку руками.

Вмикаючи світло по дорозі, я зі швидкістю супергероя побіг на кухню, взяв ножа й заховався у шафу, в якій і просидів решту ночі. За пару годин, хтось почав грюкати у двері та смикати їх за ручку. Перелякавшись я сидів заціпенілий, подаючи менше ознак життя ніж лялька чи манекен. Здавалося наче в мені прокинувся природній інстинкт, який дозволив стати повністю непомітною частиною оточення. Не пам’ятаю, чи дихав я взагалі.

Після чергового удару в двері, прозвучав голос: «Відкривайте, поліція! Хлопче, ми зв’язалися з батьками й знаємо, що ти тут. Вони вже їдуть й скоро будуть. Не бійся, нам можна довіряти».

Під моїми дверима й справді були правоохоронці. Сусідка викликала їх, почувши крик та помітивши тіло грабіжника, який помер від серцевого нападу. Не зважаючи на це, жодного наміру вилазити в моїх мізках не з’явилося, поки батьки самі не приїхали. Коли відкрив двері, тато похвалив мене за те, що нас не обікрали, а мама обійняла та пообіцяла більше не лишати самого. Слідом за ними ввійшли стражі закону. Обвинувачення мені пред’явити не могли, бо неповнолітній, відсутні чіткі докази моєї причетності, нема знаряддя злочину, та й охорона свого дому від проникнення дозволяє використання летальних засобів.

Історію дізнались в школі й однокласники почали вважати мене крутим. Навіть кликуху дали – Довакін. Все мало би бути чудово, однак з того часу я ходжу сумний. Смерть та жахастики у кіно чи іграх це одне, але… Іноді гадаю, якою була та ніч, його очима?

Тихенько й зосереджено зламуєш пустий дім, власники якого поїхали на вихідні. Замок піддається, справу майже зроблено, аж раптом з темряви коридору на тебе верещить якась бісова хрінь й запирає двері перед носом. Напевне він так і не зрозумів, що то було.

Навіть не віриться, що світ настільки непередбачуваний. Живеш собі, знаєш, що паранормальщини не існує, а потім така смерть. Розказати б мені чи йому цю історію за день до події… А толку? Всеодно не повірили б.

Цікаво, скільки ще подібних випадків траплялося у людства? Напевне так і виникла не мала частина міського фолькльору, міфів та сценаріїв до фільмів жахів.