Інші

Будинок наш, хрущоба, заселявся в 60-х роках минулого століття, в ньому проживали в основному пенсіонери. Ми жили в квартирі мого діда, який помер декілька років тому. Квартира була з двома прохідними кімнатами, на першому поверсі. У нас постійно сиріли кути, стояло важке повітря. Це було однією з причин, що мама поїхала на заробітки в Італію — вона хотіла заробити грошей, продати цю квартиру і купити ліпшу. Зарплатні двох інженерів заводу, який ледве “дихав”, вистачало тільки на харчі та на одяг. Батько виріс тут, його все влаштовувало. Подружка мами, яка давно працювала в Італії, підшукала їй роботу — наглядати за однією старою бабцею. Мама спочатку не хотіла, та бажання вибратися звідсіля, змінити життя на краще спонукало рухатися. І ось вже третій рік ми жили з татом удвох.

Коли прийшло літо, мені нічого не залишалося, як проводити час у своєму дворі разом з хлопчиками-однолітками. Вони не були мені друзями, та крім них не було з ким спілкуватися. Хлопчики були з не дуже забезпечених сімей, розкуті, бешкетуваті, ладні на всякі, так скажемо, неординарні вчинки. В основному це було - потягнути щось, що не так лежить. І ще у них була мода на зривання логотипів з машин. Хто більше та й з найдорожчих. Я повинна була відволікати увагу, стояти на “шухері”... Згодом, коли я почала розуміти, що їх так зване геройство, зухвалість, є просто дрібним хуліганством, мені стало не так цікаво з ними, як було спочатку. І я вже замислювалася над тим, як з ними краще порвати, щоб не нажити собі ворогів.

І скоро, дякуючи випадку, така нагода настала. У наш двір до когось приїхала крута іномарка, і хлопців трохи не зловили на гарячому. Сусіди, мабуть, розказали про мене, і коли власник авто прийшов розбиратися до нас — я відразу зрозуміла у чому річ і стійко від усього відпиралася: що не знаю і ніколи не знала цих злодіїв. Дядько пообіцяв, що все одно дізнається, хто намагався вкрасти значок і всіх нас дістане в майбутньому.

Батько мовчки спостерігав за нашою, дуже емоційною розмовою в коридорі. Йому вже давно не подобалися мої товариші, і цей випадок був останньою краплею. Ні, він і тепер не сварив мене, а спокійно, виважено пояснив, чому мені не по дорозі з такими хлопцями. Вони мені і самій набридли. Та просто так від мене хлоп’ята не відступляться. Будуть постійно дзвонити, адже така “шістка” буде і надалі їм потрібна.

- А якщо тобі поїхати в село до моєї тітки — баби Гандзі? Там не має покриття, така глушина... У неї навіть телевізора не має...

- А я там витримаю хоч два тижня? - я не пам’ятаю, коли ми були у баби Гандзі, там дійсно було, як в загубленому світі.

- Набери собі книжок в бібліотеці. І я тебе завезу. Буде час і можливість побути на одинці, переосмислити своє життя... (Так, мені вже пора було задуматись про майбутнє, адже наступний клас буде дев’ятим...)

На перші ж вихідні ми рушили до баби Гандзі у Соснівку.

Вона жила на самому краю села, під лісом. Майже всі хати на її вулиці стояли пустками, садки і подвір’я яких позаростали чагарником та бур’яном. Коли ми вже майже під’їхали впритул до хати, батько мені сказав:

- За ці два тижні ти взнаєш про Гандзю більше, ніж раніше. Ти тільки не дивуйся нічому. Вона, як і твоя прабабця, лікує людей травами та замовлянням, порчу якось там знімає... Може, до неї ще хтось і ходить... Бачиш, села майже не стало, одні пустки... Вона неговірка, і може покажеться, що непривітна. Та це тільки вона так виглядає. В душі вона дуже добра.- заспокоїв мене тато.

Як тільки ми наблизилися до хвіртки, дзвінко загавкав невеличкий песик, і з дверей вийшла до нас боса жінка, вдягнута по-колишньому, в бавовняну блузку в дрібну квіточку, з-під якої виглядали вишитий хрестиком комірець та манжети; темну широку спідницю, з визираючим краєм сорочки, який теж був вишитий хрестиком і оздоблений мереживом. На голові у неї була біла хустка, поверх чорної, що прикривала лоба. Вона була худорлява, статна, з прямою поставою, не дивлячись на поважний вік.

Примружившись, жінка дивилась без усяких емоцій на нас, коли ми заходили на подвір’я. Підійшовши ближче, ми привіталися.

- А це ти, Андрійко, - сказала байдуже вона. - А з тобою хто? Твоя донька? Так, так... Заходьте до хати...

В хаті нічого не змінилося за ті роки, що ми не були тут. Все та ж помазана жовтою глиною земляна підлога, купа старовинних фотографій на стіні, стареньке радіо, цокаючий годинник з зозулькою... На одному знімку я розгледіла навіть себе, з букетом у руках. Це фото було зроблено тоді, коли я йшла у перший клас.

- От, привіз до вас дівчинку на відпочинок... - ніяковіючи, промовив тато. - Не будете нас гонити? Попередити не міг, вирішили їхати раптово через деякі обставини. І листа було писати запізно... Трохи харчів вам залишу, а потім через два тижня приїду. Вона багато що вміє робити, буде допомагати вам...

Гандзя ледве помітно, одними очима, посміхнулася і промовила:

- Та хай залишається... Допомагати мені нічого не потрібно. От тільки їжа в мене проста, без витребеньок... - вона сказала це таким тоном, що було зрозуміло: мій приїзд ніякої радості їй не доставляє, але вона згодна мене потерпіти.

- Та то нічого... Їй навіть буде корисно харчуватись натуральними продуктами, відвикне від цукерок та чіпсів...

Мені було дивно, що вона нічого нас не розпитувала. Навіть про маму. Я подумала, що їй зовсім нецікаве наше життя. Але це нічого, я два тижня якось витримаю...

Ми пообідали пісним борщем та бабкою з картоплі, поливаною підливою з грибами. Хоча їжа дійсно була простою, але смачною. Адже все було з печі.

Після обіду ми з батьком сходили до річки, і він поїхав додому. Я залишилась у товаристві Гандзі, песика Жучка і кота Никифора. Були ще дві кізки, які паслися на вигоні за хатою та вони жили окремо, у хліві.

Гандзя дійсно говорила дуже мало. Показала мені де я буду спати, куди покласти свої речі. Я зверталася до неї весь час на “Ви”, а потім вирішила запитати:

- А якщо мені знадобиться Вас покликати — то як це зробити?

На що вона відповіла:

- Клич просто Гандзя. Дітей у мене не було, онуків теж не буде. Так що, я назавжди буду для всіх Гандзею.

Гандзя нічим мені не докучала, не зачіпала. Я прокидалась, коли сонце на небі стояло високо і хатній годинник показував 9-10 годин. На столі завжди стояв кухлик козячого молока, на тарілці лежали пухкі коржі, а біля печі — загорнутий в ганчір’я чавунчик з їжею: яка-небудь каша, картопля або деруни з грибами. Я швидко звикла до таких страв, і молоко було добрим, зовсім не пахло козою. Гандзя в цей час десь пропадала. Може збирала трави.(Пучечки їх висіли кругом: під стріхою, на горищі, в сінях). Та на обід вона завжди приходила вчасно, і ми обідали разом. Після обіду іноді до неї приходили люди. Я тоді лежала на рядюжці у садку і читала. Мені не хотілося попадати їм на очі, щоб не задавали зайвих запитань. Селяни, на відміну від Гандзі, любили поговорити. Хоча вони були з різних сіл, але добре знали один одного. В Соснівці ж всього залишилось чотирнадцять осіб: два діда та всі інші — бабці в літах.

Погода весь час була сонячною, спекотною. В ночі було теж надто тепло. І ось якоїсь ночі я прокинулася від задухи, начебто мені не вистачало повітря. Я глянула на вікно — воно було відчинено. Мені здалося, що я чую чиюсь дуже тиху розмову у дворі. Це мене, звісно, занепокоїло... Хто в такий час тут може бути? Чому мовчить Жучок? Я обережно підвелася і підійшла до вікна...

На подвір’ї біля огорожі, на лавці і просто на траві стояли, сиділи декілька суб’єктів, осіб з десять. Було видно тільки темні обриси тіл. Звідкіля вони взялися у цьому закинутому селі? Що їм тут потрібно? Мені стало страшно — невже це якісь розбійники, злодії? Я притулилася збоку до вікна і прислухалася...

Один з них промовив вже більш чутно:

- Ти одна тут нас розумієш.. І ти добре знаєш людей. Потрібно щось робити...

І тут я помітили силует Гандзі, яка сиділа на ганку і гладила кота.

- Кар’єр добирається до села...- продовжував незнайомець. - Вони знесуть наші хати, ніхто і ніколи не повернеться сюди...

- Я навіть не знаю, що вам і сказати — відповіла Гандзя. - Мені здається, що ніхто і так не повернеться... Жаль тільки землі, яку вони знищать своїми машинами, екскаваторами...

- Та чому ти так гадаєш? От, повернувся Василь до своєї хати...- промовив ще хтось.

- Та хіба він повернувся? Приїздить тільки на літо відпочивати — відповіла Гандзя.

- А онде Любка повернулася назавжди... Може і він повернеться... - проговорив той самий голос.

Вони ще довго говорили про кар’єр, що насувається на село, його небезпеки... Щось незвичне було в цій нічній картині. Світив повний місяць, але не було видно, щоб тіла людей мали якийсь об’єм. Тільки темні обриси, наче вони були пласкими... А ще від фігур не падали тіні... Тінь була тільки від Гандзі і кота... Мені стало не по собі, і я навшпиньках пішла до ліжка, наче хтось міг мене почути, і лягла... Але заснути я не могла. Що це за незнайомці? - мучила мене думка. І що спільного має з ними Гандзя? А може це зовсім не люди, а привиди? Але цього не може бути... Я надто доросла, щоб вірити у казки і привиди... А може це мені все сниться? Отак, у невіданні я перебувала деякий час, аж поки не заскрипіли дверцята настінного годинника і зозулька не прокувала дві години. У дворі щось разом зашурхотіло, і постала тиша.

Ледь чутно зайшла до хати Гандзя і почала вкладатися спати.

Вранці я прокинулася незвично рано, Гандзя ще не снідала. За сніданком я все хотіла з’ясувати про нічну подію, і не знала з чого почати. Та Гандзя могла скоро піти з хати, і до обіду я знову буду мучитись від безлічі питань. І тоді я запитала:

- Гандзю, слухайте... - несміливо почала я. - Сьогодні уночі мені здалося, що хтось приходив до нас у двір...

- Та тобі дійсно щось здалося... - якось невпевнено відповіла Гандзя. - А може тобі щось наснилося...

Я вирішила нічого не говорити більше, а вийти у двір і подивитись, чи не залишилось бува чого від нічних гостей... І ця ще незвична невпевненість у її голосі якось мене теж бентежила...

Під лавкою біля огорожі валялося декілька обгорток від цукерок, таких самих, які я кидала по вказівці Гандзі за шафу, щоб задобрити домовика.

- Гандзю, а йдіть сюди... - закричала я.

Вона вийшла і стала на ганку.

- Дивіться, дивіться, вчора цих папірців тут не було! Чому Ви не хочете мені говорити, що вночі тут хтось був? Я все чула... Ви думаєте, що я злякаюсь, якщо узнаю правду? Це були привиди? - на одному диханні сказала, ні, майже прокричала, я.

Вона якось дивно глянула на мене, наче вивчаючи чи оцінюючи моє обличчя. А потім сказала:

- Ти хочеш багато знати... А ти впевнена, що тобі це потрібно? Може ти при цьому чогось можеш і лишитися... Не завжди знання нам приносять щастя...

Та мені було так цікаво, що я не думала ні про що інше, і впертість була не найкращою моєю рисою..

Гандзя ще помовчала, роздумуючи, а потім продовжила:

- Ти мабуть знаєш, про мене і свою прабабцю.... Батько міг тобі хоч трохи розповідати про наші надзвичайні здібності.

Я кивнула головою, боячись хоч словом її перебити чи відвернути від подальшої розповіді.

- Не знаю, чи казав тобі тато чи ні, що ці здібності передаються тільки по жіночій лінії. І те, що ти почула і побачила вночі, вже свідчить про те, що в тебе теж є певні задатки... Прості люди не побачили б того, що бачила ти... У мене не було дітей, і я можу передати свої знання та вміння тобі. Як ти того захочеш... Але ти повинна взяти на себе обіцянку, що ніколи не будеш використовувати їх на погані справи. Готова? - і вона так пильно подивилась мені в очі, що я аж зніяковіла.

- Так... я нічого не боюсь... - прошепотіла я від хвилювання.

- То заходили до мене хатні чи як ще кажуть — домовики. Ті, що живуть у пустках. Вони хвилюються, що кар’єр захопить, зруйнує село... Хати знесуть, і їм прийдеться шукати нові оселі. Ніхто з них не хоче покидати цього місця... Вони і хати намагаються підтримати як найдовше від розвалювання. Все сподіваються, що колись, може, хтось із дітей колишніх господарів повернеться сюди жити... А кар’єр все рушить...

- Ну, і що Ви надумали робити? - запитала я.

- А, нічого... Моя доля — людям допомагати... Я їм так і сказала, що нічого не буду робити, а вони вирішили, що будуть вночі ламати машини, усякими способами лякати людей, щоб віднадити їх від роботи в кар’єрі...

- Так чоловікам десь треба на хліб заробляти! - обурилась я.- А якщо хтось сяде на поламану машину чи кран, то може перевернутися і загинути!

- Я їм теж про це казала... Що час все змінює, сюди прийдуть інші люди... та вони не хочуть на це зважати, бажають залишити так, як було... Вони теж часто блукають по світу і багато бачили. Кажуть, що тут над природою поглумляться, виймуть весь граніт, нічого не відновлять і залишать рану на землі... Пройдуть століття, поки все відновиться... Адже той, хто придбав це місце для розробки, буде намагатися щосили “відбити” вкладені гроші і гарно заробити.

На другий день по селі пішла чутка, що раптом у потужного крана “Комацу” зламалася стріла... Блок граніту впав майже в декількох сантиметрах від кабіни водія... Роботи через це зупинили на невизначений час. Потім заходив до нас кульгавий дід Павло і розказував, як робітники кар’єру говорили, що кран заберуть на ремонт і пришлють новий. Я глянула на Гандзю. Вона ніяким чином не реагувала на це повідомлення, тільки зітхнула.

А потім приїхав батько за мною і повідомив, що на днях приїжджає мама. Її підопічна бабця вмерла. Виявилося, що померла стара була не такою бідною, як вважали її родичі. Після своєї смерті вони залишила чималий спадок. Щось перепало і моїй мамусі. Тепер ми могли дозволити собі купити нову квартиру.

Все складалося напрочуд вдало. Батьки швидко знайшли потрібний варіант. І наша квартира продалася зразу - вона давно впала в око одному бізнесмену (підходила для офісу). І весь час до навчання я разом з батьками займалася ремонтом. Мої колишні “друзі” мене не зачіпали, адже поруч завжди була мама. Та і вони, мабуть, знайшли собі якісь нові розваги, заняття, тому що їх не було тепер видно у нашому дворі.

Я постійно згадувала про Гандзю, хотіла поїхати до неї, та у тата не було можливості звозити мене. І все ж таки на останні вихідні перед школою ми з’їздили в село.

Цього разу Гандзя привітно зустріла нас. І у неї, і у селі нічого не змінилося. Всі мешканці були живі і здорові. Після всіх розпитів, я згадала про кар’єр.

- А як там кар’єр? Розробляють його чи ні?- поцікавилася я.

- Та ні. Скоро після твого від’їзду там черговий раз зривали породу та натрапили чи на підземне джерело, чи річку, і його моментом затопило... Ледве техніку встигли витягнути. Тепер там утворилось озеро. І тільки кинуті брили граніту нагадують про колишню копальню...

Ми з татом захотіли сходити подивитись на колишній кар’єр. Це дійсно було невелике озеро, тільки береги ще мали не дуже привабливий вигляд, кругом лежали кинуті брили граніту. Але з часом вони заростуть і буде красиво. Потім ми зібралися їхати додому.

- Приїжджай наступного літа — сказала мені на прощання Гандзя. - Ти станеш старша і узнаєш багато цікавого...

Батько з погано прихованим подивом глянув на тітку та нічого не сказав.