Оптимістична

Екран телефону блимнув і викинув сповіщення про низький заряд батареї. Оля схлипнула і полізла у сумочку за повербанком. Пальці не слухались. У роз’єм телефону потрапила тільки з третього разу.

   — Давай трохи перепочинимо, я більше не можу йти, – Віка потягнула за край кофти Олі, змушуючи її зупинитися. – Треба, треба подумати, куди рухатися далі, без паніки.

   — Без паніки? – прошипіла Оля спрямовуючи світло на глухий кут – далі проходу не було. – У нас закінчилась їжа, води пів пляшки, а ліхтарика на телефоні вистачить на скільки? Годин двадцять?

   — Я не знаю, не знаю, – Віка сповзла по нерівній стіні печери, – але я мушу відпочити. Треба подумати, – її трясло.

Оля подумала, як їй не пощастило застрягти в печері саме з нею, інфантильною ідіоткою, яка не розуміє всієї небезпеки, або не хоче розуміти. Лишити б її тут, але самій ще страшніше. Оля сіла навпроти і вимкнула ліхтарик. Віка скрикнула.

   — Замовкни, це для економії заряду. Заспокойся і слухай, може почуємо інших, – Оля почула як Віка глибоко задихала, тихіше не стало. Зате вона знала, що та сидить навпроти і нікуди не ділась.

Оля заплющила очі, щоб швидше звикнути до цілковитої темряви. Стіни давили. Їй здавалося, що коли вона не дивиться – стеля поволі опускається. Вона намагалась відволікти себе від цього відчуття.

Екскурсовод розповідав, що якщо б в печері були прямі ходи і в ній підпалити сірник, його було б видно за десять кілометрів. Але печера була клятим лабіринтом, довжиною понад 250 кілометрів. Найдовша гіпсова печера у світі, неземні красоти – куревська класна і її екскурсія. Куревський екскурсовод – який зник десь попереду, куревські однокласники, які в паніці розбіглися хто куди. І чому, чому ті ідіоти побігли? Треба були йти одразу за екскурсоводом, триматися за нього руками і плюнути на Віку. Бачте вона про кросівки забула і підошви балеток застрягли у клейкій глині. А Оля староста, відповідальна. Оленька ж всім допомагає, щоб його.

   — Нас шукають. Нас точно шукають, – Віка знову скиглила.

   — Давай пройдемо назад до тієї розвилки, яку ми помітили. Ми точно заблукали і не зможемо вийти самі. Підемо до останнього знайомого місця.

   — Ні, ні я не хочу.

   — Ймовірність того, що нас знайдуть у цій глибокій ніші куди менша. Коридори більш-менш прямі – ми точно не могли зайти надто далеко, – Оля намагалася заспокоїти її, а в голові крутилася цифра – 250 кілометрів.

Очі призвичаїлися до темряви, але вона залишалась все такою ж непроглядною – і де ті оманливо відбиті кристаликами джерела світла? Послинила палець і піднесла вверх – рух повітря не відчувався. В душі підіймалася паніка, а що якщо їх не знайдуть? Вони помруть від обезводнення, а їх розпухлі трупи знайдуть за запахом гниття. Груди стисла паніка. Їх ховатимуть у закритих трунах. Оля глибоко вдихнула. Видихнула. Ввімкнула ліхтар.

   — Повертаємось, – Віка знову вчепилась за край кофти.

Оля провела рукою по шершавій, вологій стіні. Цікаво чи можна злизувати цю воду? Йшли мовчки, прислухалися. Раз в хвилин десять гукали про допомогу. І все одно у печері відлунювались тільки їх кроки і загнане дихання. 

Дівчата повернулись назад, до невеликого розширення, з трьома розгалуженнями. З крайнього лівого вони щойно повернулися – цей хід нікуди не вів. Це означало, що один з двох міг наблизити їх до виходу з печери, інший завести ще глибше. Один раз вони вже ризикнули.

   — Я залишаюся тут, – Віка зі стогоном опустилася на шматок брили, що відколовся давним давно. Оля мовчки присіла поряд. Води залишалось на дні. Вимкнула ліхтар на телефоні – свій Віка впустила в паніці, коли всі з криками розбігалися. Клятий стадний інстинкт, подумала Оля, всі побігли і я побігла.

Вона задрімала. Прокинулась від того, що Віка тормосила її за плече.

   — Я бачила світло, – вона глибоко вдихнула і голосно закричала: Агов, ми тут! Допоможіть нам!

Оля прислухалася як печера розносить крик про допомогу. Відлуння брехлива річ. Останнє «нам» стихло. Пронизливий крик, від якого шкіра вкрилася сиротами, а волосся стало дибки, заполонив їх прихисток. Крик – сповнений болю і страху.

   — Агов! – Віка ще раз гукнула і Оля миттю закрила їй рукою рот.

   — Замовкни. Ти хіба не чуєш, не розумієш? – вона прошепотіла їй на вухо. Вереск знову повторився. – Невже ти думаєш, що хтось звідти нам допоможе.

Оля відчувала як Віка тремтить. Вереск повторився ще раз і стих. Було чути тільки їх хрипле дихання.

Чому всі розбіглися в паніці? Чому… Від чого тікали з криком хто куди? Що таке було там, спереду? Чому вереск стих?

Олі не хотілося знати відповіді на ці питання. Вона хотіла додому.

З якогось з тунелів відлуння донесло тихе шкряботіння. Оля затримала дихання. Звук наростав, ближчав. Стіни тиснули на неї. Повітря не вистачало. Її легені судорожно здіймались, не набираючи достатньо кисню. У голові паморочилось. Вона відпустила притихлу Віку і піднесла руку до рота, намагаючись заспокоїтись. Олі дуже хотілось ввімкнути ліхтар на телефоні, але щось підказувало їй – не варто. Вона сподівалась, що те, що видає цей звук стихне, розвернеться, зупиниться.

Віка тихо скімлила судорожно вчепившись у неї.

Шкрябіт наближався. До них.

Потрібно було обирати.

Віка не витримала. Заверещала і вирвала з ослаблих пальців Олі телефон. Ввімкнула ліхтар. І кинулась у середній прохід. Оля не змогла підвестись, ноги оніміли від сидіння. Світло віддалялось.

Пронизливий вереск і гарчання заполонив печеру.

Оля у паніці кинулась в третій прохід, крайній правий. Бігла під Вікині пронизливі верески не розбираючи дороги. Темрява ставала густішою.

Крик стих.

Вона запнулася об щось і впала. Пекучий біль прострелив коліно. Оля не могла звестися. Страх змушував її повзти вперед. Шурхіт наближався. Вона відчула щось над собою. Різко перевернулась на спину і руками підтягла себе ближче до стіни. Рука наштовхнулась на щось пружне й слизьке. Смердюче дихання обпалило зверху.

Оля закричала від страху.

Гострі зуби вп’ялись у плече. З гучним хрускотом руку відірвало від тіла. Крик болю заполонив печеру. Міцні щелепи стиснули грудну клітку. Кров заливала горло, не даючи вдихнути.

Оля ще встигла подумати, що труна буде пустою.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Спортзал
Історія статусів

15/10/20 03:04: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап