Дощ із вишневого цвіту

Про це маленьке місто ходило безліч легенд. Воно було оповите туманами і вічними дощами, незрозумілими звуками і схожими між собою днями. Одна із багаточисельних історій мене вразила неабияк. В ній йшлося про Ганса Генрі, одного місцевою жителя, котрий працював в місцевому бюро ритуальних послуг. Одного разу, до нього завітала незнайомка і представилася як: Єва Белені, вдова - Теда Белені, що загинув кілька місяців тому за загадкових обставин. Його тіло без ознак життя знайшли в лісовому урочищі. Жінка бідкалася що її турбує дух покійного, після того як до його домовини забули покласти весільну каблучку. Єва звинувачувала Ганса у всьому, адже, він повинен був контролювати своїх підлеглих. Вони нахабно поцупили прикрасу, із під її носу, коли вона вбита горем прощалася із небіжчиком. Два кремезних чоловіки, в сірому одязі, поклали до рук Теда звичайну монету, загорнуту в білу хустку. Тепер, він приходив кожну ніч і жбурляв її в обличчя дружини, звинувачуючи в зраді. Бо та, проміняла символ їхнього кохання на згорток незрозуміло чого…!

Одного похмурого дня, Єва прокляла Ганса, розбивши перед його очима глиняний глечик, із прахом покійного чоловіка, в напівтемному кабінеті. Вона не бажала пояснень, не намагалася знайти винних. Здавалося, жінка збожеволіла, зістарілась за раховані дні, засохла як стебло трави, що росло над запиленим узбіччям Її одяг огортав вже не тіло, а скелет.

Ганс, наказав прибиральниці негайно замести підлогу, а сам сів за свій стіл і почав шукати потрібне йому прізвище, серед недавніх записів, але в товстому журналі за останній місяць не фігурувало імені « Тед «, більш того, до списку його клієнтів за останній час, входили лише жіночі імена. Такі як: Клара, Уляна, Емма, Сьюзен. Остання похоронна процесія минула кілька днів тому.

Тепер, чоловік не міг збагнути, хто така Єва?! Навіщо її це все?! Кому він завинив?! Ганс, часто залишався в торговельній залі на одинці сам із собою, довкола нього були лише трунки і вінки із прощальними словами, свічки в скляних футлярах і багато мертвих квітів. Одного разу, він почув голос у своїй голові і той наказав задушити прибиральницю -поки та, миє підлогу. Після того, кожної ночі до його снів, заходили силуети в білих вбраннях. Із початку, вони його торкалися холодними руками, а потім, все міцніше впивали під шкіру пазурі і несамовито пищали. Проклятий, прокидався від холодного поту – то було відлуння страху. Ганс спротивився хриплого, старезного голосу який виникав із нічого і змушував роботи зло. В цей момент чоловік, не належав собі. Він йшов оминаючи закинуті будівлі, тримаючи руках мисливську рушницю, його розхристаний плащ від вітру майорів, ніби вітрила одинокого корабля. Вулиці перехресні все мовчали і він їм нічого перший, не говорив. На кінцевій зупинці втрачених душ, хтось розсіяв туман, він осідав краплинами дощу на мідні ворота. Саме вони вели до колючої, гнітючої пітьми. Там неба не було, лише лава розлита на горизонті. Замість людей, ходили зграями таємничі постаті у всьому червоному. Хтось із них тягнув камінь обвитий вузлами, а хтось, згорав в красі вічних дощів, що були із вишневого цвіту.

Ганс постукав дулом рушниці в сірі ворота і загарчали негодовані віками пси, рвучи ланцюги, зі свого обійстя. Їхні пащі сочились люттю. Раптом до них озвався давно знайомий голос і Ганс згадав де раніше міг його чути.

-Ану тихо! Геть в пітьму! Ви неголодні ж,.....! – Він відкрив мідні ворота, із них вилетіла кошлата, ріжуча ніч, заповнена звуками. Перед ним стояв старець, що зіперся на дерев’яну милицю. Він здивовано запитав Ганса:

-Тобі чого?- його брудна, затерта від старості сорочка вигоріла на сонці. Його літо давно минуло і коли він помер - була обідня година. Вже вечором його тіло погребли і не відспівали.

-Тут вона ? – озвався Ганс, як грім серед ясного неба і налякав чорних воронів, що носилися вихором біля гори із людських кісток, – Вона знаходилась на самому видному місці, це був край двору, де хміль обвивав паросток молодого дерева.

-Він про Єву...?! Чого прийшов…? Такий гарний..., так він ще живий! - зашипіли, ніби змії жіночі голоси. Вони так звились між собою, що перетворились на повільну колискову мелодію.

- Тобі пощастило! Вона сьогодні дома. Заходь! – пробурмотів старенький і відкрив навстіж ворота. Ті аж завили. – Ганс, обережно зайшов і закрив собою німе зморшкувате створіння, яке ховалося за його ногою. Воно вагалося чи слідувати за диваком із рушницею. Крихітка людина все таки зайшла.

- Не лякайся, це Роні. Він тут давно бродить, шукає їжу. В цих місцях іноді, трапляються райські яблука, а він їх любить – озвався старенький дідусь, показуючи рукою на мініатюрну людину.

За тими воротами був морок, сплески гучної чужої ходи навіювали страшні думки, але вони були далекими. Довкола були ліси на тлі червоного заходу. Лиш краєм було видно закинуту школу, що височіла на скелястій горі. Ганс, побачив віддалену жіночу постать, та привітно помахала рукою.

Що це була за жінка і ким вона являлася ніхто не знав. Але проклятий пропав назавжди, його ніхто не бачив. Закинуті, мідні ворота що вели в нікуди затягнулись чагарниками і про них ніхто не згадував. Говорять, що в цій місцевості бродить ночами жінка в червоному вбранні і тримає в своїх кістлявих, блідих, руках щось схоже на згорток, але він кровавий… Подейкують що це голова безвісти зниклого Ганса, або серце. Вона когось шукає. Місцеві жителі не раз чули тихий спів на окраїні лісу, іноді – плач. Особливо, коли йде злива і на кінцевій зупинці нема нікого.

Я прокинулась закохана в життя в чудову пору. Це була весна. Моя нічна сорочка просочилась солодким ароматом вишні, яка квітнула. Мені спало на думку відкрити вікно. В цю хвилину, так прекрасно було жити. Мене вабила коричнева фарба, що лущилась, так сталось, що я порізала пальця, але все одно відчинила ставні, бо так було потрібно в той момент зробити, поки ввесь світ дрімає… Вітер, він був досить теплий, як для квітня місяця і хоч це була шоста година ранку, було тепло бродити поглядом по ще сірому дворі. У будинку Кларенів, жевріло світло у вітальні. Габріель, прокидався куди раніше за свою дружину і заходжувався кожного дня, варити першим каву. На цей раз, світло на кухні не з’являлося. Я поглянула у сад і помітила незнайомця. Він стояв закоханий в світанок буцімто він був перший в його житті. Білі пелюстки цвіту вишні опадали на його постать і вкривали ясно її наче пішов дощ.

-Ви не проти...? Я відкрию парасольку, – вагаючись запитав він і поставив на землю свою шкіряну сумку, на неї він поклав і капелюх. – Я зрозуміла, що це мій сусід. Його худорляве, зморшкувате обличчя ніяковіло, ніби щось приховувало. Він нервово поправляв рукава свого светра і весь час подивлявся на свій будинок.

- Вам не спиться?! Що ви робите на моєму подвір’ї? – на мить мені стало боязко за себе, адже я бачила що із ним щось не те, – Він почав повільно підходити до відкритого вікна. Із початку Габріель посміхався, а потім -почав шкіритись, як звір.

-Ніна спить, а мене турбує безсоння. Цю ніч так вили вовки. Я хотів із тобою поговорити. Ти ж, мене не боїшся? Правда...?

-Ні. Чого мені вас боятися?! Муха, не боїться павутиння, поки туди не потрапить.

-Слушно! Чого боятися того, чого нема...?!

-Заходьте до будинку а то якось прохолодно. – Він струсив чорну парасольку від білого цвіту і роззувся біля порогу, ховаючи свої туфлі за стільцем. Габріель, не мав на своїх ногах носків, ніби він збирався поспіхом. Пальці його ніг залишили брудний слід на килимі. На тусклому світлі від настільної лампи не можна було побачити колір, але чоловік запримітив мою цікавість і промовив:

-Я посварився із Ніною! Все почалося із вечора. Вона мене винила у смерті малознайомі мені людини. По цей час дружина вважає мене винним у смерті її кузени Лілі. Хоча всі факти заперечують мою причетність. Я лише опинився на місці події – ось і все! – я вперше побачила чоловічі сльози. Габріеля розривав смуток. Він тримався як міг, ховаючи погляд.

-Що сталось тоді, у той день, коли ви натрапили на Лілі?

-Я не долюблював її, цього не буду приховувати. Вона мені видалась занадто пихатою, одним словом -вискочкою, що знає все і суне носа туди, куди не треба. Ніна, знала що я не переношую диму від сигарет, а Лілі дозволялося палити в будинку, сидячи за столом. Попри те, що у мене астма. Дружина провітрювала кімнату, а сморід ще довго залишався. Вона хазяйновито закидала на стіл ноги, не знімавши взяття. Того дня, я вигулював пса і він забіг на територію закинутої школи. Мені нічого не прийшлося, як слідувати за ним оминаючи хащі, закинутої будівлі. Я відчув різкий запах, доходячи до центрального входу. Я поглянув назад і побачив дрібні краплини червоного кольору, на сходинках. Потім, я підняв голову вгору і побачив Лілі. Вона стояла на підвіконні зіпершись руками на скло – то був п’ятий поверх. Світло каламутного вечора падало на її сорочку білого кольору. Здавалося, Лілі розсипала стиглі вишні на сходинках і обмазала собі рукав, то комір легкого одягу. Вітер, гойдав брудні, порвані штори пустого класу і я зрозумів, що мені здалося, а може і ні..., - Габріель, почав сіяти паніку і вдивлятися в мої карі очі. Можливо, я йому когось нагадувала.

-Де ви її знайшли?

-Це був кабінет біології, я не пам’ятаю його номеру. Третій поверх, отже він і починався на трійку. За мною наче хтось слідував, таке відчуття буває коли за тобою ведуть полювання. Я крокував обережно, запиленими аудиторіями і відчув сморід, із початку подумав що лисиця роздерла якусь птаху, чи кота, але коли я підійшов впритул до сірих, дерев’яних дверей мною оволодів страх. – Він поправив свої окуляри і подивився знову уважно на мене.

-Мені здається я зрозуміла..., - Я боюсь таких речей, але навіть вночі щось може мерещиться . Мені колись наснилося, що кімнатою ходить висока, темна постать, із лезом бритви за пазухою. Так часто траплялося, коли я вимикала світло настільної лампи.

-Там також, була лампа. Прямісінько біля її руки, ніби вона намагалася оборонятися нею, поспіхом розбивши її об дошку, але Лілі це не врятувало.

-Хто б це міг бути?

- Не знаю. Вона там лежала щонайменше два дні. Про це йшлося в судмедекспертизі. Смерть настала в результаті колото- ножових ран, що спричинила і смерть. Ніяких слідів окрім записки. Вбивця виклав слова із вирізаних кольорових друкованих літер: « я зіграю із тобою в піжмурки - я знаю безліч схованок ». - Ці слова він обережно виклав на першій парті, ніби показово глузуючи над детективами.

-Важко уявити, що у його голові.

-Це страшна людина. Він може бути де завгодно і ким завгодно. Одного вечора нам до поштового ящику, хтось вкинув лист, всередині нього був пучок волосся, -це було волосся Лілі. Отже, тепер він знав де живемо ми. Я не став нічого говорити Ніні, вона би не пережила… Мовчки оглянув ще сплячу місцевість і набрав номер детектива Чака. І знову ніяких слідів.

Він ще довго розповідав історію закинуту в архівах кримінальної хроніки і весь час поглядав на вікно що виходило на задній двір, із якого добре видно було його будинок. Габріель, був часом замкнутий – часом одержимий чимось, іноді, він нагадував божевільного із маніакальним синдром, бо йому так подобалась його робота. Це й чоловік працював патологоанатом і добре знався на анатомія, фізиці, хімії. Ідеальний вбивця в чорно-білим світі, як німе кіно. Тож, коли він покинув мій будинок ближче до обіду, я перше що зробила – це закрила вхідні двері із середи. Придивившись уважно до плям залишених на килимі, я побачила віддалений червоний колір зі слідами бруду. Що могло статися у будинку Кларенів? Після довгих роздумів, я вийшла на подвір’я і кинулась уважно розглядати зашторені вікна будинку номер «25». Мені стало невимовно- холодно і похмурий день обіцяв під вечір дощ, але я все одно помітила, як біленька штора на горищі Кларенів непомітною здригнулася від чиєїсь руки. За мною хтось слідкував, крізь маленьку щілинну. Піднявши руку в гору, ніби вітаючись, я дала знак: гру розпочато.

Я підійшла до дверей будинку Кларенів і обережно постукала – ніхто не відкрив. Потім, покликала Ніну і почула що хтось віддалено стогне. Це був жіночий голос. Він доносився із самої кухні. Я тихо зійшла із сходинок і направилася до дерев’яної лави, яка стояла на задньому дворі, саме на неї виходило потрібне мені вікно. Червона штора в сіру клітинку закривала собою кругозір, але я притулила щільно своє обличчя до скла і прикрила скроні руками, щоб розгледіти все. Розкидані зелені яблука на підлозі почали гнити, розлита кава на столі вже засохла. Довкола розбитий посуд, рушник кровавого кольору із ножем, лежав біля мийки. Мене ніби хтось торкнувся і вдихнув аромат моєї шкіри, я кинулась до свого будинку. За мною крокував хтось великий. І хоч його хода була повільною, мені було лячно. Я закрила двері і почала телефонувати на номер 911. На тому боці слухавки була тиша і коли до дверей хтось впритул підійшов до мене обізвався диспетчер:

-Орегон, 911...,що у вас сталось?

-Алло, мем....мій сусід вбив свою дружину – я так думаю. Там, ...там на кухні багато крові і ніж...він також, в крові. – почала кричати я в слухавку, розгублюючись в подробицях.

-В потерпілої є ознаки життя?! Потрібна медична допомога?

-Я не бачила тіла. Чула стогін. Мені здається він прийшов до мене...! Там за дверима хтось є..., - розгублено прошепотів, закрила очі долонями. Вони були брудними. Я зачепила руками закривлену ручку дверей, там, у Кларенів.

-Мем , зачиніться із середини будинку і зайдіть до віддаленої кімнати. Бажано візьміть до рук те, чим можна було б оборонитись. Поліція, вже в дорозі. Чекайте!

Я кинулась бігти сходинками на другий поверх, вони так скрипіли. Ввесь час, мене хтось наздоганяв невидимий. Ніби червоні ягоди, хтось розсипав стоячи на другому поверсі і сміявся, дивлячись на мою безпорадність. Вони падали так гучно і котилися в потаємні кутки, де не було більше світла.

Я закрила двері спальної кімнати і видихнула спокійно. Тепер, незрозуміла сутність, вешталась довжелезним коридором мого будинку і шкрябала кігтями стіни. Поліція прибула за десять хвилин і направилася до будинку Кларенів. Офіцер поліції- Дональд Мален, повідомив по рації, що вже на місці і робить огляд території ,– я його добре бачила, із вікна свого невеличкого будинку. Він підійшов до дверей і постукав виголошуючи:

-Габріель Кларан, вийдіть негайно із будинку, – Співробітники поліції оглядали подвір’я і намагалися ліхтарями освітити таємничі кімнати страшного будинку. Дональд, тримав напоготові пістолет. Неочікувано вийшов Габріель, із Ніною на поріг. Вони тримали люб’язно один одного за руку. Подружжя поцікавилося: « в чому справи?». Офіцер по рації повідомим, що підозрюваний у вчиненні злочинну вийшов сам на контакт – жертв нема.

Тепер, я пояснювала офіцеру поліції причину мого дзвінка і все те, що я бачила. Він лише посміхався і говорив про те, що будинок «25 «ретельно перевірений і підстав для затримання Габріеля -нема. Я тепер розуміла, що вбивця знову, вийшов чистий із води. Пізно ввечері, я знайшла статтю по справі Лілі Гремс -сторічної давнини. Справа номер «323345» – була нерозкритою. Я бачила заголовки публікацій, фото із місця подій. Мене лякало понівечене обличчя жертви і саме місце. Це була школа, із поганою репутацію. Близько тридцяти років тому, із даху цього навчального закладу, зірвалася тринадцятирічна школярка -Кейт Оглен. Її звали голоси і переслідували незрозумілі тіні в коридорах. Горище цієї школи втілювало в собі цвинтар старих іграшок, про це йшлося у випуску місцевої газети за липень, минулого року. Журналіст Таїсія Шаблова, писала про цей інцидент і робила пару знімків самих ляльок. Їх хтось підвісив на гачки для зав'ялювання риби, там було безліч мотлоху: серед якого траплялися старі непроявлені фотоплівки, сміттєві пакунки, двосторонній скоч, молотки для відбивання м’яса. Що могло так налякати бідолашну дівчинку? Чому вона зірвалася із даху? Хто там міг бути?! Що на території закинутої школи робила Лілі?!

Тепер, мені треба було з’явитися до місце події і поговорити із детективом.

Наступного дня о 7:30, я вже була у відділу поліції, мені наказали зачекати в коридорі, до прибуття детектива Боба. Худорлява дівчина поралася в цілому стовпі документів на його столі, перебираючи архіви. Мені було її добре видно, крізь відкриті жалюзі. Здається , вона шукала чиюсь справу. На мить мені здалося, що замість обличчя в неї голий череп, а замість пальців рук тонкі кістки.

У коридорі було безліч мерців, вони пересувалися невидимі серед інших живих.

Годинник показував 8:40, коли до кабінету зайшов детектив. Він мовчазно поглянув на мене і увімкнув невеличкий кондиціонер, який стояв на столі. Боб підійшов величезної шафи, там містилися томи справ і витягнув одну із папок. Детектив кинув її на стіл і увімкнув настільну лампу, та впилась в дрібний текст і у моторошні знімки із місця подій. Детектив, уважно гортав сторінка за сторінко, потім дістав із пачки сигарету і запалив її. Після довгих роздумів Боб промовив:

- І так Місіс Ліна, у вас є припущення того, хто міг вбити Лілі?

-Так. Вірніше, це мої здогадки – вагаючись відповідала я, повертаючись думками у той самий ранок, коли пішов дощ із цвіту вишні, - Габріель, мій с сусід він якийсь дивний. У мене місяць назад пропала тварина, я думала що то був нещасний випадок, але це виявилось не так. Я знайшла пух вбитого кролика на подвір’ї Кларенів і саму кров. Вони не мають пса. Я думаю, що це зробив той псих. Потім, він мені якось розповів міську легенду про таємничу жінку, що забрала в пітьму працівника ритуального сервісу, із того часу – ця місцевість є проклятою…але саме страшніше, що мені вдалося повідати -це дрібні подробиці загибелі Лілі.

-Що саме він вам розповів? - зацікавлено додав детектив і кинувся записувати щось в старий блокнот, вказуючи дату.

-Він говорив про закинуту школу, клас і дивні ведіння які супроводжували його, а ще лампа... так лампа! Габріель сказав, що Лілі оборонялась. Мені здалося, що він її бачив у той момент, коли за нею пришла загибель. Це обов’язково повинна була бути жінка, вдягнуте у щось чорне.

-Чи спостерігали ви щось дивне у його поведінці? – Боб, підкреслив написане жирною лінією і поставив знак питання в кінці останнього речення. Він закрив блокнот і поклав його в шухляду столу.

-У його погляді є щось таке звірине, непідконтрольне. Він людина усамітнене, замкнена. У нього є безліч таємниць. Нам потрібно потрапити на місце злочину до закинутої школи. Я впевнена, що там щось є..., - я не знала, як і ще можна перевернути увагу до персони Габріеля. І ось, детектив, взяв у мене номер телефону і залишив свій записаний на клаптику календаря. Він його вирвав поспіхом. Ми домовилися зустрітися наступного дня на кінцевій зупинці сірого міста, близько одинадцятої ранку. Я подякувала Бобу за порозуміння і дала осягнути те, що він може розраховувати на мене, як на свого помічника у розкритті справи.

Ввечері, я могла дозволити собі прийняти ванну і поніжитися в пелюстках червоних троянд. Я відкрила кран золотистого кольору і вийшла до вітальні за квітками. Раптом, я відчула щось схоже на протяжний стогін, він заглушував шум води і доносився із самої вентиляційної решітки, що знаходилась в кімнаті. Двері були відчиненими і я побачила, як пані похилого віку, зовсім оголена, розчісує своє брудне волосся, дивлячись в дзеркало. Її сіре обличчя, із незрозумілими плямами здригалось від насолоди. Ця жінка, виглядала так, ніби вона померла пару днів назад і знову ожила. Незнайомка, отримувала насолоду знову: стояти, дихати і просто відчувати. Довкола неї літали лугові комахи буцімто її душа, пахла літом. Деякі із них билися об вікно ванної і падали на підлогу, де їх чавила старенька. Її темно- зелені довгі кігті шкрябали підлогу, але вона раділа всьому, як дитина. Я стояла за нею, коли світлом хтось бавився в сусідній кімнаті, він тиснув сердито на вимикач і плескав у долоні. Лампочка то згасала – то вмикалась.

-Ти хто...? – ледь промовила до смерті налякана я

-Ніна..., раніше ти мене бачила – зашипіла вона і повернулась обличчям до мене, як змарніла буттям пані, – її зморщена шкіра на спині- звисала, а розпущене біле волосся так і сяяло чи то смутком, чи розкаянням.

-Він її вбив, я це бачила у його погляді. Що він із вами зробив? Чому ви увесь час мовчали?

-Габріель, заманив нас із Лілі в пастку. В школі існує життя, яке ти до цього часу, не бачила. Він живе із моєю страченою душею, я приміряю на себе образ, а тіло лежить десь далеко за червоним кущем, де сонце в обід палає.

-Як мені його перемогти?

-Слідуй за маятником...! – її голос зник, а тіло втонуло у тій воді, що витікала цілу годинну із ванної. Я кинулась закручувати кран і підсковзнулась на кафелі. Тіло впало в чималу ріку теплої води. Обвите довгими косами обличчя страху сміялось, в цю хвилину - я здалась . Зіпершись об раковину руками, я ледь встала на ліву ногу. Розтягнуте сухожилля до опівночі пекло-ранком, прокинулася геть, квола.

Наступного дня я прибула на вказане детективом місце завчасно. Водій таксі висадив мене навпроти кінцевої зупинки. Він зауважив, що місцина тут доволі моторошна і добре було б, гуляти тут ще із кимось. Чоловік, сказав і про те, що тут часто пропадають люди і бродячі тварини. І взагалі історія цієї місцини нехороша . Мені прийшлося посміхнутися йому у відповідь. Хоча, я розуміла із чим мені доведеться зустрітися. Коли автомобіль розвернувся, знову відчувався віддалений стогін , стовп пилу піднявся в гору а колеса зробили декілька оборотів на місці. Поглянувши на водія, я побачила вдягнутий в чорний піджак скелет, зі шляпою на овальному черепі, його вилиці горіли пекельним вогнем і він сміявся збільшуючи швидкість. Сірий пікап зник у густому тумані. Із далеку мені припав до ока дах, незвичайної школи. Ту споруду оточував невеликий ліс. Там росли червоні клени, колючі чагарники і лежало гниле, позаторішнє листя. Напіврозвалена, сіра, вона стояла така тиха. Я подивилась на наручний годинник - він зупинився, пару хвилин тому. Можливо це дивно, але я ненароком наступила на цвіт вишні, що лежав на широченних сходах, які вели до школи. Раптом, роздався дзвінок і маленька темно -русява дівчинка, із кучерявим волоссям взялась із нікуди, і забігла до закладу, ніби на урок.

-Ви приїхали раніше мене і вирішили почати самі огляд? – озвався чоловічий голос, із лівого боку і я повернула голову.

-Боб, це ви....? Налякали мене. Тут тільки що була дівчинка.

-Яка дівчинка? Я тут нікого не бачив? - детектив розсміявся на мої слова і показав рукою на списанні стіни школи, – Я оторопіла на одних зі стін був намальований маятник.

-Нам треба на третій поверх!

-Ходімо! Будьте обережні тут багато дрібного сміття і аварійна підлога. Стеля вже осіла і ось- ось впаде, – доволі голосно озвався Боб, йдучи за мною. Він оминав бетонні цеглини і зважував кожний свій крок .

І от нарешті потрібний мені поверх. Довжелезний коридор був без кінця та краю, тягнувся у наступну весну і знову вишневий цвіт. Він осипався, із стелі і падав гучно мені під ноги. Птахи білого кольору залітали у вікна і снували, між стінами, як невидимі. Темно -русява дівчинка штовхнула мене і побігла наввипередки світлу, що било у брудне скло дерев’яних вікон. Здається, я десь бачила її. Вона бавилася перестрибуючи намальовані крейдою квадрати на підлозі і голосно сміялася, її темно – блакитний фартух у клітинку був казково- ляльковий. Мені спало на думку: « а якщо це Кейт Оглен?». Її душа цілком ймовірно може тут існувати. Адже тут так досконало затягує пустота. Різко задзвенів настінний дзвінок і маленька дівчинка кинулась у кабінет напроти. Його номер був «323». Двері гучно закрились, ніби від протягу, аж осипалася лущена штукатурка. На чорній табличці, що висіла на дверях було написано: « кабінет біології».

-Боб..., Боб...,ви тут? – кинула оком назад, але нікого не було. Я вирішила зайти і тільки но торкнулася ручки дверей, як стеля над сходинками що вели на третій поверх обрушилася, товста неповоротка пані мчалася до аудиторії. Її окуляри зі збільшеним склом, геть запітніли і повні щоки то і робили, що випускали повітря… червоніючи. Коротке чорне волосся падало на кремезні плечі. Із далеку пані, нагадувала чотирикутник.

Я зайшла до класу і прозорий туман над партами повільно рухався, стелився оманою. Всі місця були пустими. Лише на першому ряді, ближче до вікна сиділо налякане дівча, те саме що бігло коридором. Пухка жінка зайшла за мною і підійшла до вчительського столу, вона кинула на нього журнал і промовила.

-Знайшла. Оббігала всі класи. На першому поверсі химера напала на якогось чолов’ягу, чути крики. Він намагався в неї стрілять, але та відкусила йому руку. Голодна ж...! Чого сюди приплентався? Ходять тут різні.

-Хай поласує. ! Треба буде пізніше прибрати одяг і залишки того, що від нього залишиться. Бажано, щоб їх ніхто, ніколи не знайшов, - за столом сиділа вчителька худорлява і бліда, як сама смерть. Із її рудого волосся вилазили моторошні жуки. Вони мали міцний блискучий панцир і сотню ніг під черевом. – Вчителька нагадувала мені Єву…,Єву Белені, із описів моторошної історії. Курносий мініатюрний ніс, тонкі як ниточки брови.

-А коли ми будемо вивчати будову черепа?! – захоплено виголосила дівчинка зі свого свого місця і привернула увагу жінок, що витягували із під столу скляну колбу, із жовтою рідиною в середині – то була відсічена чоловіча голова. Вона зберігалася в скляній посудині.

-Кейт, знайомся будь- ласка...,Ганс Генрі, мав унікальну будову тім’яної кістки, але його це не врятувало від рук вбивці. Сповістити мене, коли Габріель повернеться, я хотіла йому задати ще одну темну роботу.

-А як же, Лілі...? – запитала пухка пані, в сірому в’язаному жилеті , одягненому на білу сорочку.

-А що Лілі....? Справа немає продовження. Габріель, працює бездоганно чисто і без різких рухів. Ми ж, повинні чимось живитися. Хай живе її душа в підвалі. Можеш, раз в тиждень, кидати її кістки, але не здумай випустити! Бо піде бродити місто і завітає до Ніни. – пробурчала сердито Єва.

Я подивилася на дівчинку, та посміхнувшись помахала рукою і знову білий, вишневий цвіт він літав за вікном. Штори класу біології, взялися вогнем, коли мій погляд припав на шкільне подвір’я. Ним бродили худорляві височенні чоловіки і тягали за собою розрізані навпіл руки манекенів. Вони випадали горою із шаф, де зберігався різний мотлох.

Наручний годинник пішов стрілками назад і я опинилась знову на пустому узбіччі. Із далеку мене хтось знайомий позвав, і я обернулася.

-Агов, Ліно....! – це був Боб, він швидко мчав із далеку, розмахуючи руками.

-Що сталось? – запитала я

- Там школа горить..., - закричав детектив і показав вказівним пальцем на сірий дах, що вже від температури тріщав і гучно падав.

Тепер, я знала трішки більше ніж інші… ,Габріель безслідно пропав, його розшукують і понині. Все зникло в одну хвилину і провалилось під землю, зайшло в минулу ніч, як привид і залишилося там навічно.

Дощ із вишневого цвіту, що може бути прекраснішим? Він ховає за собою все те, що гарно зникає і виникає в іншій подобі.