Уроди з 11-Б

Їх обох затягнули до хлопчачого туалету, де і вчиняли розправу. Він боляче тримав його рукою, наче сталевою клешнею, ззаду за шию, а інші, ледь стримуючись, сміялися та знімали відео на мобільники. Він не просто тримав, а вдавлював йому лице прямо в стіну, вовтузячи і змішуючи кров з носа зі штукатуркою.

Поруч, придавлений брудною кросівкою обличчям до обісцяної кахельної підлоги, як побите щеня, скавчав його друг Женя.. В школі йшов третій урок, і в коридорі було тихо. Той, кому не пощастило, цього разу стояти на шухєрі, вивертав голову, щоб нічого не пропустити.

- Зараз я дістану щось смачненьке, і ти, сука, будеш смоктати! –старанно вимовляючи кожне слово йому у вухо, прошепотів той, кого звали Максимом.

- А дружка трохи поллємо, бо він, бідненький, засох! – шкірячи великі жовті зуби, визирнув за спини ватажка, як шакал з мультику, його однокласник, вертлявий рудий Мишко.

Андрій зрозумів, що сьогодні звичайними синцями вони не обійдуться. З кожним разом ці уроди з 11-Б били їх все сильніше та вигадливіше.

Спочатку, рік тому, це було просто стусани та потиличники, але потім вони перетворилися у вишуканіші знущання: з відпрацюванням прийомів рукопашного бою - ударів руками та ногами. Причому всі старшокласники в їхній школі, як, мабуть, і вчителі, знали про ці «зустрічі» в туалеті, бо відоси з їх побиттям вільно гуляли по усіх телефонах в школі. Але враховуючи, що саме цей Максим був сином заступника начальника місцевої поліції, всі воліли закривати на це очі, тим більше самі потерпілі нікому не жалілися.

Андрій мовчав, закусив губу і замружив очі. Він взагалі був мовчазним. Женька той зовсім інший: завжди щось вигукував та любив розповідати. Один бог знає, як вони подружилися, але так вже сталося. Коли у вересні того року Андрія перевели сюди зі спецшколи при дитячому будинку, в якому він жив до 8-го класу, Женьку в цей час сюди привела заплакана мати, бо її сина через порушення психіки не хотіли брати ні в яку школу. Хлопці побачили один одного у прийомній директора і з того часу затоваришували.

Андрій почув поруч дзюркіт та відчув різкий запах сечі. Його мучитель переключився на Женьку. Скориставшись нагодою, з усіх сил смикнувся, вириваючись, та побіг до рятівних дверей. Його зупинив влучний удар ногою прямо в голову – це зорієнтувався той, хто стояв на шухері. Удар, прямо кажучи, був не сильний, але його вистачило, щоб голова Андрія з глухим звуком вдарилася об стіну. Хлопець захрипів та втратив свідомість.

***

Додому вони йшли вдвох, намагаючись не дивитись один одному в очі. Коли Андрій отямився, біля нього сидів лише заплаканий Євген. З’ясувалося, що без тями він пролежав хвилин десять. Вони так-сяк помилися в туалеті та пішли додому, навіть не заходячи в клас за рюкзаками.

Вночі Андрій тихо встав з ліжка, дістав та увімкнув свій старенький ноут, який йому подарував покійний батько. Хлопець кілька хвилин посидів, дивлячись перед собою, а потім почав вводити в пошукову строку «Як навести смерть».

Школяр був досить впевненим юзером, проводячи в інтернеті майже все своє свідоме життя поза школою. Тому він не клікав на дурнуваті рекламні сайти із зображенням магічних шарів та інших чаклунських приблуд для наївних. Він шукав дещо інше. Він шукав сайт, про який йому розповідав божевільний в лікарні, де помер батько. Той казав, що в інтернеті є сайт, за допомогою якого можна реально навести смерть на когось іншого і врятувати батька. Тоді, три роки тому, Андрій був ще малим і батько помер, але це точно стане йому у нагоді зараз.

Під ранок, коли вже за вікном кімнати стало сіріти, він знайшов те, що треба. Сайт без написів і розділів меню, лише червоно-чорний фон та декілька фіолетових піктограм. На першій було зображено фігура чоловічка, на другій він був зображений перенесеним стрілочкою у вогонь, а третя іконка була у вигляді схематичного черепа. Внизу сайту блимав білий непримітний прямокутник.

Андрій все зрозумів. Тремтячими руками він відкрив фейсбук та знайшов сторінку Максима. Скопіював адресу сторінки та переніс її в прямокутник. Той змінив колір з білого на сірий, з’явився випливаючий напис «1/13». Андрій посміхнувся - все ясно, можна вставити ще трохи уродів. Він знайшов їх усіх, це було легко. Чомусь після цифри «12» прямокутник перестав приймати посилання і почав мигати, ніби на щось натякаючи. Так і не зрозумівши, чому не прийняли тринадцятого, хлопець вийшов із інтернету та вимкнув ноутбук.

З почуттям добре виконаної справи, Андрій заснув на кілька годин. Йому, як завжди, снився батько. Але в цей раз він не кашляв, а тримав його за руку та мовчки плакав.

***

Зранку в їхній школі скасували усі уроки. Це не було пов’язано з коронавірусом, а сталося внаслідок випадкової смерті учня-старшокласника Максима Довбуша – красунчика, спортсмена, гордості школи, в якого були закохані всі дівчата та ще і батько був постійним спонсором усіх шкільних ремонтів.

Максим помер на першому уроці, просто за партою. Горлом пішла кров, він почав задихатися, через кілька хвилин зупинилося серце. Його тіло зі школи виносили медики. З накритих якоюсь брудною ковдрою носилок, виглядала біла рука, через цупку тканину проглядався ніс та чоло померлого. Андрій стояв в натовпі учнів. Мінус один урод. Хай горить в пеклі, прокляття його душі.

***

Смерті учнів серед 11-Б продовжувалися. За останній місяць за дивних обставин померло ще одинадцять хлопців їхньої школи. Тепер майже кожного дня в їх маленькому місті були похорони... Врешті решт школу закрили.

Андрій не спав ночами. Йому повсюди ввижався батько, який кричав без звуку та промовляв губами «Що ти наробив». Але Андрій був радий, бо ці уроди отримали своє. Сьогодні він нарешті заснув. Цього разу йому приснився якийсь блідий незнайомець у гарному костюмі з великими звірячими кігтями та з червоною трояндою у руці. Він щось лагідно пояснював Андрійкові, але той нічого не міг зрозуміти. Та потім все ж таки він зрозумів.

Коли мати Андрія прийшла з роботи, він вже був не на цьому світі. Перекошене синє тіло хлопця висіло посеред кімнати, верхня губа завернулася, а на лиці була посмішка. В кутку тихо гудів ноут. На екрані гаджета блимав прямокутник з написом «13 прийнято».