Робота

— Ти маєш дві вищі освіти! Допомогло це тобі? Викладаєш різний мотлох на полиці. То чому я повинен втрачати час на марно? Та за роки старших класів і універу встигну кар’єру побудувати чи хоч грошей на машину зароблю.

— Але ж таких малих не беруть на роботу.

— Васька вже рік працює і все його взяли.

— Васька на три роки від тебе старший, це раз. Два — ти недооцінюєш можливості, що дає старша школа і вища освіта. Мова не тільки і, навіть не стільки, про знання, як про досвід…

— Боже, мамо, який досвід? Про що ти говориш? Якби не знав як живе наша сім’я, то ти б ще могла мені нарозказувати казок, але ж я мешкаю з вами в одній квартирі, бачу, як ви горбатитесь на роботах.

— Та облиш ти його, — озивався батько з-за газети, — хоче заробити — хай спробує.

Жінка замислилась. Повисла тривожна тиша.

— Ти просто не зовсім усвідомлюєш, що таке щоденна праця, — виважуючи кожне слово вела мати, — але ти маєш літні канікули. Якщо знайдеш щось, то можеш спробувати. А вже тоді повернемось до цієї розмови.

Артем досяг маленької перемоги. От тільки Васька добряче підвів. Обіцяв, що побалакає з начальством щодо нього, але або не говорив, або просто балабол. Тим не менш хлопчина підбадьорений згодою, хоч і не в повному обсязі, відправився здійснювати мрію без сторонньої допомоги.

За кілька днів запал помітно впав. Багато хто просто закривав перед ним двері, як тільки дізнавались, що він шукає підробіток. Чи не половина з них казали, щоб він повертався в школу.

— Хлопче, — пояснював один чоловік з автомайстерні, — зараз не ті часи. Потрібно мати документи на всіх працівників, січеш. При всьому бажанні тебе не можна влаштувати законно, бо ти ще занадто малий, щоб працювати. А по іншому мало хто погодиться взяти. Спеціаліст з тебе, не в образу сказано, нікудишній. Ти сам це повинен розуміти. А ризикувати купою штрафів заради такого працівника, мало хто захоче. Хіба, у них там все підпільне. Впевнений, такі десь є. Але точно не тут. Приходь через кілька років, тоді і поговоримо.

Артем не хотів чекати так довго, тому вирішив прислухатись до слів чоловіка. Варіанти з закладкою наркотиків і тому подібним хлопець не розглядав. Не в тому середовищі він крутився і долучатись до нього аж ніяк не прагнув. Тому добряче призадумався, чим люди можуть займатись не зовсім легально, але і так, щоб їх не впіймали. Згадалось одне місце, яке завжди у нього асоціювалось з чимось негативним. Воно розташовувалось на краю міста, з усіх боків обліплене лісом, без нормального транспортного сполучення, неподалік від тюрми і наркодиспансера. Що там робили, точно не знав, але мав чуйку, що там йому допоможуть.

— Скільки кажеш тобі років?

Гладка жінка міряла його оцінюючим поглядом. Фіолетові губи бридко причмокували, втягуючи їдкий дим сигарети.

— Чотирнадцять.

— Тебе вдома не годують чи що? Тут треба працювати фізично. Е, не знаю, що з тобою робити.

Велика туша із зусиллям піднялась з-за столу і пошкандибала до задніх дверей.

— Толя! — гучний крик рознісся, здавалось не тільки складським приміщенням, а і довколишнім лісом. — Толя!

Через хвилину в кімнату зайшов середніх років чоловік із здоровенною лисиною аж до потилиці і золотим переднім зубом.

— Що там з Валєркою? Об’явився?

— Та де там. І не об’явиться найближчим часом. Розкодувався! Бачили вчора під луриком обісцяного.

— Як ця алкашня мені вже остогидла. Слухай, тобі підмога треба? Тут малий на роботу проситься. Мішки, звичайно, не потягає, але з дрібнішим справиться. Все легше буде.

Толя покосився на хлопця. Знизав плечами.

— Та хай буде, згодиться.

Отак Артем і приступив до роботи.

Завдання були простими. Приїхала завантажена вантажівка — розвантажити, порахувати. Приїхала пуста вантажівка — порахувати, завантажити. І завжди це були тільки коробки. Одного розміру, однієї ваги і без жодного напису. Переплутати неможливо.

Толя ж з іншими чоловіками займались своїми справами. Це була продуктова гуртова база, тому роботи вистачало. Артем кілька разів пропонував допомогу, але Толя на правах головного завжди відмахувався і відсилав на свою ділянку.

В день хлопець обслуговував переважно всього одну машину. Це в нього займало максимум дві години. Бували дні, коли він взагалі сидів, плюючи в стелю. Така робота йому подобалась. І за це ще й платили. Єдина незручність — все добро потрібно було ховати у окремий підвал, який неозброєним оком і розгледіти важко. Ноги після біганини вгору-вниз добряче боліли.

Десь на другий тиждень почала розбирати цікавість, що в коробках. І так його це питання муляло, що не сила втриматись. Тим паче, що навіть у накладній, якщо її так можна назвати, стояла тільки кількість без найменування. Можна спробувати і запитати, але ризикувати Артем не бажав. За надто довгий ніс могли і поперти.

Хлопчина без кінця думав, як би непомітно заглянути всередину, не пошкодивши пакування, аж тут доля сама підкинула можливість.

У відгороджену частину складу, де оперував Артем, вскочив збуджений Толя.

— Малий, речі твої де? Хапай і бігом у підвал. Податкова приїхала.

За двадцять секунд над головою хлопця ляснула ляда. Навколо тільки мертва тиша і непроглядна темрява. Він смиренно вичекав зо п’ять хвилин і приступив. Ввімкнув ліхтарик на телефоні, канцелярським ножиком акуратно розрізав скотч і розгорнув краї. По периметру розташовувався пояс з надутих пакетиків, в середині якого лежав чималий згорток з пупирок. На хвилю Артем засумнівався в доцільності його розгортання, але все ж вирішив продовжити. Коли, задавалось, сотий шар був знятий, на руці залишився незрозумілий камінець чи то темно-фіолетового, чи то темно-синього кольору. Що це таке і яку мало цінність, він не зрозумів. Шматок мав криві нерівні грані і не вирізнявся якоюсь естетичністю. Це був звичайний камінець із кулак дорослого чоловіка. Такі не валяються повсюдно на вулиці, але в геологічному музеї подібні речі точно є. Камінь не виблискував на світлі, натомість ніби злегка просвічувався. Оглядини не тривали довго. Якихось дві хвилини, не більше.

Враз Артем щось відчув. Камінь залишався абсолютно незмінним. Але з’явилось дивне поколювання у долоні. Ніби… хлопець намагався зрозуміти, що це нагадує. Наче тримаєш щось гаряче. Коли думка сформувалась, здалось, що пекти стало ще сильніше. Він не встиг нічого вдіяти. Рука мимоволі сама відсахнулась і шматок дивної породи полетів на бетонну підлогу. Друзки розпорошились навсібіч, ніби впав не камінь з долоні, а скляна куля з багатоповерхівки.

Рука страшенно пекла, шкіра почервоніла. Але в той момент Артем не зважав. Всі його думки вмить перебрались в кабінет Валентинівни, де його нещадно сваритимуть, нічого не заплатять і викинуть за двері як вшивого кота, розбивши мрію в самому початку становлення. Проте все ще можна виправити. Кинувся збирати друзки. Просто скидав їх в одну купу. План очевидний і простий. Купу битих уламків обмотати захисною плівкою і запхати назад в коробку.

Шмаття розлетілось по всенькому підвалу. Часточки виявились такими дрібними, що Артем майже не вірив у виконання цього завдання. Але потрохи таки визбирав майже всі видимі друзки. Кілька разів обвів телефоном підлогу, особливо уважно вдивляючись у темні закутки. На пошуки пішла купа часу. Тому пакування проходило вже в авральному порядку ‒ аби тільки встигнути до приходу Толі. Проте в самому кінці виявилось, що внизу немає скотчу. Хоча такі дрібниці можна вирішити і пізніше, а розкриту коробку поки сховати між запакованих.

Лиш по тому Артем згадав про свою руку. Точніше, вона сама йому нагадала. Долоня добряче пульсувала. Червонуватий колір зараз побагровів, зробився насичено малиновим. Крім того почервоніння піднялось вище зап’ястка і було вже десь на півшляху до ліктя. Зараза поширювалась і хлопець запанікував.

Толя чи Валентинівна точно помітять, що з рукою не все гаразд. І як пояснити, що сталося? Вони ж не геть дурні, щоб не зрозуміти. В рюкзаку була олімпійка на випадок різкого похолодання. Проблема тільки, що зараз стояла добряча спека, і якщо натягнути її в таку погоду, то зайва увага забезпечена. Уявивши палюче сонце Артем аж вкрився потом. Та і взагалі внизу ставало все спекотніше. Він знову покосився на руку, яка пульсувала жаром, і второпав, що причина саме в ній. Щось розповзалось тілом. Якась отрута. Щось з тим камінцем явно не те. А тепер і з ним.

Хлопець метався підвалом, думаючи як вірно вчинити, потай при цьому сподіваючись, що все якось саме минеться.

Проте натомість, до пульсації в руці додалось свербіння в грудях. Він задер футболку і побачив таке ж почервоніння, яке непомітно, але стрімко поширювалось рукою, вже минувши лікоть. А його кисть при цьому взагалі перетворювалась на чорну чужорідну масу. Усвідомивши жахливу метаморфозу Артем нарешті осягнув весь масштаб халепи. Це вже не був маленький опік, чи чим воно було насправді. Цікавість і необов’язковий дотик поставили його на межу життя. Без сторонньої допомоги його буття приречене.

Він злетів сходами і заколотив кулаком в ляду.

— Гей! — горланив. — Випустіть мене! Викличіть швидку. Мені погано!

Але згори не доносилось ні звуку. Удари ставали ще завзятіші, а крики несамовитіші. Артем спробував викликати швидку самотужки, але, як і очікував, жодного шансу впіймати бодай натяк мережі не було.

Піт заливав очі, футболка прилипла до тіла. Скинув її остаточно і втупився на тіло. Червона пляма розтягнулася від шиї до пупа і вже перебиралась на ліву руку. Права — вже по самий лікоть зробилася темно-фіолетовою як камінець. Біль такий ніби його одночасно вжалила тисяча бджіл. Почало нудити, паморочилось в голові.

— Толю! — здавалось верещав, але насправді ледь бурмотів Артем.

Хлопчина виблював під себе, впав на коліна і завалився у власне блювотиння. Затуманений погляд дивився просто на двері, в примарній надії на порятунок. Але ніхто не відкрив ляду.

Артем втратив свідомість.

Очуняв від голосу.

— Трясця, що сталось?

На сходах хтось стояв. Здається Толя. Він клацнув вмикачем і світло розігнало пітьму по кутах. Побачивши картину внизу чоловік закляк. Малий майже весь почорнів.

— Швидку… — слово вартувало надзвичайних зусиль.

Рот залишався напіввідкритим. Тільки очі ще здавались живими.

— Вибачай, малий. Не можу. Забагато треба буде пояснювати. Та і… — на обличчі був майже жаль, — не допоможе тобі вже нічого.

Толя вимкнув світло, закрив ляду і пішов геть.

— Ну що там, порядок? — запитала жінка, підкурюючи чергову цигарку.

— Та де там! Цей теж розкодувався.

Жінка закотила очі.

— Як ця алкашня мені вже остогидла. Заглядають, куди не просять. Закривай і ходімо. Скоро смердітиме. Завтра приберемось.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Медпункт
Історія статусів

15/10/20 03:00: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Вибув з конкурсу • Перший етап