Банькатий Метросексуал
– Завжди кидайся на людину зі стволом. Але якщо в неї ніж – тікай. Від ножа потрібно тікати. Бачиш ствол – нападай, бачиш ніж – тікай.
– Це з якогось фільму.
– У Гая Річі було щось таке. Нібито.
– Не було в нього такого.
– Хіба це не Мило говорив?
– Ножі не здіймають шуму. Щоменше шуму, то більша ймовірність пустити їх у хід. Стволи для вигляду, ножі для діла. Ось так він говорив. А то фраза з «Ірландця».
Хлопчисько декілька секунд повертів у руках ножа й відклав його на край парти. Він втомився. Йому здавалося, цей день тягнеться вічність.
– Коли вже кінець?
Хлопець за сусідньою партою зиркнув на свій наручний годинник. Той тріснув. І стрілка стояла на місці. Показувала третю. Ночі чи дня – зрозуміло не було.
– Десь приблизно… через… хвилин три.
Перший зітхнув.
– Ми завжди можемо піти раніше, – мовив він.
– Можемо, Костю. Але не варто йти з уроків раніше, це ж порушення правил.
– До дупи, – Костя підвівся і попрямував до виходу, переступаючи через мотлох, що валявся під ногами.
– І куди тобі поспішати? – голос третього хлопчини зупинив його. Костя стояв перед протореними дверима. Він бачив довгий коридор, куди зазирало сонце. Яскраве.
Скоро літо. Канікули.
– Давай досидимо, – продовжував хлопець, – що тобі з цих трьох хвилин.
– Вже двох, – докинув інший, повчально піднявши пальця догори. На пальці виднілася незграбна пов’язка, просякнута брудом і кров’ю.
Костя зітхнув. Скоро прийде час божеволіти. Але що робити до того?
Хлопець повернувся і бухнувся за парту.
– Ну добре, Максе, – сказав, – давай посидимо.
Стало тихо.
В повітрі витала пилюка. Хаотично, але розмірено і спокійно. Нікуди не поспішала. Останнім часом тільки це і заспокоювало Костю. Маленькі часточки бруду виблискували у тьмяному світлі сонця. Здавалися Кості чимось важливим, хоч це була всього лишень пилюка.
– Все! – вигукнув хлопчина з годинником на руці. Костя мимоволі здригнувся, – три хвилини збігло.
Хлопчина підскочив з-за парти й побіг.
– Вітю, тільки давай цього разу не дуже гучно, добре! – крикнув Макс йому навздогін.
За декілька митей з коридору долинув дзвінок. Він все наближався, аж поки в класі не з’явився Вітя. На його обличчі виднілася вдоволена усмішка. Він тримав у руці дзвоника й енергійно ним тряс.
Костя відчув памороки в голові. Остогидлий дзвоник. Наче стукався об його мозок. Дзвенів десь там, під черепною коробочкою. Прямо всередині. Зводив його з розуму. Зціплював щелепи. Викликав нудоту.
– Все, ми зрозуміли, – мовив Макс, – припиняй, інакше в мене зараз почнеться напад.
– Час додому, – Вітя перестав дзвонити і побіг класти дзвоник на місце.
– Маячня, – пробурмотів Костя.
– Та годі тобі. Так легше.
– Якщо ти божевільний.
Макс зітхнув.
Вітя вигулькнув з-за дверей, усміхаючись своєю замурзаною пикою.
– Чого повсідалися? Ходімо, довбні, уроки закінчилися. Чи ви не чули дзвінка?
Хлопці підвелися і пошкандибали з класу. В коридорі було порожньо. Звуки кроків луною розносилися навсібіч. Вітя тупотів попереду, Макс і Костя плелися за ним.
– Скоро літо, друзяки, а ми вже у випускному класі. Прикиньте, – Вітя озирнувся і багатозначно зиркнув на товаришів, – треба влаштувати вечірку, – провадив він далі, – це відповідальний момент. Нарешті закінчимо школу. А там доросле самостійне життя і все таке.
– Не кажи «і все таке», – сказав Макс, – просто «доросле самостійне життя».
Вітя дзвінко зареготав, і цей сміх луною пронісся коридором. Міг би сполохати привидів, якби вони тут були. Ледь вловима відраза торкнулася кутиків рота Кості.
– Доброго дня, Ларисо Іванівно! – Вітя помахав рукою одинокій фігурі, що стояла в кінці одного з коридорних відгалужень. Губилася в клубах пилюки й мерхлого світла, що просочувалося крізь брудні вікна. Костя не дивився на неї.
Вона стояла там вже давно. Декілька днів тому у Лариси Іванівни відвалилася щелепа, й Вітя приштопав її будівельним степлером. Тепер щелепа трималася на стібках, які відтягували засохлу шкіру. Здавалося, що у Лариси Іванівни інсульт. І вона от-от закричить від жаху.
Вітя прибив її до дверей, що вели у 4-А клас. Ноги пробив над колінами, щоб вони не зігнулися під вагою тіла, хоча воно добряче висохло. Завбачливо він прикріпив і торс. Тепер з пуза Лариси Іванівни стирчала шапочка величезного гвіздка. Шию теж прибив гвіздками, а голову закріпив між двома штирями, щоб вона не падала. Руки залишив звисати донизу.
«Так виглядає природніше, – сказав Вітя, – живіше».
Взагалі, Вітя постарався. В 11-А він посадив усі трупи старшокласників, які тільки зумів знайти. Сам тягнув, сам розсаджував за парти. Старався, щоб виглядало природно, для кожного придумав індивідуальну мізансцену. Хтось сидів у телефоні, хтось читав, хтось уважно слухав учителя, а хтось просто визирав у вікно. Так, ніби вони на уроці. Ніби вчаться. Ніби скоро урок закінчиться, і всі підуть додому їсти обід.
Вони минали 11-А. Костя не дивився туди.
– Гей, хлопці! – Вітя зазирнув до класу, – не чули дзвінок? Вже можна додому йти, ботани!
Йому відповіла тиша. Тільки чутно було, як десь в стіні шкребеться щур.
– Завжди не любив 11-А, – стиха промовив Вітя, крадькома позиркуючи на нерухомі тіла, – вам ніколи не здавалося, що дітей з 11-А вчителі більше тягнули? Вони ж не розумніші за нас, – хлопець фиркнув і гучно закрив двері. Костя почув глухий звук гуп! Мабуть, чийсь труп звалився на підлогу, – в нас тягнули тебе, Максе, – Вітя реготнув і пішов далі, – якщо ти все ж отримаєш золоту медаль, знай – ти на неї не заслужив. Ти ж абсолютний профан у фізиці й математиці.
– Так само як і ти, бевзь, – мовив Макс.
– Але ж і золоту медаль я не отримаю.
– Ніхто не отримає.
Вітя зупинився й втупив погляд у Костю.
– Макс отримає, – сказав хлопець.
– Ніхто не отримає, – повторив Костя.
Важка тиша опустилася на коридор. Її було відчутно. Наче хтось викачав з тіл хлопців усе повітря, і вони раптово відчули навколишній тиск в усій його повноті.
Вітя мимоволі сіпнув головою.
– Нащо ти так говориш? У Макса всі шанси…
– Осточортіло, – перебив Костя і попрямував до виходу. Крокував швидко. Йому потрібне повітря. Він опустив голову, аби не дивитися на прибите до інформаційного стенду зогниле тіло директора, якого Вітя притягнув сюди ще вчора.
Кутики його рота були натягнуті грубими нитками, зав’язаними на вузли за вухами, щоб здавалося, ніби він привітно усміхається. Олександр Михайлович завжди усміхався, коли був живим.
Костя опинився на вулиці. Глибоко вдихнув. Все ще відчував затхлий запах занедбаного шкільного приміщення.
Трупи не смерділи. Вони давно висохли. Смерділо гниле дерево, книги й журнали, які з’їдалися сирістю й пліснявою.
Костя оглянув околиці. Тихо. Шкільний сад заріс травою й чагарниками, покинуті автомобілі стояли обабіч дороги. За кермом деяких з них сиділи люди. Руки хтось поприв’язував до керма.
Вітя.
Костя дихав часто і глибоко. Йому треба було відчути свіже повітря, але ніяк не виходило. Все, що він відчував – блювотні позиви. Але йому не було чим блювати, він не їв уже три дні.
– Хочеш піти, – почув він. Озирнувся. Вітя стояв позаду. Макс вийшов зі школи слідом, причинив важкі двостулкові двері з вибитими шибками й став осторонь. Його вологі очі перелякано дивилися на Костю.
– Залишилося декілька тижнів до літніх канікул, – говорив Вітя. Його голос звучав глухо, – хочеш все кинути в останній момент. Хіба це не тупо.
– У нас більше немає часу гратися, – мовив Костя.
– Гратися? – Вітя ображено набурмосився, – хто грається?
– Ти граєшся, – Костя підступив до хлопця, – кожного дня ми приходимо сюди, сидимо, наче бовдури, у школі, нашпигованій трупами, і говоримо про фільми, ніби той клятий клуб кіноманів-збоченців.
– Хаха, кумедно звучить! – зареготав Вітя.
– Замовкни, – просичав Костя, – набридло. Все це.
– Так ми намагаємося уберегтися він розпечених лап буденності, – Вітя вкрадливо посміхнувся, оголивши жовті давно нечищені зуби, – взагалі, це чудова ідея – клуб любителів чогось. Мабуть, треба організувати щось таке. Як щодо музики? Га, Максе? Може, завтра почнемо? Поговоримо про Overkill і Testament... а, ні, чекай, це треш-метал. Треба розпочинати з чогось старішого. Від хард-року і Led Zeppelin до хеві-метала й Iron Maiden з Merciful Fate. Ба навіть з блюзу. Ти ж любиш блюз, Максе. Хто там твій улюблений блюз-виконавець? Скіп Джеймс, ти казав? Врешті, треба буде подумати над цим добряче. Або астрономічний клуб! В мене вдома купа науково-популярної літератури: Саган, Кайку, Тайсон, Краус, Гокінг, ще якісь там, не пам’ятаю. То братове все. А ще є атласи і модель Сонячної системи – сам робив, – він запитально подивився на Макса і Костю, – чим же іще нам займатися, якщо не самодіяльністю. Розвиватися, так би мовити. Ми ж іще школярі, нащо думати про доросле життя, якщо можна думати про зірки і Joy Division.
– Психований, – стиха промовив Костя.
– Костю, – Макс застережливо зиркнув на хлопця.
– Що? Він клятий псих. Я це знаю, ти це знаєш і він теж це знає.
– Не знаю, – Вітя дивився на Костю, – і не використовуй займенники, якщо хтось, кого ти називаєш «він», присутній в полілозі. Це неввічливо і знеособлює людину. Наче вона не варта того, щоб її помічали й казали все їй безпосередньо.
– Я тобі сказав.
– Так. Ти сказав, що я псих. І я з цим не погоджуюся. Чому я псих?
– Чому? – Костя багатозначно роззирнувся.
– Бо намагаюся зберегти звичний лад? – Вітя бентежно хитнув головою, – бо хочу, аби все стало, як раніше?
– Нічого не залишилося, Вітю. Тільки ми, – Костя глибоко вдихнув теплий подих близького літа, – а що ми, якщо цілеспрямовано вбиваємо самих себе. Гниємо заживо в домовині, де і так повно мертвяків.
Вітя тільки мовчки дивився на Костю. Той важко дихав.
– Що буде завтра? Через тиждень? Через рік? Га? – Костя зазирав ув очі Віті. Намагався побачити там хоч щось, окрім хворобливого блиску, що сидів у тих очах зазвичай.
– А ти знаєш, що буде? – спитав Вітя.
– Не знаю я.
– Хіба треба знати? Ще цілих два тижні. До кінця багато часу.
– Ти проґавив кінець.
Повільно вгору поповз правий кутик Вітіного рота. Наче хтось тягнув за ниточку, як в тому дитячому фокусі.
– Досить вам, хлопці.
– Стули пельку, Максе. Не бачиш, Костя тут займається дезертирством. Хоче піти, а ще так трошки залишилося потерпіти. Що скажуть на це його батьки, га, Максе? Як думаєш? Вони хочуть, наскільки я знаю, аби Костя навчався у сфері IT. А туди не беруть тупих недоучок.
Костя з криком кинувся на Вітю. Повалив його на землю і притис всім тілом. Вітя закашлявся, а крізь кашель проривався сміх. Він почервонів. Здалося, зараз його голова лусне. На гладкому хлопчачому лобі виступили вени.
– Зібрався мене душити? – глухо прохрипів Вітя, – дивися, бо це мені може сподобатися, – він майже задихався під натиском Кості, – Shiny, shiny, shiny boots of leather… Whiplash girl child in the dark…i – хлопець засміявся, зі свистом виштовхуючи повітря з легень .
Костя враз відпустив його і відійшов, наче від прокаженого. Макс підскочив до Віті і допоміг йому підвестися.
Той вп’явся в Макса і вільною рукою струшував із себе бруд і сміття.
– Ледь штани не порвав, – пробурмотів Вітя, – мене б вдома прибили.
З мить Костя дивився на хлопців відсутнім поглядом, а потім розвернувся і мовчки пішов.
– Куди ти? – почув він голос Макса.
– Геть. А ти залишайся з цим недоумком, якщо хочеш.
Вітя відпустив Макса. Поправив комір замурзаної сорочки, якій не вистачало декількох ґудзиків. Пильно дивився на постать Кості, що швидко віддалялася. А потім пішов за ним.
Він підходив ближче. Безшумно торкався землі порепаними кедами. Запхнув руку в кишеню і витягнув звідти ножа. Міцно затис в руці. Йшов спокійним стриманим кроком, наче нічого й не збирався робити.
Макс кинувся за ним. Схопив його за плечі, та йому не вистачило сил, аби втримати Вітю. Він завжди був кволеньким. Вітя відштовхнув Макса, розвернувся й всадив ножа хлопцеві в шию.
Той позадкував. Зіниці розширилися, й в очах застигло німе питання. Ніби він не зрозумів, що сталося.
Хлопчина декілька митей дивився на Костю, що стояв неподалік і не міг ворухнутися. Наче питав, чи не міг би Костя пояснити, що відбувається. Костя відчув, як похололи його кінцівки, і щось неприємне і слизьке пробіглося спиною, дісталося до скронь, звідти опустилося в груди і вкусило його там. Щось бридке. Воно викликало нудоту.
Макс впав на землю.
Враз стало тихо. Надто тихо. Тихіше, ніж зазвичай. Чутно було лишень важке хрипіння Макса, яке скоро припинилося. Вітя підійшов до нього і витягнув з горла ножа, притримуючи голову вільною рукою. Хлопець всівся поряд з тілом і вперіщив погляд в лезо, вкрите слизькою кров’ю. Його трясло, він покрився холодним потом. Відчував його на спині і потилиці. Тепер брудний одяг липнув до нього. Вітя завжди ненавидів це відчуття.
– Я не любив школу, – він підняв погляд на Костю. Той все ще стояв, наче закам’янілий. Вітя болісно хмикнув, – думав, швидше уже б закінчити і почати жити власним життям. Свобода і все таке. А рік тому раптом усвідомив, що страшенного боюся того власного життя. Боюся не вступити до універу, не знайти роботу. Врешті-решт, боюся не придумати, ким же я хочу бути. А я так і не придумав, Костю, – Вітя перелякано забігав очима, – уяви, вже одинадцятий клас, а я ще й досі не знаю, ким мені бути. Хто я, га? Чого хочу? – хлопець стенув плечима, – без поняття. Пригадуєш, як ми говорили: от якби повернутися у третій чи четвертий клас, маючи той розум і знання, які є зараз. Не в перший, бо в першому було б нецікаво: ніхто не хоче цілий рік вчити алфавіт і каліграфічно виводити букви. Ми уявляли, якими розумними були б. Знали би відповіді на всі питання. І все було би легко. І в нас було би більше часу, аби подумати. Добряче подумати. Не хочу закінчувати школу, Костю, – він вперіщив у хлопця пронизливий погляд, – бо я й справді не знаю, що буде далі. Просто хотів, аби ми побули школярами, поки маємо на те право.
Вітя опустив голову. Під його ногами зібралася спінена кров.
– Пам’ятаєш, як ми мріяли, що одного дня прокинемося, а в селищі не буде дорослих. Всі магазини з цукерками відчинені й можна наїдатися досхочу. І залазити на дахи будинків, – говорив він, дивлячись на червоні бульбашки, – уявляли, як робитимемо усе, що нам заманеться і їстимемо все, що забажаємо. І ні за що не доведеться платити. Завжди не вистачало цих кишенькових грошей на снікерс. Хоча снікерси чомусь перестали мені подобатися. Якимись вони стали надто солодкими. Чи може це я виріс? Хм, – Вітя збентежено почухав потилицю. Брудне волосся тепер стирчало на усі боки, – іди, якщо хочеш, – він підвів голову, – вали. Можеш робити, що тобі забажається. От тільки мені цікаво, що ти, в біса, робитимеш. І справді цікаво.
Вітя підвівся. Він витер лезо об сорочку й запхнув ножа в кишеню.
– Ти тепер сам по собі, – хлопець нахилився над тілом Макса й міцно схопився обома руками за комір його джинсової куртки, – клятий Виходець зі Сховища 13ii. – Він потягнув тіло назад до школи, – думаєш, я нічого не розумію. Все я розумію. І я знаю, яким буде кінець. Правда, до нього ще треба дожити, – Вітя зареготав, вдоволений сказаною фразою.
Він тягнув, залишав неглибоку ритвину в шарі бруду й сміття, що покрило площу перед школою. До завтра вітер приховає сліди, знов все замете пилюкою.
Йому боліла спина. Єдине, що Вітя відчував у цей момент.
Тупий, ниючий біль у спині.
Він тягнув. Не підводив голови. Вийшло сонце, освітило його згорблену худорляву постать і тіло, що волочилося за ним. Освітило школу з вибитими й брудними шибками. Вітю завжди лякали такі вікна. Зараз вперше за декілька місяців він раптом згадав, як сильно колись боявся чорних порожніх вікон.
Хлопець виволік тіло Макса на ґанок школи. Він підвів голову. Кості не було. Переди ним розкинувся порожній асфальтований майданчик, поодинокі яблуні занепалого шкільного садка і дорога, що повільно оминала парк і ховалася десь за деревами.
Пташки співали. Повітря було свіже, сухе. Теплий вітер прогрівав кістки. Вітя вдихнув на повні груди і підставив обличчя під сонячне проміння. Воно пригріло його лице, і шкіра на щоках тепер пашіла.
Теплий сьогодні день, хороший.
З дверей школи тягнуло сирістю й холодом. Крізь вибиті шибки виднівся шкільний коридор, заповнений тінявою.
Хлопець відчинив двері й заволік тіло всередину. Дотягнув до кабінету, на якому висіла табличка з написом «11-В». У класі було порожньо. На одній з парт лежав ніж. Костя забув.
Вітя всадив Макса за парту. Тіло не трималося прямо, постійно хилилося в різні боки. Тоді Вітя поклав Макса на парту так, наче той заснув.
– Ось так, – тихо бурмотів він, складаючи руки під голову хлопця, – так буде добре.
Тепер Макс і справді ніби як спав. Якби не плями крові, у це навіть можна було б на секунду повірити. Вітя посміхнувся.
Він відійшов і важко бухнувся на підлогу, впершись в стіну, на якийсь висіла подерта шкільна дошка.
Тихо. Вітя заплющив очі.
– Лишилося найменше, Максе, – сказав він, – дожити до кінця, – хлопець глибоко вдихнув затхле повітря, відчув у цей момент, з яким ритмічним спокоєм б’ється його серце. Йому сподобався цей спокій, – зосталося два тижні. Два. Довбаних. Тижні.
Сонце пролазило в клас крізь брудні шибки. Довгими полосами прорізало кімнату, безжально встромлялася в неї, наче в чиюсь плоть. Вона більше не кровоточила. Померла. Давно.
Вітя відчув, що його хилить до сну. Він сьогодні втомився. Мабуть, пора вже йти додому, і так затримався довше, ніж зазвичай.
Завтра ж знову у школу.
i Слова з пісні Venus in Furs групи The Velvet Underground. Пісня присвячена темі садомазохізму.
ii Сховище 13 (Vault 13) – сховище з гри Fallout та Fallout 2. Події гри описують постапокаліптичний світ після ядерної війни.
