Біля озера

Приємна прохолода літньої ночі дарувала відчуття легкості. Срібні місячні промені ледве пробивались через важке хмарне небо. А стара стежка, відома їй ще з дитинства, абсолютно ніяк не освітлювалась, але Ксені це не заважало. Вона автоматично йшла додому, продовжуючи переписку з подругою, в якої щойно була в гостях.

КСЕНЯ: “Я трохи залишусь тут, біля озера”

Тут так гарно, може, і ти приходь”.

НАДЯ: “Ксень, ти чого”

Вже темно”

Мене не випустять”.

Йди додому. Треба було таки попросити тата, щоб провів тебе”.

КСЕНЯ: “Ти вже доросла, Надь. Можна просто втекти, коли не пускають”.

Через рік ми роз’їдемось хто куди. Це останні наші канікули, розумієш?”

НАДЯ: “Та прийду, зараз прийду”.

КСЕНЯ: “Чекаю”.

Дівчина присіла на стару колоду біля озера і погасила екран телефона. Розкотила свої джинси і застебнула кофтинку, щоб якомога менше потерпати від нападів комарів. Здавалось, весь сум світу, вся його любов, вся його чарівність і буденність отут і зараз, інших варіантів немає. Як їй знати, що буде? Як розрахувати все? Як можна щось планувати, коли попереду лякаюча, темна невідомість? Як можна нічого не планувати, коли це руйнує тебе? Як можна “просто жити як всі люди”, коли ніхто з них не щасливий, ніхто не живе просто?

Її великі зелені очі заблистіли від сліз. Ксеня закинула голову вгору, швидко затріпотіла віями, щоб не дозволити смутку вирватись на волю і глибоко вдихнула. Провела рукою по своєму короткому, густому волоссі, перевіряючи чи все гаразд із зачіскою, і повернула погляд до темної, блискучої води, яка, здавалось, поглинала все погане, таїла в собі весь спокій цього світу. Але раптом на фоні тьмяної палітри з’явилась світла пляма. Якесь маленьке дівча з довгим розпущеним волоссям в одній сорочечці йшло прямо у воду. Не довго думаючи, Ксеня підбігла і схопила її за руку:

— Ти куди лізеш? Де твоя мама?

Дитя лише мовчало і дивилось кудись повз неї. Ксеня зняла кофту і закутала дівчинку. Посадила її біля себе на сухе дерево.

— Посиди трохи тут, потім пошукаємо твою маму. Може, це Ліля? Ну, Ліля твою мамку звати?

Але дівчинка не реагувала. Це було для Ксені лише підтвердженням її слів. Тільки хтось з малих Лілі міг би отак блукати зараз невідомо де. Здійнявся вітер, а дівчинка все дивилась на озеро. “Тільки би не дощ ”, — думала Ксеня.

— І де носить ту Надю… і ти ж не знаєш, от, — Ксеня міцніше закутала дівчинку, яка, здавалось, зовсім змерзла. — Ти, певно, хочеш купатись. Але зараз вже майже ніч і вода холодна. От прийдеш до мене в обід і підемо купатись, навчу тебе плавати. А зараз не лізь.

Дічинка притулилась до неї ближче. Ксеня сприйняла це як вияв довіри. То і добре. Сама вже не зважала ні на темряву, ні на холод, і, навіть, на те, що вдома вона явно добряче вислухає за отаке запізнення. Для Надії, яка спізнюється мало не на ціле життя, вже надумала покарання. Хай вишукує маму цієї маленької згуби сама.

Ксеня дістала з кишені телефон, щоб нагадати Надії, що чекає на неї. Тоді дівча повернуло свій погляд на світло екрана. Тільки тепер дівчина помітила, що її шкіра була зовсім бліда, мало не синя, а погляд розмитим, ніби насправді вона і не бачить нічого. Дівчина налякалась і підвелась. Може, вона хвора чимось? Це єдине розумне пояснення. Не для цього ж вона не пішла з 9 класу, аби отут привидів лякатись.

Дівчинка підійшла і взяла її за руку. Її маленькі пальці були мокрими і холодними, як лід. Вона підняла свою голівку і подивилась прямо на Ксеню. З її мокрого волосся, яке ще кілька хвилин тому таким не було, стікала вода. Ніби дівчинка таки скупалась у цьому клятому озері.

— Мама, — прошепотіло мале своїм високим, трохи зіпсованим голоском. — Мамо, купатись! Купатись!

“Теж мені знайшла маму”, — думала Ксеня і цілком успішно опиралась спробам затягнути її у воду. Але дівчинка міцно стискала її руку, голосно плакала і тяглась до озера. Озеро засвітилось новими мертвими, сумними і веселими поглядами. Всі чекали на неї там. Вони теж кликали. Обіцяли хорошу компанію.

Ксеня сіла на берег, не в змозі більше опиратись. Притягнула дівчинку до себе, обійняла її і розплакалась. Як їй, певно, сумно тут з отими чужими істотами! Дівчина чогось була впевнена, що вони чужі.

— Вони не купаються з тобою? — запитала Ксеня.

— Ні, — відповіла дівчинка, — їм не потрібна мама. Ти потрібна мені.

— Але я не твоя мама. Ти це розумієш?

Ксеня говорила з дівчинкою, а сама стискала пальці на її лівому зап’ясті, в надії вирахувати пульс. Нічого не було. Вона мертва.

Це не налякало так сильно, як мало би. Мертва чи ні, а їй потрібна допомога, любов, увага. Інакше сиділа би у своєму озері і не визирала більше.

— Не кажи так! Не кажи! Не кажи! — дівчинка кричала і била її в груди своїми маленькими кулачками.

Ксеня дозволяла, нехай. Телефон в кармані завібрував, певно, Надя щось написала. Дівчина ніби існувала зараз у двох реальностях. Яку з них вона вибере? Вона ще задумується? Але ж, справді, тут вона потрібна цьому дівчаті. А кому вона потрібна там? Коли навіть єдина подруга не може підтримати. Прийшла би Надія раніше, цього би не сталось. І Ксені захотілось помститись їй. Помститись своєю смертю. Аби це було з нею до кінця її життя. Дівчинка вже перестала злитись, просто тулилась до неї і кликала: “Ідемо зі мною. Чого ж ти не хочеш йти зі мною. Не залишай мене тут саму”.

Вітер стих, вода завмерла в очікуванні її рішення.

— Ти знаєш як тебе звати?

— Маша, — прошепотіла дівчинка.

— Я не можу піти з тобою, Маша. В мене ще може бути щось попереду. Щось ще може бути, розумієш? Дай мені шанс. І я прийду, я можу навідувати тебе. І коли вже зовсім нічого не вийде прийду назавжди.

Дівчинка відчула, що та не бреше. Вона підвелась і зайшла по колінця в воду. Шкіра здавалось, почала сповзати з її обличчя. З очей потекла вода. ЇЇ відпустили. Ксеня зрозуміла, що її відпустили. І вона не могла ні радіти, ні засмучуватись цьому. “Я посиджу ще з тобою”, — подумала Ксеня. Вона бачила, як плоть гнилими, в’язкими шматками сповзала з її кісток, розмиваючись потоками води зсередини, поки дівчинка повністю не розчинилась у воді, поки озеро повністю не поглинуло її. Не відчувала нічого, окрім смутку і вдячності за те, що їй повірили і дали другий шанс.

— Ксеня! Щось трапилось, все добре? — Надя вже була тут і сиділа поруч.

— Ти чула такий вираз: “Тебе тільки за смертю посилати”? — жартома запитала Ксеня

— Я вже знаю до чого ти хилиш, — засміялась подруга.

Сміх обох прокотився над озером і довго не припинявся просто через те, що кумедно ж, коли хтось сміється з якоїсь дурні.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Клас фізики
Півфінал: Учительська
Історія статусів

15/10/20 02:00: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
16/10/20 20:22: Грає в конкурсі • Перший етап
20/11/20 10:26: Грає в конкурсі • Півфінал
10/12/20 00:30: Вибув з конкурсу • Півфінал