33-й

«Як вмреш, — не буде ж спокою тобі!

Живі, вночі, згадають й після смерті!

Бо як не твоє м'ясо та кістки, —

То самі, згодом, стануть вони мертві!»

Вранці, по всьому будинку, пронісся вже давно забутий запах м'яса, яке варилося у великому казані. Наталка ще спала, але вже повільно йшла до кухні. Її рецептори немов ожили й ніс почав винюхувати, що там.

- Чи ще лишилися на вулиці кішки та собаки? — запитала вона у батька.

Та той нічого не відповів. Лише подивився на доньку безневинним поглядом.

- По всьому селі вже давно з'їли усіх собак, тож вигадувати нічого не потрібно. Я сподіваюся, це ж не м'ясо... — немов зірвалися з її вуст слова, які хотілося б притримати — Я сходжу до дядька Федора, молока попрошу для Миколи.

Худорляве дівчисько, років шістнадцяти, одягло батьків кожух й зібралося покинути стіни старого будинку.

- Нікуди ти не підеш! У Федора вже немає корови... та й Федора більше немає! - Василь опустив голову - Та й взагалі, не смій виходити на вулицю.

Його останні слова притихли. Як і подих, який був насичений моторошним хрипом.

- Його хоч поховали?

Запитала Наталка дивлячись батьку у вічі й чекаючи хоча б якоїсь відповіді. Та той, ніби не чув, про що говорила донька і як завжди мовчав. Наталка любила дядька Федора. Він проявляв до неї доброту. Завжди пригощав теплим молоком та розповідав якусь цікаву історію, тож ця новина, торкнулася самих потаємних думок дівчини. Вона, у своєму юному віці, не розуміла відкіля береться стільки жорстокості.

- Я хочу вийти на подвір'я, подихати свіжим повітрям!

В її голосі відчувалася брехня. Так, вона хотіла піти, на завжди. Хотіла залишити стіни, які вже декілька місяців були просякнуті ненавистю. Хотіла спокою, їжі, теплого одягу. Вона хотіла бути людиною. І згадка про дядька Федора була лише приводом, щоб залишити приміщення.

- А хто догляне за братом? Мерщій до кімнати! - пронісся по кімнаті агресивний голос батька.

Як же їй набридло виконувати обов'язки старших. Як же вона зморилася бути нянечкою Миколі. Здавалося, що ніхто не хоче її зрозуміти.

- Хай матінко догляне брата! Я хочу піти звідсіля! Піти до міста!

Ледь не заплакавши, сказала Наталка залишивши погляд на вхідних дверях.

- Куди? До міста? Ти що, геть збожеволіла? Та ніхто тебе не впустить туди, бо ж як упіймають, то краще тобі не знати, що вони з тобою зроблять. І матінку пожалій, їй і так дуже погано.

Дівчина вперше побачила його злі очі, які з кожним днем виточувалися на худому обличчі. Сам же Василь, в житі, був спокійною особою, але останнім часом його агресія зростала. Скоріш за все, це були наслідки довгого голодування. Та ще й дружина знаходилася в тяжкому стані. Принаймні, так він казав дітям, а сам, вже другий день не пускав їх до кімнати. Повісив на двері замок та наказав й близько не підходити. А ключа взагалі, завжди тримав біля себе, як ніби щось приховував, не договорював. Василь схопив Наталку за кожух, який помітно звисав з худорлявих плечей й відвів її до кімнати, в якій спочивав Микола.

- Доглядай за братом!

Наталка любила свого брата, та у ці тяжкі часи, її любов переросла в ненависть. Микола тихо спав. Та так тихо, що їй на мить здалося... а ні, дихає. Він ще дихає.

Дівчина поглянула у вікно, сподіваючись побачити людей. Легкий вітерець розмазував по склу маленькі краплини дощу. Її погляд завмер на подвір'ї її найкращої подруги Олени, яку вона вже декілька днів не бачила. Ні подругу, ні її батьків. Це могло свідчити лише про одне, але про це, навіть й думати не хотілося. Загалом, подруги були як ті нерозлучники й ніколи не сварилися. Ну, майже ніколи. Був у їхньому житті один момент, коли вони декілька днів не розмовляли. А все через того красеня Степана, який подобався обом дівчатам. Високий, сильний, працьовитий парубок із карими очима.

“І де він зараз?” — подумала Наталка

Вона дивилася на посіріле небо, яке охайно огорнули хмари й згадувала щасливі миті свого короткого життя. Згадувала свої 13, коли з подругою бігали по жовтому полі й не зважали ні на що. Коли збирали у саду червоні яблука. О, якими ж вони були приємними на смак. Тепер, ці спогади стали незрівнянними ні з чим іншим. І варто їй було лише заплющити очі й уявити, як вона починала танути. Плести в обрію мрії, яку, в мить, руйнувало бурчання живота. Як же їй тільки набридло бути схожим на тварину, виживати, годуючи себе усілякими травами та корінцями. Вона, дуже часто порівнювала себе з ягням. Мабуть, як і всі жителі їхнього села. Загнана в куток отара голодних ягнят, яка повільно чекала своєї кончини... чекала на вовка.

Поки Василь готував, дівчина тихесенько підійшла до спальні батьків. Двері були зачинені, та це не заважало неприємному смороду торкнутися носових рецепторів дівчини. Позаду, пролунав тихий голос Миколи:

- Мамо!

Цього вона аж ніяк не очікувала. Дівчину охопила дратівлива хвиля коливань кінцівок. Її руки, тоненькі як віти молодих дерев, останнім часом дуже часто сіпалися самі по собі. То скоріш за все було через голод, та дівчина вважала, що причина того пригнічена атмосфера, яка поселилася у їхньому будинку. Вона вирішила не ризикувати й повернулася до брата. Її думки не покидала агресія батька. В кімнаті пролунав добрячий буркіт живота. Дівчина хотіла їсти. Як і Микола, який кліпав на неї голодними очима.

Загалом, з кожним днем ставало все тяжче й тяжче. Рухи уповільнювалися, мислення ускладнювалося, сил не вистачало. Народжувалася ненависть. Ненависть до всього світу.

Батько зайшов до дітей й дав їм шмат вареного м'яса. Діти, немов голодні щеняти, накинулися на ті кістки, відриваючи з них вже давно забутий його смак. Їм не вистачало хіба що ричання один на одного, щоб бути схожими на справжніх тварин.

Впродовж дня, Наталка думала про подругу, про дядька Федора. Та більш за все, вона хвилювалася за неньку, адже вже другий день її не бачила. Не бачила з того вечора, як та, ледь стоячи на ногах, пішла до ліжка.

За вікном стемніло й настав час лягати спати. Наталка обійняла брата й з блідим обличчям дивилася в куток кімнати, в якому, як їй здавалося, хтось стоїть й дивиться на них глибокими зеленими очима. Ті очі вона бачила не вперше. Ті, голодні очі, чекають... вже декілька днів чогось чекають.

- Ти теж там когось бачиш? — прошепотів Микола.

- Спи вже! То тобі від голоду казна-що ввижається!

Наталка навмисно так сказала, щоб заспокоїти брата. З думкою про те, що двом особам одночасно не може щось ввижатися, вона заплющила повіки, сподіваючись, що примара в кутку, так і залишиться примарою в кутку. Та її сон був коротким. Дівчину підійняв невідомий шум в будинку. Скоріш за все, то був батько.

Вона почекала поки все стихне й підвелася з ліжка. Десь, в будинку, через постійні дощі, повільно капала вода. Вітер просочився крізь дах, утворивши тягучий свист, який постійно відчувався позаду. Тільки не обертатися. Не обертатися та йти вперед. Очі в темному кутку, тихо спостерігали за кожним її рухом. Підлога відбивала відлуння кожного несмілого кроку. Скрегіт. Ступені плавно переходили від пальців до п'яток. Крок. За ним іще один. Ось вже і їхня кімната залишилася по заду. Чи бачила вона куди ступала? Ні, вона нічого не бачила! Чи відчувала ступенями шапочки іржавих цвяхів, які стирчали із старих дощечок? Так, вона все відчувала, але не придавала тому якогось значення, бо просто йшла, навпомацки. Пальці лівої руки торкалися стіни. Так їй було зручніше орієнтуватися в приміщенні. Десь по підлозі просочилася миша. Принаймні, краще б то була миша, бо ж уява говорить сама за себе і побачити чогось іншого зовсім не хотілося. З дверей із замком, продовжував сочитись неприємний сморід. Запах ставав дедалі сильнішим. Долоні стиснулися в кулак. Їх знову почало трясти. Як і інші кінцівки тіла. Наталка хвилювалася. Це могло її видати, та вона не могла опанувати своє тіло. Ще декілька кроків і дівчина опинилася біля батька. Той міцно спав на полу, вмостившись на підлозі та обгорнувшись у старий кожух. Наталка нахилилась й обережно простягла тремтячу руку до його одягу. Тяжке зівання. Було видно, що Василю зовсім не зручно спати на підлозі. Увесь час вертівся, ніби навмисно не давав дівчині зробити свою справу. Її рука торкнулася кишені старого. Там щось є. Щось ніби схоже на ключ. І ось-ось, майже дістала, та Василь знову перевернувся, промовивши декілька слів уві сні. Наталка застила на місці, та перед цим тихенько ойкнула. Бо ж злякалася. Бо ж подумала, що він прокинувся. Тяжкий вдих на всі груди і, Василь розплющив очі. Навколо нікого не було.

Вранці, сподіваючись, що батько ще спить, дівчина підкралася до дверей, та раптом:

- Віддай ключа! — мовив Василь.

- Що ти приховуєш? — запитала вона притискаючись спиною до стіни й відходячи в бік своєї кімнати.

- Не вже я не ясно сказав?

Батько схопив Наталку дивлячись в її очі ненависним поглядом. Він був готовий її вдарити. Вона віддала ключа й повернулася до кімнати. Напруга в середині неї зростала так само як весняний дощ за вікном. Вона не хотіла їжі, вона хотіла почути правду.

Стіни кімнати, замацькані дотиком пальців молодшого брата, поплели в очах. Коливання надмірної уяви шукало вихід на волю. Кут нахилу шиї, змінився на декілька градусів вправо. Прикусивши зубами нижню губу, дівчина стисла пальцями глечик з водою. Десь в голові, пролунали не почуті нею, слова Миколи. По обличчі непомітно пронеслося тонке сіпання м'язів. Її великі очі чітко виражалися на худорлявому обличчі з тонкими вилицями та тендітною щелепою. Глиняний глечик увібрав в себе всю ту силу негативу, яка виривалася з її руки. Але, на жаль, його було замало.

- Чого тобі? — притиснувши зуби нерозбірливо мовила вона.

- Доброго ранку! - сказав малий.

Наталка махнула глечиком, виливши воду на брата й зі злістю кинула його об стіну. Шматки посудини розлетілися по кімнаті.

- Ти що робиш?

Хотів вигукнути малий, та фразу поглинув м'який удар периною, яка опинилася під рукою. Знову удар. Дівчина чула як лунали звуки не промовлених слів. Малюк намагався відмахуватися руками, та сили були не рівними. На щастя, він встиг ковтнути ковток повітря, перед тим, як перина притисла його голову до ліжка. Обома руками вона впиралась щосили, лишаючи глибокі вм'ятини на м’якій поверхні. Знову удар... на щастя він був останнім. Наталка підвелася на ноги, й тяжко дихаючи хитала головою. Вона зрозуміла, що не втрималася, що зірвалася. Микола непорушно лежав у ліжку. Його маленькі пальчики час від часу ніби сіпалися. Принаймні так хотілося Наталці. Дівчина схаменулася й з думкою про тотальний фінал, почала трясти брата, благаючи отямитися.

На крик, в кімнату забіг Василь. В один дотик руки, він відкинув дівчину в сторону й схилився до сина. Наталка, визнала що накоїла й вибігла на вулицю. В тоненькій кофтині й босоніж, вона йшла вперед, не відчуваючи холоду. В той момент, вона взагалі нічого не відчувала. Цей клятий дощ ховав її гіркі сльози, якими вона захлиналася від жалю. Вітер розхитував вологе волосся вкриваючи дівчину помітною прохолодою... але від цього їй ставало легше.

Її ходу зупинила постать особи, яка ледь виднілася під рясними краплями дощу. Вона зупинилася. П'яти загрузли в болоті, через що, Наталка впала. Вона повзла, намагаючись підвестися, та кожен не обережний рух, притискав її до землі. Незнайомець йшов слідом поволі наздоганяючи дівчину. Через декілька секунд, плеча, вкритого маленькими цяточками, торкнулася його рука.

Згодом, до них під'їхала повозка. Ця повозка їздила по селах й збирала трупи людей, яких виносили з будинків, а потім відвозила їх кудись та заривали в одній ямі.

- Я ще жива! — ледь чутно промовила Наталка.

Двоє чоловіків підійняли дівчину й закинули її на вже добру купу трупів, мовляючи:

- Яка нам різниця, сьогодні чи завтра тебе забирати.

Наталка лежала поміж десятків бездиханних тіл дивлячись їм в очі. Кожний з загиблих був їй знайомий. Особливо вона впізнала очі, з відірваної від тіла, голови. Очі, які пам'ятала з дитинства. Очі своєї мами.

Десь далеко, стояв Василь, тримаючи Миколу на руках. Малий повільно махав сестрі рукою, ніби прощався. Мабуть, розумів, що вони ніколи більше не зустрінуться.